пʼятниця, 19 липня 2019 р.

Чого не можна прощати?

«Клавку» Марини Гримич я читати не збиралася. У мене від Спілки письменників свої травми, про які я вже колись писала. Резюме таке: у сучасній Україні НСПУ – пережиток, де найкращі ініціативи часто запорюються безталанним керівництвом (маю на увазі передусім очільника), чия «творча» риторика – це соцреалізм у вишиванці, а діяльність – підкилимні ігри. Тому якщо хочеться назад у минуле, можна зануритися у діяльність Спілки, що, попри намагання окремих справді вартісних письменників, безталанна і жалюгідна. Ось чому я не хотіла читати «Клавку»: можу собі уявити атмосферку повоєнного Києва, коли талановитих людей гнобили, коли за творчість треба було вибачатися. Крутити реверанси перед партією в обличчях миршавих і часто творчо безплідних людей. Можна простити їм Рильського? Яновського? Десятки інших письменників? Але від долі не втекти, і «Клавка» сама мене знайшла й перескочила до моїх рук із рук Оксани, моєї нової колеги, у межах ініціативи книгообміну перед відпусткою.
Клавка – секретарка у Спілці письменників. Вона знає всі плітки, кого на якому з‘їзді гнобитимуть, кому доведеться виправдовуватися й покірно схиляти голову: було, винен, пробачте. Більше не повториться. Поки Клавка розповідає про методичне і цілеспрямоване гнобіння письменників, поки розривається між двома залицяльниками, я гніваюся і співчуваю. Іноді дихаю повітрям того часу, адже повоєнна атмосфера Києва зображена колоритно, переконливо. Особливо РОЛІТ. Якось я гуляла біля РОЛІТу на Богдана Хмельницького і думала: почитати би про цей будинок. «Таємниці письменницьких шухляд» Станіслава Цалика та Пилипа Селігея мене задовольнили, але хотілося ще чогось художнього про цей елітний колгосп, де одні представники еліти підслуховували і здавали органам неугодних інших. Хоча жили пліч-о-пліч, ходили в гості на чай і говорили про мистецтво. Складний час, якому не бракувало безпросвіття, убогості й жаху; час, у якому минала чиясь молодість. Клавчина, наприклад. 
Так я і гортала я сторінки з емоціями роздратування і співчуття. Клавчиним любовним трикутником переймалася так собі. І так було до кінця роману, коли всередині усе завило: ЩОООООООО? 
Як можна зрозуміти, сарказму в мені було більше, ніж сентиментів, але наприкінці книжки я ридала. Я і зараз, коли це пишу, мало не плачу. Фінал мене шокував. Книжка несподівано порвалася у стилі, у темі, вона із соцреалістичного полотна у стилі «Радянські письменники на пленумі» перетворилася на «Крик» Едварда Мунка. Тому що авторка вирішила: побачили потворне лице? А тепер гляньте ще й на виворіт. 
Ми тут в літературку бавимося, а тепер пропоную згадати, який у нас там рік за вікном? 1947? ... Після прочитання книжки я плакала не тільки через той сюрреалістичний жах, що бив по голові через те, що ТАКЕ НАСПРАВДІ БУЛО (я плачу). А ще й від того, що я про це не знала і навіть ніколи не задумувалася. А тепер логічна загадка. Згадайте будь-який парад до дна перемоги. Пам‘ятаєте, як серце рвалося від споглядання ветеранів (я колись у школі ридала під Дєнь Побєди на параді, а ще тоді, коли перед 9 травня ми ходили дарували квіти ветеранам, а вони були хворі, нещасні й забуті і тицяли нам по 2 гривні «на морожене» за те, що ми до них зайшли). Пам‘ятаєте ці колони сумних людей в орденах? А вам не здається, шо декого там не вистачало? Наприклад, очевидно скалічених людей? Чи ставили ви собі питання, а де вони поділися? Ні, адже їх ніби й не існувало. А їх у Союзі було мільйони. «Клавка» завершується словами «И никакого нет тебе прощенья». Я думала, це Клавку кинув хтось із залицяльників. Ні. Це тобі, довбана, перевернута країно нашого минулого нема прощення. 


Оксано, дякую велике. Ці враження зі мною надовго. Сподіваюся, мій Шмітт теж не підведе.

пʼятниця, 12 липня 2019 р.

Пальці книгоблогерів

Тижнів три тому російською книжковою блогосферою пронісся тайфун обурення.  Головний редактор видавництва "Фантом Прес" специфічно відгукнувся на сторінці в соцмережах про блогерські фоточки, на яких зображено книжку в руці.  

Блогери такої зверхності не стерпіли й запустили флешмоб за хештегом #бойкотфантому. Головний редактор боягузливо (або просто так) видалив свій пост. Але бурі було не зупинити) За хештегом в Інстаграмі можна простежити фотографії книжок видавництва в різних, не таких уже й убогих інтер'єрах, зокрема туалетних. Моя улюблена фоточка не із вбиральні. На ній бутафорська рука із кровкою біля книжечки "Фантом Прес". Поки блогери веселяться, бідному редактору співчувають через булінг. Тримайтеся, пане редакторе! На жаль, не всі на світі естети з великої букви. Не всі доросли до рівня такого прекрасного сайту, як сайт видавництва Фантом Прес. Перейдіть і насолодіться високою естетикою.
Поза тим, пальці пальцями, а в коментарях можна почитати про ставлення до книгоблогерів. Типу, вони інфантильні та істеричні, і за кого вони себе мають узагалі. Дехто навпаки радіє, адже таке активне обговорення - вияв демократії (звучить ніби: я сильний, упевнений в собі чоловік, у мене все вийде, гроші мене люблять). Хтось (як я) просто веселиться, адже це всього-на-всього кумедне непорозуміння між суб'єктивною (снобською) думкою редактора і блогерами.
А ще я просто уявляю: чи міг би хтось із головних редакторів провідних українських видавництв публічно наїхати на блогерів, діяльність яких складає частину піар-компаній їхніх же видавництв? 
І наостанок: іноді банан це просто банан, а фоточка книжки в руці - просто фоточка книжки в руці. Якщо там красива обкладинка, ніхто не зважає на руку. Чи зважає?

середа, 10 липня 2019 р.

Не вір очам своїм: "Дон Кажмурру" Жуакіна Машаду де Ассіса

Що уявить читач, почувши слово "Макондо"? Вигадане місто зі "Ста років самотності". Родинні перипетії колоритних латиноамериканців із магічним флером. А взагалі макондо  це дерево, символ пам'яті й таємничості. Виходить, ідеться не про щось одне, як і належить пристойному, придатному для інтерпретацій символу. А віднедавна "Макондо"  це ще й видавництво, яке має на меті ознайомлювати українських читачів із доробком іспано- та  португаломовних авторів. 


Читай книги, будь Макондо
Такий слоган зустрічає відвідувачів фб-сторінки видавництва. Що ж таке "бути Макондо"? Співзасновниці Марина Марчук та Анабель Сотело Рамірез розповідають про це тут. Стати Макондо можна також прочитавши першу книжку видавництва  роман "Дон Кажмурру" класика бразильської літератури Жуакіна Машаду де Ассіса у перекладі Олексія Шендрика. На питання, чому вибір зупинився на цьому авторі, Марина Марчук відповідає так: "Машаду де Ассіса називають  бразильським Левом Толстим. Тільки схожість не в тематиці, а в масштабі постаті". І період, до речі, той самий  друга половина 19 століття. Час, коли на українськім літературнім полі порядкували народники, а модерністи вже гострили свій меч протистояння.

Не магічний реалізм  
Перед ознайомленням із романом бразильського класика на горизонті мого читацького очікування витали загадкові духи померлих, адже я хибно ототожнювала "Дона Кажмурру" із літературою магічного реалізму. Визнаю, що це так само логічно, як шукати козаків у кожному творі української літератури. Логіка логікою, та десь у закапелках душі я собі думала: зараз поміж сторінками оживуть привиди чиїхось коханців, а як ні, то, може, котрась героїня, як та Ремедіос Прекрасна, зрине в небеса подалі від вульгарної земної в'язниці. Тим приємніше було помилитися: "Дон Кажмурру" — це аж ніяк не про магічний реалізм. І в аспекті стилю, і, відповідно, в аудиторії. Скажімо прямо, магічний реалізм не для всіх. А от "Дона Кажмурру" можна читати кожному. Цей твір, кажуть, навіть увіходить до бразильської шкільної програми. То що ж там?
Якщо охарактеризувати роман двома словами, ці слова могли б бути такими — "щоденник ревнощів". Сюжет простий: хлопчик Бенту зустрічає дівчинку Капітоліну, вони закохуються. На шляху до возз'єднання є деякі, сказати б, зовнішні перепони (Бенту має стати священиком, а сан не передбачає шлюбу). Та фатальним поворотом у стосунках Бенту й Капіту стають ревнощі Бенту, що з року в рік химерно повнокровнішають. Капіту підступно зраджує Бенту. Ось вам і мелодрама про кохання, розлуку, зраду і все те, чого прагнуть люди, коли занурюються в тканину серіалів. І так, дитина-невідомо-від-якого-батька тут теж є. Як і сентиментальні вставки, щоб "пробити на сльозу".
І якби на цьому все, то навряд чи "Дона Кажмурру" було б так цікаво читати. Але читати таки цікаво. Тому що кожен цікавий книжковий світ завжди має вимір, який я називаю для себе "ЩОСЬ ІЩЕ". Щось неочевидне, якщо тільки не придивлятися. Але не придивитися не вийде. Тому що після співчуття Бенту та його проблемам, після прогулянки його щоденниковими записами неминуче виникне питання: а чи мав Бенту підстави для ревнощів?
Оповідь від першої особи — це не тільки щирість і безпосередність вражень, а й інструмент ненадійних оповідачів. І ось ми вже не віримо Бенту, і ось він не ніжний лицар своєї дами серці, а ошалілий Отелло, що своїми руками нищить своє щастя. І сентиментальний роман ураз перетворюється на психологічний.
Чи зрадила Капіту свого коханого, читач ніколи так і не дізнається. Зате лайфхаки "Як послідовно й остаточно викурити щастя з життя" отримає. Вони універсальні що для кінця дев'ятнадцятого століття, що для століття двадцять першого.

Не без іронії
Якщо приймати на віру твердження, що іронія — ознака інтелекту, то "Дон Кажмурру" — це ще й інтелектуальна проза. Тут чимало ідеться про творчість, її природу, але також і про псевдотворчість. У творі помірна кількість афоризмів, і хоч я давно таким не займаюся, але все-таки щось для себе та й попідкреслювала.

Жузе Джіаш любив найвищий ступінь порівняння. Таким чином він наділяв думки монументальністю, й оскільки їх у нього особливо не було, то так він зазвичай видовжував речення.

Багато філософів, зрештою,  лише безробітні тенори.

Оскільки перша дитина моєї матері була мертвонародженою, вона звернулася до Бога, щоб Той дарував їй другу, й дала обітницю, що якщо народиться хлопчик, вона присвятить його церкві. Гадаю, вона сподівалася, що народиться дівчинка.

Я вчиняв оргії з латиною, але був незайманим із жінками.

Здається, у Тацита (...) я читав про іберійських кобил, які зачинають від вітру. У цьому розумінні моя уява була великою іберійською кобилою, у якої від найлегшого бризу народжувалося лоша, що потім перетворювалося на Буцефала.

Усім читати
Як можна зрозуміти, філолог знайде поживу для розуму під час читання "Дона Кажмурру": і через розширення читацьких горизонтів (чи багато ви читали бразильської літератури?), і через техніку оповіді (ненадійний оповідач), і через алюзійність. А от чи придатний роман для чистого читання? Без заморочування з алюзіями, натомість із безпосередньою насолодою занурення в історію? Співзасновниці видавництва Марина й Анабель провели експеримент: вони взяли кілька примірників роману й ходили по ринку на Академмістечку, заохочуючи продавців і продавчинь прочитати книжку й поділитися відгуком. Таку читачку дівчата знайшли. Дуже скоро вона має поділитися своїми враженнями. І я теж на них чекаю.

вівторок, 9 липня 2019 р.

Людина VS сміття: що можемо зробити?

Кидаєш погляд на цю книжку й думаєш: гарно! Кислотний зелений колір ніби має виїдати погляд, але він натомість викликає співчуття до всіх тих пластянок і шкарабанок, що століттями поневіряються на сміттєзвалищах. Така обкладинка. Мультяшна і добра. І дуже-дуже серйозна.
фото взято із сайту https://starylev.com.ua
То що ж може зробити людина, щоб не перетворити планету на сміттєзвалище?  Багато чого. Сортувати сміття не проти більшість людей, принаймні на рівні ідей. Але крок від «бути не проти» і «нарешті зробити» часто лишається неступленим. Та після прочитання «Книжки про сміття» Галини Ткачук і дорослі, і зовсім юні читачі:
 
– довідаються про численні екологічні ініціативи в Україні та за її межами;
– знатимуть, яка альтернатива пластиковому посуду чи звичним пакетикам, у яких зважують овочі та фрукти;
– усвідомлять принципи сортування сміття та розшифровуватимуть загадкові досі позначки на упаковках виробів.
– дізнаються, що в Україні працює інтерактивна карта, на якій позначають сміттєзвалища, а потім звітують про їхнє ліквідування;
– з’ясують значення слова «плогінг» та за хештегом відстежувати химерне й корисне хобі;
– побачать, які архітектурні витвори можуть постати на основі переробленого сміття.
 
Родзинка книжки – не лише її інформативність, а й стиль. Власне, книжку писала не тільки Галина Ткачук, а й її помічники-школярі. Може, тому є відчуття, що до видання причетна команда. І що саме в команді круто не тільки писати книжки, а й очищати довкілля від сміття.
 
Видання не тільки про сортування сміття чи можливості його переробки. Це про стиль життя, що його треба виховувати з-за шкільної лави. Тут і ощадність користування, й усвідомлене використання різних речей, і виховання вміння відмовитися від зайвого. Це і є оте формування «людини майбутнього», тільки в ненав’язливій, хоч від того не менш переконливій манері.
 
У книзі не тільки теорія. Тут все на прикладах, усе в межах діяльності конкретних людей: і письменниці з донькою, що прибирали засмічений пляж; і досвід екоактивістів, що створили свої платформи для покращення ситуації в Україні. І кроки, які кожен школяр (а краще - команда школярів) можуть утілити у своїй альма матер.
 
«Книжка про сміття», отже, – це книжка про самовиховання. Про діяльність і уважність навіть до дрібниць людського повсякдення. Адже щойно ми усвідомимо, що дрібниць не існує, а відповідальність – не тягар, а необхідність, майбутнє планети може змінитися на краще. 

Джерело - блог Видавництва Старого Лева: Людина VS сміття: що можемо зробити?

вівторок, 2 липня 2019 р.

«Окололітературне» – майже як «околофутбольне»



Єдиною моєю покупкою на цьогорічному Книжковому Арсеналі була книжка «Окололітературне» Тетяни Трофименко. «Усе, що ви хотіли знати про сучасну українську літературу» – написано на обкладинці, і я сподівалася, що це буде якесь науково-популярне дослідження про тенденції розвитку нашої літератури у паролях і явках. Вийшло і так, і не так: щоб ці тенденції виокремити, треба читати між рядками, адже книжка – це збірка вже опублікованих рецензій Тетяни Трофименко із 2005 року до ближчих часів.
На відміну від творчості багатьох критиків, рецензії Тетяни Трофименко я майже завжди дочитую до кінця. Тому що а) вони веселі б) некомпліментарні. Ці дві ознаки відрізняють статті критикині від доробку її колег, зі статей яких часто незрозуміло: то як їм ця книжка? Ось тут все чітко і зрозуміло: твори сучукрліту авторці переважно не подобаються, й авторка пояснює, чому. Робить вона це в іронічній або саркастичній манері. Мені ця сміливість дуже подобається, хоча знаю, що багато хто  не любить статті критикиці (як себе називає авторка), тому що вони іноді бувають украй жорсткі й надто суб’єктивними (хоча що таке об’єктивність у розмові про книжки – не знаю). Особливо багато галасу кілька років тому виникло довкола циклу «Золоті хлопчики сучукрліту», де авторка вщент рознесла твори Андрія Любки, Олександра Михеда й Олексія Чупи, причому в статтях ішлося не тільки про твори, а й про життєписи авторів (відповідно, розмиту лінію етичності було ніби як перейдено, багато хто злився й ображався). Менше з тим, як читачці, мені було цікаво стежити за реакціями на опубліковане. Ба більше: мене не відлякала критика авторів, я навпаки після того прочитала хоч по одному твору кожного з них, щоб зясувати, що Чупу й окремі твори Андрія Любки я читати можу, а от Олександр Михед – точно не моє. Загалом статті Тетяни Трофименко нагадують літературно-критичний варіант моїх улюблених «Рагулів», адже борються проти несмаку в літературі. До речі, у "рагулівни" Тетяни Микитенко і критикиці Тетяни Трофименко є спільний проект 
премія "Золотий хрін" за найгірший опис сексу.
 Ну а що таке несмак - кожен розуміє по-своєму. Для когось це прямолінійна, не обтяжена символізмом та іншими естетичними викрутасами оповідь, комусь збитість сюжетних ліній та стереотипність зображеного (жінка-берегиня, село-оплот святості, українці – наймужніші козаки та найпалкіші коханці і всяка така єресь). Тетяна Трофименко послідовно критикує два недоліки, притаманні творчості наших авторів: це нав’язливий автобіографізм та безсюжетність. Відповідно, якщо авторка когось похвалить, то за хорошу роботу над сюжетом та за пошук нових тем.
Що іще в книжці цікаво, так це те, як змінюється манера самої авторки. Якщо в статтях початку двохтисячних критикиня висловлюється все-таки м’якше і нерідко з частиною, типу, що є щось у творах і хороше, то свіжі статті значно прямолінійніші (але й веселіші) і на компліменти зовсім не щедрі. За статтями, до речі, можна простежити розвиток (чи деградацію) нашого літпроцесу, адже Тетяна Трофименко пише про всі головні книжки року, та й не тільки про самі книжки, а й іронічно про все «окололітературне» (це як «околофутбол» - бійки після матчу). Хай там як, мені ця емоційність близька й цікава, але якщо в мене колись вийде книжка, якою я пишатимуся, то було б круто, якби Тетяна Трофименко її не прочитала))) Бо автори реагують на статті критикині трохи не так, як читачі з попкорном на трибунах.