середа, 2 вересня 2015 р.

Про Віру Полозкову і її концерт у Києві

30 серпня в київському клубі «Атлас» відбувся концерт Віри Полозкової. Як я зрозуміла, рік тому поетеса виступала в Києві, тому закінчення літа в українському місті вже стає для неї традиційним.
Я раніше не бувала на концертах Полозкової. Взагалі скептично ставлюся до того, як поетичні виступи називають концертами. Все-таки в концертах для мене важлива самодостатність музики, а на таких заходах вона – тло, хай навіть професійно зіткане і створене наживо. Тому в мене ніколи не виникало бажання послухати, приміром, «Собак у космосі» із Жаданом чи «Карбідо» з Андруховичем.
Не можу назвати себе палким прихильником Полозкової. Є кілька віршів, які мені страшенно подобаються, проте назагал я не можу сказати, що добре знаю її творчість. Але перед концертом погуглила трохи про неї і з подивом виявила, що існує ціла армія людей, які її навіть не те що не сприймають серйозно, а й просто ненавидять. Є навіть такий мем: «Донцова убивает интеллект», «Полозкова убивает поэзию». Ідучи на концерт, я хотіла розібратися для себе, чому така думка виникла. Частково розібралася, але з вердиктом «графоманка» не погоджуюся.

Вірші Полозкової приголомшують багатством мови, її відтінками і точністю, з якою мова може передавати найтонші нюанси людських почуттів. При цьому тематика поезій переважно стосується невзаємного кохання. Або взаємного, але невідомо чому неможливого. Часто йдеться про старість, смерть, про Бога. Про прості радощі життя, про те, як люди розучуються їх відчувати. В принципі, все як і в будь-якого поета, хіба бракує «громадянської лірики». Якщо її може бракувати в принципі. Хоча, за моїми спостереженнями, українським поетам уже нібито й не пристойно писати тільки про ванільні надумані почуття. І добре якщо вони пишуть про Майдан і війну не з чужого досвіду і не з новин. А часто ж буває зовсім не так… Утім, це інша тема, бо Віра Полозкова – поетеса з Росії. І дякувати Богу, що хоч не просторікує про дружбу між народами. Хоча наприкінці вечора зазначила, що на концерті присутня «її хороша подруга», «найкраща співачка України» Джамала. І додала: «у Києві багато моїх чудових друзів, і їх, як і вас (глядачів – Т.С) у мене ніхто не відніме».
Але повернуся ближче до текстів. Через тематику, як її називають «ванільну», вірші Полозкової вважають одноманітними. Але, як на мене, все-таки тут справа не в тематиці, а в її стилі. Бо всі пишуть про вічні теми. Всі пишуть про те саме, але цікаві тільки ті, хто знайшов для цього свою поетичну мову. І вона у Полозкової Є. Саме ця мова, «слог» призвели до шаленої популярності Віри Полозкової  в соцмережах. І це визначає її стиль – саме стиль, а не схему.  Полозкову багато хто з Бродським порівнює, але це навряд чи справедливо. З таким успіхом більшість наших поетес можна порівнювати з Костенко, а поетів – із Сергієм Жаданом. Хіба не химерно? Це зовсім інший рівень. Не те що нижчий, просто інший, і він ще на стадії формування, на відміну від Бродського й Ліни Костенко.
Принагідно до Полозкової, тут ще й заздрістю трохи відгонить. І так красиво накладається на її популярність ілюзорний поділ на масову й елітарну літературу: усі тебе читають і слухають? Згори в пеклі, масовий письменнику! Згори в пеклі несмаку, масовий читачу!
Не те що для мене не існує цього поділу. Він є і в координатах мого читацького поля. Скажімо, існує популярна в соцмережах авторка Леона Вишневська. Чимало моїх знайомих обожнюють її, але я, коли слухаю, чую тільки нагромадження красивих слів і ванільних емоцій, але не бачу розкоші мови, новаторства. Для мене вона «масова письменниця» в розумінні низької якості її текстів. Але це не може стосуватися Полозкової. Бо тоді це стосується будь-кого, хто має свій стиль. Стиль – це теж одноманітність у певному розумінні.
Словом, краще читатиму і слухатиму її, ніж дике нагромадження образів, за якими – спроба видати складність чогось, а насправді – просто відсутність емоційного досвіду, а тому – нічого. При цьому це «нічого» ще й не заримоване, бо рима ж сковує. Але про цю проблему чомусь рідше говорять, хоча особисто мене вона жахає сильніше. Лірика Віри Полозкової принаймні не зверхня. До речі, в неї дуже милі дитячі вірші) Вочевидь, син-малюк надихає.
Єдине що мені справді не подобається, це всі оці Бет, Грейс, Роджер і т.д. у поезіях. Ніколи не зрозумію, навіщо населяти свій поетичний світ персонажами з чужими іменами.
Якщо говорити про сам концерт, то був він дуже теплим. Манера читання Полозкової більш-менш природня, як на мене, майстерна, без екзальтацій і слинявого пафосу. Музика, яка, як я й думала, виявилася тільки тлом, все ж була атмосферною, відеоряд нічим аж таким не відзначався, але принаймні не дратував.
Концерт тривав близько двох годин, і мені не було нудно, що при моїй вдачі дивно. Віра Полозкова надихнула мене на багато думок, і за це їй дякую. Деяких текстів я не зрозуміла, погано сприйняла на слух. Деякі мене не зачепили. Проте часто я почувалася зачарованою, часом – зворушеною, на одному з віршів хотілося заплакати, а на дитячих віршиках – сміятися. Упродовж вечора в мені тепліло відчуття торжества, що так буває в літературі і в житті. А більшого від поезії я не чекаю.

Немає коментарів:

Дописати коментар