неділя, 31 грудня 2017 р.

Читацький 2017-ий, дякую!

Літературний 2017-ий  лишається позаду, і я маю трохи часу, щоб подякувати йому за цікаві книжки й неймовірних людей. 
Цього року я не тільки багато читала (80 книжок - поки що особистий рекорд), а й чимало спілкувалася з іншими блогерами, що й надихнуло мене на створення рейтингу найкращих книжок за версією найактивніших читачів. Це був цікавий досвід і, як на мене, попри всю суб'єктивність рейтингів, цей поки що найбільше схожий на об'єктивний. Очевидно, що читацьке голосування потрібне не тільки для самих читачів, але цікавить і видавців, авторів і перекладачів.
 Оскільки бачу, що переглядів уже трохи набралися, планую продовжити затію й наступного року, вдосконаливши категорії й запитання. Поки що ж роблю репост із любого серцю блогу "Якабу" й ділюся матеріалом ще й тут. 
Щиро вдячна всім блогерам за відкритість і любов до читання, а також за товариськість і невтомність.
Дуже дякую піарникам видавництв "Віват" і "Наш формат" за співпрацю!
Також хочу подякувати дівчатам із "Тьюторії" за три зустрічі читацького клубу. Далі буде, обіцяю вам це як організатор :)
Дякую колегам з Інституту філології КНУ імені Тараса Шевченка за організацію зустрічі про книгоблогінг. Вона мені запам'яталася навіть більше, ніж захист кандидатської дисертації (так, це теж сталося цього року).
Дякую всім, хто читає блог!
Зичу кожному натхнення й цікавих книжок у прийдешньому році!


Книжкові рейтинги 2017: підсумки голосування книгоблогерів



Поки літературні критики визначають найкращі видання 2017 року, книгоблогери не лишаються осторонь і підбивають свої підсумки.

Ідея рейтингу найулюбленіших книжок за версією читачів виникла разом з усвідомленням, що текстових і відеоблогів з’являється дедалі більше: ще три роки тому нарахувати бодай десять-п’ятнадцять активних читацьких ресурсів про сучасну літературу було неможливо, однак уже сьогодні протягом кількох днів реально опитати 25+ книгоманів, які не просто живуть у ритмі читання, а й регулярно діляться про прочитане на своїх платформах – від сторінок в instagram до youtube-каналів.

Розвиток книгоблогерства логічно пов’язаний зі збільшенням книжок на українському ринку. Ба більше: деякі видавництва охоче співпрацюють із блогерами, надаючи їм новинки для прочитання й відгуку. На Книжковому Арсеналі й Форумі за участю книгоблогерів відбуваються заходи, де учасники розповідають про свої читацькі досвіди. Блогерів запрошують на фестивалі й в університетські аудиторії, для блогерів навіть засновують премії за найкращі рецензії. Ведення блогу, як методику розмови про книжки, використовують викладачі вишів для своїх студентів. Напевно, цій привабливій картинці бракувало хіба що рейтингу найкращих книжок за версією найактивніших українських читачів, тож welcome!

Топ-10 найкращих художніх українських книжок


Сучасна українська література загалом не належить до центру читацького всесвіту більшості блогерів, тож були побоювання, що смаки не перетнуться і сформувати топ буде складно. Проте голосування виявилося на диво злагодженим, лідери чітко виокремилися вже після другого тижня голосування й інтрига полягала тільки в тому, чи переможе жахастик Макса Кідрука серйозну книжку про війну Сергія Жадана. Не переміг, але був близько. У підсумку вийшла така п’ятірка:
  1. Інтернат. Сергій Жадан (Meridian Czernowitz)
  2. Не озирайся і мовчи. Макс Кідрук (Клуб сімейного дозвілля)
  3. Земля загублених. Катерина Калитко (Видавництво Старого Лева)
  4. Довгі часи. Володимир Рафєєнко (Видавництво Старого Лева)
  5. Охайні прописи ерцгерцога Вільгельма. Наталка Сняданко (Видавництво Старого Лева)


Саме за ці книжки здебільшого голосували книгоблогери. Однак на читацьку увагу здобулися ще й такі видання:
  1. Дім для Дома. Вікторія Амеліна (Видавництво Старого Лева)
  2. Харків 1938. Олександр Ірванець (Laurus)
  3. Троща. Василь Шкляр (Клуб cімейного дозвілля)
  4. Травам не можна помирати. Степан Процюк (Легенда)
  5. Квартира київських гріхів. Маргарита Сурженко (Дискурсус)

Топ-10 найкращих перекладних книжок


З цією номінацією було простіше, тому що перекладну літературу читають більше. Здавалося, що з цієї причини складніше буде й визначити переможців, однак лідер тут окреслився одразу й не змінився аж до кінця голосування. Дебютний роман американки Селесте Інґ про трагедії, до яких призводить мовчання в родині, переміг із величезним відривом. Фінальна п’ятірка має такий вигляд:
  1. Несказане. Селесте Інґ (Наш формат)
  2. Нічний цирк. Ерін Моргенштерн (Віват)
  3. Наші душі вночі. Кент Гаруф (#книголав)
  4. Руїни бога. Кейт Аткінсон (Наш формат)
  5. Дюна. Френк Герберт (Клуб сімейного дозвілля)


Друга п’ятірка:
  1. Оповідь служниці. Марґарет Етвуд (Клуб сімейного дозвілля))
  2. Джейн, лисиця і я. Фанні Брітт (Віват)
  3. Крамничка «З легкої руки». Горан Петрович (Комора)
  4. Колір магії. Террі Пратчетт (Видавництво Старого Лева)
  5. Ловець повітряних зміїв. Халед Госсейні (Видавництво Старого Лева)

З-поміж новинок у жанрі нон-фікшн книгоблогери назвали своїми улюбленими такі книжки:
  1. Маленька книга хюґе. Як жити добре по-данськи. Мік Вікінг (Клуб сімейного дозвілля)
  2. 10 успішних українських брендів. Богдан Ославський (Дискурсус)
  3. Що це взагалі таке? 150 років мистецтва в одній пілюлі. Віллі Ґомперц (arthuss)
  4. Успішні виступи на TED. Рецепти найкращих спікерів. Кріс Андерсон (Наш формат)
  5. Вбити дракона. Українські революції. Катажина Квятковська-Москалевич (видавництво «Човен»)
Це найхимерніша п’ятірка з-поміж інших, оскільки в ній книжка про шоколад і вогники без компромісів перемогла художні репортажі про українські революції й короткий курс історії мистецтва. Ну, а що? Свято наближається, хюґе прокидається.


Топ-10 улюблених перекладачів


Оскільки за перекладні новинки голосували дуже активно, виникла ідея зробити окремий рейтинг найулюбленіших перекладачів. Блогери проголосували так:
  1. Віктор Морозов
  2. Божена Антоняк
  3. Ярослава Стріха
  4. Сергій Борщевський
  5. Катерина Грицайчук, Анатолій Пітик (переклад «Дюни» Френка Герберта (Клуб сімейного дозвілля)
  6. Анна Вовченко
  7. Галина Герасим, Олесь Петік (переклад «Американських богів» Ніла Ґеймана, видавництво КМ-букс)
  8. Віктор Шовкун
  9. Наталя Іваничук
  10. Катерина Калитко
У цьому рейтингу чотири прізвища йдуть не окремо, а парами – це завдяки читацькій вдячності не за діяльність загалом, а за конкретні переклади, а саме: «Дюни» Френка Герберта й «Американських богів» Ніла Ґеймана.  

Топ-5 улюблених книжкових видавництв


Ну і, звісно, книгоблогери активно проголосували за свої улюблені видавництва. Найбільше голосів передбачувано здобуло «Видавництво Старого Лева», а ось видавництва «Vivat!», «Клуб сімейного дозвілля» й «Наш формат» набрали порівну голосів, тому підсумок такий:
  1. Видавництво Старого Лева
  2. Vivat
  3. Клуб сімейного дозвілля
  4. Наш формат
  5. Комора
  6. А-ба-ба-га-ла-ма-га
  7. КМ-букс

Головні цифри голосування


75 – стільки книжок у середньому читає один блогер на рік (тобто близько півтори книжки на тиждень). Близько половини з прочитаного – новинки 2017 року (українські й перекладні). Статистику добряче підтягнули дві блогерки – Ксеня Сокульська (блог Vaenn)  і Valeyka (Valieyka about books ). Вони – рекордсменки: цього року прочитали понад 140 книжок.
28 – кількість учасників опитування. Це блогери й журналісти Гульбану Бібічева («bibicheva.com»), Оксамитка Блажевська, Валєйка («Valieyka about books»), Ірина Варламова, Катерина Воєвська («Кубельце»), Аня Гай («ВсіКниги»), Яна Грицай («Єдиноріжки Time»), Даша (Beauty and Gloom), Люда Дмитрук («Вишневий цвіт»), Анна Єкименко-Поліщук («Color Life by Anna»), Ігор Зінчук, Крістіна Золотарьова («book-dog»), Алла Комарова, Наталія Клименко (#ilatanka_reading), Анна Лисенко-Гурська («AnnikaBlog»), Юлія Лісовська, Віталіна Макарик («Куточок для книг»), Ольга Млиновська («A Woman Who Reads»), Роман Повзик, Ксеня Різник («Етажерка»), Юлія Рябухіна («BookChick_Ryabchick»), Сашко Середа, Тетяна Синьоок («Читацький щоденник»), Юлія Слабак, Ксенія Сокульська (Vaenn’s), Катерина Толокольнікова («What are you reading?»), Ірина Хомчук («Сонячна скарбниця»), Юлія Юрчук (reading_mouse).
1, 7 – середній вік українського книгоблогінгу.
0 – кількість поетичних збірок, згадана в голосуванні. Вочевидь, сучасна українська поезія, яка в нас розвивається бурхливо і, на думку критиків, є яскравою, ще не перетнулася із широким читацьким колом.

Підсумки підсумків: читачам


Рейтинг читацького голосування має головну мету: зорієнтувати охочих у сучасному книговидавничому процесі, показати, які видання мають найбільше шансів принести в життя книгомана порцію хороших вражень і, можливо, долучити до своєї товариської спільноти. На щастя, приводів для цікавих розмов щороку більшає й потреба в різноманітних способах говорити й писати про книжки зростає.

середа, 20 грудня 2017 р.

Нова опера, знайомий Іздрик

Зараз буде хитра спроба підігнати пост про музику в блог про сучасну українську літературу. Привід є: у понеділок у клубі "Атлас" відбувся літературно-музичний експеримент – треп-опера "Воццек".
Може, хтось прийшов на харизматичного Іздрика, автора роману "Воццек" і багатьох збірок поезій, але я долала кучугури по дорозі в "Атлас" передусім заради музики, тому що вже кілька років перебуваю в дикому захопленні від того, що роблять хлопці й дівчата з Нової Опери. Щоб не пояснювати своїми словами, що таке Нова Опера, просто додам фрагмент з їхньої сторінки у фб:
Мені пощастило побувати на таких виставах, як "Коріолан", "Йов", "Вавилон" і ось тепер змогла побачити "Воццека" – синтез музики й літератури. 
Трохи про мої враження від роману і загалом від творчості Іздрика. Дуууже спрощено кажучи, "Воццек" – безсюжетна історія про психа і кохання, про кохання як хворобу, про хворобу загалом. Роман я читала років сім тому і, звісно, в пам'яті лишилася тільки пляма враження. І це враження хороше. Мабуть, із цієї причини я за студентських часів прочитала ще кілька збірок Іздрика. Від них враження вже не хороше, а різне: тобто були, як завжди, вірші, які зачепили й змусили ставити статуси з Іздрика на сторінці в контактіку (бо тоді я ще була вконтактіку і навіть думала, що статуси з поезій можуть бути комусь цікавими). Однак з-поміж Іздрикових віршів виявилося  чимало й такого, що просто минало повз. Здається, я тоді ще була підписана на жж Іздрика, де вірші з'являлися мало не щодня. Їх швидко виявилося too much, вони почали нагадувати конвеєр (хоч, може, то й було задумано як гра), і з часом я забула не тільки про Іздрика, а й узагалі якось підзабила на поезію. 
І ось Іздрик з'явився на моєму читацькому овиді як фігурант "Воццека" в контексті Нової Опери.Тепер про Нову Оперу. Розсмакувати цю музику мені допомогла подруга Аня, запросивши на "Коріолан" в останній день зими 2014 року. Це було химерно і круто. Що одразу зачаровує, так це вокал артистів, оригінальна сценографія і замежна музика, в якій поєднуються мелодійність і надрив, класика й експеримент. Оскільки писати про музику – справа марна, просто додам фрагмент з "Коріолану". Зверніть увагу на божественний вокал Мар'яни Головко. Фрагмент опери "Коріолан"
Фото: Anastasia MantachArtem Galkin
Власне, і на Воццеку мені найбільше запам'ятався вокал Мар'яни Головко, Андрія Кошмана й музичні експерименти. А от монологи Іздрика трохи розчарували: якісь банальності про зомбі і людей, яким потрібна любов (не тягне ані на стьоб, ані на одкровення). Виходить, що хай яким оригінальним є Іздрик, цього вечора музика була оригінальнішою. Так, символічне харакірі Іздрика й кишки з тканини трохи пожвавили дійство, та все одно, згадуючи "Воццека", я передусім згадуватиму музику і вокал.  Хоча якби замість монологів було більше поезії, може, запам'яталися б ще й вірші. 
Хай там як, мета цього посту не критикувати Іздрика (на колір і смак...), а  розповісти, що в нас є неймовірно круте явище під назвою "Нова Опера". Цей феномен – ще один залізобетонний аргумент, що з музикою в сучасній Україні все ок. 

субота, 16 грудня 2017 р.

"Земля загублених" – Книжка року БіБіСі

...А я ще влітку після прочитання знала, що "Земля загублених" переможе в усіх або в більшості преміях і що це буде справедливо. 
"Інтернат" Сергія Жадана і "Довгі часи" Рафєєнка – це дуже важливі твори, злободенні, майстерні, але "Земля загублених" для мене просто космічна книжка у сенсі стилю і тем, мистецтві сюжету. Вона якась неземна. Якщо й уповати на елітарну літературу, то ось саме на таку.
Ну, а що малу прозу я люблю, повторюватися не хочу.
Слава богу, що не переміг "Харків. 1938". Дуже дивно, що він, а не Рафєєнко опинився в короткому списку. Позавчорашній день в усьому – стилі, темі, та й гумор не першої свіжості (а десь так тридцятилітньої).
Тепер побачимо, що оберуть на "ЛітАкценті". Ну і блогери, звісно :) До речі, найкращою читачкою року, за підсумками конкурсу, стала Яна Грицай із відгуком на "Довгі часи". Яна теж взяла участь у блогерському голосуванні, за що я їй вдячна, як і іншим блогерам.

Не відволікайся і читай

Неймовір'я поруч! Я вдруге читаю книжку того самого автора і вдруге не розчаровуюся!
Це я про "Не озирайся і мовчи" Макса Кідрука.
Торік я дозволяла собі припущення, що жанрова книжка Макса Кідрука "Зазирни у мої сни" майстерніша (не кажучи вже про те, що значно цікавіша), ніж націлене на елітарність "Забуття" переможниці "Книги року БіБіСі" Тані Малярчук. І ось цього року в голосуванні блогерів я бачу, що "Не озирайся і мовчи" напевне буде в п'ятірці. Оскільки я прочитала більшість книжок, що фігурує в різних преміях і голосуваннях, вважаю, що увага до Макса Кідрука і його романів справедлива, бо йому вдається не тільки писати захопливі сюжети і прив'язувати їх до важливих проблем сьогодення, а й робити це стабільно добре (принаймні, два редномні романи вразили мене своєю якістю).
 Конкретно в цьому романі йдеться про цькування підлітків та насильство в родині й бажання втекти від всього цього в прекрасний світ на берег моря. Дістатися оазису можна просто через ліфт у своєму будинку. Але, як завжди, є одне але: неприродність тиші, могильний сморід і химерні істоти в ліфті, які не нападуть, якщо не озиратися. А от що буде, якщо все-таки озирнутися й подивитися страхові у вічі?
"НОІМ" – це жахи з елементами психологічного трилера. Чи трилер з елементами жахів – не знаю. Одне точно: це кінематографічна книжка, її не читаєш, а дивишся. На п'ятистах сторінках  безліч сюжетних повоторів, несподіванок, моторошних сцен, причому часом вони з реального світу реальних людей – підліткові самогубства, криваві помсти і домашнє насилля – про це, на жаль, відомо не тільки з книжок. Водночас є і фірмові спроби  підігнати фантастичний сюжет під наукові теорії. У минулому романі йшлося про сни, а тут – про концепцію "замерзлого" часу Браяна Ґріна.  У підсумку виходить родинна драма, містика, фантастика, ЖАХИ. І (вибачте за СПОЙЛЕР) відсутність щасливого фіналу.
У попередньому романі все було так само, але тоді, оскільки я читала Кідрука вперше, мене вибісив фінал, а тут я вже сприйняла це як даність і сюжетну фішку. 
Я була не впевнена, що прочитаю "НОІМ" цього року, але рада, що спонтанна покупка книжки відбулася саме цього року і саме в розпал блогерського голосування. Шкодую я тепер тільки про одне: що не бувала на презентаціях. Читачі з усіх усюд кричать, що ці презентації – щось особливе. Тож наступного разу не пропущу нагоди.


пʼятниця, 15 грудня 2017 р.

Найкращі книжки року за версією книгоблогерів. Підсумки другого тижня голосування

Минув другий тиждень голосування, і рейтинг суттєво змінився, особливо в номінації "Сучасна українська література". Не знаю, як ви, а я таке страшенно люблю. І – інтрига:)
Дякую блогерам за те, що не забуваєте надсилати анкетки. Чекаю відповідей він решти: цікаво, як саме ваші відповіді змінять ці рейтинги.
Цього тижня блогери найбільше голосували за "Не озирайся і мовчи" Макса  Кідрука і "Охайні прописи ерцгерцога Вільгельма" Наталки Сняданко. Також до рейтингу додалися книжки Анастасії Левкової та Вікторії Амеліної.  
Щодо зарубіжки, то до рейтингу додається переклад "Дюни" Френка Герберта, а найбільше голосів цього тижня віддали за "Нічний цирк" Е. Моргершерн і за "Несказане" Селесте Інґ. Також активно голосували за "Фієсту" Гемінгвея, тому я теж додала її в слайд.
Дякую, що пишете про перекладачів! Їхні імена, а також найкращі нон-фікшн книжки, опублікую наступного тижня.



четвер, 7 грудня 2017 р.

Підсумки року за версією книгоблогерів: результати першого тижня

Минулої суботи мені спало на думку запросити книгоблогерів до обговорення найцікавіших, на їхній погляд, книжок 2017 року. Все, що я хотіла побачити, – список книжок, що захопили не критиків і не літературознавців, а активних читачів. Мені справді цікаво, як цей рейтинг відрізнятиметься або чим буде схожий на підсумки інших премій (у нас їх принагідно до художньої української літератури аж дві: премія "ЛітАкцент" і "БіБіСі"). Ну, а щодо перекладних книжок то таких премій у нас узагалі нема (якщо є, але я не знаю про них, то втріть носа невігласці в кометарях, невігласка тільки порадіє). 
Словом, я вирішила надіслати книгоблогерам анкету про читацький рік-2017. Там є питання про найкращі українські книжки: різножанрові оригінальні й перекладні. Також є питання про найкращих перекладачів, улюблені видавництва, читацькі розчарування тощо. Дуже приємно, що майже всі блогери підтримали ідею, а третина вже навіть надіслала свої відповіді! Тому я щиро вдячна всім, хто відгукнувся, імена/подяки будуть вже у фінальному пості (можливо, вдасться його надрукувати на якомусь ресурсі з більшою аудиторією). А поки що публікую тут проміжні результати з надією, що хтось із незнайомих книгоблогерів захоче взяти участь у голосуванні. Якщо ви з-поміж таких, то будьмо друзями, лишіть мені свою адресу на сторінку/емейл, і я вам сама напишу. 
Отже, ось топ-5 книжок двох списків ("Сучасна українська література" і "Перекладна література" в жанрах художньої літератури. Є також український і перекладний нон-фікшн, але не хочеться одразу відкривати всі карти, тому поки що просто як тизер пропоную  тільки два рейтинги. Вони, впевнена, зміняться, щойно дві третини блогерів надішлють свої відповіді, а нові учасники долучаться до ініціативи.
Сучасна українська художня література
1. Сергій Жадан "Інтернат"
2. Катерина Калитко "Земля загублених"
3. Володимир Рафєєнко "Довгі часи"
4. Артем Чех "Точка нуль"
5. Марк Лівін "Рікі та дороги"

Сучасна перекладна художня література
1. Кент Гаруф "Наші душі вночі"
2. Салман Рушді "Два роки, вісім місяців і двадцять вісім ночей".
3. Ніл Ґейман "Американські боги"
4. Селесте Інґ "Несказане"
5. Марґарет Етвуд "Оповідь служниці"



Наостанок хочу сказати. що книжок у  довгих списках значно більше, просто вирішила для розігріву опублікувати перші п'ять позицій у двох номінаціях. Але наступного разу сподіваюся оприлюднити ще більше інформації, головне, щоб активні читачі відповідали мені не менш активно, ніж вони читають книжечки :) До речі, цього тижня синхронно з рейтингом у фб виникла  Спільнота книжкових блогерів України Там теж, сподіваюся, публікуватимуть перебіг голосування. Друзі, долучайтеся!




субота, 2 грудня 2017 р.

Про війну сучасну, про війну минулу

От уже й грудень за вікном, і я усвідомлюю, що скоро треба підбивати книжкові підсумки року.  Цього року я читала трохи менше української літератури, ніж зазвичай. Однак є книжки, які я оминути не змогла. З-поміж них, зокрема, "Інтернат" Сергія Жадана і "Троща" Василя Шкляра. 
"Інтернат" ще задовго до його появи критики й читачі позиціонували мало не як головний роман про війну. Уявляю, як це мало би пригнічувати автора під час написання твору.  У підсумку вийшов і не роман (а, швидше, повість), і не зовсім про війну. У підсумку, як і можна було передбачити, частина читацької аудиторії Сергія Жадана розчарувалася,  тому що повість виявилася не епічною і без претензій на відповіді "хто винен і що робити". Зате книжка дозволяє побачити війну очима пересічної людини.
Головний персонаж, учитель укрмови Паша – людина без чіткої громадянської позиції – це розгублена "маленька людина", яка вирушає на окуповану територію, щоб забрати з інтернату свого племінника. Дорога сповнена  наражань на смерть мало не на кожному кроці. Переважно нічого ніби не відбувається, але читач разом із Пашею тремтить від усвідомлення того, що вбити ні за що ні про що тебе можуть на кожному кроці. Отже, передусім ця книжка про всеохопний страх і розгубленість, у якому живуть люди Донбасу.
По-друге, цей роман, як і більшість творів Жадана, що я їх читала, про відповідальність. Паша багатьох страшенно дратує через оту свою ніякість і невиразність, але Паші принаймні відоме почуття відповідальності – спершу за племінника, а потім і за інших людей, яких зустрічає на своєму шляху. З усвідомлення своєї відповідальності Паша імпонує дедалі більше, урешті, він досягає своєї мети й повертається додому. Протягом трьох днів Паша змінюється, отже, символічно його дорога до інтернату – це дорога до усвідомлення себе і того, що ти можеш зробити хоча б  для своїх рідних. 
Роман написано так, що читач, як і Паша, смутно уявляє, де свої, де чужі і хто взагалі свої, а хто чужі. Це не важливо: Паші треба забрати Сашу, Паша йде. Довкола страшно, сіро, безспросвітно, брудно, але Паша долає шлях, приймає рішення і мріє повернутися додому і щоб до його дому не долітали снаряди.
З одного боку, як я вже сказала, Паша дратує, тому що в нього нема своєї позиції щодо війни. От у мене, наприклад, вона є, і мені дуже легко про неї писати в бложику в теплій хаті за дофіга кілометрів від війни. А в Паші позиції нема, і хата в нього не тепла, і війна для нього не привід для роздумувань, а реальність, у якій треба якось виживати і хоча б щось дороге зберегти.  Тому, з другого і по-людськи адекватного боку, Сергій Жадан не помилився з персонажем. Цей персонаж випробовує не тільки нерви, а й людяність, показує реальність із малопроговореного  поки що фокусу. Ось чому післясмак після прочитання один: як це все складно... 
Читала я нещодавно книжку Всеволода Стеблюка (попередній відгук у блозі про неї) і думала: боже, скільки тут крові, скільки смертей і жахіть, але враження про оповідача було якесь легке, тому що в нього є те, у що він вірить і від чого не відмовиться. І читаю я про три дні Паші, про його полохливу дорогу, і хоч ніхто з головних персонажів не вмер і не покалічився, безпросвіття наскільки зашкалює, що читати емоційно тяжко. Розумію, що порівнювати документальну книжку й художню якось не дуже, але в мене все це якось наклалося одне на друге, і я відчула, що поки істина така: про цю війну не варто шукати епічного фокусу в літературі, дай боже розуму хоча б не позабувати нічого і нікого. Ну, і те, що з переконаннями, звісно, йти в житті легше, але не варто ними гатити в чужі вікна.

"Троща" Василя Шкляра заінтригувала мене ще до того, як я вирішила її почитати. Передусім саме цей твір надихнув деяких наших критиків на створення премії "Золотий хрін" за найгірший опис сексу в нашій літературі. Я вважаю, що розвиток антипремій – це круто, і сцена про дівчину з губами лошати справді кумедна, але Василь Шкляр ще з "Чорного ворона" натякнув, що еротичні сцени – не його коник. Однак, як і "повняве сраченя", "губи, що пахнуть зеленою кров'ю лободи (Світлани?)" увійдуть до золотого фонду літературного тролінгу.
І все ж Василя Шкляра читачі цінують не за тонкощі виписувань любовних сцен, а тому легко пробачать йому лошачі губи коханої. Тим більше, що в "Трощі" порушена серйозна і, на жаль,  актуальна проблема – зради і спокути.
Головний персонаж – у минулому упівець – повернувся після 25-річного ув'язнення й намагається побудувати життя наново. Проте спогади повертають його в 1947 рік, де його й побратимів хтось зрадив і наразив на сумніви щодо найближчих людей. Хто зрадив і чому – сюжетна інтрига твору, але не вона вражає найбільше. Мені особливо сподобався відмова від чорно-білого поділу персонажів.
Так, симпатія автора й читачів на стороні упівців, однак і вони, як і їхні вороги, не гребували жорстокими методами і не постають святими та божими. Не можна бути святим та божим на війні, де за одного повстанця вирізають усю його родину. Причому, якщо цей повстанець – зрадник, цю родину можуть знищити свої ж.
Книжка написана ніби готовий сценарій до фільму, з грамотним чергуванням епізодів, флешбеками і без зайвин. Думаю, фанати Василя Шкляра не мають бути розчарованими. Щодо мене, то книжка для мене більше плюс, але вона на раз.

Начитавшись по саму зав'язку про війни минулі й сучасні, я хочу одного: якогось жахастика або ванільних віршиків за любов. Не знаю як там з віршиками, а от Макса Кідрука я б читнула. Тим більше, в нього вийшла нова книжка. Треба буде ознайомитися.




четвер, 30 листопада 2017 р.

Війна очима лікаря


Таких книжок в Україні направду бракує. Насамперед тому, що в період, коли війна триває і далі лишається оголеним нервом в повсякденні країни, важливо не забути «ані коми, ні тії же титли». І поки до філософського осягнення подій Революції Гідності й війни на Донбасі у формі художньої літератури ще далеко, на першому місці постає література документальна. Однак у ситуації загальної зневіри й недовіри постає питання: а хто має право писати про війну? Чия правда може бути найдостовірнішою і чи можлива достовірність в аналізі того хаосу, що спіткав нашу державу? Чий голос з-поміж голосів усіх охочих висловити свою думку має право звучати й бути почутим?
Як на мене, це передусім живе слово очевидця. У цім сенсі книжка українського військового вченого-медика Всеволода Стеблюка «Синдром АТО. Нотатки «Айболіта» – це ліки проти безпам’ятства. Бо хай як боляче згадувати, скажімо, події Іловайської трагедії, здається, що це вже просто цеглина з безлічі страшних подій. А оскільки, за Олександром Довженком, «людська душа — це чаша для горя: коли чаша повна, скільки не лий уже, більше не вміститься», то й усвідомити все жахіття і увесь героїзм війни нема ані емоційної, ані інтелектуальної снаги. І ми починаємо забувати, витісняти з душі інформацію про почуте. Ось це і є страшна несправедливість щодо наших воїнів і їхньої пам’яті – і її допустити не можна.
Тому коли я довідалася, що Всеволод Стеблюк написав книжку про АТО, то не мала сумнівів, що прочитаю її хоча б для того, щоб виявити повагу до всіх, хто захищає кордони нашої держави, усвідомлено ризикуючи своїм життям. 
Про подвиг Всеволода Стеблюка, здається, чули всі. Це саме той лікар з позивним «Айболіт», що вижив під час проходження пекельного «зеленого коридору» і врятував понад вісімдесятьох українських воїнів. Інтерв’ю з цією людиною транслювали чи не всі канали, а от відгуків на його книжку поки що небагато. Напевно, це пов’язано з тим, що таку літературу не можна читати знічев’я, до неї треба бути готовим. Морально й інформаційно готовим.

Не тільки про Іловайськ

«Синдром АТО. Нотатки Айболіта» – це книжка про Іловайськ. З одного боку, це історія про те, як лікар Стеблюк на своїй славнозвісній бойовій машині Жужі рятував українських воїнів, вивізши їх із поля бою й надавши медичну допомогу. Однак Іловайськ – це тільки одна з головних тем цієї сповіді. «Синдром АТО» – не просто нотатки людини, якій випало відіграти важливу роль на війні і яка намагається впорядкувати болючі спогади із терапевтичною для себе метою. Це жива частина історії незалежної України. Частина суб’єктивна (а тому і справжня), подекуди невідредагована, непричесана. Зате безпосередня, дуже докладна і по-своєму провокативна. 
Скажімо, як поставитися до російського офіцера, який взяв наших хлопців разом із лікарем Стеблюком у полон, однак дозволив Доку позбирати поранених? Він міг і просто розстріляти полонених, адже Док уже встиг побачити озброєння, позиції  ворога. Але чомусь ворог просто відпустив, подарував життя цим поцілованим Богом людям… Однак хіба можна забути, що цей-таки ворог вдерся на чужу землю й забрав життя її захисників? Химерна і страшна колізія життя. «Як до цього ставитися?» – спитав Всеволод Стеблюк свою аудиторію під час презентації книжки в Харкові. Запала тиша. – «От і мені важко сказати», – зізнався автор незручного питання. І таких незручних питань, зокрема і до української влади, у книзі багато. Та хай які дражливі моменти зачіпає автор, все одно в цій книжці ані крихти «зради», а тільки бажання розповісти про війну ту правду, яку Стеблюк-«Айболіт» бачив сам. 
«Синдром АТО» відкриває нам війну без прикрас. Тут чимало важких сцен, натуралістичних подробиць, тут багато поранень і смертей. Тут є Революція Гідності,є кривава зима 2015-го року, на якій Всеволод Стеблюк разом із колегами рятували тих, кого можна було врятувати. І, звісно, є війна, є пекельний коридор під Іловайськом, полон, дострілювання поранених, ризик перемовин із росіянами, лікування поранених – своїх і чужих. Повернення додому і усвідомлення, що остаточно повернутися звідти не виходить. 
Водночас у книжці чимало веселих, по-своєму затишних замальовок із життя військових. Тут і пісні, й аромат польової кухні, і нові знайомства, і радість від почуття братерства. І читач бачить, що на війні є місце любові, зраді, дружбі – усьому, що існує в цивільному житті, от тільки на війні все це відбувається сконцентровано, щільно, швидко. 
Багато у виданні й екскурсів у минуле Всеволода Стеблюка, спогадів про ті світоглядно важливі епізоди з життя, де формувався характер майбутнього медика. Є тут згадки про розмови з дідом-фронтовиком, про Чорнобиль, про Революцію на граніті… Скрізь автор оповідає про межові стани усвідомлення свого громадянського обов’язку на складному шляху становлення рідної держави.

Читати, не можна ігнорувати

«Синдром АТО. Нотатки «Айболіта» для пересічного читача може постати ніби з якогось альтернативного світу, про який він ніби щось і чув, але трохи не в такій формі. Це альтернатива журналістським розслідуванням, сюжетам офіційних телеканалів. Це правда з уст людини, якій судилося вижити. Хто зна, можливо, не в останню чергу для того, щоб про все це розповісти. А наше читацьке завдання – не затуляти вух і слухати. Пам’ятати й розповідати іншим. І я перегортаю останні сторінки книжки і, хай як важко розлучатися з нею, передаю її і слово про неї далі. Принаймні це я можу зробити.



понеділок, 27 листопада 2017 р.

Перевідкрити літературну Донеччину


Читання антологій нагадує перемикання телеканалів. Про доробок авторів пропонують скласти думку на прикладі кількох творів, і далі вже спрацьовує фактор зачепило/не зачепило. Зачепило – пошукаю докладніше, не зачепило – клацаю/гортаю далі. Антологія, отже, – це своєрідний каталог авторів, демо-версія їхньої творчості.
Водночас жанр антології передбачає об'єднання різних авторів під один знаменник: стилю, теми, географічних координат життя й творчості... З цієї причини хороша антологія претендує на фіксацію літературного явища. Іноді географічний принцип допомагає це зробити. Існує ж в Україні феномен Житомирської школи прозаїків або Станіславський феномен. А як щодо Донбасу? На це питання допомагає знайти відповідь нововидана книжка "Порода. Антологія українських письменників Донбасу" (видавництво "Легенда"). До видання увійшли твори понад шістдесяти авторів, з-поміж яких і класики, і сучасні письменники різного віку. Життя кожного з них так чи так пов'язані з Донбасом.

Порода: найцікавіші імена 
Порода. Найперша асоціація – міцний характер. Друга, природно, – кам'яне вугілля, з яким асоціюємо Донбас. Написала й задумалася: а з якою літературою асоціюю сучасний Донбас? Важко відповісти, адже я знаю вкрай мало імен письменників звідти. Хоча, прочитавши книжку, розумію, що не так вже й мало.
Тому що і Володимир Сосюра, і Василь Стус, і Іван Світличний, і Леонід Талалай, і Емма Андієвська, і Василь Голобородько – це і є та порода, та висока полиця авторів, яку подумки класифікуєш як "перший клас", і аж потім задумуєшся, а звідки вони родом і як вплинула на них мала батьківщина. Є тут і дисидентська полум'яна громадянська лірика,  і "тиха поезія", і абсолютно шалені експерименти абсурдистської прози... Очевидно, що література письменників зі Сходу ніколи не була відірваною від загальноукраїнського літературного процесу, і велика актуальність антології полягає в тому, щоб цю тяглість матеріально підтвердити великою книжкою. Напевно, це і є її найважливіше завдання.
Умовно твори антології можна поділити на дві категорії: класики (які поза сумнівом перебувають у контексті загального літературного процесу) і сучасники, що їх з різних причин таврують "тими, що осторонь". Антологія доводить, що ні разу не осторонь, а навіть навпаки, у самому епіцентрі подій, про які більшість читачів знає з чужих переказів, але тепер має змогу довідатися з перших вуст.
Здавалося б, творчість авторів Донбасу мала би об'єднувати тема війни й окупації, проте ні, таких творів в антології не так вже й багато. Однак тема безперспективності життя маленької людини все-таки на одному з чільних місць. Жодного пафосу, тільки нестерпна важкість буття. Вряди-годи виникають іронічні замальовки, абсурдистські твори, але й вони, за поодинокими винятками, про похмуре, сіре життя, за зміни в якому треба поборотися.
Якщо говорити про найцікавіших авторів антології для мене, то це Олена Стяжкіна, Ірен Роздобудько, Володимир Рафєєнко, Олег Соловей, Сергій Жадан, Любов Якимчук і Олексій Чупа. Усіх їх я вже читала раніше, можливо, тому було приємно знову впізнати їхній творчий почерк. Двоє зі згаданих письменників – Володимир Рафєєнко і Олена Стяжкіна – це взагалі маст рід для кожного, хто хоче скласти своє уявлення про сучасну прозу Донбасу. Однак будьте готові: це читво важке. Зате й стереотипів поменшає.

Мовні американські гірки
Антологія двомовна, тому особисто мені треба було підготуватися до емоційних американських гірок, пов'язаних із мовним враженням. Останнім часом маю проблему: набагато гірше сприймаю емоційно тексти, написані російською мовою. Особливо сучасні тексти. Мені треба звикати до цього синтаксису,  зворотів, словом, природнього плину цієї "речи". Попри всі подолані особисті стереотипи, російська мова для мене чужа. Тож, розігрівшись на україномовних зразках, потім важко було в'їжджати без попередження в атмосферу російськомовного тексту. Проте розумію, що, подавши твори двома мовами, автори хотіли показати література Донбасу правдивіше, тож підхід цілком виправданий.

Міні-материк літератури
Якість текстів антології різна. Переважно це література з амбіціями елітарної, проте подекуди трапляються й ніжні вкраплення стильово зужитих  панегіриків батьківщині. З того, що сподобалося, –  уривок із твору Ірен Роздобудько "Юзовка", де авторка розповідає про Джона Г'юза, британського промисловця, що заснував Донецьк. Зачепив уривок роману "Долгота дней" Володимира Рафєєнка. Цей твір я читала в перекладі Маріанни Кіяновської, однак цікаво було бодай трохи ознайомитися з ним в оригіналі. Запам'ятався й етюдик Олексія Чупи про футбол і патріотизм... Це я все згадую прозу, але є й чудові поетичні зразки. Взагалі, поезія представлена в антології вигідніше. Із задоволенням перечитала фрагменти з "Життя Марії" Сергія Жадана, вірші Любові Якимчук. Під дих вкотре вдарили "Тюремні сонети" Івана Світличного. Ось це точно порода!

Читацькі маршрути: ON
"Порода" – книжка не для кожного. Вона не так про насолоду від мистецтва (хоча це є), як про розширення пізнавальних обріїв і про стимули думати своїм розумом. Її точно треба прочитати всім, кому небайдужа ситуація на Донбасі, хто хоче краще пізнати його мешканців і перевідкрити для себе літературну Донеччину. Хоча насправді вдасться тільки привідкрити, визначитися з цікавими для себе авторами й накреслити читацькі маршрути надалі.