Аналіз рейтингу блогерів

14: 00 Щойно натрапила в мережі на коментар про непотрібність і необ'єктивність рейтингу книгоблогерів, і ось змушую себе розставити крапки над "і" передусім для себе. 

Мета рейтингу – вихопити певний зріз читання в 2018 році. Це як у наукових дослідженнях: завдання не в чомусь переконати, а для початку проілюструвати, описати, на що саме активні читачі звернули увагу в цьому році.  

Об'єктивних рейтингів про літературу не існує й існувати не може, тому що кожне окреме читання – це бульбашка довкола конкретної людини зі своїми смаками/несмаками. Кожен блогер підтвердить, що загальний рейтинг із його особистим перетнувся тільки в кількох  виданнях. Менше з тим, десь колись ці бульбашки перетинаються, і мені було цікаво, де саме. Важливо, що точки перетину вже вдруге поспіль виявилися не так вже й далеко від результатів відомих рейтингів за участю професійних критиків. 

Далі. Рейтинг призначений для широкої аудиторії і слугує передусім орієнтиром для тих, хто губиться в книгарнях. Звісно, він не претендує на всеохопність, зате претендує на безпосередність вражень без снобізму. Це круто, що з-поміж переможців є книжки в жанрі фентезі, трилери, ба навіть комікс. Це чесно. 

Так, було б класно удосконалити рейтинг, розбити на більше категорій, якось краще сформулювати окремі, в ідеалі якось відзначати авторів-переможців, та й перекладачів теж. Бо, зокрема, цей рейтинг – спосіб сказати "дякую" тим видавництвам, авторам і перекладачам, які роблять читацьке дозвілля яскравішим.  

Особисто я знаю далеко не всіх блогерів-учасників, але кожен і кожна, кого знаю, варті довіри (я роками їх читаю і тішуся, що вони не забивають на цю справу, хоч у житті мають купу інших нібито важливіших справ – роботу, родину, інші хобі). Тому капець як прикро читати щось типу "ну і хто всі ці люди". Ну, погугліть, хто вони, перш ніж робити якісь висновки. 

Словом, якось неприємно. Не те щоб я чекала якихось приємностей – найприємніше було, як завжди, працювати  і спостерігати за результатом+виписати для себе кілька книжок, які я цього року пропустила. Але все ж мене дуже збивають часом з пантелику недоброзичливі люди з чужих стрічок, бо я й так маю купу сумнівів щодо всього, а тепер то й узагалі не хочеться нічого робити. 

16:59
Написав іще один активний читач із питанням, чому саме ці блогери? А не ось ці, наприклад. Відповідь: бо я не знала про них, а на анкету, опубліковану в соцмережах, вони не відгукнулися. Запитаю наступного разу (якщо він буде).
Шановні читачі, якщо ви хочете долучитися до рейтингу, то можете писати мені прямо зараз, я вас запишу і не забуду написати наступного разу.

Найкращі книжки 2018 року за версією книгоблогерів

Відповідно до результатів цьогорічного опитування Українського центру економічних і політичних досліджень імені Олександра Разумкова, кожен третій українець протягом року не брав до рук жодної книжки. Третина з учасників опитування прочитала від 1 до 5 книжок. І тільки 2 відсотки респондентів читає понад 50 книжок на рік. Частина з найактивніших українських читачів – книгоблогери, тобто люди, які не тільки багато читають, а й люблять говорити про прочитане. А наприкінці року ще й ділитися підсумками, формуючи особисті топи най-най-книжок.

Цей рейтинг – результат спільного голосування двадцяти дев’яти  книголюбів, які в середньому читають по 75 книжок на рік, тобто за багатьох-багатьох українців. Читають самі й ненав’язливо надихають до цього заняття інших – відгуками зі світлинами Інстаграмі, роликами на буктьюбі й дописами в особистих блогах або блогах видавництв… Усе це –  не для фіксування місця книжок в літературному процесі, без особливих амбіцій скерувати смак читачів у певне русло чи, не приведи боже, “з виховною метою”, а передусім заради задоволення. Ось чому мета цього рейтингу – поінформувати про важливі книжки, які, ймовірно, збагатять дозвілля тих читачів, яким для комфортного перебування в книгарні потрібен компас.

Топ-10 найкращих художніх книжок українських авторів

Головні питання анкети стосувалися топу-5 найцікавіших художніх книжок українських авторів, а також найкращих перекладених цього року творів іноземних авторів. Отже, з-поміж українських книжок читачі найактивніше віддавали голоси за такі видання:

1. Макс Кідрук “Де немає Бога”
2. Іларіон Павлюк “Білий попіл”
3. Сергій Жадан “Антена”
4. Володимир Аренєв “Дитя песиголовців”
5. Алевтіна Шавлач “Пампуха”

Не набагато менше голосів отримали такі книжки:

6. Дорж Бату “Франческа. Повелителька траєкторій”

7. Роксолана Сьома “Світи суміжні”

8. Юрій Андрухович “Коханці Юстиції”

9. Артем Чапай “The Ukraine”

10. Наталія Матолінець “Гессі”

А що з нон-фікшном?

В анкеті, куди блогери додавали відповіді, умисно не було окремого питання про український нон-фікшн: результати минулорічного опитування засвідчили, що навіть найактивнішим читачам важко відповідати на це запитання, а тому годі вибудовувати якісь узагальнення. Проте все ж одна книжка побила всі рекорди: це “Як читати класиків” Ростислава Семківа. Більше жодне нон-фікшн видання не здобулося на таку кількість згадок.

Принагідно до нон-фікшну можна помітити ще й таку тенденцію: мало-помалу в рейтингу з’являються книжки українських художніх репортажів. Так, кількість згадок ще дуже мала, щоб говорити про якесь глобальне явище, але і торік, і цього року книгоблогери згадували художні репортажі у списку головних книжок року. Тому любителям жанру окремі блогери радять почитати “Наші інші” Олесі Яремчук, “Над прірвою в іржі” Павла Стеха і фіналіста Книги року-БіБіСі  “The Ukraine” Артема Чапая.

Шість улюблених перекладних книжок 2018 року

На відміну від минулого року, коли блогери ніби за помахом чарівної палички голосували за ті самі книжки, цього року вибрати десятку виявилося неможливим: книжок багато і вони різні, що вже й казати про неоднаковість читацьких уподобань книгоманів. І все-таки шість видань умовного спільного знаменника виокремити вдалося. Це:

1. Елена Ферранте “Моя неймовірна подруга”
2. Джеффрі Євгенідіс “Середня стать”
3. Ґейл Ханімен “З Елеонор Оліфант усе гаразд”
4. Арундаті Рой “Бог дрібниць”
5. Ніл Ґейман “The Sandman. Пісочний чоловік. Том 2. Ляльковий дім”
6. Кейт Аткінсон “Життя за життям”

Щодо перекладного нон-фікшну, то тут блогери виокремили дві книжки. Це:

1. Річард Фейнман “Та ви жартуєте, містере Фейнман”
2. Деніел Ґоулман “Емоційний інтелект”

Також блогерам запропонували оцінити переклади 2018 року й виокремити найбільш вдалі. З-поміж них найчастіше згадували такі книжки:

1. Арундаті Рой “Бог дрібниць” (переклад Андрія Маслюха)
2. Кейт Аткінсон “Життя за життям” (переклад Ярослави Стріхи)
3. Ніл Ґейман і Террі Пратчетт “Добрі передвісники” (переклад Олеся Петіка та Бурштини Терещенко)
4. Кейт Фокс “Спостерігаючи за англійцями” (переклад Марти Госовської)

Учасники голосування

Як і будь-який рейтинг, цей не претендує на об’єктивність, оскільки є таким собі середнім арифметичним на перехресті різних читацьких усесвітів. Для тих, хто хоче ближче познайомитися з ними, лишаю координати:

Валєйка («valieyka_about_books»), Гульбану Бібічева («bibicheva.com»), Оксамитка Блажевська, Катерина Воєвська («Кубельце»), Яна Грицай («Єдиноріжки Time»), Тетяна Гонченко («Непозбувний книгочитун»), Даша (Beauty and Gloom), Ірина («Imagination»), Ірина («Ultimoirene»), Люда Дмитрук («Вишневий цвіт»), Юлія Дутка (Tar_El), Анна Єкименко-Поліщук («Color Life by Anna»), Ігор Зінчук, Алла Комарова (блог «Кіно, вино і доміно»), Анна Лисенко-Гурська («AnnikaBlog»), Юлія Лісовська («Ділюсь прочитаним»), Віталіна Макарик («Куточок для книг»),  Юлія Малета, Ольга Млиновська («A Woman Who Reads»), Олеся Муц, Аня Остапчук, Ксеня Різник («Етажерка»), Тетяна Синьоок («Читацький щоденник»), Ксенія Сокульська (Vaenn’s), Катерина Толокольнікова («What are you reading?»), Ірина Хомчук («Сонячна скарбниця»), Ксеня Шпак, Robert Menus (блог «Intelectless»), Yeva Wild (Yevalib).

Джерело: Найкращі книжки 2018 року за версією книгоблогерів

Притча з Богом і без нього

Якщо роман про авіакатастрофу починається епіграфом із Жозе Сарамаго, а в заголовку є слово “Бог”, то ясно одне: це не роман про авіакатастрофу. Зараз буде щось на зразок притчі, а решта – упаковка.

Почнімо з упаковки. Семеро людей вижило в авіатрощі – і це ніби добре. Вони опинилися в недоступних для рятувальників горах – а от це вже погана новина. Що роблять люди в екстремальних ситуаціях, де навіть Бог їх не побачить? Правильно: одні звіріють, інші лишаються людьми. Передамо привіти “Володарю мух” і читаємо далі.

А далі виявляється, що не кожному з потерпілих хочеться співчувати. Один заздрісний американський спортсмен, друга лікарка-ізраїльтянка, що несвідомо вчинила злочин, третя українка в розпачі: вона рятує сина-контрабандиста-невдаху, четвертий – німецький політик, для якого політика аж ніяк не споріднена праця, у п’ятого, росіянина, травматичні спогади про батька, шостий таємний кардинал, після “історії” якого хочеться помити руки, сьома – іранська дівчинка, мама якої загинула в літаку. Ось вони, десять, тобто сім негринят на схилі недоступної гори десь між Китаєм і Пакистаном. А з ними – їхні гріхи, драми і питання: кого Бог з оснащенням рятувальників не врятує і чи буде це справедливо? Чи, може, де немає Бога, там немає і причин з наслідками, а тільки сліпа воля випадку?

Попри інтерес до того, кого автор на правах Бога не позбавить життя, мене у тексті привабило ще кілька речей. По-перше, нетипові для сучасної української літератури теми, як-от: торгівля органами, священики-педофіли, наркоторгівля, американський футбол... Зрозуміло, що в зарубіжній літературі це не є щось унікальне, але в нас про таке пишуть рідко. Це, до речі, одна з головних причин, чому я з року в рік чекаю на книжки Макса Кідрука.

По-друге, суто з погляду читацького комфорту, мені подобається інфантильне відчуття, що автор опікується читачем і сам для нього щось відкрив, проаналізував і подає на тарілочці, а нам лишається тільки перейматися долями персонажів. Автор переймається, щоб ось тут читачеві було страшно, тут сумно, ось тут все розжуємо, а це читач, можливо, сам погуглить.  Ось ваші імовірні запити в гуглі після прочитання роману “Де немає Бога”: “загибель тургрупи Дятлова”, “українські в’язні в Таїланді”, “Бостон, сексуальний скандал”, “Сирія, торгівля дитячими органами”... Як на мене, бажання читача шукати більше не від роздратування, а через захоплення – це неабияка ознака довіри до автора. Водночас Макс Кідрук не відходить і від українських реалій, наприклад, в одній із ліній ідеться про конфлікт між батьком, що добровольцем пішов у АТО, і його сином, який вирушив на заробітки в Москву і не вважає війну між державами чимось таким, що його стосується.  

Що не сподобалося

Попри загальне захоплення романом, не можу не згадати про його недоліки. Перший – задовгий початок. Поки жертви вирушать нарешті злощасним рейсом, читач дізнається про побудову літака, турбіни і тріщини в обшивці, але це надто відволікає від головних ліній.

А ще мене мало захопила лінія спортсменів та й загалом історія про американський футбол. Видно, що авторові ця тема дуже цікава, однак тут пазл явно зійдеться не з усіма читацькими всесвітами.

Натомість особливо вразили лінії священика і політика. Під час прочитання згадувала фільм “У центрі уваги”, а також вірусне відео про кошеня посеред траси, яке за крок до загибелі врятував чоловік, зупинивши своє авто. А ви замислювалися, як те кошеня могло там опинитися?

З-поміж інших

Хоч з-поміж інших книжок Макса Кідрука ця не є моєю улюбленою (фаворит – “Зазирни в мої сни”), я вже третій рік вболіваю саме за Макса Кідрука на всіх рейтингах і преміях. За здатність автора розбудовувати жанрову літературу до нового для України рівня, за те, що книжки Кідрука можна порадити друзям, далеким від сучасної української літератури, а також за те, що ці романи “мирять” всесвіти критиків із всесвітами читачів, спраглих захопливих історій.

Неймовірна подруга і ймовірне задоволення

Читання "Неаполітанського квартету" Елени Ферранте спершу нагадувало мені читання жахів. Я весь час думала: "О боже, як добре, що в мене не так! яке щастя, що я в безпеці! Яка радість, що мої дружби не хворобливі і не травматичні. Я в будиночку!". На другій книжці мене трохи пересмикувало: ну що це за мильна опера? Кожна книжка починається банальним "у попередніх серіях ішлося про таке", а закінчується в найкращих традиціях серіалів: на найцікавішому місці. Утім, цей квартет романів, попри очевидні традиції літературного миловаріння, мене по-справжньому захопив, а до четвертої книги не лишилося сумнівів, що   "Неаполітанський квартет" треба читати всім: це більше ніж історія про хворобливу дружбу двох різних дівчат, що виросли в бідному кварталі повоєнного Неаполя. 

Ліла і Лену – подруги, що з дитинства почуваються конкурентками. Кожна хоче вибратися з бідності, у якій зростала, і кожній це по-своєму вдається, хоча часом і дорогою ціною. Різні за характерами, дівчата по-різному вибудовують своє майбутнє: одна стає письменницею, вдало виходить заміж, мандрує світом, інша ніколи не виїздить із Неаполя, як там мишка із притчі, збиваючи молоко в масло, щоб не потонути. При цьому Ліла постає як рішуча, суперрозумна  й мегакрасива дівчина, а Лену – гарна, але не така, як Ліла, розумна, але до Ліли їй далеко. 

Мені не подобалася ані Ліла, ані Лену, але протягом всієї історії я почувалася залученою до доль обох героїнь, і їм обом співчувала, часом пишалася ними, а часом не могла зрозуміти: ну як так тупо можна пустити своє життя під три чорти? Менше з тим, авторка вміло скеровує сюжет так, що не нудно ані миті, усі чотири книжки пролітають так, що не хочеться з ними прощатися. Успіхи й поразки обох героїнь вибудовані вміло, тут порушено багато соціальних проблем (фашизм/комунізм, феміністична  проблематика, проблеми сексуальних меншин), але основою романів є історії однієї дружби і кількох кохань. Історії про фортуну і про дурість, і про вміння виплутуватися із жахіть та змінювати своє життя на краще.

Стиль Елени Ферранте легкий, книжки ковтаються одна за одною, зупинитися неможливо. Оскільки події розгортаються із дитинства і до старості героїнь, протягом читання я встигла зжитися з ними, тому розлучатися було важко. А раз розлучатися важко, значить, книжка хороша. 

Що конкретно тут мені сподобалося?

1. Неоднозначне ставлення до Лілу й до Лену. З жодною з героїнь мені не вдавалося співвіднестися, але в окремих ситуаціях я захоплювалася й ненавиділа кожну з них. Через те, що до образів не звикаєш, читати цікаво. Персонажі повнокровні й цікаві через недоліки. Я таке люблю.

2. Неоднозначна дружба. А хто сказав, що дружба – це вияви благородства без права на помилку? Казочки? Життя часом свідчить про інше. Іноді основа дружби – це заздрість, адже заздрість – це визнання чужої переваги. Утім, час шліфує. Хоч мені, повторюся, така концепція дружби чужа, все ж загалом життєподібність історії вражає.

3. Багатоманітність другорядних персонажів. Тут і кримінальні авторитети Солара, і тихий, непримітний Енцо (авторка показує, як із тихонь виростають справжні чоловіки, які не словом, а ділом доводять свої почуття), і порожній красунчик Ніно, що свою слабкість і ницість маскує під амплуа "не такий, як всі" (ненавиджу цей образ, от просто все найгірше в чоловіках утілено в ньому), і пристосуванець Ріно, й прісний інтелігент П'єтро... 

4. Несподівані повороти

Кожна з героїнь досягає успіху і пробиває дно свого життя не раз і не двічі на книжку. Усі ці шалені заміжжя й бурхливі розлучення, дружба-ворожість і знову дружба... Ліла й Лену сміливо  роблять те, на що в реальному житті наважилися б одиниці, тому спостерігати за їхніми драматичними поворотами доль цікаво.

5. Усвідомлення того, що ми, жінки, живемо у прекрасному сучасному світі (порівняно з відносно недалекими реаліями середини 20 століття). Там жінки мало що знали про контрацепцію, були вимушені рано одружуватися з примусу, здобуття освіти вважали рідкісною усмішкою фортуни... Усвідомлення, що, попри всі негаразди, зараз ситуація краща в мільйон разів, забезпечує ефект безпечного "будиночка".

Єдине, що в книзі трохи дратувало, так це переоцінки образу Ліни. У неї  до скону закохується 3/4 персонажів. Це ну дуже вже неправдоподібно (хоча можна сперечатися, знаю, тим більше, про Лілу пише Лену, яка не може об'єктивно оцінювати подругу).
Також знаю, що декому книжка видається нудною через формат щоденника. Ну, таке, на колір і смак фломастери різні. Мені було дуже цікаво.
Загадкову біографію авторки Елени Ферранте я лишаю поза відгуком, просто скажу, що авторки майже ніхто не бачив, вона рідко дає інтерв'ю і веде непублічний спосіб життя. Відповідно, про неї чимало домислів. 

А ще, люди, дуже-дуже раджу вам подивитися першу серію "Моєї неймовірної подруги" від HBO, яка вийшла минулої неділі. Я отримала колосальне задоволення як від картинки, так і від гри акторів. Дуже чекаю наступної серії. Дивіться, читайте, провалюйтеся в цю історію. 

Що почитати чоловікам і не тільки їм

У понеділок мене запросили на РадіоМ розповісти про книжки. Цікаво вийшло: за тиждень до цього я знічев'я слухала програму про те, що радять чоловіки почитати жінкам. Зокрема, вони радили "Хюґе", а також книжки, які мають "розвивати в жінок почуття гумору". Я написала злий комент, типу, без почуття гумору серйозно сприймати пораду "Хюґе" не можна. А потім гість, який "Хюґе" і порадив, витягнув моє ім'я в лотерейці-розіграші книжки "Таємне життя розуму". Так я виграла віватівське видання про внутрішні механізми мозку, отже, думаю, зможу тепер розвивати почуття гумору на професійному рівні :)  Та на цьому не закінчилося: мені написали про виграш і запросили на програму-відповідь: а що жінки радять почитати чоловікам? Ось що вийшло.

Знайомство з рецензіями Галини Юзефович

Іноді передозування книжками супроводжується кризою писання про них, і ось тоді душа бажає почитати критиків, попідглядати за їхнім фокусуванням на твір, насолодитися стилем. Минулого тижня подумала: чого це я не читала книжок Галини Юзефович? Всі давно про неї говорять і говорять хороше. Треба дізнатися, що там до чого.

Книжка "Удивительные приключения рыбы-лоцмана: 150 000 слов о литературе" справила на мене хороше враження саме через стиль: він легкий, а я вже звикла не соромитися  того, що люблю легкий стиль. Є тут і мила суб'єктивність, і ненав'язливий контент, і величезна кількість інформації: до книжки входять статті про понад 150 книжок сучасної російської, зарубіжної літератури, а також трохи про класику і навіть нон-фікшн. 

Щодо фокусу, то важливим для мене є те, що Галина Юзефович пише про книжки, які їй сподобалися. Тобто упивання трешем – не її ґілті плеже. З одного боку, через це загальний тон книжки близький до "вбитися позитивом", але на поважному рівні. З іншого боку, це певна мудрість: ну бо нащо розповідати про погані книжки? Якщо ти стоїш на стороні добра і твоя місія – примножувати читацьке щастя, то про погані, на твій погляд, книжки краще не згадувати, тоді їх ніби як не існує. Я, до речі, теж переважно так і роблю.

Щодо інформативності: якщо комусь цікаво дізнатися, як живе і чим дихає сучасна російська  література, Галина Юзефович вам про неї докладно розповість: хто, що і навіть навіщо. У мене про цю літературу уявлення туманне, читала авторів максимум 10 (Пелевін, Аствацатуров, Прілєпін, Іванов, Сорокін, Галіна, Єлізаров, Садулаєв...). Як не дивно, читати більше бажання не виникло, мій блог – для наших авторів передусім)

А от про зарубіжку читалося захопливо, багато чого виписала, дещо читала і сама. Сподобалося, що авторка не снобка – однаково захопливо розповідає і про щось, штипу, Уельбека або Франзена, і про Гілліан Флін і навіть про "Дівчину з потяга" (у нас, здається, на такі книжки критики часто більше гидливо махають "геть"). 

Що мені геть не сподобалося, так це аналіз нон-фікшн книжок, де йдеться про російсько-українські відносини. Душок зверхності, вочевидь, не викоренити навіть з інтелігентних і типу опозиційних людей: "Виктор Янукович – не друг и тем более не протеже Путина (Янукович – ставленник прежнего президента Юрия (Юрія????) Кучмы, и единственная причина его возвышения в том, что только Янукович мог в 2004 году сам оплатить свою предвыборную кампанию); "Решение о возвращении Крыма в Россию не было спонтанным (разговоры об этом велись с 2008 года, когда Украина впервые задумалась о вступлении в НАТО)". 

І якщо про все, що було до цих рядків, хотілося казати: "ах, яка краса", то після невимушеного жогнлювання фактами чужої історії, у мене подумки виривалося: "а це, бляха, що це ще за хня?". Товариші російські інтелігенти, не дозволяйте собі суджень про будь-яку країну, крім своєї. Не падайте в чужих очах там, де можна стояти. Саме через такі недалекі пасажі книжки отримала від мене на Ґудрідзі трійку замість потенційної п'ятірки.

Як можна і як не варто писати родинні саги: "Люди в гніздах" Олега Коцарева і "№1" Остапа Дроздова.

Цього тижня прочитала я дві химерні книжки. Обидві вони – про самих авторів.  Сирена"стоп" усередині завжди підвиває, якщо знаю, що автор пише про себе. Зрозуміло, що буде ніби і про  скромного себе, а ніби і (не дуже скромно) про всю Україну. Ну а спонсор такої втіхи – жанр родинної саги, куди завжди поміститься все. Утім, на прикладі книжок Олега Коцарева "Люди в гніздах" і Остапа Дроздова "№1" можна чітко побачити, як писати все-таки допустимо, а як точно ніколи не можна, просто-таки злочинно.

Роман "Люди в гніздах" – це про кілька поколінь родичів письменника Олега Коцарева. Попри те, що тема не дуже інтригує, особливо тих, хто не дуже добре знає автора, мені не було нудно ані сторінки (хоч хто кому дядько-прадід-дружина-втікачка я так і не розібралася).

Люди в гніздах – це люди в театральних ложах, що спостерігають за виставою, імення якої, зрозуміло, – саме життя. Автор  спостерігає за життям разом із ними й ниточка за ниточкою розплутує родинні зв'язки від століття 17–18 й аж до сьогодні. На щастя, це розслідування не розтяглося на 800+ сторінок статечної оповіді. Роман динамічний, тут багато різножанрових вставок: щоденники, афіші, пісні, анекдоти... Але все-таки читати цю книжку приємно не через жонглювання літературними прийомчиками, а через самоіронію: нема тут претензій на епічну сагу чи примарну об'єктивність. Це просто гра: дитинка на початку історії забавляється спогадами  за допомогою старих іграшок, а наприкінці, коли дитина підростає й перетворюється на Автора (теж цікава рольова гра), розуміє, що цікавіше забавлятися словом. Відтак автор грається в родинну сагу, переказуючи, вигадуючи і домислюючи, незмінно іронізуючи і, в принципі, знімаючи з себе відповідальність за сказане – і про це попередили ще в анотації, повідомивши,  що "Люди в гніздах" – це деконструкція, тобто розвінчування, родинної саги як жанру. Ну, про розвінчування я здогадалася тільки наприкінці твору, де головний персонаж (звиняйте за спойлер) зустрічається з усіма своїми померлими родичами і слухає їхні враження про написане творчим нащадком. Виникає питання: що це було? Ну, звісно, сон, марення. Гра. Такий фінал. Несподіваний.

Підсумок: можна читати. Буде весело, але спотикання об "хто-кому-родич" неминуче, якщо у вас не геніальна пам'ять.

Наступна книжка цього тижня – роман Остапа Дроздова "№1". Я вдячна цьому твору за наведення різкості й порядку у своєму читацькому досвіді: відтепер я офіційно обіцяю собі не дочитувати такого трешу і не писати про треш у цьому блозі. Хіба за якимись промовистими винятками. 

Я рідко дозволяю собі категоричні судження, бо вагаюся, чи маю право на них. Але "№1" – це те, що називається агресивний несмак, і якби програма "Рагулі" була про книжки, то це видання точно стало б героєм котрогось із випусків. Якщо коротко, то це авторове "я люблю себе до сліз". Якщо трохи довше, то це вилив бруду на "сіру масу" і створення нерукотворного пам'ятника собі коханому, який, типу, fucks the system. І просто розбризкує довкола себе свіжі істини про те, як треба жити, кохати, протистояти. У принципі, нормальна людина і не назве свій твір "№1: роман-вибух". Ні, це не вибух, це комплекс. І винос. Винос мозку. Сюжету – нуль, стиль – жахливо, просто вирвиоко-публіцистичний. Є два-три кумедні моменти (наприклад, про те, як герой у театрі слухав, як сусіди по ложі поїдали смоктунці і сухарики). Один більш-менш цікавий (хоч і неприємний) образ атовця зі Сходу. Решта – це ЯЯЯкання. Це риторика звинувачень, але аж ніяк не підкріплена особистим авторитетом. Не зрозуміло, з якого дива автор вважає, що він має право так рагульно і сокирно розкидатися судженнями про світ? У мене весь час було враження, що мене б'ють кропивою по лиці так, що я обростаю пухирями. Пухирями ненависті))) Мені було ніяково, що я це читаю і дочитую. Ніколи більше, просто нізащо! На свій сором (чи щастя), я не знала, що автор ще й відомий журналіст, "один із найуспішніших та найупізнаваніших медійників Західної України, піонер суб'єктивної журналістики в Україні". Страшно, страшно мені, піду у свою зону комфорту. Життя справедливе: тиждень тому я написала у блозі, що хріноватенько бути категоричним, може, комусь та книжка і зайде, але ні, ця книжка – злочин проти самого поняття КНИЖКА. Хоч я люблю Видавництво Анетти Антоненко за смак видавчині, але це – колосальний промах.

На Ґудрідс ця книжка має рейтинг 4+. Моя одиниця його, звісно, не змінила. Але реально моторошно, що люди дозволяють такому примітиву влізати собі в голову та ще й аплодують йому. Цікаво, що після "№1" ще й з'явився "№2". Хоча, що мене дивує: рагульство – поняття нескінченне. 

Між осяянням і первісним хаосом

Творчість Мирослава Лаюка привернула увагу багатьох українських читачів дебютною збіркою “осоте!”. Наступні книжки не розчаровували, про що свідчать перемога Мирослава в рейтингу “Літакцент року” (“Метрофобія”) та потрапляння до короткого списку “Книги року Бі-Бі-Сі” з романом “Баборня”. Не дивно, що й новий роман “Світ не створений” увійшов до не таких уже й коротких списків маст-рід для українських книголюбів. Чекала на нього і я. Та якщо попередні книжки (особливо поетичні) справили приємне враження композиційної продуманості, то “Світ не створений” лишив розгубленою. Тут було забагато всього і все це минуло надто стрімко, щоб встигнути розібратися.

З одного боку, радісно й цікаво стежити за тим, що письменник Мирослав Лаюк може бути різним і писати про різне, не відмовляючись від міфології й улюбленої естетики гірських краєвидів. У “Баборні” йдеться про злу бабегу-вчительку та її минуле, у поетичних збірках автор зухвало й іронічно пише про творчий самопошук, а от “Світ не створений” – це кілька сплетених воєдино історій із різних часів і навіть світів: від міфологічного створення світу до українського сьогодення. Відповідно, сюжет передбачає кілька ліній із великою кількістю персонажів: тут і Карпати 19 століття, і махновщина 20-тих років, і сучасні Схід України, і Київ, і Париж. З-поміж персонажів – лікарі, митці, ворожки, повстанці, сільські баби-діди, історичні діячі, постраждалі від Чорнобиля, атовці і навіть рись Агата. Усі вони поєднані лінією долі амбітної молодої мисткині, яка хоче розкрити таємниці своєї родини. Очевидно, що написати про таку величезну кількість персонажів у трьохстах сторінках – виклик серйозний. 

Та якщо різні часові площини Мирослав Лаюк змалював атмосферно, то із персонажами, а в результаті й із композицією, не все так добре (принаймні, для читачів типу мене). Темп розгортання подій шалено швидкий (і це добре), але осмислити вчинки персонажів і зв’язки між ними завдання не дуже просте. Значну частину книжки колоритна картинка вражає більше, ніж непослідовна дія. У підсумку, хоч лінії ніби нарешті й зведено воєдино, читач все одно не встигає за персонажами. Так і хочеться сказати: “Агов, полегше!”

З іншого боку, думка про позачасову єдність усього з усім, ідея творення й руйнування, любові й зради – це вдячний матеріал на всі часи, і в усі часи він привертатиме увагу, надто якщо наснажити його сюрреалістичними елементами, несподіваними поворотами і … риссю Агатою. Для читачів, що люблять пороздумувати про призначення творення, цей твір саме те, що треба.

Висновок: цей роман не для всіх. Про це чесно сказано в анотації: “Дехто з героїв добирається майже до кінця, доки через дріт не проходить струм і не відкидає у первісний хаос. Однак є й ті, хто знаходять своє осяяння, з якого постає новий світ. Читач може опинитися разом з першими чи другими”. Я належу до перших, але тим цікавіше дізнатися думку других.

Джерело: блог Видавництва Старого Лева Між осяянням і первісним хаосом

Як не писати про книжки

Як писати про книжки? Гарне питання. Щоразу ставлю собі його, коли пишу у свій блог або в блог якогось видавництва. Напевно, треба спочатку зрозуміти, чим для людини є писання про книжки. Для мене – передусім хобі, і хоч це не знімає з мене відповідальності за сказане,  все ж  почуваюся більше орієнтувальником у світі книжок без претензій на визначення їхнього місця у Його Величності Літературному Процесі (хоча це теж дуже цікава штука).  Може, тому у своєму блозі дозволяю собі більше суб'єктивності,  хоча в блоги видавництв намагаюся писати з урахуванням аудиторії та її потреб. Але все одно аудиторія – це таке абстрактне поняття... Годі й казати про якесь адекватне розуміння так званих "потреб".  Хоча все одно тут є якісь орієнтири.

З одного боку, ніби ясно: якщо людина пише статті, наприклад, на сайт "Літакцент", то це один підхід. Тут можна дозволити собі умняки, тут обов'язково треба говорити про контекст і місце книжки в літературному процесі, а от що точно буде не в тему, так це фіксація невигадливих емоції, типу, вау, книжка дуже захоплива, почитайте її, обклавшись подушками й запаливши свічки з ароматом ванільки на столику з бамбуку. Читати фахові рецензії складно. Принаймні, мені. Наприклад, одного разу зловила себе на думці, що мені подобається азарт Ганни Улюри, вона має свій стиль, іронічність, але до кінця я дочитала мало рецензій цієї критикині, тому що її літературознавчий всесвіт дуже далеко від мого (ви скажете, ясний перець, бо то високий рівень, він вимагає відповідного рівня і від читача, і я погоджуся, але все одно не дочитаю і не дуже соромитимуся факту, що "ще не доросла". Менше з тим, нова книжка в мене у списку "маст рід" і її я сподіваюся подолати. Може, доросту))).

Якщо ж людина веде відеоблог або книжкові сторінку в Інстаграмі,  і її мета – просто надихнути на читання й трохи зорієнтувати в новинках, то згадка бамбукового столика – цілком ок. Такий формат, і покликання відгуків – зробити життя читача передусім затишнішим і наповненішим. До речі, цей формат класно об'єднує людей в затишні осередки книгодружби. Тут про книжки пишуть більш-менш просто, без занурень у контекст, із обов'язковим "я рекомендую цю книжку" або "мене ця книжка лишила байдужою/байдужим". Звісно, нерідко й інстаграмні відгуки можуть виказувати в авторах фахових рецензентів, але все ж це, швидше, винятки. На жаль, попри мою симпатію до книгоблогінгу, і з-поміж блогерів мені на сьогодні важко знайти багатьох улюбленців (є кілька, але небагато).

Отже, писати про книжки треба, враховуючи платформу й рівень потенційних читачів цієї платформи (оце так свіжа думка, сама вражена!). При цьому завжди треба пам'ятати, що кожен читач живе в межах свого всесвіту очікувань і перевірених саме для нього істин. Тому не варто бути категоричними (хоча категоричність часом приваблює). 

А от як все таки НЕ писати про книжки? Якщо говорити про мене, то я у відгуках не люблю,  просто-таки не зношу ось таких двох штук:

1. Слово "ЗВІСНО/ОЧЕВИДНО".

"Це, звісно, погана книжка" – пише або каже рецензент, а я читаю: "Мені не подобається книжка, але мені влом вам пояснювати, чому, тому просто прийміть це як факт". Самі слова "Звісно/очевидно" – маніпулятивні й трохи принизливі. А ще – неконкретні. Наприклад, Євгеній Стасіневич у "Букоголіках" може сказати щось типу "Шантарам" – це поганий роман. Серйозно? А відносно чого він поганий? Відносно "Улісса" чи відносно Люко Дашвар? Чи відносно ситуації, у якій краще його читати? Я можу, наприклад, назвати, чому "Шантарам" – хороший роман. Якщо ви їдете в поїзді і поруч галас, то "Шантарам" вас позбавить цього гамору, щойно ви зануритеся у світ пригод головного героя, хай він навіть говорить  неправдоподібно кучерявим стилем. Можливо, якщо треба вибрати книгу свого життя й взяти її на дикий острів, то "Шантарама" справді варто викинути за борт, але ж ми не знаємо, чорт забирай, про яку ситуацію в житті читача йдеться, то чи можна казати про книжку "звісно/очевидно" погана? Урешті-решт, кожен має свої так звані "ґілті плеже" (і не завжди ґілті) в читанні, та чи це погано? 

Або. Десь прочитала в мережах, що книжка Катерини Калитко "Земля загублених",  звісно ж, – фігова й переоцінена. Справді? Відносно чого? Відносно "Інтернату" Сергія Жадана?  Чи відносно Макса Кідрука? Чи відносно творчості самої Катерини Калитко? Я от, наприклад, стараюся читати якомога більше актуальних новинок, і з-поміж них торік "Земля загублених" для мене була дуже цікавою в плані стилю і в плані сюжетів деяких новел. Ця книжка здивувала, вона виникла якось непередбачувано для мене і відрізнялася з-поміж інших. Розумію,  що це так для мене, тому, припускаючи, що чиїсь смаки відрізняються від моїх, не дозволяю собі уїдливого "звісно ж".

2. Виривання невдалих фраз або тицяння носом в погану коректуру чи літературне редагування.

Я зараз не про неподобства штибу позаминулорічного перекладу "Моєї неймовірної подруги", а про якісь окремі мовні недоліки книжки. Цього року я прочитала 80 книжок, переважно свіжих, і не було жодної, у якій би не було помилок/хибодруків. Звісно, якщо ситуація критична, то треба про таке писати, але якщо там кілька недолугих речень, не варто надто ревно тицяти носом. Не люблю, коли у відгуках автор смакує якісь хиби, радо цитуючи їх і показуючи, який він розумний і класний. Мабуть, найкраще про них говорити жартома, беззлобно. Але це так важко)) Та ще й прісно, не цікаво.

Ці пункти – про зверхність. Але є парадокс: деякі люди заслужили право на цю зверхність (хай навіть вони називають це об'єктивністю). Іноді досвід прочитаного зашкалює і тоді виникає відчуття "якщо не я, то хто?". І це теж правда. Відсутність реверансів – це правильно, якщо не перетворюється на критикантство. Нейтральність нудна і боягузлива. Категоричність – приваблива (так-так, я в курсі, що два абзаци тому написала протилежне). Ось такий дуалізм, і, як писав Доктор Падлюччо, "в цьому дуалізмі моя жизнь".

Словом, я не маю поняття зеленого, як писати про книжки, і часом думаю, що це марна річ. А щоб не думати, піду краще книжку прочитаю. А потім не буду писати про неї)

Втамувати ностальгію: "Коханці Юстиції"

"У степу і хрущ м'ясо",  – щоразу думаю собі, коли кожного нового читацького року беруся за свіжі видання нашої  літератури. А що новий рік для мене починається у жовтні, то тут нічого дивного: Форум з Арсеналом позаду, нестямне бажання прочитати все й одразу перетворюється на чіткий список. У ньому, якщо відкинути перекладне, а фіксувати тільки своє-рідне, лишається  не так  вже й багато книжок: не тішать надміром нас українські автори, нема на те ради. Але тим сильніше й охочіше реагуєш на повернення в літературу авторів, із яких любов до сучасного літпроцесу й почалася. Юрій Андрухович для мене з-поміж таких.

Трохи я хвилювалася через цих "Коханців Юстиції". Авторові із печаттю класика на аурі ризиковано довго нічого не видавати, бо потім починається оце все "не так і все не те". Я теж переживала, бо часом річ не тільки в авторі, а і в читачі: ну, закохалася ти в "Рекреації" й "Московіаду" на першому курсі університету, подумаєш! Але після цих книжок, а також після поетичних збірок, романів "Перверзія", "Таємниця", "Дванадцять обручів" (останні згадані вже не дуже і вразили), "Лексикону інтимних міст" (а ця так і взагалі розчарувала) змінився й автор, змінився і читацький літературний смак. Однак, передчуваючи прочитання "Коханців Юстиції", я дуже хотіла назад, до перших курсів, до карнавалу й завжди бажаного подиву від написаного, до іронії. До Бурлеску, Балагану і Буфонади. І мені було абсолютно не важливо, у якому жанрі все це має відбутися. Роман? Чудово! Оповідання? Давайте всі вісім з половиною!

Щоб не тягнути кота за хвоста й не затуманювати вражень, скажу, що книжка мені дуже сподобалася й цілковито відповіла очікуванням. Усі, хто пише про цей роман (хоча для мене це все ж таки більше збірка оповідань), кажуть, що це ніби зустріч зі старим другом. Так і є, чорт забирай! Я опинилася на першому курсі, смакувала СТИЛЬ Юрія Андруховича, дивувалася цим перелікам (ампліфікація, ось як воно називається). Я ніби почула, як автор іронічно начитує ці оповідання в залу, як весело на все це реагує публіка, як багато хочеться загуглити й перечитати і як радісно і страшно від того, що все це трохи гра, а трохи карнавал, зникомий разом із завершенням гастролей цирку "Ваґабундо". До речі, цей цирк родом із поезій Юрія Андруховича, і це натякає, що в тексті, ясна річ, буде багато алюзій і ремінісценцій: і на себе, і на інших авторів. Дуже приємно деякі з них познаходити і порадіти, який ти класний філолог, що впізнаєш чужі тексти в текстах! І краще не знати, скільки алюзій не вдалося відчитати через незнання))) 

Щодо фабули: головні персонажі всіх оповідань – злочинці з різних епох, спіймані на гарячому й засуджені. Про деяких я щось трохи чула, та про більшість ні. Самійло Немирич (злочинець, знайомий із попередніх творів Юрія Андруховича), Богдан Сташинський (убив Степана Бандеру), "Синя Борода" Юліус Ґродт,  засуджений за розтління малолітньої Маріо Понґрац... Автор подає свої версії життя цих та інших засуджених,  декому із них читач навіть поспівчуває, мотиви окремих зможе зрозуміти. Їхні історії написано колоритно, подеколи смішно, подеколи гірко. І хоч іноді автор дозволяє собі якісь надто прямолінійні вставки, збірка читається на одному подиху. І лишає по собі відчуття незавершеності, попри те, що наприкінці лінії ніби поєднано, і не тільки образом цирку, що гастролює крізь століття. Утім, відчуття незавершеності, мабуть, і задумане, адже ще в анотації сказано, що буде вісім із половиною новел. А про цирк автор говорить так: "Справжня історія цирку «Ваґабундо» не написана до сьогодні, існують лише фрагменти переказів з різних епох, занадто віддалених одна від одної, аби з наявних уривків могла скластися виразна цілість чи хоча б неперервна нить".
Кому точно варто читати "Коханців Юстиції"? Тим, хто любить смакувати стиль Юрія Андруховича і тим, хто трохи ностальгує за драйвом БуБаБу, за іронією, за неоднозначними персонажами.
Кому, можливо, не сподобається? Тим, хто не любить недосказаного, кому байдуже до всіх цих  витребеньок так званого постмодернізму.
Але якщо ви стежите за поточними справами сучасної літератури, то з "Коханцями Юстиції" точно варто ознайомитися.

Око за око під музику Пуччіні: рецензія на новий роман Андрія Любки

Суддя збиває жінку на пішохідному переході, і чоловік загиблої прагне помсти. Читач на його стороні: надто багато в українському суспільстві реальних приводів співчувати. І коли головний герой плекає помсту в мареві щасливих спогадів про втрачене кохання, читач чекає, коли рушниця вже вистрелить. Утім, якоїсь миті щось піде не так, і закрадуться сумніви: чи справді все так, як нам розповідає головний герой?

 

Гра у “вірю-не вірю”

Новий роман Андрія Любки “Твій погляд, Чіо-чіо-сан” міг би перетворитися на соціальний трилер: нетверезий суддя за кермом уникає покарання, а головний герой у тяжкому психічному стані марить убивством під звуки сентиментальної опери Пуччіні. Розмови з торговцями нелегальної зброї на заправках, голоси в голові, психіатрична лікарня – лишається додати “ненадійного оповідача”, і все, саспенс готовий.

Але автор так не робить. Він показує вбивство з різних ракурсів, лишаючи читача напризволяще. Так-так, самі думайте, чи винен суддя і чи справді такою щасливою у шлюбі була загибла дружина головного героя. Сумніви у правдивості того, що відбувається із головним героєм і чи адекватно він аналізує події, лоскоче нерви, як і годиться для трилера.

Водночас “Твій погляд, Чіо-Чіо-Сан” – це роман про стосунки у шлюбі, про самовпевненість і спокуту, про те, як різні версії щастя віддаляють людей. І про те, чи справді ми добре знаємо тих, із ким живемо пліч-о-пліч.

Трилер-травелог

Що у книжці класного, так це це, що автор наснажує сухоребрі жанрові рамки трилера розповідями про подорожі і про мистецтво. Та частина, що про кохання, аж пашить цікавими пізнавальними вставками про небанальні мандрівки: ось Марк із Ралукою сходять на Олімп (що, виявляється для них мало не смертельним випробуванням), а тут вони прогулюються “Веселим цвинтарем” у Румунії й фотографуються біля яскравих надгробків. Або ж вирушають до могили Овідія. Чи розгадують загадку картини Тівадара Костки Чонтварі “Старий рибалка”. Виходить два в одному: трилер і травелоги, та ще й цікаві факти про мистецтво як бонус. 

Яскравою частиною сюжету є опера Джакомо Пуччіні “Мадам Баттерфляй/Чіо-Чіо-Сан”: її любить Ралука і саме на неї приїздить Марко, щоб оплакати втрату. Засоціювавши невибагливий сентиментальний сюжет твору із долею самої Ралуки, читач припустить, що, можливо, її чоловік виявився не надто далекоглядним у версії щастя своєї дружини. 

Саму ж оперу описано так смачно, що хочеться негайно купувати квитки в театр або принаймні послухати фінальну арію Мадам Баттерфляй у виконанні Марії Каллас або Соломії Крушельницької. 

Кому варто читати:

любителям несподіваних фіналів і ненав’язливих художніх тревел-звітів; 

Роман не сподобається: 

тим, хто любить трилери без реверансів у бік філософування

Пряма мова: Закарпаття наскільки мультикультурне, що існує навіть така народна мудрість: один закарпатець – контрабандист, два закарпатці – будівельна бригада, а трьох закарпатців не буває, бо один із них точно мадяр або румун. 

Якби кожна людина в сумну мить плювала на все і вирушала до моря, бодай на півдня, то світ був би затишнішим. 

Людина відчуває найбільшу свободу, коли вона замкнена в просторі, на який поширюються її права. Вільною людина почувається лише в клітці, що збудована за власним проектом. 

Джерело: https://blog.yakaboo.ua/chio-chio-san/

Три романи 600+, які можна проковтнути впродовж вікенду

Буває так, що книжка нагадує катер, а читач – відчайдуха на водних лижах. Такий читач знічев’я спинається на лижі в очікуванні приємної прогулянки водою, але тієї миті, коли катер зривається і мчить на швидкості в невідоме, стає зрозуміло, що «приємність» –  заслабке слово для цієї прогулянки. Це шаленство, серце в п’ятах і неможливість зіскочити, бо оповідь несе тебе своїм маршрутом і навіть після прочитання ти досі чуєш відлуння урагану – невже це були паперові сторінки? Три книжки цього огляду мають тільки одну спільну рису: вони – катери. І якщо ви вирішите присвятити їм свій час, то не зіскочите аж до берега.

«Правда про справу Гаррі Квеберта» Жоеля Діккера

Жанр детективу – це обіцянка бути захопливим і не відпускати до останнього. Ми не повинні здогадатися, хто винен; ми хочемо вірити у правдоподібність того, що відбувається, але при цьому мати право на фінальне «вау!». Щодо правдоподібності не знаю, але вау в романі швейцарського письменника Жоеля Діккера точно на вас чекає.

«Правда про справу Гаррі Квеберта» – це твір, у якому кожен персонаж може бути вбивцею янголоподібної  п’ятнадцятирічної дівчини Ноли, труп якої знаходять аж після тридцяти років після загадкового зникнення. У вбивстві підозрюють закоханого в неї письменника Гаррі Квеберта, який написав про свої почуття роман і зазнав слави, але не щастя. Та чи справді Гаррі причетний до трагеії? Про це дізнається його студент Маркус Гольдман, що саме переживає письменницьку кризу, але життя підкидає небанальний сюжет.

Чому цей твір варто прочитати?

По-перше, через ефект калейдоскопа: нібито знайома картинка вбивства в кожному новому розділі складається інакше, відповідно, ставлення до кожного з персонажів – і до жертви теж – постійно змінюється. І через те, що майже кожен житель містечка виявляється причетним до трагедії Ноли, має свої мотиви, читач може посмакувати альтернативні варіанти розвитку сюжету зі сподіваннями вгадати справжній.

По-друге, автор устами Гаррі дарує читачеві ненав’язливий міні-курс з письменницької майстерність: кожен розділ починається з поради, як писати, з чого починати, чим завершувати, чого уникати. Звісно ж, на це накладається автобіографізм: автор має багато спільного з головним детективом роману – письменником Маркусом. Тому книжка не тільки про вбивство, а й про психологію творчості – і це теж у результаті впливає на сюжет.

По-третє, ім’я головної героїні Ноли натякає на інші відомі твори, як-от на «Твін Пікс» (то хто там убив Лору Палмер?) і на «Лоліту» Набокова (Чи справді Нола така вже янголоподібна?). Відповідно, це теж налаштовує читача на певні сподівання щодо розв’язки.

Звичайно, як і в кожному детективі, у цьому є певні умовності, з якими варто змиритися одразу. Персонажі ідеально пригадують події тридцятирічної давнини і все (ну, майже все) чесно розповідають сторонній людині; тут якщо персонаж випускає книжку, то вона неодмінно геніальна (але, судячи з тексту, просто ніяка); можна говорити і про певну психологічну невмотивованість і надуманість окремих ліній. Однак загалом усе навряд чи  зіпсує загальне враження про книжку, особливо якщо захопливість – ваша головна читацька вимога. А щоб підвищити градус інтерпретації, можна переглянути свіжесенький серіал за романом із Патріком Демпсі: перші серії вже можна знайти в мережі.

«Середня стать» Джеффрі Євгенідіса

Пальне для цього книгокатера – тема. Вона вражає: «Середня стать» – про життя гермафродита Калліопи/Калла. Але перш ніж розпоповідати про життя Калліопи, яка до підліткового віку мало підозрювала про свою особливість, автор розповідає про життя двох поколінь її родини. Тому передусім «Середня стать» – це родинна сага про заборонене кохання між родичами, що призвело до непередбачуваних і незворотних змін у геномі нащадка.

Оповідь ведеться від імені Калла Стефанідіса, який народився в родині грецьких емігрантів дівчинкою Калліопою. Левову частку книжки присвячено саме стосункам між батьками, а також дідусем і бабусею Каллі. Ось чому, залучаючи розлогі біологічні коментарі стосовно механізмів спадковості у родинах із кровозмішанням, роман перетворюється на натуралістичний.

Водночас, зважаючи на опис складних греко-турецьких відносини і  розвитку американського суспільства ХХ століття, цей роман можна назвати і суспільно-історичним.

Що у романі найцікавіше? Автор обіцяє читачеві відповідь на запитання: то як живеться у світі гермафродиту? Які його/її сексуальні уподобання? Як такій особистості ведеться в школі і що їй робити зі своїм майбутнім? Однак для мене найсильнішими сторінками книжки були про нерозуміння, але прийняття Каллі своїми родичами. І про прийняття Каллі себе.

«Середня стать» у підсумку перестає бути книжкою про гермафродита і виявляється історією про людяність. І в цьому, а не в темі, врешті-решт і полягає цінність книжки.

«Дона Флор та двоє її чоловіків» Жоржу Амаду

Магічний реалізм – це самий смак життя, бразильських емоцій і пристрастей, концентрація яких вражає більше, ніж сюжет. Бо що сюжет? Дона Флор двічі виходила заміж: уперше за неперевершеного в ліжку гульвісу-картяра Валдоміро, а вдруге за статечного розважливого і вірного, але вже аж надто правильного чоловіка Теодоро, який навіть під покровом ночі на шлюбнім ложі не скидав із себе простирадла. Оце і весь сюжет. Але щось веде читача до кінця цих семисот з лишком сторінок. Що ж це?

Передусім, смак життя: у всіх цих сварках і примиреннях, у рецептах кухні неперевершеної дони Флор, у її розмовах із сусідками, у карнавалі й у музиці, у запилених вулицях і в ошатних інтер’єрах, у хитросплетіннях трагічного й радісного, а ще смішного. «Дона Флор та двоє її чоловіків» – твір життєрадісний навіть тоді, коли йдеться про смерть.

А оскільки твір життєрадісний, то його головне питання таке: як людині знайти щастя? Які несподіванки здатна відкрити в собі жінка, яку доля пов’язала з такими різними чоловіками? Хоч сюжет тримається на двох чоловіках, і саме в їхньому протистоянні в серці дони Флори вся суть, найцікавішим якраз і є образ дони Флори: правильна, розумна, хазяйновита – така, як потрібно Теодоро, і водночас пристрасна, чуттєва – така, якою її зробив Валдоміро. Та чи можна таїти в собі двоякість? Від чого доведеться  відмовитися? Наприкінці роману Флор здивує сама себе. І, певна річ, читача.

Три романи 600+, які можна проковтнути впродовж вікенду