Пиши сильно, вивчай уважно

У мене є мрія стати письменницею. Тому не оминаю нагоди ознайомитися з порадниками щодо базових правил письма художнього тексту. Ні, я не вірю, що прочитавши книжку з теорії письма, можна одного ранку прокинутися й написати "Ловця повітряних зміїв". Щоб його написати, треба жити і придивлятися і аж потім будувати композицію,  створювати персонажів, шліфувати стиль і таке інше.

Та все-таки література має свої закони. Іноді просто краще повірити на слово, що, наприклад,  починати твір пейзажем – погана ідея. До цього можна й самій з часом додуматися, а можна просто прислухатися і не марнувати папір нудним початком про шурхіт осіннього листя під ногами чи щось на зразок цього.

І вже точно треба апріорі знати, що без кульмінації твір не може бути цікавим, що без внутрішнього (або зовнішнього, або обох водночас) конфлікту до кульмінації взагалі нереально дістатися. Добре, коли ти філолог, тоді ти це знаєш як двічі два. А що якщо у тебе інша освіта, а ідей море, і є потреба їх організувати?

Тоді на допомогу прийдуть порадники з письма.

Класично у переліку найвідоміших – "On writing" Стівена Кінга, "Як писати добре" В. Зінсера, "Технологія оповідання" М. Веллера, з новинок – біблія інформаційного стилю "Пиши, скорочуй" М. Ільяхова й Л. Саричевої. Усі ці книжки присвячені тому, як працювати з текстом, що в ньому точно зайве і що навпаки треба розкривати повніше. Вони побудовані як посібники з прикладами, щось типу coursebook. А workbookів я щось і не бачила (або несерйозно сприймала). До сьогодні :)

А сьогодні я прочитала дуже натхненну книжку-"воркбук" від видавництва "Pabulum". Називається "Пиши сильно". У цьому виданні мені сподобалося все – від дизайну до цікавих вправ і ефекту натхнення, що неминуче сходить на читача. Тільки заувага: це більше зошит, ніж книжка, на фундаментальну теорію не варто сподіватися, хоча найголовніше є і подано воно ненав'язливо.
Із теоретичного розділу книжки можна дізнатися про те, як вибрати тему, які існують жанри, як рухати сюжет, які бувають конфлікти, чому важливо редагувати свої твори і багато іншого. Проте не теорією єдиною: у виданні, як я вже згадувала, є багато  вправ, які можуть стати в пригоді не тільки автору-початківцю, а й викладачеві української мови, що ганяється за цікавинками для своїх учнів. 

І, по-третє, тут зібрано поради від знаних українських письменників. Вони дуже різні, і тим прекрасні. Наприклад, хтось вважає, що перший варіант завжди сирий і його треба шліфувати, а хтось стверджує, що перше, що написалося, найкраще. Такі суперечності насправді нічого не псують, тому що вони показують умовність всіх порад. Тому ставитися до "Пиши сильно" як до універсального рецепту проти всіх хвороб не варто, адже такого просто не існує.

В. Домонтович: автор, якого не буває забагато

Коли я запитую учнів, чи подобається їм вивчати українську літературу, то зазвичай чую, що ні, тому що вона "депресивна і про кріпаків". Тоді я кажу їм, що українська література, як і будь-яка інша, різна, і є такі автори, які, якби вони тільки могли бути в програмі, перевернули б стереотипне уявлення  про наше письменництво.

Найперший автор, про кого подумки згадую цієї миті, – Віктор Петров (В. Домонтович).

У мене  ніколи не було сумнівів, що українська література цікава, але якийсь час я вважала, що в ній забагато емоцій і драм. Тому коли я прочитала історію про суперлогічного пана Серафікуса, який вважав несправедливістю, що для зачаття дитини необхідна жінка, мене це заінтригувало. Після роману "Доктор Серафікус" я взялася за інші твори Віктора Петрова і не розчаровувалася в жодному! Пригадую, як за студентських років читала "Дівчину з ведмедиком" в черзі на оплату комунальних послуг і поступилася в черзі кільком людям, тому що не могла відірватися:) Так що якщо вважаєте, що вас в українській літературі ніщо не здивує, беріть В. Домонтовича!

Не менш цікавий і життєпис автора. Науковець до кісток, він був вимушений працювати розвідником. Був одним із найяскравіших авторів еміграційної літератури. Закохався в дружину Миколи Зерова Софію, з якою одружився після смерті її чоловіка. Водночас світоглядно був близький з Миколою Зеровим, Петрова навіть називали шостим у "гроні неокласиків" (а так то їх було п'ятеро: Микола Зеров, Михайло Драй-Хмара, Павло Филипович, Юрій Клен і Максим Рильський). Чим поезія "неокласиків" прекрасна, так це своєю елітарністю, інтелектуальним наснаженням. І хоч її без словника з античної літератури не вгризеш, вона приваблює своїм рівнем. Тут нема ані натяку на ниття, і треба думати, щоб зрозуміти суть. Те саме стосується й творчості Віктора Петрова, "доктора Парадокса", як його називають у нашому літературознавстві. 

Творча спадщина Віктора Петрова на слуху не так давно, адже раніше його ім'я, як і імена багатьох авторів, замовчувалися. Мені пощастило, що в університеті ми вивчали чимало  чудових творів малознаних до якогось часу авторів. Серед них був і Петров.

Сьогодні, щоправда, язик не повертається називати Петрова малознаним автором. Час від часу щось із його творчої спадщини перевидають. Цьогоріч потішило видавництво "Комора", яке видало зібрання творів В. Домонтовича "Спрага музики". Але якщо попередні видання автора спрямовані на те, щоб залучити якомога більшу кількість людей до знайомства з Віктором Петровим, то цю неймовірно стильно видану книжку до снаги опанувати тільки тим, хто в темі, тобто людям, які люблять не просто літературу, а історію літератури. 

Відкриває видання маґнум опус Віктора Петрова роман "Без ґрунту". Це більше філософський, аніж художній твір, у якому автор осмислює відчуженість людини буремного ХХ століття, а також проблеми мистецтва на зламі епох. Саме з цього твору походить термін "безґрунтярство", породжене "трагедією останніх поколінь, що вони живуть уривками уявлень різних діб, тоді як вони належать новій, іншій, якої вони ще не уявляють собі". 
  Далі йде кілька оповідань і романізованих біографій, а також нарис "Болотяна Лукроза", де йдеться про літературне середовище 1920-х років. Зокрема, тут описано фрагменти взаємин між випускниками Київського університету (тоді Київського інституту народної освіти), одним із яких був і Віктор Петров. Ось як він описує червоний корпус універу: "Наближаючись до цього червоного колоса, до цієї будівлі в у цегляненому одязі крови, людина почувала, що вона втрачає себе. Вона почувала себе заздалегідь приреченою. Чотирикутні постаменти колон у порівнянні з нею були незмірно великі. Дубові масивні двері були прямі й високі, людина ставала малою на їх порозі. Щоб їх відкрити, треба було простягнути руку вгору над головою, — це був майже гієратичний жест, як перед входом у храм. Дотик до чавуну лишав на долоні відчуття холоду, і це почуття холоду, сполучене з м'язовою напругою, підкреслювало неміч людини". І хоч я не схильна ідеалізувати свій університет, все ж, уперше увійшовши до його головної будівлі, я теж почувалася маленькою й незібраною людиною, був острах, як я тут вчитимуся, чи зможу завершити навчання успішно... Важко повірити, що й Віктор Петров,  "втрачав тут себе". 
Але не тільки пієтетом до Університету цікавий нарис "Болотяна Лукроза". Передусім він про середовище письменників. (До речі, власне, "Болотяною Лукрозою" називав Микола Зеров містечко Баришівка, де він працював учителем під час першого Голодомору. У містечку Баришівці, за спогадами Зерова, прожити було значно легше, аніж у "голодному Києві").
Нарис Петрова демонструє читачеві суб'єктивний погляд на  багатьох знаних письменників. От, наприклад, візьмімо Олександра Олеся. Більшість любить його поезії, адже вони досить прості для сприйняття і щоб їх зрозуміти, не треба високо мудрувати. "О слово! Стань мечем моїм!" – каже Кандиба, проголошуючи погляд на літературу як, по суті, на пропаганду. Але не всі і не завжди визнають справедливість такого погляду. Петров, наприклад, і не визнавав:  "Олесь — ветеринар. Що спільного має ветеринарія з поезією?.. [...] Але я не припускаю, що між ветеринарією й поезією було щось спільне. В кожнім разі, не більше, як між віршами Олеся й поезією". Звісно, це тільки погляд, насправді ж дискутувати про те, що слово повинне і що не повинне робити, можна без кінця (і так воно і є досі. З найсвіжішого – ось: У нас слухають патріархів і письменників ).
  Особливо цікавими у книжці "Спрага музики" мені видаються романізовані біографії, зокрема "Самотній мандрівник простує по самотній дорозі" про Вінсента ван Гога.  Окрім як про ван Гога, Петров писав про про Пантелеймона Куліша, Марка Вовчка, Вацлава Ржевуського, Франциска Ассизького та ін. Усе це дуже круто як з погляду інформативного, так і з жанрового, адже романізована біографія – це версія життя якоїсь людини з погляду іншої людини. У специфічному стилі подання інформації і є вся краса.
 Загалом "Спрага музики" буде цікава насамперед тим, хто вже в курсі, що українська література ХХ століття – це література світоглядних пошуків, це не тільки категорична відмова від народництва й фіксація умотивованого історико-культурною ситуацією стану розгубленості, але й пропозиція нових шляхів розвитку мистецтва, пошуки нових тем і способів вираження, експериментів у стилях і жанрах і просто захоплива історія індивідуальних життєвих драм авторів, чия творчість вражає. Головне – почати її вивчати. 

Шок, сенсація, максимальний репост хорошої книжки:)

"Неважливо, чи ти живеш із маленькою сім’єю, чи з великим родом. Неважливо, чи ти рідна дитина, чи не зовсім. Неважливо, скільки в тебе мамусь або татусів. Важливо, щоб у родині панували любов і повага, бо це і є головні цінності". Учора прочитала книжку, основна ідея якої втілена в цих словах. Книжку, презентацію якої на Форумі зірвали, але цим тільки зробили їй рекламу. А все через заголовок (думаю, далі нього мало хто читав) – "Майя та її мами".  "Правдоборцям" не сподобалося, що головна героїня живе в одностатевій родині.

І почалося! Уся стрічка рясніє дописами на захист авторки книжки Лариси Денисенко, а також видавців "Майї". "Видавництво" оприлюднило відповідь на неадекватні закиди на "Українській правді", а також виклало книжку у вільний доступ – її можна завантажити за посиланням: https://vydavnytstvo.com/wp-content/uploads/book_Maja_final_lowres.pdf Час читання – хвилин десять. 

От і я прочитала. Книжка мені сподобалася. Дівчинка Майя розповідає про своїх однокласників і їхні родини. У кожного своя історія: в когось тато загинув в АТО, хтось народився у результаті штучного запліднення, когось взяли з притулку... Але з усіма Майя товаришує однаково і всіх однакого поважає. Власне, про це і книжка: будьмо людьми з дитинства. А не про те, що у Майї дві мами.

Але якщо вже говорити про дві мами... Як сьогодні пам'ятаю серіал "Династія" і слово "гей", яке почула в дитячому віці з екрану телика (персонаж на ім'я Стівен там був геєм).  Я підійшла тоді до мами і спитала, що це. "Це коли чоловік любить чоловіка", – відповіла вона. "Ну, ок", – подумала я. Нічого особливого я тоді не відчула, може, тому ставлення до одностатевих родин у мене звичайнісіньке з дитинства, бо інформацію про такі незвичні для наших широт сім'ї мені подали без особливих інтонацій. Гей то й гей. 

Серед моїх знайомих, до речі, геїв нема. На власні очі я бачила таку пару тільки раз у Дрездені. Два чоловіки трималися за руки й розглядали картини галереї. Подруга припустила: а раптом то просто два братики?:) Але то були не братики. Вони закохано дивилися один на одного. Було трохи незвично, але ми не витріщалися. І я зловила себе на думці, що мені все одно, так само все одно, якби "Шоколадницю" Ліотара розглядала традиційна пара, що приїхала сюди на медовий місяць.

Далі зі мною трапилася "Хтивня" Міхала Вітковського. Це була перша і єдина книжка, яку я боялася, що прочитають батьки і дізнаються, про що я тепер знаю:) Враження дуже туманні зараз, але пам'ятаю, що загалом там зруйновано стереотипи про геїв як чуваків у блискучих лосинах. Типовий дядя Петя з п'ятого поверху запросто може бути геєм, просто приховує це.

Далі якось у метро прочитала оповідання "Горбата гора" Енні Прул. Воно відверте і дуже сумне. Фільм я не бачила, але історія кохання двох грубуватих мужиків вразила не тільки тому, що це два мужики.

На цьому, мабуть, мої знання з квір-літератури вичерпуються. І зупиняються на точці, що такі стосунки складні і в літературі сумно закінчуються. Віру в щастя, що стосується кожного незалежно від орієнтації, повернув серіал "Modern Family" (в російському перекладі чомусь "Американська сімейка"). Чудовий сітком для тих, хто хоче вдосконалити середній інгліш, а також просто посміятися зі справді кумедних родинних ситуацій. Дуже раджу: "Сучасна сімейка" розвінчує стереотипи про одностатеві шлюби і шлюби, де один з пари значно старший за віком. Ба більше: пара геїв Кем і Мітчел ще й удочерили в'єтнамську дівчинку! Уявляю, що буде, коли цей серіал транслюватимуть у нас:) Але його варто було б  показати: такий вже він добрий і людяний! І страшенно смішний: він трохи залатав мою дірку в серці після того, як закінчилися "Друзі". 

Не в останню чергу завдяки серіалу, де показано щастя жити в родині (неважливо якого складу), книжку "Майя та її мами" я сприймаю дуже позитивно. Це щаслива дівчинка, яка сприймає як є різні життєві історії своїх однокласників і хоче бути хорошою подругою для них. Тут нема жодного натяку на нав'язування, а тільки спроба допомогти батькам пояснити дитині деякі складні питання, які дитина все одно рано чи пізно захоче для себе з'ясувати. Тож краще вона їх з'ясує шляхом споглядання красивенної книжки разом з батьками, аніж з уст неадекватів з вулиці.

До речі, про якість книжки. У своїй бібліотеці маю книжку "Видавництва" "Бути мною" про дорослішання дівчинки, тож стверджую: видавництво дбає про дизайн книжок, і кожна новинка проситься на поличку! Придбаю і цю.

Хюґе: чому це не для мене.

Минулого тижня завдяки подрузі Каті мені до рук потрапила "Маленька книжка хюґе. Як добре жити по-данськи". Це було дивовижно: ще зранку я додала цю книжецію до списку бажань на "Якабу", і от увечері вона несподівано гріє мої долоні. А до наступного ранку я вже її прочитала: цікаво ж бо довідатися, як розповідають про своє життя найщасливіші люди світу.

Данців уважають найщасливішим народом світу згідно з якимось-там опитуванням. Воно й не дивно, враховуючи, що в народів Скандинавії високий рівень життя. Я думаю, саме це, а не відсутність сонечка, прямо впливає на щастя, хоч у книжці йдеться про те, що матеріальні речі – не важливі, що хюґе, тобто затишок, можна створити малими зусиллями.

Отже, хюґе – це затишок. Тихе кубельце для споглядання світу і життя, комфортний антураж для спілкування й пізнання. Асоціативно це свічки, вовняні шкарпетки, шоколад, випічка, хороші книжки, смачне м'ясо, якісне вино, м'яке освітлення, дерев'яні елементи декору, ну і багато часу наодинці з рідними, бажано, щоб вони теж були всі у вовняних шкарпетках. 

Читати про всі ці штуки мені було трохи дивно, бо я переважно живу за філософією "геть із зони комфорту", а ця книга просто-таки мітлою заганяє назад, до комфорту. Хюґе – офіційна пропозиція байдикування в естетично влаштованому гнізді. І звучить все це дуже привабливо, надто як для епохи інстаґрам, де фотографія, у якій людина просто дивиться в камеру, поступиться кількістю вподобайок світлині, де знято, наприклад, саму шию з якимось химерним намистом. А все через культ речей.

І це перша причина, чому хюґе – не для мене.

Я не прив'язуюсь до речей. Байдужа до шаликів і віддаю перевагу звичайним шкарпеткам. Свічки запалюю вкрай рідко, і комфорт для мене завжди непередбачуваний: іноді мені до нестями комфортно серед збіговиська людей, іноді хвилі насолоди розходяться тілом просто в метро, коли я читаю цікаву книжку. Найчастіше мені комфортно, коли ми з чоловіком просто читаємо або дивимося щось разом, законектившись ногами. Або мандруємо. Ще я обожнюю спати, це найбільш хюґний стан. Найчастіше мені комфортно від розмов із друзями, колегами й учнями. Іноді я радію простій їжі, але мені бракує часу на милування нею, про що я не шкодую. Бо мені подобається ритм життя, за якого ти не звертаєш уваги на дрібниці, а мчиш назустріч своїй суті у спілкуванні з іншими. 

Якщо ж я запалю свічки, загорнусь у плед і заварю собі какао, то потім сяду і буду думати: ну що, це вже хюґе чи ще увімкнути якусь меланхолійну музику? Однак не факт, що прослуховуючи хюґну музичку, мені стане на душі краще. Спокійна музика мене заколисує, робить все безликим і нудним. Краще вже послухаю бунтівні рок-треки:) Бо гармонія із собою – річ індивідуальна, як можна її навіяти загальними речами? 

По-друге, мене вбила одна думка з книжки. Типу, сядь у крісло, налий собі кавусі й смакуй собі неспішно роман Е. Гемінґвея "Прощавай, зброє!". У цьому вся робленість хюґе: коли читаєш "Прощавай, зброє!", то не хочеться жити, наскільки там все страшно  і безпросвітно закінчується. Я досі не можу відіти від того фіналу, хоч роман прочитала понад 10 років тому. Ні, я не можу при цьому попивати кавусю і насолоджуватися світлом у кімнаті! Уявіть, що ви читаєте, наприклад, "Аеропорт" Сергія Лойка і при цьому заїдаєте емоції булочками з корицею. Нічого не бентежить? Я до того, що комфорт убиває здорове сприйняття речей. Так, саму цю книжку "Хюґе" можна читати під звуки дощику, але "Прощавай, зброє!"... Звиняйте, але ні.

По-третє, я – не данка. А українка. Моя країна не живе в ритмі хюґе з певних обставин. Моя країна зараз живе в стані становлення, безперервного руху і вдосконалення, поразок і перемог. Тобто це НЕспокійний стан пошуку, отой вихід із зони комфорту. Умовно кажучи, ми зараз молоді, а розглядати світ із плетеного крісла – тут щось трохи є від старості. Нам до неї далеко, і це зобов'язує. До того ж, в українців своє поняття затишку. Природа подарувала нам багато сонячних днів на рік, тому ми рідко запалюємо свічки в оселях. Натомість багатьом людям, хай як смішно, хюґним є, наприклад, часте перебування на відкритому просторі (чого данці з огляду на клімат позбавлені). Так що кожній країні – своє хюґе.

Попри те, що культ хюґе мені світоглядно чужий, все ж є в цій філософії й справедливі переконання. Наприклад, що треба багато спілкуватися з рідними, менше зависати в інтернеті. І забувати про роботу на вихідних. Тут важко не погодитися. 

Так само я загалом не проти, щоб мене оточувала краса в речах. Але натхнення я черпаю не з  неї. Якщо день негармонійний, то кава в дизайнерській чашці не врятує, краще я просто засплю або зачитаю цей день:)

Іще один плюс книжки в тому, що мені тепер цікаво побувати в Данії. І перевірити, чи справді це країна щасливих людей. Також мені тепер хочеться віднайти рецепт українського хюґе, зокрема, хюґе для себе. Мушу визнати, що там є один спільний із данським хюґе елемент – книжка. Особливо книжка, яка провокує на роздуми. Ця – саме така, тому раджу її почитати за ранковою кавою і бутербродом з ковбасою (якщо це ваше хюґе). Але пам'ятайте, що хюґе – це про обрамлення, але не про наповнення.

Якщо брешеш, бреши до кінця

Книжку "Долі та фурії" Лорен Ґрофф не обговорили тільки ледачі блогери і тільки ледачі блогери не інформували, що цю книжку вподобали такі селебрітіз, як Барак Обама і Сара Джессіка Паркер. Я була лінивою:) Аж доки не прийшла в гості до Стасі й не побачила книжку в неї на полиці. А Стася така: о, цікава твоя думка. А я така: та я невіглас, не читала. – То почитай!

От і прочитала. 

"Долі та фурії" – це історія про щасливий зовні (але, ясна річ, складний по факту) шлюб. Це історія типу "Несказаного", "Дівчини в потязі", "Загубленої" і "Блакитного мережива долі".  Роман, після якого спершу радієш, що це вигадка, а потім усвідомлюєш: а чого, власне, вигадка? Хіба такого не буває? Хіба жінки не драматурги шлюбу? Хіба у шлюбі не трапляється, що хтось кимось маніпулює? Хіба владні матусі й хитрі дружини рідко оточують щасливих дурників?

У центрі історії шлюб Лотто й Матильди. Він – пещений, але милий юнак із потенціалом альфа-самця і талантом драматурга. Вона – тендіна зовні, але сильна внутрішньо жінка, яка любить свого безтолкового чоловіка і створює йому умови для творчості, за ручку приводить його до слави. Муза зі сталевими нервами. У шлюбі Лотто й Матильди одна половинка нахабно бреше другій протягом життя, але притому робить усе для спільного щастя. І ця брехня спрацьовує! Тільки на душі від того не стає краще – по прочитанню на душі безпросвітно сумно.

Опустивши безліч проблем, порушених у книжці (як-от: травми дитинства, надмірна опіка батьків/цілковита байдужість, проституція, мотиви творчості, реальні люди у творчості (морально чи не дуже?), одностатеві шлюби, підліткова вагітність і море інших), я б хотіла зупинитися на одній. Це подружня брехня во благо.

В ідеальному світі стосунків двох пересічних, добре вихованих і люблених у дитинстві людей брехня – це апріорі погано. Нормальний бекграунд може собі дозволити більше чистоти у стосунках. Але коли зустрічаються дві химерії зі складним минулим, але щирим бажанням кохати і бути коханими, не варто вивалювати всі скелети з шафи на кохану голову. Так, Матильда брехуха, але я їй співчуваю, але не засуджую. Ба навіть захоплююся, що їй стало силі волі вберегти свого коханого (а в її почуттях не сумніваюся) від свого жахливого минулого. Тому якщо брешеш, бреши до кінця, навіть якщо це нестерпно важко. Бо щире зізнання полегшить, звісно, совість, але не факт, що не привалить валуном іншого. 

Окремо про стиль роману: бездоганно! Перша частина про Лотто така сама наївна й навіть трохи занудна, як і він сам; друга ж – "Фурії" – динамічна, пристрасна і болюча, як і Матильда. Тобто вся книжка написана в ритмі двох головних характерів і їхнього химерного життя. Тому за майстерність написання 5+.

Кому порадити цю книжку? Передусім тим, хто цікавиться психологією дивних стосунків. Також охочим до несподіваних розв'язок, нишпорок, які підозрюють, що щось тут не так, але що? Протягом цілої книжки ви думатимете про підводні течії, пасивно споглядати стосунки між персонажами не вийде. І це круто, ось це і є повне занурення в історію.

Але будьте готові, що після останньої сторінки буде трохи бо-бо.

Мені було.

ПС: Дякую, любий Стась!