(написано 2013 року)
Проект "Гра в класики" - це одна із небагатьох подій цьогорічного "Книжкового Арсеналу", яка мене заінтригувала ще тієї самої миті, коли я побачила афішу. Суть анонсованого заходу полягав у тому, щоб авторитетні люди, експерти висловилися із приводу того, яким вони бачать літературний канон у майбутньому, іншими словами, представили свою версію письменників, чи, радше, творів, які за кілька років чи десятиліть "канонізують" "живі і ненароджені". Звичайно, таке передбачення передбачає який-не-який огляд, а огляд - це, мабуть, мій улюблений жанр. Тому я не вагалася: треба піти.
Мене одразу здивував склад "експертів". Семків-зрозуміло, Агеєва-теж (проблему канону вони полюбляють зачіпати при кожній зручній нагоді, а слова, що "Гончар і Домонтович не можуть існувати в одному каноні" я чула вже кілька разів і це при тому, що я не навчаюся в Могилянці)). Але хто такий Вано Крюгер я знаю туманно. Ну та ладно, хай буде Крюгер, то мої проблеми, що я про нього ні сном ні духом. Возз'єднаються покоління у своїх розмислах. Різний вік, різна стать, єдність і боротьба і далі за законами діалектики. Отже, Вано Крюгер і Віра Агеєва. Хоча мені було б цікавіше більше послухати Семкова, який модерував зустріч, тільки іноді втручаючись до розмови.
Бесіда почалася із екзистенційного питання: хто за все відповість у цьому хаосі літератури? Не простий смертний читач, звичайно. Експерт повинен, його місія. Якими критеріями керується експерт? Відповідь до сміху туманна: "естетичними". Конкретики в цій воді виразно проартикульовано так і не було. Естетичні - і все.
Цікавіше почалося, коли Віра Агеєва й Вано Крюгер висловили свою версію письменників, чиї твори напевне увійдуть до канону, кого можна буде назвати класиком. Отже, на думку Віри Павлівни, це Юрій Андрухович, Сергій Жадан, Оксана Забужко і (на моє велике здивування) Тарас Прохасько. Ну й, можливо, Діброва, Винничук. Це щодо прозаїків. З-посеред поетів пані Віра виокремила Василя Герасим'юка, Олега Лишегу, Василя Голобородька. Ціле покоління 60-ків професорка лишила в каноні минулого століття.
Як не дивно, погляди Вано Крюгера не сильно розійшлися із названими. Серед поетів він назвав Герасим'юка, Лишегу, Голобородька, а ще - Петра Мідянку, Віру Вовк, Емму Андієвську, Патрицію Килину. Серед прозаїків - Юрія Винничука (а саме твір "Мальва Ланда"), Оксану Забужко ("Польові дослідження...") і Юрія Андруховича ("Московіада"). При всій повазі до двотисячників, Вано не міг їх внести до канону, хай як хотів (критика ж бо має бути об'єктивною, та й всіх двотисячників не згадаєш, а незгадані ще й образяться, ні з ким випити буде:). Зате хто пригостить випивкою-той до канону втрапить. Так жартома Вано Крюгер вніс до канону Леся Белея за те, що той пригостив його вже не пам'ятаю чим - коньяком чи віскі. Отже, Вано ще й спародіював історію нашої вітчизняної критики всіх століть, де фактор випивки і особистої дружби/ворожби, на превеликий жаль, виявився неминучим.
Як слушно зауважив Ростислав Семків, у центрі майбутного канону, безперечно, перебуває Оксана Забужно, причому як прозаїк, так і як поетка. Семків ще висловився щодо Іздрика і його "Воццека" (я абсолютно згодна з цим, для мене Іздрик в каноні має значно органічніший вигляд, ніж Прохасько). Десь довкола канону витають Іван Малкович і Наталка Білоцерківець, а ще - триголовий дракон "БУ-БА-БУ". На запитання "а як бути з Подерев'янським, куди його?" фахівці відповіли так: попри ту революцію, яку Лесь створив у українській літературі, здійснивши переворот у мові творів, його місце як письменника авангардного - все ж у тіні канону. Адже він руйнує, а не створює. Та й закоріненість на "радянському" матеріалі робить творчість Леся Подерев'янського закритою й незрозумілою, навіть несмішною для прийдешніх поколінь.
Звичайно, формування канону зараз - це з опери "сам придумав-сам повірив". Тобто це речі дуже суб'єктивні. Але щодо Забужко не сумнівається ніхто, так само і я. Щоправда, на мою думку, читачі майбутнього охоче любитимуть читабельніші речі, тому все ж "Музей" пережене "Польові дослідження". Чомусь мені здається, що Вано Крюгер просто не прочитав поки що "Музей покинутих секретів", бо він направду "естетичніший". Але знов-таки, це питання читацького смаку.
Ще одним фактором, який впливає на вибір "класиків" є тусовка і коротка людська пам'ять. Сьогоднішня зустріч тільки підтвердила це, адже серед "канонізованих" не було імен, наприклад, Римарука чи Москальця. Про першого всі банально забули, другий мало де тусується. Ну й про Тараса Федюка я вже втомилася писати, який він класний, які розкішні в нього твори.
Ну а щодо Винничука - я дуже сподіваюся, що його не буде в каноні. Його твори агресивні й злобні+похабні часто. Талановиті - звичайно. Але я так хочу нарешті чогось "світлого" й "доброго", не про унітази, секс і політику. І навіть не про історію. Але то теж мої читацькі проблеми: не хочу - то й не купуватиму.
Словом, ці речі дуже цікаві, неоднозначні. І я щороку з нетерпінням чекаю на вихід нових книжок, хоч цей рік у плані прози дуже розчаровує.Але нічо, ще є більш як півроку.Все ще буде. Найголовніше, окрім усього, щоб серед критиків якомога менше тривало оте класичне: "кукушка хвалит соловья за то, что хвалит он кукушку".
Проект "Гра в класики" - це одна із небагатьох подій цьогорічного "Книжкового Арсеналу", яка мене заінтригувала ще тієї самої миті, коли я побачила афішу. Суть анонсованого заходу полягав у тому, щоб авторитетні люди, експерти висловилися із приводу того, яким вони бачать літературний канон у майбутньому, іншими словами, представили свою версію письменників, чи, радше, творів, які за кілька років чи десятиліть "канонізують" "живі і ненароджені". Звичайно, таке передбачення передбачає який-не-який огляд, а огляд - це, мабуть, мій улюблений жанр. Тому я не вагалася: треба піти.
Мене одразу здивував склад "експертів". Семків-зрозуміло, Агеєва-теж (проблему канону вони полюбляють зачіпати при кожній зручній нагоді, а слова, що "Гончар і Домонтович не можуть існувати в одному каноні" я чула вже кілька разів і це при тому, що я не навчаюся в Могилянці)). Але хто такий Вано Крюгер я знаю туманно. Ну та ладно, хай буде Крюгер, то мої проблеми, що я про нього ні сном ні духом. Возз'єднаються покоління у своїх розмислах. Різний вік, різна стать, єдність і боротьба і далі за законами діалектики. Отже, Вано Крюгер і Віра Агеєва. Хоча мені було б цікавіше більше послухати Семкова, який модерував зустріч, тільки іноді втручаючись до розмови.
Бесіда почалася із екзистенційного питання: хто за все відповість у цьому хаосі літератури? Не простий смертний читач, звичайно. Експерт повинен, його місія. Якими критеріями керується експерт? Відповідь до сміху туманна: "естетичними". Конкретики в цій воді виразно проартикульовано так і не було. Естетичні - і все.
Цікавіше почалося, коли Віра Агеєва й Вано Крюгер висловили свою версію письменників, чиї твори напевне увійдуть до канону, кого можна буде назвати класиком. Отже, на думку Віри Павлівни, це Юрій Андрухович, Сергій Жадан, Оксана Забужко і (на моє велике здивування) Тарас Прохасько. Ну й, можливо, Діброва, Винничук. Це щодо прозаїків. З-посеред поетів пані Віра виокремила Василя Герасим'юка, Олега Лишегу, Василя Голобородька. Ціле покоління 60-ків професорка лишила в каноні минулого століття.
Як не дивно, погляди Вано Крюгера не сильно розійшлися із названими. Серед поетів він назвав Герасим'юка, Лишегу, Голобородька, а ще - Петра Мідянку, Віру Вовк, Емму Андієвську, Патрицію Килину. Серед прозаїків - Юрія Винничука (а саме твір "Мальва Ланда"), Оксану Забужко ("Польові дослідження...") і Юрія Андруховича ("Московіада"). При всій повазі до двотисячників, Вано не міг їх внести до канону, хай як хотів (критика ж бо має бути об'єктивною, та й всіх двотисячників не згадаєш, а незгадані ще й образяться, ні з ким випити буде:). Зате хто пригостить випивкою-той до канону втрапить. Так жартома Вано Крюгер вніс до канону Леся Белея за те, що той пригостив його вже не пам'ятаю чим - коньяком чи віскі. Отже, Вано ще й спародіював історію нашої вітчизняної критики всіх століть, де фактор випивки і особистої дружби/ворожби, на превеликий жаль, виявився неминучим.
Як слушно зауважив Ростислав Семків, у центрі майбутного канону, безперечно, перебуває Оксана Забужно, причому як прозаїк, так і як поетка. Семків ще висловився щодо Іздрика і його "Воццека" (я абсолютно згодна з цим, для мене Іздрик в каноні має значно органічніший вигляд, ніж Прохасько). Десь довкола канону витають Іван Малкович і Наталка Білоцерківець, а ще - триголовий дракон "БУ-БА-БУ". На запитання "а як бути з Подерев'янським, куди його?" фахівці відповіли так: попри ту революцію, яку Лесь створив у українській літературі, здійснивши переворот у мові творів, його місце як письменника авангардного - все ж у тіні канону. Адже він руйнує, а не створює. Та й закоріненість на "радянському" матеріалі робить творчість Леся Подерев'янського закритою й незрозумілою, навіть несмішною для прийдешніх поколінь.
Звичайно, формування канону зараз - це з опери "сам придумав-сам повірив". Тобто це речі дуже суб'єктивні. Але щодо Забужко не сумнівається ніхто, так само і я. Щоправда, на мою думку, читачі майбутнього охоче любитимуть читабельніші речі, тому все ж "Музей" пережене "Польові дослідження". Чомусь мені здається, що Вано Крюгер просто не прочитав поки що "Музей покинутих секретів", бо він направду "естетичніший". Але знов-таки, це питання читацького смаку.
Ще одним фактором, який впливає на вибір "класиків" є тусовка і коротка людська пам'ять. Сьогоднішня зустріч тільки підтвердила це, адже серед "канонізованих" не було імен, наприклад, Римарука чи Москальця. Про першого всі банально забули, другий мало де тусується. Ну й про Тараса Федюка я вже втомилася писати, який він класний, які розкішні в нього твори.
Ну а щодо Винничука - я дуже сподіваюся, що його не буде в каноні. Його твори агресивні й злобні+похабні часто. Талановиті - звичайно. Але я так хочу нарешті чогось "світлого" й "доброго", не про унітази, секс і політику. І навіть не про історію. Але то теж мої читацькі проблеми: не хочу - то й не купуватиму.
Словом, ці речі дуже цікаві, неоднозначні. І я щороку з нетерпінням чекаю на вихід нових книжок, хоч цей рік у плані прози дуже розчаровує.Але нічо, ще є більш як півроку.Все ще буде. Найголовніше, окрім усього, щоб серед критиків якомога менше тривало оте класичне: "кукушка хвалит соловья за то, что хвалит он кукушку".
Немає коментарів:
Дописати коментар