Серйозно, як і в усіх казках

Ця книжка потрапила до мене поштою, тобто сама мене знайшла — і я не мала жодних горизонтів очікувань щодо неї, за винятком того, що нічого не тямлю в фентезі. Обкладинка й назва натякали, що на мене чекають вигадані істоти, химерні алегоричні колізії, сюрреалістична недосказаність, містика. Так і сталося. І якби я не була таким прихильником реалістичної психологічно складної літератури, атмосферність дебютного роману молодої авторки Боісіди "Дивовиддя про святих русалок" справили б на мене іще більше враження.

Роман витворюють чотири частини, в яких ідеться про два світи: світ природи й світ людей, а точніше, про їхню взаємодію. Людський світ постає безбарвним і нецікавим (і його назагал мало в тексті), зате коли авторка пише про фантастичних істот, її вигадливість не знає меж. 

Боісіді вдалося створити атмосферу свого вигаданого світу, населеного персонажами міфологій різних країн, та переважають, звісно ж, українські надприродні істоти. Вони закохуються, перевтілюються, пізнають себе, гинуть (якщо про загибель у вічному світі перевтілень можна говорити). Тут є красиві авторські легенди, детективний вузол, загадкові діалоги, символічний рівень, який після першого читання мені уповні осягнути не вдалося. Але навіть коли йдеться про міфічних істот, химерних і непередбачуваних, все-таки вони близькі кожному, бо головні почуття, що терзають персонажів, — це любов і сумніви. А головне питання, на яке всі шукають відповідь, — це проблема самопошуку й самопізнання у величезному, таємничому світі.

За жанром "Дивовиддя про святих русалок" можна означити як казку, проте, напевно, для дітей вона заскладна, тому, як на мене, ідеальна аудиторія для цього твору  — дівчата-мрійниці підліткового віку. Дівчата, які люблять розшифровувати символи, алегорії, фантазувати разом із автором, дошукуватися таємних смислів, розкошувати мовними скарбами. Видно, що авторка сама залюблена в міфологію, образи вигадливі, різноманітні, хоч, як для непризвичаєного читача на зразок мене, персонажів забагато, і я не встигала зжитися з ними, звикнути до них. 

Звідси головна хиба (чи, може, перевага, для кого як): недосказаність. З одного боку це мотивовано нічим нікому не зобов'язаним летом фантазії, але мені бракувало обрамлення цієї фантазії в логічну цілісність. Бо ж і в сюрреалізмі можна знайти цілком раціональні смисли. Склалося враження, що вигаданий світ Боісіди потенційно містить більше, ніж оприлюднено в книжці. Сподіваюся, авторка так і задумала, і далі буде.

Також є питання до видавництва, що не дуже перейнялося вичиткою непоганого й багатого тексту, трапляються суто видавничі огріхи. Я не люблю про це говорити, проте думаю, що авторка мусить знати про це й урахувати, коли публікуватиме наступну книжку. Не маю сумніву, що пригоди русалок і характерників живуть у свідомості авторки і просяться на світ. Тож нехай усе вдасться!

Скарби для світогляду

Леся Українка. Листи: 1876–1897 / упорядкування В. Прокіп (Савчук), передмова В. Агеєвої. — К.: КОМОРА, 2016. — 512 с.

Публікація ранніх листів Лесі України (1876 – 1897)  без купюр – черговий важливий крок у розвінчанні міфів щодо класиків нашої літератури, наближенні їх до читача. Але ця книжка б’є під дих іншим – листи Лесі Українки, окрім змалювання правдивого портрету цієї людини й окреслення цілого зрізу епохи, ставить під сумнів чимало того, що ми знаємо про українську літературу. І вражає слизькою підозрою, що ми про неї не знаємо чогось глобального.

Чи могло бути інакше, або про суб’єктивність канону

Почну з банального: кого з письменників згадає випускник школи, якщо його спитати про найвідоміших (і ніби за замовчуванням найкращих) українських письменників? Згадає Шевченка, Франка й Лесю Українку. І Панаса Мирного з Іваном Нечуєм-Левицьким. Якщо задуматися, ці імена в одному рядку мають химерний і неоднозначний, а за світоглядною суттю й узагалі суперечливий вигляд. 

Леся з братом Михайлом.Фото 1880–81 рр.
http://www.zwiahel.info/

Писала ж бо Леся Українка: «Бога ради, не судіть нас по романам Нечуя, бо прийдеться засудить нас навіки безневинно. Принаймні я не знаю ні одної розумної людини в Нечуєвих романах, якби вірити йому, то вся Україна здалась би дурною. У нас тільки сміються з того «Чорного моря», а прочитавши його, можна тільки подумати, чи не час би вже Нечуєві залишити писати романи, бо вже як такі романи писати, то краще пір’я дерти». Не беруся аналізувати, чи в усьому й завжди справедливий цей вердикт молодої письменниці, але одразу очевидно, що десь щось випущено з овиду нашого канону, в якому Нечуй-Левицький – беззастережний авторитет, взірець і монумент. І тоді по крихті хочеться знайти відповіді на утопічні питання – а як було і як могло б бути тепер?

Листи, природно, не можуть і не повинні відповісти на все. Вони тільки на певний час привідчиняють  перед читачем двері в цікаву й складну епоху, де судилося жити одній із найталановитіших письменниць української літератури. Постає вона спершу дитиною, яка в листах дякує бабусі за панчішки й повідомляє про нову кицьку і її кошенят, розповідає про те, як сестра вихваляється новим шарфом, хто на що захворів. Далі, з плином часу, читач довідується про те, що Леся Українка читає, яку слухає музику, в яких стосунках перебуває з матір’ю, батьком, сестрами й братами, дядьком, що думає про літературну критику й актуальні на той проблеми громадськості й літератури, як оцінює доробки інших авторів, як і про що сама береться писати, як минають роки її хвороби… А ще листи супроводжують безліч дрібниць, що витворюють з адресантки людину, далеку від незугарного, грубого образу «співачки досвітніх вогнів».  

«Дочка Прометея» проти «новоградволинського жабеняти»

Саме побутові дрібниці з життя Лесі Українки особливо цінні для читача, що готовий до переформатування враження про письменницю. Безпосередність згадок про молодшу сестру, яка вже навчилася повзати, але ще не вміє їсти і «страшенно боїться чужих, а найбільше Старицького»; щирий подарунок сестрі до іменин і прохання не погордувати і «прийняти […] в подарунок коробочку з сірничками»; іменування молодших сестер і брата «неграми» і «тиграми» – все це додає тепла у ставленні до авторки, яку за замовчуванням звикли сприймати як «хвору слабосилу дівчину […], трохи не одинокого мужчину на всю новочасну соборну Україну».

Олена Пчілка й Леся Українка
Ялта (Крим). Фото грудня 1897 – січня 1898 р.
фото взяте з сайту http://www.l-ukrainka.name/

Щодо «хворої і слабосилої»: про хворобу справді йдеться багато, хоча ніби й між іншим. Леся Українка часто просить адресатів вибачити за короткі листи, бо тривале сидіння завдає їй болю. Надією на одужання й відчаєм, що одужання не настане, пронизано багато листів. Згадки зникають тільки тоді, коли страждає хтось інший (наприклад, Леся Українка майже не говорить про свою хворобу, коли пише про передсмертні страждання дядька Михайла Драгоманова). Взагалі, Михайло Драгоманов – це один із головних адресатів Лесі Українки, в листах до якого можна побачити формування її поглядів, смаків, уподобань. Листування з ним сповнене ентузіазму, світоглядних відкриттів, дискусій, а безпосереднє спілкування – тепла. В одному з листів Леся Українка згадує про типовий ранок у родині Драгоманових і пише, зокрема: «Ранком раніше всіх встає дядько і виходить в столову писать і пить молоко, поки його хату прибирають […], потім встаємо я і Рада […] ідемо в столову пити каву, і дядько нас вітає: «А, здрастуйте жаби!» (Жаби – слово мне «уничижительное», а ласкательное, я часом буваю удостоєна епітету «жабинятко новоградволинське»)».  

Про спілкування з матір’ю, Оленою Пчілкою, складається інакше враження. Листи Лесі Українки до неї – це завжди ввічливі, шанобливі й вибачливі пасажі, що більше нагадують то лікарняні, то фінансові звіти. Подеколи відчувається навіть якийсь острах, хоча Леся Українка приймає все як є: «я часами почуваю немов якусь уразу до мами, хоч я знаю, що вона не винувата. Що ж коли у неї такий façon d’aimer [манера любити], що вона безпо­щадна до того, кого любить. У мене сей façon зовсім инший і як що я кого пиляю, то хіба саму себе, та воно за те нікому не вадить». Напевно, саме з цього уривка походить легенда про те, що, буцімто, Олена Пчілка не любила свою доньку (не думаю, що світоглядні розбіжності можна трактувати аж так гостро, але дистанція між Оленою Пчілкою й Лесею, вочевидь, була).

Небезпечні національно-патріотичні вірші

Поруч із якимись дуже особистими моментами сусідять цікаві спостереження про актуальні тогочасні проблеми розвитку літератури й суспільства. Цікаво, що деякі з них ніби про наше сьогодення писані: «Пора стати на точку, що «братні народи» просто сусіди, зв’язані, правда, одним ярмом, але в ґрунті речі, що зовсім не мають ідентичних інтересів і через те їм краще виступати хоч поруч, але кожному на свою руку, не мішаючись до сусідської “внутрішньої політики”».  Цей фрагмент, як можна здогадатися, не друкували у попередніх виданнях листів.  

Назагал у ранніх листах Лесі Українки насправді мало політики; молода письменниця, хоч і переймається громадськими проблемами, насправді більше спрагла розмов про мистецтво, її  цікавлять переклади, живе творення літературного процесу, спілкування з його учасниками. Вона хоче почути критику на першу поетичну збірку «На крилах пісень», перші оповідання, їй цікава постановка першої драми «Блакитна троянда» (наскільки краще розуміти цей текст про людину й хворобу, прочитавши листи авторки, яка змагалася зі своєю хворобою!). І хоч подеколи Леся Українка бідкається, що їй закидають брак громадянських тем, насправді вона більше переймається тим, як знайти адекватні шляхи висвітлення цих тем. Бо те, що було, її не влаштовувало. Відтак листи сповнені роздумів, про що писати і як. І чимало поглядів звучать так, ніби й не було між нами й нею ста двадцяти років:

…Чому в наших поетів нема середини між дитячою пісенькою або філософським трактатом?

… у нас люди звикли, що наука та публіцистика мусять говорити мовою сухих, безстрастних мумій, а не живою мовою певної в своїх поглядах людини…

… На мою думку, то в нас тілько тепер дехто починає вчитися версифікації, а більшість то й досі не признає її, а йде за правилами: «не налагай оков на вдохновенье!» та «аби душа щира!» […] що ж до мене, то я тілько генію можу простить кепсько збудований вірш, та й то не завжди. Українським же поетам слід би на якийсь час заборонити писати національно-патріотичні вірші, то може б вони скоріше версифікації вивчились, примушені до того лірикою та перекладами, а то тепер вони найбільше надіються на патріотизм своїх читців, а не на власну рифму та розмір…

… Коли слухаю, як тут старі люди говорять про народну просвіту, що, мовляв, «житія святих» найкраща література для народа, бо вона розвива в народі дух героїзму, то мені так і хочеться лишню свічку в хаті засвітити, щоб світліше було…

Пише Леся Українка і про потребу професійної критики: «Нашій літературі багато чого бракує, але найбільш бракує доброї і талановитої критики». Нічого нового нема під сонцем – в сучасній українській літературі теж є така проблема. Себе ж письменниця вважає вимогливим критиком: «я сама в ролі критика буваю досить сувора […] і не жалую ні брата, ні друга». Не все Лесі Українці сподобалося й у романі «Царівна» («Лорелеї») тоді ще незнайомої авторки Ольги Кобилянської,  з якою згодом заприятелювала, хоч назагал враження про твір склалося хороше: «Перш усего маю сказати, що мені дуже сподобалась Лор[елеї], щось є у ній свіже, мо­лоде та оригінальне, в сій повісті я бачу правдивий літературний талант а не діллетантізм літерацький, що вже так обрид мені в нашій літературі. […] Читаючи історію думки На­талчиної я немов бачила перед собою історію цілого нещасливого нашо­го інтелігентного жіноцтва. Справді артистично змальована вдача тітки Наталчиної, сеї жінки-господині «старого закону»; ся постать узята ціл­ком з життя і робить вражіння портрету. Не скажу сёго про вдачу героя Орядіна: він мені здається якимсь невикінченим, а в поступованні його бачу нераз дуже небагато логіки й здорової думки, взагалі зараз видно, що він виставлений в романі тілько для Наталки, а не для нього самого. Тепер же що до «технічного виконання» сього роману, то мені здається, що він трохи ростягнений, есть багато схожих між собою уступів, зайвих діалогів…». Проте якщо згадати, яку бучу зчинила «Царівна» в літературному середовищі, справедливо буде наголосити, що Леся Українка була з-поміж тих, хто зумів оцінити твір Ольги Кобилянської й побачити його цінність для нового шляху розвитку літератури, що іменувався модернізмом.

Отже, «серйозних» тем у ранніх листах Лесі Українки не бракує. А те, що вони помережані цікавими подробицям з повсякденного життя письменниці, як-от враження про погоду чи прохання надіслати рецепт пастили з яблук, наближає читача до авторки, перетворює ікону на портрет.

фото взяте з сайту chytomo.com

Скарби для всіх

Гортаючи сторінки ранніх листів Лесі Українки, мене часом не покидало відчуття, що я ніби зазираю в чужу хату. Але що дивно: хата ця завжди прибрана – хай про яку тяжку життєву ситуацію йдеться. Урешті я знайшла фразу, що мене заспокоїла: «Нехай уже як умре господар і хата його піде на громадську власність, тоді уже нехай йдуть і цінують все, що від нього зосталось, бо мертвий не може боронити скарбів своїх». Тогочасна культура листування, як мені здалося, передбачала вторгнення прибульців з майбутнього – і добре, коли вони, прибульці, видавали написане, не спотворюючи його. А попередні видання таки спотворювали, кроїли, вилучали. Тому цінність нового перевидання, де листи подано без купюр, – величезна. Можна на власні очі побачити особистість на тлі епохи й скласти своє враження про неї, не спотикаючись об чиюсь підготовчу роботу з ножицями.

Я ніколи не сприймала Лесю Українку як «дочку Прометея»: для мене зі школи вона – насамперед авторка поезії в прозі «Твої листи завжди пахнуть зов’ялими трояндами» й «Лісової пісні», з університету – майстер драматургії (я прочитала всі її драми, і мені важко визначитися з найулюбленішою). Я подивована нещодавнім відкриттям малої прози письменниці, і ось зараз у захваті від її ранніх листів. З якого боку я б не підходила до постаті Лесі Українки і скільки разів би я це не робила, вона завжди вражає мене масштабністю свого таланту й камерністю особистого простору. І кличе пізнавати далі.  

Ніби чогось бракує

Прочитала книжку "Забуття" Тані Малярчук. Прочитала швидко й одразу забула. Якось повз мене минула ця історія, хоч сказати, що вона нецікава або неглибока, не можу. Може, недокручена до кінця, а, може, так і задумано. Не знаю.

Так, справді пізнавально. При якій нагоді я б іще почитала про В'ячеслава Липинського, його життя й життєві переконання? Та й друга лінія про жінку і її психологічну кризу від того, що все — марнота з марнот теж хвилює. Але по-іншому бути не може, все-таки Таня Малярчук — авторка, що має рівень, і від неї й не чекаєш якоїсь підстави. 

Мені здалося, що авторка писала цей текст для себе. І це мені подобається, оскільки свідчить про самодостатність. Водночас, якби все ж подумати і про читача, може, вийшло б іще щось краще, більше. Бо лінії зшиті білими нитками, їх дуже видно, хотілося б більшої зграбності й виписаності, це додало б того, чого бракує. А бракує "м'яса".

Загалом жанр цікавий, тут романізована біографія (з якою в нас у країні "напряжонка") поєднана з психологічною повістю. Вивчення біографії відомої (хоча майже забутої) людини постає ніби як терапія для жінки з психологічними проблемами. Приємно і те, що Малярчук, як завжди, різна. Якось одна викладачка сказала про неї: "Малярчук талановита, але нерівна". Ну, в цьому разі "нерівність" все ж сприймаю як перевагу. "Рівність" іноді синонім передбачуваності. Однак більшість читачів все ж люблять, коли їхні передбачення справджуються, а в цьому разі, судячи з відгуків, так не сталося, і враження в усіх якісь розгублені, невизначені.

І в мене теж.

Часотворчість

Мій стратегічно помилковий підхід до роману Яни Дубинянської "Свій час" (переклад з російської Вікторії Стах) полягав у тому, що я читала його в транспорті. А цей текст не для транспорту. Можливо, для передсоння, ще краще його читати зранку, на свіжу голову, коли день  не встиг розбити зосередженість на сотні скелець.

Словом, треба думати. І справа навіть не в мозаїчності сюжету, який важко стулити докупи аж до останніх сторінок, коли все стає на місця. Тут дуже багато ідей, а сам текст можна інтерпретувати по-різному: це фантастичний роман про кількасвіття, антиутопія, в якій можна знайти алюзії на сучасність; це й історія про розмаїття людських доль, це і гра з читачем, випробування його не уважність і терплячість, та для мене це передусім філософський роман про психологію творчості, про химерність, красу і пастки самого процесу творення художнього тексту. 

Головна тема твору — час, його зв'язок із людськими переживаннями й емоціями, його властивості минати швидко чи ж то повільно. Час загальний, час особистий, час, у якому розготається художній твір. Кожен із персонажів (а їх тут із десять) живе у своєму часі, просторі, постає перед своїми викликами і пропонує виклик читачеві. Відповідно, є кілька світів і правил життя в цих світах. Авторка фокусує читацьку увагу то на одному, то на іншому епізоді з життя персонажів: ось невгамовна поетка Арна зачаровує студента-фізика Богдана і втягує його у свій шалений ірраціональний світ, ось вже немолода письменниця Віра переживає любовну інтрижку із актором Сергієм, усі вони зустрічаються на книжковому фестивалі у Львові, що більше нагадує маскарад. Паралельно оповідається про два світи — Світ-комуну, де люди живуть у спільному просторі й нічим не володіють, а тому ні за що не відповідають, і химерний світ людей у капсулах, які мають свій особистий час. Світи майбутнього взаємодіють один з одним.

У цей час відомий письменник Андрій Маркович у своєму часі пише свій роман.

Я передбачила фінал трохи далі ніж напівдорозі. Почастішали уривки з інтерв'ю з письменником, побільшало філософських розмірковувань про природу творчості і її можливості. Так, безумовно, усі ці світи створив Маркович, його фантазія. А світ Марковича створила авторка. Ось така вона, чудернацька спіраль письменницької свдіомості. Спіраль. До речі, саме спіраль зображена на російськомовній обкладинці роману, і хоч український дизайн мені більше до душі, самій атмосфері книжки роздроблена спіраль ближча, ніж чіткий циферблат.

Я не прихильник фантастики, але передчуваю, що про час і простір написано багато творів. Багатосвіття ніби передбачає пригоди, екшн, динаміку й захопливе читво. Але "Свій час" — це не пригодницький роман, а, як я вже сказала, більше філософський. Тому мені було його читати важко, а щоб зрозуміти краще, явно треба перечитувати ще раз.

Досі я читала інтерв'ю Яни Дубинянської, її колонки, жж, також читала роман "Гаугразький бранець" (цікавий, захопливий). Тобто назагал авторка мені трохи знайома, проте "Свій час" відкрив її для мене по-новому. 

Дивно, що на цей роман я щось досі не можу знайти відгуків, за винятком вражень російського буктьюбера. Сподіваюся, будуть. цікаво довідатися про ще чиїсь враження.

 

Бійся геному свого

Збірка малої прози «ДНК» цікава передусім експериментальним задумом. Семеро знаних українських авторів долучилися до спільного проекту, написавши по одному тексту й об’єднавши їх так, щоб вийшов роман у новелах. Та й за сюжетом книжка починається з експерименту, коли український доброволець погодився взяти участь у публічній реконструкції своєї ДНК. Крок за кроком перед юнаком постає правда про свій рід…

Семеро зіркових авторів під однією обкладинкою

---

До збірки увійшли оповідання Сергія Жадана, Юрія Винничука, Ірени Карпи, Олександра «Фоззі» Сидоренка, Андрія Кокотюхи, Володимира Рафєєнка і Макса Кідрука. Неподібні за творчими манерами автори представили твори, персонажі яких живуть в різних місцях, мають різний рівень освіти, достатку, національної свідомості, спілкуються різними мовами. Сюжети наскільки різні, що тільки вступ, у якому пояснено, що йтиметься про один рід Чумаків, стягує докупи строкаті клапті текстів у одну ковдру.

Чи готові ми до правди?

---

Дія розгортається 2021 року в Китаї. Український студент одного з університетів погодився розшифрувати свій генетичний код – і перед ним постало сім історій про своїх пращурів. Реконструкція роду – це такий собі портрет України в обличчях. І, як ми вже звикли, і цього разу портрет вийшов непривабливим.

Студента звати Андрій Чумак, і на думку одразу спадає Андрій Чумак із «Саду Гетсиманського» Івана Багряного. У тексті Багряного Чумак – утілення найкращих рис українця, він просто-таки незламної волі людина, патріот, бунтар – і рід його теж постає таким. Андрія Чумака з “ДНК” гени трохи підвели: є серед його пращурів і зрадники, і фанатики, а переважно просто люди невизначених поглядів – відповідно до невизначеності свого життя, на яке впливала хитка ситуація в країні. Тому в «ДНК» нема ура-патріотизму (та й узагалі не йдеться про патріотизм), натомість більше правди про людське виживання.

З одного боку, це чесно. Бо справді людині годі розмірковувати про батьківщину, коли вона має насущні проблеми й при цьому постає як жертва вічної кризи країни, якій байдуже до людей, а тим, загалом, начхати на країну. Та й де вона, та країна, які її кордони в буремнім ХХ століття?

З другого боку, прикро, що автори ніби умисно не торкнулися якихось позитивних сторінок нашої історії, позбавивши Чумака оптимізму щодо своїх предків. Але і ця думка теж цікава: якщо будь-кому з нас можна було б узяти участь у схожому експерименті, не факт, що нам приємно було б зазирнути в дзеркало свого роду. Бо історія – штука складна. Може, краще не все знати. Чи принаймні не зараз.

З-поміж усіх історій найбільше мене вразило оповідання Фоззі «Гены Гены». У ньому йдеться про ядерний вибух, що стався 1972 року на Харківщині. До вибуху, що спричинив екологічну катастрофу й забрав життя багатьох, вдалися в робочому режимі програми використання атомних вибухів в «цілях народного господарства». Тоді таким чином розкрили газову свердловину, аби запобігти аварійному витоку газу. Людей про це не попередили. Персонаж оповідання Гена побачив атомний гриб, коли повертався додому з дружиною й малим сином. У підсумку ця катастрофа розлучила його з рідними й призвела до радіоактивного зараження і смерті.

Оповідання написано динамічно, до моменту з катастрофою – іронічно й легко, але наприкінці коротко, сильно і страшно. Не відпускає. Причому навіть не так доля персонажа, як факт, що про ядерні випробування в цивільних цілях досі мало хто знає. Я, наприклад, не знала, що до Чорнобиля в Україні вже сталося кілька катастроф, більшості з яких можна було запобігти. Але в країні, де «народу хватало», таким не переймалися.

Скільки авторів – стільки й стилів

---

Стиль збірки «ДНК» – це сукупність індивідуальних стилів згаданих письменників. Якщо пише Жадан, то й у тексті про ХІХ століття можна впізнати його почерк. Якщо Винничук – то будуть діалектизми, батярське арго і все інше, до чого ми звикли. Важливо, що збірка двомовна, так історії українців з різних куточків звучать переконливіше.

Загалом задум «ДНК» цікавий, але сама збірка надто лаконічна. Проситься більше персонажів, а ще – яскравіше прописані зв’язки між поколіннями. Бо екзистенційна прірва прірвою, а все-таки окремі оповідання існують наскільки ізольовано одне від одного, що композиція має трохи штучний вигляд. Та якщо уявити собі перспективу розвитку цієї теми із залученням нових авторів, то це могло б бути дуже круто.

Для любителів сучасної української прози

---

«ДНК» може зацікавити будь-кого, хто любить сучасну українську прозу, оповідання й експерименти. Мені ж збірка заімпонувала й тим, що відкрила кілька нових літературних імен.

---

Схожі книжки: Сергій Жадан «Месопотамія», Юрій Винничук «Цензор снів», Макс Кідрук «Зазирни у мої сни»

http://blog.yakaboo.ua/bijsya-genoma-svogo/

Менше знаєш, краще спиш

Щойно дочитала книжку Макса Кідрука "Зазирни в мої сни" (КСД). Важко про неї говорити без спойлерів, але треба.

МЕНЕ НЕ ВЛАШТОВУЄ ТАКИЙ ФІНАЛ!

Хоча якби фінал був би іншим, це було б неправильно.

Все, видихнула. Тепер від емоцій до суті.

Я вперше читала Макса Кідрука. Досі байдуже минала полички з книжками цього автора. А все через армію його фанатів. Мене лякає, коли багато людей так галасливо фанатіє від когось. Тоді моя поведінка така: я або вникаю і роблю свої висновки, або лінуюся і відстовбурчую мізинчика, типу, це масове і не для мене. За другий варіант себе не поважаю, тому що це банальна лінива відмазка. 

Адже золоте правило гласить: не таврувати авторів і тексти, доки не ознайомишся. Тож заради справедливості пообіцяла при нагоді прочитати щось із творчості Макса Кідрука, а для початку погортати статтю на вікі.  Погортала, лишилася приємно вражена і попередньо прикинула, що, в принципі, людина, яка має такий цікавий життєвий досвід мандрів, негуманітарний склад розуму і при цьому ще й літературний хист, може написати щось цікаве. Так от, "Зазирни в мої сни" — це насамперед цікава книжка з динамічним непередбачуваним сюжетом (і майже непередбачуваним фіналом). 

За жанром, як підказує анотація, збагачуючи мої знання з теорії сучасної літератури, — "суміш динамічного техно" (?) та лячної містики (!). Суміш, треба сказати, вдала. Мені з перших сторінок нагадала "Сяйво" Стівена Кінга, одну з наймоторошніших книжок із прочитаних. У "Сяйві" йдеться про крейзонутого малюка (хоч і татко там дай боже), так само і в "ЗУМС" потойбічна сила вселяється в малого Тео (щоправда, йому з татом пощастило значно більше). 

Під час нескладної операції з видалення гнійника за вушком серце малюка Тео несподівано перестало битися й зо хвилину мовчало, лишивши хлопчика на межі життя й смерті. Хоч  лікарям і вдалося врятувати дитину, та батьки рано зраділи: з сином стали відбуватися дивні, моторошні речі. То заклякне як вкопаний, то зчинить дикий, неприродний вереск, то видасть на-гора якусь інформацію, що нею дитина не може володіти.

Ось така зав'язочка. Здається, що головний персонаж тут Тео, проте ні, оповідач і протагоніст тут Мирон Белінський, тато Тео. Турботливий батько, вірно закоханий у дружину чоловік, життя якого розбивається ущент після фатальної операції. Але Мирон здаватися не звик: він усе зробить заради щастя своєї сім'ї!

Тепер про сім'ю. Хоч у "ЗУМС" родинно-побутова проблематика не на чільному місці, мене вона вразила незгірш містичної складової. Це класно, коли історія про зло, що вселилося в свідомість дитини, сплітається із буденними правдивими колізіями про стосунки між чоловіком і жінкою. До речі, давно не читала текстів, у яких саме жінка виявиться стервом, що зруйнувало ілюзію щасливого шлюбу. Зазвичай всіх псів спускають на чоловіків :) 

Окрім родинних, автор порушує й глобальні суспільні теми, як-от наркоторгівля, тероризм. Усе це дивним чином згущується над життям ні в чім не винного хлопчика.

Спектр тем приблизно зрозумілий, та до чого ж тут, урешті-решт сни? А до того, що новітні технології (частково реальні, та все ж більше нафантазовані автором) дозволяють споглядати образи, які людина бачить уві сні. Так вчені, до яких через низку карколомних обаставин потрапляють Мирон із Тео, можуть відстежувати, що сниться Тео і що його лякає. І вченим вдається побачити, хто мучить хлопчика! (я думала, це був якийсь дух, що переселився в хлопчика з його улюбленої іграшки, але ні:). Все набагато гірше. І значно глобальніше, ніж можна було собі уявити. Як бути з цим знанням далі?

У підсумку все завершилося логічно. Не так, як би мені хотілося, але так, як диктує жанр. А ще жанр диктує поринати в морок, тремтіти від передчуття жаху, невідомості і невідворотності смерті. Рекомендую читати книжку перед сном, так враження гостріші:) Та й не перед сном теж рекомендую, особливо тим, хто, як і я, любить розширювати читацькі горизонти.

Реалізм, упертий, як осот

Здавалося б, до чого тут Винниченко?

1906 року в літературі дебютував 26-літній Володимир Винниченко. Свою повість «Краса і сила» молодий прозаїк відкрив описом нудного містечка: «Тихо-тихо в Сонгороді. Тихо в йому, як і дощик січе день і ніч, як і сніг тріщить під ногою, тихо й тоді, як соловейко заливається піснею-коханням по садах. […] Тихо на вулицях із плетеними тинами, тихо на головній вулиці, тихо коло крамниць на базарі, – скрізь тихо». Нічим із сюжетного погляду не прикметна повість стала свіжим ковтком повітря, бо нудьга зелена провінції, як виявилося, мала відтінки, а мерзенні типи, негативні персонажі (що їх і героями не назвеш),  окрім огиди, викликали ще й співчуття. Чорно-білий поділ на позитивних і негативних персонажів вже не міг задовольняти читача, і підступне співчуття до непривабливих типів підточило основи напряму. Бо тоді чи не вперше автор припинив виправдовувати чи звинувачувати персонажів у будь-чому: просто так є. І ніхто не винен.

Минуло сто і десять років, і всілякий «реалізм» про сірих людей упродовж цього часу встиг набриднути й забутися. Його витіснили іронія, історія, істерія, інтертекст. Нетипові персонажі, химерні колізії. Однак і вони за значно коротший термін трохи приїлися, і душа читацька знову забагла знайомих типів, прозорих технік оповіді й сюжету, який не треба додумувати за автора. І пішло-поїхало: одна за одною вигулькнули історії звичайних людей з драмами, масштаби яких не виходять за межі похмурих квартир.

І ось у прозі дебютував 26-річний Мирослав Лаюк, уже відомий поет, поетичні збірки «осоте!» і «Метрофобія» якого створили авторові ім’я й репутацію одного з найперспективніших молодих письменників. Новим челенджем Мирослава Лаюка стала проза, і в ній він постає неподібним до всього, що вже написав.

Якщо лірика Мирослава Лаюка не для всіх, її можна назвати елітарною, інтелектуальною, то проза (це й оповідання «Суперстар зі збірки «Невимушені», і роман «Баборня») – це тексти без дистанції між автором і читачем, а персонажі – люди, що їх на своїй життєвій дорозі зустрічав кожен.

«Про всяких тих, на чиєму місці не хотів би опинитися ніхто»

Один із головних локусів «Баборні» описано так: «Нудна архітектура, нудні люди, нудна історія, нудне все… Містечко було таким нудним, що про це нудно говорити». Нічого нового нема під сонцем, з одного боку. Усе те саме, що й сто з лишком років тому (як у Сонгороді Вииниченка). І навіть трохи дивно, як та сталося, що головна персонажка – самовдоволена, тиранічна і зверхня бабега Марія Василівна, вчителька біології, якій давно пора на пенсію, – постала цікавим образом, непривабливе реалістичне зображення якого поєднало в собі одним махом і історію, й іронію, і скреготливу моторошність існування «всяких тих, на чиєму місці не хотів би опинитися ніхто».

І таки справді, ніхто не хотів би прожити життя Марії Василівни, найяскравіший слід якої лишився зафільмований у стрічці «Червона рута» Софією Ротару. У масовці спостерігачів за дуетом Ротару й Зінкевича Мирослав Лаюк обрав постать в окулярах і вигадав для неї альтернативне існування у своєму художньому тексті, проте і в ньому прирік персонажку бути тлом. Хоча Марія Василівна себе тлом не могла уявити, адже сама вважала себе вершителем доль. Сущий Кирпатий Мефістофель, і доля приблизно така сама. Маніпулюючи учнями, колективом, сусідами, не сумніваючись у своїй правоті й життєвих принципах, вона лише наприкінці життя усвідомлює, що в ключовій події свого життя сама стала розмінною монетою. Але й потому Марія Василівна лишається сповнена власної гідності й робить свій екзистенційний вибір, базований на відповідальності. А читач до кінця роману змінює ставлення до бабеги, і зрадливе співчуття все ж розчулює серце, чого сама Марія Василівна, з огляду на характер, ніколи не схвалила б.

Усі рушниці вистрілюють

«Баборня» – це тяжка за темою й ідеєю книжка, яку непристойно легко читати, адже вона має міцно збитий сюжет, інтригу, кілька несподіваних поворотів і непередбачувану розв’язку. На легке сприйняття й потенційну масовість працює суміш жанрів: детектив, саспенс, побутова драма – таке читачі любитимуть завжди. Навіть попри безпросвітність антуражу й непривабливість образу головної героїні. Є тут і любовні трикутники, і музеї покинутих секретів у вигляді старих наглухо забитих хат, і кримінальні повороти, та головне – несподівані страшні відкриття. А ще – своя атмосфера. «Баборня» – це роман-нагнітання: з перших частин автор натякає на таємницю, а ступінь її моторошності читач розпалює відповідно до норову своєї уяви. Звісно, автор тримає інтригу до останнього, і врешті всі рушниці вистрілюють, та поки це станеться, тривога наростає від частини до частини.

Жодного позитивного персонажа

Роман «Баборня» ставить чимало незручних актуальних питань. Пов’язані вони з реаліями країни, якої нема, і долями людей, які в ній народилися. Так, у «Баборні» йдеться про історичні події, скелети в шафах персонажів. Про вчительок радянського гартування, які навчають покоління незалежності. Про атеїзм і релігійний фанатизм. Про непривабливі типи жінок, на долю яких випало випробування історією. Бо зазвичай як: жертви вмирають і входять в історію яко мученики. Марія Василівна й інші жіночі образи роману – вкрай несимпатичні, але вони теж жертви і теж мучениці. Тільки мучениці якісь мерзенні вийшли. Бо якщо історія життя Мотронки в «Солодкій Дарусі» розриває читачеві серце, то після сторінок про Гафію, Анну й Марію Василівну з «Баборні» хочеться спершу помити руки, а вже потім, може, поспівчувати. Ймовірно, що так би й Мотронку можна було сприймати, якби авторка дозволила їй дожити до сучасних днів. Мирослав Лаюк своїм персонажам-жертвам історичних трагедій дозволив, однак німб над ними не тримав. От і вийшла «Баборня» – не тільки як будинок для знедолених старих, а насамперед як галерея жіночих портретів, спотворених історією.

 http://www.bbc.com/ukrainian/society/2016/11/161031_rr_book_2016_layuk