На оповідання Олега Сенцова я не покладала особливих літературних сподівань. Керувалася звичайною людською цікавістю: яка вона, людина, що на двадцять років опинилася за гратами? Про що взагалі пишуть майбутні терористи?
Обкладинка збірки, виданої видавництвом "Laurus", кричить: зараз буде СЕНЦОВ. "Отже, все-таки, біографія" - засмутилася я, бо хотіла все ж художнього тексту.
Та я його отримала, цей художній текст. Родзинка в тому, що його автор - по-перше, режисер, а по-друге - життєлюб. Удруге цьогоріч я читала оповідання і думала про те, як чудово, коли в цьому жанрі пишуть саме режисери: жодного зайвого слова, зате емоції за край. Лаконічно, динамічно, кінематографічно. І навіть наївно де в чому.
Спершу ця наївність зачаровує. За неї світ полюбив, приміром, Ерленда Лу: життя просте, прості його радощі. А якщо сумно, треба сумувати. Якщо хтось помирає - ти неминуче страждатимеш, але життя не закінчується. "Життя взагалі не закінчується, навіть якщо хтось із нього йде". Якщо собака, то справжній друг, але ж друзі змінюються упродовж життя? А взагалі, ми не зобов'язані когось любити. "Легко любити того, хто далеко, і важко того, хто поруч".
Згодом ця навність в описуванні моторошних речей лякає. Це як читати Стівена Кінга, коли він описує якісь жахи, нагнітаючи атмосферу простим переказом дитячих вражень. Але в Сенцова страшніше, тому що надто схоже на щорічні досвіди наших батьків, нас самих, урешті-решт. Є речі прості, а я є складніші. Приміром, важко любити стару бабусю, догляд за якою з роками обтяжує. Її здають у притулок, потім вона помирає, потім її ховають. І емоцій у цім похороні менше, ніж коли сипав землю за неприкрите тіло улюбленої вівчарки Діка, якого, втім, теж швидко забув, щойно подорослішав.
Легко згадувати світло дитинства, коли всі були кращими: і ти у своєму прагненні пізнавати світ і радіти його таким величезним маленьким радощам, і твої батьки, і твої друзяки, дехто з яких закінчить життя, замерзши п'яним.
Важко згадувати запах лікареньки, де тобі видирали гланди й аденоїди, та ще важче - ту кватирку, через яку сусід по палаті викидав речі іншого сусіда-дауна, а ти дивився на це і мовчав. А тепер минули роки, а ти все ще не можеш забути це мовчання.
Мабуть, варто сказати і про шкільні роки Сенцова, про його успіхи у навчанні і крах у намаганні стати такими, як усі. "Единственный путь стать своим - это скатиться в учебе, не выделяться, постоянно прогибаться, и тогда, возможно, тебе достанется место одной из "шестерок" в окружении лидеров. Но я такой судьбы не хотел. Я хотел стать своим, оставаясь при этом самим собой, но это почему-то не получалось". І хотілося б думати, що це совкова шкільна система призвела до такого (автор багато говорить саме про совкові системи), але, як на мене, її рудименти досі відгикуються нам (приміром, написавши два розділи дисертації за два роки я почуваюся не "молодчиною", а саме "вискочкою"). Сама не знаю, чому. Але Сенцов вирішив іще тоді, в школі: "В школу я все-таки ходил не зря, и не как вычислять треугольнички, мне это ни к чему - я научился в ней никогда не сдаваться и не размениваться. Не сдаваться и не размениваться. Не сдаваться. И не размениваться. А еще - что вовсе не обязательно стремиться быть как все".
І все-таки назвати Сенцова унікальною людиною не можна. Він просто морально здоровий і талановитий при цьому, та ще й, на біду, щирий. А це часто добиває закомплексованих бездарностей, звиклих благоговіти перед уявними авторитетами. У нього нормальні людські цінності і безмежний інтерес до життя. Як і в кожного з нас. Якщо хочеш чогось досягнути - працюй. Якщо ти бачиш несправедливість - протестуй. Але тільки будь собою.
Усе жахіття в тому, що є території, де ти не можеш просто так вийти і висловити свій протест. Де за це ти можеш отримати двадцять років. Усе це просто і моторошно, як і оповідь у стилі Олега Сенцова. Але терористи так не пишуть.
І саме тому так після цієї книжки гірко.
Немає коментарів:
Дописати коментар