Не пізно й після трьох, але...

 Я вмію читати із трьох років, і в школі це вміння завжди надавало мені впевненості, що я можу впоратися з будь-яким предметом. Адже я вмію читати, я розумна. Зараз, звісно, розумію, що нічого геніального в мені нема і не було - просто мені пощастило з мамою, яка займалася зі мною з раннього віку. І переваги таких занять не у швидкості читання, не в механічному стуленні літер докупи. Це вміння дало мені відчуття, що навчатися - цікаво. І я досі не знаю, що може бути кращим, ніж оце відчуття.

На місці читання в такому сенсі може бути будь-що - ліпнина, спорт, проби грати на музичних інструментах, малювання, вирізання. Усе це - інструменти розвитку. А завдання розвитку - прищепити людині радість від самодосягнень, показати його перспективи у контексті сучасного життя та допомогти знайти шлях, яким людина зможе іти далі та вчитиметься бути щасливою. Це, на мою думку, і є "розвиток гармонійної особистості".

"Після трьох уже пізно" Масару Ібуки - це книжка, у якій обстоюється концепція раннього розвитку. Базується ідея на тому, що до трьох років у дитини формується найбільша кількість нейронних зв'язків і що саме в цьому віці дитині не потрібна ані зовнішня, ані внутрішня мотивація до навчання: усе є навчанням. Звісно, заголовок провокує на контраргументи: кимось батьки особливо не займалися, але він чи вона все одно виріс/виросла чудовим фахівцем/фахівчинею у чомусь і щасливою людиною. Що ж, прекрасно, каже автор, але як дізнатися, якими ви були б, якби батьки приділили вам трохи більше часу? 

Безперечно, після трьох не пізно і взагалі мало що в житті таки справді пізно з віком. Просто що раніше, то легше, якщо ідеться про розвиток мозку. Наприклад, автор стверджує, що дитина може навчитися кататися на роликах одночасно з ходінням. І що ще раніше може навчитися плавати. Ну і навіщо дитині вчитися плавати в такому віці? Щоб ефективніше розвивати тіло, а розвиток тіла - це, знов-таки, розвиток мозку. А ще дитині варто ставити класичну музику, показувати витвори живопису. Звучить ніби трохи нереалістично. 

Якось одна колега з попередньої моєї роботи, дізнавшись, що в нас тімбілдинги та всяке дозвілля зазвичай відбувається у форматі "повчитися чогось разом перед тим, як випити вина" сказала: "Вибачайте, я не за розвиток". Слово "розвиток" тут знецінене, і, очевидно, спотворене її уявленням про те, що навчатися - це каторга. Такого ставлення я дуже хотіла б уникнути. Думаю, що багато хто, почувши заголовок "Після трьох уже пізно", теж може подумати, що вони "не за розвиток", бо це казна-що бити дитину Бахом по голові й доконати Ренуаром у колисці.

Але мені ця ідея ну дуже вже подобається. Поясню, чому.

Я хочу показати дитині усе. Звісно, це "все" має коригуватися віковими особливостями. Не нав'язуватися. Я хочу, щоб у житті Данилка була і музика, і живопис, і прогулянки, і спорт, і читання, і спілкування, і споглядання. Я просто хочу показати, що це Є. Для цього мені самій доведеться багато в що заглибитися і що вивчити. Від дечого відмовитися. На чомусь зупинитися глибше - усе це підкаже мені саме він. Ми й зараз із ним займаємося тим, чим можна займатися із майже тримісячною дитиною: слухаємо казки, розглядаємо картинки, робимо якісь фізичні вправи, необхідні для цього віку. Але коли малюк більш охоче говорить своєю мовою із ведмедиками на бортиках ліжка, ніж слухає "Колобка", я даю йому спокій і не втручаюся. Якщо ведмеді й лисички - це більш цікаві співрозмовники, ніж я цієї миті, то прекрасно, я піду і почитаю книжку:) 

Сама ідея того, що людство може похвалитися скількома здобутками, а я можу познайомити нову людину з ними, викликає у мене захоплення і трепет. І питання тільки в методиках, а методики - це навчання. До якого я з дитинства ставлюся трохи як до обов'язку, та все більше - як до гри.

Ось кілька ідей із книги, які мені імпонують.

1. Порядок важливий.

2. Не ростити генія (ніби його можна виростити, ха-ха). Ростити людину з ясним розумом та здоровим тілом.

3. Здібності дитини величезні, не треба їх обмежувати тим, що щось "рано". Треба працювати, щоб розвивати те, що є.

4. Оточення важливіше, ніж генетика.

5. Готових рецептів не існує, треба просто іти в цю подорож та індивідуально все відкривати.

6. Не ігнорувати плач дитини.

7. Ігнорування гірше, ніж балування.

8. Не сюсюкатися, не спотворювати мову, коли говориш із дитиною.

9. Нервозність батьків заразна.

10. Цікаве діти вважають правильним, а нецікаве - неправильним.

11. Неправильне харчування - тягар на все життя.

12. Важливість музичної освіти.

13. Важливість вивчення напам'ять.

14. Важливість рольових ігор.

15. Важливість розвитку дрібної моторики.

16. Важливість практичних дій.

17. Краще менше іграшок. Бо насправді - все іграшки (так я з'ясувала, що, виявляється, мій чоловік -це результат виховання Монтессорі, бо молоток і гвіздок - його перші іграшки))))

18.  Важливість ліпнини, вирізання фігур із паперу.

19. Важливість спорту.

20. Освіта батьків.

Як і в кожній книзі, є тези, які мені не підходять. Наприклад, що бити дітей треба у віці, коли вони цього не запам'ятають і це не принизить їхню гідність. Або що телик може допомогти у розвитку. 

Також недоліки статистики: у Паскаля було нещасливе дитинство, тому він нещаслива людина, але геніальний учений. І що з цього? Можна навести вчених, у яких було щаливе дитинство. І взагалі, багато якихось унікальних приватних випадків, які не переконують в універсальності. Хоча автор і каже, що універсальних методик нема. Також деякі речі звучать категорично, але я розумію, що це гачки, на які й має потрапити читач. 

Що я беру собі з цієї книжки? Натхнення працювати з дитиною. Фіксацію активностей, які хочу спробувати. Розуміння, що самій доведеться вчитися і виходити із зони комфорту (хоча де та зона, коли в тебе маленька дитина?). І бажання читати такий нон-фікшн далі. 

Хороший учитель не знає слова "молодець"?

Мій пробний урок у школі минув добре. Єдине зауваження, яке я пам'ятаю з аналізу цього уроку, - "тільки не називайте дітей молодцями".

Обкладинку взяла із сайту "Yakaboo",
де і замовила книжку

Я йшла на заняття як пілігримка, інформаторка, стратегиня та аніматорка. Психологічними методиками керувалася інтуїтивно (іншими словами - я їх не знала). Я тоді не задумувалася, що хвалити дитину і хвалити її дії - не одне й те саме. І що, власне, "молодець" - це або порожнє слово, або непотрібна оцінка. Зовсім по-іншому звучить "мені подобається твоя (така-то) робота", "тоді добре вдалося ось це і це". 

Висновок: учителям важливо правильно хвалити і правильно давати критичний фідбек. Та хіба тільки вчителям? 

"Ти дурень" і "твої слова завдали мені болю" - це не те саме. "Ти ледацюга" і "не вивчивши вірш/не прибравши іграшки, ти порушуєш нашу домовленість" - теж не те саме. Так само і з похвалою. 

Хвалити потрібно уміти. Як і забороняти, навчати вибирати друзів, заохочувати до навчання, віднаджувати від поганих звичок, учити чекати, виконувати домашні завдання, поводитися в лікаря та школі... Таких умінь потрібно безліч - і вчителям, і батькам. Хоча батьки - це завжди і вчителі. А вчителі час від часу теж батьки своїм учням, у деякому сенсі.

Книжку "Як не збожеволіти від батьківства" можна сприймати і як "Як не збожеволіти від учителювання", адже у виданні йдеться про двосторонній процес взаємодії дорослого і дитини. Про шлях безпеки і розвитку, якого так потребують усі, хто має справу із дітьми.

Ця книжка - збірник статей сайту "Освіторія" (дивно, що це не вказано в анотації). Тобто багато статей (якщо не всі, не аналізувала) можна знайти у вільному доступі. Утім, для мене сайт під твердою обкладинкою - окрема цінність. 

Для кого це мастрід?

Для батьків дошкільнят і, особливо, школярів. І для вчителів. А оскільки я зараз - два в одному, закладинок у моєму примірнику трохи назбиралося. Зокрема, наприклад, про те, як навчити дитину тайм-менеджменту і взагалі говорити про час, вимірювати його. Або дуже практичне: які подарунки будуть корисними на який вік. Чи відкриття про ту ж таки похвалу зі статті Петра Чорноморця:

"Під час дослідження двом групам дітей дали однакові завдання. Але одних дітей хвалили, а з дітьми іншої групи просто розбирали помилки. Потім обом групам дітей дали вибір: виконати простіше чи складніше завдання. Діти, яких хвалили, обирали простіше завдання, бо вони не хотіли суперечити штампу, який на них повісили, що вони молодці. Ті, яких не хвалили, обирали складніше завдання, бо воно цікавіше. Про що насправді це дослідження? Похвала, яку ми приєднуємо до особистості, не додає мотивації. Покарання за помилки, які ми приєднуємо до особистості, так само не додає мотивації. І похвала, і покарання демотивують дитину." Отак-от.

Що сподобалося?

Поради викликають довіру, тому що вони - від різних фахівців, переважно психологів. Сподобалося різноманіття тем: від загальних (як про похвалу чи домашку) до специфічних (як вибрати няню, як вести відеоблог - аж до зовсім складних -як говорити про війну). 

Звідси, щоправда, і хиба - книжка більше нагадує солянку зі статей, ніж струнко побудовану працю. Тобто це, повторюся, сайт під обкладинкою. Що для мене не применшує загальної цінності книжки. Але якщо ви не любите заповнювати простір книжками, то в цілому без цієї книжки у бібліотеці можна обійтися, бо статті з неї є в офіціно вільному доступі на сайті "Освіторія". 

Що варто прочитати до народження дитини: нон-фікшн

 Зараз я перебуваю в декретній відпустці, і коли малюк забавляється сам або спить, є трохи часу на почитати і подумати. Хоч блог я ніби як уже й не веду, однак хочу поділитися літературою, яка точно буде корисною всім, хто планує дитину, перебуває при надії або виховує малюкевичів. Дві книжки з цієї добірки будуть корисними й для вчителів.

Думаю, це перша добірка з багатьох, оскільки зараз чимало читаю про виховання. Це направду цікаво, знов-таки, як із материнського погляду (а поглядаю я лише  два місяці), так і з педагогічного, тож профіт подвійний!) Ця добірка не претендує на вичерпність, але точно зможе стати базою для тих, хто хоче щось почитати, але не знає, з чого почати. 

Важливо: коментуючи книжки, я декларуватиму погляди, до яких ішла своєю дорогою. Наприклад, я проти домашніх пологів, але не стверджую, що мислю істинно. Мислю так, як імпонує саме мені.

Із чого починати? Із найважливішого, базового  - здоров'я. Зі знань про фізіологію жіночого тіла та етапи пологів (для деяких жінок досі сюрприз, що після народження дитини треба ще й плаценту народити. Або що кесарський розтин проводять переважно із місцевою анестезією. Чи що НЕ ТРЕБА ПИТИ ПРОГЕСТЕРОН у першому триместрі для, так би мовити підтримки). 

Варто також мати інформацію, щоб оцінювати ризики й ухвалювати зважене рішення: крута, звісно, концепція Мішеля Одена про природні пологи, але народжувати вдома без швидкої допомоги під балконом - це непотрібний ризик. Краще грунтовніше підійти до питання вибору пологового та лікаря. Мені, наприклад, симпатична ця концепція в теорії, але якби я так зробила (маю на увазі домашні пологи), не уявляю що вийшло б (у нас був екстрений кесарський розтин, хоча ми налаштовувалися на партнерські пологи. Мій син не народився б без допомоги лікарів). 

Якщо ви з тих людей, яких інформація заспокоює, а не лякає, варто добре вивчити себе, а для цього знадобляться праці доказових лікарів. Я читала роботи "Я вагітна: що робити?" Ольги Білоконь та "9 місяців щастя" Олени Березовської. В обох лікарок популярні блоги в інстаграмі, але мені зручно мати все напохваті у форматі книжки, структуровано. До речі, у Білоконь є ще один мастхев для будь-якої жінки. Він так і називається "Я - жінка". 

Що дало конкретно мені прочитання цих книжок?

1. Відмову від непотрібних призначень. Так, я відмовилася пити "Утрожестан" "про всяк випадок" - і не пошкодувала про це. І, так, я не боялася пити аспірин, щоб уникнути прееклампсії, тому що була обізнана, що це і як. Я знала, для чого потрібні скринінги, знала, як відрізнити фахового лікаря від нефахового і позбулася багатьох тривог. 

2. Економія коштів. Не купувати непотрібні ліки=економити. Існує багато ліків ні до чого, так звані фуфломіцини, корисно знати цей список. Краще накупити книжок:)

3. Спокійніше сприйняття всього, що відбувається У мене неідеальний тиск? Я намагаюся зробити щось, щоб покращити показники, але водночас розумію, що це типова проблема, а тому з нею можна впоратися.

4. Загальне занурення у стан, прийняття правил гри і уважніше ставлення до свого здоров'я. Усе, ти вагітна. Будь ласкава, працюй над собою, гуляй побільше, харчуйся нормально, спи, будь позитивною (ну, тут з огляду на ковід, були й косяки). Проходь курси, спілкуйся з цікавими людьми, читай, дивися, створюй моменти. Читання такої літератури до цього заохочує.

Наступна книжка, яку варто прочитати, - це вже згадані "Відроджені пологи" Мішеля Одена. У книжці ідеться про те, як важливо жінці відчувати себе та проходити шлях народження в умовах трьох Т: тихо, темно, тепло. А також з мінімальним утручанням у природні процеси. Власне, сучасні пологові будинки намагаються відповідати цим правилам, у 5 пологовому м.Києва є навіть програма "Домашні пологи", яка відбувається під наглядом лікарів, але в максимально комфортних умовах. Вважаю, це круто. Водночас, знов-таки, важливо критично дивитися на речі та конкретну ситуацію. Зараз я знаю, що мені такий шлях точно не підійшов би.

Не можна прожити материнство, не чувши про лікаря Комаровського. Його книжку "Початок життя вашої дитини" я теж раджу почитати, хоча в Комаровського своєрідне почуття гумору. Але в цілому абсолютно ок. Тільки не треба починати купати дитину при температурі 33 градуси. Для нас це був екстремальний досвід)

Наступні дві книжки - це ніби антоніми у педагогічному всесвіті. Перша - "Французьке виховання" Памели Дракермен. Друга - "Таємна опора" Людмили Петрановської. 

Об тезу доктора Спока "якщо дитина кричить і не може заспокоїтися, нехай викричиться і заспокоїться, а ви вийдіть із кімнати" зламано не один спис. Цю тезу вже спростовано, але у "Французькому вихованні" авторка саме так привчила свою дитину спати окремо (а мене мама так відучила від соски, бо я реально довго не могла від неї відучитися. Я читати вже вміла і все смоктала того бовдурика).

У "Таємній опорі" Людмили Петрановської такий підхід критикується. Ця книжка - про теорію прив'язаності. Мама і тато мають бути тилом спокою та безпеки для дитини. Ця думка мені близька тож, думаю, це далеко не остання книжка Петрановської (хоч і не перша - раніше на роботі ми обговорювали роботу про булінг).

До речі, цікаво: "Французьке виховання", суть якого в тому, що життя батьків не має особливо змінюватися з появою дитини, і дитину треба виховувати більш суворо, я читала ще не будучи мамою і навіть не плануючи нею бути. Мені тоді книжка сподобалася, і я думала: хочу так само.

Зараз же уявити, що я не підійду до дитини в плачі, не можу. Розумію, що в мене поки ще дуже мала дитина і що, може, принципи французького виховання можна буде застосувати пізніше. та на цьому етапі я - за Петрановську:)

До пологів я також прочитала дві книжки про підходи Марії Монтессорі та "Чарівну паличку для батьків" Світлани Ройз. Про Монтессорі поки сказати нічого не можу, бо це - прикладна концепція, а ми ще зовсім маленькі. Одне знаю: я точно буду це пробувати, бо в цілому концепція мені вкрай імпонує. Ну а щодо Світлани Ройз, то книжка була розчаруванням, адже поряд із якимись близькими і цікавими поглядами там звідкілясь бралася всіляка недоречна езотерика. Тому - точно не моє. 

Окремо варто сказати про грудне вигодовування. Я з азартом прочитала книжку ВСЛ "Грудне вигодовування: секрети і секретики", але в мене, на жаль, на практиці виявився провал, тож книжку рекомендую, але ніби як заочно, бо сама цей шлях не пройшла.

Попереду в мене багато літератури про виховання, її вже цілий список. Думаю, що добірками публікуватиму свої враження, тому що читати це - прецікаво. Думаю, що практикувати - не менш захопливо. Та для цього треба, щоб мій партнер у цій пригоді трохи підріс.

Стендап про фонетику

В українському книговидавництві для мене деякі речі - на вагу золота. Зокрема, це науково-популярна література про українську мову. Побачивши, що нове видавництво "Віхола" оприлюднило книжку "Чути українською", я подумала: може, це і є мій черговий читацький (а ще викладацький) джекпот. 

Про що?

Що важливо в будь-якій книжці? Щонайменше три аспекти: про що написано? як? для кого?

 "Чути українською" -  про українську фонетику. До цієї науки в школярів та студентів різне ставлення: багато хто її ненавидить і не розуміє, особливо якщо ідеться про транскрипцію. Я ж обожнювала фонетику і в школі, і в університеті. Якщо хто забув, що таке фонетика, то нагадаю: це про співвідношення між буквами та звуками, про різні характеристики звуків (місце творення, спосіб), про наголошування, закони милозвучності та деякі правописні норми (апостроф, м'який знак, спрощення, історичні та позиційні чергування). Якщо так перечитати цей перелік, можна подумати грішним ділом, що "Чути українською" - якийсь підручник, наприклад, для 5 класу, де й вивчають основи фонетики. Чи для одинадцятикласників, що, вгашені, гарячково повторюють все до ЗНО. Але це не підручник. Це мовознавчий стендап на наукові теми. А, отже, родзинка в цьому виданні - стиль. Так підходжу до аспекту "як написано".

Стиль

Думаю, що в цілому це задумувалося як найсильніша сторона видання. Неформальність, гумор, прагнення розповісти про складні речі простими словами. За намір - дванадцять. Щодо реалізації: тут все неоднозначненько. Тому що почуття гумору в авторки специфічне.

Навіть не почуття гумору, а його недозована кількість, що перетворює книжку на соло стендаперки і дуже відволікає від теми. Часом це справді весело (особливо прикінцеві есе, подані як бонус). Проте, як на мій смак, гумору забагато й він не завжди доречний. Плюс у самій структурі книжки є нерівності: ось триває стендап, помережаний теорією, і раптом - раз! - і якісь доволі прямолінійні орфографічні правила, точно як з типового підручника. Моє резюме: якщо ви закохані в авторку та її стиль, то читати має бути цікаво. Якщо ж ні, може виникнути якесь незручне відчуття, що ви помилилися кімнатою. Принаймні так було в мене.

 А ще - суб'єктивно, але менше з тим - мені як учительці української мови ну дуже вже не сподобалося, що над сторінками витає образ злої вчительки саме цього предмета. Я навіть у фейсбучику та інстаграмчику запитала, чи справді у людей є такі шкільні травми. І виявилося, що в більшості моїх знайомих були адекватні учительки української мови. Розумію: нерепрезентативна вибірка, та все ж навіщо підживлювати такий недалекий стереотип? Чи, може, є якісь статистичні дослідження, що вчительки української особливо неадекватні? А чи є такі дослідження про фахівців із інших предметів? Може, в авторки чи когось із її оточення був якийсь такий негативний досвід... Не знаю. Та мені це не тільки не смішно, а й не близько. І це при тому, що авторка топить за адекватність та критичне мислення (наприклад, про уявний конкурс мов, де українська нібито посіла друге місце за милозвучністю). Словом, може, мене це зачепило, тому що я вчителюю і тому що вважаю, що смішно - це коли смішно обом сторонам. А, може, у мене просто інакше почуття гумору. Менше з тим, про учительку-монстра там зовсім небагато, не хочу, щоб склалося враження, ніби авторка пише лише про це. 

Аудиторія

Для кого ця книжка і чим вона може бути корисною? Думаю, я, учителька, частково є ЦА книжки "Чути українською". Що вона мені дала? Інформацію, як іще можна писати про мову, і кілька філологічних спостережень. Може, дрібку натхнення. Я точно придбаю іще дві книжки, які видавництво запланувало опублікувати - про морфологію та пунктуацію. Та водночас не знаю, як іще її застосовувати. Я не думаю, що книжка може стати в пригоді школярам, все-таки деяка термінологія там зайва (наприклад, спосіб чи місце творення звуків). Цього нема у програмі й це не потрібне для ЗНО. Можливо, книжка згодиться студентам-першокурсникам - на філологічних факультетах усе це вивчають, щоправда, поглиблено, але як частина вступу до мовознавства окремі розділи, може, і стане в пригоді. Якщо ж ідеться про загал, який просто любить мову і хоче більше про неї дізнатися... Мені самій цікаво, чи спрацює. От саме чоловік (інженер) виявив інтерес до книжки, розпитаю, як йому, хоча не впевнена, що він дістанеться кінця.

Резюме (бо мене в коментах питали моєї думки): книжку варто придбати, якщо

 - ви фанат або фанатка харизми Ольги Дубчак;

- ви (як я) хочете підтримати видавництво "Віхола" (у цього видавництва цікава історія появи, якщо коротко, то це сміливий крок колективу, що відокремився від великого видавництва через незгоду з хамством керівництва та інші світоглядні розбіжності);

- вам у принципі цікаво стежити, що відбувається у світі науково-популярної літератури про українську мову.

На цьому все, а я побігла читати ще одну книжку про мову - це "Спільна мова. Як живуть і народжуються слова" Анастасії Левкової. Бо після фонетики дітки якраз вивчають словотвір і лексикологію, тож я побігла з ними.