вівторок, 19 вересня 2017 р.

В. Домонтович: автор, якого не буває забагато

Коли я запитую учнів, чи подобається їм вивчати українську літературу, то зазвичай чую, що ні, тому що вона "депресивна і про кріпаків". Тоді я кажу їм, що українська література, як і будь-яка інша, різна, і є такі автори, які, якби вони тільки могли бути в програмі, перевернули б стереотипне уявлення  про наше письменництво.
Найперший автор, про кого подумки згадую цієї миті, – Віктор Петров (В. Домонтович).
У мене  ніколи не було сумнівів, що українська література цікава, але якийсь час я вважала, що в ній забагато емоцій і драм. Тому коли я прочитала історію про суперлогічного пана Серафікуса, який вважав несправедливістю, що для зачаття дитини необхідна жінка, мене це заінтригувало. Після роману "Доктор Серафікус" я взялася за інші твори Віктора Петрова і не розчаровувалася в жодному! Пригадую, як за студентських років читала "Дівчину з ведмедиком" в черзі на оплату комунальних послуг і поступилася в черзі кільком людям, тому що не могла відірватися:) Так що якщо вважаєте, що вас в українській літературі ніщо не здивує, беріть В. Домонтовича!
Не менш цікавий і життєпис автора. Науковець до кісток, він був вимушений працювати розвідником. Був одним із найяскравіших авторів еміграційної літератури. Закохався в дружину Миколи Зерова Софію, з якою одружився після смерті її чоловіка. Водночас світоглядно був близький з Миколою Зеровим, Петрова навіть називали шостим у "гроні неокласиків" (а так то їх було п'ятеро: Микола Зеров, Михайло Драй-Хмара, Павло Филипович, Юрій Клен і Максим Рильський). Чим поезія "неокласиків" прекрасна, так це своєю елітарністю, інтелектуальним наснаженням. І хоч її без словника з античної літератури не вгризеш, вона приваблює своїм рівнем. Тут нема ані натяку на ниття, і треба думати, щоб зрозуміти суть. Те саме стосується й творчості Віктора Петрова, "доктора Парадокса", як його називають у нашому літературознавстві. 
Творча спадщина Віктора Петрова на слуху не так давно, адже раніше його ім'я, як і імена багатьох авторів, замовчувалися. Мені пощастило, що в університеті ми вивчали чимало  чудових творів малознаних до якогось часу авторів. Серед них був і Петров.
Сьогодні, щоправда, язик не повертається називати Петрова малознаним автором. Час від часу щось із його творчої спадщини перевидають. Цьогоріч потішило видавництво "Комора", яке видало зібрання творів В. Домонтовича "Спрага музики". Але якщо попередні видання автора спрямовані на те, щоб залучити якомога більшу кількість людей до знайомства з Віктором Петровим, то цю неймовірно стильно видану книжку до снаги опанувати тільки тим, хто в темі, тобто людям, які люблять не просто літературу, а історію літератури. 
Відкриває видання маґнум опус Віктора Петрова роман "Без ґрунту". Це більше філософський, аніж художній твір, у якому автор осмислює відчуженість людини буремного ХХ століття, а також проблеми мистецтва на зламі епох. Саме з цього твору походить термін "безґрунтярство", породжене "трагедією останніх поколінь, що вони живуть уривками уявлень різних діб, тоді як вони належать новій, іншій, якої вони ще не уявляють собі". 
  Далі йде кілька оповідань і романізованих біографій, а також нарис "Болотяна Лукроза", де йдеться про літературне середовище 1920-х років. Зокрема, тут описано фрагменти взаємин між випускниками Київського університету (тоді Київського інституту народної освіти), одним із яких був і Віктор Петров. Ось як він описує червоний корпус універу: "Наближаючись до цього червоного колоса, до цієї будівлі в у цегляненому одязі крови, людина почувала, що вона втрачає себе. Вона почувала себе заздалегідь приреченою. Чотирикутні постаменти колон у порівнянні з нею були незмірно великі. Дубові масивні двері були прямі й високі, людина ставала малою на їх порозі. Щоб їх відкрити, треба було простягнути руку вгору над головою, — це був майже гієратичний жест, як перед входом у храм. Дотик до чавуну лишав на долоні відчуття холоду, і це почуття холоду, сполучене з м'язовою напругою, підкреслювало неміч людини". І хоч я не схильна ідеалізувати свій університет, все ж, уперше увійшовши до його головної будівлі, я теж почувалася маленькою й незібраною людиною, був острах, як я тут вчитимуся, чи зможу завершити навчання успішно... Важко повірити, що й Віктор Петров,  "втрачав тут себе". 
Але не тільки пієтетом до Університету цікавий нарис "Болотяна Лукроза". Передусім він про середовище письменників. (До речі, власне, "Болотяною Лукрозою" називав Микола Зеров містечко Баришівка, де він працював учителем під час першого Голодомору. У містечку Баришівці, за спогадами Зерова, прожити було значно легше, аніж у "голодному Києві").
Нарис Петрова демонструє читачеві суб'єктивний погляд на  багатьох знаних письменників. От, наприклад, візьмімо Олександра Олеся. Більшість любить його поезії, адже вони досить прості для сприйняття і щоб їх зрозуміти, не треба високо мудрувати. "О слово! Стань мечем моїм!" – каже Кандиба, проголошуючи погляд на літературу як, по суті, на пропаганду. Але не всі і не завжди визнають справедливість такого погляду. Петров, наприклад, і не визнавав:  "Олесь — ветеринар. Що спільного має ветеринарія з поезією?.. [...] Але я не припускаю, що між ветеринарією й поезією було щось спільне. В кожнім разі, не більше, як між віршами Олеся й поезією". Звісно, це тільки погляд, насправді ж дискутувати про те, що слово повинне і що не повинне робити, можна без кінця (і так воно і є досі. З найсвіжішого – ось: У нас слухають патріархів і письменників ).
  Особливо цікавими у книжці "Спрага музики" мені видаються романізовані біографії, зокрема "Самотній мандрівник простує по самотній дорозі" про Вінсента ван Гога.  Окрім як про ван Гога, Петров писав про про Пантелеймона Куліша, Марка Вовчка, Вацлава Ржевуського, Франциска Ассизького та ін. Усе це дуже круто як з погляду інформативного, так і з жанрового, адже романізована біографія – це версія життя якоїсь людини з погляду іншої людини. У специфічному стилі подання інформації і є вся краса.
 Загалом "Спрага музики" буде цікава насамперед тим, хто вже в курсі, що українська література ХХ століття – це література світоглядних пошуків, це не тільки категорична відмова від народництва й фіксація умотивованого історико-культурною ситуацією стану розгубленості, але й пропозиція нових шляхів розвитку мистецтва, пошуки нових тем і способів вираження, експериментів у стилях і жанрах і просто захоплива історія індивідуальних життєвих драм авторів, чия творчість вражає. Головне – почати її вивчати. 

середа, 13 вересня 2017 р.

Шок, сенсація, максимальний репост хорошої книжки:)


"Неважливо, чи ти живеш із маленькою сім’єю, чи з великим родом. Неважливо, чи ти рідна дитина, чи не зовсім. Неважливо, скільки в тебе мамусь або татусів. Важливо, щоб у родині панували любов і повага, бо це і є головні цінності". Учора прочитала книжку, основна ідея якої втілена в цих словах. Книжку, презентацію якої на Форумі зірвали, але цим тільки зробили їй рекламу. А все через заголовок (думаю, далі нього мало хто читав) – "Майя та її мами".  "Правдоборцям" не сподобалося, що головна героїня живе в одностатевій родині.
І почалося! Уся стрічка рясніє дописами на захист авторки книжки Лариси Денисенко, а також видавців "Майї". "Видавництво" оприлюднило відповідь на неадекватні закиди на "Українській правді", а також виклало книжку у вільний доступ – її можна завантажити за посиланням: https://vydavnytstvo.com/wp-content/uploads/book_Maja_final_lowres.pdf Час читання – хвилин десять. 
От і я прочитала. Книжка мені сподобалася. Дівчинка Майя розповідає про своїх однокласників і їхні родини. У кожного своя історія: в когось тато загинув в АТО, хтось народився у результаті штучного запліднення, когось взяли з притулку... Але з усіма Майя товаришує однаково і всіх однакого поважає. Власне, про це і книжка: будьмо людьми з дитинства. А не про те, що у Майї дві мами.
Але якщо вже говорити про дві мами... Як сьогодні пам'ятаю серіал "Династія" і слово "гей", яке почула в дитячому віці з екрану телика (персонаж на ім'я Стівен там був геєм).  Я підійшла тоді до мами і спитала, що це. "Це коли чоловік любить чоловіка", – відповіла вона. "Ну, ок", – подумала я. Нічого особливого я тоді не відчула, може, тому ставлення до одностатевих родин у мене звичайнісіньке з дитинства, бо інформацію про такі незвичні для наших широт сім'ї мені подали без особливих інтонацій. Гей то й гей. 
Серед моїх знайомих, до речі, геїв нема. На власні очі я бачила таку пару тільки раз у Дрездені. Два чоловіки трималися за руки й розглядали картини галереї. Подруга припустила: а раптом то просто два братики?:) Але то були не братики. Вони закохано дивилися один на одного. Було трохи незвично, але ми не витріщалися. І я зловила себе на думці, що мені все одно, так само все одно, якби "Шоколадницю" Ліотара розглядала традиційна пара, що приїхала сюди на медовий місяць.
Далі зі мною трапилася "Хтивня" Міхала Вітковського. Це була перша і єдина книжка, яку я боялася, що прочитають батьки і дізнаються, про що я тепер знаю:) Враження дуже туманні зараз, але пам'ятаю, що загалом там зруйновано стереотипи про геїв як чуваків у блискучих лосинах. Типовий дядя Петя з п'ятого поверху запросто може бути геєм, просто приховує це.
Далі якось у метро прочитала оповідання "Горбата гора" Енні Прул. Воно відверте і дуже сумне. Фільм я не бачила, але історія кохання двох грубуватих мужиків вразила не тільки тому, що це два мужики.
На цьому, мабуть, мої знання з квір-літератури вичерпуються. І зупиняються на точці, що такі стосунки складні і в літературі сумно закінчуються. Віру в щастя, що стосується кожного незалежно від орієнтації, повернув серіал "Modern Family" (в російському перекладі чомусь "Американська сімейка"). Чудовий сітком для тих, хто хоче вдосконалити середній інгліш, а також просто посміятися зі справді кумедних родинних ситуацій. Дуже раджу: "Сучасна сімейка" розвінчує стереотипи про одностатеві шлюби і шлюби, де один з пари значно старший за віком. Ба більше: пара геїв Кем і Мітчел ще й удочерили в'єтнамську дівчинку! Уявляю, що буде, коли цей серіал транслюватимуть у нас:) Але його варто було б  показати: такий вже він добрий і людяний! І страшенно смішний: він трохи залатав мою дірку в серці після того, як закінчилися "Друзі". 
Не в останню чергу завдяки серіалу, де показано щастя жити в родині (неважливо якого складу), книжку "Майя та її мами" я сприймаю дуже позитивно. Це щаслива дівчинка, яка сприймає як є різні життєві історії своїх однокласників і хоче бути хорошою подругою для них. Тут нема жодного натяку на нав'язування, а тільки спроба допомогти батькам пояснити дитині деякі складні питання, які дитина все одно рано чи пізно захоче для себе з'ясувати. Тож краще вона їх з'ясує шляхом споглядання красивенної книжки разом з батьками, аніж з уст неадекватів з вулиці.
До речі, про якість книжки. У своїй бібліотеці маю книжку "Видавництва" "Бути мною" про дорослішання дівчинки, тож стверджую: видавництво дбає про дизайн книжок, і кожна новинка проситься на поличку! Придбаю і цю.



понеділок, 11 вересня 2017 р.

Хюґе: чому це не для мене.

Минулого тижня завдяки подрузі Каті мені до рук потрапила "Маленька книжка хюґе. Як добре жити по-данськи". Це було дивовижно: ще зранку я додала цю книжецію до списку бажань на "Якабу", і от увечері вона несподівано гріє мої долоні. А до наступного ранку я вже її прочитала: цікаво ж бо довідатися, як розповідають про своє життя найщасливіші люди світу.
Данців уважають найщасливішим народом світу згідно з якимось-там опитуванням. Воно й не дивно, враховуючи, що в народів Скандинавії високий рівень життя. Я думаю, саме це, а не відсутність сонечка, прямо впливає на щастя, хоч у книжці йдеться про те, що матеріальні речі – не важливі, що хюґе, тобто затишок, можна створити малими зусиллями.
Отже, хюґе – це затишок. Тихе кубельце для споглядання світу і життя, комфортний антураж для спілкування й пізнання. Асоціативно це свічки, вовняні шкарпетки, шоколад, випічка, хороші книжки, смачне м'ясо, якісне вино, м'яке освітлення, дерев'яні елементи декору, ну і багато часу наодинці з рідними, бажано, щоб вони теж були всі у вовняних шкарпетках. 
Читати про всі ці штуки мені було трохи дивно, бо я переважно живу за філософією "геть із зони комфорту", а ця книга просто-таки мітлою заганяє назад, до комфорту. Хюґе – офіційна пропозиція байдикування в естетично влаштованому гнізді. І звучить все це дуже привабливо, надто як для епохи інстаґрам, де фотографія, у якій людина просто дивиться в камеру, поступиться кількістю вподобайок світлині, де знято, наприклад, саму шию з якимось химерним намистом. А все через культ речей.
І це перша причина, чому хюґе – не для мене.
Я не прив'язуюсь до речей. Байдужа до шаликів і віддаю перевагу звичайним шкарпеткам. Свічки запалюю вкрай рідко, і комфорт для мене завжди непередбачуваний: іноді мені до нестями комфортно серед збіговиська людей, іноді хвилі насолоди розходяться тілом просто в метро, коли я читаю цікаву книжку. Найчастіше мені комфортно, коли ми з чоловіком просто читаємо або дивимося щось разом, законектившись ногами. Або мандруємо. Ще я обожнюю спати, це найбільш хюґний стан. Найчастіше мені комфортно від розмов із друзями, колегами й учнями. Іноді я радію простій їжі, але мені бракує часу на милування нею, про що я не шкодую. Бо мені подобається ритм життя, за якого ти не звертаєш уваги на дрібниці, а мчиш назустріч своїй суті у спілкуванні з іншими. 
Якщо ж я запалю свічки, загорнусь у плед і заварю собі какао, то потім сяду і буду думати: ну що, це вже хюґе чи ще увімкнути якусь меланхолійну музику? Однак не факт, що прослуховуючи хюґну музичку, мені стане на душі краще. Спокійна музика мене заколисує, робить все безликим і нудним. Краще вже послухаю бунтівні рок-треки:) Бо гармонія із собою – річ індивідуальна, як можна її навіяти загальними речами? 
По-друге, мене вбила одна думка з книжки. Типу, сядь у крісло, налий собі кавусі й смакуй собі неспішно роман Е. Гемінґвея "Прощавай, зброє!". У цьому вся робленість хюґе: коли читаєш "Прощавай, зброє!", то не хочеться жити, наскільки там все страшно  і безпросвітно закінчується. Я досі не можу відіти від того фіналу, хоч роман прочитала понад 10 років тому. Ні, я не можу при цьому попивати кавусю і насолоджуватися світлом у кімнаті! Уявіть, що ви читаєте, наприклад, "Аеропорт" Сергія Лойка і при цьому заїдаєте емоції булочками з корицею. Нічого не бентежить? Я до того, що комфорт убиває здорове сприйняття речей. Так, саму цю книжку "Хюґе" можна читати під звуки дощику, але "Прощавай, зброє!"... Звиняйте, але ні.
По-третє, я – не данка. А українка. Моя країна не живе в ритмі хюґе з певних обставин. Моя країна зараз живе в стані становлення, безперервного руху і вдосконалення, поразок і перемог. Тобто це НЕспокійний стан пошуку, отой вихід із зони комфорту. Умовно кажучи, ми зараз молоді, а розглядати світ із плетеного крісла – тут щось трохи є від старості. Нам до неї далеко, і це зобов'язує. До того ж, в українців своє поняття затишку. Природа подарувала нам багато сонячних днів на рік, тому ми рідко запалюємо свічки в оселях. Натомість багатьом людям, хай як смішно, хюґним є, наприклад, часте перебування на відкритому просторі (чого данці з огляду на клімат позбавлені). Так що кожній країні – своє хюґе.
Попри те, що культ хюґе мені світоглядно чужий, все ж є в цій філософії й справедливі переконання. Наприклад, що треба багато спілкуватися з рідними, менше зависати в інтернеті. І забувати про роботу на вихідних. Тут важко не погодитися. 
Так само я загалом не проти, щоб мене оточувала краса в речах. Але натхнення я черпаю не з  неї. Якщо день негармонійний, то кава в дизайнерській чашці не врятує, краще я просто засплю або зачитаю цей день:)
Іще один плюс книжки в тому, що мені тепер цікаво побувати в Данії. І перевірити, чи справді це країна щасливих людей. Також мені тепер хочеться віднайти рецепт українського хюґе, зокрема, хюґе для себе. Мушу визнати, що там є один спільний із данським хюґе елемент – книжка. Особливо книжка, яка провокує на роздуми. Ця – саме така, тому раджу її почитати за ранковою кавою і бутербродом з ковбасою (якщо це ваше хюґе). Але пам'ятайте, що хюґе – це про обрамлення, але не про наповнення.


пʼятниця, 1 вересня 2017 р.

Якщо брешеш, бреши до кінця

Книжку "Долі та фурії" Лорен Ґрофф не обговорили тільки ледачі блогери і тільки ледачі блогери не інформували, що цю книжку вподобали такі селебрітіз, як Барак Обама і Сара Джессіка Паркер. Я була лінивою:) Аж доки не прийшла в гості до Стасі й не побачила книжку в неї на полиці. А Стася така: о, цікава твоя думка. А я така: та я невіглас, не читала. – То почитай!
От і прочитала. 
"Долі та фурії" – це історія про щасливий зовні (але, ясна річ, складний по факту) шлюб. Це історія типу "Несказаного", "Дівчини в потязі", "Загубленої" і "Блакитного мережива долі".  Роман, після якого спершу радієш, що це вигадка, а потім усвідомлюєш: а чого, власне, вигадка? Хіба такого не буває? Хіба жінки не драматурги шлюбу? Хіба у шлюбі не трапляється, що хтось кимось маніпулює? Хіба владні матусі й хитрі дружини рідко оточують щасливих дурників?
У центрі історії шлюб Лотто й Матильди. Він – пещений, але милий юнак із потенціалом альфа-самця і талантом драматурга. Вона – тендіна зовні, але сильна внутрішньо жінка, яка любить свого безтолкового чоловіка і створює йому умови для творчості, за ручку приводить його до слави. Муза зі сталевими нервами. У шлюбі Лотто й Матильди одна половинка нахабно бреше другій протягом життя, але притому робить усе для спільного щастя. І ця брехня спрацьовує! Тільки на душі від того не стає краще – по прочитанню на душі безпросвітно сумно.
Опустивши безліч проблем, порушених у книжці (як-от: травми дитинства, надмірна опіка батьків/цілковита байдужість, проституція, мотиви творчості, реальні люди у творчості (морально чи не дуже?), одностатеві шлюби, підліткова вагітність і море інших), я б хотіла зупинитися на одній. Це подружня брехня во благо.
В ідеальному світі стосунків двох пересічних, добре вихованих і люблених у дитинстві людей брехня – це апріорі погано. Нормальний бекграунд може собі дозволити більше чистоти у стосунках. Але коли зустрічаються дві химерії зі складним минулим, але щирим бажанням кохати і бути коханими, не варто вивалювати всі скелети з шафи на кохану голову. Так, Матильда брехуха, але я їй співчуваю, але не засуджую. Ба навіть захоплююся, що їй стало силі волі вберегти свого коханого (а в її почуттях не сумніваюся) від свого жахливого минулого. Тому якщо брешеш, бреши до кінця, навіть якщо це нестерпно важко. Бо щире зізнання полегшить, звісно, совість, але не факт, що не привалить валуном іншого. 
Окремо про стиль роману: бездоганно! Перша частина про Лотто така сама наївна й навіть трохи занудна, як і він сам; друга ж – "Фурії" – динамічна, пристрасна і болюча, як і Матильда. Тобто вся книжка написана в ритмі двох головних характерів і їхнього химерного життя. Тому за майстерність написання 5+.
Кому порадити цю книжку? Передусім тим, хто цікавиться психологією дивних стосунків. Також охочим до несподіваних розв'язок, нишпорок, які підозрюють, що щось тут не так, але що? Протягом цілої книжки ви думатимете про підводні течії, пасивно споглядати стосунки між персонажами не вийде. І це круто, ось це і є повне занурення в історію.
Але будьте готові, що після останньої сторінки буде трохи бо-бо.
Мені було.

ПС: Дякую, любий Стась!


понеділок, 28 серпня 2017 р.

Tutoreads: читаємо разом

Осінь завжди приходить раніше. Гляньте за вікно – то вже вона. Це, взагалі-то, сумна пора останньої краси перед завмиранням, але ми схильні все прикрашати натхненням і, звісно, осінь для нас стає порою спостереження за своїм життям, відшукуванням у ньому змін на краще/гірше і т.д. Після літа ми завжди стаємо новими і насправді після нього, а не перед новим роком, варто було б підбивати підсумки змін у собі і з собою. Осінь  красива й сумна пора загострення роздумів про плин свого життя. У мене в цей час завжди відбувається загострення книжкового голоду – останній шанс у календарі начитатися по саму зав'язку до нового року. 

Але читати завжди веселіше в колі спільників. Ми в "Тьюторії" вирішили створити свій читацький клуб "Tutoreads" і сьогодні вже навіть провели перше його засідання. Читаємо по одній книжці на тиждень і раз на місяць підбиваємо підсумки. Потім обговорюємо-критикуємо-захоплюємося. Для різноманіття розбиваємо тематику так: мотиваційна література, художня, біографія, фахова література. Обговорюємо дизайн книжок (обкладинка/верстка), переклад, літературне редагування, мовні відкриття, і, звісно ж, зміст і те, що з книжки стало корисним/цікавим особисто для кожної з нас. Поки що нас у клубі троє (я, Інна і Діна), ми колеги, які багато часу проводять разом і мають схожий розклад тижня, але з часом, якщо ідея приживеться, плануємо розширювати коло учасників. Вимоги до книжок: нове українське. Вимоги до учасників: читати по одній книжці на тиждень неухильно і призвичаїти себе до щоденного читання. 
Першою за темою була мотиваційна література. Ми зупинилися на трьох книжках: "Чорний лебідь" Насіма Талеба (Наш формат), "5 вад у роботі команди" Патріка Ленсіоні (Клуб сімейного дозвілля), "Почни з чому" Саймона Сінека (Основи). Звісно, "Чорний лебідь" – це не зовсім мотиваційна література, враховуючи, що сама концепція відкидає ефективність всяких "історій успіху", але вже вийшло як вийшло. 
Отже, трохи моїх вражень у сув'язі із відгуками колег.
"5 вад роботи в команді" набрала найбільше голосів і сподобалася найбільше з трьох вагомих причин: 1. подача матеріалу (автор створив модель команди і окреслив кілька проблемних ситуацій, а також показав шляхи подолання) 2. малий обсяг (що дозволяє не мусолити те саме по сто разів, а одразу видавати на-гора конкретику) 3. власне, конкретика: ані слова мислію по древу, усе в практичному руслі, хоча, звісно, модель передбачає ідеалізацію. Серед головних вад роботи в команді автор визначає такі: відсутність довіри, нехтування результатом, недостатня вимогливість до колег і до себе, брак відданості, страх перед конфліктами. Наприкінці книжки є тест, завдяки якому ви швиденько можете визначити, як справи у вашому колективі і які в ньому є проблеми. Нам як представникам одного колективу було цікаво проаналізувати деякі вади, а також порадіти, що окремих хиб  (як-от нехтування результатами або брак відданості) ми позбавлені. 
"Чорний лебідь". Що сподобалося: ідея "чорного лебедя" як якогось виняткового явища в житті, що його неможливо спрогнозувати. Це надихає не вестися на прогнозування і відпустити себе і своє життя в невідомість, не сподіваючись, що якісь експерти десь колись чомусь зарадять. Взагалі, ця книжка цікава передусім як подача авторської філософської концепції, тому людям, які не люблять філософсько-логічні розважання, не рекомендовано до прочитання. Ми з дівчатами не до кінця зрозуміли книжку, але мені сподобалася логічно умотивована відповідь на запитання, чому історії чужого успіху не працюють і чому натомість варто було б вивчати історії чужих помилок. У "Чорному лебеді" подано приклад уцілілих літаків-бомбардувальників, на основі яких інженери намірялися створити невразливі моделі. Інженери хотіли вдосконалити продірявлені частини корпусу, адже саме їх уразила зброя. Натомість один тямущіший конструктор висловив ідею, що якщо ці літаки вціліли, то НЕ вціліли літаки з пошкодженими іншими частинами, наприклад, баком. Саме літаки з пошкодженими баками взагалі не повернулися, отже, то і є направду вразливі частини.
Тому не ведіться на історії успіху, а вчіться на помилках :) Ще мені сподобалося фраза з книжки: справжня впевненість у собі – це коли дивишся на світ, не чекаючи від нього схвалення. 
Що не сприйнялося: книжка страшенно затягнута і подекуди заскладна. Іноді неясно, куди автор хилить. Вочевидь, аудиторією книжки є схильні до філософських розважань люди, якими ми не є. І це, звісно, не проблема книжки. Але все ж таки, я думаю, що більшість сприйме "Чорного лебедя" як переоцінене видання.
"Почни з чому". Ця книжка мене роздратувала, бо для мене вона виявилася чемпіонатом з банальностей, головна з яких така: перш ніж щось робити, подумай, нащо. Оце так відкриття! Ідеться про рівень цінностей, а не про прибуток. Тобто якщо ти прибиральниця, то твоє "чому" не "бо не знайшла кращої роботи поки що", а "щоб довкола все ясніло свіжістю й звеселяло людей". Насправді я визнаю, що в кожній діяльності мусить бути чітке усвідомлення "чому", але щоб писати про це цілу книжку, по сто разів згадуючи приклади успіху Apple і Мартіна Лютера Кінґа... Для мене то занадто. Втім, колеги все ж вище оцінили цю книжку, ніж я. Ну, на колір і смак товариш не всяк, для того й створюються дискусійні клуби. Із хорошого: ми для себе спробували сформулювати своє тьюторіанське "чому". Воно нас надихнуло і об'єднало після баталій про книжку:)
Цікавою сторінкою для нас як для мовників стали філологічні смаколики. У згаданих книжках ми знайшли такі: "помисливий" (мнительный), горопаха, троща; фрази "від Іванки до панянки" (Іванки, не ображайтеся, якби було "від Тетянки до панянки" я б не образилася), "неослабна увага", "непозбувна бентега" та ін.
Підбиваючи підсумки: направду корисною книжкою для колективу є "5 вад роботи в команді". "Чорного лебедя" варто почитати філософам, а "Почни з чому" нікому не варто читати (як на мене, але не як на моїх колег), хоча слабке натхнення до дій ця книжка все ж дає.

Наступного разу ми читатимемо художню літературу (ура!). Серед обраних книжок є ті, про які я вже писала в блозі, а також дві зовсім для мене невідомі. Отже, Селесте Інґ "Несказане", Еліс Манро "Забагато щастя", Халед Госсейні "Ловець повітряних зміїв" (новинка, чекаю, коли потримаю її у своїх руках), а також Айн Ренд "Джерело". Якщо хтось читав ці історії, не соромтеся, коментуйте:) 


понеділок, 21 серпня 2017 р.

Реалізмом по макітрі

Із вогню та у воду – так можна охарактеризувати моє минулотижневе читання. Попрощавшись із епічною "Дюною" Френка Герберта, я взялася за рідну літературу. Вона бабахнула по голові безпросвітним, хоч і не безталанним реалізмом. Усе почалося з нового роману Олександра Ірванця. 
Давно мене так не дратували книжки. Мало не до білого гарту.
"Харків-1938" Олександра Ірванця – це роман у жанрі альтернативної історії про те, що могло б бути з Україною, якби її оминула доля стати частиною Радянського Союзу. Тоді (гіпотетично) не сталося б Розстріляного Відродження, державу очолив би Євген Коновалець, а Олександр Довженко знімав би фільми разом із Лені Ріфеншталь. Але все одно були б інші проблеми. Які? Про це у книзі.
Під час читання у мене виникли дивні думки про те, що я більше люблю бути читачем звичайним поширеним, аніж читачем-філологом. Бо мені вже розлюбилося нишпорити в ремінісценціях, але натомість хочеться простої насолоди від тексту, сюжету, повнокровних персонажів... Чому я взагалі згадую філологію? Просто цей роман нагадує чемпіонат з інтертекстування й алюзотворення. А таке пишуть саме для філологів. Про це філолог може створити статтю. Благодатний матеріал. Це ж так цікаво – здогадатися, хто такий Сергійко зі Старобільська і Ліна Василівна. А якщо ви здогадалися, то це, мабуть, і вся насолода від роману. Бо карнавальні штуки, ампліфікації ітеде вже пережилися і лишилися спогадами. Ні, я люблю "БуБаБу" і деякі інші твори Ірванця, особливо вірші і "Маленьку п'єсу про зраду для однієї актриси". Але люблю їхню стилістику і тематику як яскравий період в історії української літератури. Це як жарти Павла Глазового – ти їх поважаєш, але в 2017 році чотирирядкові пиріжки із соцмереж сприймаються набагато смішнішими. Тому книжка приречена на вузьке коло поціновувачів, дуже вузьке. Читачі типу мене до нього не увійдуть. Вважаю, що такі експерименти – позавчорашній день.
Зате одразу після "Харкова-1938" мені до рук потрапила книжка, яка написана саме на злобу дня. І після першого прочитання я розумію, що ось цей текст мені б хотілося розгадати і що його ще довго і з цікавістю розгадуватимуть інші. Це "Довгі часи" Володимира Рафієнка. 
"Довгі часи" вийшли двома мовами. В оригіналі – російською – у видавництві "Фабула". У перекладі українською (переклала Маріанна Кіяновська) видання побачило світ у "Видавництві Старого Лева". Я читала в перекладі, який, до слова, просто розкішний.
Володимир Рафієнко – це автор, який до окупації жив у Донецьку, але нещодавно переїхав до Києва. Я про нього майже нічого не знала, читала одне оповідання в збірці "ДНК". Тому "Довгі часи" – це було пірнання в невідоме. Невідоме виявилося глибоченним і складним, приголомшливим і до кінця не пізнаним, але одне ясно напевне: тут є про що подумати. Роман складається з двох площин. Одна – фантасмагорична, сповнена символів і вражаючих метафор. Іде війна, і ось у Донецьк прилітають здоровенні колорадські жуки і своїми крилами січуть людей. Хто ці жуки? Звідки вони взялися? Невідомо. Сиди думай, читачу. 
Головні персонажі обслуговують лазню "П'ятий Рим", де за загадкових обставин гинуть окупанти. Обслуговувальники, серед яких є письменник, повинні через смерть потрапити до Києва і виконати місію (зацініть ідею: щоб донецьким потрапити до Києва, треба померти!). Це містико-сюрреалістична лінія. Є ще реалістична, вона представлена новелами про людей, які намагаються вижити в Донецьку, коли довкола війна. Ці колізії автор або бачив на власні очі, або знає з розповідей знайомих.
Чому "Довгі часи" треба прочитати всім? Тому що краще переконатися, що ми нічого не знаємо про "донецьких", ніж мислити стереотипними судженнями про них. А раз не знаємо, то краще фільтрувати те, що ми про них думаємо на основі розповідей від інших. Щоб розуміти "донецьких", варто було б почитати їх для початку. Це читво складне, але воно трохи опритомнює. До теми можу ще порекомендувати "Мовою Бога" Олени Стяжкіної. 
Третя книжка минулого тижня – це "Міжсезоння" Сергія Демчука. Досі я читала його оповідання в антології "12" літугруповання "Свідки Слова". Сергія Демчука вирізняє динамічне письмо, що, як я розумію, виробилося під впливом його журналістської діяльності. "Міжсезоння" – це повість про суворі довколафутбольні реалії, але по факту це історія про непрості реалії дорослішання, де межа між безтурботністю і криміналом крихка і де між невинними гулянками і зламаними життями може бути тільки крок. Попри брутальний мужицький реалізм, у повісті є місце і гумору, і навіть своєрідній ліриці. Але післясмак історії гіркий. 
Ось така ударна доза реалізму випала на мій читацький організм минулого тижня. Що ж, мої бажання справджуються. Хотілося реалістичного письма – нате їжте донесхочу. Тепер сиджу, перетравлюю...

вівторок, 15 серпня 2017 р.

Підкорити пісок

Коли мені було років 15, я прочитала книжку "Жінка в пісках" Кобо Абе. Там чувак загубився в експедиції й потрапив у село, яке щодня замітає піском, і весь сенс життя полягає в тому, щоб щодня відкопувати свою хату-яму від піску, яку через півдня чи скільки там все одно засипле. Ну, це типу як Сізіфова праця, улюблений символ екзистенціалізму. Фішка в тому, що коли чувакові вдалося вибратися з ями, то він зрозумів, що вже втягнувся розкопувати її, що так він почувається володарем свого життя. І назад повернувся в яму. Метафора проста - життя-пісок, а ми горопахи, приречені відгрібати пісок, щоб нас не засипали. І краще удавати, що ми це робимо зі своєї волі. У 15 років ця філософська повість була для мене одкровенням.
Минуло 12 років, і от я прочитала казку про фантастичні світи, благородство і зраду. І знову про пісок, який може бути смертоносним, а може виявитися джерелом життя і мірилом вартісності - залежить від того, що ти вибереш. Знову екзистенціалізм, але якби пояснювати його комусь, я б вибрала "Дюну" Френка Герберта. Просто тому що філософія буває захопливою. 
Ніколи я б не взялася за цю книжку, якби не мій знайомий вірусолог-ембріолог Сергій і його неприховане захоплення цим твором. А, ну іще переклад українською відіграв свою роль. Якось інтуїтивно зрозуміла, що ця книжка буде цьогорічною літньою подією масштабу торішнього "Щигля". 
Насправді я не покладала надій, тому що це фантастика, класика наукової фантастики. Чесно, я не в захваті від ідеї міжпланетних інтриг і вигаданих світів. Реальне життя і його камерні історії завжди були для мене цікавішими. я не дуже люблю казочки. Але "Дюна" мені сподобалася, я скучила за епічними благородними характерами. А ще - за гидкими антигероями. Іноді треба почитати про чорно-біле, щоб навести різкість на все інше. Іноді варто читати казочки і на якийсь час побути собі дитиною, щоб побачити велич і непередбачуваність світу, де добро перемагає зло, хоч і дорогою ціною.
Дюна - це піщана планета Арракіс, головне багатсво якої - прянощі, а бідність - вода. На Арракісі живуть фримени, свободолюбиві люди, які пристосувалися до тяжких умов і хочуть перетворити Дюну на оазу. Також на Арракісі мешкають гігантські хробаки, від яких теж ще треба вміти сховатися, аби не зжерли. Але хробаки  - не єдині проблеми фрименів: їм треба остерігатися ласих мисливців за скарбами Дюни з інших планет.
У створеному світі Френка Герберта панує Імператор, який керує кількома Домами. У романі розгортається боротьба між двома Домами  - Атрідів і Харконненів. Герцог Лето з Дому Атрідів разом зі своєю наложницею Джессікою і сином Полом прибувають на Арракіс, але зрада одного з наближених призводить до краху Дому, і Полові з матір'ю випадає боротися за своє життя на Дюні, а згодом і завойовувати авторитет серед фрименів. 
Головний антигерой - Владімір Харконнен, тлустий потворний педофіл, який плете інтриги довкола Атрідів. За що я вдячна Владіміру, так це за повернення смаку ненависті до персонажів. Давно такі гидозні мені не траплялися.
І давно не траплялися такі чудові, цілісні персонажі, як Пол Атрід, юнак, що вижив на Дюні і підкорив її. Я читала цю книжку в не найприємніші моменти життя, і вона мене сильно виручила, ця казочка. Пол Атрід мені допомагав боротися проти своєї дюни, за що я йому страшенно вдячна. Боротися варто, відкинувши страх. Страх перемагає розум, треба мислити холоднокровно. В усіх, навіть найбезвихідніших ситуаціях. Тоді є шанс перемогти. Як у тій притчі про мишку і молоко. До речі, не випадково я згадала про мишку... Але не розкриватиму карт. Ось така філософська казочка. Тому тільки за саму життєствердність книжки я оцінюю її надзвичайно високо.
Оцінити її так варто ще й за безліч порушених проблем - екологія, політика, релігія, філософія - усе це тут є. Як є і кохання, вірна дружба, материнська любов, інтриги і підступи - все, що тримає вістря сюжету незатупленим.
На окрему увагу заслуговує розмова про стиль цього твору. "Дюна" з тих творів, крізь 100-200 перших сторінок яких доведеться пробиратися, ніби крізь терня. Легким і захопливим цей стиль не назвати аж ніяк. Він умисно ускладнений, і читачеві не пояснюють структури цього всесвіту, сиди сама розбирайся, що таке ментат і хто такі Бене Гессерит. Щоб запам'ятати слово "гом джаббар" мені взагалі доводилося кілька разів переглядати початок... Безліч невідомих термінів+ деякі персонажі мають по кілька імен. У Пола їх щонайменше чотири. Але все того варте, і з середини неодмінно буде цікаво
. До середини вже можна полюбити підтексти усіх діалогів. Бо тут подвійні діалоги: спершу висловлюється, що персонажі кажуть, а далі, в лапках, що вони насправді при цьому думають. Після цього інакше взагалі дивишся на діалоги повсякдення і розумієш, що мовчати загалом - непогана стратегія.
Я прочитала останню сторінку "Дюни" і усвідомила, що це справді незабутня, неповторна історія, яку я ще довго перетравлюватиму і, безперечно, раджу її прочитати. І хочу подивитися екранізацію Девіда Лінча із Кайлом Маклахленом у ролі Пола Атріда. 
Але, друзі, не чекайте бозна-якого екшну. Це філософська казочка, тут мало безтолкових бійок (але бійки є), а епічна боротьба між фриманами і їхніми ворогами взагалі лишається поза дужками. Проте тут дуже цікаві персонажі, просто неповторні. Кожен із них без винятку.
Тому варто прочитати.
І видання раджу обрати українське. Переклад прекрасний, хоча Сергія бісять фримани замість "вільних" і ще деякі речі, але мені дуже сподобалося, розкішна українська. Думаю, перекладачі Анатолій Пітик і Катерина Грицайчук можуть обгрунтувати, чому Атріди а не Атрейдеси і чому фримани, а не "вільні". Цікаво було би про це десь почитати.
А поки аналіз екранізацій "Дюни" попереду, я дякую книзі за чудове короткотривале співжиття і бажаю всім провідчути її глибину і впевнено перетворювати свої Дюни на багатства, а хробаків-велетів на осідланих коней.




вівторок, 8 серпня 2017 р.

Мала проза – велике задоволення


Якщо підсісти на малу прозу, то зупинитися шансів нуль. Книжкові хробаки добре знають, що хороша мала проза – це не просто красиве і корисне, та ще й невеличке за обсягом. Новели й оповідання випрацьовують стійку любов до концентрованої оповіді і можливості протягом короткого часу читання прожити багато емоційних досвідів. Тут нема нічого зайвого, художні деталі не для красного слівця, а навантажені самостійними смислами й беруть участь у сюжеті. Щоправда, читання коротких текстів  – це ще й додаткова читацька робота над собою, адже мала проза часто лишає читача напризволяще з несподіваними істинами, що б’ють під дих, коли перегортаєш останню сторінку. І не варто сподіватися на автора – він не підкаже на берегах, що хотів усім цим сказати. Він покаже людей у якихось специфічних ситуаціях – а далі, читачу, мудруй, як це розуміти і що це може означати для твого життя.
Перекладні новинки малої прози
Еліс Манро “Забагато щастя” (Видавництво Старого Лева, переклад Євгенії Кононенко)
 «Це збірка оповідань, не роман. Це відразу розчаровує. Це ніби вмить применшує цінність книжки, робить з автора прохача біля брами великої літератури, якого не пускають всередину», – так пише Еліс Манро в одній зі своїх новел, і ми відчуваємо іронію – адже сама канадійка все життя лишається вірною малим прозовим формам і її аж ніяк не можна назвати прохачкою біля брами великої літератури.  
Український переклад збірки канадської письменниці Еліс Манро є однією з найочікуваніших цьогорічних новинок щонайменше з двох причин: по-перше, авторка є лауреаткою Нобелівської премії (2013) за здобутки в царині малої прози (що трапляється нечасто). По-друге, у нас Манро досі не видавали, тож довідатися, як Нобелівська лауреатка звучить українською, просто маст для книголюба.
Отже, «Забагато щастя». А щастя – це саме те, що насправді відсутнє в сюжетах десяти творів збірки. Натомість у них ідеться про маленьких людей і їхні великі життєві драми. Рецепт такий: пересічна людина+неймовірна подія в її загалом одноманітному житті+відсторонена, урівноважена оповідь, засобами якої найстрашніші моменти подані лаконічно, ніби між іншим – прочитали, поїхали далі. І саме це створює гнітючий ефект заціпеніння, коли посеред сторінки всередині все стискається, і ти не встигаєш усвідомити – що це було? Невже таке жахіття можливе? 
Посварившись із чоловіком, жінка на ніч втекла з дому до подруги, щоб наступного дня, повернувшись, застати трагедію; двоє дівчат у дитинстві втопили третю і воліли б про це забути; мама-тато-сестра–я – щаслива сім’я – оце вже наврядчи, якщо сестра розумово відстала і тобі доведеться після смерті батьків доглядати її...  Без прикрас, але і без моралізаторства авторка подає слизькі сторони родинних взаємин, перетворюючи зовні добропорядні території шлюбу, дружби і навіть випадкових стосунків на морально-етичні прірви.  
Окремий привід почитати збірку “Забагато щастя” – стиль Еліс Манро. Саме неквапність оповіді, і  її ощадність у зображенні подій із життя персонажів абстрагує, заколисує читача, і він ніби споглядає всі ці страшні події відсторонено, з вимкненим звуком. І тільки один звук чути неухильно – цокання годинника як нагадування, що невблаганний час життя короткий, і все можна пережити, але не все виправити. 
Ерік-Емманюель Шмітт
“Концерт пам’яті янгола” (Видавництво Анетти Антоненко, переклад Івана Рябчія)
Новоперекладена книжка Еріка-Еммануеля Шмітта – саме те, що можна назвати взірцевою збіркою новел. Саме збіркою, а не зібранням: кожен-бо текст, хоч і збудований на різних конфліктах, усе ж об’єднаний одним символічним образом, який у кожній історії трактується по-своєму. Це образ покровительки зневірених – Святої Рити. В одному творі до нього звертаються по допомогу й пораду, в іншому його експлуатують з комерційною метою і перетворюють на наліпку для чашок чи підсвічників. Тобто загалом збірка – велика історія про один символ, але при цьому кожен твір – “роман, зведений до своєї суті”, філософська пригода з непересічними персонажами. 
Що найбільше вражає і захоплює у творах Шмітта, так це непередбачуваність розвитку образів і невстигання звикнути до них. Єдине, що завжди точно відомо: кожен персонаж, що його зустрічаємо на початку, наприкінці короткої новелістичної пригоди стане зовсім іншим. Завдяки дивовижному авторському вмінню перевертати все догори дриґом на території маленького тексту читач не встигає дивуватися з того, що ненавидить Авеля і співчуває Каїнові. Хоч ще кілька сторінок тому було навпаки. 
Окремою приємністю для любителів малої прози стане післяслово автора, де він освідчується у коханні жанру новели й розповідає, як намагається повернути повагу до нього у Франції й за її межами. «Новела дає письменнику владу над часом, дає змогу творити драму, паузи, несподіванки, смикати за нитки емоцій і знань, а потім несподівано опускати завісу», – вважає автор.

Юркі Вайнонен «13 новел» (видавництво «Комора», переклад Юрія Зуба)
«13 новел» фінського письменника Юркі Вайнонена – це подорож химерними лабіринтами абсурдної прози. Це саме той випадок, коли ви не можете здогадатися, куди вас заведе сюжет – за кожним поворотом нова несподіванка. Усе починається пересічно – пропав чоловік, дружина й поліція його шукають, він лишив записку. А потім виявляється, що чоловік поселився… у стегні дружини, адже буквально хоче бути з нею єдиним. Або мисливець вийшов на лови і побачив чудову загадкову дівчину. Проте, забажавши від неї поцілунку, він не міг знати, що насправді криється за прекрасною зовнішністю і хто насправді кого вполював.  13 новел – це 13 прекрасних, вражаючих метафор в сюрреалістичному обрамленні, це твори, що ставлять питань більше, ніж дають відповідей. Вони припадуть до душі читачам, що люблять письменницькі ігри з реальностями, цінують іронію у творах і охоче відшукують свої прочитання в абсурдистській прозі. 

Елізабет Страут «Олівія Кіттеридж» (видавництво «КМ-Букс», переклад Галини Цимбалюк )
Ця книжка ідеальна для тих, хто любить вбивати багатьох зайців одним пострілом. «Олівія Кіттеридж» – це роман у новелах, тому можна ознайомитися не тільки з родиною головної героїні Олівії, а і з життєвими драмами її сусідів. Дія відбувається в містечку на березі океану і це, мабуть, і все незвичайне, що є у книжці. Бо мета авторки – розповісти про наповненість буднів пересічних родин печаллю, радістю, невисловленістю. Головна приваба твору  – образ буркотливої, гострої на язик, нетактовної і непривітної Олівії і її доброго, товариського чоловіка Генрі. Як уживаються протилежності і чи можуть вони утворити щасливий шлюб? Як випадкові люди можуть втрутитися в життя й змінити його? І чи завжди справжня небайдужість має привітний лик – про це й багато іншого йдеться в «Олівії Кіттеридж». 
Георг Гайм «Злодій» (видавництво «П’яний корабель», переклад Ольги Свиріпи)
Для любителів похмурої естетики експресіонізму – хороші новини: видавництво «П’яний корабель» видало переклад посмертної збірки «Злодій» німецького модерніста Георга Гайма. Цей автор цікавий не тільки своїм доробком, а й життєписом: юнак був одним із засновників раннього німецького експресіонізму, але в 24 роки помер за трагічних обставин, а незадовго до цього описав смерть у щоденнику.
Збірка «Злодій» – це яскраве втілення всіх наших уявлень про експресіонізм. Це мотиви болю і страждання, химерні образи, естетика потворного, наснажена символічним навантаженням. Персонажі збірки – божевільні, вбивці, злодії, хвороби, всюдисуща смерть. І трохи краси згасання, краси вічності мистецтва, що його цікавлять найпотворніші вияви людського буття.
Адам Джонсон «Усмішки долі» (видавництво «Наш формат», переклад Дмитра Кожедуба)
Лихий поплутав, коли я думала, що в книжці під назвою “Усмішки долі” може йтися про щось веселе. Тепер, після прочитання, розумію, що “Оскал долі” або “Насміхання долі” могли би бути справедливішими назвами. Але не шкодую, що автор ошукав мене й змусив кілька днів морально постраждати. Мені до душі, коли книжки випробовують читача на стійкість цілком умовного поняття “моральні цінності”. Я не пройшла цього випробування, коли зловила себе на думці, що співчуваю педофілу і що хочу, щоб до начальника тюрми Штазі повернулася дружина, яка не змогла змиритися з темним минулим чоловіка.
У збірці Пулітцерівського лауреата Адама Джонсона “Усмішки долі” тільки шість оповідань, але цього достатньо, щоб вони в’їлися в свідомість й люто шматували вас кілька днів. Ситуації, у які автор занурює своїх персонажів, небанальні, складні, похмурі. Визначитися зі своїм ставленням до них складно, а якщо ви ще й вирішите добити себе й під час прочитання слухатимете “Нірвану”, як це робила головна героїня однієї з новел, будьте готові, що ваші деструктивні пориви, приспані виплеканим орієнтуванням на позитив, можуть вивергнутися й спустошити. Персонажі усіх оповідань – люди на межі випробувань долі: програміст, знерухомлена дружина якого хоче завести дитину; біженці з Північної Кореї; водій, що намагається дати раду своєму життю після урагану “Катріна”; жінка, якій видалили груди через онкозахворювання; програміст-педофіл, який створює програми викриття осіб, що переглядають дитяче порно, таким чином спокутуючи свої гріхи... У кожній з історій автор показує так звану темну сторону життя, а суперечливі характери головних персонажів перетворюють книжку з відстороненого читва на квест власними душевними закамарками.
Українські новинки малої прози
Катерина Калитко «Земля загублених, або маленькі страшні казки» (Видавництво Старого Лева)
Книжка Катерини Калитко належить до тих, де кожен текст, хоч і живе своїм життям, але укупі з іншими формує цілісний витвір мистецтва збірки. В одній частині книжки персонажі живуть у якихось невизначених географічних і часових координатах, які в казках часто окреслюють просто – за сивої давнини в альтернативній реальності. Там мешкає дівчинка, яку нерідні батьки виховували як хлопчика, там юнак наскільки одержимий своїм обов’язком допомогти місту пережити навалу, що вмуровує себе в стіну, аби таким чином зміцнити її. У другій частині ми з архаїчних часів несподівано потрапляємо в сучасність і співпереживаємо воїнові АТО, хлопчику, що збожеволів від сексуальної наруги… Та хай де і за яких жорстоких умов авторка показує своїх персонажів, новели об’єднує химерне плетиво дивовижно майстерної, естетично довершеної стилістики і цікавих, незужитих сюжетів.

Артем Чех «Точка нуль» (видавництво Vivat)
У цьому переліку книжка стоїть осібно, бо збірка Артема Чеха – це нон-фікшн про війну. До видання увійшли реалістичні замальовки з життя добровольця, що опинився на передовій. Ці твори цікаві передусім своєю документальністю й безпосередньою причетністю автора до подій, про які багато хто дозволяє собі говорити, керуючись чужими судженнями. 
 Стиль оповіді в «Точці нуль» і фокус зображеного перетворює щоденникові записи на літературні короткометражки – так влучно Артемові Чеху вдалося передати читачам свій досвід. Автор не ставить собі за мету написати якусь єдиновизначену правду про війну, натомість він описує стан людини під час цих подій, спілкування із такими, як сам. І виходить, що історія про війну перетворюється на безліч історій про людяність. 

Андрій Любка “Саудаде” (видавництво Meridian Czernowitz)
... Два мої літні ранки почалися з гугління фоток цвинтарів. Один із них, рибальський, в угорському селі Сотмарчеке, відомий закопаними до половини вертикальними човнами, що виконують роль надгробків. Друге кладовище, іменоване “веселим”, розташоване в румунському селі Сепинца і привертає увагу радісними малюнками (саме малюнками, а не світлинами) спочилих. Хрести тут яскраві, на табличках цікаві історії з життя померлих... Усе це – результат креативу місцевого теслі, який теж спочиває під “веселим” надгробком. І не те щоб я цікавилася цвинтарями, просто в новій книжці Андрія Любки так багато цікавих фактів про близькі до України, але невідомі більшості місця, що неможливо читати це видання без відволікань на гугл-пошуки.
До збірки есеїв “Саудаде” увійшло близько шістдесяти коротких оповідок-есейчиків, базованих на пізнавальних досвідах автора. Тут багато йдеться про мандри камерними, некрикливими місцями, що лежать на межі кордонів країн і цивілізацій, а тому є особливо привабливими для шукачів істинного колориту. Багато тут і про людей – відомих композиторів, державних діячів, письменників, але також і про простих смертних, з-поміж яких сусіди, родичі, друзі – усі ті, спогади про кого бентежать душу під час саудаде.  Саудаде, до речі, – період меланхолії на межі осені й зими, коли від екзистенційного й фізичного холоду найкраще зігрівають теплі спогади. Зігрівають автора, але можуть і читача розважити:  мені, наприклад, завжди було цікаво дізнатися, хто пише в газетах гороскопах і чому одним  знакам завжди пророкують цікаві вихідні з коханими людьми, а іншим – подумати про здоров’я й остерігатися неприємностей. Імовірно, що “астрологи” розправляються зі своїми колишніми. А от для друзів завжди попутний вітерець.
Хоч оповідки для “Саудаде”, за задумом автора, призначені для осіннього читання, їх добре читати влітку і надихатися на свої мандри і відкриття, щоб було чим втішатися і що смакувати під час особистого саудаде. 
Олександр Михед «Транзишн» (видавництво Vivat)
Це химерна і моторошна книжка з чесною обкладинкою. Ти не розумієш, що це, але воно дуже страшне. Так само і новели збірки – цілеспрямоване занурення в морок. Відповідно, якщо морок – не ваша територія зацікавлень, то і книжка мало схвилює, проте якщо вам до душі блукати темними сторонами життя, вам сподобається.
Ну от, дивіться:  двоє журналістів опинилися в лісі й заночували в хатинці старої бабці. Уночі бабця перекидається на повнотілу відьму й спокушає бідолашних хлопців, один помирає, другий далі марить молодицею у сексуальних фантазіях, дуже яскраво і страшно описаних. До речі, бабця – Шевченкова Катерина-зомбі. 
Або. Замучений комплексами Гриша реалізовує потребу в коханні шляхом нелегального використання штучної піхви. Чи: подружня пара наважується на експеримент зі взаємної зміни статі. Що з цього буде? Як це вплине на їхні стосунки? Це одне з багатьох питань, що ставить ця химерна, непередбачувана книжка.
Текст і картинку взято з блогу Yakaboo:  

пʼятниця, 7 липня 2017 р.

Серіали, не гірші від книжок. Моя прекрасна буркотуха. Частина 2. Олівія Кіттеридж



Людина зі складним характером. Буркотуха, але щира. Депресивна, але розумна. Вона любить квіти і солоденьке, але не переносить безглуздих розмов. Вона ігнорує жести уваги свого чоловіка-добряка, але той щасливий поруч із нею. А чи щаслива вона, Олівія Кіттеридж? 
Жінка, з якою важко спілкуватися через колючість і деяку невихованість, людина, в якої нема каменя за пазухою й ані тіні лицемірства. Олівія, жінка, що не може не сподобатися, але з якою мало хто наважився б спілкуватися тісно.
Але ця історія не про Олівію, а про шлюб. Шлюб-звичку, шлюб-єдність протилежностей. Ми з подругами на роботі переглянули серіал і ознайомилися з книжкою – і все заради того, щоб дати відповідь на питання, чи був  шлюб буркотухи Олівії і добряка Генрі щасливим? Двоє людей, що прожили життя разом, виховали сина, але все ж мали потаємні платонічні захоплення іншими людьми? Шлюб, у якому чоловік не викликав у дружини особливої пристрасті й бажання, але який назавжди лишився вірним другом, спорідненою душею. Де чоловік шукав ніжності й уваги в іншій жінці, але все ж ніколи не зрадив своєї половини, недоліки якої терпів усе життя?
Я кажу "так". Це був щасливий шлюб. Спільне старіння дало відповіді на запитання.  З фільму це особливо яскраво видно. 
Але не всі погодяться зі мною. Діна каже, що Генрі був щасливим, а Олівія – ні. Може, і так. Я не знаю. Треба побачити цю історію, щоб зробити свій висновок.
Взагалі, розумію, що можна, характеризуючи якесь явище, керуватися емоційними судженнями. Але що я зроблю, якщо це крутий серіал? І крута книжка, в якій, окрім історії Олівії й Генрі, у форматі новел зображено долі ще кількох людей із маленького містечка на березі моря. Я думаю, більшості все ж подобається книжка, але мене захопив серіал, бо зайве в ньому відтяте, уся зосередженість на одній родині. Отже, більше можливостей споглядати дивовижну гру Френсіс МакДорманд у ролі Олівії, Оллі, як її лагідно називав Генрі.
Щодо книжки, то наприкінці подано інтерв'ю авторки Елізабет Страут і реальної Олівії Кіттеридж, у репліках якої збережено фірмову "олівність". Є пожива для роздумів щодо того, які небезпеки підстерігають авторів, коли вони пишуть про реальних людей. І навпаки, як важко беззбройним людям, якщо про них без дозволу напише якийсь автор.
Оскільки ідея цього посту в тому, щоб ознайомити охочих із крутими серіалами, просто скажу: дивіться "Олівію Кіттеридж". До речі, режисерка фільму  – Ліза Холоденко – має українське коріння. Просто цікавий факт, який, можливо, приведе когось до серіалу.
А в тому, що серіал приведе до книжки, я не сумніваюся.




понеділок, 3 липня 2017 р.

Серіали, не гірші від книжок . Частина перша: "Велика маленька брехня"

... а в дечому і кращі – ось про що я давно хочу написати. Одразу засторога: за винятком "Розповіді служниці", ітиметься про дівчачі фільми і читво, тому особливе задоволення – знайомитися з ними наодинці й не змушувати своїх чоловічих половин розгрібатися в жіночих тарганцях і тарганищах. 
"Велика маленька брехня" – це той випадок, коли серіал вийшов вдаліший за книжку. І, власне, книжку я прочитала тільки тому, що мені страшенно сподобався серіал. 
Дія відбувається в містечку на березі океану й стосується трьох родин. З перших сторінок ми розуміємо, що члена котроїсь із родин убито, але от кого саме і хто це зробив – невідомо. Утім, жанрова рамка – просто приманка, насправді ж ця історія про насильство у родині, про повсякденні проблеми батьків-дітей і про крихку примарність щасливих шлюбів, але істинну міцність жіночої дружби. Інтрига в тому, що до останньої сторінки ми не знаємо, хто помре і хто причетний до смерті. 
Чому серіал кращий за книжку?
По-перше, тому що сценаристи додумали кілька моментів щодо образу Мадлен, мами трьох (у серіалі двох) дітей, яка боїться втратити зв'язок зі своєю донькою, що останнім часом значно охочіше проводить час із новою родиною свого батька й обожнює мачуху. У книжці Мадлен лишається заклопотаною мамкою, але у фільмі вона ще й намагається реалізувати себе як драматург, вийти за межі родинного побуту. Ба більше, дєрзкость Мадлен у серіалі зашкалює: вона ще й зраджує свого ідеального чоловіка – добряки завжди набридають, – щоправда, потім щиро шкодує про це. У романі ж Мадлен більше цікава як прихисниця Джейн – молодої матері-одиначки, що виховує дивакуватого хлопчика Зіггі й береже в серці головну таємницю історії. Перш ніж говорити про Джейн, хочу завершити про Мадлен і сказати, що для мене вона була найцікавішим персонажем і що Різ Візерспун виконала роль бездоганно.
Джейн (Шейлін Вудлі) – це мама, що потерпає від невідання про речі, що відбуваються з любим синочком Зіггі. Вона не знає, чи вірити в те, що її добрий хлопчик потайки знущається із однокласниці й прикрашає її шийку синцями. У Джейн багато комплексів, породжених одним виродком, що став батьком її сина. Дівчина з усіх сил намагається жити нормальним життям, але темні плями минулого не дають їй це зробити.
І у фільмі, і в книжці Джейн приблизно однакова, тільки в книжці діє ще і її родина. Але оскільки в фільмі Джейн самовіддано опікується Мадлен, сценаристи відчикнули зайве. І правильно зробили.
Третя головна персонажка "Великої маленької брехні" – Селеста (Ніколь Кідман), дружина багатія, мегавродлива жінка, мати близнюків. Головне заняття Селести – це дивитися на океан крізь панорамні вікна, пити вино і думати про чоловіка, коли той у відрядженні. А, ще носити його дорогезні подарунки й теревенити з Мадлен. В очах сусідів життя Селести – ідеал, але багаті теж плачуть. Зокрема, від систематичних побоїв. Ніколь Кідман божественно втілила образ Селести і навіть привнесла в нього ще більший психологічний драматизм.
І все ж, у книжці є один образ, який розкрито повніше, ніж у серіалі. Це Бонні, мачуха доньки Мадлен. Для Абігейл вона ідеал і живе правильно – спосіб життя (їжа, йога і всяке таке), суцільна доброзичливість і привітність (на відміну від крейзі-мами, MADdy). Про те, чому Бонні така, пояснено повніше у книжці, і ось цей важливий момент варто було б упрозорити в серіалі. Ну але нічого, ідеальність Бонні дратувала мене однаково що там, що сям. Крейзонутість і навіть трохи скандальність Мадлен приваблювала більше.
Ну що, вже ясно, хто помре посеред костюмованої благодійної вечірки у стилі Елвіса й Тіффані?
Важливим моментом-приманкою є естетичний складник серіалу. Тут красива картинка і красива музика. І красиві актори, які ролі домогосподарок грають так, ніби заробляють на Оскар. Хоча Оскари Ніколь Кідман і Різ Візерспун, здається, і так мають.
Дуже багато про що не можу написати, щоб не спойлити, але поговорити є про що. Минуло вже кілька місяців відколи я переглянула "Велику маленьку брехню", а я все ще під враженням. Тому рекомендую всім і серіал, і книжку, але серіал усе ж більше. 
Якщо здогадаєтеся, хто вбивця і жертва, напишіть мені, я хочу на вас подивитися :)


У наступному пості йтиметься про те, чому варто дивитися й читати "Олівію Кіттеридж" Елізабет Страут









четвер, 29 червня 2017 р.

Про що пишуть чоловіки

У мене є один комплекс. Я хочу прочитати хоча б по одній книжці усіх обговорюваних сучасних українських письменників. Щоб коли хтось когось хвалить чи ганить, я могла для себе визначити, наскільки це об'єктивно. 
Є багато молодих авторів, із якими в мене не було жодних текстових асоціацій. Тривалий час автори з прізвищами "Чупа", "Чех" і "Чапай" для мене були збірним образом мого незнання сучасної української прози авторів віком приблизно 30 років.  
Але вже так не є.
Книжку Олексія Чупи "Вишня і я" я прочитала минулої осені, а з творчістю Артема Чеха, Артема Чапая й Олександра Михеда ознайомилася нещодавно завдяки одному з улюблених видавництв "Віват!" Тепер кумедно згадувати, як у мене в одній асоціації зосереджувалися такі різні автори.
 На книжку Артема Чеха "Точка нуль" я чекала. Це нічим раціонально не обґрунтоване очікування в підсумку не підвело. Якщо коротко, "Точка нуль" для мене поки що найкраща цьогорічна книжка з сучасної прози. Якщо трохи довше, то можна прочитати тут: Прозові короткометражки не тільки про війну У збірці мене приваблює безпафосність і чесність оповіді про війну+ підтвердження переконання, що зараз про війну має право писати тільки той, хто там був і усе сам бачив. 

Нон-фікшн книжка Артема Чапая "Тато в декреті" зацікавила темою. З-поміж моїх знайомих татів у декреті нема, і для мене такий розподіл ролей екзотичний. Але ідея спокуслива. 
"Тато в декреті" – це книжка, яка, мабуть, задумувалася як ода жінкам, що викохують малюків і намагаються не загубити себе. Це розповідь про те, що на жінку покладено забагато завдань, і справделиво було б їй допомагати. Загалом ця книжка про щасливий близький до ідеалу шлюб, у якому мама з татом однаково залучені до процесу виховання дітей. Мені сподобався стиль, читати весело, і, попри деякі згадані труднощі батьківства, після цієї книжки хочеться перевірити чоловіка і себе на придатність до декрету. Але у цьому, як на мене, і небезпека  книжки. Якщо в котрійсь із родин тато менш чутливий і відповідальний і в декрет іти не готовий, може видатися, що і шлюб так собі. Тому сім'ї з малюками мають бути готовими до мамських бунтів :)

Книжка Олександра Михеда "Транзишн" для мене виявилася неоднозначною. Серед плюсів: жанр оповідання і стиль автора. Власне, те, що в автора є свій стиль, уже круто. Круто також, що і з фантазією в нього все ок. Наприклад, двоє журналістів опинилося в лісі й заночувало в хатинці старої бабці. Уночі бабця перекидається на повнотілу відьму й спокушає бідолашних хлопців, один помирає, другий далі марить молодицею у сексуальних фантазіях, дуже яскраво і страшно описаних. А, мало не забула, ця бабця – Шевченкова Катерина-зомбі. Це має додати новелі несподіваності й множинності прочитань. Але мені все це так тяжко йде, що не певна, чи перепрочитуватиму.
Або. Замучений комплексами Гриша реалізовує потребу в коханні шляхом нелегального використання штучної піхви. Чи: подружня пара наважується на експеримент зі взаємної зміни статі. Теми нетипові, слизькі, скажімо так. Розв'язки оповідань теж виходять незрозумілі, вони з тих, що обриваються, де хочуть, і тицяють читачів писок в ідею "сам собі пояснюй, що це було". Колись я таке бунтарство любила, але зараз думка, що життя – це морок, технології призведуть до катастроф, а людина все одно завжди самотня, мене не приваблює. Хоча чудово уявляю людей, кому ця книжка могла б не тільки запам'ятатися, а й сподобатися.
До речі, в цьому аспекті варто сказати про оформлення книжки. Її обкладинка органічна й абсолютно відповідає змісту. Ти не знаєш, що це таке, але воно дуже страшне. Так і є.



середа, 21 червня 2017 р.

"Я – Малала": чому її історія вразила світ

Малалі Юсуфзай сповістили, що вона стала Нобелівською лауреаткою миру, просто посеред уроку хімії. «Добре!» – відповіла на це дівчина й продовжила заняття. «Як? І ти не кинулася телефонувати родичам? Радіти? Святкувати?» – питали її журналісти. – «Я борюся за права дітей на освіту, і для мене було б дивно давати інтерв’ю чи святкувати знаменну подію, не дослухавши вчителя до кінця заняття», – відповіла Малала. Навчатися завжди було найбільшим бажанням дівчини – воно мало не коштувало їй життя.

Наймолодша Нобелівська лауреатка
Малала Юсуфзай – пакистанська правозахисниця, наймолодша лауреатка Нобелівської премії миру. Відзнаку «за боротьбу проти утисків дітей і молоді та за право всіх дітей на освіту» дівчина здобула, коли їй було лише сімнадцять. Але Нобелівська премія – це святковий епізод життєпису Малали, а були в ньому й інші, похмурі сторінки. Про них правозахисниця розповідає у книжці, написаній спільно із журналісткою Крістіною Лем.
Світ дізнався про Малалу після того, як 9 жовтня 2012 року в долині Сват (Пакистан) озброєний бойовик увірвався до шкільного автобуса й вистрелив дівчині в голову, таким чином помстившись їй за критику Талібану й нехтування забороною вчитися. Малала дивом вижила, але лишатися на батьківщині не могла. Складні операції на мозку дівчина переносила вже у Великій Британії, де вона з батьками живе й зараз. Таліби офіційно заявили: «Це ми стріляли в Малалу Юсуфзай, і так буде з кожним, хто виступить проти нас. Якщо нам ще хоч раз трапиться шанс вбити її, ми ним скористаємося».
Хоч життя Малали дотепер перебуває під загрозою, за словами дівчини, після доленосного пострілу в неї навіки пропав страх. Вона не припиняє своєї діяльності, маючи на меті зробити все, щоб кожна дитина на світі мала право на освіту. Малала заснувала благочинний фонд, відкрила школу для дівчат-біженців із Сирії, провела чимало зустрічей і акцій на підтримку своїх ідей. Книжка «Я – Малала» – це ще один із важливих кроків, що дає змогу широкому загалу довідатися про пакистанські будні в режимі страху й злочини Талібану.
У довірливій відвертій манері Малала знайомить читачів зі своїм життям, проектуючи його на історію країни Пакистан. Поряд із типово дівчачими щоденниковими записами про серіал “Сутінки”, невдоволення зовнішністю чи захоплення афоризмами з “Алхіміка” Паоло Коельйо, дівчина розповідає про долі людей за режиму Талібану й докладно пояснює, як хиботлумаченнями Корану таліби сіють невігластво, маніпулюють людьми й криваво розправляються із незгідними.

Успадкована мрія

На сьогодні в Пакистані мешкає майже 50 мільйонів (тобто набагато більше, ніж населення України) неписьменних людей. Серед них дві третини – жінки. Понад 5 мільйонів – діти. Дівчатам тут навчатися заборонено. Спроби спротиву таліби придушують терором – убивають учителів, підривають школи. Чимало людей підтримує ці заборони, що й не дивно, враховуючи щоденне радіопромивання мізків з аргументами на зразок: «Сестра така-то покинула школу й тому потрапить до раю». 
Зрозуміло, що будь-які приватні ініціативи відкрити навчальні заклади для дівчат приречені. Проте одному з небагатьох ентузіастів вдалося започаткувати кілька таких шкіл. Це батько Малали Зяуддін Юсуфзай.
Прагнення робити пакистанок освіченими – справа його життя. Цю мрію успадкувала й дочка. У книзі Малала багато пише про нетипове ставлення батька до своєї доньки у країні, де народження дівчинки не святкують, а її імені не вписують до родинного дерева. Однак Зяуддін поламав ці стереотипи – він підтримував Малалине прагнення вчитися й тримає її за руку досі, хай де б вона опинилася – на лікарняному ліжку чи за трибуною ООН. «Там, звідки я родом, більшість чоловіків здобувають славу завдяки своїм синам. А я один із небагатьох щасливців, кого прославила донька», – каже Зяуддін.
Найзворушливіші сторінки книжки присвячені дружбі між батьком і дочкою. Саме їхня спільна мрія надихнула Малалу на кредо – «один учитель, один учень, одна книжка й одна ручка зможуть змінити світ».

Профілактика цінностей
Книжка «Я – Малала» не потребує особливої аудиторії. Видання треба читати всім – навіть тим, хто не дуже цікавиться проблемами жінок чи політичною ситуацією у східних країнах. Ця книжка змушує не тільки подивуватися долі мужньої пакистанської дівчини Малали Юсуфзай, а й усвідомити, як багато всього – свободу віросповідання, слова, право на освіту – ми маємо з народження. Було б непогано це належно цінувати й використовувати.

Джерело – блог видавництва "Наш формат"