У відпустку – на Марс

Brainy is the new sexy

«Brainy is the new sexy» – каже серіальна Ірен Адлер про Шерлока Голмса, і цим окреслює нову світову тенденцію захоплення харизматичними розумниками. Шелдон і Леонард, доктор Гауз і його команда, Деніел Пірс, доктор Лайтмен – цей ряд образів-кумирів можна продовжувати. Фізична дужість, приваблива зовнішність – ніщо, коли на екранах з’являються персонажі, головними рисами яких є розум, харизма і цинічність во благо. У цю систему особистістих координат ідеально пасує реальна постать одного з найвідоміших підприємців сучасності Ілона Маска, життя й наміри якого направду нагадують науково-фантастичні сюжети.

Про Ешлі Венса

Біографію Ілона Маска, живої легенди в світі сучасних технологій, написав бізнес-журналіст Ешлі Венс. Царини зацікавлення дослідника різні: від кібершпіонажу до розшифрування ДНК і дослідження космосу. Проте визнання журналістові принесла саме книжка про Ілона Маска, в якій автор представив на читацький розсуд своє бачення постаті винахідника й бізнесмена, показав його як складну, жорстку, але цілісну, неймовірно мотивовану людину, чиї божевільні задуми здійснилися завдяки розуму, працьовитості, ризиковості. Українському читачеві бестселер доступний у перекладі Мирослави Лузіної. Книжка побачила світ у видавництві Оксани Форостини.

По-нашому – божевільний

«По-вашому, я божевільний?» – із такого запитання почалося спілкування Ешлі Венса з Ілоном Маском за вечерею в одному з ресторанів Кремнієвої долини. За півтора року до того журналіст отримав дошкульну відмову від Маска на прохання написати про нього книжку. Ешлі Венса, як істинного журналіста, відмова тільки розпалила, і він вирішив писати про Маска з інтерв’ю його колег і знайомих. Урешті, Маск сам відшукав упертюха і погодився на співпрацю.

І справді для тих, хто не надто цікавиться технологіями, плани Маска на кшталт колонізувати Марс можуть видатися сміховинним. Але, якщо розібратися в його досягненнях в галузі ракетобудування, то схоже на те, що реалізація амбітних планів – це питання часу. Це як з електрокарами: колись сама ідея створити авто, що працюють на електриці, могла викликати щонайменше недовіру, а сьогодні компанія Tesla, одним із інвесторів якої є Ілон Маск, успішно створює електромобілі кількох моделей, а водночас і потенційну загрозу для існування автівок із класичними системами живлення двигунів.

Розділ за розділом Ешлі Венс розповідає про становлення характеру Ілона Маска, його дитинство, шлюби, дітей, та найбільше – про стартапи, невдачі, кризи й шалений успіх, що закономірно прийшов до Ілона Маска.

Особисто для мене найцікавішими виявилися перші розділи книжки, де божевільні наміри Маска тільки окреслюються. Так, Ешлі Венс урівноважує «надлюдинність» Маска екскурсами в його дивакувате підліткування,  особисте життя, смерть першого сина, що загинув немовлям невідомо чому, народження п’ятьох дітей, стосунками з другою дружиною акторкою Талулою Райлі. Але все одно книжка – це насамперед історія любові Маска до технологій і вміння реалізовувати мрії. При цьому Маск далекий від ідеалу – він жорсткий зі своїми працівниками (про оригінальну манеру спілкування зі своїм штатом теж є чудовий розділ), не має змоги приділяти достатньо часу своїм рідним, але він одержимий ідеєю, і це не може не захоплювати. Надто зважаючи на невдачі: перші запуски ракет Falcon вартістю в кілька десятків мільйонів доларів не вдалося здійснити, ракети вибухали, і Маскова компанія SpaceX зазнала колосальних збитків. Але Ілон не боїться невдач і пробує ще. Урешті, Falcon 9 таки вийшла на орбіту й повернулася на посадкову станцію. Що це означає?  Переформатування ринку ракетобудування: ракети SpaceX дешевші за ракети найближчих конкурентів. При цьому вони не є одноразовими: успіх Falcon 9 дозволяє стверджувати, що можна потрапити у відкритий космос і повернутися з нього саме на той клаптик Землі, звідки ракету запустили. Ось воно, не таке вже й фантастичне майбутнє. Тому ближче до кінця плани про освоєння Марсу во ім’я врятування людства вже сприймаються як належне.

Стиль, що захоплює й мотивує

Книжка про Ілона Маска – це зразок якісного журналістського дослідження. Ешлі Венс сумлінно опрацював наукові факти, пильно вивчив біографічні подробиці з життя винахідника і його рідних, сформував психологічний портрет Маска, а також, що вкрай важливо, подав докладну інформацію про середовище, в якому Маскові вдалося реалізувати свої божевільні ідеї. Багато уваги приділено особистостям інженерів, підприємців, інвесторів, завдяки чому SpaceX, Tesla і SolarCity постають монстрами завдяки діяльності амбітних, ідейно вірних, неймовірно розумних та працездатних людей. І це надзвичайно мотивує книголюбів. А те, що книжка написана доступно, має внутрішній сюжет і потужну емоційну складову, робить її цікавою для широкого кола читачів. Адже мотивація наразі – це наше все.

Український переклад видання дуже хороший, багатий. Тішить око і дизайн книжки, її приємно тримати в руках, а по прочитанню – милуватися на полиці.

Для диваків і дивачок. Принаймні, для мрійників

Хоч ця книжка, як вже мовлено, є бестселером, а відтак цікава для читачів різних зацікавлень, мені здається, що найпотрібніша вона саме для дивакуватих одержимих різними ідеями підлітків, geek-ів. Просто тому, що біографія Ілона Маска (а він, поза сумнівом, гік) – це приклад того, як вроджений особистісний стрижень, помножений на одержимість, працелюбність, винятковий розум і удачу, прирікає особистість на нереальні звершення в масштабах цілого людства.

Схожі книжки: Айзенсон Уолтер «Стив Джобс», Пітер Тіль «Від нуля до одиниці»

http://blog.yakaboo.ua/brainy-is-the-new-sexy/ 

Народні оповідання з Харкова

П'ять років тому до "Літературної України", де мені випало працювати редактором відділу листів, надійшло оповідання Юлії Ілюхи "Сірий" про самотню бабусю і її хворого кота. Ми нічого не знали про авторку, тим приємніше було опублікувати її твір і порадіти, що з-поміж дописувачів "ЛУ" з'явилося нове ім'я. Після публікації читачі прихильно відгукнулися про зворушивий твір, а потім, через кілька років, так само зреагували й на не менш щемливу новелу "Велкам ту Каліфорнія". Тоді молода харківська авторка мала за плечима публікації в літературній періодиці й перемоги в конкурсах, і ось цьогоріч  видавництво "Vivat" презентувало дебютну збірку Юлії Ілюхи "Неболови", яка одразу ж потапила до довгого списку рейтингу Книга року BBC.  Непоганий початок!

Видання починається не з текстів, а зі схвальних відгуків українських письменників, журналістів. ведучих. Усі компліменти можна скоротити до двох слів: щемливо і життєво. А вибаглива Тетяна Трофименко, яка вдень з ліхтарем все дошукується реалістичної прози в нашім літературнім процесі, радіє, що твори Юлії Ілюхи "сюжетні, читабельні, психологічні (без надриву) та інтелектуальні (без повчального тону)".
Я можу зрозуміти, чому ця збірка має всі шанси сподобатися багатьом людям. Хоч порівняння умовне, все-таки мені згадалися "Народні оповідання" Марка Вовчка, що свого часу наробили багато галасу, бо люди люблять читати про стосунки, поспівчувати й поплакати, а ще люди люблять, коли письменники пишуть про них без прикрас, що називається "за жизнь".
Поплакати тут можна над кожним з оповідань, бо всі вони — про самотність. В одному син з невісткою виживають матір, в другому — самотня жінка хоче дитину й погоджується на інтрижку з першим-ліпшим, хто виявив до неї увагу, в третьому дочка кидає сина на матір, виїжджає за кордон і цурається минулого... Просвітку нема ніде, і до кінця книжки я вже звикла, що авторка обере для своїх персонажів нещасливий, розпачливий фінал і не пощадить нікого. І читачі сприймуть це належно, бо справді так буває, і схожих історій про невдячних дітей, про самотніх жінок і про драми на війні ми всі наслухалися не з книжок.
І все-таки в мені визріла внутрішня незгода (її викликала не тільки ця збірка, а й кілька інших обговорюваних книжок малої прози, виданих цьогоріч): та невже реалізм — це обов'язково сум і розпач? Чорне і біле? Воно ніби й зрозуміло, що про щастя писати і читати не цікаво, щастя органічніше переживати, але життя все ж минає у безлічі відтінків. Чому б не збагатити ними реалістичну літературу й додати бодай дрібку оптимізму?
А поки в країні й літературі з оптимізмом напряг, оповідання Юлії Ілюхи підкорюють літературні вершини. Good luck, але наступного разу (а в тому, що він буде, я не сумніваюся) хотілося б ширшого емоційного спектру. І трохи здорового цинізму:)

Не зовсім Гумбольдт, або про побічні ефекти психолінгвістики

У мене є подруга Іра і друг Ілля, іноді ми читаємо ту саму книжку, а потім збираємось і обговорюємо її. Переважно десь надворі. Востаннє зустрічалися в парку КПІ, пили якесь круте вино і їли сир, назву якого ладен запам'ятати тільки Ілля) Ми з Ірою філологи, а Ілля — айтішник. Відповідно, картини світу в нас, м'яко кажучи, різні. І взагалі ми дуже різні, нас об'єднує хіба те, що ми за гороскопом Близнюки (ми з Ірою народилися в один день, 14 червня, а Ілля — 6 червня). Близнюки в принципі допитливий знак зодіаку (якщо вірити в такі штуки), а коли їх троє, то це взагалі дуже цікаво:) 

Отже, про клуб Близнюків. Кожен по черзі пропонує свою книжку до обговорення. Кілька місяців тому я (тому що стежу за новинками) запропонувала "Щигля" Донни Тартт, Іра (бо любить спорт) — "Диво в Берліні" Джеймса Брауна, а Ілля (бо любить читати наукові штуки) нещодавно вирішив, щоб ми почитали оповідання Теда Чана "Історія твого життя". І хоч цей текст не вписується в концепцію блогу висловлюватися про сучасне видане українське, все-таки не можу не написати кілька рядків з приводу.

Про американського фантаста Теда Чана кажуть, що нагород в нього більше, ніж творів. Серед відзнак, до речі, Х'юго, Небьола... Але українською Чан, звісно, не перекладений, тож не дивно, що я нічого про цього автора не чула (та й фантастику, чесно кажучи, не дуже знаю і не дуже прагну знати). Однак закон клубу Близнюків є закон, тому довелося прочитати :)

Ілля хлопець іронічний, знав, як познущатися:) В сенсі, що я вже відвикла від лекцій про психолінгвістику, а тут ціле оповідання про те, як жінка на ім'я Луїза вивчала мову інопланетян, а паралельно згадувала щасливі й сумні епізоди з власного життя, в яких вона закохується, одружується, народжує дівчинку, розлучається з чоловіком, втрачає доньку в аварії... Умовно кажучи, є дві лінії: в одній героїня вивчає мову кількаоких створінь, в іншій (реалістичній) в майбутньому часі говорить зі своєю дочкою, яка вже померла, і ніби намагається знайти спільну мову з нею в тих моментах, де стосунки між матір'ю й донькою зазнали кризи. Виявляється, що насправді легше розкодувати мову й письмо інопланетян, ніж порозумітися з кровинкою.

Я умисно майже в кожному реченні вживаю слово "мова", бо мова в оповіданні — це головна його ідея і сюжетотворчий фактор. Автор розмірковує про мову як систему і про призначення мови, її вичерпність, а також обмеження людського лінійного письма як способу передачі точної думки. Інопланетяни в цім плані пишуть досконаліше, бо дивляться на відтворення слова як на одночасний комплекс вираження багатьох понять і думок, в якому нема майбутнього і минулого, а є ніби все разом. Виходить, ніби інопланетянам не потрібні причинно-наслідкові зв'язки, вони ніби як одразу знають про те, що люди називають майбутнім. 

А далі виходить найцікавіше: Луїза так поринула у вивчення письма прибульців, що й сама навчилася мислити, як вони. І історії з її розлученням і смертю дочки, що розчулюють читача, насправді ще не відбулися, а тільки чекають на бідолаху, яка саме закохалася в свого напарника (того, з яким вона, вочевидь, розлучиться в майбутньому). Щойно Луїза усвідомлює це, прибульці собі відлітають, і незрозуміло, навіщо вони взагалі були. Мораль байки така: іноді краще не знати про своє майбутнє, а для цього треба менше тусуватися з прибульцями й не тащитися від психолінгвістики. 

Ну що ж, це дуже цікава ідея. І стиль бездоганний. І виконання. Мені сподобалося, хоч все одно фантастика не стала моїм другом, ми з нею на Ви. Ви при цьому з великої літери, тобто поважаю і розумію, як таким можна захоплюватися.

До речі, як виявилося, за мотивом цього оповідання американці якраз недавно зняли фільм "Arrival" із Емі Адамс у головній ролі. Що ж, можна подивитися, хоча я сумніваюся, що впізнаю в цьому екшні лаконічність і витонченість оповідання.

А твір однозначно раджу прочитати кожному. Філологам так узагалі обов'язково в перервах між лекціями про концепції Гумбольдта і Потебні)

Атомні бомби й полуниці з шампанським

 Незвичне амплуа Януша Леона Вишневського

З Янушем Леоном Вишневським найперша асоціація така: про жінок і для жінок. Однак роман «Бікіні» інтригує тим, що цього разу звичні для автора драматичні колізії між чоловіком і жінкою вписано в складний історичний котекст Другої світової війни. Зруйнований Дрезден, гамірний самотній Нью-Йорк і райський острів Бікіні напередодні ядерних випробувань – ось щонайменше три локації і проблеми, про які автор пише в романі.

Видатний «жінкознавець» сучасності

Януш Леон Вишневський – відомий польський прозаїк. Працює в міжнародній компанії програмного забезпечення в Німеччині. Визнання здобув після публікації  роману «Самотність у мережі», написанням якого рятувався під час депресії. Літературу має за хобі. На сьогодні оприлюднив понад двадцять книжок, що принесли авторові всесвітню славу. Над романом «Бікіні» працював кілька років, оскільки вивчав історичні джерела, пов’язані з катастрофами Другої світової війни.

Попелюшка в історичних декораціях

Дія роману триває наприкінці війни, коли 1945 року американські війська бомбардували Дрезден і зруйнували його вщент. Молода дівчина Анна втрачає в катастрофі матір, будинок, друзів. Перебуваючи в хаосі відчаю, вона гарячково фотографує руїни, вцілілих людей і переховується у склепі, де знайомиться зі скрипалем. Разом із ним дівчині вдається пережити розруху – митці за покликанням, вони ненавидять нацистський режим і не можуть знайти виправдання жорстокості збройного протистояння, що призвів до кривавих наслідків. З часом Анна тікає до Кельну, де в стінах знаменитого собору знайомиться з американським фотожурналістом  «The New York Times» Стенлі Бредфордом, який, вражений світлинами Анни, забирає її з війни просто в редакцію всесвітньо відомого часопису на роботу. Так для Попелюшки починається казка – американці захоплені її вродою і талантом, насущні проблеми з житлом легко розв’язує Стенлі, а з коханцями в Анни проблем не було ніколи, навіть під час бомбардування рідного міста. Поборюючи болючі спогади, Анна прагне стати щасливою, вона закохується і, виконуючи редакційне завдання, потрапляє в справдешній рай на землі – на атол Бікіні. Однак вона ще не знає, що саме їй доведеться фотографувати.

Образ Анни, як і більшості персонажок Вишневського, схематично привабливий: вона вродлива пристрасна жінка-аристократка без комплексів. Та ще і європейка. Чому це так важливо принагідно до роману: автор не приховує своїх симпатій до європейської загадкової аристократичності порівняно з безпосереднішою ментальністю американців. Діалог двох світоглядів – умовно кажучи, американського й європейського – втілені в протистоянні характерів двох закоханих: фотографа Анни і ядерного фізика Ендрю Бредфорда. З одного боку, ці дві несхожі особистості доповнюють одне одного несхожими темпераментами, однак чи зможуть вони дійти згоди в глобальних питаннях, наприклад щодо зброї масового винищення?

           

Інтелектуалізація масового читва

Стиль прози Вишневського вирізняється тим, що, окрім чуттєвої любовної історії, читач завжди дізнається щось пізнавальне. Цікаві факти з біології, фізики, хімії розбавляють концентрацію пристрастей і відволікають від схожих одна на одну еротичних сцен. У «Бікіні» таким козирем стали історичні факти, що їх автор вивчав перш ніж взятися до написання роману. З тексту можна дізнатися про культурне життя Дрездена, Кельну, Нью-Йорка, про музику, живопис, архітектуру, науку, маловідомі сторінки з життя відомих політиків, музикантів, письменників. Все це пожвавлює оповідь і дивним чином сусідить з любовними сценами на зразок частування полуницями у човні в сяйві призахідного сонця. Втім,  інтелектуальна, сказати б, наснаженість потенційно масового читва додає йому рівня і є безсумнівною перевагою. А розкішний український переклад – окремий привід для насолоди.

Психотерапія для жінок

На зустрічах із Янушем Леоном Вишневським відвідувачки засипають автора проханнями дати пораду щодо проблем у їхньому особистому житті. «Ви для мене психотерапевт, якому не треба платити», – зізналася одна на цьогорічній презентації у Львові. Це не дивно, тому що письменник з трепетом ставиться до своїх персонажок, серед них майже не трапляються відверто негативних, на відміну від чоловіків. Інше питання, наскільки вони нестереотипні й реалістичні: всі як одна сексуальні, відверті, розумні, добрі, непокірні, незалежні, талановиті, готові щомиті радикально змінити своє життя. У них шалено закохуються, заради них роблять неймовірні вчинки. Вони носять вишукані сукні, ніжну білизну (от реально не читала ще тексту Вишневського, де автор би не розповідав про комбінації й станики). Вони ідеальні, отже, таких у реальності не існує. Але кому потрібна реальність? Якщо жіночі романи мають право на існування, то хай вони будуть такими. Адже іноді відволіктися від повсякденних турбот найлегше, споглядаючи вишукані історії кохання. Інша річ, як потім повертатися до реального світу, де і чоловіки простіші, і білизна звичайна.

Джерело: http://blog.yakaboo.ua/atomni-bomby-j-polunyci-z-shampanskym/

Дитина, яка вміє бути дорослою, дорослий, який вміє бути дитиною

Приємно читати книжки про добро і щастя, коли не боїшся, що персонажі розлучаться або що автор уб’є котрогось посеред ідилії. Приємно читати про доступне кожному взаєморозуміння, просту тиху радість повсякденного спілкування з дорогою людиною, навіть якщо ця людина – шестирічна дівчинка, кинута матір’ю напризволяще із запискою «Попіклуйтеся про неї. Будь ласка».

Про Олексія Чупу

Олексій Чупа – молодий прозаїк і поет, автор книжок про українські суспільні проблеми останніх років. Повість «Вишня і я» письменник назвав експериментом, адже уперше спробував написати про світ очима безпосередньої дитини: «Я захотів написати книгу, у якій була б дитина, яка вміє бути дорослою і дорослий, який вміє бути дитиною».

Перші тридцять років у житті хлопчика – найскладніші

Першого літнього дня тридцятирічний Ярчик зустрічає в магазині кинуту дівчинку Вишню й забирає її до себе. Вони щасливі. Це все.

Книжок про химерну дружбу багато, а про щастя – мало. Бо в книжки про щастя не дуже віриш – не буває так, щоб чоловік просто так взяв до себе дитину, та ще щоб та дитина виявилася такою тямущою, світоглядно цілісною і мудрою. Диво-дитина й інфантильний не-мужик.

Ярчик, хоч й інфантильний, але відповідальний. Вишня – не по віку мудра й допитлива. Він стає їй за маму, тата, брата, вона ж, як і кожна дитина, додає сенсу й барв Ярчиковому життю. Щодня Ярчик купує апельсини, ходить на роботу, щообіду телефонує, щоб спитати, як Вишня проводить день. Вишня миє посуд, веде записник, де фіксує все перебите пережите за день і чекає з роботи свого дорогого Велетня, який ніколи не відведе її до магазину й не тицьне записку в руки.

Це книжка про просте щастя, про радісні дрібниці, з яких складаються дні. Годування качок, рахування дерев на подвір’ї, саджання кісточок й очікування абрикосового лісу, простий торт з вафельних коржів, перемазаних кремом – усі ми були Вишнями і любили казки.

Ось чому мені здається, що «Вишня і я» – це казка. Саме так, може, й не буває, але, в принципі, десь так воно і є.

Ще одна «невимушена» книжка

Хоч твори Олексія Чупи не увійшли до антології «невимушених», але повість «Вишня і я» дуже туди б пасувала. Адже стиль цієї казки легкий, простий, наївний. І знову камерні декорації: квартира і подвір’я. І знову без незвичайних героїв у незвичайних ситуаціях. Єдина відмінність від інших «невимушених»: автор не тицяє читача в непривабливу дійсність. Не цього разу. Буває, що все погано, але трапляється і так, що все добре. Так що видихніть і побудьте в хорошому настрої. Озирніться: якщо у вас є друг, цього вже може бути достатньо для радощів.

А ви знаєте, скільки дерев на вашому подвір’ї?

Кажуть, про щастя не цікаво ні читати, ні писати. Але іноді можна. І це саме той випадок, коли після читання вам просто може бути приємно на душі, навіть якщо не йняти віри, що так буває насправді. Може, вам теж захочеться перемазати кремом вафельні коржі або погодувати качок. Чи принаймні полічити дерева на подвір’ї.

Для дітей – від шести до тридцяти й більше

З інфантильністю тяжко, бо взагалі це може стати проблемою. Але здорова інфантильність, безпосередня цікавість до всього довкола, спрощене бачення світу часом додає життю барв і розслаблює. Тож «Вишня і я» сподобається всім, хто любить дитину в собі, трохи втомився від осіннього холоду і хоче хоч на годинку повернутися в дитинство і літо.

Схожі книжки: «Бабине літо» Марка Лівіна, «Невимушені», Ерленд Лу «Наївно. Супер»,

Джерело: http://blog.yakaboo.ua/dytyna-yaka-vmiye-buty-dorosloyu-doroslyj-yakyj-vmiye-buty-dytynoyu/

Без словника – без шансів

Два оповідання Алли Дорош я чула до того, як мені до рук потрапила її дебютна книжка «Баобаб та інші історії». Перше – «Сім» – пролунало на одній із зустрічей анонімних прозаїків «ЛітМайданчика» й сколихнуло присутнє жіноцтво дражливою темою материнства, що не відбулося. Друге – «Реквієм» – про загиблого в АТО юнака викликало захват в аудиторії у Львові на торішньому Форумі видавців. Щодо мене, то я не могла тоді визначитися, сподобалися мені ці тексти чи ні, тому що в них била під дих саме тема, за якою я як слухач (обидва твори зачитували) не могла відчути автора.

Прочитала збірку – інша картина. Вдалося побачити автора – насамперед через стиль. Автора, що вирізняється з-поміж інших саме завдяки карколомним мовним американським гіркам, місткій, відшліфованій оповіді, багатій лексиці й темпу, в який не можна просто так влитися й нестися за оповіддю, тому що повсякчас затинаєшся на незвичних для контексту словах і варваризмах. З одного боку, такий удар лексикою по голові тримає читача на зразок мене в тонусі й розширює горизонти знань. Водночас це дуже відволікає (особливо варваризми), тож доводиться пірнати в текст знов і знов з надією, що вже цей заплив точно добіжить кінця без перерви на словник.

Та все ж книжку краще читати зі словником. А ще – з енциклопедією на зразок «Усе про все». Хоча якщо ви добре обізнані, наприклад, із двома громадянськими війнами в Ліберії, то, може, вам і не доведеться розгрібати контекст, щоб збагнути, про що цей бісів «Баобаб». Мені ж довелося, та я й не шкодую, адже коли ще випаде нагода почитати про внутрішні війни африканських країн. Та й не тільки про них.

Словом, книжка Алли Дорош – це робота для читача, але працювати корисно, хоч і не хочеться. Утім, на текстах про всім знайомі побутові колізії в системі координат «мати – дочка», «успішна жінка – пропаща жінка» можна й перепочити, бо всі ми це десь бачили як не в себе вдома, то принаймні в серіалах.

Я ж трохи напишу про тексти, що сподобалися мені. Насамперед це оповідання «Лялька на гойдалці». Ім’я головної героїні Агата натякає, що зараз буде детектив. Мені й назва одразу засоціювалася з навіюванням жаху (пристойні письменники рідко пишуть про ляльок, щоб замилувати, частіше – щоб налякати). А якщо лялька ще й на гойдалці… Та ще й у декораціях похмурої ірландської погоди й не менш похмурих, хоч і сучасних, будівель – то можна з перших сторінок шукати, хто ж із цих милих людей урешті повіситься, а хто виявиться до цього причетним.

Далі. Оповідання «Bella Donna». Воно виявилося одним із тих, що їх довелося читати двічі, щоб збагнути, що відбулося. Так толком і не збагнула. Тобто є несподіваний, якийсь фантасмагоричний фінал, а все починалося ніби просто й буденно. Враження, ніби подивилася першу серію «Твін Пікс».

Ну і вже зовсім неподібне до попередніх згаданих текстів оповідання «День, коли лікарю С. довелося збрехати». Інакше, бо жодних фантасмагорій – груба реальність про війну і людей на війні. Без героїв, без прикрас – кризово, екзистенційно вихолощено і безпросвітно.

Збірка Алли Дорош «Баобаб та інші історії» цікава тим, що тексти дуже різні – і тематично, і навіть жанрово (від детективу – до побутових мелодраматичних новел). Стиль авторка має, а це, надто як на дебютанта, архіважливо. Вбрана книжка в гарну обкладинку приємного кольору, щоправда, з блоком склалося не все – направду бракує останньої коректорської читки після верстки. Але до розмови про огріхи вдаватися зовсім не хочеться. А от що хочеться, так це побажати авторці успіхів, нових книжок, інтриг для сюжетів. І порадіти, що ініціативи «ЛітМайданчика» й «Електрокниги» увінчуються такими цікавими проектами.