четвер, 16 листопада 2017 р.

Блог про блогерів

Минулого тижня, 9 листопада, мене запросили до рідного Інституту філології, щоб розповісти про читацькі блоги. Клуб "Proчитання" на чолі з Оленою Романенко вже вдруге створює події саме про книжкову блогосферу, і мені було дуже приємно поділитися спостереженнями з цієї теми, а заодно й розповісти про блоги чудових людей. Коротка інфо про захід є на сайті прес-центру Інституту (додаю принт-скрин), але тут я б хотіла опублікувати відповіді на деякі запитання. Не те щоб мені цікаво оприлюднювати інтерв'ю самої з собою, просто з охотою спостерігаю, як змінюється роль блогів і ставлення до них, і, можливо, колись захочу написати про блоги якусь статтю. Тож хай цей пост буде тут як згадка про теплу зустріч і матеріал для наступних дописів про блогосферу.
Отже, питання.
 Чому так мало постів про сучасну українську поезію і про що взагалі легше писати – про поезію чи про прозу?
Я відповіла, що останнім часом мало цікавлюся поезією, бо вона, на жаль для мене, часто написана верлібрами, а верлібри не люблю (може, просто в них не розбираюся, але й розбиратися якось не хочеться). Однак зараз зрозуміла, що  відповідь так собі і що насправді про поезію писати складніше, ніж про прозу. Писати про поезію – це переказувати, як пахне квітка. Все одно не передаси аромату, але видаватимешся занудою. Поезію треба читати, а ще краще – ходити на поетичні читання і самому шукати смисли в почутому (або принаймні просто насолоджуватися звучанням). Ось чому я прочитала "Бабин Яр" Маріанни Кіяновської, але ані слова не можу написати про цю  збірку. Мені бракує слів. Може, це непрофесіоналізм, не знаю, але поки не можу намацати форму допису. А, може, просто знаю, що пост у блозі здатен привести людину до роману, але навряд чи спонукає прийти на поетичні читання.
Далі було питання про те, як почати свій блог. Оскільки готувала презентацію, то просто додам сюди один зі слайдів.
На питання про те, як я ставлюся до масової літератури, відповіла, що загалом позитивно. Згадала, як торік, стежачи за премією "Книжка року БІБІСІ", розчарувалася у виборі журі, які віддали перевагу книжці з претензією на високу полицю, знехтувавши натомість майстерно написаним романом Макса Кідрука у жанрі жахів. Я б зробила навпаки)
Взагалі, вкотре схопила себе на думці, що якби в Україні існувала премія блогерів, то це було б дуже цікаво, бо вибір блогерів точно відрізнявся б від вибору літературознавців і критиків.
Пролунало і питання про те, чи можна заробляти на блозі, чи можна працювати блогером і т.д. От якраз на вихідних на "Якабу" з'явилася вакансія редактора блогу, шкода, що я про це дізналася після зустрічі, інакше додала би слайд. В описі вакансії сказано, що досвід ведення особистого блогу дуже бажаний. Але то блог комерційний, тобто робота на повний день і треба не просто вміти писати про книжки, а й спілкуватися з авторами, видавництвами і т.д. Щодо особистого блогу, то навряд він може приносити прибутки, хоча я іноді співпрацюю з видавництвами, які платять мені за відгуки на їхні книжки. Але загалом ведення блогу для мене хобі, до якого я ставлюся дуже серйозно.
У якому зв'язку перебуває критика і блоги?
Відмінність в аудиторії: критики пишуть для критиків і трохи для авторів, а блогери пишуть передусім для читачів. З моїх спостережень, блогери свідомі того, що вони не є професіоналами в літературознавстві, тому не претендують на істину, але при цьому справді дуже багато читають, тоді як деякі критики часом кажуть на блогерів "такоє" і не є аж такими приязними:) У критиків і блогерів різні завдання: критики оцінюють, а блогери діляться враженнями, емоціями. Я намагаюся поєднувати все, але крутим критиком себе поки назвати не можу. Ну а загалом, все залежить від особистості блогера/критика.
Спільне: всі пишуть передусім для себе, а також з відчуттям патріотичного обов'язку, щоб самому ставати освіченішим і допомагати в цьому іншим.
Чи зростає інтерес до читання сучасних українських і перекладних книжок?
Поза сумнівом, так. Про це свідчить активна поява блогерів, які без читачів просто припинили би свою діяльність. Так, це не ті цифри, якими можна пишатися, але розвиток є. Розвивається буктьюб (ось тут, до речі, свіженька розмова за участю Гульбану Бібічевої й Анни Єкименко-Поліщук https://www.youtube.com/watch?v=wYS6VT-uw3U). Узагалі, у буктьюберів дуже приязна спільнота. Хоча й автори текстових блогів теж намистинки, з ними приємно спілкуватися й обмінюватися враженями й ідеями:) Лишу посилання, де можна прочитати про найцікавіших книгоблогерів (гугліть за назвою, бо вставляю картинку, гіперпосилання не запрацює). Кому цікаво, можу також надіслати всю презентацію, просто напишіть.
Як знаходити час на читання? Скільки книжок реально читати на тиждень?
Я читаю в метро і трохи перед сном. Книжка-дві на тиждень – це досяжно. У середньому на день читаю сторінок 80-100. Ось вони, вигоди проживання на кінцевій станції метро:)

Може, ще були якісь питання, але я не всі запам'ятала. Наостанок хочу лишити для блогерів (якщо такі забредуть на цю сторінку) посилання на конкурс рецензій. Мені запропонували взяти в цьому участь, передаю естафету іншим охочим:)


ПС: нижче замітка про зустріч із прес-центру Інституту філології Київського національного університету імені Тараса Шевченка.

понеділок, 13 листопада 2017 р.

Їсти, кохати, надихатися: топ-15 найулюбленіших українських слів

Минулого тижня я дуже плідно відсвяткувала День української писемності та мови. Спочатку мене запросили розповісти про книжкові блоги в рідний Інститут філології, а ще блог "Якабу" опублікував результати флешмобу #5_чудових_слів. Не можу не поділитися ними у "Читацькому щоденнику".
Ще раз дякую всім, хто долучився  і долучається!

Їсти, кохати, надихатися: топ-15 найулюбленіших українських слів

24 серпня, у День Незалежності України з ініціативи студії навчання й розвитку «Tutoria» народився флешмоб #5_чудових_слів. Протягом двох з половиною місяців його учасники згадували найулюбленіші українські слова, ділилися своїми враженнями і спогадами про те, за яких обставин ці слова потрапили до вжитку. До Дня української писемності публікуємо підсумки флешмобу #5_чудових_слів, ознайомлюючи загал із найулюбленішими словами.

Горнятко


Абсолютним переможцем рейтингу стало слово «горнятко». «Кава з чашки нашій родині вже не смакує», – пише учасниця флешмобу Оксана Владєєва. «За горнятко кави я готова заплатити на кілька гривень більше», – зізнається Яна Сабляш. Магія внутрішньої форми слова «ГОРНЯТКО» надихає мовців пригорнути найдорожчих й асоціюється з теплом і затишком.

Філіжанка


На другому місці в рейтингу мовних симпатій запозичена кавоподруга горнятка – «ФІЛІЖАНКА». Слово, яке ще не так давно на територіях центральної України вважалося екзотичним, на сьогодні полонило мовців від Сяну до Дону. І хто зна, у чому тут річ – у магічному ритуалі споживання кави/чаю, чи у вишуканості суфікса –к–, але факт лишається фактом: естетика чаювання/кавування надихає мовців аж так, що слова «горнятко» й «філіжанка» вони рейтингують найвище.

Смаколики


Третє найкрасивіше слово теж із харчової царини. Воно – нерозлийвода із горнятком і філіжанкою, проте стосується їжі, а не пиття. Це слово – СМАКОЛИКИ.
«Смаколик – це моє солодке слово з дитинства. Скільки радості було в дитячих очах, коли приходив до нас в гості дядько, діставав із кишені цукерку і з абсолютно серйозним виразом обличчя говорив, що цей гостинчик мені зайчик передав», – пише Ірина Хлистік. «Коли наступного разу вам захочеться чогось «вкуснєнького», згадайте про смаколики», – радить Юліана Зелена.

Кохання


І тільки з четвертого місця рейтингу найулюбленіші слова перестають стосуватися їжі й нарешті свідчать про вияви не харчової, а вищої нервової діяльності 🙂 Найулюбленіше слово принагідно до почуттів – слово «КОХАННЯ».
Взагалі, якби до рейтингу зараховувати не окремі слова, а спільнокореневі, то слова КОХАННЯ/КОХАТИ очолили б топ рейтингу #5_чудових_слів.
Але оскільки з погляду мови все-таки це різні слова («кохання» – абстрактне поняття, а «кохати» – дія), то правильно їх розмежувати.

Любощі


На 5 місці знову слово про любов – «ЛЮБОЩІ». На відміну від ніжного кохання, у цьому слові є еротичний підтекст. «ЛЮБОЩІ» – це харизматичний українських відповідник до безликого слова «секс». «Любощі – люблю нашу українську м’яку Л у поєднанні з кусючою Щ. Слово приємне в усіх розуміннях», – зізнається Інна Хлистік. Ну а дехто з учасників, як-от Катерина Девдера, просто вподобав звучання звукосполучення –ОЩІ! І секс тут ні до чого 🙂

Любов


На 6 місці розташувалося слово «ЛЮБОВ». «Любов. То закон нашого життя», – вважає Майя Кліщевська, і багато хто, судячи з частоти вживання цього слова, погоджується з нею.

Натхнення


Однакову кількість згадок зі словом «любов» набрало слово «НАТХНЕННЯ». Однак якщо попередні слова учасники флешмобу коментували, то слово натхнення просто лишали в списку без зайвих слів. Ну а що тут скажеш — містке слово «НАТХНЕННЯ» коментарів не потребує!

Мрія/Затишок/Бовваніти


Наступні слова першої десятки набрали однакову кількість згадок. Це слова «ЗАТИШОК», «МРІЯ» і, хай як дивно, «БОВВАНІТИ». І якщо «затишок» і «мрія» можна прокоментувати категоріями цінностей, то «бовваніти» увійшло в десятку тільки через своє особливе звучання. Ось так милозвучність робить погоду у світі мовних рейтингів!

Світлина/Паляниця/Колежанка/Незабаром/Камізелька


Фінальна п’ятірка найчастіше згаданих слів флешмобу іще цікавіша. Це слова «світлина», «паляниця», «колежанка», «незабаром» і… «камізелька». І знову суфікс –к– нагадує про себе!
Особливо цікаво побачити в лідерах слово «колежанка», яке в контексті активного поширення фемінітивів демонструє, що мовці (і мовкині) готові потихеньку розширювати свої словникові обрії (овиди, небокраї, горизонти…).

Не минулося без книжок


Окрім слів, дехто з учасників згадав й українських письменників, з творчості яких мовці й дізналися вабливі слова. Отже, учасники флешмобу вдячні за розширення словникового запасу таким сучасним письменникам і письменницям:
а також класикам української літератури шістдесятнику Василеві Симоненку й людині, яка навчила українців мріяти, – Михайлові Старицькому.

Трохи статистики


За результатами флешмобу #5_чудових_слів було укладено міні-словник, до якого увійшло 280 слів. Найбільше слів – 40 – передбачувано виявилося на літеру П (в українській мові саме на цю букву існує найбільше слів). Удвічі менше, але суттєво більше порівняно з іншими літерами, слів на літери Н і С. Жодного слова не було на букви А, Е, Є, И, І, Й, Щ, Ю. І якщо з літерами А, Е зрозуміло – питомих українських слів на ці літери не існує, – то на букву «Щ» були сподівання побачити хоча б слово ЩАСТЯ. Але поки що ніхто його не згадав.
З-поміж усіх учасників флешмобу активнішими виявилися жінки – 68 відсотків, і тільки 32 відсотки за чоловіками.

Слово про слова


Самі ж слова, які учасники флешмобу визнали за чудові, виявилися різноманітними: від діалектизмів (цімборка, ровер, шпацірувати, кремпуватися тощо) до пуризмів (рівноденник (екватор), прямовисний (вертикальний), хідник (тротуар) та ін). Проте більшість все ж обрала загальновживані слова на позначення абстрактних понять, причому майже всі вони мали позитивну конотацію. Щодо лексичного значення, то більшість слів стосувалися абстрактних характеристик особистості і її дій, зовнішності, родини, а також конктерних предметів побуту. Докладно ознайомитися зі словами можна, зазирнувши до словничка.
Різноманітність слів, згаданих у флешмобі, можливо, не дає підстав до розлогих узагальнень через невелику (поки що) кількість учасників. Проте він переконує в найголовнішому: українська мова цікава, вона надихає. Надихає на спогади, на гортання словника, на читання, на літературну творчість, на гумор (згадати б хоча б слово Ігоря Ласточкіна «януковоч», який ведучий назвав з-поміж улюблених). Українська мова – це мова дитинства і мова досвіду, це мова відкриттів, мова досягнень і почуттів, мова книжки і мова пісні, мова роботи і мова творчості, мова-натхнення, мова-виклик і мова-любов.
Тож у День української писемності хочемо побажати, щоб у житті не бракувало приводів для чудових слів. Нехай їх буде якомога більше!

Музичний урок української літератури

Учора відвідали химерний концерт під назвою "Ідентифікація". Під час нього сучасні українські гурти виконували пісні на тексти українських письменників. Дві інтриги спонукали піти на концерт: що за твори оберуть виконавці і як ці твори поєднаються із сучасними музичними експериментами, на які нова українська музика таки багата. Список музикантів не міг не тішити: тут і перспективні початківці, типу "Epolets" або "Правиця" й істинні зірки штибу "Pianoboy-a"(усіх можна прочитати на афіші). Вечір заповідався бути незабутнім!
І він таким, боюся, став:)
У фан-зоні "Стереоплази" було підозріло чудово видно сцену й усе, що на ній відбувається. Це дуже дивно для людини мого зросту, яка на концертах звикла до евілібристичних розтягувань шийних хребців у надії бодай щось побачити. А тут видно все! Секрет простий: виявилося, що публіка переді мною – школярі, переважно дівчатка класу 7–9. Уперше на концерті я почувалася училкою, що тривожно позирає на дрібноту й видивляється, чи нема там, у рюкзачку з мікі-маусом у стразіках, бува, пивка? І тут виявилося, що училкою я почуваюся недарма, бо офіційно зі сцени концерт представили як найцікавіший урок української літератури. Ну що ж, класно! Я не проти такого уроку. Одразу по тому виявилося, що концерт увінчував фінал всеукраїнського конкурсу дитячих стартапів, а школярська аудиторія – це учасники, що чекали на результати конкурсу. Відповідно, десь між номерами мусить бути нагородження і все таке. Ось це вже для тих, хто поза контекстом, було не дуже доречно, але бог з ним, дітвора щось робить, чогось досягає. На здоров'я!
Відкрив концерт гурт "Правиця". Дві голосаві дівчини виконали спершу свою пісню у сучасному фолк-стилі, а потім заспівали "Ви знаєте, як липа шелестить?" Павла Тичини. Цей вірш, мабуть, знають усі, зокрема завдяки Файним мемам з української літератури. Я цей вірш не люблю за рядки "Кохана спить, кохана спить... Піди збуди!":) Але пісня сподобалася, дівчатам вдалося вплести кларнетистого Тичину у свою багату музику. Ми потроху розігрівалися, і я навіть подумала, що готова стрибати і співати.
На жаль, за сценарієм було передбачено, що кожен гурт виконує тільки дві композиції  -–свою і якусь, покладену на слова класиків. Відповідно, після кожного виступу зяяла діряка, під час якої наступний гурт мав підготувати сцену саме для себе. Протягом цього часу ведучий Тимур Мірошниченко заповнював паузу як міг і як не міг (розповідав про організаторів проекту, хвалив нову українську музику, перевтілювався на Купідона, що мав за місію поєднання самотніх тринадцятирічних сердець; просив дітвору продекламувати вірші (шкода, що стільчика не було). У підсумку діти  натхненно декламували "Плач Ярославни" і "Катерину". Чуючи тяжке Шевченкове "Шубовсть в воду!.. Попід льодом Геть загуркотіло" у виконанні дзвінкоголосої дитини, я вкотре пожалкувала, що цей твір є у шкільній програмі. Але навіть мої роздуми про шкільну програму не могли порятувати від нудьги очікування наступного виконавця.
Виконавці не розчарували. Співали на вірші Миколи Бажана, Василя Герасим'юка, Василя Симоненка, Олени Журливої, Лесі Українки, Тараса Шевченка, Івана Франка, Ліни Костенко, Бориса Олійника... Усі змовилися брати лірику, нічого драйвового не було (правда, ми не дочекалися "От Вінта", може, там щось таке було). Відчувалося, що класичній українській поезії личить сучасна українська музика. 
Два номери мені сподобалися просто дуже-предуже. По-перше, звісно, це Піанобой. Світла атмосфера його виконання пронизувала ще більше завдяки віршу малознаної поетеси Олени Журливої "Мовчи, не треба слів старих, одноманітних". Цікаво, що саме цей вірш поклав на музику і гурт "Скай"!  Мушу сказати, що дітвора була в захваті від харизматичного Олега Собчука-Ская. Щодо самої пісні, то в Панобоя і в гурту "Скай" вийшли різні інтерпретації поезії Олени Журливої. Та все ж Піанобой зачепив більше, бо в його виконанні було більше сміливої поведінки з твором, тоді як більшість гуртів все ж підійшли до текстів як до сакральних і поставилися до них, як до діамантів, яким треба створити музичну оправу-тло. Це шанобливо і чудово, але все ж пісня – це якщо тебе бере музика, так що, якщо створювати ювелірний виріб, хай це буде каблучка без каменя, де вся енергія музики і тексту буде злита воєдино і нероздільно. Другий виступ, що вразив, – композиція "Brunettes Shoot Blondes" на слова Тараса Шевченка. Ми з чоловіком любимо цих хлопців ще з часів нацвідбору на "Євробачення" і відтоді взагалі вирішили завжди дивитися нацвідбір, бо там можна побачити багато крутих музикантів. Тому я нарешті стрибала під вже давно улюблену пісню "Bittersweet", а потім приголомшено завмерла, спостерігаючи, як хлопці інтерпретують незбитий вірш Шевченка "Якби зустрілися ми знову". Це було щось!
І це щось могло б тривати понад шість хвилин, якби не холодний душ зміни апаратури і виснажливе чекання нових гуртів, а також співчування Тимурові Мірошниченку, який саме розпитував у гітариста, що за музичний інструмент у нього в руках:)
Три з половиною години концерту в оточенні публіки, що сонно позіхала (завтра до школи) виснажувала. Було трохи шкода виконавців, які старалися для зали з напівпорожніми  балконами і фан-зони з критичними залисинами. Тож головний мінус концерту – мала кількість дорослої публіки і прогалини між виступами. Нічого не маю проти дітлахів, але, по-моєму, вони ще не могли зацінити краси музичного експерименту і більше переймалися перемогою/програшем у конкурсі+фоточками для інстаграм.  Реально запалював один хлопчина перед нами, але він явно щось вживав до концерту, тож його швидко повалило, і він поплентався додому на середині концерту (може, мама подзвонила і накричала, може, вчителька вирядила). 
На свій великий сором, ми не змогли дочекатися кінця концерту через втому й нудьгу в паузах між номерами (знаю, це рагульство – йти з концерту раніше, але ми чесно намагалися поводитися енергійно протягом чотирьох годин, і на більше нас не стало просто).
Попри всі мінуси організації, ідея концерту "Ідентифікація" чудова. Мій ранок почався саме з пошуків учорашніх пісень, на жаль, поки ще можна знайти мало що. Класична поезія неймовірно звучить у нових інтерпретаціях, і мене тішить небанальні вибори творів. Із такими виконавцями не соромно ідентифікувати свої музичні смаки! Тож сподіваюся, що колись буде великий концерт для дорослих. Ми прийдемо!
А поки що просто лишаю чудовий текст поезії Тараса Шевченка "Якби зустрілися ми знову". Диво – не вірш.

Якби зустрілися ми знову


Якби зустрілися ми знову,
Чи ти злякалася б, чи ні?
Якеє тихеє ти слово
Тоді б промовила мені?
Ніякого. І не пізнала б.
А може б, потім нагадала,
Сказавши: — Снилося дурній. –
А я зрадів би, моє диво!
Моя ти доле чорнобрива!
Якби побачив, нагадав
Веселеє та молодеє
Колишнє лишенько лихеє.
Я заридав би, заридав!
І помоливсь, що не правдивим,
А сном лукавим розійшлось,
Слізьми-водою розлилось
Колишнєє святеє диво!







понеділок, 30 жовтня 2017 р.

Уроки людяності Халеда Госсейні

Джерело: Уроки людяності Халеда Госсейні
Існує багато причин, із яких люди читають художні книжки. Спосіб змарнувати час, пошук нової інформації про світ, оцінка стильових експериментів… Проте, за моїми спостереженнями, у більшості ситуацій люди спраглі шукати в книжках підтвердження своїх поглядів на світ, зокрема в тому, що таке людяність. У цьому сенсі книжки Халеда Госсейні просто маст рід, адже кожна його книжка – урок людяності.

Дзеркала афганського життя


Халед Госсейні — американський письменник афганського походження, який зазнав світової слави після першого ж опублікованого роману «Ловець повітряних зміїв»(2003). На хвилі успіху через кілька років Госсейні написав роман «Тисяча променистих сонць», що теж умить став бестселером. Обидва романи оповідають про життя в Афганістані, про долі його громадян до і під час талібану. Хоч «Ловець повітряних зміїв» і «Тисяча променистих сонць» — це дзеркало афганського суспільства, Госсейні передусім цікавлять загальнолюдські проблеми своїх персонажів, і головний фокус, крізь який автор дивиться на них, — дружба.
Уперше перекладений українською роман «Ловець повітряних зміїв» — історія про дитячу дружбу, дитячу зраду і про спокуту.

Дорогою спокути


У центрі історії дружба двох хлопчиків Аміра й Гасана. Амір – син заможного афганця, Гасан – син прислуги-хазарейця при домі батька Аміра. Попри соціальну нерівність і упослідження хазарейців в афганському суспільстві, Амір і Гасан – щирі друзі. Поєднує їх і те, що обидва зростають без матерів. Батько Аміра й батько Гасана товаришують ціле життя, і до слуг у цьому домі ставляться як до рідних. Проте одного дня стається подія, що змінює щасливе життя цього дому. В одному дитячому серці розцвітає вірність, тоді як у друге прокрадається зрада. Усе це відбувається на тлі впровадження в Афганістані режиму талібів.
Автор веде нас складною дорогою розкаяння і спокути, і його цікавить, звісно, зрадник. Від його імені ми й чуємо цю історію. Він хоче знайти спосіб “знову стати хорошим”. У ньому ми розчаровуємося і знову віднаходимо віру. Саме такі неідеальні, а проте спраглі покаяння діяльні персонажі і є головними чинниками захопливого сюжету, адже кожна цікава історія – це персонаж, який прагне змінитися.
Проте в цій книзі мене зачарував образ хлопчика, чия дружба попри всі випробування сяяла сонцем поверх калюжі. У галереї найсвітліших дитячих персонажів саме він відтепер для мене найулюбленіший. Коли я чула враження про “Ловця повітряних зміїв” на зразок “ця книга перевернула мій світогляд”, думаю, ішлося саме про життя цього дивовижного хлопчика, який зміг лишитися втіленням світла, навіть попри жахливі несправедливості, що одна за другою падали на дитячі плечі.
Водночас варто зауважити, що в цій книзі всі образи мають свою історію: батько Аміра, батько Гасана, їхні матері, вороги, кохані… Кожен із них – цеглинка в трагічній історії Афганістану, але водночас і приклад загальнолюдських, усім зрозумілих і без історичного контексту людських драм.

Не тільки мелодрама


Роман «Ловець повітряних зміїв» належить до тих книжок, які читаються за один підхід, бо відірватися від тексту неможливо. Історія динамічна, подій багато, як і несподіваних поворотів, стиль легкий. Одним із недоліків, як мені здалося, є умисна мелодраматичність окремих сцен. Я, наприклад, не дуже люблю бачити шви, де автор втулив якусь сцену саме заради ефекту розчулення. Тоді я не розчулююся, а навпаки іронізую. Проте, читаючи «Ловця», я плакала.
І хоч кількість виплаканих сліз — так собі критерій оцінки книжки, усе ж саме через зворушливість цієї історії я б радила почитати її усім. Особливо тим, хто з якихось причин хоче «знову стати хорошим» і не знає, чи це можливо.

неділя, 29 жовтня 2017 р.

Топ-9 найкрутіших чоловічих образів класичної української літератури

Якось ще за студентських років ми з подругою говорили про те, які чоловічі образи з нещодавно прочитаних творів нам особливо запам'яталися. Тоді ще свіжими були спогади про "Гордість і упередження", тож містера Дарсі ми згадали не мовляючись. А потому задумалися: а як щодо наших рідних українських персонажів? Кого з них можна було б назвати крутими менами - мужніми, вірними, і, головне, діяльними?
Минуло багато років, а я досі ту розмову не забула. Згадую її і коли сама читаю українську літературу, і коли обговорюю її з учнями. Уже звичними стали нарікання на доброго, вірного, але бездіяльного Петра з "Наталки Полтавки" і захоплення легковажним лицарем Кирилом Туром із назагал нуднуватої, як на школярський смак, "Чорної ради". Розмови з учнями надихнули мене створити топ найкрутіших  чоловічих образів з української класичної літератури. Більшість персонажів до топу обрала на основі учнівських вражень, проте додала трохи і свої  п'ять копійок.
9 місце
Василь (Г. Квітка-Основ'яненко "Маруся")
Василь, як і всі персонажі сентиментальної "Марусі", ідеальний. Але це не заважає йому мати характер:) Зі старту він просто красунчик, душа компанії, щедрий, володіє стартовими прийомами пікапу і знає, як правильно спитати дівчину "чіт чи лишка?". Однак коли життя підкидає труднощі, Василь не пасує, а впевнено намагається їх подолати. Треба грошей, щоб уникнути 25-річної служби в армії? Василь іде й заробляє їх. Треба вразити майбутнього тестя інтелектом? Василь вивчає грамоту і впевнено читає Апостола замість дяка (контрольний в голову сумнівів набожного Наума Дрота).  Треба набитися в компанію симпатичної, але лякливої дівчини? Василь дорогою до міста зголошується охороняти красуню від дуже великого й абсолютно вигаданого пса, і вже по дорозі назад досягає бажаного - дівчина просто умліває від такого парубка і вже подумки готує рушники. І якби не нав'язлива ідея автора сміховинним способом порушити цю ідилію, ми б побачили Василя прекрасним чоловіком і батьком. А так - спроба самогубства і смерть у монастирі.
 8 місце Еней ( І. Котляревський "Енеїда" )
Моторний парубок із "Енеїди" Івана Котляревського міг би опинитися в рейтингу й вище, якби не призвів до самоспалення закоханої в нього карфагенської цариці Дідони. Але навіть попри нетривалий сум за коханою ("Почувши ж, що в огні спеклась, /Сказав: "Нехай їй вічне царство,/ Мені же довголітнє панство, /І щоб друга вдова найшлась!"), персонаж приваблює своєю еволюцією - від чемпіона з літроболу  до мужа, небайдужого до долі свого народу й готового заради місії віддати життя.


7 місце Кирило Тур ( П. Куліш "Чорна рада" )
Справжній бедгай, що не боїться викрасти наречену іменитого побратима Сомка в того з-під носа тільки заради розваги. Водночас цілком серйозно здатен віддати своє життя заради порятунку друга. Плюс завжди корисні бонуси характерництва - Кирилу до снаги "і води відвернути, і ману на ворогів наслати, і замки найскладніші відімкнути". Шкода, що на результати чорної ради таланти Кирила Тура не повпливали.

6 місце
Вакула (Микола Гоголь "Ніч перед Різдвом")
Коли ми зі згаданою подругою все ж спробували згадати, так хто ж із українських персонажів справді заслуговує на звання "крутий чувак",  то Вакула був першим, хто спав на думку. Бо не так часто людина, зіткнувшись із труднощами, засукує рукава й береться долати їх, а не розпускає нюні (як Петро з "Наталки Полтавки"). "Черевички так черевички", - подумав Вакула, осідлав чорта і все порішав. А поки він рішав, і Оксана якраз доречно отямилася від своїх капризів.
5 місце 
Василь Кравчина (Олександр Довженко "Україна в огні")
Особисто я, хоч і шаную творчість Олександра Довженка, "Україну в огні" назвати улюбленим твором не можу. Однак ігнорувати крутість Василя Кравчини, танкіста, який мужньо пройшов війну й повернувся до своєї коханої Олесі, не можу теж. Тим більше сцена прощання Василя з Олесею вражає так, що можна забути половину сюжету кіноповісті, але цю сцену - нізащо.
4 місце 
Річард Айрон (Леся Українка "У пущі")
Драма Лесі Українки "У пущі" - один із тих творів, які завиграшки можуть довести хомам невіруючим (аби тільки поцікавилися), що в українській літературі є твори зашкального рівня. І все завдяки дивовижному Річарду Айрону, талановитому скульптору, зацькованому "благочестивими" пуританами  тавром ідолопоклонника. Річард Айрон - якби тільки він був у шкільній програмі - міг би навчити спраглих самопошуку дітей того, як часом іноді корисно чхати на суспільну думку, якщо ти знаходиш себе в покликанні. Однак і без того всім зрозуміло, що талановиті бунтарі завжди будуть у пошані - і в житті, і в літературі.
3 місце 
Сивоок (П. Загребельний "Диво")
У цьому творі є фраза, суті якої я не забуваю, відколи прочитала твір. "Але ж хіба можна відмовитися від краси, хоч раз її побачивши" - ось як приблизно вона звучить. Головний герой твору зодчий Сивоок пережив багато складних перипетій - від зламу свідомості під час насильницького зрікання язичництва на користь християнства до закоханості в архітектуру. Діяльність Сивоока у його творчості. Саме цього невідомого чоловіка автор представляє яко творця незрівнянної Софії Київської. Творчість як пошук, творчість як результат, творчість як диво - ось про що розповідає нам життєвий шлях Сивоока.
2 місце 
Андрій Чумак (Іван Багряний "Сад Гетсиманський")
Ось тут вже все дуже серйозно. І "Сад Гетсиманський" - це роман, який не кожному до снаги прочитати без валідолу. Колами пекла, а точніше колами радянських тюрем, мандрує ні в чому не винний Андрій Чумак. Його всіляко принижують, піддають тортурам, доводять до стану напівсмерті, але Андрій плює на все це і лишається вірним своїм переконанням. Нікого не здає, нічого не підписує і цим доводить катів до безумства. Особливий жах полягає в тому, що, як пише автор на початку твору,сі прізвища в цій книзі, як то прізвища всіх без винятку змальованих тут працівників НКВД та тюремної адміністрації, а також всі прізвища в’язнів (за винятком лише кількох змінених), — є правдиві".

1 місце
Григорій Многогрішний (Іван Багряний "Тигролови")
Не будучи особливою фанаткою творчості Івана Багряного, не можу не визнати, що його ідея "літератури дерзання" пречудово підходить для добору творів до шкільної програми. Ось чому з-поміж улюблених персонажів чільне місце завжди посідає Григорій Многогрішний, який на своєму прикладі довів, що сміливі таки завжди мають щастя. Відважний, красивий, патріотичний і по-здоровому злопам'ятний (як тут забудеш тюремні приниження!) повстає проти системи-дракона й перемагає її. А заодно знаходить собі до пару сміливицю, розумницю і просто красуню Наталку.

Ось таким постав топ-9 найкрутіших чоловічих образів української класичної літератури. Умисно дібрала дев'ятьох, щоб десятий мені хтось підказав. Можливо, ви? :)


вівторок, 17 жовтня 2017 р.

Осіннє читання в "Tutoria": захопливо і не без дискусій

У соцмережах люди постили картинки штибу "у таку погоду найбільше щастя – сидіти вдома під ковдрочкою і читати книжечку". Ми ж у недільну непривітну днину поспішали на другу зустріч клубу "Tutoreads", і холодний вітер з дощем не стали на заваді :)

Півтора місяця тому, ще влітку, ми вибрали три книжкові новинки для осіннього читання – "Ловця повітряних зміїв" Халеда Госсейні, "Забагато щастя" Еліс Манро і "Несказане" Селесте Інґ. Жовтнева книгозустріч тривала близько трьох годин, і я хотіла б, щоб щось лишилося на згадку про цей чудовий вечір. Хоча б розхристаний пост.


Нас більшає :)
У неділю нас було вже четверо – до нас приєдналася Даша Волосожар, учениця студії. Даша прочитала всі запропоновані книжки – і "Ловця повітряних зміїв", і "Несказане", і "Забагато щастя". Однак не всі їй сподобалися однаково. Але і у викладачів смаки розійшлися – у підсумку оцінки вийшли приблизно такі: 

Мовні відкриття
Зустріч розпочалася з мовних відкриттів  (на щастя, усі три переклади дуже хороші, тож було що повідкривати). Цього разу лунали оплески українським суфіксам – хіба ж не чудові слова "газованка" і "хамлюга"? З лексики для себе виявила, що неправильно розуміла слово "зизоокий" – чогось я думала, що це коли на оці більмо, а виявилося, що йдеться про косоокість. Уперше почула слово "скромадити", тобто обдирати фарбу ("скромадив бильця, готуючи до фарбування"). Дівчата зацінили слова й словосполучення "завиграшки", "глянути незамиленим оком", "уклякнути" ("падати на коліна" і "завмирати"), "калапуцяти", "самота", "жужмитися" та ін. Звісно, трохи поговорили й про помилки: хибодруки (є в усіх книжках), і серйозніші, як-от написання слова "Кріт" (острів) через і, а не через И, як має бути. Ну, але то таке, не найцікавіше.
Найцікавішими насправді були емоційні й інтелектуальні враження від прочитаного.  А також, як не дивно, обговорення обкладинок. Найвдалішою визнали обкладинку "Несказаного" – і через колір, і через інтригу в малюнку, і (традиційно) через інтегральну обкладинку з лясе:) Я знову переконалася, що кольорова гама бірюзового кольору – актуальний тренд. "Ловець повітряних зміїв" теж виконаний у цій гамі.

"Ловець повітряних зміїв"

Ще до виходу "Ловця" я зрозуміла, що буду радити цю книжку всім, навіть попри її жанрові недосконалості. А недосконалості помітили всі – від неправдоподібної сцени бійки до надміру сентиментальних сцен (хоча з-поміж них є дуже сильні). Ми навіть обговорили фб-пост Оксани Луцишиної про "сюжетець" "Ловця" і не погодилися з нею, адже ясна річ, що це література масова, а роман так і взагалі дебютний, як тут можна очікувати чогось бездоганного? По-моєму, неправильно говорити тільки про "сюжетець" принагідно до "Ловця". Чому б не сказати про відкриття Афганістану для багатьох читачів?
І тут ми підійшли до вічної проблеми: як говорити про книжку, в якої є очевидні недоліки, але яка справляє сильне емоційне враження та ще й при цьому є пізнавальною? З чого починати? Я думаю, що не треба  акцентувати на недоліках, якщо переваг набагато більше :)
Ми з Інною поставили "Ловцю" свої найвищі оцінки, Інна навіть переглянула фільм і сказала, що він чудовий. Даша з Діною не так ревно розділили наш запал щодо книжки, для них прогалини в сюжеті трохи зіпсували враження (і тут я подумала, що треба було менше розхвалювати їм книженцію, а просто підсунути тихенько без зайвих навіювань).
Але назагал "Ловець" сподобався всім. Ура! Це була моя мета.
Якщо цікаво більше про цю книжку, тут можна знайти розгорнутіший відгук: Уроки людяності Халеда Госсейні

"Несказане" 

Даші найбільше сподобалося "Несказане". Чому? Бо тут добре показано, що підлітки можуть думати про суїцид не тільки через нещасне кохання. А й, наприклад, через нерозуміння в родині. "Як взагалі можна думати, що підлітки такі тупі, щоб перейматися нещасним коханням аж до самогубства?" – сказала Даша :)
А от проблема моторошоної недосказаності в родинах таки справді може призвести до чого завгодно, що й підтверджує нам родина Джеймса й Мерилін Лі, позірне втілення американської мрії, насправді – роками тривалий чемпіонат з непорозуміння. А все могло б скаластися інакше, якби кожен відкрито висловлював своє невдоволення і не перевалював власні нереалізовані амбіції на інших.
 Більше почитати про книжку можна тут: Сядь зі мною поговори

"Забагато щастя" 

Новоперекладена збірка оповідань Еліс Манро найбільше сподобалася Діні і найменше – Даші. І все через стиль. Діна смакувала його, а Дашу він знудив. І, загалом, так і сприймає Еліс Манро більшість читачів: одні в захваті, другі думають: "яка нудота". Третього не дано.
Ми з колегами розсмакували оповідання "Обличчя", "Дитячі розваги", "Вільні радикали" і ще щось. Натомість нікому не сподобалася історія про Софію Ковалевську, вона явно випадала зі збірки. Принагідно ми обговорили, чи повинна бути збірка новел струнко вибудуваною, тобто щоб новели були чимось ідейно чи тематично пов'язані,  чи досить ок, якщо це буде просто випадковий набір текстів. Звісно, краще було б, якби цей зв'язок можна було простежити (чудовий приклад – зірка Е.-Е.Шмітта "Концерт пам'яті янгола"). Але то взагалі ідеал) Таке трапляється рідко)
Про збірку "Забагато щастя" та інші новинки малої прози можна прочитати тут: Мала проза – велике задоволення


Про читачів
Наш новенький екслібрис
Істина про книжку народжується на перехресті читацьких вражень. І загальне враження таке: всі  загалом позитивно висловилися про "Ловця" і "Несказане", а от "Забагато щастя" категорично не сподобалося Даші. І не те, що Даша не зрозуміла чогось, вона просто не могла змусити себе читати. Завдяки Даші я тепер не бігатиму з Еліс Манро як з писаною торбою і не радитиму її всім підряд, бо моя місія – знайти правильну книжку для кожного, хто хоче її знайти для себе. Однак із "Несказаним" і "Ловцем" біжу до читачів далі :) Наступна станція – Золотоноша, мама і її колеги :)

Домашнє завдання
На цю зустріч книжки добирала я, а от щодо наступної поклалась у виборі на колег. Підсумок такий: Айн Ренд "Джерело" (700 сторінок... Як це пережити? :)+ дві біографічні книжки – Волтер Айзексон "Стів Джобс"(теж сторінок 500) і Ешлі Венс "Ілон Маск"(ну, цю я вже читала).
Усі книжки перекладені українською, одна з них, кажуть, перекладена кепсько. Що ж, ми це перевіримо!
А якщо і ви хочете, долучайтеся! Маємо півтора місяця :)



неділя, 15 жовтня 2017 р.

Щоб не перетворитися на порожнечу

Я в Києві десять років і десять років їжджу трасою Київ–Чернігів. І протягом десяти років, минаючи ворота історико-меморіального комплексу "Биківнянські могили", думала: я неодмінно прийду сюди, я знаю і пам'ятаю. 
І десять років не приходила.
До вчора.
У найбільше в Україні місце захоронення жертв політичних репресій (тут після розстрілів зарили, як собак, від 30 до 100 тисяч осіб) нас із чоловіком привела книжка Олени Герасим'юк "Розстрільний календар". Книжка, яка в специфічний спосіб вчить історії України ХХ століття. Формально це імена репресованих і обставини їхніх арештів. Ідейно ж – пігулка проти історичної амнезії для сучасних українців. А ще – відповідь на питання "чому в нас так все погано зараз".
пам'ятник репресованим на вході в заповідник
"Биківнянські могили"
На "Розстрільний календар" я не знайшла в мережі відгуків, натомість море матеріалів про те, як влітку цього року ідіоти зірвали презентацію книжки на "Бандерштадті". Однак ще до виходу книжки я бачила у своїй стрічці новин безліч перепостів з віртуального "Розстрільного календаря", що й склав основу книжки. Щодня у спільноті публікували дату й інформацію про те, хто цього дня постраждав від репресій. І люди дивувалися з того, що, приміром, Миколу Леонтовича, автора обробки того самого "Щедрика", якого всі гордо постять собі в стрічку на різдвяні свята, убив чекіст. Або дізнавалися про сфабрикований процес "Спілки визволення України", що відбувся в Харківській опері і на який навіть продавали квитки. Чи про історії людей, які через обмову інших потрапляли під каток репресивної системи (як юна Анна Гричаник-Вітт, що протягом 5-хвилинного процесу встигла отримати 10 років ув'язнення). Не  кажучи вже про долі дисидентів, метою життя яких і був опір тоталітаризму... З часом статей про репресованих назбиралося багато, і так виникла ідея зібрати їх під однією обкладинкою. І вийшла книжка моторошно пізнавальна книжка, у якій – архівні матеріали допитів, уривків із листів репресованих, свідчень проти них...
Мені примірник "Розстрільного календаря"  дістався в подарунок від слухачів курсів "Соловей". Дуже цінний подарунок. Хоч зазвичай читати хроніки залпом не випадає, я саме проковтнула цю книжку, попри те, що читати її дуже-дуже тяжко. Без сліз неможливо. І, може, саме через купу приголомшливих страшних фактів  "Розстрільний календар" і належить до тих книжок, які можуть кудись привести, навести різкість на якісь речі, нагадати про те, про ЩО не можна забувати ніколи. Бо забувати в принципі дуже страшно – це перетворює людину на пустоту, глухоту. 
"Лише після втрати пам'яті, навіть незначної і поступової, нам вдається усвідомити, що саме вона і становить наше буття. Без пам'яті життя припиняє бути життям. Саме на ній усе тримається, обґрунтовується, вона дає нам змогу відчувати і навіть діяти. Позбавлені пам'яті, ми перетворюємося на порожнечу", – так писав про пам'ять Луїс Бунюель. Він писав це про фізіологічну пам'ять, але вислів годиться і принагідно до пам'яті історичної. Однак посил книжки "Розстрільний календар" ще і в тому, "аби не лише безпрецедентні жахи змушували нас звертати увагу на законність, а щоб ми кожного дня вимагали законності – від усіх". Ось чому "Розстрільний календар" – це ще й великий внесок у виховання в нас зубастості до несправедливості й культури поваги до загиблих предків. 
... У заповіднику "Биківнянські могили" вчора було четверо людей. Ми з Дімою і дві жінки. Жінки молилися біля лампадок – вони тут через особисту родинну втрату. Щодо нас, то ми теж прийшли через відчуття втрати "незабутих предків" і потребу пом'янути цих людей хоча б спогадом. І ліс цей, і страшна тиша в ньому цілий день перед очима. Не знаю, скільки років би ми ще їздили повз Биківню і не заїхали б туди, якби не маленька чорна книжка з червоними форзацами і маленькими закресленими фігурками на обкладинці.



вівторок, 26 вересня 2017 р.

Пиши сильно, вивчай уважно

У мене є мрія стати письменницею. Тому не оминаю нагоди ознайомитися з порадниками щодо базових правил письма художнього тексту. Ні, я не вірю, що прочитавши книжку з теорії письма, можна одного ранку прокинутися й написати "Ловця повітряних зміїв". Щоб його написати, треба жити і придивлятися і аж потім будувати композицію,  створювати персонажів, шліфувати стиль і таке інше.

Та все-таки література має свої закони. Іноді просто краще повірити на слово, що, наприклад,  починати твір пейзажем – погана ідея. До цього можна й самій з часом додуматися, а можна просто прислухатися і не марнувати папір нудним початком про шурхіт осіннього листя під ногами чи щось на зразок цього.
І вже точно треба апріорі знати, що без кульмінації твір не може бути цікавим, що без внутрішнього (або зовнішнього, або обох водночас) конфлікту до кульмінації взагалі нереально дістатися. Добре, коли ти філолог, тоді ти це знаєш як двічі два. А що якщо у тебе інша освіта, а ідей море, і є потреба їх організувати?
Тоді на допомогу прийдуть порадники з письма.
Класично у переліку найвідоміших – "On writing" Стівена Кінга, "Як писати добре" В. Зінсера, "Технологія оповідання" М. Веллера, з новинок – біблія інформаційного стилю "Пиши, скорочуй" М. Ільяхова й Л. Саричевої. Усі ці книжки присвячені тому, як працювати з текстом, що в ньому точно зайве і що навпаки треба розкривати повніше. Вони побудовані як посібники з прикладами, щось типу coursebook. А workbookів я щось і не бачила (або несерйозно сприймала). До сьогодні :)
А сьогодні я прочитала дуже натхненну книжку-"воркбук" від видавництва "Pabulum". Називається "Пиши сильно". У цьому виданні мені сподобалося все – від дизайну до цікавих вправ і ефекту натхнення, що неминуче сходить на читача. Тільки заувага: це більше зошит, ніж книжка, на фундаментальну теорію не варто сподіватися, хоча найголовніше є і подано воно ненав'язливо.
Із теоретичного розділу книжки можна дізнатися про те, як вибрати тему, які існують жанри, як рухати сюжет, які бувають конфлікти, чому важливо редагувати свої твори і багато іншого. Проте не теорією єдиною: у виданні, як я вже згадувала, є багато  вправ, які можуть стати в пригоді не тільки автору-початківцю, а й викладачеві української мови, що ганяється за цікавинками для своїх учнів. 
І, по-третє, тут зібрано поради від знаних українських письменників. Вони дуже різні, і тим прекрасні. Наприклад, хтось вважає, що перший варіант завжди сирий і його треба шліфувати, а хтось стверджує, що перше, що написалося, найкраще. Такі суперечності насправді нічого не псують, тому що вони показують умовність всіх порад. Тому ставитися до "Пиши сильно" як до універсального рецепту проти всіх хвороб не варто, адже такого просто не існує.

вівторок, 19 вересня 2017 р.

В. Домонтович: автор, якого не буває забагато

Коли я запитую учнів, чи подобається їм вивчати українську літературу, то зазвичай чую, що ні, тому що вона "депресивна і про кріпаків". Тоді я кажу їм, що українська література, як і будь-яка інша, різна, і є такі автори, які, якби вони тільки могли бути в програмі, перевернули б стереотипне уявлення  про наше письменництво.
Найперший автор, про кого подумки згадую цієї миті, – Віктор Петров (В. Домонтович).
У мене  ніколи не було сумнівів, що українська література цікава, але якийсь час я вважала, що в ній забагато емоцій і драм. Тому коли я прочитала історію про суперлогічного пана Серафікуса, який вважав несправедливістю, що для зачаття дитини необхідна жінка, мене це заінтригувало. Після роману "Доктор Серафікус" я взялася за інші твори Віктора Петрова і не розчаровувалася в жодному! Пригадую, як за студентських років читала "Дівчину з ведмедиком" в черзі на оплату комунальних послуг і поступилася в черзі кільком людям, тому що не могла відірватися:) Так що якщо вважаєте, що вас в українській літературі ніщо не здивує, беріть В. Домонтовича!
Не менш цікавий і життєпис автора. Науковець до кісток, він був вимушений працювати розвідником. Був одним із найяскравіших авторів еміграційної літератури. Закохався в дружину Миколи Зерова Софію, з якою одружився після смерті її чоловіка. Водночас світоглядно був близький з Миколою Зеровим, Петрова навіть називали шостим у "гроні неокласиків" (а так то їх було п'ятеро: Микола Зеров, Михайло Драй-Хмара, Павло Филипович, Юрій Клен і Максим Рильський). Чим поезія "неокласиків" прекрасна, так це своєю елітарністю, інтелектуальним наснаженням. І хоч її без словника з античної літератури не вгризеш, вона приваблює своїм рівнем. Тут нема ані натяку на ниття, і треба думати, щоб зрозуміти суть. Те саме стосується й творчості Віктора Петрова, "доктора Парадокса", як його називають у нашому літературознавстві. 
Творча спадщина Віктора Петрова на слуху не так давно, адже раніше його ім'я, як і імена багатьох авторів, замовчувалися. Мені пощастило, що в університеті ми вивчали чимало  чудових творів малознаних до якогось часу авторів. Серед них був і Петров.
Сьогодні, щоправда, язик не повертається називати Петрова малознаним автором. Час від часу щось із його творчої спадщини перевидають. Цьогоріч потішило видавництво "Комора", яке видало зібрання творів В. Домонтовича "Спрага музики". Але якщо попередні видання автора спрямовані на те, щоб залучити якомога більшу кількість людей до знайомства з Віктором Петровим, то цю неймовірно стильно видану книжку до снаги опанувати тільки тим, хто в темі, тобто людям, які люблять не просто літературу, а історію літератури. 
Відкриває видання маґнум опус Віктора Петрова роман "Без ґрунту". Це більше філософський, аніж художній твір, у якому автор осмислює відчуженість людини буремного ХХ століття, а також проблеми мистецтва на зламі епох. Саме з цього твору походить термін "безґрунтярство", породжене "трагедією останніх поколінь, що вони живуть уривками уявлень різних діб, тоді як вони належать новій, іншій, якої вони ще не уявляють собі". 
  Далі йде кілька оповідань і романізованих біографій, а також нарис "Болотяна Лукроза", де йдеться про літературне середовище 1920-х років. Зокрема, тут описано фрагменти взаємин між випускниками Київського університету (тоді Київського інституту народної освіти), одним із яких був і Віктор Петров. Ось як він описує червоний корпус універу: "Наближаючись до цього червоного колоса, до цієї будівлі в у цегляненому одязі крови, людина почувала, що вона втрачає себе. Вона почувала себе заздалегідь приреченою. Чотирикутні постаменти колон у порівнянні з нею були незмірно великі. Дубові масивні двері були прямі й високі, людина ставала малою на їх порозі. Щоб їх відкрити, треба було простягнути руку вгору над головою, — це був майже гієратичний жест, як перед входом у храм. Дотик до чавуну лишав на долоні відчуття холоду, і це почуття холоду, сполучене з м'язовою напругою, підкреслювало неміч людини". І хоч я не схильна ідеалізувати свій університет, все ж, уперше увійшовши до його головної будівлі, я теж почувалася маленькою й незібраною людиною, був острах, як я тут вчитимуся, чи зможу завершити навчання успішно... Важко повірити, що й Віктор Петров,  "втрачав тут себе". 
Але не тільки пієтетом до Університету цікавий нарис "Болотяна Лукроза". Передусім він про середовище письменників. (До речі, власне, "Болотяною Лукрозою" називав Микола Зеров містечко Баришівка, де він працював учителем під час першого Голодомору. У містечку Баришівці, за спогадами Зерова, прожити було значно легше, аніж у "голодному Києві").
Нарис Петрова демонструє читачеві суб'єктивний погляд на  багатьох знаних письменників. От, наприклад, візьмімо Олександра Олеся. Більшість любить його поезії, адже вони досить прості для сприйняття і щоб їх зрозуміти, не треба високо мудрувати. "О слово! Стань мечем моїм!" – каже Кандиба, проголошуючи погляд на літературу як, по суті, на пропаганду. Але не всі і не завжди визнають справедливість такого погляду. Петров, наприклад, і не визнавав:  "Олесь — ветеринар. Що спільного має ветеринарія з поезією?.. [...] Але я не припускаю, що між ветеринарією й поезією було щось спільне. В кожнім разі, не більше, як між віршами Олеся й поезією". Звісно, це тільки погляд, насправді ж дискутувати про те, що слово повинне і що не повинне робити, можна без кінця (і так воно і є досі. З найсвіжішого – ось: У нас слухають патріархів і письменників ).
  Особливо цікавими у книжці "Спрага музики" мені видаються романізовані біографії, зокрема "Самотній мандрівник простує по самотній дорозі" про Вінсента ван Гога.  Окрім як про ван Гога, Петров писав про про Пантелеймона Куліша, Марка Вовчка, Вацлава Ржевуського, Франциска Ассизького та ін. Усе це дуже круто як з погляду інформативного, так і з жанрового, адже романізована біографія – це версія життя якоїсь людини з погляду іншої людини. У специфічному стилі подання інформації і є вся краса.
 Загалом "Спрага музики" буде цікава насамперед тим, хто вже в курсі, що українська література ХХ століття – це література світоглядних пошуків, це не тільки категорична відмова від народництва й фіксація умотивованого історико-культурною ситуацією стану розгубленості, але й пропозиція нових шляхів розвитку мистецтва, пошуки нових тем і способів вираження, експериментів у стилях і жанрах і просто захоплива історія індивідуальних життєвих драм авторів, чия творчість вражає. Головне – почати її вивчати.