Знайомство з рецензіями Галини Юзефович

Іноді передозування книжками супроводжується кризою писання про них, і ось тоді душа бажає почитати критиків, попідглядати за їхнім фокусуванням на твір, насолодитися стилем. Минулого тижня подумала: чого це я не читала книжок Галини Юзефович? Всі давно про неї говорять і говорять хороше. Треба дізнатися, що там до чого.

Книжка "Удивительные приключения рыбы-лоцмана: 150 000 слов о литературе" справила на мене хороше враження саме через стиль: він легкий, а я вже звикла не соромитися  того, що люблю легкий стиль. Є тут і мила суб'єктивність, і ненав'язливий контент, і величезна кількість інформації: до книжки входять статті про понад 150 книжок сучасної російської, зарубіжної літератури, а також трохи про класику і навіть нон-фікшн. 

Щодо фокусу, то важливим для мене є те, що Галина Юзефович пише про книжки, які їй сподобалися. Тобто упивання трешем – не її ґілті плеже. З одного боку, через це загальний тон книжки близький до "вбитися позитивом", але на поважному рівні. З іншого боку, це певна мудрість: ну бо нащо розповідати про погані книжки? Якщо ти стоїш на стороні добра і твоя місія – примножувати читацьке щастя, то про погані, на твій погляд, книжки краще не згадувати, тоді їх ніби як не існує. Я, до речі, теж переважно так і роблю.

Щодо інформативності: якщо комусь цікаво дізнатися, як живе і чим дихає сучасна російська  література, Галина Юзефович вам про неї докладно розповість: хто, що і навіть навіщо. У мене про цю літературу уявлення туманне, читала авторів максимум 10 (Пелевін, Аствацатуров, Прілєпін, Іванов, Сорокін, Галіна, Єлізаров, Садулаєв...). Як не дивно, читати більше бажання не виникло, мій блог – для наших авторів передусім)

А от про зарубіжку читалося захопливо, багато чого виписала, дещо читала і сама. Сподобалося, що авторка не снобка – однаково захопливо розповідає і про щось, штипу, Уельбека або Франзена, і про Гілліан Флін і навіть про "Дівчину з потяга" (у нас, здається, на такі книжки критики часто більше гидливо махають "геть"). 

Що мені геть не сподобалося, так це аналіз нон-фікшн книжок, де йдеться про російсько-українські відносини. Душок зверхності, вочевидь, не викоренити навіть з інтелігентних і типу опозиційних людей: "Виктор Янукович – не друг и тем более не протеже Путина (Янукович – ставленник прежнего президента Юрия (Юрія????) Кучмы, и единственная причина его возвышения в том, что только Янукович мог в 2004 году сам оплатить свою предвыборную кампанию); "Решение о возвращении Крыма в Россию не было спонтанным (разговоры об этом велись с 2008 года, когда Украина впервые задумалась о вступлении в НАТО)". 

І якщо про все, що було до цих рядків, хотілося казати: "ах, яка краса", то після невимушеного жогнлювання фактами чужої історії, у мене подумки виривалося: "а це, бляха, що це ще за хня?". Товариші російські інтелігенти, не дозволяйте собі суджень про будь-яку країну, крім своєї. Не падайте в чужих очах там, де можна стояти. Саме через такі недалекі пасажі книжки отримала від мене на Ґудрідзі трійку замість потенційної п'ятірки.

Як можна і як не варто писати родинні саги: "Люди в гніздах" Олега Коцарева і "№1" Остапа Дроздова.

Цього тижня прочитала я дві химерні книжки. Обидві вони – про самих авторів.  Сирена"стоп" усередині завжди підвиває, якщо знаю, що автор пише про себе. Зрозуміло, що буде ніби і про  скромного себе, а ніби і (не дуже скромно) про всю Україну. Ну а спонсор такої втіхи – жанр родинної саги, куди завжди поміститься все. Утім, на прикладі книжок Олега Коцарева "Люди в гніздах" і Остапа Дроздова "№1" можна чітко побачити, як писати все-таки допустимо, а як точно ніколи не можна, просто-таки злочинно.

Роман "Люди в гніздах" – це про кілька поколінь родичів письменника Олега Коцарева. Попри те, що тема не дуже інтригує, особливо тих, хто не дуже добре знає автора, мені не було нудно ані сторінки (хоч хто кому дядько-прадід-дружина-втікачка я так і не розібралася).

Люди в гніздах – це люди в театральних ложах, що спостерігають за виставою, імення якої, зрозуміло, – саме життя. Автор  спостерігає за життям разом із ними й ниточка за ниточкою розплутує родинні зв'язки від століття 17–18 й аж до сьогодні. На щастя, це розслідування не розтяглося на 800+ сторінок статечної оповіді. Роман динамічний, тут багато різножанрових вставок: щоденники, афіші, пісні, анекдоти... Але все-таки читати цю книжку приємно не через жонглювання літературними прийомчиками, а через самоіронію: нема тут претензій на епічну сагу чи примарну об'єктивність. Це просто гра: дитинка на початку історії забавляється спогадами  за допомогою старих іграшок, а наприкінці, коли дитина підростає й перетворюється на Автора (теж цікава рольова гра), розуміє, що цікавіше забавлятися словом. Відтак автор грається в родинну сагу, переказуючи, вигадуючи і домислюючи, незмінно іронізуючи і, в принципі, знімаючи з себе відповідальність за сказане – і про це попередили ще в анотації, повідомивши,  що "Люди в гніздах" – це деконструкція, тобто розвінчування, родинної саги як жанру. Ну, про розвінчування я здогадалася тільки наприкінці твору, де головний персонаж (звиняйте за спойлер) зустрічається з усіма своїми померлими родичами і слухає їхні враження про написане творчим нащадком. Виникає питання: що це було? Ну, звісно, сон, марення. Гра. Такий фінал. Несподіваний.

Підсумок: можна читати. Буде весело, але спотикання об "хто-кому-родич" неминуче, якщо у вас не геніальна пам'ять.

Наступна книжка цього тижня – роман Остапа Дроздова "№1". Я вдячна цьому твору за наведення різкості й порядку у своєму читацькому досвіді: відтепер я офіційно обіцяю собі не дочитувати такого трешу і не писати про треш у цьому блозі. Хіба за якимись промовистими винятками. 

Я рідко дозволяю собі категоричні судження, бо вагаюся, чи маю право на них. Але "№1" – це те, що називається агресивний несмак, і якби програма "Рагулі" була про книжки, то це видання точно стало б героєм котрогось із випусків. Якщо коротко, то це авторове "я люблю себе до сліз". Якщо трохи довше, то це вилив бруду на "сіру масу" і створення нерукотворного пам'ятника собі коханому, який, типу, fucks the system. І просто розбризкує довкола себе свіжі істини про те, як треба жити, кохати, протистояти. У принципі, нормальна людина і не назве свій твір "№1: роман-вибух". Ні, це не вибух, це комплекс. І винос. Винос мозку. Сюжету – нуль, стиль – жахливо, просто вирвиоко-публіцистичний. Є два-три кумедні моменти (наприклад, про те, як герой у театрі слухав, як сусіди по ложі поїдали смоктунці і сухарики). Один більш-менш цікавий (хоч і неприємний) образ атовця зі Сходу. Решта – це ЯЯЯкання. Це риторика звинувачень, але аж ніяк не підкріплена особистим авторитетом. Не зрозуміло, з якого дива автор вважає, що він має право так рагульно і сокирно розкидатися судженнями про світ? У мене весь час було враження, що мене б'ють кропивою по лиці так, що я обростаю пухирями. Пухирями ненависті))) Мені було ніяково, що я це читаю і дочитую. Ніколи більше, просто нізащо! На свій сором (чи щастя), я не знала, що автор ще й відомий журналіст, "один із найуспішніших та найупізнаваніших медійників Західної України, піонер суб'єктивної журналістики в Україні". Страшно, страшно мені, піду у свою зону комфорту. Життя справедливе: тиждень тому я написала у блозі, що хріноватенько бути категоричним, може, комусь та книжка і зайде, але ні, ця книжка – злочин проти самого поняття КНИЖКА. Хоч я люблю Видавництво Анетти Антоненко за смак видавчині, але це – колосальний промах.

На Ґудрідс ця книжка має рейтинг 4+. Моя одиниця його, звісно, не змінила. Але реально моторошно, що люди дозволяють такому примітиву влізати собі в голову та ще й аплодують йому. Цікаво, що після "№1" ще й з'явився "№2". Хоча, що мене дивує: рагульство – поняття нескінченне. 

Між осяянням і первісним хаосом

Творчість Мирослава Лаюка привернула увагу багатьох українських читачів дебютною збіркою “осоте!”. Наступні книжки не розчаровували, про що свідчать перемога Мирослава в рейтингу “Літакцент року” (“Метрофобія”) та потрапляння до короткого списку “Книги року Бі-Бі-Сі” з романом “Баборня”. Не дивно, що й новий роман “Світ не створений” увійшов до не таких уже й коротких списків маст-рід для українських книголюбів. Чекала на нього і я. Та якщо попередні книжки (особливо поетичні) справили приємне враження композиційної продуманості, то “Світ не створений” лишив розгубленою. Тут було забагато всього і все це минуло надто стрімко, щоб встигнути розібратися.

З одного боку, радісно й цікаво стежити за тим, що письменник Мирослав Лаюк може бути різним і писати про різне, не відмовляючись від міфології й улюбленої естетики гірських краєвидів. У “Баборні” йдеться про злу бабегу-вчительку та її минуле, у поетичних збірках автор зухвало й іронічно пише про творчий самопошук, а от “Світ не створений” – це кілька сплетених воєдино історій із різних часів і навіть світів: від міфологічного створення світу до українського сьогодення. Відповідно, сюжет передбачає кілька ліній із великою кількістю персонажів: тут і Карпати 19 століття, і махновщина 20-тих років, і сучасні Схід України, і Київ, і Париж. З-поміж персонажів – лікарі, митці, ворожки, повстанці, сільські баби-діди, історичні діячі, постраждалі від Чорнобиля, атовці і навіть рись Агата. Усі вони поєднані лінією долі амбітної молодої мисткині, яка хоче розкрити таємниці своєї родини. Очевидно, що написати про таку величезну кількість персонажів у трьохстах сторінках – виклик серйозний. 

Та якщо різні часові площини Мирослав Лаюк змалював атмосферно, то із персонажами, а в результаті й із композицією, не все так добре (принаймні, для читачів типу мене). Темп розгортання подій шалено швидкий (і це добре), але осмислити вчинки персонажів і зв’язки між ними завдання не дуже просте. Значну частину книжки колоритна картинка вражає більше, ніж непослідовна дія. У підсумку, хоч лінії ніби нарешті й зведено воєдино, читач все одно не встигає за персонажами. Так і хочеться сказати: “Агов, полегше!”

З іншого боку, думка про позачасову єдність усього з усім, ідея творення й руйнування, любові й зради – це вдячний матеріал на всі часи, і в усі часи він привертатиме увагу, надто якщо наснажити його сюрреалістичними елементами, несподіваними поворотами і … риссю Агатою. Для читачів, що люблять пороздумувати про призначення творення, цей твір саме те, що треба.

Висновок: цей роман не для всіх. Про це чесно сказано в анотації: “Дехто з героїв добирається майже до кінця, доки через дріт не проходить струм і не відкидає у первісний хаос. Однак є й ті, хто знаходять своє осяяння, з якого постає новий світ. Читач може опинитися разом з першими чи другими”. Я належу до перших, але тим цікавіше дізнатися думку других.

Джерело: блог Видавництва Старого Лева Між осяянням і первісним хаосом

Як не писати про книжки

Як писати про книжки? Гарне питання. Щоразу ставлю собі його, коли пишу у свій блог або в блог якогось видавництва. Напевно, треба спочатку зрозуміти, чим для людини є писання про книжки. Для мене – передусім хобі, і хоч це не знімає з мене відповідальності за сказане,  все ж  почуваюся більше орієнтувальником у світі книжок без претензій на визначення їхнього місця у Його Величності Літературному Процесі (хоча це теж дуже цікава штука).  Може, тому у своєму блозі дозволяю собі більше суб'єктивності,  хоча в блоги видавництв намагаюся писати з урахуванням аудиторії та її потреб. Але все одно аудиторія – це таке абстрактне поняття... Годі й казати про якесь адекватне розуміння так званих "потреб".  Хоча все одно тут є якісь орієнтири.

З одного боку, ніби ясно: якщо людина пише статті, наприклад, на сайт "Літакцент", то це один підхід. Тут можна дозволити собі умняки, тут обов'язково треба говорити про контекст і місце книжки в літературному процесі, а от що точно буде не в тему, так це фіксація невигадливих емоції, типу, вау, книжка дуже захоплива, почитайте її, обклавшись подушками й запаливши свічки з ароматом ванільки на столику з бамбуку. Читати фахові рецензії складно. Принаймні, мені. Наприклад, одного разу зловила себе на думці, що мені подобається азарт Ганни Улюри, вона має свій стиль, іронічність, але до кінця я дочитала мало рецензій цієї критикині, тому що її літературознавчий всесвіт дуже далеко від мого (ви скажете, ясний перець, бо то високий рівень, він вимагає відповідного рівня і від читача, і я погоджуся, але все одно не дочитаю і не дуже соромитимуся факту, що "ще не доросла". Менше з тим, нова книжка в мене у списку "маст рід" і її я сподіваюся подолати. Може, доросту))).

Якщо ж людина веде відеоблог або книжкові сторінку в Інстаграмі,  і її мета – просто надихнути на читання й трохи зорієнтувати в новинках, то згадка бамбукового столика – цілком ок. Такий формат, і покликання відгуків – зробити життя читача передусім затишнішим і наповненішим. До речі, цей формат класно об'єднує людей в затишні осередки книгодружби. Тут про книжки пишуть більш-менш просто, без занурень у контекст, із обов'язковим "я рекомендую цю книжку" або "мене ця книжка лишила байдужою/байдужим". Звісно, нерідко й інстаграмні відгуки можуть виказувати в авторах фахових рецензентів, але все ж це, швидше, винятки. На жаль, попри мою симпатію до книгоблогінгу, і з-поміж блогерів мені на сьогодні важко знайти багатьох улюбленців (є кілька, але небагато).

Отже, писати про книжки треба, враховуючи платформу й рівень потенційних читачів цієї платформи (оце так свіжа думка, сама вражена!). При цьому завжди треба пам'ятати, що кожен читач живе в межах свого всесвіту очікувань і перевірених саме для нього істин. Тому не варто бути категоричними (хоча категоричність часом приваблює). 

А от як все таки НЕ писати про книжки? Якщо говорити про мене, то я у відгуках не люблю,  просто-таки не зношу ось таких двох штук:

1. Слово "ЗВІСНО/ОЧЕВИДНО".

"Це, звісно, погана книжка" – пише або каже рецензент, а я читаю: "Мені не подобається книжка, але мені влом вам пояснювати, чому, тому просто прийміть це як факт". Самі слова "Звісно/очевидно" – маніпулятивні й трохи принизливі. А ще – неконкретні. Наприклад, Євгеній Стасіневич у "Букоголіках" може сказати щось типу "Шантарам" – це поганий роман. Серйозно? А відносно чого він поганий? Відносно "Улісса" чи відносно Люко Дашвар? Чи відносно ситуації, у якій краще його читати? Я можу, наприклад, назвати, чому "Шантарам" – хороший роман. Якщо ви їдете в поїзді і поруч галас, то "Шантарам" вас позбавить цього гамору, щойно ви зануритеся у світ пригод головного героя, хай він навіть говорить  неправдоподібно кучерявим стилем. Можливо, якщо треба вибрати книгу свого життя й взяти її на дикий острів, то "Шантарама" справді варто викинути за борт, але ж ми не знаємо, чорт забирай, про яку ситуацію в житті читача йдеться, то чи можна казати про книжку "звісно/очевидно" погана? Урешті-решт, кожен має свої так звані "ґілті плеже" (і не завжди ґілті) в читанні, та чи це погано? 

Або. Десь прочитала в мережах, що книжка Катерини Калитко "Земля загублених",  звісно ж, – фігова й переоцінена. Справді? Відносно чого? Відносно "Інтернату" Сергія Жадана?  Чи відносно Макса Кідрука? Чи відносно творчості самої Катерини Калитко? Я от, наприклад, стараюся читати якомога більше актуальних новинок, і з-поміж них торік "Земля загублених" для мене була дуже цікавою в плані стилю і в плані сюжетів деяких новел. Ця книжка здивувала, вона виникла якось непередбачувано для мене і відрізнялася з-поміж інших. Розумію,  що це так для мене, тому, припускаючи, що чиїсь смаки відрізняються від моїх, не дозволяю собі уїдливого "звісно ж".

2. Виривання невдалих фраз або тицяння носом в погану коректуру чи літературне редагування.

Я зараз не про неподобства штибу позаминулорічного перекладу "Моєї неймовірної подруги", а про якісь окремі мовні недоліки книжки. Цього року я прочитала 80 книжок, переважно свіжих, і не було жодної, у якій би не було помилок/хибодруків. Звісно, якщо ситуація критична, то треба про таке писати, але якщо там кілька недолугих речень, не варто надто ревно тицяти носом. Не люблю, коли у відгуках автор смакує якісь хиби, радо цитуючи їх і показуючи, який він розумний і класний. Мабуть, найкраще про них говорити жартома, беззлобно. Але це так важко)) Та ще й прісно, не цікаво.

Ці пункти – про зверхність. Але є парадокс: деякі люди заслужили право на цю зверхність (хай навіть вони називають це об'єктивністю). Іноді досвід прочитаного зашкалює і тоді виникає відчуття "якщо не я, то хто?". І це теж правда. Відсутність реверансів – це правильно, якщо не перетворюється на критикантство. Нейтральність нудна і боягузлива. Категоричність – приваблива (так-так, я в курсі, що два абзаци тому написала протилежне). Ось такий дуалізм, і, як писав Доктор Падлюччо, "в цьому дуалізмі моя жизнь".

Словом, я не маю поняття зеленого, як писати про книжки, і часом думаю, що це марна річ. А щоб не думати, піду краще книжку прочитаю. А потім не буду писати про неї)

Втамувати ностальгію: "Коханці Юстиції"

"У степу і хрущ м'ясо",  – щоразу думаю собі, коли кожного нового читацького року беруся за свіжі видання нашої  літератури. А що новий рік для мене починається у жовтні, то тут нічого дивного: Форум з Арсеналом позаду, нестямне бажання прочитати все й одразу перетворюється на чіткий список. У ньому, якщо відкинути перекладне, а фіксувати тільки своє-рідне, лишається  не так  вже й багато книжок: не тішать надміром нас українські автори, нема на те ради. Але тим сильніше й охочіше реагуєш на повернення в літературу авторів, із яких любов до сучасного літпроцесу й почалася. Юрій Андрухович для мене з-поміж таких.

Трохи я хвилювалася через цих "Коханців Юстиції". Авторові із печаттю класика на аурі ризиковано довго нічого не видавати, бо потім починається оце все "не так і все не те". Я теж переживала, бо часом річ не тільки в авторі, а і в читачі: ну, закохалася ти в "Рекреації" й "Московіаду" на першому курсі університету, подумаєш! Але після цих книжок, а також після поетичних збірок, романів "Перверзія", "Таємниця", "Дванадцять обручів" (останні згадані вже не дуже і вразили), "Лексикону інтимних міст" (а ця так і взагалі розчарувала) змінився й автор, змінився і читацький літературний смак. Однак, передчуваючи прочитання "Коханців Юстиції", я дуже хотіла назад, до перших курсів, до карнавалу й завжди бажаного подиву від написаного, до іронії. До Бурлеску, Балагану і Буфонади. І мені було абсолютно не важливо, у якому жанрі все це має відбутися. Роман? Чудово! Оповідання? Давайте всі вісім з половиною!

Щоб не тягнути кота за хвоста й не затуманювати вражень, скажу, що книжка мені дуже сподобалася й цілковито відповіла очікуванням. Усі, хто пише про цей роман (хоча для мене це все ж таки більше збірка оповідань), кажуть, що це ніби зустріч зі старим другом. Так і є, чорт забирай! Я опинилася на першому курсі, смакувала СТИЛЬ Юрія Андруховича, дивувалася цим перелікам (ампліфікація, ось як воно називається). Я ніби почула, як автор іронічно начитує ці оповідання в залу, як весело на все це реагує публіка, як багато хочеться загуглити й перечитати і як радісно і страшно від того, що все це трохи гра, а трохи карнавал, зникомий разом із завершенням гастролей цирку "Ваґабундо". До речі, цей цирк родом із поезій Юрія Андруховича, і це натякає, що в тексті, ясна річ, буде багато алюзій і ремінісценцій: і на себе, і на інших авторів. Дуже приємно деякі з них познаходити і порадіти, який ти класний філолог, що впізнаєш чужі тексти в текстах! І краще не знати, скільки алюзій не вдалося відчитати через незнання))) 

Щодо фабули: головні персонажі всіх оповідань – злочинці з різних епох, спіймані на гарячому й засуджені. Про деяких я щось трохи чула, та про більшість ні. Самійло Немирич (злочинець, знайомий із попередніх творів Юрія Андруховича), Богдан Сташинський (убив Степана Бандеру), "Синя Борода" Юліус Ґродт,  засуджений за розтління малолітньої Маріо Понґрац... Автор подає свої версії життя цих та інших засуджених,  декому із них читач навіть поспівчуває, мотиви окремих зможе зрозуміти. Їхні історії написано колоритно, подеколи смішно, подеколи гірко. І хоч іноді автор дозволяє собі якісь надто прямолінійні вставки, збірка читається на одному подиху. І лишає по собі відчуття незавершеності, попри те, що наприкінці лінії ніби поєднано, і не тільки образом цирку, що гастролює крізь століття. Утім, відчуття незавершеності, мабуть, і задумане, адже ще в анотації сказано, що буде вісім із половиною новел. А про цирк автор говорить так: "Справжня історія цирку «Ваґабундо» не написана до сьогодні, існують лише фрагменти переказів з різних епох, занадто віддалених одна від одної, аби з наявних уривків могла скластися виразна цілість чи хоча б неперервна нить".
Кому точно варто читати "Коханців Юстиції"? Тим, хто любить смакувати стиль Юрія Андруховича і тим, хто трохи ностальгує за драйвом БуБаБу, за іронією, за неоднозначними персонажами.
Кому, можливо, не сподобається? Тим, хто не любить недосказаного, кому байдуже до всіх цих  витребеньок так званого постмодернізму.
Але якщо ви стежите за поточними справами сучасної літератури, то з "Коханцями Юстиції" точно варто ознайомитися.

Око за око під музику Пуччіні: рецензія на новий роман Андрія Любки

Суддя збиває жінку на пішохідному переході, і чоловік загиблої прагне помсти. Читач на його стороні: надто багато в українському суспільстві реальних приводів співчувати. І коли головний герой плекає помсту в мареві щасливих спогадів про втрачене кохання, читач чекає, коли рушниця вже вистрелить. Утім, якоїсь миті щось піде не так, і закрадуться сумніви: чи справді все так, як нам розповідає головний герой?

 

Гра у “вірю-не вірю”

Новий роман Андрія Любки “Твій погляд, Чіо-чіо-сан” міг би перетворитися на соціальний трилер: нетверезий суддя за кермом уникає покарання, а головний герой у тяжкому психічному стані марить убивством під звуки сентиментальної опери Пуччіні. Розмови з торговцями нелегальної зброї на заправках, голоси в голові, психіатрична лікарня – лишається додати “ненадійного оповідача”, і все, саспенс готовий.

Але автор так не робить. Він показує вбивство з різних ракурсів, лишаючи читача напризволяще. Так-так, самі думайте, чи винен суддя і чи справді такою щасливою у шлюбі була загибла дружина головного героя. Сумніви у правдивості того, що відбувається із головним героєм і чи адекватно він аналізує події, лоскоче нерви, як і годиться для трилера.

Водночас “Твій погляд, Чіо-Чіо-Сан” – це роман про стосунки у шлюбі, про самовпевненість і спокуту, про те, як різні версії щастя віддаляють людей. І про те, чи справді ми добре знаємо тих, із ким живемо пліч-о-пліч.

Трилер-травелог

Що у книжці класного, так це це, що автор наснажує сухоребрі жанрові рамки трилера розповідями про подорожі і про мистецтво. Та частина, що про кохання, аж пашить цікавими пізнавальними вставками про небанальні мандрівки: ось Марк із Ралукою сходять на Олімп (що, виявляється для них мало не смертельним випробуванням), а тут вони прогулюються “Веселим цвинтарем” у Румунії й фотографуються біля яскравих надгробків. Або ж вирушають до могили Овідія. Чи розгадують загадку картини Тівадара Костки Чонтварі “Старий рибалка”. Виходить два в одному: трилер і травелоги, та ще й цікаві факти про мистецтво як бонус. 

Яскравою частиною сюжету є опера Джакомо Пуччіні “Мадам Баттерфляй/Чіо-Чіо-Сан”: її любить Ралука і саме на неї приїздить Марко, щоб оплакати втрату. Засоціювавши невибагливий сентиментальний сюжет твору із долею самої Ралуки, читач припустить, що, можливо, її чоловік виявився не надто далекоглядним у версії щастя своєї дружини. 

Саму ж оперу описано так смачно, що хочеться негайно купувати квитки в театр або принаймні послухати фінальну арію Мадам Баттерфляй у виконанні Марії Каллас або Соломії Крушельницької. 

Кому варто читати:

любителям несподіваних фіналів і ненав’язливих художніх тревел-звітів; 

Роман не сподобається: 

тим, хто любить трилери без реверансів у бік філософування

Пряма мова: Закарпаття наскільки мультикультурне, що існує навіть така народна мудрість: один закарпатець – контрабандист, два закарпатці – будівельна бригада, а трьох закарпатців не буває, бо один із них точно мадяр або румун. 

Якби кожна людина в сумну мить плювала на все і вирушала до моря, бодай на півдня, то світ був би затишнішим. 

Людина відчуває найбільшу свободу, коли вона замкнена в просторі, на який поширюються її права. Вільною людина почувається лише в клітці, що збудована за власним проектом. 

Джерело: https://blog.yakaboo.ua/chio-chio-san/

Три романи 600+, які можна проковтнути впродовж вікенду

Буває так, що книжка нагадує катер, а читач – відчайдуха на водних лижах. Такий читач знічев’я спинається на лижі в очікуванні приємної прогулянки водою, але тієї миті, коли катер зривається і мчить на швидкості в невідоме, стає зрозуміло, що «приємність» –  заслабке слово для цієї прогулянки. Це шаленство, серце в п’ятах і неможливість зіскочити, бо оповідь несе тебе своїм маршрутом і навіть після прочитання ти досі чуєш відлуння урагану – невже це були паперові сторінки? Три книжки цього огляду мають тільки одну спільну рису: вони – катери. І якщо ви вирішите присвятити їм свій час, то не зіскочите аж до берега.

«Правда про справу Гаррі Квеберта» Жоеля Діккера

Жанр детективу – це обіцянка бути захопливим і не відпускати до останнього. Ми не повинні здогадатися, хто винен; ми хочемо вірити у правдоподібність того, що відбувається, але при цьому мати право на фінальне «вау!». Щодо правдоподібності не знаю, але вау в романі швейцарського письменника Жоеля Діккера точно на вас чекає.

«Правда про справу Гаррі Квеберта» – це твір, у якому кожен персонаж може бути вбивцею янголоподібної  п’ятнадцятирічної дівчини Ноли, труп якої знаходять аж після тридцяти років після загадкового зникнення. У вбивстві підозрюють закоханого в неї письменника Гаррі Квеберта, який написав про свої почуття роман і зазнав слави, але не щастя. Та чи справді Гаррі причетний до трагеії? Про це дізнається його студент Маркус Гольдман, що саме переживає письменницьку кризу, але життя підкидає небанальний сюжет.

Чому цей твір варто прочитати?

По-перше, через ефект калейдоскопа: нібито знайома картинка вбивства в кожному новому розділі складається інакше, відповідно, ставлення до кожного з персонажів – і до жертви теж – постійно змінюється. І через те, що майже кожен житель містечка виявляється причетним до трагедії Ноли, має свої мотиви, читач може посмакувати альтернативні варіанти розвитку сюжету зі сподіваннями вгадати справжній.

По-друге, автор устами Гаррі дарує читачеві ненав’язливий міні-курс з письменницької майстерність: кожен розділ починається з поради, як писати, з чого починати, чим завершувати, чого уникати. Звісно ж, на це накладається автобіографізм: автор має багато спільного з головним детективом роману – письменником Маркусом. Тому книжка не тільки про вбивство, а й про психологію творчості – і це теж у результаті впливає на сюжет.

По-третє, ім’я головної героїні Ноли натякає на інші відомі твори, як-от на «Твін Пікс» (то хто там убив Лору Палмер?) і на «Лоліту» Набокова (Чи справді Нола така вже янголоподібна?). Відповідно, це теж налаштовує читача на певні сподівання щодо розв’язки.

Звичайно, як і в кожному детективі, у цьому є певні умовності, з якими варто змиритися одразу. Персонажі ідеально пригадують події тридцятирічної давнини і все (ну, майже все) чесно розповідають сторонній людині; тут якщо персонаж випускає книжку, то вона неодмінно геніальна (але, судячи з тексту, просто ніяка); можна говорити і про певну психологічну невмотивованість і надуманість окремих ліній. Однак загалом усе навряд чи  зіпсує загальне враження про книжку, особливо якщо захопливість – ваша головна читацька вимога. А щоб підвищити градус інтерпретації, можна переглянути свіжесенький серіал за романом із Патріком Демпсі: перші серії вже можна знайти в мережі.

«Середня стать» Джеффрі Євгенідіса

Пальне для цього книгокатера – тема. Вона вражає: «Середня стать» – про життя гермафродита Калліопи/Калла. Але перш ніж розпоповідати про життя Калліопи, яка до підліткового віку мало підозрювала про свою особливість, автор розповідає про життя двох поколінь її родини. Тому передусім «Середня стать» – це родинна сага про заборонене кохання між родичами, що призвело до непередбачуваних і незворотних змін у геномі нащадка.

Оповідь ведеться від імені Калла Стефанідіса, який народився в родині грецьких емігрантів дівчинкою Калліопою. Левову частку книжки присвячено саме стосункам між батьками, а також дідусем і бабусею Каллі. Ось чому, залучаючи розлогі біологічні коментарі стосовно механізмів спадковості у родинах із кровозмішанням, роман перетворюється на натуралістичний.

Водночас, зважаючи на опис складних греко-турецьких відносини і  розвитку американського суспільства ХХ століття, цей роман можна назвати і суспільно-історичним.

Що у романі найцікавіше? Автор обіцяє читачеві відповідь на запитання: то як живеться у світі гермафродиту? Які його/її сексуальні уподобання? Як такій особистості ведеться в школі і що їй робити зі своїм майбутнім? Однак для мене найсильнішими сторінками книжки були про нерозуміння, але прийняття Каллі своїми родичами. І про прийняття Каллі себе.

«Середня стать» у підсумку перестає бути книжкою про гермафродита і виявляється історією про людяність. І в цьому, а не в темі, врешті-решт і полягає цінність книжки.

«Дона Флор та двоє її чоловіків» Жоржу Амаду

Магічний реалізм – це самий смак життя, бразильських емоцій і пристрастей, концентрація яких вражає більше, ніж сюжет. Бо що сюжет? Дона Флор двічі виходила заміж: уперше за неперевершеного в ліжку гульвісу-картяра Валдоміро, а вдруге за статечного розважливого і вірного, але вже аж надто правильного чоловіка Теодоро, який навіть під покровом ночі на шлюбнім ложі не скидав із себе простирадла. Оце і весь сюжет. Але щось веде читача до кінця цих семисот з лишком сторінок. Що ж це?

Передусім, смак життя: у всіх цих сварках і примиреннях, у рецептах кухні неперевершеної дони Флор, у її розмовах із сусідками, у карнавалі й у музиці, у запилених вулицях і в ошатних інтер’єрах, у хитросплетіннях трагічного й радісного, а ще смішного. «Дона Флор та двоє її чоловіків» – твір життєрадісний навіть тоді, коли йдеться про смерть.

А оскільки твір життєрадісний, то його головне питання таке: як людині знайти щастя? Які несподіванки здатна відкрити в собі жінка, яку доля пов’язала з такими різними чоловіками? Хоч сюжет тримається на двох чоловіках, і саме в їхньому протистоянні в серці дони Флори вся суть, найцікавішим якраз і є образ дони Флори: правильна, розумна, хазяйновита – така, як потрібно Теодоро, і водночас пристрасна, чуттєва – така, якою її зробив Валдоміро. Та чи можна таїти в собі двоякість? Від чого доведеться  відмовитися? Наприкінці роману Флор здивує сама себе. І, певна річ, читача.

Три романи 600+, які можна проковтнути впродовж вікенду