вівторок, 29 травня 2018 р.

Єдиноріг врятує всіх

Отже, щоб прочитати усі сім книжок про відьмака, мені потрібен був рівно місяць. 
Якби всі книжки саги були такими цікавими й захопливими, як перші чотири, я б швидко згоріла. Бо неможливо зранку до ночі думати тільки про відьмака, про те, а що ж з ним станеться, а як же Цирі, а чи будуть вони всі разом і т д. На щастя, автор зробив останні три книжки досить нудними, розтягнутими і похмурими, тому дочитувати "Відьмака" було емоційно легко, бо все вже не дуже хвилювало.
Оскільки далі будуть СПОЙЛЕРИ, прошу всіх, хто ще в процесі, не читати далі.
Що сподобалось у сазі?
1. Світ "Відьмака".
Українські "Відьмаки"
Фото взяла на сайті http://litakcent.com
Попри всю мою байдужість до химер і потороч, визнаю: світ "Відьмака" багатий, мальовничий і захопливий. Персонажі яскраві. Персонажів дуже багато (я б навіть сказала, забагато), але головні трійця – Ґеральт,  Єннефер і  Цирі – утримують увагу до кінця, навіть попри очевидність авторового прагнення розтягнути сюжет якомога довше. Перегуки з фольклорними надбаннями різних народів (переважно слов'янських) складають основу колориту саги, це величезний плюс.
2. Жіночі образи. Хоч у центрі оповіді заповідалося бути відьмаку Ґеральту, так є тільки спочатку. З четвертої книжки зрозуміло, що ця історія більше про Циріллу, дівчинку, яку з відьмаком зв'язало Призначення. Ніжні батьківські стосунки не можуть не зворушувати, надто якщо пам'ятати, що Ґеральт взагалі-то найманий убивця чудовисьок (але, ясна річ, це тільки прикриття, за яким криється зважена благородна натура, готова на все заради тих, кого любить). Якоїсь миті автор розлучає Ґеральта і Цирі, тримаючи читача на гачку: так зустрінуться вони чи ні? (Зустрінуться. Наприкінці останньої книжки, коли нерви читача вже ні на що не годні.)
Щодо крутості жіночих образів скажу, що більшість персонажок – сильні особистості, красиві, розумні, сміливі, розкуті (тобто не чорноброві овочі). До речі, книжка, сучасною мовою, толерантна: кілька персонажок бісексуальні.
Загалом жіночі образи активні: вона  беруть участь у боротьбі за владу, впливають на низку життєво важливих для існування світу рішень. Єдине напряжне кліше – це те, що всі вішаються Ґеральту на шию, а Ґеральт нікому й не відмовляє. Спершу було цікаво, а коли вже збиваєшся з ліку, з ким переспав Ґеральт, то згадати можна хіба найцікавіші локації: я запам'ятала ржачний секс у бібліотеці... 
3. Несподівані повороти сюжету.
Емгир – батько Цирі?????? Шо???? Трохи притягнута мотивація, але вау-ефекту автор досяг.
4.  Образ Цирі.
Ох і потягало ж Цирі життя. Дуже багато жорстоких кривавих сцен стосуються саме Цирі. Може, тому мені, попри любов до образу, книжки, де Цирі – головний персонаж, сподобалися найменше. Тут як із Гаррі Поттером: перші книжки світлі, останні – похмурі. І хоч своєрідний хепі-енд у "Відьмаку" є (але, повторюся: своєрідний), післясмак не дуже. Однак назагал образ дівчинки, яка для бездітних Ґеральта і Єннефер стала названою дочкою, дуже подобається. 
Особливо тоді, коли Цирі ще дитина.
5. Образ Любистка
Якщо в діалозі бере участь Любисток, отже, це буде веселий діалог. 
6. Мовне різноманіття
Чимало образів індивідуалізовано їхнім мовленням. Це дуже круто! У "Відьмаку" цілий спектр різних інтонацій: від мовлення інтелігентного Регіса до кривомовності розбійників.
7. Брутальність
У "Відьмаку" багато жорстоких натуралістичних сцен. Якби я це дивилася, то "брутальність" потрапила б у мінуси (з цієї причини я не змогла додивитися навіть першої серії "Гри престолів"). Але якщо читаєш, то якось не так страшно, зате атмосферно.
8. Еволюція образів
У принципі, у будь-якій нормальній книжці головні образи мусять змінюватися. У "Відьмаку" Ґеральт змінюється від свідомого споглядальника до активного учасника подій, Єннефер еволюціонує від красивого стерва до мучениці, а Цирі – від кумедної дитини до епічного втілення добра, яке може жорстоко розправитися зі злом.
9. Філософські питання
Політика і маніпуляція, забобони і наука, проблеми "не таких, як усі", нейтралітет і залученість, активність і споглядання, проблеми творення літератури – це лише дещиця тих вічних проблем, які Анджей Сапковський порушує в сазі. Так що "Відьмак" – це не тільки про потвор, що вбивають інших потвор.


Що не сподобалося?
1. Розтягнутість. 
У "Відьмаку" сила-силенна другорядних образів, багато з яких просто виконують функцію розтягування резини. Те, що Ґеральт із Цирі не могли зустрітися протягом трьох чи чотирьох книжок, а натомість автор шпигує читачів виписуванням інтриг у різних королівствах....Ну, не знаю. Мені було нуднувато.
2. Невмотивованість деяких епізодів, зокрема фіналу
Коли Цирі почала мандрувати різними світами, у мене була думка: а шо, так можна було? Тобто можна відправити Ґеральта на той світ, ніби на курорт? Та чого взагалі переживати, якщо можна усіх невинно убієнних друзів зібрати в закрайсвітті за пишним столом. 
І взагалі, білий єдиноріг всіх врятує (зрозуміти б тільки, за яким принципом він з'являється і звідки). До речі, якось ми з Дімою їхали селом до тітки, і я побачила білого коня, що мирно пасся на узбіччі. Я подумала: якби я жила в селі й мала білого коня, то причепила б йому ріг і мала б білого єдинорога собі на втіху. Ось такі думки породжені впливом "Відьмака".  А ще , як показує досвід Ґеральта і Єнефер, опудало білого єдинорога може бути небанальним атрибутом любощів)))

Звичайно, це дуже поверхові враження, вони й на одну сьому не вичерпують моїх вражень про сагу. Бо в ідеалі варто говорити про кожен роман окремо. Попри все, мої враження про "Відьмака" однозначно позитивні, і я дуже чекаю серіалу за мотивами роману. 


понеділок, 21 травня 2018 р.

"Дівчина з ведмедиком". Із ведмедищем!

Іполит/ведмедик
Про виставу "Дівчина з ведмедиком" у новому Театрі на Подолі я чула багато. І чула різне. Однак усі відгуки доходили спільного знаменника у фразі "це не канонічна постановка, готуйтеся". 
Як велика прихильниця творчості Віктора Петрова, я трохи хвилювалася перед походом на виставу. Ну, знаєте, як хвилюються ті, хто в екранізації "Відьмака" бояться побачити афроамериканського актора в головній ролі. Бо експеримент експериментом, а межа між інтерпретацією й дурницями має бути очевидною не тільки для творців постановки, а й для глядачів. А буває по-всякому. От і хвилювалася, як буде тут. 
Перше враження про атмосферу Театру на Подолі, спілкування з працівниками, інтер'єр у мене просто чудове. Мінімалізм у дизайні+красивенні вікна з видом на Андріївський узвіз – раз. Адекватні працівники – два (згадаю оперету – здригнуся). Чудова акустика в залі – три (єдине: на балконі не дуже зручні крісла, але загалом норм). 
Утім, усе це марноти порівняно з виставою, на яку я, до речі, принесла томик В. Домонтовича, щоб і автор, хоч і символічно, все ж був присутній у залі. 
Кадр з вистави. Взяла на сайті theatreonpodol.com
Загалом романи Віктора Петрова належить до тих, які, коли їх уперше читаєш, ніби б'ють цеглиною по голові й кричать "сюрпрайз!" Бо не можна не дивуватися, що в нашій нібито солов'їно-вишневій українській літературі існував образ дівчини, яка не вважала втрату цноти бозна-чим і з пелюшок не мріяла про весільні рушники. 
Трохи окреслю фабулу "Дівчини з ведмедиком" для тих, хто не читав. Хімік Іполит Варецький заради підробітку береться вчителювати в заможній родині Тихменєвих, де зростає дві дочки: одна слухняна (Леся), друга – бунтарка (Зина). Оскільки Варецький і сам занудка, то, ясна річ, що яскрава, виклична Зина привернула його увагу. І Зина не проти її привертати: вона любить ставити незручні питання, поводитися невідповідно до правил, і одного дня таки опиняється в ліжку Іполита. От тільки шлюбу не хоче. Але оточення вважає інакше, нав'язуючи Зині свою версію правильного життя. Зина протестує в дуже ідіотський спосіб. Протестує, перекреслюючи своє майбутнє. І винна ніби й сама, але ж її максималізм ще можна виправдати віком, а от як виправдати тупість і обмеженість батьків і, частково, Іполита?
Предметніше про виставу
Актори: роль Іполита виконав В'ячеслав Довженко (Серпень у "Кіборгах"). Інших акторів я, на свій сором, не знаю, але всі вони чудові. Дуже сподобалася Зина (Катерина Вайвала). Велика подяка за те, що не переграють!!!
Експериментальні фішки: усе зайшло на "ура": від велетенського ведмедика (привіт зі світу абсурду) до перегуків із сучасністю (блискуча частина, де
Віктор на виставі
сучасні дєвачки епохи вконтктіка  спостерігають за Іполитом і його коханням до Зини з екрану). Сподобалися майже клоунські маски на обличчях усіх персонажів, окрім Зини, бо Зина єдина з Тиєменєвих була справжньою й боялася чужих лекал для свого життя.  Навіть вагітну з першої сцени Лесю у фаті (такого, звісно, нема в першоджерелі)  я можу пояснити: це дівчина, для якої визначена роль у житті ще тоді, коли вона сидить за учнівською партою. На відміну від Зини, яка ризикнула, але якій не пощастило.
Сподобалася музика і сценічне оформлення, гумор. Сподобалося, що актори співали (найкраще співав Іполит). Сподобалися алюзії на фільми, де грає В'ячеслав Довженко, ненав'язливі алюзії на сучасні українські реалії, зокрема, на україно-російський конфлікт. Глядач ніби перебував у контексті, а не споглядав минувшину.
Загалом сподобалося те, що ані на мить не було нудно, зате багато разів хотілося сміятися, і раз – наприкінці – заплакати. 
Суттєва різниця: Іполит у виставі карикатурний, так само гротескний образ Марії Семенівни, матері Зини й Лесі, міщанки, яка половину вистави говорить тільки про булочки. Зина в романі розкута, але не вульгарна, як у виставі, однак оскільки вся вистава пронизана карикатурністю, то таке переосмислення Зини виправдане. Воно дає можливість для інтерпретації і обговорень. Воно кидає місток з 1920-х років до сучасності, і хоч у підсумку атмосфера вистави застигла десь напівдорозі, мене ця недовершеність задовольняє. Так само, як і відсутність деяких другорядних епізодів роману (наприклад, цікавого діалогу між філологом Грибом і Варецьким про жінок).

Загалом вистава просто must see, але тільки тим, хто все ж любить експерименти на сцені й припускає, що від першооснови можна відступити й при цьому створити новий неповторний, неправославний твір, відкритий до діалогу з сучасним читачем і глядачем.




неділя, 6 травня 2018 р.

Літературні подорожі: Десна

У травні ми завжди їздитимемо тільки Україною. Може, це дивно, але подорожі Україною завжди приносили мені більше задоволення, ніж закордонні поїздки. Тому для України  - найкращий місяць: травень.
Іконостас у соборі Різдва Богородиці
Знаєте таке відчуття, коли ви давно не їли, але чимось зайняті і не помічаєте голоду? І раптовий погляд на їжу або спогад про неї відлунює миттєвим болем у піднебінні так, що ви ще не усвідомили, що хочете їсти, але слина вже виділяється? У мене таке з літературними подорожами. Навесні просто розриває! Цього року знову захотілося на Полісся, яке ми почали перевідкривати для себе торік.
Діма любить історію і давно вже намірявся побачити Батурин. Мене ж хлібом не годуй, дай тільки залізти в якусь глибинку, пов'язану з історією нашої літератури. Учора я спрагло хотіла потрапити в Сосницький музей Олександра Довженка. Я навіть хотіла записати там якесь підбадьорливе відеозвернення до учнів, щоб вони насолоджувалися останньою весною у статусі школярів і не втрачали "щастя бачити оті зорі навіть у буденних калюжах на життєвому шляху".
Першим пунктом нашої мандрівки був КОЗЕЛЕЦЬ
Ми не надто довго були в місті, але не зайти в просто колосальної енергетики собор не могли. Такого красивого дерев'яного іконостасу, як у соборі Різдва Богородиці, я ще не бачила ніде і ніколи. Мене дуже здивувало, що у величезному храмі під час служби було всього четверо чи п'ятеро людей. Така краса мотивує заходити до церкви частіше.
Далі ми з Дімою приїхали на станцію КРУТИ, де в січні 1918 року під час радянсько-української війни відбувалася битва, що в ній, згідно з деякими даними, загинуло близько 300 захисників України, з-поміж яких чимало недосвідченої в боях молоді. Частина юнаків потрапила в полон до банди Муравйова і була розстріляна. Саме цих полеглих перепоховали на Аскольдовій могилі у Києві  в березі того ж року і саме про них Павло Тичина написав вірш "Пам'яті тридцяти". Мене насторожило, що в інформації про ці події йдеться про 19 людей, а Тичина пише про тридцять. Так я подивилася кілька програм про Крути і виявила, що точної кількості загиблих не знають навіть історики: число полеглих - від 80 до 300. Вкотре стало страшно, що Крути вже стали національною легендою, але по факту там ще так багато білих плям... Ми досі не знаємо всіх імен і всіх обставин події, досі дивимося на все це під оптикою міфологізації жертвенності (що справедливо, але неповно). "Я знаю, що я нічого не знаю". 
До речі, раджу всім подивитися програму (додаю посилання), зняту до 100-річчя битви під Крутами. Тут розвінчано деякі міфи щодо цієї сторінки нашої історії.
Наступним пунктом призначення нашої подорожі стала Ганнина Пустинь, тобто маєток Ганни Барвінок, дружини Пантелеймона Куліша. Тут подружжя і поховане. Розташований маєток поблизу села Оленівка на Борзнянщині. Тут є кілька хатинок, ті самі садки вишневі коло хати, пасіка й інші релакс-атрибути повсякдення щасливих заможних українців 19 століття. У Ганниній Пустині (інша назва - Мотронівка, Кулішівка) Пантелеймон Куліш узяв шлюб з Олександрою Білозерською (справжнє ім'я Ганни Барвінок), а бояринував на їхньому весіллі Тарас Шевченко. 
Саме в Мотронівці Куліш задумав написати "Чорну раду" - твір, що вважається першим у нашій літературі історичним романом.
Біля цієї садиби дуже затишно. Так затишно, що вже грішним ділом задумуєшся: а чи така вже погана хуторна життєва філософія Череваня, персонажа "Чорної ради", якою вона мені завжди видавалася?
На території комплексу є пам'ятник Кулішу. Він хороший хоча б через безпафосність. Я навіть  вирішила біля нього сфоткатися.

Далі ми з Дімкою поїхали до гетьманської стлиці Батурина. Як не дивно, Батурин вразив найменше з усіх приваб, тому що через відомі історичні обставини там все неавтентичне, відбудоване, реставроване. Менше з тим, палац Кирила Розумовського все одно вражає. Біля цитаделі теж цікаво, проте там точно не можна провести багато часу. Загалом ми сподівалися, що Батурин - це головний пункт нашої поїздки, однак життя внесло свої корективи, і ми виявилися в захваті від цих корективів!
Наші плани змінила природа. Ми їхали до Сосниці, на батьківщину Довженка. Я багато разів бачила ту хатку на фотках: коли працювала в "ЛітУкраїні", у нас була рубрика "Шляхами слова", яку вів головний редактор Сергій Козак. До слова, наш керівник  - фанат літературного краєзнавства, і саме завдяки йому я теж відчула смак і радість пізнання цієї краси (хоча в дитинстві музеї в глибинках і пам'ятники навівали на мене нудьгу). Але тепер усе змінилося))) 
...Ми раділи Десні як дурні. Ми не бачили, щоб річка так сильно розливалася. Це було надзвичайно красиво. І надзвичайно непередбачувано було побачити залиту дорогу, через яку годі було їхати вперед. Тому до Сосниці ми не дісталися.
Зате ми довго бродили (в прямому сенсі) берегами Десни. Це було магічно, ніби як у дитинстві радіти першій веселці, як бігати по теплих калюжах, як по своїй волі стояти під літньою зливою. А ще тут просто довершена природна краса. Досконала зелень, можлива тільки у травні, і тепла синь води. Напівзатоплені дерева, сонячне мерехтіння по плесу, звуки птахів, скрекотання жаб, плюскіт швидкої течії... Краєвиди Десни - ось що стало нашим найбільшим відкриттям учорашнього дня.
Ми й сьогодні під враженням.
А я знову переконалася, що мандрувати Україною цікавіше, ніж за кордоном, де ти все одно турист і де історія все одно від тебе далека, хай яким громадянином світу ти почуваєшся. Там можуть бути, може, красивіші картинки для очей, але всі вони тимчасові для душі, тому що ти з ними співвідносишся тільки на рівні новизни, однак ніяк не на рівні глибини. Звичайно, майбутні подорожі за кордон можуть змінити мій досвід, але поки що я як ніколи ясно усвідомлюю, що не мандрувати Україною - велика втрата для розуму і просто провал у самопізнанні. Я вже не кажу про самовизначення. 





четвер, 3 травня 2018 р.

"Меч призначення" і мої проблеми зі сприйняттям реальності

Після "Меча призначення" Анджея Сапковського я зрозуміла, чому завжди свідомо остерігалася фентезі. 
Почну здалеку. Мої друзі завжди кажуть, що я дуже азартна: забуваю про час, коли граємо у всякі ігри для компанії, емоційно говорю (горланю) під час гри, переймаюся, сперечаюся. Але з людьми безпечно: компанія розходиться, темп життя уповільнюється, гра забувається. А з таких книжок, як "Відьмак" дуже-дуже важко виходити емоційно й перериватися на роботу, особисте життя і все інше. І мені, коли книжка дуже подобається, направду важко вертатися з середовища уяви в реальність. 
Тому кілька днів мене штормить, бо про Геральта і Цирі я думаю значно більше, ніж про свого чоловіка. Мені це дуже не подобається, але нічого вдіяти не можу. І рецепт єдиний: дочитати вже нарешті все це до кінця і потроху виходити зі світу "Відьмака", перестати гуглити запити, типу, "Міхал Жебровський" і "Відьмак нетфлікс", припинити роздумувати про своє ставлення до Єнніфер і так далі.
Але поки що це все безумство у розпалі,
тож я почала читати третю книжку (виявляється, що і її я вже дочитую).
Чому мені подобається Геральт?
Бо що може бути прекрасніше ніж розумний відьмак, який вчинками замість слів підтверджує свою доброту і людяність? Особливо якщо його велич відтінює бевзь Любисток – образ барда-ловеласа, без якого вся історія втратила б левову частку гумору.
А жіночі образи! Як вдало автор додає по одному в кожній новій частині. Спершу Єнніфер (яка мені загалом не подобається, тому що Геральт біля неї тюхтій), потім Цирі – мій улюблений (поки що) жіночий образ (бо біля неї Геральт сягає глибини свого внутрішнього добра, у яке сам Геральт і не вірить), далі Трісс... І це не згадуючи другорядних персонажів, з-поміж яких мені особливо запала в душу "Глазок" (не знаю, як її звати в українському перекладі, бо другу книжку читала російською). Усіх багато, кожен по-своєму цікавий, і нудно не буває на жодній сторінці. Особливо мені "Відьмак" подобається, тому що тут не йдеться про якусь велику місію Геральта (хоча образ Цирі з часом на це натякає). Мені подобається якась специфічна камерність способу життя головного героя, його небажання бути категоричним, що часто виявляється свідченням мудрості. Водночас зрозуміло, що рано чи пізно Геральт визначиться і буде відповідати за свій вибір (головне тільки, щоб цей вибір йому не нав'язували жінки, але вони нав'яжуть, я в цьому впевнена).
Словом, якщо "Кров ельфів" не розчарує, то читатиму я "Відьмака" до переможного. Може, колись доберуся й до "Гри престолів", але треба буде навчитися якось вміло виходити з вигаданого простору в реальність. Бо зараз мені дуже, дуже це важко робити. Реальність видається не такою цікавою. Уперше за багато років таке відбулося. І це за силою емоцій найбільше нагадує перші місяці кохання))  Оскільки на такому емоційному надриві мені важко жити, я сподіваюся здихатися цієї книжки якомога швидше, але для цього треба весь цикл дочитати до кінця, інакше життя мені не буде

середа, 2 травня 2018 р.

Із цим треба поводитися обережно: дражливі теми і прийоми в малій прозі

Часом, читаючи твори початківців, помічаю, як молоді автори без вагань беруться за теми і прийоми на межі провалу. Такі теми я називаю для себе маніпулятивними. Чому? Тому що вони апріорі заточені на сильний емоційний вплив на читача, а тому автору далі можна не сильно старатися, бо він просто обігрує те, що й без нього вражає. Які теми я маю на увазі?
Смерть дитини/Переривання вагітності/Неможливість завагітніти
Одного разу я була на прозових читаннях, де автори представляли свою малу прозу. Фаворитом того вечора була сюжетно невибаглива історія про жінку, яка довго не могла завагітніти. Три сторінки нам шкода цю жінку, а потім авторка натякає нам, що жінці таки вдалося зачати дитину. І слухачки такі: "Слава богу!" Катарсис настав, усі раді, твір визнано найкращим на вечорі.
Я почувалася ніяково. Тому що з погляду художнього у цьому творі не було нічого, просто нічогісінько особливого. Самі емоції. Тема дражлива і важка сама по собі, авторка нічого не додала до неї свого. Так я думала, почуваючись сухарем у товаристві цукерок.
Потім почитала якусь новелу Анни Гавальди. Там жінка була вагітна, щасливо очікувала на свою дитину, але сталося нещастя, і дитини не стало. Навіть писати ці рядки мені важко, але, знову ж, бо тема така. Що додала до неї авторка? Де тут її письменницька робота? Здається, ніде, тут просто ефект теми призводить до ліні автора. 
Звичайно, є і винятки: "Прощавай, зброє!" Ернеста Гемінгвея, наприклад. Тут смерть Кетрін і дитини добиває читача і лишає сильний ефект на багато років (твір я читала років одинадцять тому), однак там ця страшна сцена довершує лінію загубленості головного героя, автор нас довго веде до кульмінації (хоча мене такий фінал все одно не влаштовує, і я цей твір не перечитуватиму). Звісно, порівнювати роман і оповідання не випадає хоча б з огляду на жанрові можливості, проте я вирішила згадати "Прощавай, зброє" як приклад роботи з темою, а не прямолінійної ледачої подачі.
Смерть бабусі/дідуся/батьків
У мене вже нема дідусів і бабусь, тому коли я читаю щось про щасливе дитинство, у якому вони є, а потім їх не стає, мені завжди дуже погано і досі. Востаннє це було, коли я читала оповідання Сергія Осоки з книжки "Нічні купання в серпні". Однак там усе рятує стиль, там автор нічого не робить екстраординарного з сюжетом, проте словом створює таку атмосферу, що читач сам занурюється у свої спогади, упивається ними, але оскільки саме цей автор на них наштовхнув, твір справляє сильне враження. 
Проте якщо молодий автор ще не впевнений у своєму стилі, краще не брати цю тему, бо легко можна збитися на щось зужите і перетворити трепетну тему на банальщину.
Смерть тварини/Знущання з тварин
Смерть тварини – це ще один удар нижче пояса читача. Істерику, яка зі мною сталася, коли я дивилася фільм "Білий Бім Чорне Вухо", повторив тільки перегляд "Піаніста" в дитячому нестабільному віці. Однак просто історії, де гине тваринка, недостатньо, щоб все було по-чесному. Одного разу в "ЛітУкраїну", де я працювала, надійшло непогане за стилем оповідання, суть якого полягала в тому, як у старої покинутої бабусі захворів кіт, і, оскільки його нікому було полікувати, а світ байдужий і жорстокий, він помер. Це оповідання ми надрукували, і воно отримало багато схвальних відгуків. Як на мене, твір врятував саме стиль, однак якоїсь роботи з образами  й сюжетом я не помітила. Усе прямолінійно і передбачувано з першої сторінки.
Смерть на війні
Тема АТО, як на мене, має бути табу для багатьох писців. Надто вже легко багато авторів, хто до війни не має прямого стосунку, але, типу,  щиро вболіває за Україну, розкидається у творах образами загиблих, перетворюючи ці смерті на ніщо, загублене в буквах. Нещодавно читала оповідання одинадцятикласників для конкурсу, і один хлопчина аж надто захопився проливанням крові воїнів на сторінках своїх творів. Причому, звісно ж, сюжету не спостерігалося. Прагнення показати своє ставлення похвальне, так само мені зрозуміло й те, що це ще дуже юна людина, яка хоче висловитися і висловлюється так, як вважає потрібним: голосно, виклично (і нехудожньо, на жаль). Однак саме ця тема саме зараз вимагає трепету й обережності. Не кожен може братися за неї. 
Смерть взагалі/Безвихідь/Депресія
Чомусь нас сильніше вражає, коли хтось помирає. Тому й автори в повальній кількості тицяють читачів носом у смерть на кожному кроці. Або не смерть, а просто нещастя. Читала одну непогану збірку авторки Юлії Ілюхи "Неболови". Це, повторюю, непогана книжка, але смерть/нещастя/депресивність/безвихідь там живе у кожному оповіданні, і якось мені вже стало смішно від цього. Це неприродно, і так не є. Так не буває, щоб саме безпросвіття. Однак авторка згущує морок і не пропонує виходів. Надмір не прикрашає "Неболовів".
Еротичні сцени
Це ще одна штука, на яку читач звертає увагу, а тому автори надто захоплюються, і в підсумку виходить жесть (або смішна жесть). Не було б так, не існувало би антипремії "Золотий хрін". А вона існує:)
Кліше про невгамовних жеребців і жезл кохання, що прагне вивільнитися з джинсового полону, здається, є в більшості творів початківців і не тільки початківців. Тямущі автори лаконічно описують такі сцени, однак недосвідчені входять у смак і переборщують до сміху. Редагувала я якось один фентезі-роман, усе було цікаво, аж поки любовна сцена не перетворилася на пародію на любовну сцену (а так не було задумано). Отже, з еротикою треба бути дуже-дуже обережним.

Звичайно, цей набір тем неповний. А ще він дуже суб'єктивний. Та і не тільки в темах/прийомах тут річ, як у самовпевненій прямолінійності їх подачі, у кліше (що погано в будь-якому жанрі). І взагалі, я, коли написала цей список, пригадала свою книжку і знайшла в ній три з п'яти пунктів. Проте оскільки читака з мене кращий, ніж писака, роблю висновки. І висновок такий: у наступних моїх творах ніхто не вмиратиме, бо в житті і без смерті багато вражаючих епізодів. Щоправда, щоб вразити ними, треба буде більше старатися.