Свій канон і спосіб про нього розповідати

До цієї книжки мене тягнуло магнітом, тому що я обожнюю видання, у яких нестандартно розповідають про літературу. Судячи з багатьох блогерських відгуків, тягне не тільки мене!

Проте якщо більшість рецензій визначають аудиторію книжки загально – всі, хто любить читати, я б хотіла зосередитися на тому, чому ця книжка може бути корисною передусім для викладачів літератури.

Трохи про саме видання.

"Мандрівка світом книжок" – це лаконічний курс історії літератури від Данте до сучасних  авторів. Замість занудства хронологічних таблиць про "життєвий і творчий шлях" Катаріна Маренгольц подає стислий переказ відомого твору й кілька цікавих фактів про автора, а також яскраві цитати. Звучить це, може, не так вже й свіжо, але родзинкою видання є, власне, отой суб'єктивний стиль, який читач цінує значно більше, ніж претензію на об'єктивне й усестороннє висвітлення. 

Чим приваблива суб'єктивність Катаріни Маренгольц?

По-перше, відмовою від занудства. Якщо ви цінуєте добрі жарти про письменників, зазирніть у книжку! До того ж там ви не побачите нафталінових означень, на зразок наших Кобзаря й Каменяра, натомість на вас чекають інтригую

чі перифрази "невротик Пруст", "красень Фіцджеральд", "дитячий кумир Блайтон" тощо.

По-друге, авторка пише дуже просто. Наприклад, "Дружина мандрівника в часі" Одрі Ніффенеґґер – це "менше фантастики, більше ерудиції", а "Один день" Девіда Ніколза – "любов на все життя, а може, й ні". І хоч про більшість книжок інформації таки більше, лаконічність і безпосередність стилю лишається в кожному рядочку.

До слова, ця безпосередність не була б можливою, якби не чудові іронічні ілюстрації, які, якби їх тільки було більше, могли б претендувати на жанр візуальної хрестоматії.

Візуальний сюжет "Джейн Ейр". Картинку взяла з сайту "Читай.юа"

По-третє, цікавою задумкою є розташування твору не в площині світового літературного процесу, а на лінії інших суспільних подій. Приміром, 1980 рік – це рік, коли Умберто Еко опублікував "Ім'я троянди", коли було вбито Джона Леннона і коли актор Рональд Рейґан очолив Сполучені Штати. І хай набір цих паралелей химерний, вони дуже цікаві й пізнавальні.

Окрім нетипової хронологічної лінійки, приємним інформативним бонусом книжки є вставки про відомі початки книжок, престижні літературні нагороди, про найдовші й найкоротші речення у відомих книжках.

Як книжка може надихнути викладача?

Оскільки мені як викладачеві цікаві різні способи говорити про літературу, я взяла для себе з книжки кілька цікавих ідей. Наприклад, тепер маю в планах створити свою схему літературного метро й атлас літературних сузір'їв. Можна теж розробити лінійку важливих суспільних подій в Україні  й розмістити там важливі літературні твори. І вже точно варто зробити літературні портрети наших відомих письменників, перетворивши "дочку Прометея" на когось цікавішого. Так що функцію натхнення книжка виконала на 100 відсотків.

Єдиним серйозним мінусом видання для мене були спойлери творів. Не думаю, що щось може виправдати переказ фіналу "Десяти негринят" або "Вбивства в "Східному експресі". Це ж не "Божественна комедія", де сюжет – не головне. Це ж детектив! Як можна?

Впадає у вічі й відбір авторів: дуже багатьох із них нема, хоча просто просяться бути! Однак розумію, що це зауваження не може бути справедливим, адже в кожного свій канон авторів. Авторка пропонує свій. І, як читачка, я за нього вдячна!

Люди – найбільша подія

Ці книжки – дві реакції на одні події. Перша – зовнішня, така, що претендує на об’єктивність, оскільки у відточеній формі художнього репортажу демонструє відсторонений погляд польської журналістки на українські реалії останніх десятиліть.

Друга реакція – внутрішня. Хаотична, невідредагована, стихійна й безпосередня. «Літопис самовидців» – це голоси українського спротиву, що лунали протягом дев’яти місяців – від перших віче Революції гідності до початку російсько-української війни.

Обидва видання вкрай цікаво почитати, усвідомивши: учорашня реальність – сьогодні вже історія. Чи змінила вона нас і як саме?

---

Хроніка перша: похмура

---

Книжка «Вбити дракона. Українські революції» Катажини Квятковської-Москалевич – це збірка художніх репортажів про наслідки життя в розруйнованій Україні і про те, що все ж таки сподвигло людей до рішучих суспільних змін. І хоча з першого погляду може видатися, що видання призначене оспівати подвиги людського духу і прагнення до кращого, насправді це діагноз суспільних хвороб, і в підсумку безпросвітності й жалю в книжці значно більше, ніж патетики й оптимізму.

Кожен репортаж (загалом їх тринадцять) – це історія персонажа. Варто сказати, персонажа непересічного. Тут описано як нашумілі події – як-от трагедія Оксани Макар, Врадіївка – так і великі драми «маленьких» людей – повій, хворих на СНІД, працівника луганської трупарні, кримського татарина напередодні анексії Криму… За кожною історією – суспільні негаразди: сваволя посадовців, корупція й бідність, неосвіченість і породжені всім цим безсилля і зневіра.

Водночас у другій частині, присвяченій Революції гідності, світло в кінці тунелю все ж проблискує. Журналістка описує, як життя різних людей урешті дійшло графи «Допекло» і змусило до дій.

У цій частині проблискує гіркий оптимізм. Особливо зачіпає за живе історія волонтерки Ірини Довгань, «жінки з-під стовпа», яку за громадянську позицію катували і прилюдно принижували в так званій «ДНР».

Книжка Катажини Квятковської-Москалевич буде цікава передусім журналістам, спраглим нових засобів у творенні репортажистики. Кожна історія – це дослідження, подане як оповідання із залученням метафор, символів, алюзій, ба навіть специфічного гумору.

Водночас ці художні репортажі потрібно прочитати кожному, хто цікавиться країною, у якій живе, і долями її громадян. Навіть у тих частинах, фактичне підґрунтя яких видається знайомим, авторка знаходить свої ниточки до історій і подає їх трохи з іншого ракурсу. Наприклад, історія про Оксану Макар в інтерпретації авторки – це не переказ трагедії дівчини, а проекція на недосконалість судової системи. А моторошна розповідь працівника трупарні – це не тільки можливість шокувати читача подробицями побуту працівників моргів, а й пояснення механізмів міжнародної торгівлі органами.

Загалом, «Вбити дракона» – це по-похмурому талановита розповідь про біди України і про прагнення українців цих бід позбутися.

---

Хроніка друга: життєствердна

---

На противагу, друга книжка – «Літопис самовидців» (упорядниця – Тетяна Терен) – спалах життєствердності, зітканий зі спогадів про Революцію гідності. Це – дописи у фейсбуці, особистих блогах, інтернет-виданнях, а також вірші, уривки листів, приватні сповіді.

«Літопис самовидців» виконав найважливішу функцію документу «по гарячих слідах»: зберегти атмосферу подій і голоси головних її учасників – від Сходу до Заходу. Власне, «Літопис самовидців» – це колективний портрет учасників Революції гідності, кожного з яких до Майдану привела своя дорога.

Головним завданням книжки у 2014 році було зберегти все й описати маленькі й великі подвиги пересічних українців. Тоді «Літопис» здобувся на популярність.

Але читати цю книжку у 2018 – новий цікавий досвід. Від чогось читачеві вдасться дистанціюватися, щоб переосмислити це, деякі спогади вражають так само сильно, як і чотири з лишком роки тому. Та найголовніше в перечитуванні «Літопису самовидців» – відчуття того, що головна подія революції – люди й що про це гріх забувати.

На сторінках «Літопису» оживає Сергій Нігоян із Шевченком на вустах, палахкотить лампадками нічна Інститутська, пахне імбирний чай і дзвонять дзвони Михайлівського. Тут твіт «Я вмираю» волонтерки Олесі Жуковської після пострілу снайпера, тут спів гімну й голосіння за Небесною сотнею… Сотні спогадів, які ранять і які змінюють.

Зараз, коли українське суспільство поступово вражає зневіра, читати такі книжки, попри весь біль, – порятунок. Усіх цих людей хочеться знайти й дізнатися, як вони. Що думають зараз, як борються. Як їхні діти, що там у них на роботі, як вони змінюють країну далі кожен на своєму життєвому фронті. Усвідомлення, що таки змінюють, а не схиляють голови в зневірі, додає особистих сил.

Ось чому цінність «Літопису» – у його оптимізмі й у месиджі не зневірюватися й не забувати. Для іноземців «Літопис» може бути головним доказом, що саме відчуття справедливості спонукало людей виходити з домівок, наражати свої життя на небезпеку, щоб, урешті-решт, у єдиному пориві змінити щось у своїй державі.

Тим, хто особисто брав участь у цьому пориві, книжка нагадає, що нічого не закінчено й що головні зміни ще попереду. І що з такими людьми, якими ми є, ці зміни реальні.

Джерело: Люди – найбільша подія

Загубитися між сторінками

Вам знайоме відчуття щастя, коли ви читаєте якусь захопливу книжку, а потім випадково в місті зустрічаєте когось, хто теж її читає просто цієї миті? Якщо так, то вам, певно, хочеться негайно запитати про враження, поділитися своїми і, можливо, знайти нового книгодруга. Та й для історії кохання історія незла, правда ж?

А тепер уявіть, що ви буквально провалюєтеся в текст і блукаєте там. Минаючи всі ці вигадані кимось міськими закапелками, милуючись будинками і пейзажами, вдихаючи аромат випічки з найближчої уяної кондитерської... Ви почуваєтеся зачарованим магією чужої вигадки, і для повного щастя бракує одного – співрозмовника, що здатен бачити й відчувати те саме. Якщо вам пощастить,  ви зустрінете його просто в нетрях тексту. Так, як це трапилося з персонажами роману сучасного сербського автора Горана Петровича "Крамничка "З легкої руки" ("Комора", переклад Алли Татаренко).

Події розгортаються довкола таємничого, давно виданого роману, що його студент Адам Лозанич має відредагувати. Автор рукопису давно помер за химерних обставин. Адам намагається з'ясувати, що ж насправді сталося і яка його місія у відродженні книжки.

Десь на іншій вулиці Белграда стара пані зі своєю гувернанткою Єленою спільно читають книжки й мандрують літературними світами, забуваючи про існування світу реального. Пані береже таємницю, яку, втім, поки що не довіряє Єлені. Урешті-решт, ниточка таємниці приведе Лозанича до цієї пані – їх поєднає таємничий роман. Такою є поверхня фабули "Крамнички "З легкої руки". Глибину ж роману кожен осягне по-своєму.

"Крамничка" прекрасна, хоч з якого боку глянь.

Якщо ви – романтична натура, що культивує в собі естетику прекрасного страждання, "Крамничка" занурить вас у світ благородних почуттів обожнення прекрасної дами. Тут ви зустрінете поета і його Твір, написаний з любові й неоцінений сучасниками. Тут вагатиметеся, якій стороні любовного трикутника віддати симпатії. І, звісно, насолоджуватиметеся атмосферою естетики речей – книжок, парчевих стільчиків й інших дрібниць, якими сучасна людина в реальному житті переважно нехтує, віддаючи перевагу мінімалізму й простору.

Якщо ви – іронічний літературознавець, якого трохи піднуджує від кохання-страждання і який припускає, що, може, у чомусь критики Твору нашого поета не помилилися, "Крамничка" сподобається і вам, тому що цей роман – благодатна нива для аналізу художніх прийомів постмодернізму. Усього, що люблять дослідники, – алюзії, гра, багаторівневість структури, бездоганний стиль, гумор. Тут вам і детектив, і містика, і любовний роман, й історія Сербії – і всього в романі з лишком: бери й аналізуй! 

Та все-таки цей твір ідеально личитиме напівреальному, напівуявному досвіду Його Величності Читача. Тобто людині, яка  знає істину фрази "скільки книжок ти прочитаєш – скільки життів і проживеш" і яка не завжди усвідомлює, звідки виникає точне розуміння якоїсь життєвої ситуації – зі свого досвіду чи з досвіду чужих книжок?