"Ю" і Я ( Іздрик, "Ю")

2013 рік багатий на поетичні дебюти. У цьому колі дебютантів особливо інтригує класик сучасної української прози Юрко Іздрик, автор збірки «Ю». З віршами, що увійшли до видання, читачі могли ознайомитися з «живого журналу» письменника. Та оскільки так у світі повелося, що книжка важить усе-таки більше і для читача, і для автора, цей оберемок поезії побачив світ окремою книжкою у «Видавництві Старого Лева». Отже, привід для втіхи тепер мають також ті, хто ностальгує на шерехом і запахом сторінок. 

Найуживаніші слова сучасної поезії – це, звісно, займенники. Власне, займенник «Ю» (чи, радше, «Я» з огляду на ім’я автора) і став заголовком збірки Іздрика. Ну й, звичайно, для повноти конфлікту – Вона, самотні «Ми» й на противагу – холодна й войовнича маса «Вони». Дійові особи збірки, як це й личить філософсько-інтимній ліриці, – Я, Бог, Вона. Місце – кімната, світ за вікном, світ у собі. Час – тут, тепер, вічність. Здається, нічого нового. Передчуваємо: знову самотній поет із вікна своєї задимленої кухні намагається охопити своїм небуденним поглядом цілий світ і його закони. Але чому так затягує, чому зачіпає?

Насамперед велика подяка авторові за форму віршів. Усі вони – римовані. Змивши рештки однотипних безсюжетних верлібрів, що сиплються на читача зусібіч, поринайте в цю римовану купіль, очищайте нею свій літературний смак. Це плетиво, тенета, вибравшись із яких, тебе охоплює відкриття, народжене з розгубленості. Відкриття про те, як людині для підтримки свого існування потрібен хоч якийсь Бог.

На перший погляд, це більше збірка інтимної лірики. Мотив кохання, легкості й тяжкості цього почуття проростає вже з перших сторінок. Тяжко повірити, що автор збірки – не черговий юний Вертер сучукрліту, а закайданений мудрістю Іздрик. Та вже невдовзі виникає інша думка про те, що кохання – це лише інструмент, один із виявів і діагнозів складних стосунків між людиною й вічністю, світом, Господом, врешті-решт.

Як відомо, образ Бога митці експлуатують нещадно. Вони то підіймають його на п’єдестал, то спускають на нього всіх своїх собак і тарганів. Цей образ часто видається зужитим, але що вдієш – без нього не обійтися, коли вже демонструвати на загал свій світогляд, подрібнюючи його на думки й убираючи в віршовану форму.

Відтак, образ Бога пронизує левову частку віршів збірки. Звичайно, Іздриків  Бог – це не бородатий дядько, який утомлено дивиться на людство з небес. Ставлення ліричного героя до нього типове: віра, сумнів, безсилля, залежність. Складається враження, що вся збірка – це дуель між героєм і Богом, тільки Бог виграє без жодного пострілу. Спочатку герой провокує творця: «…пане мій всеблагий покажи мені де є я/Або сам об’явись назовись покажи де є ти/Що ж тебе ніяк не попустить власне твоє творіння?»

І, звичайно, саме ліричний герой має себе за те «творіння», якому до снаги попустити «пана всеблагого». Однак справа ця видається ефективнішою, коли проти нього повстають двоє. Саме кохання, до описання якого вдається автор, і стає підґрунтям бунту й протесту. Тільки ним можна спровокувати безмовного й байдужого Бога, самому стати творцем: «Небеса нам таки без потреби – ми ж тобою всесильні, мила./Ми змайструємо власне небо і засвітимо власні світила»)». Звідси виникає образ «Ми», своєрідний острів («маленька весна де зможемо ми сховатися»), де можна віднайти спасіння: «коли відчай і сумніви втома і страх /напророчать тобі параною/ ворухнуться беззвучно її уста: /все нормально/ я тут з тобою».

Кохання в збірці постає як місток до вічності. «Цей світ не потрібен мені ані разу/Якщо не знайдеться у ньому місця/І трохи вічності/В якій ми – разом»

Закохані герої, як і годиться, відрізняються від сірої маси безликих створінь, які сліпо сновигають світом. («ці двоє напевно якісь ненормальні – кажуть про нас на небі». І, здається, на небі це кажуть як мінімум з інтересом, а то й із захватом. Бо небеса для двох – ніщо, бо коли вже стрілися двоє, то вже напевно, щоб змінювати долю, бути бунтарями: («і рука у руці як ріка у ріці – вітер гонить а хвиля несе./Небеса все зробили але ми відійшли й розламали/І зібрали на ново й запустили інакший маршрут»)

Знайшовши пару, герой бунтує, кидаючи виклик Богові. Він спершу сумнівається в ньому, кажучи похмуре «ніхто не замовить і слова за нас глухонімому господу». Герой у самому вулкані існування: він уже усвідомив абсурдність світу, його хаотичну велич, але ще не здатен узяти відповідальність за свій вибір, тому надія на те, що Бог відповість за все, млосна надумана радість щодо того, що субстанція, названа Богом, усе ж існує та раз по раз проривається крізь тканину віршів.

Одним із мотивів збірки є нестерпність існування ліричного героя, яка породжує його бажання розтанути в світі. Можливо, автор під цим розуміє вічність, сягнути якої, як уже мовилося, можна тільки через любов, сягнути – і стати безтілесним: «ну бо вже як любов то любов без нічого/ без честі і без встиду без страху без дна/ і навіть без бога хоч сходить від нього/ і навіть без власного звичного “я”».

Ліричний герой прагне розчинитися в світі, ставши його новою органічною формою. Усвідомлена, осмислена самотність, що породжує це прагнення, постає, мов оболонка, що оповила сучасний світ. «так от із чайником я ще можу жити/ однак терпіти людину поруч – вже ні/ бо в своєму малому приватному світі/ почуваюся як на громадянській війні».

Невіддільність людини від природи, взаємозв’язок між усіма частками всесвіту, думка про вічність висновується, зокрема, з вірша «утилізація». Автор спершу показує людину як конструкцію фізичних складових. Він розкладає її: «не дивись мені в очі – там тільки сліпа амальгама/Ліпше з їж моє серце – там є вуглеводи білок». Такий скупий відсторонений «розклад» тіла контрастує з фразою «лиш душі не шукай – це давно розграбований скарб». Але фінал поезії «аж коли навесні проросту я пахучим левкоєм/ назбирай мого цвіту звари собі з мене чай» наштовхує на думку про те, що людина приречена на вічність, хай навіть вічність ця перебуватиме поза уявленнями людини про нескінченність світу.

До людини, як до істоти незбагненної в своїй убогості, відчайдушності, дурості й радості, автор ставиться здебільшого з іронічним співчуттям, поблажливо.
А людина як людина – це така собі машина
Маса м’яса трохи нервів часом спить а часом їсть
…
І бракує їй усього бо душа дурна і темна
Все що є у ній людського – то машини димний бог
…
Бо людина – це людина безневинна і причинна
Вередлива як простата безумовна простота

Утім, таке поблажливе ставлення стосується й Господа. Врешті, війна між Богом і ліричним героєм вщухає саме тоді, коли відбувається примирення недосконалого Бога, який створив недосконалу людину. Непринизлива, мудра поблажливість стосується не тільки людини, а й її творця. Самотність, що усвідомлюється людиною тільки тоді, коли вона залежна, приписується і богові. Бог залежний, сумний невдаха, який створив людину, ніби якесь непорозуміння. Та великодушна людина пробачає своєму творцеві, відпускає його.
пандемічний наш пане скажи: невже ти боїшся?
а воно таки страшно – бути богом для нас усіх
…
та ще встигнемо ми до кінця цього твого світу
помолившись простити тобі –
ти ж не бійся
і не журись
(panpipe)

Звичайно, збірка «Ю» не обмежується мотивами протистояння недосконалої людини й недосконалого бога та кохання. Проте саме із цих двох мотивів розростаються інші. Хай як банально, але читання збірки з перших сторінок перетворюється на її смакування.

Бо читати збірку «Ю» — це як пити чай з екзотичним смаком, виявивши, врешті-решт, що всі складники цього напою тобі знайомі. Ти просто ще не пробував їх разом.

(джерело: ЛітАкцент, 2013)


Джерело: <a href="http://litakcent.com/2013/07/16/ju-i-ja/">ЛітАкцент</a>