Верлібр і рима у творчості початківців

Мода на верлібри в сучасній молодій поезії триває. Хтось із авторів нехтує римою, сприймаючи її як вияв творчої несвободи, інші ж уникають її, бо не впевнені у своєму вмінні послуговуватися можливостями силабо-тоніки. Верлібр же часто вважають доступнішим для написання і перекладу, та й чіткі критерії до оцінки верлібру знайти важче. Про те, як сприймають вільний вірш відомі письменники й критики, цікавимося в поетів Івана Андрусяка, Дмитра Лазуткіна, Анни Малігон і літературознавців Тетяни Трофименко, Ігоря Котика, Євгена Барана.

1. Які вірші Вам назагал більше до душі — римовані чи верлібри? Із чим пов’язуєте звернення автора до вільного вірша — прагненням експерименту, втомою від традиційних форм чи чимось іншим?

2. Яке Ваше ставлення до того, що молодь часто дебютує верлібрами? На Вашу думку, це (переважно) невміння римувати чи вияв творчої свободи й експериментаторство?

Іван Андрусяк, поет:

— Процес народження вірша для мене так і залишається таємницею за сімома замками. Знаю одне: вірш народжується сам і форму собі обирає сам, і процес цей дуже умовно «контрольований» свідомістю автора. З певною насторогою я ставлюся лише до так званих логічних верлібрів — таких, які базовані винятково на мисленнєвому процесі, без зважання на евфонію, на «звучання». Утім, і в такий спосіб можливо сягнути ефекту поезії, тому стверджувати щось категорично не беруся. Хоча й не приховую, що мені більше до душі саме евфонічна, «звучна» поезія — байдуже, римована чи ні. Зрештою, рима — лише елемент евфонії, а для поета — лише засіб, один із багатьох можливих. Інша річ, що українському поетові гріх не користатися з тих колосальних у цьому сенсі можливостей, які дає наша мова. Узагалі ж, як на мене, добрий поет мусить прагнути до володіння усіма можливим­и засобами «контролювання» отого таємничого процесу народження вір­ша, — а якщо він ще й не зациклюватиметься на котромусь із них, то взагалі ідеально. Тому молодим авторам я радив би активно вивільняти свою поетичну енергі­ю як за посередництва рими, так і без нього — «виписуватися» в усі можливі способи і не зважати на моди чи упередження.

Дмитро Лазуткін, поет:

— Мені подобається писати, як пишеться. Верлібр — це величезний простір свободи, в якому є своя внутрішня музика і свій глибокий ритм. Вільний вірш відкриває безліч нових можливостей: автор не йде за тим, що диктує рима, а сам створює власні світи. Утім, традиційна римована поезія для мене — ще й мірило літературної майстерності. У римованому вірші не приховаєш огріхів, як це можна зробити у верлібрі, тому все ж саме традиційна форма є таким собі тестом на профпридатність поета, хоча є й винятки з цього неписаного правила.

 Іноді молоді автори вважають верлібром те, що взагалі не стосується пое­зії. Тож варто кожен випадок розглядати окремо. Але відчуття внутрішньої музики має бути, інакше текст перетворюється на мертве тіло з відмерлих слів.

Анна Малігон, поетеса:

— Якщо обирати між якісними римованими віршами і якісними верлібрами — то таки римовані лягають легше, вони мені ближчі. Верлібр дає більше свободи для втілення думки. Іноді просто неможливо сказати по-іншому, тільки в такій формі — це залежить від духовного стану автора на момент написання вірша. Щодо другого запитання, то іноді — так, верлібром послуговуються через невміння римувати. Але якщо прекрасно вдається писати вільним віршем — то чому б ні? Є чудові верлібристи, є графомани-«римувальники». А щодо творчої свободи... Якщо поет її не відчуває, то це не поет. У такому разі варто взятися за щось інше.

Тетяна Трофименко, літературознавець:

— Думаю, буду не першою, хто на запитання про те, які вірші більше до душі читати — римовані чи верлібри, — відповість: талановиті! Творче обдарування може виявитися в будь-якій формі, справжнім поетом не станеш лише завдяки культивуванню техніки римування чи експериментуванню зі строфікою. Крім того, як на мене, нині вільний вірш уже не маркується як виразно нетрадиційний і присутній у доробку більшості поетів поряд із римованим, є лише одним зі способів утілення поетичного слова.

Поза тим, не можу не визнати, що римовані вірші є технічно складнішими, тож не дивно, коли молодий поет вдається до верлібрів. Сподіваюся, що хоча би в окремих випадках це є добрим знаком: людина відчуває, що ліпше уникнути неоковирних рим, котрі спотворять зміст поезії, отже, має естетичний смак і високу планку творчості. Гірше, коли вже визнані популярні поети не відчувають примітивності та повторюваності своїх римованих пасажів, їхнього поступового перетворення на міський шансон чи сільську баладу в найгіршому розумінні цих жанрів.

Ігор Котик, поет, літературознавець:

— Якщо говорити про чисту форму — верлібр чи римований вірш, — то мені ближчий верлібр. Хоча головне не форма. Важливіше, як хто послуговується тією чи тією формою, який зміст у тому чи тому творі. Декому з поетів краще вдається розкритися у римованому вірші, а декому — у верлібрі. Поширення верлібру на пострадянському просторі — цілком природний процес. Це як поширення інтернету.

Не завжди, але незрідка верліброве письмо є виявом свободи і водночас — виявом небажання експериментувати. Верлібр здається дуже простою і доступною формою. Але відсутність рими не повинна бути рівнозначною прозі чи есеїстиці. Праця над формою повинна бути, тільки в інший спосіб. Мені, наприклад, цікаві способи використання в поетичному тексті непоетичних форм. Юрій Тарнавський ще наприкінці шістдесятих написав такий цикл «Анкети» (в Україні не друкувався) — поезія прозою у формі анкет. Поет Василь Лозинський написав вірш у формі специфічного кросворда. Верлібр є цікавим, коли він або має ускладнену образність, метафорику, або неординарну структуру.

Євген Баран, літературознавець:

— Я люблю читати талановиті вірші, а як вони написані — в римованому варіанті чи верлібровому, — для мене справа другорядна. Я однаково позитивно сприймаю поезію Василя Симоненка і Юрія Тарнавського, Леоніда Талалая і Василя Голобородька, Ігоря Римарука та Ігоря Калинця, Олександра Косенка і Василя Слапчука — це постаті, за якими яскравий і колоритний світ. Особливо мені подобається польська поезія: Кристина Лєнковська, Анджей Вальтер, Анджей Дембковський, Ядвіга Маліна та ін.

Хоча не бракує графоманії в обох формах вірша. На це нема ради. На неї просто не варто звертати уваги.

Частина авторів не вміє римувати, частина прагне видатися оригінальними. Треба просто знайти свій жанр і свою форму, а не намагатися втрапити в кон’юнктурну колію. Задля справедливости, я мало знаю цікавих молодих авторів-верлібристів. Кращі з них усе-таки схильні до традиційної римованої форми — Наталя Ткачик, Таня Винник, Алла Моргаєнко, Богдан Стрільчик…Для мене є важливим, який світоглядний і естетичний простір цей вірш відкриває мені; має значення наскрізна ритміка, якщо така є, несподіваний завершальний пуант. Словом, коли читаєш і розумієш, що так не втнеш, але воно ж гарно сказано… і моментами звучить, як пісня, слів якої не розумієш.

(джерело: "Літературна Україна")