Вибороти золото

Так завжди було і є до сьогодні, що Олімпійські ігри – не просто спорт як певне фізичне досягнення людини чи кількох людей. Медальний залік – це показник величі країни. Проте тих глядачів, хто щочотири роки дивиться Олімпіаду, цікавлять передусім історії особистостей, велич людського духу, торжество волі й вердикт випадку, людські драми. Словом, усе, як і в хорошій книжці, тільки на спортивному майданчику.

 Кожна Олімпіада багата на драми, але в історії Ігор були змагання, які не перевершити у неймовірності колізій, – це Олімпіада 1936 року в нацистській Німеччині. Коли 1936 року Адольф Гітлер готував Олімпіаду в Берліні, це був жест нацистської пропаганди, що мав на меті переконати світ в привітності й гостинності націонал-соціалістів. Насправді ж Ігори виявилися демонстрацією вищості й кращості «арійської раси», підкріпленою по-тоталітарному широким розмахом помпезності: чого вартий сам фільм Лені Ріфеншталь «Олімпія», а ще ж ця Олімпіада увійшла в історію першою телетрансляцією ігор, нечуваними витратами на підготовку стадіонів. І відкритими, нахабними виявами расизму. У знавців ігор Олімпіада 1936 року асоціюється із досягненнями темношкірого атлета, чотириразового олімпійського чемпіона Джессі Оуенса, який побив усі можливі рекорди і якому Адольф Гітлер відмовився тиснути руку, бо не зміг змиритися з публічним провалом своєї вищорасівської ідеї. Відтак, історія Джессі Оуенса – це готовий сюжет для фільмів і книжок: особистість долає все й тріумфує просто в лігві тоталітаризму!

Не варто, однак, забувати про історії чемпіонів у командній боротьбі. Ці сюжети теж просяться до фільмів і книжок. Про команду й життя в команді – бестселер Деніела Джеймса Брауна «The Boys in the Boat: Nine Americans and Their Epic Quest for Gold at the 1936 Berlin Olympics» (в українському перекладі – «Диво в Берліні: як дев’ятеро веслярів поставили нацистів на коліна»).

Умисно наводжу повну назву оригіналу, бо книжка Брауна якраз про нібито пересічних американських «boys», за замовчуванням без провіщення жодного «дива» у тяжкому житті Америки періоду Великої депресії. Переважно автор оповідає про одного з веслярів, якому судилося стати олімпійським чемпіоном. Його звали Джо Ранц.

Як це й трапляється у всіх незвичайних життєвих історіях, вирішальна роль належить випадку: сусідка письменника Деніела Джеймса Брауна Джуді виявилася дочкою олімпійського чемпіона Джо Ранца. Познайомившись ближче із колишньою зіркою американського спорту, письменник вирішив оповісти про дивовижну дорогу Ранца і його побратимів до олімпійського золота. Спершу Брауну хотілося написати тільки про Джо, але сам Джо попросив розказати про всіх веслярів, адже золото виборола команда.

От і роман вийшов – про команду. Причому не тільки про склад екіпажу, а й про тренера, про майстра човнів, про головних суперників команди Вашингтонгського університету на шляху до Берліна. А якщо дуже загально, то про всю Америку міжвоєнного періоду.

Цікаво вийшло, що український переклад назви «Диво в Берліні» налаштовує на негайний екшн боротьби американської команди веслярів проти нацистів, напружене протистояння з перших секунд перегонів. Хто на це сподівається, як і я, розслабтеся: цього не буде, бо сама Олімпіада – це, може, сто прикінцевих сторінок усієї глиби книжки, вершина айсберга. А до цих ста сторінок – докладна оповідь про кожен з етапів до олімпійського добору, програші й особисті драми, про тяжку фізичну роботу заради виживання, врешті-решт, про те, як команда Вашингтона збирала гроші на доправу до Берліна – бо держава на той час не могла забезпечити участь веслярів в берлінській Олімпіаді.

Майстер човнів Джордж Йомен Покок, один із головних особистостей книжки (так-так, для перемоги на Олімпіаді важливо, щоб особистостями були не тільки спортсмен і тренер, а й навіть той, хто створює човен для фінального старту), писав про команду веслярів таке: «У чому полягає духовна цінність веслування?.. У тому, щоб цілковито поступитися своїм «я» заради спільних зусиль екіпажу загалом». Прості слова, які одразу легко перенести на суспільство і задуматися про те, що індивідуальні подвиги – не таке вже й рідкісне явище, а от навчитися жити, працювати, перемагати в команді – ось що є абсолютним викликом для кожного.

Команда США на Олімпіаді 1936 року дуже невдало стартувала на умисно відведеній незручній доріжці, одразу ж втративши дорогоцінний час. Якщо переглянути фільм «Олімпія» Ріфеншталь, можна побачити, що фокус камери зосереджений тільки на лідерах на перших доріжках – командах Німеччини й Італії. А от що відбувається з другого боку – показувати ніби не дуже й важливо. Однак американська команда вже вигравала у своїх суперників по континенту із Каліфорнії в схожий спосіб: спершу відпускали їх уперед, а потім нелюдськими зусиллями випереджали на останніх секундах, так, що ніхто не міг утямити: як так вийшло? Коли вони встигли?

На Олімпіаді 1936 року американцям вдалося повторити нереальне: коментатор упродовж всієї гонки волав: «Німеччина! Італія! Німеччина! Знову Італія!», а закінчив несподіваним: «Америка виграла золото». Золото виграла та Америка, яка не була спершу навіть у кадрі, та Америка, яка не могла забезпечити перебування своїх спортсменів на змаганнях, але та Америка, яка загартувала їх до перемоги.

Тієї Олімпіади медальний залік передбачувано очолила Німеччина. Америка виборола друге місце. Одну з найвищих нагород їй принесла команда з восьми веслярів, а разом із золотом – віру в людські можливості й красу взаємин у команді. Саме це надихнуло Деніела Джеймса Брауна нагадати світові про незвичайний турнір у всіх подробицях, що йому передували. Українські читачі мають змогу ознайомитися з бестселером завдяки видавництву «Наш формат» (переклад Любові Пилаєвої) і вкотре захопитися фізичною й духовною досконалістю людей, здатних на неймовірні вчинки, попри тягар обставин. У тому й краса книжки, що вона передусім – про велич людського духу й уміння працювати по-чорному й аж після цього сподіватися на усмішку фортуни.

Джерело: http://blog.yakaboo.ua/the-boys-in-the-boat/?utm_campaign=shareaholic&utm_medium=facebook&utm_source=socialnetwork

Книжковий сітком про неідеальну родину

Любите дивитися сіткоми? А читати? Дві книжки про польську дівчинку Бубу і пригоди її родини – це такий собі книжковий міні-серіал, жанр якого можна визначити як «родинна комедія». І тут я згадую улюблену «Modern family», дивакуватих персонажів якої  так люблю за нестереотипність, а сам жанр – за пародійну спрямованість і добрий гумор. І за цінності, звісно.

От і тут: головний персонаж – школярка Буба – переживає і без того непростий етап дорослішання, перше кохання, невдалу дружбу, підліткові комплекси. А на додачу життя ускладнюють крейзі батьки – самозакохана мати-авторка жіночих романів, життя якої минає поза родиною, і тато, що намагається зазнати слави на телебаченні і якому до доньки нема діла майже так само, як і дружині.

Більшість часу Буба проводить у товаристві іронічного дідуся за партійкою бриджу. Дідусь норовить за першої-ліпшої нагоди зазирнути в чарчину і постійно махлює в карти, але притому лишається симпатичним персонажем, бо, здається, тільки він по-справжньому любить Бубу й переймається її турботами.  Іноді до невгамовної родини долучаються епатажні нетактовні сусіди зі своєрідним почуттям стилю. Перцю будням додають мелодрами, пов’язані з життям старшої сестри Буби вітрогонки Ольки, яка то сходиться зі своїм чоловіком, то розходиться, але пристрасті між ними не вщухають. Ось такі буремні декорації, затишку в які додають хіба спільні обіди, що їх приготовала мовчазна й непохитна в моральних принципах кухарка Бартошова.

Родину Буби, як ви вже зрозуміли, не можна назвати взірцевою – кожен дбає про свої інтереси й байдужіє до решти, окрім хіба Буби й дідуся-дотепника. Недоліки кожного, як це буває в серіалах, підкреслено для того, щоб їх спародіювати. Наприклад, мати без упину вихваляється фігурою й виливає жалі щодо провалу своїх мелодраматичних книжок (пародія на масову літературу), але щойно здоровий глузд підказує їй, що треба додати в історію реалістичності, базованої на своєму досвіді, книжки сприймають краще. Або бабуся Рита, звихнута на здоровому харчуванні, яка не дає спокою нікому в родині, аж батько з дідусем платять Бубі гроші, щоб та нелегально принесла в дім чогось дуже смаженого і дуже солоного.

Хоч у книжці багато йдеться і про перше кохання, і про дружбу, але мені більше запам’яталися міні-історії про родину, вони менш стереотипні й мудріші. Авторка порушує злободенні проблеми, наприклад, сектанство, дитяча наркозалежність, інтернет-залежність. Якось Бубин дідусь під ніком Блондиночка познайомився в чаті з «Лавиною сексу», а коли вирішив зустрітися з Лавиною, то виявив замість неї зятя, що в своєрідний спосіб переживав кризу середнього віку.

Схожих кумедних ситуацій на сторінках книжки багато, і всі вони по-доброму розв’язуються, бо головне в родині, як вчить мудра Буба,  – приймати кожного таким, як є, і намагатися бути собою. А ідеального нічого не буває – та й навіщо, це ж так нудно?

http://blog.yakaboo.ua/buba/

Десять знакових романів незалежної України

Із Днем Незалежності України! 

Напередодні великого свята усі переосмислюють знакові моменти з життя нашої держави, переслуховують пісні, переглядають кліпи, перечитують статті про видатних постатей, словом,  згадують. А вже з радістю чи з сумом — то залежить від події. 

Я теж сьогодні хочу згадати романи, які, на мою думку, можна вважати знаковими для літератури незалежної України. Знакові вони й для мого особистого читацького досвіду. Не всі з них однаково люблю, але вважаю справедливим їх згадати. З мого суб'єктивного погляду, саме ці тексти були найбільш обговорюваними в періодиці, соцмережах і приватних розмовах студентів-філологів:)

 Романи, що увійшли до топу, дуже різні, але водночас і схожі. Різні за жанром, спрямованістю до читача, стилем, а схожі за ідеєю — ідеєю спільної відповідальності й пам'яті: загальнонаціональної, приватної, загальнолюдської. Усі ці книжки про непрості етапи формування українського суспільства й людини у цьому суспільстві. Майже кожен із текстів став приводом до дискусій і здобувся на велику аудиторію.  Ці десять романів — логічний шлях розвитку літератури країни, що стала на шлях незалежності й тяжкою ходою йде вперед.

Яка ж література чекає українського читача далі? Інакша. Мені здається, що після війни ще з'являться кілька реалістичних романів, але на часі новий виток літератури (тому таке й затишшя зараз). Нові твори будуть не про війни, не про суспільство. Це буде щось камерніше, особистісніше. Не таке, як згадані романи, бо це вже минуле. Але минуле, яке дуже-дуже важко перевершити. 

Отже, мій читацький рейтинг такий:

1. Юрій Андрухович "Рекреації" (1992).

Коли роман побачив світ, мені було два роки, і я нічого, звичайно, не пам'ятаю, про розпад Радянського Союзу, але коли згадую своє дитинство й атмосферу нашого містечка Золотоноші, то так, це був саме балаган, дике поєднання запахів, кольорів і звуків ілюдей ніби з різних світів. Базар, торги на підлозі, запах біляшів, звук баяну, кока-колу в стаканчиках і новинку — хот-доги. Дуже брудні й смердючі зупинки. Багато-пребагато сміття. Дуже добре пам'ятаю, як ішли вночі до церкви святити паску на Великдень, а на лавці в центрі просто під ліхтарем кохалися двоє. Пам'ятаю дикий мікс музики — милих і якихось по-молодечи недбалих Аква Віту, Океан Ельзи, ВВ і російських притрушених брильянтином виконавців+українські народні пісні на баяні. Черги до телефонних будок на пошті. Щось невизначене, щось непевне. Щось дуже карнавальне.

Тому вже в дорослому віці "Рекреації" мені лягли на душу дуже легко, хоч вони зовсім не про провінційні містечка початку незалежності. Але атмосфера карнавалу під назвою "відродження України" (Свято Воскресаючого Духу) дуже органічна до спогадів про ті часи. А іронічний погляд на поетичну творчість актуальний досі.

2. Юрій Андрухович "Московіада" (1992).

Перша аудіокнижка, яку я прослухала, — це якраз "Московіда" Юрія Андруховича. До того читала його "Листи в Україну" і вже згадані "Рекреації". Роман вразив мене, аж я вирішила сходити на однойменну виставу в Молодий театр, де головну роль виконав схожий на Андруховича Ступка. 

Вистава сподобалася теж. Пошук себе, особистісне й національне самовизначення — головна тема майже всієї літератури незалежності почалася з "Московіади". Після неї я прочитала всі романи Юрія Андруховича, але "Рекреації" й "Московіада" вразили найбільше.

3. Оксана Забужко "Польові дослідження з українського сексу" (1996).

У моїй школі до сучасної літератури ставилися скептично, бо вчителі її якось не дуже відчували і не цікавилися. Та вона до нас і не доходила, бо в Золотоноші тоді не було книгарень, а був дядько біля базару, якому замовляли книжки, і він їх привозив з Петрівки. Переважно замовляли зарубіжну класику. 

Але мені через олімпіадні виходи "у широкий світ" (на область і "на Україну") пощастило побувати в Тернополі, де я своїми очима побачила книгарні з українською сучасною літературою. А оскільки на той час в мене вже навіть був інтернет удома, то я вже потроху знала, що шукати, і знайшла місця і ближче, в Черкасах, — виявилося, що там теж можна знайти трохи сучасної української прози. На передолімпіадних курсах у Черкасах я познайомилася з людьми, які були фанатами сучасної літератури. Це були викладачі. Ось так я й почула про "Польові дослідження з українського сексу" і про Оксану Забужко. Це був аж 2006 рік. Одразу ж купила книжку і нічого з неї не зрозуміла, але мене вразило, що можна писати і так: асоціативно, надривно, щиро, якось... безоглядно. Круто! Вже в університеті, коли перечитувала роман, зацінила свіжість погляду на українську жінку, травматичну національну пам'ять і все, про що прийнято згадувати під час розмови про "Польові дослідження". Але для мене цей роман — застигла картинка ще трохи малої мене біля полиці з українською книжкою в книгарні "Кобзар" біля черкаського автовокзалу, і відчуття, що я на порозі чогось дуже цікавого, незвичайного... "Польові дослідження" — одне з моїх перших знайомств із сучасним літературним процесом. Відтоді дружба з ним триває:) Тоді, у  2006 році, у книгарні "Кобзар" було кілька полиць українських книжок, а зараз у моїй бібліотеці українських книжок більше, ніж тоді було в усій книгарні. І на моїх полицях можна побачити майже всі книжки Оксани Забужко.

4. Марія Матіос "Солодка Даруся" (2004). 

— Запишіть собі: Марія Матіос, "Солодка Даруся" — лауреат Шевченківської премії 2005 року! Бо ще буде на олімпіаді питання про лауреатів Шевченківської премії, то треба знати, щоб показати обізнаність у сучасному літературному процесі! — повторювали нам викладачі передолімпіадних курсів, а ми збирали крихти знань про незбагненний літературний процес і зазубрювали імена сучасних письменників, втішаючи себе, що раптом що, то й Ліна Костенко з Дмитром Павличком — теж сучасні письменники. Але я вирішила все ж прочитати цю "Дарусю".

Ну, я була шокована. Не історичними відкриттями, ні, вчитель з історії в мене був чудовий, і в принципі, нічого нового я не довідалася. Мене здивувало, як можна так вдало мелодраму  переплести з історичним тлом. Мене вразила розв'язка. Ось чому Даруся "солодка"! Оскільки це був час мого життя, коли ще віриш в улюблені книжки, "Солодка Даруся" на певний час стала такою, і в підсумку книжку прочитала мама, подруги, а через років десять і чоловік у трепетний період обміну світами на початку стосунків. 

Зараз я трохи охолола до творчості Марії Матіос, хоч читала ще кілька її романів. Але "Солодку Дарусю" не можу не згадати і раджу всім її прочитати.

5. Василь Шкляр "Чорний ворон. Залишенець" (2009, 2010). Ось так помалу підбираюся до плідного на обговорювані книжки 2010 року. Почну з "Залишенця". Чим ця книжка видатна для мене? По-перше, її із задоволенням прочитав мій батько, а він читає і дочитує не все підряд, як я) Я ж поважаю цю книжку за те, що завдяки їй багато людей довідалися про Холодноярську республіку на Черкащині й визвольний рух 1920-х років, про який зараз говорять багато, а тоді про нього й на Черкащині мало хто знав.  

6. Оксана Забужко "Музей покинутих секретів" (2009).

 Якщо б треба було проголосувати за найвидатніший український роман періоду Незалежності, я б без вагань віддала свій голос саме за "Музей покинутих секретів".  Все в ньому мені сподобалося: сюжет, пізнавальні відкриття, суперечливі образи, стиль Забужко.

Якщо "Польові дослідження" — це джаз, імпровізація, то "Музей..." — це опера на три акти, це цеглина в читацькому досвіді і віха в літпроцесі. Монумент, колона. Словом, все те міцне, світоглядно важливе, на чому тримається щось більше, ніж література.

7. Ліна Костенко "Записки українського самашедшого"  (2010). 

 Мені не дуже сподобався цей роман, особливо після "Музею покинутих секретів",  зате його зацінили мої батьки, а з ними ще купа людей, які досі взагалі не торкалися українських книжок. А це багато важить. І досі часто натрапляю на патріотичні афоризми з роману. Що ж, таке теж треба.

8. Сергій Жадан "Ворошиловград" (2010).  Є два три типи читачів Жадана: одні люблять його прозу і плюються від лірики (особливо, нової), є ті, хто люблять вірші переважно про любов, але трохи напружуються, коли читають його прозу (молодь). Одиниці люблять і те, й інше, але без фанатизму. Я серед таких. Вагалася, що б вибрати для топу: "Месопотамію" чи все-таки "Ворошиловград".

 Вирішила, що "Ворошиловград". Якщо дуже просто, то це роман про чоловіка, який несподівано лишився сам на сам із чужими проблемами, але, потопаючи в хаосі, все-таки намагається борсатися, покладаючись тільки на власний вибір і відповідальність. Власне, вся книга написана про відповідальність людей один перед одним. І ця світоглядна думка мені дуже імпонує.

9. Юрій Винничук "Танґо смерті" (2012). Цей роман я теж згадую через те, що він сподобався багатьом моїм друзям нефілологам — неабияке моє досягнення як радника книжок! Я ж на роман відреагувала неоднозначно, надто багато "надто". Попри те, книжка пізнавальна й захоплива, навіть весела, хоча й моторошна. Після неї багато хто кинеться гуглити подробиці про прихід радянських офіцерів на західну Україну в 1939 році. Але чи всьому в ній вірити — питання відкрите.

10. Сергій Лойко "Аеропорт" (2015). 

Логічно завершити топ хочу текстом про війну на Донбасі. Тут є кілька варіантів, але я вибираю "Аеропорт", хоч мені здається, що ще кращі тексти на цю тему попереду. А поки що з усього прочитаного саме "Аеропорт" запам'ятався найбільше, бо автор акумулював у романі головні віхи Революції Гідності та війни на Донбасі й оповів про це динамічно і переконливо.

Цей топ сформовано з книжок, що прямо чи непрямо закликають до вічного: любити Україну, любити українців, пам'ятати про минуле на шляху в майбутнє, шукати і знаходити себе саме тут, а не деінде. 

Цього всім і бажаю у день великого національного свята!

«Життя Пі»: то як могло бути насправді?

 – Я знаю історію, після якої ви повірите в Бога, – сказав Той, Хто Вижив Письменнику і розповів йому про понад двісті днів, проведених у відкритому морі в товаристві бенгальського тигра.

Письменник виконав завдання й народив книжку. Здається, він повірив у Бога і запропонував Читачеві визначитися з цим непростим питанням. Щоб Читачеві було складніше, Той, Хто Вижив і Письменник подарували два фінали, лишивши Читача на роздоріжжі.

Історія про Пі нам більше відома завдяки оскароносному фільму "Життя Пі" режисера Енга Лі. Кінострічка запам’ятался як дивовижно красивий фільм з досконалими візуальними ефектами. І ось в Україні з'явився переклад роману Янна Мартеля – і я вирішила нагадати собі про пригоди Пісцина Молітора Пателя саме завдяки приємним спогадам про фільм. Виявилося, що чотири роки тому за мальовничістю картинки я звернула замало уваги на метафоричний підтекст цієї пригодницької притчі.

Спершу мені здавалося, що "Життя Пі"  – ускладнена версія "Життя Робінзона Крузо". Ну а що? І там і там ідеться про способи виживання в екстремальних умовах, обидві історії – це уславлення торжества розуму й віри в невичерпні людські можливості й прихильність фортуни. 

Далі "Життя Пі" більше нагадувало філософські "Міф про Сізіфа" і "Жінку в пісках", де тяжке безглузде випроубвання, що випало на долю самотнього персонажа, урешті стало усвідомленим і відкрито прийнятим вибором на користь життя.

У підсумку пригоди Пі взагалі відступають на другий план, оскільки головним персонажем стає читач, і він приречений пройти своє світоглядне випробування на віру: в оповідача, в людину, в метафору. Читачеві треба відповісти для себе на однісіньке питання: то в який спосіб вдалося вижити Пі? Чи можливо це взагалі?

Якщо з фільму в мене не було жодних сумнівів, який із альтернативних фіналів оберу (звісно, той, що й письменник), то після книжки я засумнівалася. Сам Пі не схвалив би такого підходу, бо переконаний: "Сумнів – річ хороша, однак не варто на ньому зациклюватися... Обрати сумнів за життєву філософію – це все одно що обрати своїм засобом пересування непорушність". Спершу ці слова звучать як ні до чого не зобов’язливий афоризм, але після фіналу вони напряму стосуються читача, який несподівано засумнівався в усій цій прекрасній життєствердній історії про синтетичну релігію, де життя постає як тяжка, але прекрасна пригода, в якій Бог весь час веде тебе за руку.

Бо насправді  – якщо когось цікавить, як могло бути насправді – Пі не вижив би у відкритому морі упродовж такого тривалого часу навіть без тигра. А з тигром поготів. Цікаво, що цей факт нікого не обходить, доки Пі не розповідає альтернативну версію, зовсім не таку прекрасну, згідно з якою в рятівній шлюпці опинилися не зебра, орангутан, гієна, тигр і Пі, а кок, матрос, мати Пі й він сам. Відтак, зебра зі зламаною ногою – це алегорія матроса, гієна – кровожерливий кок, орангутан – мати Пі, а тигр Річард  Паркер – сам Пі. Кок убив і зжер матроса, мати Пі загинула від його ж рук, а Пі пощастило пристосуватися й вижити. Ось такою є правда без прикрас, а питання, у що ж повірити, в який кінець – це і є випробування читача.

У що повірила я? По-перше, у літературу як терапевтичний засіб проти божевілля, яким оповідач гоїть свої тяжкі духовні рани. По-друге, в  казкову силу алегорії як красивий і прозорий шлях показати жахливі реальні речі натхненно і повчально, життєствердно. І той факт, що більшість людей охочіше обрали б фінал із тигром, хоч раціонально й не дуже в нього вірять, свідчить на користь релігії, про яку не згадує Пі, але яку сповідує кожен читач – ім’я їй Література. 

http://blog.yakaboo.ua/the-life-of-pi/

топ-5 цікавих літературних пам'ятників

Я не фанат самої ідеї пам’ятників, а до всього мене трохи дратує одноманітність й силувана епічність  скульптур і погрудь. Значно більше надихають камерні музеї, книжки й особисті речі письменників, сповнені енергетикою й відчуттям, що власник просто вийшов десь пройтися й ось-ось повернеться.  Та все ж є кілька пам’ятників, споглядати які мені цікаво. Їм присвячую цей пост.

Пам’ятник  Іванові Котляревському в Полтаві

Хтось їде в Полтаву їсти галушки й милуватися величними храмами, та для мене це місто цікаве насамперед музеєм Котляревського і відомим пам’ятником зачинателю української літератури. Що ж у нім такого цікавого? 

Ну, по-перше, тим, що створив цей пам’ятник  неймовірний майстер жанрової скульптури Леонід Позен, творам якого якраз не притамання пафосна епічність, натомість його коник – камерність і психологізм. 

По-друге, пам’ятник Іванові Котляревському – це своєрідний символ соборності України, адже на його відкриття у вересні 1903 року з’їхалися письменники з усієї  тоді ще в кордонах не утвердженої  України.  Панас Мирний, Леся Українка, Олена Пчілка, Олександр Олесь, Гнат Хоткевич, Михайло Старицький, Василь Стефаник, Микола Лисенко, Теофіл Грушкевич, Христина Алчевська, Володимир Самійленко  та багато інших культурних діячів приїхали на відкриття пам’ятника – і це був сильний жест єдності й національного самовизначення. Без держави, без зради і ганьби.

Пам’ятник Шевченкові в Полтаві

У Полтаві є ще один пам’ятник, що не може лишити байдужим. «Що це за жесть?» – питають невігласи, просунуті ж кажуть: вау! Ідеться про пам’ятник Тарасові Шевченку в Полтаві, що його створив Іван Кавалерідзе 1926 року. 

Образ Кобзаря привертає увагу нетиповістю підходу: пам ятник виконано в стилі конструктивізму.  Тарас Шевченко сидить ніби в на вершині піраміди і саркастично споглядає світ, підперши рукою обличчя, мовляв, ну-ну, я подивлюся, що ви тут про мене понавигадували і понавигадуєте у буремнім 20 столітті! Типові шевченківські вуса прикрашають непропорційно велику голову, що більше нагадує якусь кам'яну бабу, аніж образ інтелігента. Я сприймаю цей пам'ятник як іронію над типовістю більшості пам'ятників і портретів, що їх одержимі патріоти не втомлюються клепати й до сьогодні

 Пам'ятник Григорію Сковороді в Києві

Не уявляю Поділ без Могилянки і пам'ятника Сковороді. Створив його вже згаданий Іван Кавалерідзе 1977 року.

Сковорода і його стильний лук, довершений клатчем

 Цікаво, що за задумом Сковорода мав бути босим, тримати під пахвою Біблію й носити натільний хрестик – усе по сковородинівському світоглядному фен-шую. Але в соцреалізмі були інші підходи – і Сковороду довелося взути, хрестик зняти, а книжку перетворити на клатч сумку.

 Пам’ятник Миколі Гоголю в Ніжині

У центрі мальовничого Ніжина є сквер Гоголя з пам’ятником  письменнику. Взагалі, про Гоголя в Ніжині промовляє багато що – насамперед, Ніжинський університет, колишній ліцей Безбородька, де погано, але все ж навчався майбутній письменник. Після його смерті університет навіть збирав кошти на пам’ятник видатному вихованцю, але вийти на пристойну суму вдалося, коли на добру справу скинулися меценати й культурні діячі брати Терещенки, М.Костомаров, Л. Глібов, І. Тургенєв та інші. 

Урешті, 1881 року пам’ятник постав перед ніжинцями.  На перший погляд, він нічим особливо не примітний, але якщо подивитися на погруддя збоку, можна побачити профіль скульптора Пармена Забіли, який у такий оригінальний спосіб вирішив зберегти свій образ у тіні знаного письменника.

Пам’ятник Олені Телізі в Києві

Є пам’ятники, які просто дуже вдало розміщені. Пам’ятник Олені Телізі на славнозвісній «поляні» КПІ саме такий. Дивлячись на тендітну скульптури письменниці, ти не думаєш про її трагічну долю, ти взагалі не замислюєшся про щось трагічне – натомість охоплює відчуття легкості, невимушеності, натхнення – і хочеться просто присісти поруч  і милуватися красою парку, бурхливістю студентського життя (на «поляні» воно саме таке 24 години на добу).  

Таким ми з друзями побачили пам'ятник Олені Телізі сьогодні,
18 серпня 2016 року

З КПІ письменницю пов’язувало те, що її батько був професором університету. А ще, я десь читала, що  короткий час Олена Шовгенева працювала в КПІ кур’єром.  Вічну молодість і красу письменниці увіковічнив скульптор В. Щур – а пам’ятник встановили порівняно недавно, 2008 року. У цей час я саме навчалася на другому курсі, і слова, викарбувані на постаменті, були доречні для мене, як і для кожного студента:

Не раз скажу: змагайся і шукай!
Вдивляйся в очі пристрастей і зрічень!
І знаю я – в один затихлий вечір
До інших брам сягне твоя рука.

А ви звертаєте уваги на пам’ятники письменникам? Які подобаються?