Мій книжковий 2015-ий

"Читати завжди, читати всюди"- під таким девізом минув черговий рік. Від прочитаного хотілося одного - відкриттів і натхнення. Траплялося й таке)

Найкраща книжка року за моєю версією:) - це збірка оповідань"Родимки", а після перевидання  -  "Червоні на чорному сліди" Іри Цілик. Вона ж стала для мене автором-відкриттям, бо раніше я не цікавилася її творчістю. Імпонує реалістичність і кінематографічність її оповідань. А ще мені дуже подобаються її вірші, які час від часу читаю у фб. Коли видасть збірку, обов язково її прочитаю.

До речі, про поезію: на відміну від минулого року, коли я страшенно втомилася від одноманітних верлібрів молодих авторів, цьогоріч, підтвердивши цю думку на "Молодій республіці поетів" у Львові, до поезії якось душа не лежала. Читала окремі дописи Анни Малігон, згаданої Іри Цілик, Катерини Бабкіної, Дмитра Лазуткіна і Сергія Жадана, але щодо збірок - так нічого і не придбала. Хочеться вірити, що наступного року я відновлю бажання читати поезію)

Натомість цьогоріч я звернула особливу увагу на нон-фікшн. Тут не можу не згадати книжку "Сильне ім'я Надія" Надії Савченко. Її колоритно написана версія подій наштовхнула на багато роздумів і викликала ще більший інтерес до самої Надії Савченко. 

Із великої прози раджу всім прочитати "Аптекаря" Юрія Винничука - роман, який, хоч і не повторив успіху "Танго смерті", але вкотре переконав, що Юрій Винничук - автор першої полиці. І, як на мене, він знову мав би перемогти у "Книзі року ВВС", але скільки ж можна:))  

Не розчарував і "Гудзик-2" Ірен Роздобудько.

Щодо перекладів: подією року в цій царині став для мене "Улісс" Джеймса Джойса (переклад О.Тереха, О. Мокровольського). Пам 'ятаю, як колись наша викладачка із зарубіжки розповідала про Джойса, і з її слів було зрозуміло, що доки Джойса не перекладуть українською, ми не зможемо себе поважати)) Що ж, тепер можемо. 

Поки що я перебуваю у боротьбі з цим текстом на розділі, здається, шостому. Долати терня мені допомагають "Шидеври світової літератури", Т2 Доктора Падлючча. До речі, мріяла цьогоріч почитати другий том його українських "шидеврів".Може, наступного року автор зглянеться?)

Із попсових зарубіжних книжок мене захопила "Дівчина в потязі" Поли Гоукінс у жахливому перекладі не пам'ятаю кого. Книжка на раз, але захоплює. Таке теж люблю почитати і не соромлюся цього)

Із дитячих книжок приємно тішить продовження циклу про Енн Ширлі видавництва "Урбіно". Наскільки я знаю, вже готова остання книжка циклу. Щойно побачу. придбаю її неодмінно.

Іще із виданих 2015 року книжок страшенно сподобалася книжка "Як розмовляти з дітьми про мистецтво" Ф.Барб-Галль. Ідеальна книжка на подарунок. Навіть для тих, хто не має дітей, але потенційно може зацікавитися живописом.

Моє попереднє читацьке бажання, яке загадала торік, стосувалося малої прози: щоб її було побільше! У принципі, мала проза набрала обертів і привернула увагу критиків. Навіть серед молоді завдяки Антону Санченку і невгамовним дівчатам із "ЛітМайданчика" помалу культивується цей жанр, що дуже круто! 

Наступного року я хочу цікавого роману і хорошої римованої поезії. звісно, не відмовлюся від порції оригінальних новел із нестандартними сюжетами. Ну і хотілося, щоб Комітет із присудження Шевченківської премії припинив ганьбити і без того "опорочене" ім'я премії і не приймав на розгляд збірки графоманів-підлиз, (із кількома з яких я, на жаль, особисто знайома). Ну а щодо фіналу цього року, то хай переможуть "Вірші з війни" Бориса Гуменюка.

Усім приємного прийдешнього 2016 року, чудових книжкових відкриттів і веселих, натхненних свят!

Атмосферно, глибоко і нецікаво

Завжди радію, коли збірки малої прози перемагають у поважних конкурсах або принаймні потрапляють до коротких списків. Свого часу до короткого списку "Книги року ВВС" потрапила збірка оповідань Ярослава Мельника "Телефонуй мені, говори зі мною", яка мені дуже запам'яталася і вразила. Довідавшись про збірку Василя Махна "Дім у Бейтінг Голлов" і про її перемогу в цьогорічній "Книзі року", я потирала руки від передчуття: знову мала проза, знову щось невідоме для мене, знову читацьке відкриття!

В принципі, відкриття сталося  - я ознайомилася з творами сучасного емігранта про емігрантів, для мене це новий читацький досвід. Також я оцінила атмосферність текстів - з погляду стилю написано дуже добре, все гармонійно, нічого зайвого, влучно, стисло і багато, урівноважено. І так від тексту до тексту.

І все було б добре, але я, на щастя чи на жаль, чекаю від новел цікавих сюжетів, а цього у Василя Махна немає. Зате є філософічність. психологізм і багато інших гачків, на які ловиться читач (переважно філолог). Я, хоч і філолог, але у блозі "вимикаю" цю функцію і не вдаватимуся в образи-символи-метафори. Хоча про один, найважливіший. згадаю.

Більшість оповідань - хай який простір (американський, український) змальовано - присвячені пошуку дому, пристанку. Пара емігрантів із новели "Дім у Бейтінг Голлов" купує собі будинок на березі океану, але білі плями минулого не дозволяють їм побудувати спільне щастя. Цей дім (ця країна, ці люди?) не стають рідними, лишається тільки споглядати за життям, ніби за хвилями океану крізь скло будинку. Цей текст мені найбільше сподобався з усіх, але його не можна і не треба переповідати, можна тільки прочитати і насолоджуватися. Або нудитися, якщо ви чекаєте від тексту сюжету і не любите півтони. Я от не дуже люблю, і цей відгук виходить таким куценьким саме тому, що про півтони писати тяжко і марно. А в рейтингу "Книжка року ВВС" були й цікавіші і не менш добре написані книжки - той-таки "Аптекар". 

...Закінчила читати книжку Василя Махна на ескалаторі в метро (хоч, може, такі твори треба читати в кріслі при лампі). Розглядала обкладинку, де за прибережними валунами видніються спокійні хвилі океану. Підвела погляд і побачила дівчину, яка перегортала картки з англійськими словами, вочевидь, перед тим заучувала їх, а тепер подумки перевіряла себе. Вона тримала картку зі словом "shore", а я дивилася на берег на обкладинці.

На смак - ніби смажені зелені помідори

"Про що може йтися в книзі під назвою"Смажені зелені помідори в кафе "Зупинка"?" - думала я, вкотре натрапивши в рекомендаціях на рубрику "must read". А тут ще подруга, літературний смак якої поважаю, здивувалася: "Ти досі не читала? Як?"

Врешті-решт, прочитала. Щоправда, спершу не вірилося, що дочитаю: було нуднувато і солодкаво. Але зсередини "втяглася" і зараз, у принципі, сама можу порадити цю книжку. Хоча не без засторог.

У бестселері Фенні Флегг ідеться про життя американських жінок в роки "Великої дерпесії". Іджі Тредгуд і Рут Джемісон мають своє кафе, що славиться не тільки смачними стравами, але й надзвичайно теплим і приязним ставленням до відвідувачів незалежно від того, якої вони раси. Багато років потому у притулку для старих Нінні Тредгуд розповідає випадковій слухачці Евелін про події свого минулого, повсякчас повертаючись у спогадах до кафе "Зупинка" і історії його власників і відвідувачів. Евелін, свекруха якої теж перебуває у притулку, спершу не знає, куди подітися від нав'язливої бабці і її історій, однак з часом вони з Нінні стають подругами, і Нінні, яка доживає віку в притулку, відкриває в Евелін, що переживає кризу середнього віку, спрагу до життя і віру в себе. Саме для цього й потрібні друзі, хіба ні?

"Смажені зелені помідори" - це книжка про жіночу дружбу в дуже різних її виявах. Можна сказати, це дуже феміністична книжка: у межах свого кафе жінки створюють ідеальний світ, де немає жорстокості, несправедливості, де всі життєрадісні і добрі... Аж доки не втручаються чоловіки. Відповідно, впевнена, що мало якому чоловіку може сподобатися ця книжка. Більшість її сприймуть за занудну і упереджену.
Знахідка твору - образ Іджі: красивої пацанки, яка закохується в подругу і все своє життя покладає на те, щоб зробити їїї щасливою і вберегти від негараздів. Однак жодного разу автор не вдається до натяків на фізичну сторону такої любові (і слава богу). Ба більше, мені здається, що Рут, в яку Іджі закохана по вуха, сама не є лесбіянкою і сприймає ставлення Іджі до себе як вияв дружби. 

Після того як виявилося, що чоловік Рут усіляко її принужав і бив, Іджі без роздумів вдерлася в помешкання Рут і забрала її, вагітну, до себе подалі від психа. Однак коли через деякий час садист зник, виникла підозра, що його вбито. Поліція шукає вбивцю, і хоч тіла ще не знайдено, на лаві підсудних опиняєтсья Іджі. 

Насправді детективна лінія роману не головна. Зачаровує інше - атмосфера, яку вдалося створити авторці. Усі образи яскраві, багато гумору, багато легкості й оптимізму, доброти й життєствердності. Попри сумні події, яких у книжці чимало, книжка світла, бо головні персонажі - оптимісти. Коли оптимістична Нінні, на життя якої випало багато випробувань, спілкується з молодою ще Евелін, яка постійно перебуває в депресії і заїдає її шоколадом, мимоволі задумуєшся: чому сучасні люди такі депресивні? Чому здається, що в наших бабусь і дідусів усе було ніби простіше, чому вони були ніби щасливіші, а ми колупаємося в своїх сміховинних негараздах, не вилазячи з депресії? Тому що бути оптимістами - це теж хист, який треба виховувати в собі, або... переймати його в інших людей, як Евелін перейняла в Нінні.

Іще впадає у вічі думка, що життя в жіночому суспільстві досконаліше, ніж коли світом панують чоловіки. Чоловіки постають як гвалтівники - не одна з героїнь свідчить, що секс не приносив їй аніякісінького задоволення і що можна було б прекрасно обійтися і без нього. 

Жінки у книзі  поза расовою дискримінацією, жінки вміють виховати дитину щасливою, жінки проти конфліктів. Упродовж усієї книжки чоловіки тільки те й роблять. що гноблять інших, б ють, убивають, воюють, а жінки ж, навпаки, рятують, годують, втішають, веселять, піклуються. Як тут не згадати про феміністичні рухи і теорію про те, що за матріархату воєн не існувало б? 

Цікавою є думка, що виховання дитини в, по суті, одностатевій сім'ї, де всі піклуються одне про одного і поважають одне одного, цілком може бути прийнятним. Це краще, ніж коли дитина зростає в родині, де тато за кожної нагоди лупцює маму і гвалтує її. Однак, знов-таки, може, я неправильно сприйняла Іджі, і вона все ж не лесбіянка, а просто вірна подруга? Не знаю, треба поцікавитися в тих, хто читав.

...А взагалі, за книжкою, не варто зважати на суспільні умовності, якщо душа підказує вчинити інакше. Живемо тільки раз, кому яке діло? Треба жити, дружити, веселитися, нести відповідальність за свої вчинки, не боятися маленьких безумств і не відмовляти собі в задоволенні куштувати смакоту - і почати можна зі смажених зелених помідорів, рецепт яких можна знайти на сторінках книжки. Смачного!

Таких більше не буде

Ніде правди діти: ознайомитися із творчістю Світлани Алексієвич мені захотілося саме через її Нобелівську премію і через те, що авторка народилася в Україні, а в світі представляє білоруську літературу, що теж останнім часом зацікавила мене. 

Востаннє я бралася читати Нобелівських лауреатів тільки через факт присудження премії кілька років тому, коли перемогла Еліс Манро. Її новели мене просто підкорили - усе в них було ідеально: ведення оповіді, психологізм, струнка композиція. Попри кон'юнктурність Нобелівської премії,  я все ж вирішила час від часу цікавитися творчістю її лауреатів - раптом щось сподобається?

Якщо про Еліс Манро я нічого не знала, то про Світлану Алексієвич свого часу щось та й читала. Я знала, що вона пише про феномен радянської людини, що її твори антимілітаристські і що пише вона на межі журналістики і літератури, а це зараз у нас дуже і дуже модно. Навіть якщо ніколи не брати до рук твори Світлани Алексієвич, а просто прочитати її інтерв'ю, стане зрозуміло, що вона ідеальний претендент на премію, головним чином через виразний гуманізм її творів. Але я вирішила не обмежуватися самими інтерв'ю і прочитала книжку з тим заголовком, що мені найбільше сподобався. На жаль, українською мовою мені не вдалося знайти книжку "У війни не жіноче обличчя", тому читала електронну версію мовою оригіналу - російською (шкода, що не білоруською). До речі, коли була на презентації білоруських оповідань, почула, що дехто з білоруських опозиційних письменників не дуже зрадів факту присудження Нобелівки співвітчизниці саме через мовний фактор, мовляв, "от якби білоруською...". 

Ця книжка зацікавила мене ще й тому, що нещодавно я прочитала інше видання про жінку на війні і теж не зовсім художню - "Сильне ім'я Надія" Надії Савченко. Було цікаво, як жінки  різних поколінь говорять про війну. 

Книжка Світлани Алексієвич - це сумлінно зібрані і відтворені в літературній обробці воєнні історії життя фронтовичок Другої світої війни. Це не художня література, нічого новаторського в літературному розумінні - ані тем, ані подачі - тут нема. Композиція дуже проста: один за одним виринають голоси різних жінок, які розповідають про пережиті досвіди війни. Звісно, ці досвіди трагічні, багато страшних фактів згадано, а головна ідея книжки в тому, що без жінок на війні Радянський Союз не зміг би виграти війну. Це жінки неймовірної сили волі, самовідданості і розуму. У своїй нобелівській промові Світлана Алексієвич сказала, що таких дівчат, які молодими пішли на ту війну, вже нема, такий тип жінок лишився в минулому. Прочитавши її книжку, я так для себе інтерпретувала ці якості: абсолютна самопожертва, аж на межі з фанатизмом.

Що мене здивувало: у книзі згадано десятки жінок, але всі їхні історії звучать так, ніби йдеться про один досвід. Здається, що ніхто не боявся кидатися в бій, усі рвалися на передову, кидали своїх дітей і батьків, аби захистити батьківщину від ворога. Саме на війні виявлялися найбільш страшні але й найбільш людяні людські риси. Усім ця війна перекалічила життя, але тільки там людина по-справжньому могла виміряти себе на людяність.

Часом згадуються якісь деталі суто жіночі - як наприклад коли армія ринулася в бій, а в жінки почалися місячні, і червоні краплі падали прямо на землю, але це не зупинило жінку йти в атаку. Або згадки про одяг і підбори як нагадування про колишнє мирне життя. Але все це дрібниці - радянську жінку було не зупинити в бажанні самопожертви.

Мене вразила одна історія: одна з жінок після того, як чоловік загинув на фронті, покинула на сестру чоловіка трирічну дитину, щоб іти воювати замість нього. Коли жінка повернулася з війни, її дочці було вже сім років, але дружина сестри відмовилася віддавати їй дочку, мовляв, як ти могла покинути дочку такою маленькою? Хіба мати так вчинить? Це єдиний епізод з усієї книжки, де є якась моральна дилема, де можна задуматися: чи завжди бажання загинути за батьківщину вмотивоване? Решта історій навіть не ставлять під сумнів таке бажання: само собою зрозуміло, що на війну варто йти, бо в цьому є великий загальнонародний сенс, і нічого особистого бути не може, якщо батьківщина охоплена вогнем.

Таких жінок, вочевидь, і справді більше бути не може. Не в тому розумінні, що нема ідейних людей, звісно, вони завжди були, є і будуть. Просто почуття відданості батьківщині у них, здавалося, закладене з народження, і вони легко могли віддати за неї життя навіть своїх дітей. Наприклад, не новина (і про це багато в книжці йдеться), що матері (!) і батьки раділи, коли їхні дочки рвалися на фронт: ганьбою вважалося сидіти вдома, коли в решті родин хтось та й пішов на фронт захищати батьківщину. Цінність людського життя нічого не важила, коли йшлося про благородну мету - і так міркували не тільки "вожді", але й чимало "простих людей". 

Відтак, усі голоси книжки Світлани Алексієвич звучать в унісон, і медсестра, і танкістка, і кухарка - усі вони говорять про війну однаковими словами. До речі, мене вразило, що серед інших жінок у книжці згадана Катерина Шалигіна із Золотоноші. Дуже незвичайне відчуття, що слова моєї землячки стали одним із багатьох "голосів", які не дозволили Світлані Алексієвич мовчати про жіноцтво на війні.

Зараз про війну жінки говорять зовсім не так. Я розумію, що інші умови життя, інші країни, інший світогляд, врешті-решт. У Надії Савченко, наприклад, досвід іншої війни - теж страшної. Але вона говорить про неї по-різному: і сентиментально, і трагічно, але знаходить місце для чогось життєствердного і намагається мислити тверезо. Вона принаймні припускає, що, може, не всім варто туди йти, не кожен здатен на подвиг, і треба точно розуміти, кого ти лишаєш удома, зачинивши за собою двері. У книжці Савченко на війні йдеться про некомпетентність, про підлість і боягузство військових керівників, у книжці Алексієвич про це навіть нема згадки, для істинного подвигу цих реалій ніби не існує. Усі військові самовіддані і чесні, чоловіки на війні ставляться до жінок зі ще більшою повагою, зі святістю (Савченко, приміром, розповідає про хіть і домагання своїх "колег"). Жінки з книжки Алексієвич ідеальні - і, чесно, я майже вірю, що вони такими були, ці підлітки і молоді жінки, що мріяли віддати життя за батьківщину і завдяки яким і справді перемога була б неможливою. Але мене лякає ця ідеальність, ця сліпа жертовність, цей романтизм. Так, без нього неможливі знакові історичні події. Але чи кожна подія варта такої кількості жертв? Чи гуманно було мобілізовувати і кидати на передову шістнадцятирічних дівчат? 

Таких жінок більше не буде... Попри святість обов'язку захищати батьківщину, зараз ніхто не героїзує людей на війні. Так, це була інша війна, інші умови, інше виховання, але все ж - війна. Зараз ми однаково багато чуємо про героїв і про зрадників, про красу і про ницість людини на війні. Але знову мало чуємо про жінок у нашій війні. І коли хтось із українських журналістів колись вирішить записати голоси жінок, що брали участь у війні на Донбасу, впевнена, це буде не менш трагічна, але зовсім-зовсім інша історія.

Рецидив за літературою про кохання

Давно, дуже давно я не читала таких книжок. Мабуть, зі школи, класу так з десятого-одинадцятого, коли мені подобалося страждати з багатьох приводів, а книжки, що потрапляли до рук, вчили, що кохання - це красиве, затишне і неминуче страждання. І я з великим натхненням упивалася такими книжками, мені подобалося бачити кохання нещасливим. До речі, саме тоді я й прочитала "Самотність у мережі" Януша Леона Вишневського, і у віці 16 років задумувалася про самотній світ, у якому двом людям завжди щось перешкоджає зустрітися. Або якщо вони зустрінуться, то їм щось заважатиме зберегти свої почуття. 10 років тому фінал, коли закохані нарешті зустрічаються, але разом не можуть бути, і один вкорочує собі віку, здавався мені вмотивованим. Зараз я вважаю його невдалим, притягнутим і нереалістичним. Зараз до мережевого кохання у мене зовсім інше ставлення: так, я знаю людей, яким воно завдало страждань, але ще більше інтернет-знайомств серед моїх знайомих переросли у шлюб. Моє, до речі, теж.

Словом, я досить швидко переросла захоплення книжками на зразок "Самотність у мережі",  і прочитати нові творіння Януша Леона Вишневського у мене ніколи не виникало бажання. Аж ось мені вручили книжку "Кульмінація" зі словами: "Ти мусиш це прочитати". 

Композиція книжки мене здивувала: до неї увійшли 8 оповідань Януша Вишневського і... 8 оповідань сучасних українських письменниць, про двох із яких я навіть не чула. Як я розумію, за задумом жіночі оповідання мали б постати іншим поглядом на певну проблему, запропоновану у творів Вишневського. Такий собі художній діалог, два погляди на кохання з чоловічого та жіночого боків. Якщо чесно, не все склалося в цих діалогах: деякі тексти ніби зумисне припасовані до "чоловічих", і жодного діалогу там нема: два тексти живуть окремим життям. Єдиний діалог, що склався, - це твори Вишневського "Коханка" і Ірен Роздобудько "Коханець". Попри те,  цікаво було знову упиватися "страдашками", співчувати персонажам, не заморочуючись виправданістю такого композиційного експерименту. Вочевидь, у мене стався рецидив за творами про кохання.

Ще до того, як я розкрила книжку, виникли побоювання, що розчаруюся в новелах Вишневського, як сталося з Гавальдою. Одразу скажу, що це значно вищого рівня твори з добре прописаним сюжетом і багатьма унікальними "фішками".

Одна з "фішок" "Кульмінації" (я зараз говоритиму тільки про твори Вишневського) - це підкреслена тілесність. І тут не тільки і не так про секс (якого тут аж за край і значення якого, як на мене, трохи перебільшене), як про різні хвороби. Автор пише про те, яким чином хвороби і травми впливають на життя людей, причому згадує і дуже рідкісні, як-от "Синдром прокляття Ундіни", коли хворий втрачає здатність дихати автоматично, але свідомо може "запускати" дихальні процеси. Героїня, яка страждає на цю хворобу,постійно перебуває під наглядом свого "няня" Якоба, у якого закохується і який ставиться до неї з більшим теплом, аніж її батьки. У ході оповіді виявляється, що задовго до народження дівчинки, її батько занапастив життя Якоба, але доля звела їх знову, коли через багато років для тяжкохворої дитини треба було знайти доглядальника.

Інші персонажі збірок страждають на наркозалежність, хвороби серця, анорексію, менопаузу, психічні розлади, що призводять до бажання самогубства; рибалці із оповідання "Замкнутий цикл" у результаті нещасного випадку відтяло ногу, але він значно більше страждає від того, що тепер його покине кохана, яка насправді ним завжди користувалася... Хлопчика із твору "Кров"згвалтували, і він не знайшов у собі сили отямитися навіть багато років по тому;  після втрати коханого дівчина із новели "Anorexia nervosa"стрімко починає худнути, бо не може і не хочу продовжувати свій життєвий шлях... Усі ці твори - про любов, яка зникає, і про наслідки, які можуть статися з людьми після усвідомлення, що все найкраще у їхньому життя лишилося позаду, і треба вирішити, як жити далі.

Але хай скільки крові пролито на сторінках книжки, усі ці психічні і фізичні відхилення - це тільки тло. Уся книжка присвячена коханню - його відтінкам: від пристрасті до ненависті, від наївності до одержимості. Тільки він і вона, тільки те, що між ними. Від такого я як читачка відвикла: завжди десь вклиниться якась соціальна проблема, якась історична подія, яка неодмінно відволікає: непристойно ж бо писати тільки про любов. Але тут - тільки любов, і часом таке читання дуже наповнює.

Є одне оповідання-виняток "Шлюбна ніч", в якому йдеться не тільки про кохання, а більше про одержимість обов'язком. Автор бере за основу сюжету рішення Магди і Йозефа Геббельсів не чекати трибуналу і вбити своїх дітей, а потім накласти на себе руки. Тут також розказано про Єву Гітлер, її першу шлюбну ніч із Адольфом Гітлером і їхню смерть наступного дня після весілля.

Щодо оповідань українських письменниць, то кожна з них лишилася у своєму репертуарі: Ірен Роздобудько, яка, як на мене, може майстерно написати про будь-що, чесно виконала завдання і написала інший погляд на ту саму проблему, що була у новелі "Коханка" Вишневського. Твір Галини Пагутяк, як завжди, пізнавальний, як завжди, пов'язаний з Урожем і його минулим, але дуже і дуже опосередковано стосується "Шлюбної ночі". Ну а Марія Матіос лишається вірною своїм психологічним колізіям - традиційні для її творів ревнощі і зради вирують у середовищі однієї селянської родини. А взагалі помітила таке: у творах Вишневського жінки переважно хороші і добрі істоти, що заплуталися в собі. Автори-жінки часто зображають жінок підступними, підлими, цинічними, мовляв, так вам і треба!

Хай там як, а "Кульмінацію" читати цікаво, і якщо "дует" Вишневського і котроїсь із наших авторок, на мій погляд, не вдавався, я просто сприймала тексти як окремі самодостатні твори. Хоча не скажу, що без них книжка багато втратила б.

Якщо і у вас зимовим незатишним вечором трапляться рецидиви за книжками про кохання, та ще й написаними визнаним "жінкознавцем" Янушем Леоном Вишневським, беріть до рук "Кульмінацію". Є шанси, що вам сподобається

Антологія самотності

Писати у цьому блозі про антологію сучасних білоруських оповідань "Як риба об лід" випадає інакше, ніж я звикла. По-перше, зазвичай я обираю обговорювані книжки, які хтось уже міг прочитати, або ж намагаюся писати про них так, щоб комусь їх захотілося прочитати. У разі зі згаданою антологією я навіть не намагатимуся радити чи не радити взяти її до рук і цей пост призначений, мабуть, насамперед собі.

По-друге, я вважаю розмови про довколалітературні фактори неважливими, коли йдеться про Його Величність Текст, і мене переважно не цікавить, що відбувається поза ним. Але зараз я не можу абстрагуватися від того, що нині переживає Білорусь, тим більше що з цією країною в мене пов'язано надто багато приватних переживань, дуже різних.  І до того, як я доберуся до книжки, доведеться прочитати або прогортати мої особисті спогади і думки про Білорусь, які не можу не вкласти в цей пост.

Деякі зі спогадів я вважала приспаними - ну, подумаєш, кумедний діалект у ще українському, але майже білоруському селі Ільмівка на Городнянщні, звідки родом моя мама. "Яни", "драпєжнікі", "пєлька" (замість "ополонка") і "налисники под зад" (на десерт) - це раніше було просто кумедно для дитини, яка народилася на Наддніпрянщині. Ця говірка, я розумію, що це не білоруська мова, але все ж дуже на неї подібна, так от, ця говірка навчила мене не ображатися, коли на свою адресу я чула "Танька", а не звичне "Тетянка".

Але коли на презентації антології сучасних білоруських оповідань я почула білоруську мову, яка природно, невимушено лилася із вуст письменників, мене щось ніби під дих ударило: і далі за Прустом - запах ягід і грибів поліських лісів, звуки коників у сіні... І дідусь із бабусею, тоді ще живі і моторні, і "Танька", що зранку до ночі блукає з гомельськими друзями, пізнаючи красу поліської глибинки. Так було до початку 2000-них. Потім дідусь помер, бабуся переїхала, і я потроху забула про мамину глибинку і кумедну мову. Але коли на парах з історії мови ми на реальних прикладах побачили, що українська мова ближча до білоруської, ніж до російської, мене це дуже тішило, і зовсім не тому, що російська мова - мова агресора і т.д.

Аж раптом 2015 року Таньці випало перекласти одне з оповідань до антології білоруського оповідання, і Танька зраділа: їй однаково подобалися і спогади про білоруських друзів, і жанр оповідання. Єдине, що не подобалося, - це те, що білоруської мови в Києві на презентації Танька почула більше, ніж за кілька днів перебування у Мінську того-таки 2015 року.

...Я не хочу вдаватися в подробиці і ще раз довго розповідати, що в Мінську білоруською не говорять. Там нею оголошують зупинки в транспорті і пишуть вивіски. Хоча в метро деякі назви лишають по-російськи. Наприклад, на карті у тебе написано "станція метро "Кастричніцкая", але ти не знайдеш такої. І тільки згадавши ту ж таки історію мови і мовні картини світу українців і білорусів, розумієш: для українців жовтень - це коли листя жовте, для білорусів - це коли багаття палять, "кастричнік". Отже, це станція "Октябрьская".

Насправді це не найгірше приниження білоруської мови у Білорусі. Мене просто приголомшив цинізм білбордів із написом "Смак беларускай мовы". Може, мета цих білбордів справді благородна, але як це убого виглядає - здоровенна країна, стара мова, а її мешканцям, як імбіцилам або іноземцям розповідають, що таке "певень", "кавун", "цинамон"... Для особливо тупих, хто з картинки не зрозуміє, автори ідеї "підстраховують" російською мовою. Слово честі, я це сприймаю як злий, зверхній стьоб!

І тоді ж я думала: цією б мовою шедеври писати, а не розповідати, хто такий "певень". І так захотілося почитати щось із сучасної білоруської літератури.

І ця література сама мене знайшла.

Тепер від лірики - до фактів. У Білорусі є три головні літературні угруповання, одне з них називається Спілка білоруських письменників. Спілка на свій страх і ризик відкрито пропагує білоруську самобутність, мову, не влазить у тісні білорусько-російські обійми, а відтак перебуває в опозиції до влади. Часом це неминуче відгикується - декому з членів Спілки у кращих традиціях совка "пропонують" звільнитися з держпосад, однак назагал їх просто не видають. Їх ніби не існує в Білорусі. Зате в Україні зусиллями Київської організації НСПУ цих письменників підтримують, проводять зустрічі, обмінюються досвідом і навіть перекладають.

От і збірку "Риба об лід" переклали.

Я згадую наші антології оповідань і новел, яких досить багато прочитала. Так от у нас в межах однієї збірки упорядники намагаються подати побільше різного: тут тобі і еротика, і фантастика, і побутові психологічні колізії, і гумористичні твори. У збірці "Риба об лід" теж тексти ніби й різні, але таке враження, що вони всі якогось одного настрою. Я б назвала його настроєм самотності.

Персонажі текстів усіх(!) оповідань живуть ніби не у своєму світі: один на межі реальності й комп'ютерної гри, інші живуть у апокаліптично холодному просторі, не знаючи, звідки вони і де, ще інші пригнічені кліткою власної квартири, будинку, вулиці, країни врешті-решт. Країна Білорусь постає як дуже розірваний і нецілісний простір, у якому люди не об'єднуються, а губляться. В одному з іронічних оповідань персонажі навіть називають країну кому як заманеться: "Милорусь", "Велорусь", "Бекарусь", "Бідорусь", "Білогуся"... 

Автори пишуть про мистецтво, про наукові конференції, про інші творчі пошуки, але вони завжди - безплідні, безпросвітні, тому загальне враження від збірки дуже гнітюче. Можливо, це тому, що автори переважно середнього і старшого віку, і вони просто не можуть і не хочуть викидати слова з пісні, не показують Білорусь радісною, перпективною, бо над нею досі висить тягар, який для України покроково лишається в минулому.

Не можна сказати, що в збірці багато антивладних оповідань. Може, два-три із тридцяти. Але мені майже всі було вкрай важко читати якраз через оцю гнітючість, яка з одного оповідання перетікала в інше, і так до кінця книжки...

Я дуже хочу потримати в руках книжку білоруських оповідань, де будуть твори про кохання, про смішні життєві колізії, про дружбу, про мистецтво, про суспільство, але тільки щоб над ними не тяжіла безпросвітність, щоб була розкутість і грайливість, без якої, на моє переконання, не може існувати література. Але згадуючи наш, український, досвід, хочеться побажати білорусам знайти свою дорогу в цьому напрямі і  не пролити на ній своєї крові... І білоруси шукають, шукають... Як риба об лід, що поки не бачить "прекрасного світу"

Трагедія, написана як казка

"Якщо на сторінках книжки з'являється хлопчик на ім'я Оскар, чекай несподіванок", - жартома подумала я, розгорнувши роман Джонатана Сафрана Фоєра "Страшенно голосно і неймовірно близько". Просто літературні Оскари асоціюються в мене з "Бляшаним барабаном". Оскар Шелл із роману Фоєра, звісно, суттєво відрізняється від Оскара Мацерата із роману Гюнтера Грасса, однак обом хлопчакам судилося жити в час історичних катастроф і протестувати проти них: Оскару Мацерату - виклично, Оскару Шеллу - непоказно, однак обом - страшенно голосно, бо всі трагедії світу часом стаються неймовірно близько до кожного.

Роман Джонатана Сафрана Фоєра - про батьківську і синівську любов. Коли батько Оскара Шелла загинув під час теракту 11 вересня 2001 року, син відмовився прощатися з ним, оскільки знайшов серед його речей ключ, що мав би кудись його привести. Чіпляючись за цю загадку як за останню пригоду, в якій він може взяти участь разом із татом, Оскар вирішив попри все знайти замок, до якого підійде ключ. 

Це як персонажі казок, що прагнуть до мети, дорогою зустрічають нових персонажів і далі мандрують разом. Оскар Шелл просто шукав замок до свого ключа, натомість розкрив кілька життєвих драм випадкових і не зовсім випадкових людей.

Джонатан Сафран Фоєр належить до письменників, які мають свій стиль. Я трохи знайома з його твором "Все ясно", головним чином, завдяки екранізації Ліва Шрайбера. У головній ролі там знявся Елайджа Вуд. Він зіграв американця, що приїхав в Україну, щоб знайти жінку, яка врятувала його діда під час геноциду євреїв. Ще з тієї екранізації очевидний інтерес письменника до колекціонерів деталей, що постають як факти життєвих трагедій багатьох людей.

Оскар Шелл - теж колекціонер. Він збирає спогади і не хоче прощатися з болем. Матеріальність цих деталей втілена і в книжці - окрім тексту, до книжки увійшли світлини не пов'язаних між собою речей: ключів, будинків, тварин. Вражає відоме фото "Людини, що падає" - символ людського відчаю під час катастрофи. Однак у течці спогадів Оскара Шелла розкадровка розставлена у зворотньому порядку, і людина ніби падає догори - хлопчик мріє про те, щоб час відмотався назад, щоб тато не опинився в одній із веж тієї фатальної миті.

Зворушливо подана й історія взаємин між бабусею і дідусем Оскара, який став свідком бобмардуванням Дрездена у Другій світовій і втратив у тій трагедії свою кохану - рідну сестру бабусі Оскара. Кохання і старість, любов до минулого, трагедії старих людей, спокута батька-зрадника, його листи до сина, якого не бачив і якого втратив у катастрофі - до всього цього можна по-різному ставитися, але не можна лишитися байдужим.

Я не можу назвати роман "Страшенно голосно і неймовірно близько" захопливим, хоча в ньому є кілька несподіваних сюжетних поворотів, коли серце падає під ноги. Однак цей текст дуже майстерно написаний, впевнена, що його численні символи не дадуть спокою спраглим на аналіз тексту філологам:) Насправді - це велика насолода спостерігати за "творчою кухнею" Дж.С.Фоєра - як він веде оповідь, як він вигадує нових персонажів, ненав'язливо привідкриває їхні історії, щоб на якійсь сторінці влучно дати під дих читачеві. Усі ці деталі і детальки, ці листи від Стівена Хокінга, ці захоплення Оскара, його трагікомічні діалоги з дорослими заворожують. Кожен персонаж - оригінальний, нема жодного шаблону, автор працював над кожною історією, щоб зробити її казковою і водночас до болю реалістичною. Навіть мати Оскара, яку я спочатку мала за "недописаного" персонажа, наприкінці роману "вистрелила" так, що стало зрозуміло, чому автор так мало говорив про трагедію цією жінки. 

Якби існував сайт "Книгопошук" і там був розділ "Якщо вам сподобалася ця книжка, не пропустіть...", я б у список пов'язаних за змістом книжок додала б "Помаранчеву дівчинку" Юстейна Гордера. Не тільки тому, що і там, і там є мотив листовного спілкування між мертвими і живими, - ці книжки однаково щемні і добрі. Взагалі я вважаю, що люди, яким подобаються такі книжки, не можуть бути злими і цинічними. Тож якщо світ справді зачитався романом "Страшенно голосно і неймовірно близько", то світ має шанси на хороші зміни. 

Метелик, прикутий до візка

Є такий відомий фільм "Скафандр і метелик" за мотивами книжки Жана Домініка Бобі, журналіста, якого паралізувало після інсульту, і він тільки завдяки кліпанню ока зміг написати бестселер. Я не читала цієї книжки, однак фільм з Матьє Альмаріком у головній ролі мене вразив. Упродовж майже всього фільму його персонаж нерухомо сидить у кріслі, мовби у скафандрі, і здається, що довкола вакуум. Поволі ти звикаєш до атмосфери, аж раптом флешбеком показують сцену, в якій іще здоровий персонаж і його коханка руками їдять мідії. І в цих рухах скільки життя, скільки енергії, це не руки - це метелики, що пурхають від тарілки до рота, до губ коханої, до її тіла. Метелик крихітний, а проте його коротке життя усе в русі. Метелик - це і є рух, метелик - це саме життя, його динаміка і краса. Мабуть, невипадково саме про метелика згадала авторка зовсім іншої за "тяжкістю", а проте дещо схожої за темою книжки. Українська письменниця Оксана Радушинська назвала свою повість "Метелики в крижаних панцирах".

...Її батьки і брат загинули в автокатастрофі, а вона - вижила. Ну... Якщо можна назвати життям існування візочниці-сироти Ярини. На цьому логічно вибудувати трагічну картину безвиході, вдатися до безкомпромісного реалізму в змалюванні страждань юної дівчини. А можна вчинити інакше: наповнити оповідь теплом і оптимізмом, створити світ добрих і чуйних людей, показати, що справжні почуття не бояться випробувань. І що мрії здійснюються.

Не бажаючи видатися тюхтієм в очах сільських товаришів, Артем залазить за ними в чужий будинок, щоб викрасти 800 з чимось гривень. Однак вже втікаючи, він несподівано зустрівся поглядом із дівчиною у візку, яка, налякана, не сказала й слова. Чомусь промовчала й тоді, коли впізнала його у відділенні міліції, але не виказала. Мабуть, зрозуміла, що він просто опинився не в тій компанії. Чи, може, щось інше?

Словом, Артем теж у неї закохався. Як і кожна щира дитяча любов, ця почалася з дружби. Щоправда, на заваді прогнозовано стала мати Артема, яка заборонила спілкуватися "з інвалідкою". Досить типовий конфлікт.

А далі все як у фільмі "Вам і не снилося". Любов і дружба долають усе. І коли всередині ти танцюєш, то візок не стане на заваді. Головне - зустріти завзятих мрійників, здатних на вчинки. 

Це книжка для дітей. Це важлива заувага. Діти ніколи не задумаються над тим, що в книжці є незакінчені лінії, дещо клішовані образи, в дечому надумані деталі. Дітям важливо, щоб було цікаво й динамічно. І щоб добро перемагало зло.

Я вже не дитина. На жаль, я можу відволіктися думкою на те, що тема стосунків Яринчиного дядька і його старшого сина добре почата, але абсолютно незавершена, обірвана. Мене здивував той факт, що через єдину істерику Артема батьки його відправили до Польщі (ніби він псих). А про стосунки між Яриною й Артемом можна було оповісти трохи більше. Та й поява пані Ядвіги сприймається як "бог з машини"... Але в дечому я таки дитина, бо я вірю в красу танців - навіть якщо  партнерка на візку. Я вірю, що дитяче кохання своєю безпосередністю руйнує стереотипи і може навчити дорослих милосердю, прощенню. Слово честі, я навіть вірю, що можна влаштувати благодійний концерт і витягти з тенет приреченості іншу людину. Адже світ - не без добрих людей. Він буває жорстокий і несправедливий, але часом він безмежно людяний, у ньому торжествує любов.

Одна моя подруга іноді ностальгує за "старими добрими радянськими книжками". У тому розумінні, що хай вони не завжди реалістичні, але читаючи їх дитиною, ти розумієш, що є чорне, є біле, а ти вибираєш для себе щось одне. І хочеться бути вірним, добрим, щирим, здатним на самопожертву. "Метелики в крижаних панцирах" - саме така книжка: цікава, динамічна і безмежно добра, оптимістична. Я думаю, підлітки, які звикли упиватися чорнухою і думати про смерть, побачать світ в інших барвах, якщо прочитають про метеликів, яких навіть панцир не спинив, коли вони захотіли припасти до квітки життя.

"Життя не перев'язане стрічкою з бантом, та це все одно подарунок"

"Мені знадобилося сорок років, щоб знайти і зберегти щастя. Мені здавалося, що Бог заплющив очі саме в ту мить, коли я народилася. Він пропустив цю мить і так ніколи й не довідався, що я з'явилася на світ".

У мене неоднозначне ставлення до книжок про мотивацію. Коли я бачу купу лайків біля постів на зразок "Як змінити своє життя на краще за 100 днів", думаю: ну і як можна вестися на такі примітивні поради? Невже ранній підйом і силувана усмішка щоранку справді допоможуть тобі, якщо в тебе проблеми на роботі, зі здоров'ям, у стосунках?

Книжку  Пулітцерівської лауреатки Регіни Бретт "Бог ніколи не моргає: 50 уроків, які змінять твоє життя" я прочитала тільки тому, що взяла її в подруги, коли свої книжкові запаси спорожніли, бо я прочитала геть усе придбане. Одразу скажу, що ці уроки не змінили моє життя і навіть не змусили задуматися - наскільки вони очевидні. Ще частина - це взагалі дурниці, як на мене. Типу, якщо у вас було нещасливе дитинство, не пізно його собі влаштувати навіть коли тобі за сорок, можна написати список і подивитися мультики в піжамі, пальцями розмалювати старе простирадло, вивчити кумедний віршик, пробігтися кукурудзяним полем, узимку влаштувати пікнік на підлозі і т.д. Хотіла б я це побачити. Невже усе це справді може повернути непідробні дитячі емоції? Хіба тут справа у всіх цих надуманих штуках, а не в тому віці, який безповоротно минув? По-моєму, до дитинства можна бодай трохи доторкнутися тільки тоді, коли виховуєш своїх дітей, племінників, похресників. Але тільки доторкнутися. Жодне морозиво з бананами й горіхами не поверне той час конкретно для тебе, хіба що трохи нагадає. Але згадувати про дитинство і переживати його - це все ж різне.

Словом, ви зрозуміли: я скептично поставилася і до цієї книжки. Однак все ж маю деякі аргументи "за". 

Я знаю не одну і не дві людини, яким мотиваційні книжки неслабо допомогли в житті і справді змінили його на краще. Я не маю на увазі саме цю книжку, кажу про всі схожі.  Але вірю, що роздуми Регіни Бретт допомогли сотням людей, які навчилися дивитися на світ безпосередьо і навчилися бачити його красу в дрібницях.

По-перше, у цій книжці є те, чому все-таки віриш: досить непростий життєвий досвід самої авторки. Вона зростала в родині, де було одинадцятеро дітей, рано народила доньку і виховувала її без чоловіка. У пошуках себе стала відомою журналісткою, хоча до цього змінила багато професій, серед яких, приміром, працівник похоронного бюро. У 41 рік захворіла на рак і знайшла в собі сили побороти його. Вочевидь, людині, яка пережила таке, є про що розповісти. 

Книжка дуже оптимістична, хоча в ній багато згадок про смерть. Загалом у книжці ідеться про важливість напрацювання позитивного світогляду, вміння віднаходити щастя у простих речах, прощення. Ці очевидні істини авторка потверджує фактами зі свого життя - веселими і дуже сумними. 

Щоб ці уроки справді стали в пригоді, треба виховати в собі одну-єдину рису: віру. Зокрема і віру в Бога. На своєму досвіді я знаю, як це важливо - вірити в Бога: не в бородатого старця, який споглядає світ із хмаринки, а в енергію, яка справді може тебе змінити і надихнути. Я вірю в силу молитви, у важливість покаяння і прощення, у божу благодать. І мені приємно, що в такій світській книжці так багато, однак ненав'язливо водночас ідеться про Бога і цінність його дарунку - життя. Регіна Бретт прийшла до Бога, сила її віри й духу (не без лікування, звісно, та все ж) допомогла їй побороти рак і надихнути багатьох людей. Хіба не диво? 

Зараз я скопіюю з якогось сайту ці уроки. Особливо важливі особисто для мене виділю зеленим кольором. Можливо, когось ці уроки надихнуть. Упевнена, що в декого викличуть іронічну посмішку. Хтось про них забуде. Але більшість подумає: "Це і так ясно, я це вже десь чув". Насправді в книжці важливі на так ці формулювання, як приклади з життя, що потверджують важливість кожної з наведених думок. Однак, я думаю, кожен може дібрати свої приклади.

1. Життя несправедливе, але все ж чудове! 

2. Якщо сумніваєшся, зроби ще один маленький крок вперед.

3. Життя надто коротке, аби витрачати його на ненависть.

4. Робота не піклуватиметься про тебе, коли ти захворієш. Це зроблять твої друзі та батьки. Бережи ці відносини.

5. Щомісяця оплачуй борги по кредитках.

6. Не обов’язково вигравати у кожній суперечці. Погоджуйся або не погоджуйся.

7. Плач разом із кимось. Це лікує краще, ніж плач на самоті.

8. Можна іноді злитися на Бога. Він зрозуміє.

9. Заощаджуй на пенсію з першої ж зарплати.

10. Коли справа стосується шоколаду, пручатися немає сенсу.

11. Прийми своє минуле, аби воно не зіпсувало твоє теперішнє.

12. Можна дозволити собі заплакати в присутності своїх дітей.

13. Не порівнюй своє життя з чиїмось. Ти і на хвилиночку собі не можеш уявити, що ім. доводиться переживати насправді. (!!!!)

14. Якщо стосунки повинні бути таємними, тобі не потрібні такі стосунки.(!!!!)

15. Все може змінитися за секунду. Але не хвилюйся: Бог не проморгає.

16. Зроби глибокий вдих. Це заспокоює думки.

17. Позбався всього, що не можна назвати корисним, красивим чи радісним.

18. Те, що не вбиває, робить тебе сильнішою.

19. Ніколи не пізно мати щасливе дитинство. Але твоє друге дитинство залежить виключно від тебе.

20. Коли приходить час слідувати за тим, що ти дійсно любиш в своєму житті, не кажи «ні».

21. Запалюй свічки, користуйся хорошими простирадлами, носи красиву білизну. Нічого не зберігай для особливого випадку. Цей особливий випадок – сьогодні.

22. Підготуйся понад міру, а потім – як вже буде.

23. Будь ексцентричним зараз. Не чекай старості, аби одягнути яскраво-фіолетовий.

24. Найважливіший орган під час сексу – це мозок.

25. Ніхто, крім тебе, не несе відповідальності за твоє щастя.

26. При будь-якій так званій катастрофі завжди став собі таке запитання: «Наскільки важливим це буде через п’ять років?»

27. Завжди вибирай життя.

28. Пробачай все і всім.

29. Що інші думають про тебе, не повинно тебе хвилювати.

30. Час лікує майже все. Дай часу трохи часу.

31. Не важливо погана ситуація чи хороша – вона зміниться.

32. Не сприймай себе серйозно. Цього ніхто не робить.

33. Вір у дива.

34. Бог любить тебе тому що він – Бог, а не через те, що ти щось зробив чи ні.

35. Не потрібно змагатися із життям. Ти з’являєшся в ньому щодня і робиш стільки, скільки встигаєш.

36. Постаріти – більш вигідна альтернатива, ніж померти молодим.

37. У твоїх дітей є тільки одне майбутнє.

38. Все, що в результаті має сенс – це те, що ти відчував Любов.

39. Виходь на прогулянку щодня. Чудеса відбувається повсякчас.

40. Якби ми склали усі свої проблеми докупи і порівняли їх з чужими, ми б швидко забрали свої назад.

41. Заздрість – це трата часу. У тебе вже є все, що тобі потрібно.

42. Утім, найкраще чекає попереду.

43. Не важливо, як ти себе почуваєш, підіймись, одягнись і вийди в люди.

44. Поступайся.

45. Якщо не просиш, не отримаєш.

46. Читай молитви. Там є все, що тобі треба.

47. Письменник пише. Хочеш бути письменником, пиши.

48. Ти можеш подолати будь-яку проблему, якщо живеш теперішнім.

49. Життя занадто коротке, аби себе постійно жаліти. Займись ділом – живи.

50. Хоч життя і не пов’язане бантиком, але це все-одно подарунок.

На мій погляд, кожне життя надто індивідуальне, щоб якісь універсальні уроки могли змінити його. Однак ознайомитися з ними і нагадати собі про важливі речі - ніколи не зайве. Корона, як-то кажуть, не спаде.

Територія шлюбу, територія жаху

Є книжки, на які пишеш рецензії, а є такі, які просто хочеш порадити почитати. 

"Дівчина в потязі" - саме така. 

Я читала її на роботі, в метро, в гостях, на зупинці, вдома на дивані, на кухні, під час крутіння хулахупа. Навіть у черзі в супермаркеті аж зубами клацала від нетерпіння знову розгорнути чорну книжку з недоладним заголовком "Дівчина у потягу". Але байдуже на ті помилки, якщо тобі справді цікаво. Якщо по-справжньому страшно, і кожен різкий звук розбиває ту густу інтимну тишу, що виникає між тобою і книжкою, лякаючи, змушуючи серце битися частіше. 

Я потираю руки від задоволення, я тріумфую - мені давно не було так моторошно від чорних літер на білому тлі. 

Найстрашніші жахи часто відбуваються на території шлюбу - зовні часто ідеального. Якщо ви бачите усміхнену пару, де чоловік турбується про жінку, а жінка віддячує йому любов'ю й вірністю, вважайте, що вони ідеальна пара. Тільки ніколи, чуєте, ніколи не намагайтеся довідатися про них більше. Так, ви почуватиметеся спустошеними, самотніми й недосконалими, зате не заклякнете від жаху, випадково зробивши несподіване для себе відкриття. 

Але Рейчел Ватсон виявилася надто допитливою. Після розлучення з коханим чоловіком Томом, тривалих запоїв і постійного спостереження за його новим шлюбом її життя перетворилося на жах. Щоранку минаючи свій колишній будинок, що став домом для іншої жінки, чужої дитини, Рейчел картається власною самотністю й нікчемністю. Крізь вікно потяга вона щодня кілька секунд упивається поглядом туди, де вона колись була щасливою.

І могла б бути зараз - як і Том, як і його сусіди - красива пара Джесс і Джейсон.

Але настає день, і Джесс зникає, а Меган відчуває, що може допомогти Джейсону її відшукати.

Це я так по-своєму переказала анотацію. Бо безсила говорити про сюжет - щоб уникнути спойлерів.

Натомість скажу, що мене вразило. Майстерність оповіді авторки, Поли Гоукінз і простота тих засобів, до яких вона вдається, заманюючи читача в пастку тексту. Здавалося, це дуже пласко і просто - говорити по черзі від імені персонажів у вигляді щоденникових нотаток. От що може бути простіше? Який літературний прийом дешевший від цього? Однак у Поли Гоукінз виходить насправді страшно, атмосферно. Психологічно напружено. А тому, виходить, майстерно.

Її персонажі одержимі. Незалежно від статі, незалежно від того, самотні вони чи у шлюбі, закохані чи покинуті. Кожен із нас одержимий минулим, яке спливло, і майбутнім, якому не судилося відбутися з нами. А ще - ненавистю до тих, хто це майбутнє у нас відібрав. 

Звісно, для посилення ефекту страху ідеться також про дітей - мертвих, живих і ненароджених. Дітей, яких хотіли, і дітей, які виявилися непотрібними. Без незримої присутності образів дітей, які й слова не вимовляють упродовж усього роману, не було б так моторошно. Черговий дешевий прийомчик, який пробирає до кісток, і ти пробачаєш авторці.

Ну і несподіваний фінал. Я не могла уявити, що моральною потворою виявиться саме цей персонаж. Хоча я й не намагалася уявити - просто читала і хвилювалася, що дедалі більше сторінок лишаються придавленим великим пальцем лівої руки.

Словом, лишається чекати фільму. "Дівчину в потязі" покажуть 2017 року, а зараз готуються знімати. Серед тих, хто гратиме у психологічному трилері, - Емілі Блант, Джаред Лето, Джастін Теру. Я уявляю, як хвилюються актори, читаючи сценарій, і думаю: можливо саме зараз хтось із них перегорнув останню сторінку книжку, як це сьогодні зробила я.

Я б не чекала

Напевне, тільки на заході можна дебютувати такими оповіданнями і стати знаменитою. Це я про збірку Анни Гавальди "Мені б хотілось, щоби хтось мене десь чекав", яку цьогоріч переклали й видали у нас зусиллями "Видавництва Старого Лева".

Ні, я не чекала від текстів художньої глибини. Роздивилася обкладинку і натиснула рожеву лампочку режиму "Жіноча проза для метро". І взялася читати.

Про Анну Гавальду я знаю небагато. Бачила два фільми, зняті за її творами, - "Просто разом" і "Я його любила, я її любив". З першого фільму пригадую тільки, що там знімаєтсья Одрі Тоту. Другий запам'ятався більше, але, як не дивно, саундтреком і "картинкою" - це часто виявляється єдиним, що мені подобається у французьких фільмах.

Так само і з цією збіркою. Вона дуже невдало починається. Кого не нудить від образів екзальтованих жіночок, які думають про вино, одяг і можуть непоправно образитися, якщо на побаченні в супутника задзвонить мобільний телефон, для тих оповідання "Трохи про Сен-Жермен-де-Пре". Я розумію, звісно, що твір не про те, він, як завжди, про людську самотність у місті, про непорозуміння між людьми і т.д, але підкреслено гламурний антураж наштовхує на думку, що мене мають за ідіотку. А я не люблю, коли автори думають про читача як про ідіота.

Далі - новела більш тяжка. Називається "Тест на вагітність". У ній про щасливу родину, яка очікує на появу дитини. Ну, ясна річ, якщо все добре на початку, отже, щось станеться із матір'ю або дитиною наприкінці. Як я вгадала? Такі тексти не можуть лишити байдужими, але в цьому мало заслуги автора, просто тема така. 

Про кілька наступних новел шкода навіть слова друкувати - наскільки вони ніякі і ні про що. Тобто не ні про що, а про самотність людей.Але я про це вже згадувала.

У принципі, я перестала внутрішньо обурюватися з порожнечі цієї книжки десь із новел "Аварія" і "Кетгут". Це хоча б новели, тут є якась робота над сюжетом, несподіваний фінал. Оскільки я читач дуже поблажливий, то тихенько зраділа, що можу хоча б посумувати з фіналів цих новел, але принаймні не плюватися від них, як від попередніх.

По-справжньому мене розвеселила новела "Молодшенький". У ній ідеться про те, як мажорний чувачок взяв без дозволу батьків "Ягуар", щоб поганяти понти перед дівками. Але по дорозі вони з другом збили дикого кабана, якому не судилося безпечно перебігти дорогу. Не придумавши нічого кращого, як затягти труп звіра на гламурні сидіння авто (нащо м'ясу пропадати?), хлопці дуже здивувалися, коли вепр постав із мертвих і остаточно розніс ущент машину. Апогей ідіотизму настав тоді, коли хлопці вискочили з авто і викликали службу порятунку, яка, довго не роздумуючи, просто завалила вепра з карабіна. Хлопці саме замислилися над тим, як відреагують на це прихильники руху "зелених" - головних політичних супротивників батька горе-пікапера. Але в житті головне - уміти з усього посміятися: лишивши гору гламурного залізяччя, перемішаного з кров'ю і м'ясом вепра-невдахи, хлопці не шкодують за шашликом, вона закурюють цигарку і усміхаються: "Ой, як невдобно получилося".

Далі в книжці ще кілька творів, як завжди про втрачену любов, смерть-розлучницю і щось ще про двох бідових сестер, які помогли братові влаштувати особисте життя. Але ці тексти мене не зачепили і пам'ятаю про них тільки тому, що книжку прочитала вчора. До слова, я прочитала її за день - кілька разів їздила туди-сюди червоною гілкою метро.

Мені здається, що ця книжка назагал мене не вразила тому, що я можу ставитися серйозно до більш сюжетного чтива про справді важливі проблеми. Хоча ця збірка не позбавлена чеснот - вона легко "йде", а легко писати до снаги не кожному автору. Вона атмосферна, часом навіть несподівана, вона різна. Та все-таки, вона надто легка, щоб лишитися в пам'яті. Принаймні у моїй.

Дивлюсь я на цей пост і думаю: як я так багато змогла написати про ніщо? Мабуть, так на мене вплинув дар Анни Гавальди. Однак не хочу бути злою і все-таки раджу переглянути збірку хоча б для того, щоб урізноманітнити свій шлях на роботу і додому. 

Кому "Аптекар", а мені - "Кат"

Із Винничуком у моєму читацькому досвіді склалася дивна ситуація: мені нудно на його презентаціях, я часто обурююся з приводу його зарозумілих витівок і інтерв'ю, дратуюся від порнографічних описів, якими рясніють сторінки його романів і таке інше. Тому коли виходить якась книжка я кажу собі - ну ні, цього разу я не поведуся. Але часто-таки ведуся.Мабуть, передусім  на безмежну, нереальну фантазію автора: що цього разу він утне?
Не те щоб мені не сподобалося "Танго смерті". Сподобалося, цікаво читати. Але я засумнівалася в достовірності всього, про що Юрій Винничук писав.Чорно-білий поділ людей.Від цього відгонить соцреалізмом.
Але ось побачив світ "Аптекар". І от я знову в метро читаю Винничука.Розгортаю сторінку, другу, десяту. І якось непомітно ловлю себе на думці, що читаю із задоволенням і азартом. На щастя, хист Юрія Винничука дозволяє йому бути різним і вгодити навіть таким вередливим і бридливим читачам, як я.
По-перше, ця книжка не повчає, не розказує тупим, хто хороші, а хто - погані. По-друге, у книжці нема надміру еротичних сцен. Нещодавно я читала "Мальву Ланду", тому можете уявити моє здивування).
На який гачок тоді можна спіймати читача? Правильно, на засилля кривавих сцен страт. Це не дивно, бо хоч книжка і називається "Аптекар", проте для мене найцікавішим персонажем виявився кат Каспер, життєва історія якого викликає не тільки вмотивовану відразу, але й співчуття.Особливо, коли кат закохується в свою жертву й рятує її.
Тепер, власне, про аптекаря Лукаша Гулевича, медика, що здобув освіту у Венеції, але через певні перипетії вимушений працювати під чужим іменем аптекарем у Львові. Дуже цікаво написано про тогочасні медичні практики, про забобони. Видно, що автор ретельно вивчав добу, про яку він пише (йдеться про Львів 17 століття). Це додає твору рівню, а авторові - честі.
Так от, аптекареві Лукашу-Мартину випало бути судовим медиком і мати справу із засудженими до страти - робота не з приємних. Однак раптом його будні набувають барв завдяки асистенту Лоренцо - насправді дівчині Юліані, яка перевдягалася на хлопця, аби здобути медичну освіту, недоступну на той час для жінок. Між тим у місті жорстоко вбивають повію - і Лоренцо-Юліана, Лукаш-Мартин, а також кат Каспер беруться за розслідування.
До цього моменту роман написано бездоганно: цікаво, жваво, динамічно. Але щойно ти радієш, що, виявляється, цей роман - ще й інтригуючий детектив, автор навіщось уповільнює оповідь, поринаючи в різного штибу роздуми - про жінок і їхнє місце, про медицину і т.д. Звідкілясь навіщось береться Юрій Немирич зі своїми віршами. І от я вже трохи забуваю, про що йшлося раніше. Нитку втрачено, мою читацьку довіру на певний час теж.
З детективним сюжетом, я вважаю, не дуже склалося. Трохи розмита розв'язка. Я такі фінали називаю "Танцював, танцював - та й не вклонився". Однак все ж така-сяка інтрига збереглася. Я, наприклад, чомуь думала, що винних покарає Каспер) А потім постане питання, як карати ката і хто його страчуватиме:) Але я помилилася. Хоча Каспер від того не перестав бути знахідкою цього роману.
Але разом із тими треба бути чесною  - роман-таки цікавий, пригодницький. Його написав майстер, який хоч і "не моєї групи крові", як любить казати Оксана Забужко, а проте його письменницьку вправність, годі заперечувати. І я цього теж не робитиму. А роман почитати раджу.  Можу навіть поділитися:)

Десять маленьких усесвітів

"Діти з Долини Райдуг" - це перша книжка із циклу про Енн Ширлі, у якій самої Енн Ширлі  (Блайт) насправді майже нема. Вона час від часу з'являється як ідеальна мама ідеальних дітей, але одразу ж губиться у своїх щасливих турботах. Попри все, саме ця частина найбільше нагадала мені мою улюблену першу: я знову потрапила до світу дитинства, та цього разу вже не однієї дівчинки, а цілих десятьох маленьких усесвітів. П'ятеро з них - це діти Енн і Гілберта, четверо - діти пастора Мередіта, що оселився в Інглсайді, одна - приблуда Мері Ванс, доля якої частково нагадує долю маленької Енн, однак Мері годі дорівнятися до Енн у досконалості:)

Саме цю книжку я відкладала від читання ще зі львівського Форуму. Прорвало мене читати "на злобу дня", багато відкриттів мене чекало. Але після "Аеропорта", попри ревне прагнення відкривати  для себе далі літературу про війну, я відчула, що досить виснажилася емоційно.

Так я взялася за "Дітей із Долини Райдуг".

Правду кажучи, не всі книжки з циклу про Енн однаково цікаві. Ця - не найгірша, але й улюбленою вона не стане. Однак що мені справді сподобалося, так це те, що авторка привернула читацьку увагу не до взірцевої родини Гілберта й Енн Блайтів, а до дитячих проблем дітей пастора-вдівця. Серед цих проблем  - не тільки дитячі часто надумані турботи, а й справжні насущні клопоти, які лягли на плечі дітей. 

Утім, як і завжди, все складається якнайкраще, дружба і любов перемагають тимчасові труднощі. Улюблений персонаж цієї книжки - це Фейт Мередіт. У ній палає той збитошний вогник, за який я свого часу полюбила Енн. Вона знаходить вихід зі, здавалося б, нерозв'язаних проблем і цим переконує, що багато проблем здаються неподоланними тільки тому, що дорослі втрачають таку чудову дитячу рису, як щирість, безпосередність і сміливість.

Є ще одна приманка, на яку я ведуся від книжки до книжки. Це неперевершений переклад Анни Вовченко і просто блискуча редакторська робота. Якщо хтось звернув увагу на слово "збитошний"  у  пості, то саме  завдяки цій книжці воно й купа інших чудових українських слів збагатили мій лексикон:) Моя колега, дуже для мене авторитетна, сказала якось про ці книжки: "Читаю і розумію, що тут нема помилок, робота редактора й перекладача - взірцева". Я теж так думаю. Читати цикл про Енн в українському перекладі - справжня насолода. Так що це великий успіх видавництва "Урбіно" .

Наскільки я знаю, восьма книжка серії - остання. Уже передчуваю, що куплю її на "Книжковому Арсеналі" у прийдешньому році. А, може, ще раніше? Хочеться відтягнути прощання з такою милою серцю серією. Краще подумаю про те, що мама вже дочитує четверту книжку. Цікаво, які її враження? Приїду додому -  спитаю. 

"Аеропорт": повторімо пройдене

Книжки про Майдан і війну прогнозовано заповнюють книгарні і викликають суперечки про те, чи на часі вони. "Справжні твори про війну народяться пізніше", - вважають одні. "Тільки написане "по гарячих слідах" має шанс не втратити справжності і безпосередності", - кажуть інші. Існує думка, що важливіше наразі збирати і фіксувати всі дані, звертатися до документальних жанрів, щоб уже на їхній основі з часом переосмислити все в художній формі. в романі "Аеропорт" Сергій Лойко убив усіх зайців: він докладно оповів про пережите в Донецькому аеропорту, однак не відмовив собі в спробі реалізувати письменницькі амбіції.Порівняно з іншими книжками про війну "Аеропорт" отримав найпотужнішу підтримку мас-медіа. Цьому, звісно, сприяла сама особистість автора - росіянин з походження, який реалізувався як журналіст і фотограф "Los Angeles Times", підтримав українців у війні на Сході і кілька днів провів разом з кіборгами в Донецькому аеропорті. Його світлини Майдану, а надто вражаючі портрети кіборгів, облетіли весь світ. Але Сергієві Лойку було що додати  - і він взявся за роман.

Серед очевидних переваг "Аеропорту" - динамічність оповіді, насиченість тексту подіями, відсутність "води". Роман написано майстром слова, який має унікальний життєвий досвід і вміє про нього оповісти, тримає увагу читача, вражає його. Калейдоскоп розказаних історій не лишає байдужим, надто якщо усвідомити, що ці історії можуть бути й невигаданими.

Найцікавіші персонажі (розуміємо, що серед них - реальні українці, які тримали Донецький аеропорт) - це кіборги. Як на мене, розповіді про їхні долі (вигадані чи справжні) - найцінніше в книжці. Заради цього я й читала "Аеропорт"  - щоб дізнатися, про що кіборги могли говорити, думати в умовах абсурдного протистояння за аеропорт. 

У тих частинах, де йшлося не про кіборгів, смак трохи зрадив автора, як на мене. Наприклад, у розділі про Маленького Великого Чоловіка (Путіна) автор трохи відхилився від загальної художньо-документальної оповіді і вдався до гротеску. Нічого не маю проти такого прийому, але в цій книжці саме ця частина трохи заважала, складалося враження, що автор старався писати як письменник, а не як журналіст, і зрештою, зрадив собі.

Не повірила я й у любовну лінію. Трохи притягнутим за вуха видався мені трикутник Олексій-Ніка-Степан, окремі ходи взагалі дуже "мильні": мордобій між Олексієм і Степаном через Ніку після того, як вони врятувались від обстрілу, поведінка Ніки після того, як дружина Олексія дізналася про зраду... До речі, образ дружини Олексія Ксюші навпаки дуже переконливо виписаний. Є тут щось особисте...

Ще трохи здешевлює текст те, що автор свідомо обрав для роману відомі усім вражаючі епізоди Майдану й АТО: смерть Устима Голоднюка, те, як кіборги шукали стегно загиблого побратима, аби бодай щось від нього мало шанс бути похованим удома й багато інших... Автор брав ці епізоди і щось домислював, але оскільки вони й так не можуть лишити байдужими, склалося враження, що це якась художня підстраховка і приманка одночасно. Такий собі конспект ярчайших подій.

Ну й явне екшнство окремих епізодів - коли Степан, як Бог з машини, рятує Олексія, коли Олексій рятує Ніку від кулі снайпера, останньої миті закриваючи її собою. Може, тут річ у моєму сприйнятті: я все ж таки більше оцінила ту частину роману, яка написана пером журналіста і фотографа, а не ту, де він намагався показати себе режисером бойовика.

Взагалі, книжка тяжка, хоч і читається швидко. Мені поки нема з чим порівняти "Аеропорт" Сергія Лойка, оскільки про війну я більше читала документальних книжок і віршів. Але "Аеропорт" викликав у мене бажання продовжувати цікавитися цією темою в сучасній літературі. 

Самовидці війни

Існують такі конкурси, яким чомусь довіряєш. "Самовидець" для мене один із таких. Коли конкурс стартував уперше, я навіть не думала брати в ньому участі, оскільки не мала якогось унікального досвіду, який міг би згодитися для такого ноу хау, як художній репортаж. Але подумки відзначила, що це щось цікаве, неординарне, і треба буде принагідно дізнатися про це більше.

Якийсь час потому в книгарні "Є" я побачила книжку "Світ у масштабі художнього репортажу", куди увійшли найкращі репортажі про подорожі. Звісно, я її купила і, зізнаюся, не могла від неї відірватися. Пригадую, як була членом ДВК на виборах у травні 2014 року і в перервах між реєстрацією виборців, коли нормальні люди насолоджувалися хвилинами спокою і бутербродами, я читала цю книжку і вже знала: колись точно візьму участь у конкурсі.

Нескладно було передбачити, що тема наступного конкурсу стосуватиметься Майдану й війни. Як і в тисяч інших волонтерів, і в мене була своя історія Майдану, дивовижні знайомства, неймовірні, непередавані відчуття. Я відчувала, що тепер маю право про це написати. Я б написала про це незалежно від конкурсу, просто для себе - такі досвіди не повинні забуватися, їх неодмінно треба зафіксувати. Але завдяки "Самовидцю" про моє спілкування з неординарними майданівцями може прочитати ще хтось. Це щастя для мене.

Побачивши свій репортаж надрукованим у книжці, чомусь так розхвилювалася, що не змогла його перечитати. Обережно перегорнувши "небезпечні" сторінки, я взялася за інші історії.

"Історія наживо" - це книжка про людей. Причому вона не тільки про персонажів, життєві історії яких обрали для репортажів автори. Автори - це теж персонажі. Юні чи досвідчені, ніжні яноголоподібні дівчата чи мужні чоловіки, волонтери і бійці, та найчастіше все ж  професійні журналісти. 

Є тут тексти про бійців АТО, про волонтерів Майдану, про різні громадські організації, навіть про майданівських фріків (наприклад, у репортажі про священиків). Нема тут надмірної ідеалізації й фальшу, багато йдеться про смерті й жахіття, які автори бачили на власні очі. Самовидці війни.

Мене вражає мужність окремих авторів. Це колосально, що вони змогли написати те, що написали. Зараз ще тяжко усвідомити, наскільки це насправді цінно. Особливо мене вразив текст Сергія Лефтера "Сімнадцять миттєвостей полону" про те, як автор-журналіст потрапив у Слов'янську у полон. Я б віддала перше місце саме цьому репортажу.

Але загалом читати деякі матеріали було дуже тяжко. Морально. Тішить тільки гордість за наших бійців, волонтерів, журналістів. І раз у раз ловиш себе на банальній думці: "Вертайтеся живими".

А ми про все пам'ятатимемо. Завдяки цій книжці зокрема.