На таємничому острові західноукраїнської літератури ("Фелікс Австрія" by Софія Андрухович)

Хоч будь-які поділи і класифікації завжди умовні, але в моєму читацькому досвіді існує чітке розмежування літератури так званої "західноукраїнської" і "східнішої". Принагідно висловлюся про західноукраїнську літературу, якою вона є для мене.

Західноукраїнська література – завжди окремий острів, реалії якого мало вписуються в мою центральноукраїнську картину світу, але які від того набувають рис екзотичності, а тому завжди цікаві.

Їй притаманна своєрідна естетика, у ній багато надмірностей – в описі побуту, архітектури, ремесла, в пересипаному галицизмами, полонізмами й іншими сусідизмами мовленні персонажів, в увазі до деталей, які часто більше працюють на створення загального естетичного враження, аніж на суть твору (що часто сильно гальмує оповідь і, що ще гірше, розчиняє в собі зародки сюжету). Це суб’єктивне враження, так само як і те, що подеколи від текстів "західноукраїнської літератури", позаяк вона себе з трепетом презентує, як щось окреме від решти нашої літератури, часто віє нарочитою зверхністю. Але, мабуть, це частково і виправдано. Такою ж відірваною могла б бути, якби така існувала як явище, сучасна одеська проза, тому що це місто – теж своєрідний острів. Певна зверхність завжди крокує поруч зі справжньою своєрідністю, тож просто змирюся, раз люблю читати.

І от я взялася за книжку, на яку не покладала особливих надій – "Фелікс Австрія" Софії Андрухович. Красиве видання "ВСЛ" (їхні книжки завжди приємно тримати в руках), інтригуюча обкладинка і таємнича назва. Взялася читати – і не змогла відірватися.

Дякую вищим силам за те, що нарешті дочекалась чогось оригінального і читабельного у великій прозі упродовж останніх двох років

По-перше, нарешті роман (просто роман, без претензій на "великий український роман" абощо).

По-друге, нарешті сюжет! Головна героїня Стефа, яка живе в Станіславові початку минулого століття, віддано служить своїй не то подрузі, не то моральному кату Аделі, батько якої виховував Стефу після смерті її батьків-слуг. Зв’язок між дівчатами такий сильний, що коли Аделя одружується з не надто привітним, але напрочуд талановитим майстром надгробків Петром, останній мріє вижити Стефу з дому чи принаймні мало не мітлою вигнати її з подружнього ліжка. Тож Стефа втішається тим, що доглядає анемічну Аделю і щоранку трепетно й урочисто виносить Аделиного "ноцника". Буття Стефи минає в турботах про Аделю, в приготуванні страв (мені здається, що самих назва страв можна знайти в тексті близько сотні, і кожна з них – незнайома моєму центральноукраїнському шлунку чи принаймні не так у нас називається). На початку книжки я схрестила пальці, щоб авторка не зробила з двох центральних персонажок лесбіянок або щоб манія служіння Стефи не призвела до сурогатного материнства (оскільки Аделя була неплідною). Але то все мені відгикуються якісь кошмари із опери люкодашварщини і, на щастя, авторка не повернула сюжетні ходи таким чином.
У перервах між тим, як свідомість Стефи зазнає певних розладів через суперечки з егоїстичною Аделею, що з часом призводить до психічних неврозів (привіт Генрі Джеймсу і його "Повороту гвинта"), у місті з трупи ілюзіоніста-афериста Торна тікає дивакуватий хлопчик, обдарований непересічними фізичними й інтелектуальними даними. Він оселяється в будинку Аделі, Петра і Стефи і, власне, і є тим Феліксом, на честь якого названо книжку. Стефа зі своєю манією бути відданою, опікується Феліксом і не хоче віддавати його, коли Торн хапається за пропажу.По-друге, нарешті сюжет! Головна героїня Стефа, яка живе в Станіславові початку минулого століття, віддано служить своїй не то подрузі, не то моральному кату Аделі, батько якої виховував Стефу після смерті її батьків-слуг. Зв’язок між дівчатами такий сильний, що коли Аделя одружується з не надто привітним, але напрочуд талановитим майстром надгробків Петром, останній мріє вижити Стефу з дому чи принаймні мало не мітлою вигнати її з подружнього ліжка. Тож Стефа втішається тим, що доглядає анемічну Аделю і щоранку трепетно й урочисто виносить Аделиного "ноцника". Буття Стефи минає в турботах про Аделю, в приготуванні страв (мені здається, що самих назва страв можна знайти в тексті близько сотні, і кожна з них – незнайома моєму центральноукраїнському шлунку чи принаймні не так у нас називається). На початку книжки я схрестила пальці, щоб авторка не зробила з двох центральних персонажок лесбіянок або щоб манія служіння Стефи не призвела до сурогатного материнства (оскільки Аделя була неплідною). Але то все мені відгикуються якісь кошмари із опери люкодашварщини і, на щастя, авторка не повернула сюжетні ходи таким чином.

Гортаючи сторінки роману, я не раз передавала привіти Маркесу (через елементи магічного реалізму), Бруно Шульцу (через загальну стилістику) і... Генрі Джеймсу

А між тим зав’язуються і розв’язуються колізії, пов’язані з закоханим колись у Стефу отцем Йосифом, колишнім учнем батька Аделі, до якого Стефа також має почуття, але, як це часто буває з тугуватими дівчатами часів книжок минулого століття, поки вона ніяк не може визначитися, Йосиф вирішує, що краще вже стати священиком, аніж сподіватися на щасливу розв’язку свого недоречного кохання. Ревнива Аделя, звикла до того, що найкраще завжди дістається їй, а Стефа просто не має права бути щасливішою бодай у чомусь, стелиться до отця Йосифа (по тексту дуже непривабливого зовні, але, звісно ж, осяйного й досконалого духовно), чим викликає напади ревнощів Стефи, яка, у перервах між готуванням розкішних застіль, починає дуріти, і до кінця книжки вже слабо розумієш, чи справді Аделя таке злостиве стерво, чи то хвороблива уява Стефи такою її бачила.

Такі основні віхи сюжету, який, як бачимо, дає підстави для енергійного потирання рук спраглих до психоаналітичних прочитань критиків. І мене цей сюжет цілком задовольнив, навіть попри надмірність у рецептах, описах інтер’єру, архітектури Станіславова і т.д.

У книжці багато цікавих персонажів, як-от Петро, малий Фелікс, Торн, отець Йосиф, його схильна до епілептичних нападів неохайна дружина Іванка. Але головна колізія – це психологічне протистояння мовби з хмарки витканої Аделі і її грубішої зовні подруги Стефи, яка емоційно видається більш повноцінною, аніж її господарка. Взагалі, тема так званих подруг-нерозлийвод, одна з яких нещадно експлуатує другу і заздрить чорною заздрістю за найменший промінчик щастя (навіть надуманого) в очах тієї, за якої завжди вважала себе кращою, звучить дуже по-сучасному. Психологія рабства в дружбі (якщо це так можна назвати) – теж тема вічна. Тому читати – цікаво.

Гортаючи сторінки роману, я не раз передавала привіти Маркесу (через елементи магічного реалізму), Бруно Шульцу (через загальну стилістику) і, як я вже згадувала, Генрі Джеймсу. Взагалі, в мене склалося враження, що цей твір написано не в Україні і не українкою – наскільки оригінально це виявилося для мого читацького досвіду. І, схоже, це західноукраїнське, але аж ніяк не зверхнє чтиво, припало до душі багатьом.

Саме тому я пророкую і щиро бажаю "Феліксу Австрії" Софії Андрухович перемоги на всіх престижних літературних конкурсах. І дякую вищим силам за те, що нарешті дочекалась чогось оригінального і читабельного у великій прозі упродовж останніх двох років.

(джерело: http://www.bbc.com/ukrainian/entertainment/2014/11/141104_book_2014_reader_review_felix_austria3)