Знайомство з фантастикою 1920-х

Учора завершила читання антології фантастики 1920-х років "Атом у запрязі". Це вже третя книжка із серії "Наші 20-ті", з якою я встигла ознайомитися. До тому ввійшли романи Блюма і Розена "Атом у запрязі", Івана Ковтуна (відомого мені як Юрій Вухналь) "Азіятський аероліт" і Володимира Владка "Ідуть роботарі". На жаль, тут не виявилося творів Юрія Смолича, а я на це дуже сподівалася, бо Смолич дуже зацікавив мене після антології детективів.

"Атом у запрязі" – це перша книжка серії, яку я хотіла пошвидше дочитати. Якщо попередні дві мене цікавили і як філолога, спраглого нових знань про історію літератури, і як зацікавленого читача, то цю книжку дочитала тільки через повагу до важливої справи видавництва "Темпора" і упорядниці Ярини Цимбал.

З одного боку, теми інтригують. У творах ідеться про роботів, про розкопки Тунгуського метеорита, про ідею розщеплення атома. Дуже цікаво, як про це писали в 1920-х роках, якими науковими фішками наснажували вигадку, як в усе це вплели авантюрні й любовні лінії. Водночас якось печально стає, коли усе це перевершує ідея протистояння "гнилого капіталізму" і сонячного комунізму. І ніби все розумієш, але читач у тобі розчаровується, а літературознавець фіксує в голові "прочитано, уявлення маю, от і прекрасно".

Що мені сподобалося і що було для мене незнано, так це те, що вічний образ одержимого ідеєю доброго генія-науковця в українській літературі був. Мені такі імпонують ще з дитинства, відколи я захоплювалася романами Жуля Верна. 

Також, як завжди, мені була цікава мова творів. Я довідалася, наприклад, що "наснагою" абсолютно без здригань називали заряд атома, що лютувальник – це паяльник і т.д. Це ще раз нагадує про печальну долю українських термінологічних словників, але водночас і надихає вивчати мову далі й читати серію "Наші 20-ті" хоча б навіть і заради мови тих творів.

До речі, на цьогорічному Арсеналі презентували наступну книжку серії - антологію жіночої прози "Моя кар'єра". Звісно, читатиму!

Не тільки літературні місця Рівненщини-Тернопільщини-Львівщини

Від кожної подорожі, як і від щирої розмови з людиною, прагнеться наповненого спілкування. Половина успіху залежить від товариства, погоди, нашого настрою цього дня і дороги, а половина – від непередбачуваної атмосфери місця, від того, яке воно не таке, як ми бачили в когось на світлинах.

Рівненщина-Тернопільщина-Львівщина – ідеальний у цьому сенсі маршрут вихідного дня, бо несподіванок, що перевершили очікування, у ньому було доволі.

-         Таню, я хвилююся, - сказав мені напередодні мандрівки мій загалом не дуже схильний до зайвих хвилювань Діма.

-         Чому?

-         Я хвилююся перед зустріччю з замками.

Ці милі слова мене здивували, бо якраз замки мене хвилюють найменше. Я не фанат замків, усередині мені завжди нудно, усі внутрішні дворики майже завжди однакові.

Об'їзна Новоград-Волинського.
По-старовинному, Звягеля.
До речі, у Звягелі народилася Леся Українка

Але що мене в підсумку направду схилювало, так це місця, де ці замки зведені.

Взагалі, як і в житті, найцікавіше для мене – це не пункт призначення, а дорога до нього. З практичного погляду, дороги маршрутом Київ-Рівне-Клевань-Дубно-Тараканів-Кременець-Почаїв-Підгірці-Олесько майже ІДЕАЛЬНІ. І ми автоматично заощаджуємо нерви й не нищимо свій чудовий настрій через рваний асфальт, натомість насолоджуємося краєвидами, що розстеляються обабіч, – бери, дивися, пильнуй і нічого не пропускай!

Найперше, що мене вразило дорогою, – це дуже дивне стадо корів. Вони було стрункі і всі білі. Придивившися, ми зрозуміли, що це не корови, а… лелеки! Їх було десь із сорок! Я ще такого не бачила! Оскільки день був дощовий, на заболочених ділянках, вочевидь, виявилося чимало квакливих земноводних, що й спокусило купу бузьків на велепташну стоянку.

Величний і непафосний пам'ятник Уласові Самчуку

Далі мене вразив пейзаж на об’їзній Новоград-Волинського. Спочатку ми пригальмували, щоб помилуватися кар’єром, але потім Діма, як завжди, подерся на якусь каменюку і виявив, що внизу протікає річка! Це неймовірна краса, яку марно передати на світлинах.

Далі ми мали об’їжджати Рівне, але я запротестувала, бо мене тривожить поїхати кудись і не зачепитися розумом або емоціями об щось філологічне. А в Рівному є пам’ятник Уласові Самчуку. І ось ми їдемо звивистою центральною Соборною велицею, і я згадую свого знайомого Іллю і незнайомого Макса Кідрука, персонаж роману якого, як і сам автор, жив у Рівному. Урешті ми бачимо пам'ятник, він приємний і епічний, я скидаю фотку у фб, всі пишуть, що я маленька, а Самук величний, мені приємно, Самчуку, думаю, теж.

Ми приїздимо в Клевань, там тунель кохання. Як на мене, краще просто називати його красивим тунелем, бо чого тунель кохання? Якась трагічна історія? Якусь закохану пару по вузькоколійці переїхав поїзд, але смерть не розлучила їх?

Тунель красивий, не гірший, ніж на фотках. Бабуся продає магніти і каже, щоб ми остерігалися сепаратистів. Так вона називає комарів. Ми купуємо в бабусі магніт, вона каже, що я схожа на русалоньку (так я й повірила). Але все одно приємно.

Далі ми їдемо в Дубно. Там замок. Замок не дуже вражає, зграя лелек на узбіччі запам’яталася більше. Зате тут дешеві кафешки, годують смачно. Ми їдемо в Тараканів.

Про Тараканівський форт ми дізналися після перегляду фільму «Поводир». Я одразу запримітила колоритне місце і захотіла туди потрапити, але випало тільки цьогоріч.

кадр із фільму "Поводир"

Тараканівський форт дуже атмосферний. Це грандіозна за величчю й безглуздістю оката будівля, що зяє темними вікнами й жахає глибокими колодязями, але програє траві. Трава і дерева рік за роком перемагають кам’яні стіни, і ось посеред каменю проривається якийсь корінь, нагорі споруди стелиться мох, на стінах в’ється плющ. Тут є підземні тунелі, тому треба їхати з ліхтариком. Але я не дуже великий фан вузьких підземних приміщень, тому насолоджуюся надземною частиною цього дивного укріплення, захованого посеред лісу. Десять років тому я таке обожнювала, але зараз мені тут чомусь незатишно і страшнувато. Коли в темному переході якийсь школяр з екскурсії кричить «Пугу!», мені за себе соромно, тому що страшно.

Коли ми виїжджаємо з форту, я почуваюся, ніби як глупої ночі, не вмикаючи світла, вертаєшся з вбиральні в ліжко, тебе не з’їв бабай, і ось ти в безпеці. Але трохи шкода Діму, бо він дуже хотів полазити підземеллями. А вийшло тільки трішки.

…Ми їдемо в спонтанно визначене місце для ночівлі – Кременець. Що в тому Кременці? Провінційне містечко. Я не встигаю усвідомити, якої миті воно мене зачаровує аж так, що я хочу назвати його відкриттям цього дня. Лелеки на узбіччі стрімко втрачають позиції.

Кременець розташований під горою. На горі розташовані руїни старої оборонної споруди. Руїни ріденькі й нічим не примітні, але вид на місто забиває дух. Я розумію, про що вранці говорив Діма. Я хвилююся перед цим видом, мені навіть трохи хочеться плакати невідомо чому. Хмари нависають, як каже Ілля, драматично. Трава зеленюща, і я знову закохуюся у свій улюблений колір, у несподівану красу, що б’є тебе під дих, у країну, яка знову прив’язує тебе до себе новими мотузками.

А ще тут є вулиця Бориса Харчука.

 Мені бракує слів. Я закохалася у Кременець. Щасливо засинаю в неймовірно дешевому й комфортному готелі. Розумію, що тема провінційних західноукраїнських міст сьогодні привідкрита, і її треба колись завершити.

Зранку ми їдемо в Почаївську лавру.

Перший погляд на Почаївську лавру здалеку – це постріл в серце. Тому що неочікувано. Над заправкою "Вог" пливе на хмарі місто, осяяне сонцем. Ось це воно і є – святе для багатьох паломників місце.  Почаївська лавра архітектурно грандіозна, як і грандіозна дурість її руськомірних умовностей.  Одразу паломників зустрічає щит, на якому пояснено, хто такі розкольники і які вони погані. Ми розкольники, ми погані, і я почуваюся таємним агентом, бо так і не скажеш. Ми заходимо в храм, він величний. Але все-таки ми тут туристи, а не паломники. Без остраху наразитися на Божий гнів через ігнорування деяких приписів, ми просто гуляємо територією, вдихаємо запах свіжих булочок біля пекарні й милуємося панорамою міста.

Далі їдемо до двох замків – Олеська і Підгорецького.

Олесько вражає місцем розташування і хорошим станом. Про замок явно дбали чиїсь руки й кошти. Тут красиво, як і скрізь, але надто туристично. Підгорецький замок красивіший, але, боже ж ти мій, який же він занедбаний! Я в шоці від цих збитих плиток і порожніх кімнат. Підгорецький замок, який я, до речі, хотіла найбільше побачити, руйнується на очах. Де ті руки, що піклуються Олеським замком? Їх треба сюди.

…Ми вирушаємо додому, і я відчуваю пересит вражень. Мене дивує, що емоційно лелеки й Кременець перевершили Почаївську лавру й Підгорецький замок. І все одно я щаслива, що ми поїхали в цю подорож, побачили Рівненщину, трохи Тернопільщини й Львівщини.

Я знову закохана в цю країну. Я подумки згадую вірш. Але не «Любіть Україну».

Інший, про перебиту лапу, яку я готова загоювати чим тільки зможу.

Доки тебе стереже твоя спрага,
Доки тебе тримається віра,
Сонце рухається з точністю птаха
І час підбирається з обережністю звіра.

Вітчизни пізня вокзальна облава,
Теплі руки й грудневі дороги.
Країна болить, як перебита лапа
Щеняти, що виривається з нічної облоги.

Виривайся, виривайся з ночі й туману,
Вигризай зневіру та безнадію.
Я потім лікуватиму твою рану,
Наскільки встигну, наскільки зумію.

Я потім зрозумію, потім побачу,
Коли слідом за тобою вирвусь,
Всю цю твою безпритульність псячу,
Всю цю твою дитячу вірність.

Лишай ні з чим їхню підлу варту,
Оминай розставлені вміло пастки.
Варто битись і підводитись варто,
Якщо потому й доведеться впасти.

Зірки мають виснути над тобою,
Або розриватись, як ручні гранати.
Серце має заливатися кров’ю
І переганяти її, переганяти.

Кості мають міцно зростатись.
Шрами повинні додавати злості.
Щось із тобою повинно статись.
Щось сталося вже і триває досі.

Доки ти всім цим живеш і мариш.
Доки вихоплюєш, доки полюєш.
Доки ти все це в собі тримаєш.
Доки ненавидиш. Доки любиш.

 Сергій Жадан

Переваги й хиби творів, вибраних для ЗНО

Півроку тому я занурилася в атмосферу підготовки до ЗНО. Для мене це була цікава практика і я дуже рада, що вчора розділила урочисту мить складання іспиту з випускниками. Сьогодні ЗНО позаду, але попрощатися з ним, не висловивши міркування з приводу, вважаю гріхом, тож дозволю собі  довжелезний пост про програму з літератури, її переваги й хиби з мого суб’єктивного викладацького погляду. Для непосвячених просто розкажу, знання яких текстів вимагає Міністерство освіти, а також поділюся своїми й учнівськими враженнями про обов’язкові до прочитання твори.

Фольклор: "Чи не той то хміль?", "Ой Морозе, Морозенку", "Ой летіла стріла", "Дума про Марусю Богуславку"+ дві пісні Марусі Чурай.

Головна проблема виникала з воріженьками, які в українців часом змінювалися так швидко, що простежити динаміку змін можуть тільки ті діти, які добре знають історію. А історію, як я зрозуміла, знає не так уже й багато. І ось уже в розбурханій уяві деяких одинадцятикласників Богдан Хмельницький бадьоро вирізає древлян, а половці виривають серце у Морозенка. Тому щоб розставити крапки над «і», треба було згадувати історію. Зізнаюся,  що й для мене тут були деякі прогалини.  Наприклад, у пісні "Чи не той то хміль" ідеться про битву під Жовтими Водами проти "ляхів", а в пісні про Морозенка, прототипом якого вважають соратника Богдана Хмельницького, – про боротьбу з татарами, які взагалі-то, були союзниками Хмельницького. Але не завжди – до війни Хмельницький ходив у військові походи проти татар, мабуть, то і був зірковий час для Морозенка (якщо приймати на віру теорію, що в пісні йдеться саме про цього Морозенка). Хоча і це не факт, бо Морозенко реальний помер 1649 року в національно-визвольній боротьбі проти поляків, а не на Савур-могилі, закатований татарами. Ні, я розумію, що це фольклор і може бути всяке, але я б все-таки обрала до вивчення якусь іншу історичну пісню, воріженьки в якій логічно узгоджуються з історичними подіями в інших творах.

А взагалі, принагідно до вчорашнього тесту визнаю, що можна і не паритися усіма цими питаннями: вам запросто можуть дати уривок із пісні, яку ви не вивчали!

Давня українська література. Уривки з Повісті минулих літ про заснування Києва, напад хозарів на полян і помсту (4 шт.) княгині Ольги древлянам. «Слово про похід Ігорів».

Із цими текстами не було жодних проблем, за винятком того, що «Слово про похід Ігорів» не дуже легко читати, навіть у перекладі Максима Рильського. Як викладачу, трохи комічно було розповідати про прикінцеве уславлення самовпевненого лузера Ігоря, який і з полону втік тільки завдяки зрадливому половцю Овлуру (і, можливо, ліричній угоді Ярославни з силами природи). А ще для мене було відкриттям, що «мисль» із фразеологізму «мислію по древу» – це не буквально думка (мисль), а білка (мись –мисль – мисливство). Типу, як білка граціозно стрибає з гілки на гілку, так і слово Боянове звучить велемовно.

Щодо емоційного сприйняття давніх текстів, то більшість учнів байдуже сприймає перипетії і максимум, що дивує школярів, так це те, що Ігор зі «Слова» й Ігор – чоловік Ольги – це різні Ігорі. А взагалі кровожерливі помсти святої рівноапостольної княгині Ольги уже не вражають, адже після вирваного серця Морозенка мало що бентежить уяву.

На тесті було питання про князя Ігоря (не зі «Слова», а чоловіка Ольги). Відповісти на це питання можна навіть не читавши тексту, якщо просто знати історію кривавої розправи древлян над зажерливим князем.

Григорій Сковорода «Бджола та Шершень», «Всякому місту звичай і права», «De libertate».

Епоха бароко така цікава, що, як на мене, можна було б запропонувати школярам більше текстів. І не обов’язково знову про Богдана Хмельницького (маю на увазі «De libertate»). У програмі взагалі забагато саме Хмельницького і він завжди герой (Шевченкове тлумачення опущене).

Попри те, байку Григорія Сковороди «Бджола та Шершень» я вважаю одним із найпотрібніших творів у всій програмі, бо пошук спорідненої праці для одинадцятикласників більше ніж актуальний. Приємним відкриттям для школярів є те, що думка Конфуція «Знайди роботу до душі – і тобі не доведеться працювати ані дня!», є і в рідній літературі у творчості Григорія Сковороди. По-моєму, поставити статус зі Сковороди – набагато крутіше J

У питаннях тесту про Григорія Сковороду не було нічого. А дарма.

Іван Котляревський «Енеїда», «Наталка Полтавка».

Ці тексти, особливо «Енеїда», мусять завжди бути в програмі. На віки вічні. «Енеїда» – це передусім цікавий твір. По-друге, колоритний, по-третє, мовно багатий. Не повторюватиму збиті істини з томів, написаних про «Енеїду», просто погоджуся з тим, що це неймовірний твір, перечитуючи який я щоразу щось нове відкриваю для себе. Цього разу взяла на озброєння афоризм «богині в гніві также баби». Також мені імпонує, що Еней із гультіпаки все ж перетворився на мудрого мужа й виконав своє призначення. Це перший образ із усіх попередніх текстів, де головний герой взагалі якось змінюється.

Дітям «Енеїда» теж подобається, хоча й дещо доводиться читати додатково, аби дізнатися, що то за Парісове яблуко і чому Прозерпина живе в пеклі.

Про «Енеїду» в тесті було просте як двері питання, типу, з якого твору уривок: «Вергілій, бач, не нам був рівня,

А видно, що начухав тім’я, Поки дрібненько описав». Я не знаю дітей, які тут помилилися.

«Маруся» Григорія Квітки-Основ’яненка. Цей простий для розуміння текст і не менш показовий уривок із нього приніс дітям рятівні бали. Я «Марусю» не дуже люблю, але багатьох вона розчулює й досі.

Творчість Тараса Шевченка. «Катерина», «Гайдамаки», «І мертвим, і живим…», «Заповіт», «Кавказ», «Сон».

Хоч як суспільство намагається «оживити» Шевченка і зробити його цікавим не тільки для літературознавців, а й для дітей, із таким добором текстів це марно. По-перше, «Катерина». Для тих, хто співчуває бідоласі, маю погані новини: більшість дітей її засуджує. От всі накидаються на Чіпку, мовляв, антигерой і все таке, але я б почала із «Катерини». І це при тому, що в Шевченка є у сто крат цікавіша й пронизливіша «Наймичка». Я думаю, «Катерину» треба замінити на «Наймичку», і всім буде краще. А реалістичні поеми варто трохи прорідити, бо для дітей вони заскладні і бо завдання у підсумку часто зводяться до шоу «Вгадай, звідки цитата».

У тесті було простеньке питання по «Гайдамаках». Більшість правильно відповіла.

Пантелеймон Куліш «Чорна рада».

Цей твір багатьом школярам не подобається, хоча історія про нечесні вибори далекого 1663 року має багато перегуків із сучасністю. Мені ж як читачці не подобається овочеподібний образ Лесі, єдиною заслугою якої є те, що вона, як зайде у світлицю, то ніби сонечко засяє. Зате імпонує колоритний Кирило Тур, якого я колись впишу до топу «Найкрутіші чоловічі образи української літератури». Щодо історичної лінії, то, знов-таки, визнаю, що нам треба це знати, твір потрібно вивчати, але учням ця історія, як-то кажуть «не заходить».

Питання по «Чорній раді» в тесті було дуже простим і стосувався тільки підзаголовка.

Література реалізму. Іван Нечуй-Левицький «Кайдашева сім’я», Панас Мирний «Хіба ревуть воли, як ясла повні?», Іван Карпенко-Карий «Мартин Боруля».

«Часто трапляються сім’ї, в котрих буває така колотнеча та завсідня лайка та сварка, що життя в хаті стає якимось пеклом», – сказано про твір, у якому є такий епізод:

А чоловік бере уроки «правильних проізношеній»

Б батько віддає сина в москалі

В діти з’їжджаються на 55-річчя матері

Г громада у волості обирає односельця за десяцького

Д героїня не визнає своїх онуків-близнят

І хоч усім зрозуміло, що йдеться про «Кайдашеву сім’ю», ніхто не пам’ятає другорядної події, коли Карпа обирають за десяцького. І діти думають, ну, родина Мазайлів теж боже збав, і вибирають варіант А.

З «Кайдашевою сім’єю» в мене цікаве спостереження. Деякі дуже творчі, розумні діти терпіти не можуть цей твір. Їм якось принизливо читати твір про таких наделеких людей, і я погоджуюся, що історія про Кайдашів не смішна. Зате багатьом став у пригоді для есе приклад Мотрі й Мелашки, які, даючи відсіч Кайдашисі її ж методами, опустилися до її рівня й самі перетворилися на сварливих бабег.

Щодо «Хіба ревуть воли…?». Кілька місяців тому дивилася дискусію про те, які твори треба вилучити з програми, то «ХРВ» був перший кандидат на виліт. Я умисно питала всіх учнів, як їм цей твір. Ніхто не нарікав, що Чіпка – кримінальний злочинець, а ми не хочемо бути як Чіпка. Більшість визнали, що їм було цікаво читати про психологічний стан героя, як він змінювався, що на нього впливало. Тому «Хіба ревуть воли» не варто нікуди дівати.

На відміну від «Мартина Борулі» Івана Карпенка-Карого.

Це моя єдина помилка у вчорашньому тесті (неправильно визначена кульмінація). Хоча сьогодні виявилося, що «предметна фахова комісія з української літератури встановила, що завдання № 42 не має однієї однозначно правильної відповід», тож, може, й зарахують цей бал усім. Побачимо.

Але я не люблю «Мартина Борулю» не через це. Насамперед тому, що дістали ось ці станово-нерівні перипетії. Для читача ХХІ століття це нецікаво і передбачувано. По-друге, це не смішно! Навіть твори Остапа Вишні вже не в усіх викликають напади реготу, що вже казати про Івана Карпенка-Карого. По-третє, є в програмі дуже схожий і значно краще написаний твір «Мина Мазайло» Миколи Куліша. То навіщо ж ці два тексти живуть в одній програмі? По-моєму, якщо вилучити «Мартина Борулю», то ніхто й не помітить втрати.

І не помилиться у тесті, відповідно:)

Іван Франко. «Мойсей». «Чого являєшся мені у сні?», «Гімн».

І лірику, і поему Франка можна було б дібрати цікавішу. Можна було б узяти й малу прозу, чом би й ні! Це ж література модернізму, ми хочемо побачити новаторство тем і стильових пошуків. Але ні, Мойсей і народ в іпостасі паралітика. Нічого не маю проти поеми «Мойсей», але, знаючи, наскільки цікавіші тексти є в Івана Франка, вважаю злочином обмежуватися нею. Та й у «Зів’ялому листі» є зворушливіші поезії про нещасне кохання.

У тесті йшлося про притчу про дерева, що її виголосив Мойсей перед ізраїльським народом. Але багато з учнів забуло цей епізод.

Творчість Лесі Українки представлена «Лісовою піснею» й віршем «Contra spem spero». Обожнюю Лесю Українку і дякую, що в програмі нема якихось «Досвітніх вогнів» і «Боярині», бо все могло бути, як із Франком. От Лесі Українки хотілося б іще більше! Наприклад, «У пущі» або «Кассандру». Ну, але і «Лісова пісня» теж годиться. Хоча багато хто в цитатах плутає її з «Марусею Чурай».

У тесті було таке питання. Кому належать такі слова: «Ну, як-таки, щоб воля – та пропала? Се так колись і вітер пропаде!» А ви знаєте, кому?

Творчість Михайла Коцюбинського. «Intermezzo» і «Тіні забутих предків». Питань немає, я дуже люблю Коцюбинського, і діти теж на диво добре сприйняли обидва твори. Щоправда, для деяких російськомовних діток було відкриття, що вівчарки – це «овчарки», а не вівці. Водночас, варто визнати, що сучасні одинадцятикласники знають про втому значно більше, ніж можна очікувати. Тому з фразою «мене втомили люди» і дамокловим мечем слова «треба» співвідносяться на раз-два.

Ольга Кобилянська «Земля». Цей твір загалом до душі учням. І мені теж подобається про нього розповідати, хоча, знов-таки, в Ольги Кобилянської є ще купа цікавих творів. Та назагал «Земля» у програмі влаштовує.

Далі в програмі поезія 1920-х років. Твори Олександра Олеся «Чари ночі», «О слово рідне, орле скутий!», Миколи Зерова «Київ – традиція», Миколи Вороного «Блакитна панна», Володимира Сосюри «Любіть Україну», Павла Тичини «Ви знаєте, як липа шелестить», «О панно Інно», «Пам’яті тридцяти», Максима Рильського «Молюсь і вірю», Богдана-Ігоря Антонича «Різдво». Як на мене, автори дібрано більш-менш, але от тексти… Невже в Рильського нема крутіших віршів, ніж «Молюсь і вірю»? «Чари ночі», за винятком кількох афористичних фраз, не викликають стійких асоціацій. Текст Зерова заскладний для сприйняття для більшості. Ну, хоч липа Тичини зазнала слави завдяки «Файним мемам з української літератури». Як там: «моя липа шелестить тільки для тебе!»

У тесті було простеньке питання про те, в якому творі йдеться про Аскольдову могилу. І запропоновано акварель Тараса Шевченка. Гарно подане завдання, як на мене.

Рухаємося далі. А далі – мала проза. Микола Хвильовий «Я(Романтика)», Юрій Яновський «Дитинство», Остап Вишня «Сом» і «Моя автобіографія». Розуміння «Я (Романтики)» не всім до снаги, безсюжетність «Дитинства» більшість лишає байдужою, а «Сом» і «Моя автобіографія» теж смішні не для всіх. Висновок: малу прозу можна трохи доповнити, це ж такий цікавий період!

…І це підтверджує мій улюблений твір програми «Місто» Валер’яна Підмогильного. Дітям він теж подобається. Ось він, найцікавіший роман, неоднозначний образ, чудовий стиль. Ніколи не можна цей твір прибирати. Хіба що чергувати з «Невеличкою драмою».

Драматургія 1920-х представлена комедією «Мина Мазайло» Миколи Куліша. На відміну від схожого за темою й ідеєю «Мартина Борулі», «Мина Мазайло» не викликає антипатії.  Оскільки розумію, що інші драми Куліша заскладні для потокового розуміння, вважаю, що вибір на користь «Мини Мазайла» правильний.

«Україна в огні» й «Зачарована Десна» Олександра Довженка. Учні сприймають нормально, от тільки треба паралельно пояснювати різницю між фашистами і нацистами.

Інший блок поезії: Євген Маланюк «Стилет чи стилос?», Андрій Малишко «Пісня про рушник», Василь Симоненко «Ти знаєш, що ти – людина?», «Задивляюсь у твої зіниці», Василь Стус «Як добре те, що смерті не боюсь я», «О земле втрачена, явися!», Іван Драч «Балада про соняшник», Ліна Костенко «Страшні слова, коли вони мовчать», «Українське альфреско». Висновок із вивчення такий: дітям подобається Симоненко і Костенко, але вони не розуміють Стуса.

У тесті було таке питання: «Філософський роздум-декларація, у якому антигуманний світ виявився безсилим перед духом та етикою в’язня совісті» сказано про твір: А Ти знаєш, що ти людина? Б Страшні слова, коли вони мовчать. В Стилет чи стилос? Г Як добре те, що смерті не боюсь я. Д Любіть Україну. Тут помилилося багато дітей, хоча «в’язень совісті» – це пряма вказівка на Василя Стуса.

У програмі є чудова новела «Три зозулі з поклоном» Григора Тютюнника, і дітям вона загалом подобається, але не всім зрозуміла  її недосказаність. Так само не всім подобається відкритий фінал новели «Залізний острів» Олеся Гончара.

У тесті не було питань по цих творах.

Творчість Ліни Костенко представлена, окрім двох поезій, романом у віршах «Маруся Чурай». Проблема з цим твором у тому, що діти видихаються до моменту знайомства з ним і читають абияк. У підсумку я передбачала захоплення, а бачила байдужість. Що дуже прикро.

Зате непередбачуваним для мене виявилося усебічне захоплення романом «Тигролови» Івана Багряного. Коли я читала цей твір в університеті, то поставилася до нього якось прохолодно, бо значно більше мене вразив «Сад Гетсиманський». Але для школи «Тигролови» – це влучання в десятку. Тут і чоловічий образ переможця, і активний жіночий образ, і колоритне місце розгортання подій і, звісно, крутий афоризм «Сміливі завжди мають щастя». Дітям цей твір дуже подобається, і хоч «Думки про літературу» Івана Багряного я не повністю сприймаю, але його погляди на важливість літератури  «дерзання» на шкільній практиці повністю себе виправдали.

Ось такі міркування в мене викликала програма з літератури, запропонована учням для складання ЗНО-2017. І хоч завжди можна вдосконалювати підходи до добору текстів, як і до формулювання питань, назагал я вважаю, що тестування – це хороша практика і що будь-якій старанній розумній дитині до снаги скласти іспит на високий бал.

Що читати далі?

Учора на роботі виникла дивна ситуація – ми з колегою забули сумки з телефонами й ключами в замкненій аудиторії, тож довелося йти додому з вільними руками. Хоч у сумці лишилося чимало важливих речей, найбільше я засмутилася саме через книжки – що робити 45 хвилин у дорозі?

Якщо читати не можу, подумаю про них.

Отже, що я хочу почитати?

На носі Книжковий Арсенал, на який я, певно, не потраплю. Та все ж є одна книжка, яку я просто мрію якомога швидше взяти до рук.

Це "Дюна" Френка Герберта. Видання, що фігурує майже в усіх списках маст-хев із цьогорічного Арсеналу. Це класика фантастики, а фантастика для мене – терра інкогніта. Однак дуже багато знайомих розумецьких хлопців любить фантастику, і я хочу трохи більше довідатися про цей жанр, раз ним захоплюються такі непересічні люди.

Ще однією книжкою, яку дуже кортить прочитати, є "Атом у запрязі" – антологія української фантастики 1920-х років. Великі очікування покладаю на цей грубий томик, яким зі мною поділилися друзі.

Про книжку "Велика маленька брехня" Ліани Моріарті я б не знала, якби не побачила на сторінці Ксені Різник пораду подивитися міні-серіал, знятий за романом. Серіал я переглягнула  одразу, та ще й підсадила на нього моїх колег. Мені дуже сподобалася ця історія, картинка, музика, акторська гра (а грають там, на хвильку, Різ Візерспун, Ніколь Кідман і дівчина з "Винні зірки" Шейлін Вудлі). За сюжетом, в ідеальне містечко на березі океану приїздить молода мати із сином, зазнайомлюється із двома жінками, життя яких зовні нагадує казку. Панорамні вікна з видом на океан, ідеальні чоловіки, ідеальна школа для ідеальних дітей – ось вона, американська мрія. 

Але багаті теж плачуть. І ось на костюмованій вечірці когось убивають. Кого вбивають і за що – невідомо до останнього. Завдання глядача – здогадатися. Я не змогла, і мої знайомі теж. Інтригу збережено до кінця, але серіал хочеться дивитися не тільки через інтригу, а й через головокрутки. А як би вчинила я, якби в моєму майже ідеальному житті був єдиний недолік – до нестями закоханий, але агресивний чоловік? 

Чи справді ідеальні чоловіки такі прісні й непристрасні, що від буднів із кавою в ліжко хочеться втекти в обійми якогось бед гая? Як збудувати стосунки з колишнім чоловіком і не комплексувати щодо його нової дружини, яку, на відміну від тебе, усі люблять, навіть твоя рідна дочка?Ці й багато інших родинних проблем порушує авторка на сторінках книжки.

Щодо українських новинок, то я б хотіла прочитати такі. Керуюся принципом "почитати тих, кого досі не читала" (крім Ірванця, Ірванця просто радять зусібіч):

мала проза Катерини Калитко "Земля загублених, або маленькі страшні казки";

альтернативна історія від Олександра Ірванця "Харків 1938";

проза про війну Артема Чеха "Точка нуль";

не-уявляю-про-що "Транзишн" Олександра Михеда

"Ловець океану" Володимира Єрмоленка. 

Щиро сподіваюся, що котресь із цих видань

вразить і під Новий рік потрапить до найцікавіших прочитаних книжок.

Прочитане у квітні-травні

Минає шалена весна 2017, і мені бракує часу навіть на найсвятіше – мій блог. Але факт, що дисертацію захищено, трохи полегшує життя. І в нетривалі миті спокою я думаю про свій "Читацький щоденничок" і вже навіть маю одну ідею на літо. Навіть дві. Навіть три!

А поки до літа лишається два тижні, напишу трохи про прочитані за цей довжелезний період книжки. Так, писати було ніколи, але на читання я знайду час завжди:)

Отже, читацькі квітень-травень–2017 були наснажені дуже різними книжками – від класики ("Тигролови", "Місто", "Маруся Чурай" і "Хіба ревуть воли, як ясла повні?") до мотиваційних книжок. Про класику я колись напишу окремо, а в цьому пості розповім про враження від новинок. Поїхали!

Для спраглих мовного самовдосконалення

Після написання посту про 5 книжок для охочих вивчати українську, я вирішила ще раз перечитати "Мовностилістичні поради" Олександра Пономарева, а також ознайомилася із двома словниками вишуканої української Тараса Берези. Якщо Пономарева знаю й поважаю давно (у моєї подруги його фотка висіла в гуртожитку на холодильнику й щодня заохочувала до вивчення солов'їної), то про Тараса Березу я не відала нічого. Тому довелося судити по обкладинках двох його книжок. Вони мені не дуже сподобалися, бо все-таки в йдеться про вишукану українську, а на обкладинці – каструля з борщем.  Але, попри те, книжки цінні. У них  було те, що я в мові дуже люблю, – лаконічні, місткі слова, що ними можна замінювати незграбні, обтяжливі, а то й просто не до всіх ситуацій придатні конструкції. Наприклад, замість "ну ніфіга ж собі" я тепер казатиму "овва!" або "отакої!". А замість "капєц" – "достолиха!" :) Ще мені подобається замість "від нічого робити" казати "знічев'я", замість "повільний у рухах" – "вайлуватий" і т.д. Такі слова я намагаюся виловлювати з мовлення моїх рідних, із газет, книжок, а тут тобі цілий словник, навіть два.

Яка ж між ними різниця і який краще купувати?
 Першою світо побачила червоненька книжка, потім – синя. Я б радила всім придбати синю. Вона частково дублює зміст попередниці, але тут усі слова подані з наголосом. Також до кожного слова дібрано контекст, переважно із української класики або перекладів знаних українських тлумачів. До речі, із зарубіжних уривків є й сучасні – наприклад, "Код да Вінчі" Дена Брауна. 

Попри те, що багатство української лексики представлено якнайкраще, усе ж не все ми зможемо взяти до активного вжитку. Наприклад, круте слово "виторг" замість "виручені кошти", але навряд я називатиму ліву руку "лівицею", а слово "Правиця" вживаю хіба принагідно до музичного гурту. Це так і до ланітів із виєю можна договоритися. Утім, це на розсуд мовця. 

Як заощадити свій час і стати ще мотивованішим?

Про це можна дізнатися з книжки "Перемикайся" Маршала Голдсміта. Її я отримала як бонус у нововідкритій книгарні "Є" на Хрещатику. І довго не бралася за прочитання, бо не люблю мотиваційної літератури і не вірю в її чарівні можливості. Розгорнула книжку з простої причини – ця книжка зеленого кольору і має яскраво-жовті форзаци. Коли ви востаннє бачили книжку з жовтими форзацами?

На мою зболену дисертацією душу цей колір справив терапевтичний ефект, і я все ж вирішила прочитати. Мені навіть сподобалося! 

По-перше, з особистих причин. Віднедавна я трохи переосмислюю свої погляди на людей, що читають таку літературу. Раніше мені здавалося, що вони просто крадуть у себе час істинного задоволення від художньої книжки й прагнуть очолити ілюзорний хіт-парад Його Величності Примарного Ідеалу Успішної Людини. Але зараз я утримуюся від категоричності, тому що мені.ні на що. не. вистачає. часу. І якщо якась людина на світі присвятила свій час, щоб написати книжку про те, як розумно використовувати час (не речення, чемпіонат із тавтології, вибачте), то я знайду дві години, щоб про те почитати. Бо моє життя летить дуже швидко, а дуже організованою я себе назвати не можу. На жаль. Поки що.

По-друге, тут багато практичних порад, як виконувати заплановане, як аналізувати те, що відбувається щодня, як робити висновки і розробляти нові стратегії поведінки. Наприклад, я і так перед сном щоразу аналізую день і планую наступний, але в книжці на прикладах інших людей роз'яснено, як зробити цей аналіз іще ефективнішим, як точно бачити, що ти виконав із задуманого, а що ні, і що стало на заваді. Варто при цьому пам'ятати, що у всіх своїх прорахунках майже завжди винен тільки ти, тож якщо хочеш уникнути їх на майбутнє, роби щось із собою. Будь організованішим для початку. І не спихай усе на обставини – обставинам байдуже, усе це треба тільки тобі. Це відомо й без книжки, але все ж корисно час від часу нагадувати собі.

Нова книжка Володимира Лиса

 - Валентина Петрівна закинула вишивання!

 - Тетяна Василівна пила заспокійливі таблетки!

... І все це через книжку Володимира Лиса "Діва Млинища", яку я після прочитання привезла в Золотоношу, де мама, а за нею і її колеги по роботі зафанатіли від Володимира Лиса. Тетяна Василівна, наприклад, вважає, що Лис – це ідеал письменника. І я вже не вперше чую таку думку. Після "Діви Млинища" я подарувала мамі ще три книжки Володимира Лиса, і за ними вже черга. 

Щодо мене, то я спокійніше ставлюся до творчості волинського автора. Передусім через тематику. Мені трохи набридли життєві драми в кожній сільській хаті. І тут нема претензій до письменника, просто я, напевно, не його аудиторія. Я просто майже нічого не пам'ятаю з книжки, хоч прочитала її тільки місяць тому. А ні, пам'ятаю, що в першій новелі персонажів звали Пилип і Прокіп (?), і я не зразу їх відрізняла. 

Поза тим, мова твору бездоганна, колоритна, кожна новела динамічна, кожна "за любов" і "за жизнь". Тому можна читата, але, як на мене, книжка на раз.

Те, що ви навряд чи знали про своїх предків

Давно хотіла прочитати книжки фольклористки й культуролога Ірини Ігнатенко. Особливо після її участі в передачі Майкла Щура. Також на курсах "Соловейка" почула від колеги, що "Жіноче тіло в українській культурі"– цікава книжка, цікавіша за "Чоловіче тіло". У книгарні я побачила обидві книжки, але на "Жіночому тілі" не було наліпки "18+". І я подумала: треба ж мати хоч якісь переваги з того, що я щороку старшаю. І взяла "Чоловіче тіло".

Це дуже відверта книжка, що відкриває нам розмаїте сексуальне життя наших пращурів, втілене у фольклорі. У видання вміщено чимало сороміцьких пісень, а оскільки шрифт, як вже згадано, великий, то читати у транспорті не рекомендовано. 

Що я можу сказати – мені було цікаво. Хоч книжка трохи розтягнута, в сенсі, великий шрифт, великий інтервал, недоречні ілюстрації, і видно, що до такого вдалися, щоб зробити видання грубшим, все-таки пізнавальні факти перекривають недоліки. Наприклад, я знала, що товкач і ступка – це еротичні символи, але не йняла віри, що криниця, з якої дівчина традиційно напуває коня, – це не дуже-то й криниця, і кінь теж не кінь. А тут я якраз перечитувала "Україну в огні" Олександра Довженка, де Олеся зустріла Василя Кравчину якраз біля криниці... І все те, що відбулося з персонажами потім, пояснює, що криниця тут не випадкова. Також дуже цікаво було довідатися про символи краси й чоловічої спроможності в літературі, які без знання не відкодуєш просто так. Після цієї книжки деякі пісні вже ніколи не будуть для мене такими, як раніше:)

Ще одне творіння Дена Брауна

Після того, як мені сподобалося "Інферно" Дена Брауна, друзі взялися радити мені "Янго
лів і демонів". Дехто запевняв, що ця книжка значно цікавіша й захопливіша. Я піддалася спокусі.

Одразу скажу, що "Інферно" вразило більше. Може, це тому, що я вже була знайома зі стилем  і схемою автора, а, може, тому, що в Стамбулі була, а у Ватикані іще не випадало:)

Зав'язка така: Роберт Ленгдон мирно плаває у басейні, коли заплив перериває супертаємничий мен, який працює на секретну європейську організацію ЦЕРН. Виявляється, провідного спеціаліста зі створення вибухонебезпечної речовини під назвою "антиматерія" вбито, а на грудях витаврувано знак "Ілюмінати". А оскільки ЦЕРН не дуже тямить на стародавніх символах, терміново треба залучити Ленгдона, щоб розкрити його потенціал суперрятівника. Ленгдон із часом продемонструє свою суперсилу в "Коді да Вінчі" й "Інферно". А поки що йому треба врятувати католицький світ, бо ілюмінати, за попередньою інформацією, мстять церкві за переслідування науковців. 

Щодо сюжету: фірмові трюки Дена Брауна мене не розчарували, але все ж у "Янголах і демонах" забагато неймовірностей. Особливо наприкінці, коли розкривається минуле камерарія Вентрески. Там реально є елементи Санта-Барбари! Ось це, по-моєму, не личить жодному романові. А так почитати можна. Категорично не рекомендую дивитися фільм. Він жахливий. Там багато чого невиправдано перекручено. Взагалі, я так зрозуміла, що найкраща екранізація – це "Код да Вінчі", якого я принагідно передивилася теж і тепер хочу перечитати книжку. Хоч гіпотези Брауна часто дуже вже недостовірні, все ж ці версії цікаві й для художньої літератури просто скарб.

Сатира в обгортці шоу
Цієї весни я прочитала ще одну незвичну книжку, що називається "Яйце-райце, або мільйон на мрію". Що ж такого в ній незвичного? По-перше, те, що її написало два автори – Тетяна Белімова й Андрій Процайло. По-друге, оригінальність жанру – це роман-шоу. Події розгортаються ніби в прямому ефірі, де транслюють шоу, а за лаштунками розгортаються цілі пристрасті довкола дорогоцінного проклятого каменя. Хоч роман пригодницький, для мене це насамперед сатира на українське суспільство, критика скоробагатьків і пристосуванців, а також можливість поповнити свій словниковий запас прислів'ями і приказками, що ними автори щедро сиплють на сторінках твору.
Що для мене було ще цікаво: вгадувати, що писав Андрій Процайло, а що – Тетяна Белімова. Два романи пані Тетяни я читала раніше, а з творчістю Андрія ще ознайомлююся, якраз маю на меті прочитати його "Вірус справедливості", Після прочитання, думаю, зможу підтвердити деякі свої здогадки.

Оскільки пост уже вийшов надто довгим, наступні дві книжки я просто згадаю. Це "Я – Малала" Малали Юсуфзай і "Усмішки долі" Адама Джонсона. Обидві книжки просто чудові, але зараз про них не писатиму, бо на них підготувала окремі статті.
... На носі Книжковий Арсенал, і, хоч життя складається так, що не знаю, чи потраплю туди, список бажаних новинок майже сформувала і скоро опублікую окремим постом.