Я відчула свою філологічну нормальність і розкутість саме тоді, коли зрозуміла, що зовсім не боюся суржику. Ба більше. Коли дітвора в Золотоноші каже оце “отвітила”, “одкрила”, “кажецця”, “щас”, мене це десь навіть гріє, бо нагадує дитинство, у якому я говорила так само. Ні, це не означає, що я забула російську мовну експансію або змирилася з нею. Просто моя лють філігранніша, ніж прямолінійне посипання голови попелом. Ну й іронія.
Так само з історії. Після лекції Жені Шелеста про Київську Русь я зрозуміла, що історично я якраз дуже зашорена. Тому що, коли оркостан грається в самопридуману гру “хто найбільший русич на планеті”, треба перехреститися (або плюнути і розтерти), подумати “Боже, яке кончене” і просто не грати з ними в цю гру. Бо який сенс втягувати себе в баталії на межі психічного розладу?
Розкутіше бути критичними. Розуміти, що Київ - це передусім наша історія, але ж усвідомлювати, що Київська держава і сучасна незалежна Україна - це дуже різні держави, які одна від одної відділяють сотні років. І протягом цих сотень років в нашому минулому відбулося ще багато всього цікавого, важливого і ближчого, ніж те, що було за часів Київської Русі. Хоча те, що відбулося тоді, безумовно дуже цікаве, хоча бог його знає, наскільки правдиве.
Що ж. Міф так міф.
Романи Семена Скляренка “Святослав” і “Володимир” - це якраз про міф. Як знаємо з 5 класу, що Святослав був мужній полководець (імовірно), а Володимир - майстерним державцем (нуууу, мабуть), так про це тут і прочитаємо.
Взагалі читати Скляренка я почала тільки тому, що опинилася на невизначений час у батьків у Золотоноші. Ну й одразу - дослідження міста, музеї, села. І розуміння, що навчалася в школі, іменовану на честь письменника Семена Скляренка. А книжки жодної не прочитала. Вирішила виправитися передусім із поваги до міста, яке прихистило нас і яке є моєю батьківщиною.
Прийшла до бібліотеки, знайшла стару, витерту книжку і подумала: "Оце моє головне читання на літо".
"Святослав" - історичний роман, написаний 1958 року! Аж так давненько. Ця частина мені сподобалася більше, ніж друга (логічно що її назва - "Володимир", 1962).
Хто аудиторія роману? Дітвора. Школярі. Але й дорослі, які не будуть надмірно вибагливими до ідеалізованих у дечому образів. Це досі може бути захопливо з погляду сюжету, динаміки, карколомних подій. А що ж із темою?
Тут усе по-літописному правильно. Себто князі - красави, тому що передусім державці. Про них читати приємно, хоч вони, як і має бути, не позбавлені людських слабкостей (особливо Володимир, якому не вдалося убезпечити свої статеві пригоди без наслідків - і тут навіть автор, що пише для дітей, нічого не вдіє). Тож Володимир постає просто як дуже добра людина, душа якої відгукується до інших. От прийшла Ярополкова удова Юлія до князя Володимира в опочивальню. І як тут не втішити невістку? Десь приборкана варязька красуня Рогніда чекає на коханого князя, і кохає князь Рогніду, але ж Юлія... Спалах пристрасті. І Святополк Окаянний у результаті. Хоча хтозна, чиїм сином він насправді був - Володимира чи Ярополка. Тим цікавіше читати далі, бо неоднозначненько.
Так само, як і про запровадження християнства. Тут якраз нема сумніву у прогресивності такого кроку, але що крок був, м'яко кажучи, непростий, то автор теж це описує - і народний спротив, і особисті жертви Володимира (довелося вкотре одружитися з красунею, така судьби печать). І фінал князя, крок якого за його життя не оцінили люди, а сини вже почали міжусобитися не по-дитячому.
"Святослав" у цьому контексті постає більш цілісним, хай навіть і поганином. Заворожує лінія кохання Святослава і Малуші. Тут усе типово: автор зводить героїв і розлучає їх, далі кожен іде своїм шляхом, змінюється на кожному новому етапі випробувань, усе як і має бути за традиційними законами поетики шляху героя.
Цікавою є княгиня Ольга. Вона трохи добріша, ніж у Нестора (я сподіваюся, що ви не сприймаєте "Повість минулих літ" як достовірне джерело інформації). І теж весь час у сумнівах.
Але найцікавішими є... та-дам - образи воріженьок!
Ось тут справжня "Гра престолів".
Бо є і прекрасне підступне стерво, а точніше візантійська імператриця Феофано, що могла б написати мотиваційну книжку "Від повії - на царський трон (та ще й кілька разів)". Це щось посередині між Серсеєю і Мізинцем із "Пісні льоду та полум'я"). А де красива жінка, там і багато еротики (ну, це дитяча книжка, тож тут все за дужками, але вправний режисер міг би це довести до того ступеня, щоб ми справді лишилися приголомшеними підступністю, підлістю Феофано, її цинізмом і холоднокровністю, породженими руйнівною красою).
Взагалі, мало які воріженьки в книжці більш гидотні, ніж ті, що сповідували християнство. Братовбивство, підкилимні ігри, хіть, зверхність і все таке - ось чим кишіли візантійські палаци відповідно до книжок. Приблизно такими постають і болгари. Ну а територія наших ключових воріженьок - орків зі сходу - постає навпаки дружною, милою і приємною, адже переважно була безлюдним лісом. Тоді оркостан сягнув найвищого рівня розвитку, бо звірі не вбивають собі подібних за пралки і божевільні ідеї закомплексованих самців.
Зате все це розвиває критичне мислення - віра - це про політику (який сюрприз!). Так було, є і буде, тож варто двічі подумати перш ніж нести свої яйця і яблука в московську церкву.
Хоч образи князів, як я вже сказала, ідеалізовані, як ідеалізовані деякі взаємини між князями та їхніми рідними, мушу визнати, що читати мені було цікаво. Водночас якщо читати з дитиною, то все треба коментувати. Повторюся, текст ідеальний, щоб критично його осмислити. Цікаво можна інтегрувати з історією.
Тепер скажу ще про одну дивовижну, приголомшливу перевагу романів - це стиль і мовне багатство. Дуже рясна архаїчна лексика. Багато відкриттів. Наприклад, автор пише, що на князівських столах страви приправляли пеппером (і внизу примітка, що пеппер - це перець). Цікаво ж! А скільки щирих, красивенних, багатезних архаїзмів! Розкіш, просто розкіш.
Те саме про сюжет. Персонажів дуже багато, подій іще більше, але в цілому не буває нудно, усе доволі стрімко (хай навіть подеколи описово). Як на мене, динаміка сюжету здатна захопити читача, що засинає на довгих описах чогось. Хоча питання відчаю, хто кому Мстислав, будуть, ніде правди діти.
Висновок: читати з поправкою на час написання і з амбіціями побачити це екранізованим.
А я тепер знаю, що навчалася в одній школі із цікавим автором. Шкодую, що не читала раніше, бо в школі і "Святослав", і "Володимир" справили б на мене набагато сильніше враження.
