Як важко просто жити

Із січня і до сьогодні я прочитала 74 книжки. Це більше, ніж будь-коли. А пишу про них як ніколи мало. Не знаю, як про них говорити, як подолати читацький снобізм, з якого ракурсу і для кого писати. Багато думаю про це. Але що лишається незмінним, так це переконання, що передусім я пишу для себе.

І раз пишу для себе,  то, майже подолавши снобізм, ск

ажу, що роман Айн Ренд "Ми живі" мені сподобався.

Для мене твори Айн Ренд (принаймні, "Джерело", "Атлантів" я не читала) - це романи, в яких діють не люди, а пам'ятники. З одного боку, цілісні персонажі, що гнуть свою лінію і перемагають, надихають. З іншого боку, чорно-білість, притягнутість за вуха вчинки і театральність відштовхують (хоча так, я знаю, що це написано давно, і знаю, для чого це написано). Менше з тим, "Ми живі"  - це перший відомий роман авторки, а тому вона ще не обрубала для своїх персонажів  здатності бути все-таки більше людьми, ніж пам'ятниками. І саме це мені сподобалося.

Дія роману розгортається в 1920-х роках, коли в Радянському Союзі утверджується комунізм. Увесь брудний виворіт побудови союзу республік авторка показує очима колишніх "буржуїв", чиї статки розграбовано комуністами. Отже, персонажі поділено на затятих "індивідуалістів" (їм симпатизує авторка, а тому і читач) і знавіснілих комуністів, що саме дорвалися до влади. Головна персонажка - Кіра Аргунова - дочка колишнього власника фабрики, отже "буржуйка". Інтелігентна, уперта, добре освічена, вона хоче навчатися на інженера, але життя її родини тепер приречене на злидні. Одного дня Кіра закохується в гордий і красивий профіль контрреволюціонера Лео Коваленського, чиє життя радянська влада теж пустила під три чорти. А в Кіру тим часом закохується чекіст Андрій Таганов, що певний час розривається між почуттями і партійними переконаннями. Та оскільки Кіра закохана в Лео (про що Андрій не знає), то все, на що може сподіватися Андрій, - дружба. Така зав'язка.

Андрій Таганов, екранізація 1942 року

Хоч любовний трикутник штука не оригінальна, як і не оригінально розпорювати характери становою різницею, типу, комуніст-буржуйка, роман мене зачепив. Для мене це історія передусім про любов, хоча свою порцію ненависті до комунізму авторка згодовує ще й з добавкою. Утім, я опускаю це трохи за дужки, тому що не так давно переглядала радянські фільми, де найбільшими паскудами, найчорнішими зрадниками постають якраз буржуї. А тут такою є більшість будівників сонячного соціалістичного майбутнього - мерзенні кар'єристи, ладні продати рідного батька заради просування по лінії партії. Жінки огидні особливо. Ні, я не симпатизую комуністам, але кажу про те, правди в художній літературі шукати годі. Особливо в чорно-білому поділі персонажів. І все-таки, певна довіра до розказаного в мене є, тому що роман частково автобіографічний: сама Айн Ренд, народжена Алісою Розенбаум, пережила зі своєю родиною схожі з Кірою Аргуновою життєві колізії. 

Аманда Валлі в образі Кіри

Якщо говорити про любовну лінію, то головне питання тут для мене таке: що любов зробила із персонажами?

Андрія Таганова вона зробила сліпим і водночас подарувала прозріння: якщо на початку він не сумнівався в тому, що колективне важливіше за індивідуальне, то наприкінці зрозумів і прийняв, що доля однієї гідної людини може важити більше, ніж химерний ідеал, за яким так легко маскувати злочини і множити обман.

Кіру Аргунову любов розполовинила і зробила слабкою, тому що, на мій погляд, Кіра віддала себе не тій людині, знищивши того, хто був гідний її. Її упертий вибір на користь Лео мене повсякчас дивував, я не розумію, за що, окрім краси й одного боку барикад, вона так сильно покохала Коваленського. Вірніше, розумію, але бажала б іншого розвитку сюжету, якби це була не книжка, а життя.

Лео, екранізація часів Муссоліні

Лео Коваленський... Оскільки він не любив нікого, крім себе, то що ж про нього скажеш? Був гордий, став цинічний. Життя тягне на дно? Проб'ю нове дно в собі, змушу всіх страждати, адже життя страшне, у всьому все одно винен комунізм! Для мене Лео Коваленський - це той тип харизматичних зовні, але уперто слабких і навіть інфантильних людей, які невідь-чим причаровують інших справді вартих неабичого людей, щоб потім зламати їм життя, пафосно грюкнувши дверима й кинувши наостанок "життя гниле, тому я на зло всім кину життя в багно". Але оскільки саме завдяки антипатії до Лео Коваленського я і вирішила написати пост хоча б про цю книжку, я йому вдячна)))

Такими є мої розхристані враження про роман "Ми живі". Пост написаний одразу ж після прочитання, тож, може, щось важливе забула згадати. Менше з тим, роман раджу.

А мені його порадила подруга і колега Інна, яка сказала, що цю книжку вона прочитала протягом 5 годин і що на неї мало яка книжка справляла таке колосальне враження. До речі, через тиждень будемо обговорювати цей роман на зустрічі "Tutoreads". Я знаю, що на той момент я розгублю всі враження, тож хай поки поживуть хоч тут. 

Його не спіймав світ

Наприкінці весни я якось була в селі, не знала, чим зайнятися, і вирішила порозповідати в дзеркало про Григорія Сковороду. А потім подумала, що нормальні люди роблять це в камеру. А  я ж педагог, то чому не спробувати поєднати психоз із користю? Так народилася ідея нашого навчального каналу. 

Найцікавіше, що зараз мене значно більше цікавлять відео з мови, та й виходять вони кращими: ми нарешті "побачили" свій формат+це швидше робиться, що в умовах нашого навантаження дуже важливо. 

Але відео про Сковороду миле серцю, бо з цього все почалося. Тому лишу його тут :)

Учора на Літературному Кураж Базарі

Період егоїстичного споживання книг триває. Про них не пишеться і майже не говориться. Не хочеться рушити внутрішньої тиші, яку з приходом осені ще гостріше хочеться в собі зберегти. 

Але іноді випадає виходити з мушлі: любий Катрусь (kybeltse_kati в Інстаграмі) запропонувала відвідати Літературний Кураж Базар, що цими вихідними відбувся на ВДНГ. Я погодилася, адже на Форум не поїду, на Меридіан Черновіц теж, тож хоч десь заманулося побродити. 

Формат цього заходу для себе охарактеризувала так: познайомити всесвіти в еклектичному антуражі. Усесвіт книголюбів-інтровертів і усесвіт людей, що просто люблять усе топове: музичку, одяг, крафтову їжу і всякі ніштячки, а заразом і книжки, чому б ні. З цієї причини книжок було трохи, заходів було дрібка, зате атмосфера розслабону і задоволенного валандання павільйонами відчувалася вже з порогу.

Ми з Катею бродили туди-сюди, фоткали всякі гарноти, але все одно почувалися тут ніби не на своєму місці, так, ніби коли замість борщу з м'ясом тобі пропонують салат з кіноа: гарно, здорово, але голодно.

Менше з тим, завдяки лекторію на Кураж Базарі мені більше сподобалося, ніж не сподобалося: ми зазирнули на лекцію Олександра Авраменка, послухали смол-ток зі Стаською Падалкою, відівідали захід за участю дизейнерів видавництва "Основа", а також, випадково прийшовши на дизейнерів раніше, несподівано збагатилися знаннями про жіночий оргазм (лекція Вікторії Сіліної про точку Джі).

Майстер-клас Олександра Авраменка був побудований на інфо з його хітових книжок "100 уроків української мови", обидві частини якої ми з Катею вже давно прочитали. Мене як викладача мови передусім цікавила манера спілкування лектора з аудиторією. Мушу визнати, що атмосфера була дуже теплою, такою собі народною (пан Авраменко мені в цьому сенсі нагадував Олега Винника). Пан Олександр ходив у народ з мікрофоном, питав у присутніх, як, на їхню думку, правильно наголошувати те чи те слово, дарував книжки і смалив нетлінний жарт про укусну канхвету Бєлочку. Всі раділи. 

Щодо мене, то я, хоч і без надмірного захоплення, просто визнаю феномен Олександра Авраменка, який  додумався надати публічного розголосу давно відомим (але не широкому загалу) речам зі словників або посібників штибу "Як ми говоримо" Антоненка-Давидовича. Класно, коли завдяки одній людині і його команді так багато людей радіє, що відкриває для себе українську мову. Про одинадцятикласників, з-поміж яких існує культ Авраменка, я мовчу)))

Другий захід про дизайнерів мені сподобався менше, бо якихось конкретних порад там не озвучували, просто показали креативних юнака і дівчину, закрайсвіття поглядів і поведінки яких віддалило мене від їхньої творчості (хоча я люблю видавництво "Основи" за сміливість). Образ інфантильного митця, для якого головне у творчості "щоб було весело" і для якого взагалі не принципово відповідати на конкретні питання плебсу, мені, хоч і зрозумілий, але чужий.

От захід зі Стаською Падалкою, авторкою книжки "В очікуванні копірайтера", мені сподобався. Образ цієї дівчини класний: вона мила, стильна+конкретно відповідає на питання, та ще й по суті. Хоч, знов-таки, я читала книжку, і нічого аж такого нового не почула, все ж приємно було занотувати кілька нових  назв книжок про письмо (вірніше, нотувала Катя, бо в мене розрядився телефон). 

Ось такими заходами до мене постукала книжкова осінь. Приємно, що я зустріла її з книгоподругою і що встигла повернутися додому, перш ніж Київ накрив дрібний, уже зовсім осінній дощ.

"Кайдашева сім'я" у театрі Івана Франка

Театральний сезон із колегами відкрили в Національному академічному театрі імені Івана Франка. Ще в червні взяла квитки на виставу "Кайдашева сім'я", бо саме на цей спектакль не можна просто так взяти і купити за два тижні до. Почитала відгуки і зрозуміла, що це одна з хітових вистав театру: тут і побутовий гумор із опери "за жизнь", і соковита мова, і, звісно, чудовий акторський склад. Зірка вистави – Наталя Сумська в ролі Кайдашихи. До речі, Лавріна грав її син.

Загалом нам сподобалося, хоча кожній найбільше сподобалося різне: Наті – Лаврін, мені – досконала дикція актора Володимира Коляди,  Діні – старі Кайдаші і лаконічність вистави.  

Щодо самої композиції, то для мене найцікавішим несподівано виявився знов-таки образ Кайдаша, що постає чоловіком у кризі віку, яким нехтує сім'я і який спивається від того, що в сучасному світі називається глибокою депресією. Це є і у творі, але все ж Кайдаш губиться за колоритними трагікомічними сварками між Кайдашихою й Мотрею. 

На що сценаристи забили, так це на лінію Лавріна і Мелашки. Хоча, з огляду на Мелашку, може, це й на краще. Мелашка в Нечуя-Левицького – це найніжніший образ твору (до певного часу), а у виставі – це якась несамовито-придуркувата дівчина. Мені аж незручно було дивитися на неї. Ну, може, комусь весело, то на здоров'я.

Загалом вистава минає на одному подиху, що насправді великий плюс. У залі була маленька дівчинка, то вона так дзвінко реготала, що не можна було не сміятися))) Хоча кілька іноземців у партері не доганяли, що тут відбувається, тож не думаю, що "Кайдашева сім'я" запала їм у серце.

Менше з тим, цю виставу можу рекомендувати до перегляду, хоча для мене для вау чогось таки забракло. Можливо, я нарешті просто полюбила якісь експериментальні вистави типу "Дівчина з ведмедиком". Для мене це поки вистава №1 із побачених цього року.

топ-5 улюблених і топ-5 ненависних творів шкільної програми

Якщо довго дивитися на мій блог, то можна подумати, що я на нього забила. Але це не так) Цього літа я прочитала як ніколи багато. Помалу про все писатиму. 

Та найголовніше – це те, що ми з колегами створили ютьюб-канал, де публікуватимемо відео на мовно-літературні теми! Перше відео про те, які твори шкільної програми подобаються дітям, а які – не подобаються. 

Насолоджуйтеся!)