Перший млинець: "ЕнеЇДА", "Букоголіки"

Сталося нечуване: про українську літературу почали говорити по телику! Телика я не дивлюся, але  з фб дізналася, що на UA:Першому стартували аж  два літературні проекти: серйозний і не дуже.

"Не дуже" - це кулінарна програма "ЕнеЇДА" з ведучим Євгенієм Клопотенком. Відповідно до задуму, на кухню до ведучого приходять критики й письменники з рецептам страв, так чи так пов'язаними з нашою літературою. Логічно, що в першому випуску йдеться про "Енеїду", а точніше, про борщ, не раз згаданий на сторінках поеми. Чим же, як не борщем, освятити перший випуск?

Під час перегляду цього й наступного випуску в мене виникли двоїсті враження. Спершу я, звісно, думала так: "Ура-ура! Про літературу заговорять  невимушено, про літературу заговорять на широкий загал! Та ще й заговорять компетентні люди!" 

Потім я подумала: а як в одному кадрі будуть співіснувати компетентні люди в літературі і компетентна людина в борщах? (Одразу скажу, що я не перевіряла рецепт полтавського борщу, мене він цікавив менше за все, однак читала коменти, що його правильно варити не так, як показано. Ну, таке) Мене передусім цікавило, як розкажуть про літературу в розважальному форматі. Котляревський? Круто! Коцюбинський? Дайте два! Борщ так борщ, карасі так карасі.

На жаль, побоювання виправдалися: гості інтелігентні, розказати мають про що, і тільки вони починають про щось цікаво розказувати, як ведучий їх перебиває нагадуванням, що час різати моркву. Потім знову удає, як йому цікава особистість автора, але ж - яка прикрість! - настав час кришити часник. Контраст між рівнем ведучого й гостей надто разючий (причому я кажу не про рівень знань, звісно, це ж все-таки кулінарна програма, а не конференція з літературознавства, я все розумію). Мене вражав контраст у природності поведінки. У кострубатості швів, якими намагалися зшити всесвіти гостей і всесвіт ведучого. Ну бо зверніть увагу: гості в образі хіпстерів, а ведучий - в образі Мері/Піппіна з "Володаря перснів". Нічого не маю проти,  але це важко поєднується в одній картинці. У результаті тема літератури не розкрита, хоча саме вона має чіпляти. Можливо, це пов'язано з обмеженням у часі, а, може, зі сценарієм (тут взагалі просто: можна викинути незрозумілі вставки додаткових рецептів, що відволікають від основного сюжету програми). Кулінарних програм-бо безліч, додайте більше літератури у всю цю справу.

Менше з тим, я побачила й одну круту важливу річ. Це щире намагання обох сторін діалогу дійти згоди. Я уявляю, як воно: людям-фахівцям з літератури намагатися  розповісти щось цікаве про мегакласних письменників у перерві між шаткуванням овочів. Однак вони це роблять заради справи популяризації літератури. Також уявляю шок ведучого, якому треба вдавати зацікавлення тим, що йому, очевидно, зовсім чуже, але і він намагається теж. Напевно, щось путнє може вийти тільки якщо такі діалоги починати й продовжувати, помилятися і вдосконалюватися. 

Загалом припускаю, що, може, я просто давно не дивилася телика, тому такі враження виникли через незвичку сприймати поверховий формат. Однак я і далі обов'язково дивитимуся, хоча, як на моє око, поки що картинка трохи карикатурна. 

Друга програма, яку я переглянула буквально двадцять хвилин тому, - це "Букоголіки" з Євгенієм Стасіневичем. Тут все краще (хоча б тому що Євгеній Стасіневич), однак і тут якісь паралельні реальності перетнулися. 

Що сподобалося: люди з літературним смаком  (Олексій Жупанський, Ярина Цимбал). Локації зйомок. Рубрика про літературний треш (у першому випуску Євгеній Стасіневич розкритикував "Алхіміка" Паоло Коельйо, щоправда туманно, без конкретики). Я вважаю досягненням з екрана розповідати, чому певна книжка є переоціненою. 

Що здивувало: розмова з Віктором Ющенком. Це було щонайменше малоінформативно. А на питання про те, як держава може підтримати книговидання, пролунала максимально неконкретна відповідь. З іншого боку, приємно, що екс-президент читає книжки, але цього мало, щоб інтерв'ю з ним зацікавило.

Одразу ж після Ющенка - несподівана рекомендація подивитися серіал "Справжні детективи" з Метью Макконахі й Вуді Гаррельсоном. Ну, це мені якраз сподобалося. Якби існувала ще якась програма суто про огляд сучасних класних серіалів, я б дивилася теж.
Що ж, побачимо, що буде далі.

Хай які суперечливі враження виникли під час перегляду обох програм, я дуже рада, що вони з'явилися, і підтримуватиму обидві своїми переглядами. Раджу всім переглянути теж, щоб скласти своє враження. А, може, і борщу зготувати полтавського.

Фентезі, що мене переслідувало

Одного дня я розлюбила казочки. Сталося те класі в п'ятому, коли я взяла в бібліотеці казки Оскара Вайльда. Відтоді світ не міг бути таким, як раніше. Світ став сумним і незрозумілим. 

Я вирішила відмовитися від казочок. За винятком Гаррі Поттера хіба що (хоча і він для мене – похмура історія).

Але життя вперто тицяє мене носом у казочки) Не знаю, хто мені тільки не радив почитати "Відьмака"! Щороку якась нова людина у розмові несподівано звертала на похвалу цій сазі. А минулого тижня мені нарешті вручили книжку: "На, читай!"

Звісно, не минуло й тижня, як перша книжка про "Відьмака" позаду.

І, звісно, називаючи "Відьмака" казочкою, я сильно спрощую сприйняття цього твору. Хоча як знати, хто що шукає в ньому? 

Я передусім шукала пояснення, чому "Відьмак" подобається такій великій кількості людей, і навіть не намагалася сформувати своє враження під час читання. І тільки вчора вночі, перегортаючи останні сторінки і розуміючи, що попереду в мене нові історії про Ґеральта, я зрозуміла, що натиснула кнопку "так" і повернулася обличчям до магії світу Анджея Сапковського.

Чому?

Звісно, не тому, що я фанат міфології. Настільки не фанат, що гуглила слово "стрига", хоча потім зрозуміла, що це слово мені знайоме у варіанті "стригойка" із творчості Михайла Коцюбинського (щоправда, у Сапковського і Коцюбинського це не ідентичні істоти). Ну, тобто надприродні істоти мене зовсім не цікавлять, хоча саме всякі поторочі приводять Ґеральта до пригод.

Не можу сказати, що мене сильно зачепив і сам світ, у якому Ґеральт шукає на свою світлу голову проблем. Але мені заімпонував сам образ загадкового мандрівника, який, щоб прожити, має вбивати потвор, а насправді частіше рятує їх. Мораль у підсумку така: не спішіть таврувати не таких, як всі, поцікавтеся спершу, чому вони стали такими, і, може, пощастить в личині потвори відчаклувати принцесу або принца. Це вже не казка, так буває і в реальності.

І, звісно, гумор. У "Відьмакові" чимало дотепних епізодів, особливо в діалогах Ґеральда з мандрівним музикою Любистком. До речі, ці друзяки (що типово для пригодницьких книжок) дуже різні за характером, нерідко  Любисткове невміння тримати язика за зубами призводить до халеп, які розрулює Ґеральд, але читачеві тільки цього й треба.

Стартуючи з невибагливої казочки про зачакловану принцесу, автор поступово розгортає  перед читачем складні людські вибори (звісно, їх належить зробити Ґеральту з Рівії, однак не тільки йому). І ось перед читачем вічні дилеми помсти і прощення, скромності й жаги багатства,  зради й вірного кохання. До речі, жінка, у яку закохується наприкінці першої книжкис сам Ґеральт, – основна причина, чому я б почитала і другу книжку.

Не можу також не відзначити структуру книжки. "Останнє бажання" – це збірка оповідань, головним розрулювальником проблем у яких є відьмак. Я так розумію, решту книжок написано по-іншому, але починати занурення у світ "Відьмака" дуже вдало саме з оповідань.

Щодо українського перекладу. Він недосконалий, тексту явно бракувало ще однієї-двох читок. Поруч із прекрасними перекладацькими або редакторськими словесними знахідками сусідять русизми. Це не незнання, а недогляд. Оскільки сама часом працюю з книжками, знаю, що таке трапляється через поспіх. Менше з тим, далі я б воліла читати саме український переклад, бо робота зі словом тут все-таки детектед. Навіть смілива зміна імені одного з головних героїв на Любисток (в оригіналі його звати на честь квітки жовтець, у російському перекладі – "Лютик") мене влаштувала (наприкінці книжки в коментарях перекладачі пояснюють, чому Любисток).

Як і належить, завершення першої частини інтригує й надихає братися за продовження (хоч назагал читати саги – не моя фішка). "Відьмак" справляє враження простого, але захопливого читва не без приводів подумати про щось більше, ніж сюжет. Тому всім, хто радив мені нарешті звернути увагу на цей твір, дякую! А Вікторії з Михайлом дякую за книжку :)

"Маруся Чурай" в опереті: чому не зачепило

Хотіла назвати пост "Педагогічні прорахунки", тому що на виставу "Маруся Чурай" ми ходили з учнями (причому з однією з моїх улюблених груп). І прикро було бачити, що, на жаль, їхніх сердець сценічне втілення Марусі Чурай не дуже торкнулося.

Якщо відверто, мене і моїх колег теж. Може, тут вся річ у тім, що сам твір Ліни Костенко (і враження про нього у читацькій уяві) важко перевершити у будь-якій іншій інтерпретації, однак я наслухалася скільки чудових відгуків про виставу, що все ж покладала на неї очікування і раділа можливості побачити сценічне втілення разом з учнями.

Почну з мінусів, бо їх у виставі більше.

Образ Марусі Маруся Чурай у романі Ліни Костенко – це зраджена велич. І ключове слово тут не "зрада", а саме "велич": у коханні, у самоповазі, у творчості. У виставі Маруся невиразна, а подеколи й істерична. Не вірю, що справжня Маруся могла б верещати. А ще мені не вірилося ані в її любов до Гриця, ані в живий біль її творчості, ані в жаль за батьком – і знову текст промовляє переконливіше. Ну а про таку дрібницю, як те, що сценічна Маруся русява (тоді як за текстом  вона чорнява), і згадувати, мабуть, не варто.

Образ Івана Іскри

Отут вже Дінине розчарування. Іван Іскра – один із найкращих чоловічих образів нашої літератури. Іван – вірно закоханий у Марусю лицар, справжній воїн, син звитяжного Якова Остряниці. Він рівня її душі, однак Маруся з дитинства закохана в Гриця. Іван, що "лиця на нім нема" під час суду мчить до гетьмана Хмельницького в надії врятувати Марусю. У виставі Іскра взагалі ніякий, раз він істерить на суді (це неприпустимо), а потім (тут вже зворушливіше) просить Марусю вийти за нього, хоч і знає, що цього не станеться. Усе. Про Іскру як про воїна майже нічого нема (історична лінія взагалі опущена, хоча це левова частина тексту). Поскупилися увагою сценаристи, на превеликий жаль. Зате постаралися показати другорядних персонажів – бабів, що дзяволять на суді проти Марусі. Що я можу сказати? Створити атмосферу бабства вдалося, діалоги були жвавими, яскравими, смішними. Напевне, це одне з того, що запам'яталося з першої дії (назагал надзвичайно розтягнутої).

Час

Перша дія триває півтори години і весь цей час триває суд над Марусею. Друга дія динамічніша,  а тому мені видалася цікавішою, однак все галопом по Європах.

Невідчитувані символи

Вистава насичена символами. Деякі відчитати легко (пісок–швидкоплинність життя, його марноти,  дерева – вічність життя, червоні стрічки – пролита кров і тд). Деякі зрозуміти складніше – чавуни на головах чоловіків (це має дивний вигляд, але зрозуміло, що йдеться про смерть). Але римські легіонери з ефектними крилами... Може, це моє невігластво, я не боюся зізнатися, однак що це було? Натяк на війну? Справедливість? Чи абсурд? Схиляюся до останнього варіанту. Утім, де абсурд, так і сміх: мені було важко стримувати його, коли ці легіонери поважно ходили упереміш із образами в українських строях. Але ок, крила були ефектні.

Відсутність кількох важливих образів

Наприклад, мандрівного дяка, з яким Маруся ходила на прощу. З одного боку, це зрозуміло: якби ще й історичну лінію показали у виставі, треба було б це показувати до третіх півнів. Однак з іншого, це суттєво обмежує розмах твору. Цю лінію можна було б протягти і навіть подарувати кілька алюзій на сучасність, адже тема про накращих перших полеглих, як-от Гордій Чурай, і пристосуванців, типу Вишяка, актуальна дотепер.

Фінал

Загалом фінал був непоганим за силою впливу на аудиторію, але мені він не сподобався. У романі тяжкохвора Маруся чує, як дівчата співають пісню "Ой не ходи, Грицю", і просить їх не співати далі, тому що їй несила слухати цю пісню. Так, читач розуміє, що Маруся помирає, але все ж авторка лишає уяві недосказаність. У виставі ж квадратно все обігрують - пісня не звучить, Маруся помирає і возз'єднується зі своїми найближчими на тім світі. Як же це збито, хіба ні?

Переваги вистави

Сценографія

У виставі красиві декорації, є кілька прекрасних пісень, виконаних прекрасними голосами. Чудові костюми. Картинка гарна. Гарні танцюристи.

Другорядні персонажі

На відміну від головних героїв, другорядні видалися переконливішими. Як я ненавиджу Бобренчиху в романі, так само вона мене дратувала й у виставі. Переконливим вийшов і Мартин Пушкар, Семен Горбань, гінець від гетьмана, ба навіть Богдан Хмельницький. Тут і індивідуалізована мова, і жарти – це спрацювало.

Образ Гриця

На образ Гриця сценаристи не поскупилися, це найбільш психологізований образ вистави. До речі, у фінальному діалозі між Марусею і Грицем Маруся взагалі не говорить. Дуже розмазано момент, коли Гриць п'є зілля. Але загалом трагедію Гриця розкрито (тоді як Марусі – ні).

Ось такі вийшли мої враження від вистави, яка, до речі, тільки цього року з'явилася. Дуже мені цікаво, що сама авторка думає про таку інтерпретацію. Розумію, що я досить холоднокровно підійшла до відгуку, але так було й протягом вистави: не знаю, де там можна було просльозитися (і це при моїй тонкосльозості: я півтора тижня тому плакала в маршрутці, коли перечитувала сповідь Марусі, а позавчора не стримала сліз на есклаторі, коли читала фінальну сцену "Тигроловів"). А тут щось ну взагалі повз. 

Менше з тим, ця вистава надихнула мене на ідею передивитися всі сценічні інтерпретації творів ЗНО. Дуже мені хочеться побачити "Місто" в Театрі юного глядача (від "Лісової пісні" там я просто в захваті). Потихеньку реалізовуватиму задум, аби тільки шалений розклад дозволяв.

Я ще існую)) І щось навіть читаю

Виявилося, що я не писала в блог із півтора місяця. Жахливий жах, надто враховуючи, що протягом березня я прочитала щось із десять книжок (це для мене навіть забагато). Чомусь мені здавалося, що весна – це чудовий період для читання. Для читання – так, але не для писання))) Мене охопила хандра, що про все ТРЕБА написати, і якось зблякло відчуття щастя від читання, тому я трохи взяла паузу. Але книжок тим часом прибуває!

По-перше, маю цілий стос книжок у жанрі художнього репортажу. Їх мені подарували на підсумках конкурсу "Самовидець", де мені пощастило потрапити в п'ятірку (сприймаю це як мегадосягнення). Досі не наважуюся братися за ці книжки, тому що хочу підійти до цього дуже серйозного читання у стані "голоду" (а не втоми) й розповісти про художні репортажі з належною увагою. Може, до того часу вийде книжка із текстами цьогорічного короткого списку, то напишу про "Самовидця" докладніше. Конкурс і сам жанр варті того, щоб про них знала якомога більша кількість людей.

По-друге, на мене чекає третій том "Реквізитів", інтерв'ю з Адою Роговцевою (подарувала мамі, але й самій цікаво), кілька книжок від Катеринки ("Кубельце Каті"). А ще я мрію колись прочитати "Відьмака"))

Менше з тим, мій блог передусім про сучасну українську літературу, тому трохи розкажу, що я встигла прочитати з неї. 

Минулого місяця я вперше дописала до блогу "Видавництво Старого Лева". Колись я думала: от було б круто якось туди щось написати, і ось якось все так добре склалося. Я підготувала матеріал про збірки Костя Москальця, Ніни Кур'яти, Галини Крук і Уляни Галич. Найцікавішою, на мій погляд, є збірка Костя Москальця. Докладніше – тут:Надихатися віршами, смакувати весну

Ще одна книжка, про яку хочу згадати, – це повість "Бібліотекарки не виходять заміж" Марини Єщенко. Мені імпонують Маринині  гумор і безпосередність, а також її вміння прикрасити цим и рисами твори в естетиці абсурду. У повісті, наскільки я розумію, частково автобіографічній, йдеться про суворі будні працівників однієї з найбільших київських бібліотек. Похмурі бібліотечні зали наснажуються кольорами завдяки химерним бібліотекаркам і їхньому трохи причмеленому директору. Між ними виникають смішні колізії, кумедні діалоги й абсурдні ситуації. Деякі образи гротескні – так авторка висміює печальні подробиці бібліотекарських буднів. І хоч твір смішний, післясмак його гіркий, тому що не такими, ой не такими хочеться бачити наші бібліотеки. Але реальність сумна: хоч я провела півстудентського життя то в бібліотеці Максимовича, то у Вернадці (у мене навіть цукерково-букетний період одних стосунків розгортався в похмурих залах Вернадки, і це було гарно), все-таки спогади про ці храми знань двоякі. Вернадка нагадує в'язницю, де кожен крок (від кількості ксерокопій до втикання вилки зарядки до електромережі) контролює недремне око непривітної жіночки невизначеного віку. Траплялися, однак, і промені добра: молоді дівчатка, спраглі допомогти за першим покликом читача. Ось така дівчинка – головний образ Марининої повісті. 

До книжки "Земля Георгія" Антона Санченка я придивлялася давно, ще коли вона вийшла (роки з два тому). Тоді вирішила бути чесною з собою: я не поціновувач мариністики, тож що візьму для себе з книжки? Але совість мене гризла. Я  читала чимало колонок Антона Санченка, була на багатьох заходах за його участю, навіть колись проковтнула його "Самовчитель графомана". А, ще колись забігала на "Розбори польотів". Загалом мені дуже імпонують погляди і діяльність цього автора,  тому я реально себе гнобила, що саме його доробку творчого не знаю взагалі. Було соромно, і я вирішила заповнити лакуну невігластва.

"Земля Георгія" подарувала мені цікавий читацький досвід. Ця збірка повістей про моряцькі будні/пригоди вводила мене в ступор. Я повсякчас ловила себе на думці, що дупля не відбиваю, на якому етапі сюжету перебуваю, куди персонажі пливуть зараз і про що сперечаються, і при цьому мені все одно хотілося читати) Я навіть можу назвати чітку причину, чому: стиль. 

Це такий стиль, за яким з дитинства визначаєш автора: письменник/не письменник. Тут і гумор, і багата мова з моряцьким характером, і безліч прислів'їв/приказок/жаргонрізмів – просто насолода для філологічного вуха. Тут просто з перших сторінок видно дуже гармонійний тандем літредактора й автора, усе бездоганно. Аж наскільки, що саме стиль протяг мене крізь 400 сторінок тексту читання з не моєї картини світу. Стиль, а не пригоди, екзотика і взаємодія між персонажами. З не-письменниками так не буває.

Після Антона Санченка вирішила знову активно читати наших, але щось їх ніде нема (маю на увазі, новинок нема). Тож поки видавництва маринують своїх читачів в очікуванні Арсеналу (хоча вангую, що і на Арсеналі буде всього вкрай мало, тому доведеться чекати Форуму), я піду розганяти свою хандру іншими книжками. Он ціла непрочитана гора з докором блискає на мене самотніми корінцями.

Чорно-біла магія цирку

Я довгий час ходила околяса цієї книжки. Бачила новинку в оглядах, обкладинка вигулькувала в стрічці новин, однак я все ж не наважувалася на читання, бо магія – це не моя тема.

Проте коли "Нічний цирк" Ерін Морґенштерн потрапив до десятки найкращих перекладних книжок минулого року за версією книгоблогерів, я все ж вирішила ознайомитися, бо сподіваюся, що на цей рейтинг у майбутньому зможуть орієнтуватися читачі, що перебувають у пошуках перевірено цікавих новинок. Ось я й вирішила перевірити частину рейтингу на собі.

Так потрапила до Цирку Сновидінь.

Що авторці вдалося, так це атмосфера роману – це відчутно з перших сторінок. Хоч слово "цирк" на обкладинці може відлякати читачів типу мене (я дуже не люблю цирк, "естетика" клоунів і замучених тварин мені неблизька),  нічний Цирк Сновидінь зачарував навіть мене. Тут нема клоунів, брудно-яскравих наметів і центральної арени. Тут багато див на кожен смак, і відвідини цирку перетворюються на блукання різними наметами, у яких глядач не просто милується дивовижами, а й відкриває щось нове у собі. 

Кольори цирку – чорно-білі, але це тільки підкреслює істинну яскравіть головних його зірок – Селії й Марка, які вимушені бути суперниками в чужій грі. І хоч для глядачів це надзвичайно красиве змагання забиває дух, для самих учасників воно перетворюється на складне випробування у виборі: змагання чи щира любов? Як на мене, цікава зав'язка, надто так пишно й незвично оформлена. Власне, задум, атмосфера, естетика і яскраві персонажі – найбільша перевага роману. Фантазія авторки у вибудовування містерії довкола незвичайного цирку вражає. Неймовірні декорації приголомшують уяву: тут і дивовижні каруселі, і магічний годинник, і чудернацький Крижаний Сад... Щодо персонажів, вони теж цікаві й небанальні: тут і злії генії, що змагаються між собою через досягнення своїх учнів, і талановиті чарівники, що не знають, на що перетворить змагання їхні життя, і вірні паломники-сновиди, ладні йти за загадковим цирком на край світу... Словом, фантазії на створення магічного світу авторці не забракло.

Але є одне але. Вразливим місцем роману виявився сам сюжет. Якщо зав'язка і частина розвитку дії чудові, то кульмінація і розв'язка наскільки розмазані, нечіткі, що не можуть не розчарувати. Я називаю такі фінали "танцювали-танцювали, та й не вклонилися". Чим далі в текст, тим більше сюжетних дірок. Не є зрозумілим загальний задум змагання й способи з нього вибратися, а тому химерно спостерігати, як головні персонажі з нього вибираються. Урешті-решт, роман рятує магія. Магія довіри читача до створеного світу і красивих, благородних персонажів.

З цієї причини враження від книжки двояке. Безперечно, її можна порекомендувати тим, хто просто хоче відволіктися, бо роман таки затягує з перших сторінок. Однак варто пам'ятати, що з композицією тут все не так струнко й вишукано, як із естетикою.