четвер, 29 червня 2017 р.

Про що пишуть чоловіки

У мене є один комплекс. Я хочу прочитати хоча б по одній книжці усіх обговорюваних сучасних українських письменників. Щоб коли хтось когось хвалить чи ганить, я могла для себе визначити, наскільки це об'єктивно. 
Є багато молодих авторів, із якими в мене не було жодних текстових асоціацій. Тривалий час автори з прізвищами "Чупа", "Чех" і "Чапай" для мене були збірним образом мого незнання сучасної української прози авторів віком приблизно 30 років.  
Але вже так не є.
Книжку Олексія Чупи "Вишня і я" я прочитала минулої осені, а з творчістю Артема Чеха, Артема Чапая й Олександра Михеда ознайомилася нещодавно завдяки одному з улюблених видавництв "Віват!" Тепер кумедно згадувати, як у мене в одній асоціації зосереджувалися такі різні автори.
 На книжку Артема Чеха "Точка нуль" я чекала. Це нічим раціонально не обґрунтоване очікування в підсумку не підвело. Якщо коротко, "Точка нуль" для мене поки що найкраща цьогорічна книжка з сучасної прози. Якщо трохи довше, то можна прочитати тут: Прозові короткометражки не тільки про війну У збірці мене приваблює безпафосність і чесність оповіді про війну+ підтвердження переконання, що зараз про війну має право писати тільки той, хто там був і усе сам бачив. 

Нон-фікшн книжка Артема Чапая "Тато в декреті" зацікавила темою. З-поміж моїх знайомих татів у декреті нема, і для мене такий розподіл ролей екзотичний. Але ідея спокуслива. 
"Тато в декреті" – це книжка, яка, мабуть, задумувалася як ода жінкам, що викохують малюків і намагаються не загубити себе. Це розповідь про те, що на жінку покладено забагато завдань, і справделиво було б їй допомагати. Загалом ця книжка про щасливий близький до ідеалу шлюб, у якому мама з татом однаково залучені до процесу виховання дітей. Мені сподобався стиль, читати весело, і, попри деякі згадані труднощі батьківства, після цієї книжки хочеться перевірити чоловіка і себе на придатність до декрету. Але у цьому, як на мене, і небезпека  книжки. Якщо в котрійсь із родин тато менш чутливий і відповідальний і в декрет іти не готовий, може видатися, що і шлюб так собі. Тому сім'ї з малюками мають бути готовими до мамських бунтів :)

Книжка Олександра Михеда "Транзишн" для мене виявилася неоднозначною. Серед плюсів: жанр оповідання і стиль автора. Власне, те, що в автора є свій стиль, уже круто. Круто також, що і з фантазією в нього все ок. Наприклад, двоє журналістів опинилося в лісі й заночувало в хатинці старої бабці. Уночі бабця перекидається на повнотілу відьму й спокушає бідолашних хлопців, один помирає, другий далі марить молодицею у сексуальних фантазіях, дуже яскраво і страшно описаних. А, мало не забула, ця бабця – Шевченкова Катерина-зомбі. Це має додати новелі несподіваності й множинності прочитань. Але мені все це так тяжко йде, що не певна, чи перепрочитуватиму.
Або. Замучений комплексами Гриша реалізовує потребу в коханні шляхом нелегального використання штучної піхви. Чи: подружня пара наважується на експеримент зі взаємної зміни статі. Теми нетипові, слизькі, скажімо так. Розв'язки оповідань теж виходять незрозумілі, вони з тих, що обриваються, де хочуть, і тицяють читачів писок в ідею "сам собі пояснюй, що це було". Колись я таке бунтарство любила, але зараз думка, що життя – це морок, технології призведуть до катастроф, а людина все одно завжди самотня, мене не приваблює. Хоча чудово уявляю людей, кому ця книжка могла б не тільки запам'ятатися, а й сподобатися.
До речі, в цьому аспекті варто сказати про оформлення книжки. Її обкладинка органічна й абсолютно відповідає змісту. Ти не знаєш, що це таке, але воно дуже страшне. Так і є.



середа, 21 червня 2017 р.

"Я – Малала": чому її історія вразила світ

Малалі Юсуфзай сповістили, що вона стала Нобелівською лауреаткою миру, просто посеред уроку хімії. «Добре!» – відповіла на це дівчина й продовжила заняття. «Як? І ти не кинулася телефонувати родичам? Радіти? Святкувати?» – питали її журналісти. – «Я борюся за права дітей на освіту, і для мене було б дивно давати інтерв’ю чи святкувати знаменну подію, не дослухавши вчителя до кінця заняття», – відповіла Малала. Навчатися завжди було найбільшим бажанням дівчини – воно мало не коштувало їй життя.

Наймолодша Нобелівська лауреатка
Малала Юсуфзай – пакистанська правозахисниця, наймолодша лауреатка Нобелівської премії миру. Відзнаку «за боротьбу проти утисків дітей і молоді та за право всіх дітей на освіту» дівчина здобула, коли їй було лише сімнадцять. Але Нобелівська премія – це святковий епізод життєпису Малали, а були в ньому й інші, похмурі сторінки. Про них правозахисниця розповідає у книжці, написаній спільно із журналісткою Крістіною Лем.
Світ дізнався про Малалу після того, як 9 жовтня 2012 року в долині Сват (Пакистан) озброєний бойовик увірвався до шкільного автобуса й вистрелив дівчині в голову, таким чином помстившись їй за критику Талібану й нехтування забороною вчитися. Малала дивом вижила, але лишатися на батьківщині не могла. Складні операції на мозку дівчина переносила вже у Великій Британії, де вона з батьками живе й зараз. Таліби офіційно заявили: «Це ми стріляли в Малалу Юсуфзай, і так буде з кожним, хто виступить проти нас. Якщо нам ще хоч раз трапиться шанс вбити її, ми ним скористаємося».
Хоч життя Малали дотепер перебуває під загрозою, за словами дівчини, після доленосного пострілу в неї навіки пропав страх. Вона не припиняє своєї діяльності, маючи на меті зробити все, щоб кожна дитина на світі мала право на освіту. Малала заснувала благочинний фонд, відкрила школу для дівчат-біженців із Сирії, провела чимало зустрічей і акцій на підтримку своїх ідей. Книжка «Я – Малала» – це ще один із важливих кроків, що дає змогу широкому загалу довідатися про пакистанські будні в режимі страху й злочини Талібану.
У довірливій відвертій манері Малала знайомить читачів зі своїм життям, проектуючи його на історію країни Пакистан. Поряд із типово дівчачими щоденниковими записами про серіал “Сутінки”, невдоволення зовнішністю чи захоплення афоризмами з “Алхіміка” Паоло Коельйо, дівчина розповідає про долі людей за режиму Талібану й докладно пояснює, як хиботлумаченнями Корану таліби сіють невігластво, маніпулюють людьми й криваво розправляються із незгідними.

Успадкована мрія

На сьогодні в Пакистані мешкає майже 50 мільйонів (тобто набагато більше, ніж населення України) неписьменних людей. Серед них дві третини – жінки. Понад 5 мільйонів – діти. Дівчатам тут навчатися заборонено. Спроби спротиву таліби придушують терором – убивають учителів, підривають школи. Чимало людей підтримує ці заборони, що й не дивно, враховуючи щоденне радіопромивання мізків з аргументами на зразок: «Сестра така-то покинула школу й тому потрапить до раю». 
Зрозуміло, що будь-які приватні ініціативи відкрити навчальні заклади для дівчат приречені. Проте одному з небагатьох ентузіастів вдалося започаткувати кілька таких шкіл. Це батько Малали Зяуддін Юсуфзай.
Прагнення робити пакистанок освіченими – справа його життя. Цю мрію успадкувала й дочка. У книзі Малала багато пише про нетипове ставлення батька до своєї доньки у країні, де народження дівчинки не святкують, а її імені не вписують до родинного дерева. Однак Зяуддін поламав ці стереотипи – він підтримував Малалине прагнення вчитися й тримає її за руку досі, хай де б вона опинилася – на лікарняному ліжку чи за трибуною ООН. «Там, звідки я родом, більшість чоловіків здобувають славу завдяки своїм синам. А я один із небагатьох щасливців, кого прославила донька», – каже Зяуддін.
Найзворушливіші сторінки книжки присвячені дружбі між батьком і дочкою. Саме їхня спільна мрія надихнула Малалу на кредо – «один учитель, один учень, одна книжка й одна ручка зможуть змінити світ».

Профілактика цінностей
Книжка «Я – Малала» не потребує особливої аудиторії. Видання треба читати всім – навіть тим, хто не дуже цікавиться проблемами жінок чи політичною ситуацією у східних країнах. Ця книжка змушує не тільки подивуватися долі мужньої пакистанської дівчини Малали Юсуфзай, а й усвідомити, як багато всього – свободу віросповідання, слова, право на освіту – ми маємо з народження. Було б непогано це належно цінувати й використовувати.

Джерело – блог видавництва "Наш формат"

вівторок, 6 червня 2017 р.

З днем народження, Ілле!

У мене є друг Ілля. Він із тих людей, спілкування з якими ніколи не буває порожнім, безпредметним і нецікавим. Він із тих, хто не втомлюється дискутувати заради істини, ділитися знаннями і уважно слухати інших. 
Ілля один із найрозумніших людей з усіх, кого я бачила. Також він затятий мандрівник, вів неймовірно цікавий блог про подорожі світом. Він так уміє написати, що пост про чотири сезони в Карпатах вражає не менше, ніж звіт про далеку Перу.
Я багато можу писати про Іллю - і про його дивовижну допитливість, і про доброту і уважність, і про бездоганний смак у всьому, і про безліч милих дрібниць, що стосуються цієї чудової людини. Наприклад, Ілля шанує День бабака не менше, ніж день народження. А ще він їздить на роботу велосипедом, щодня долаючи багато кілометрів. Він любить солоденьке і смачні сири. Навчив мене шанувати Сент-Агюр. Познайомив із творчістю Теда Чана. Став вагомою причиною, чому минулого тижня ми поїхали в Рівне: мені цікаво було подивитися бодай упівока на місто, де народився Ілля. Ілля об'їздив чимало країн світу і зробив багато дивовижних світлин. Одні з моїх улюблених - бабаки, зафіксовані на тлі природних красот Північної Америки.
Сьогодні в Іллі день народження, і я дуже хочу лишити в блозі привітання для нього.
Чому в блозі? По-перше, Ілля найактивніший його коментатор, за що я завжди була і буду вдячна.
По-друге, я щойно дочитала книжку, що її Ілля подарував мені ще восени. І вважаю доречним написати тут трохи про неї.
Отже, "Панна квітів" Валерія Шевчука. Книжка з підзаголовком "Казки моїх дочок". Її Ілля підписав мені як "книжка мого дитинства". 
Прочитавши книжку, я подумала, що діти, які в дитинстві переймалися цими оповідками, не можуть бути звичайними дітьми.
"Панна квітів" - це не книжка про квіточки й сонечко. Це сюрреалістична візія життя в обгортці казки. Так, це казка, але в тому світоглядно складному ракурсі, що його до снаги подолати не кожному дорослому. Це по-своєму страшні історії. Мені було страшно читати про дівчинку, яка шукала свою маму, про дівчинку, яка ходила по тюльпановому полю, а тюльпани виростали з ротів заплаканих людей під землею. У цих історіях добро іноді перемагає зло, але частіше питань більше, ніж відповідей. Так що "Панна квітів" безжально готує до життя, в якому причинно-наслідкові зв'язки часом умовні, але нам усе одно треба шукати свою філософію існування, вибирати моделі поведінки тощо.
Я погуглила трохи про книжку і виявила, що її вивчали у школі п'ятикласники. Мене це здивувало. "Панна квітів" потребує тлумачень, а я не певна, чи всі дорослі можуть їх надати. Я з першого разу для себе багато чого не розшифрувала. Але те, що Ілля любив цю книжку, коли був дитиною, приголомшило мене, бо я дитиною не читала нічого подібного і перші казки, які мене нажахали, були казки Оскара Вайльда. Тепер знаю, що казки Валерія Шевчука теж не лишилися б для мене непоміченими. Сююреалізм+бароко - тепер я б назвала це так. А як сприймає це дитина - мені не дізнатися, бо дитиною я більше ніколи не буду.
Зате я можу сказати, якими бувають люди, що колись любили такі казки. Вірніше, уже сказала вище, не повторюватиму компліментарної частини. 
Тому зараз просто хочу побажати тобі, Іллюшо, завжди бути для інших людей таким самим яскравим викликом пізнавати щось нове, яким ти є для мене. Але це побажання більше для людей, що тебе оточують. Особисто ж для тебе бажаю хороших людей довкола, красивих світанків і побільше фотогенічних бабаків!
Будь щасливим!
З днем народження!