На всі "Ґудзики"

Якось торік я дізналася, що Ірен Роздобудько написала продовження «Ґудзика». «Ну нащо ж ви так зі мною?» - подумки розчаровувалась я, передчуваючи свої враження від того, як авторка знову зведе Дениса й Ліку і ще й, чого доброго, поєднає їх у щасливім союзі. «Це буде штучно! Їхня історія завершена!», - бідкалася я. «Невже в пані Ірен вичерпалося натхнення, і їй більше нічого писати?» - дивувалася. Та хай що я думала, напевне знала одне: зітхатиму чи бурчатиму, а все одно куплю «Ґудзик-2». Хоча б для того, щоб віддати належне «Ґудзику».

 Зараз мені трохи дивно усвідомлювати, що саме з «Ґудзика» почалася моя любов до сучасної української літератури. 
Це сталося задовго до того, як я дізналася про поняття «елітарна», «масова», «жіноча» література, тому манірно не охала з приводу недолугої обкладинки, а просто взялася читати. Та й що іще робити на верхній полиці потяга, який віз школярів із Всеукраїнської олімпіади з мови й літератури, що відбулася в Тернополі, в рідні пенати Черкащини? Напередодні, гуляючи містом, наша група зайшла до книгарні, й наша куратор купила собі книжку «Дванадцять». Я ж просто розглядала книгарню (у моєму місті не було жодної) і проговорювала подумки імена, які мені ні про що не говорили. Хіба що лауреатка Шевченківської премії Марія Матіос і її «Солодка Даруся»  - назву цієї книжки я собі виписала, щоб знати хоч одне ім’я представниці загадкової сучасної української літератури, такої проблемної для викладання у школі маленького містечка. Витріщившись на цілий вулик книжок і усвідомлюючи, що наша література не закінчилася на «шістдесятниках», я раптом почула: «Оця письменниця написала цікаву книжку. «Ґудзик» називається. Можеш почитати, тобі сподобається. А я собі її іншу візьму, «Дванадцять».

І я взяла книжку «Ґудзик» Ірен Роздобудько і «Культ» якогось (якоїсь?) Любка (и?) Дереша. Тоді мені було 16 років, і я не знала, що саме ці дві випадкові книжки відкриють мені дорогу до сотень книжок сучасних письменників, які я прочитаю ближчими десятьма роками.

Історія взаємин режисерки Єлизавети Тенецької, закоханого в неї Дениса і дочки Єлизавети Ліки вразила мене найбільше двома речами. Перша: як можна не помітити нової шафи в квартирі? Друга: і правильно Ліка зробила, що втекла! І не шкода тебе, Денисе, не шкода! Так аргумент «за жизнь» переміг докір у недостовірності. Художня умовність. Письменник має право. Але ж який фінал! Ах, ці українські мужики, знову підкачали!

Після того, якщо я не знала, що подарувати знайомій або малознайомій дівчині чи жінці, завжди обирала «Ґудзик». І ніхто не розчаровувався!

Наступні десять читацьких років трохи виховали в мені зверхність щодо деяких книжок і видавництв, але щоразу, коли ловила себе на словах про масову і жіночу літературу, згадувала «Ґудзик» і свої переживання в поїзді. І трохи зваженіше ставилася до того, що кажу.

Але факту, що виходить другий «Ґудзик» я не зраділа. Так само, як і ціні на неї – 80 гривень на «Книжковому Арсеналі» віддала за неї я. Але на презентації трохи відтала – надто вже мила ця пані Ірен. Але невже вона справді наважилася приплести до мелодрами Майдан? Ну навіщо?? Досить з мене й того бога з машини, який знову зведе Дениса й Ліку.

І ось я почала читати. Світське життя Єлизавети Тенецької, її фільм. Спільні з Денисом пошуки Ліки. Життя Ліки за океаном, її пошуки себе й творчість. Нічого такого. Не варто було це писати.

І тут – бац по голові – поява образу Марини, лікаря Денисової матері. І тут подвійний бац – Майдан. Усе те, що я бачила сама, що я відчула і теж пережила разом із своїми знайомими і незнайомими друзями, постало на сторінках, майстерно вплетене в долі персонажів. Словом честі, я не вірила, що може бути такий момент у книжці, щоб він за силою й несподіванкою дорівнював шоку після того, як у першій частині Денис знаходить у шафі той фатальний ґудзик. Але він є!!!! І тільки тому, що хтось може захотіти прочитати цю книжку, я не хочу розкривати сюжетні гачки, які міцно чіпляють тебе, а ти й не хочеш відпускатися.

«Ґудзик-2» значно глибша книжка, ніж перша частина. Серйозніша. Різноплановіша. Іще кінематографічніша. Значно ширший спектр емоцій переживаєш, ніж якщо читаєш звичайну мелодраму «за жизнь, за любов».  Мені було безмежно жаль деяких героїв, бо я розуміла, що вони невигадані. І безмежно радісно від того, що я помилилася у своїх очікуваннях.

А все ж третьому «Ґудзику» не бувати…