неділя, 18 лютого 2018 р.

Люди – найбільша подія




Ці книжки – дві реакції на одні події. Перша – зовнішня, така, що претендує на об’єктивність, оскільки у відточеній формі художнього репортажу демонструє відсторонений погляд польської журналістки на українські реалії останніх десятиліть.


Друга реакція – внутрішня. Хаотична, невідредагована, стихійна й безпосередня. «Літопис самовидців» – це голоси українського спротиву, що лунали протягом дев’яти місяців – від перших віче Революції гідності до початку російсько-української війни.
Обидва видання вкрай цікаво почитати, усвідомивши: учорашня реальність – сьогодні вже історія. Чи змінила вона нас і як саме?

Хроніка перша: похмура


Книжка «Вбити дракона. Українські революції» Катажини Квятковської-Москалевич – це збірка художніх репортажів про наслідки життя в розруйнованій Україні і про те, що все ж таки сподвигло людей до рішучих суспільних змін. І хоча з першого погляду може видатися, що видання призначене оспівати подвиги людського духу і прагнення до кращого, насправді це діагноз суспільних хвороб, і в підсумку безпросвітності й жалю в книжці значно більше, ніж патетики й оптимізму.
Кожен репортаж (загалом їх тринадцять) – це історія персонажа. Варто сказати, персонажа непересічного. Тут описано як нашумілі події – як-от трагедія Оксани Макар, Врадіївка – так і великі драми «маленьких» людей – повій, хворих на СНІД, працівника луганської трупарні, кримського татарина напередодні анексії Криму… За кожною історією – суспільні негаразди: сваволя посадовців, корупція й бідність, неосвіченість і породжені всім цим безсилля і зневіра.
Водночас у другій частині, присвяченій Революції гідності, світло в кінці тунелю все ж проблискує. Журналістка описує, як життя різних людей урешті дійшло графи «Допекло» і змусило до дій.
У цій частині проблискує гіркий оптимізм. Особливо зачіпає за живе історія волонтерки Ірини Довгань, «жінки з-під стовпа», яку за громадянську позицію катували і прилюдно принижували в так званій «ДНР».
Книжка Катажини Квятковської-Москалевич буде цікава передусім журналістам, спраглим нових засобів у творенні репортажистики. Кожна історія – це дослідження, подане як оповідання із залученням метафор, символів, алюзій, ба навіть специфічного гумору.
Водночас ці художні репортажі потрібно прочитати кожному, хто цікавиться країною, у якій живе, і долями її громадян. Навіть у тих частинах, фактичне підґрунтя яких видається знайомим, авторка знаходить свої ниточки до історій і подає їх трохи з іншого ракурсу. Наприклад, історія про Оксану Макар в інтерпретації авторки – це не переказ трагедії дівчини, а проекція на недосконалість судової системи. А моторошна розповідь працівника трупарні – це не тільки можливість шокувати читача подробицями побуту працівників моргів, а й пояснення механізмів міжнародної торгівлі органами.
Загалом, «Вбити дракона» – це по-похмурому талановита розповідь про біди України і про прагнення українців цих бід позбутися.

Хроніка друга: життєствердна


На противагу, друга книжка – «Літопис самовидців» (упорядниця – Тетяна Терен) – спалах життєствердності, зітканий зі спогадів про Революцію гідності. Це – дописи у фейсбуці, особистих блогах, інтернет-виданнях, а також вірші, уривки листів, приватні сповіді.
«Літопис самовидців» виконав найважливішу функцію документу «по гарячих слідах»: зберегти атмосферу подій і голоси головних її учасників – від Сходу до Заходу. Власне, «Літопис самовидців» – це колективний портрет учасників Революції гідності, кожного з яких до Майдану привела своя дорога.
Головним завданням книжки у 2014 році було зберегти все й описати маленькі й великі подвиги пересічних українців. Тоді «Літопис» здобувся на популярність.
Але читати цю книжку у 2018 – новий цікавий досвід. Від чогось читачеві вдасться дистанціюватися, щоб переосмислити це, деякі спогади вражають так само сильно, як і чотири з лишком роки тому. Та найголовніше в перечитуванні «Літопису самовидців» – відчуття того, що головна подія революції – люди й що про це гріх забувати.
На сторінках «Літопису» оживає Сергій Нігоян із Шевченком на вустах, палахкотить лампадками нічна Інститутська, пахне імбирний чай і дзвонять дзвони Михайлівського. Тут твіт «Я вмираю» волонтерки Олесі Жуковської після пострілу снайпера, тут спів гімну й голосіння за Небесною сотнею… Сотні спогадів, які ранять і які змінюють.
Зараз, коли українське суспільство поступово вражає зневіра, читати такі книжки, попри весь біль, – порятунок. Усіх цих людей хочеться знайти й дізнатися, як вони. Що думають зараз, як борються. Як їхні діти, що там у них на роботі, як вони змінюють країну далі кожен на своєму життєвому фронті. Усвідомлення, що таки змінюють, а не схиляють голови в зневірі, додає особистих сил.
Ось чому цінність «Літопису» – у його оптимізмі й у месиджі не зневірюватися й не забувати. Для іноземців «Літопис» може бути головним доказом, що саме відчуття справедливості спонукало людей виходити з домівок, наражати свої життя на небезпеку, щоб, урешті-решт, у єдиному пориві змінити щось у своїй державі.
Тим, хто особисто брав участь у цьому пориві, книжка нагадає, що нічого не закінчено й що головні зміни ще попереду. І що з такими людьми, якими ми є, ці зміни реальні.

пʼятниця, 2 лютого 2018 р.

Загубитися між сторінками

Вам знайоме відчуття щастя, коли ви читаєте якусь захопливу книжку, а потім випадково в місті зустрічаєте когось, хто теж її читає просто цієї миті? Якщо так, то вам, певно, хочеться негайно запитати про враження, поділитися своїми і, можливо, знайти нового книгодруга. Та й для історії кохання історія незла, правда ж?
А тепер уявіть, що ви буквально провалюєтеся в текст і блукаєте там. Минаючи всі ці вигадані кимось міськими закапелками, милуючись будинками і пейзажами, вдихаючи аромат випічки з найближчої уяної кондитерської... Ви почуваєтеся зачарованим магією чужої вигадки, і для повного щастя бракує одного – співрозмовника, що здатен бачити й відчувати те саме. Якщо вам пощастить,  ви зустрінете його просто в нетрях тексту. Так, як це трапилося з персонажами роману сучасного сербського автора Горана Петровича "Крамничка "З легкої руки" ("Комора", переклад Алли Татаренко).
Події розгортаються довкола таємничого, давно виданого роману, що його студент Адам Лозанич має відредагувати. Автор рукопису давно помер за химерних обставин. Адам намагається з'ясувати, що ж насправді сталося і яка його місія у відродженні книжки.
Десь на іншій вулиці Белграда стара пані зі своєю гувернанткою Єленою спільно читають книжки й мандрують літературними світами, забуваючи про існування світу реального. Пані береже таємницю, яку, втім, поки що не довіряє Єлені. Урешті-решт, ниточка таємниці приведе Лозанича до цієї пані – їх поєднає таємничий роман. Такою є поверхня фабули "Крамнички "З легкої руки". Глибину ж роману кожен осягне по-своєму.
"Крамничка" прекрасна, хоч з якого боку глянь.
Якщо ви – романтична натура, що культивує в собі естетику прекрасного страждання, "Крамничка" занурить вас у світ благородних почуттів обожнення прекрасної дами. Тут ви зустрінете поета і його Твір, написаний з любові й неоцінений сучасниками. Тут вагатиметеся, якій стороні любовного трикутника віддати симпатії. І, звісно, насолоджуватиметеся атмосферою естетики речей – книжок, парчевих стільчиків й інших дрібниць, якими сучасна людина в реальному житті переважно нехтує, віддаючи перевагу мінімалізму й простору.
Якщо ви – іронічний літературознавець, якого трохи піднуджує від кохання-страждання і який припускає, що, може, у чомусь критики Твору нашого поета не помилилися, "Крамничка" сподобається і вам, тому що цей роман – благодатна нива для аналізу художніх прийомів постмодернізму. Усього, що люблять дослідники, – алюзії, гра, багаторівневість структури, бездоганний стиль, гумор. Тут вам і детектив, і містика, і любовний роман, й історія Сербії – і всього в романі з лишком: бери й аналізуй! 
Та все-таки цей твір ідеально личитиме напівреальному, напівуявному досвіду Його Величності Читача. Тобто людині, яка  знає істину фрази "скільки книжок ти прочитаєш – скільки життів і проживеш" і яка не завжди усвідомлює, звідки виникає точне розуміння якоїсь життєвої ситуації – зі свого досвіду чи з досвіду чужих книжок?






субота, 20 січня 2018 р.

Мистецтво викладати: потроху дотикаємося до

У неділю ми з колегами знову обговорюємо книжки. Цього разу – про викладання. Зупинилися на автобіографії Річарда Фейнмана, а також на  посібниках "Мистецтво навчати" Тоні Ваґнера і "Школа майбутнього" Кена Робінсона.
"Ви, напевне, жартуєте, містере Фейнман" – це автобіографія Нобелівського лауреата в царині фізики Річарда Фейнмана. Багато читачів, судячи з відгуків на Гудрідзі, вважають книжку напрочуд мотиваційною (втомилася від цього слова, але кращого не доберу) і веселою. На трьохстах сторінках Фейнман розповідає про своє життя, викладання, курйози (це найцікавіша частина) і наукові досягнення. Що в постаті направду захоплює, так це багатогранність талантів: Фейнман і художник, і зламувач сейфів, і викладач, і знавець мов, і  фізик, причетний до створення атомної бомби. До всіх цих досягнень Фейнмана привела його вроджена допитливість. Власне, це те, що у викладанні є головним (так само важливим у цім ремеслі є хіба харизма і доброта). І хоч чимало сторінок у цій книзі дуже нудні для людини з гуманітарним складом розуму, все ж почитати про улюбленого фізика Шелдона для загального розвитку можу порадити. Тим більше, що є й багато веселих епізодів про те, як науковець з добрим почуття гумору на кожному кроці жартує зі своїх менш обізнаних з фізичними законами ближніх. 
Наступні дві книжки – "Мистецтво навчати" і "Школа майбутнього" – це дуже схожі видання про те, що треба змінювати в американській освіті і як варто викладати. На перших сторінках автори пропонують вічно свіжі думки про те, що тестування – це зло, що в учнів треба розвивати критичне мислення, креативність, уміння співпрацювати одне з одним. І що викладач має бути харизматичним і надихати учнів до самостійних пошуків і самовдосконалення. А, ну і ще є революційна думка, що бажано впроваджувати якомога більше практики і менше теорії. 
Словом, якщо ви самі до цього не додумалися, то книжки можна почитати, тим більше там справді є приклади реальних шкіл, яким вдалося змінити систему освіти на краще. Якщо ж, у принципі, це все для вас самозрозуміле, то можна і не читати.
Хай там як, січневе читання мене переконує, що ми у своїй студії робимо правильні речі і що в нас реально все виходить. Мені й самій дуже хочеться написати щось про Тьюторію і про те, які міні-дива відбуваються у нас щодня, як горять очі цих дітей, як мені з ними цікаво і як вони мене окрилюють (сподіваюся, я їх теж, може, не всіх, але хоч когось). 
Сьогодні зранку, наприклад, до мене приходила моя випускниця Віка, золота дівчинка, яка щебетала мені про свою першу сесію, але взагалі-то, як вона сказала, прийшла порадити фільм "Убивство священного оленя". І поговорити про вірші, фільми і нефігуративний живопис. Я вважаю, що такі учні – подарунки долі для кожного викладача, але коли вони просто так приходять з тобою поговорити через півроку після ЗНО вже у статусі студентів, це взагалі мегащастя.
Після того, як Віка нащебетала мені щасливий настрій і побігла в університет, я подумала, що, може, я працювала редактором, журналістом і трохи побула в науковій галузі просто для того, щоб бути викладачем. Потому на заняттях спостерігала за учнями і згадувала, як зараз шпетять "молоде покоління" за те, що йому нічо не треба і що вони ліниві, байдужі ітеде.
Але я дивилася на них і в мені вкотре забивало дух враження, що просто, зараз на українській літературі, я володію секретними знаннями про те, якими ці діти є насправді. А вони є крутими, крутішими, ніж я була у їхньому віці. І після 21 00, коли заняття закінчилися, я абсолютно щасливою верталася додому з відчуттям, що викладаю рік з хвостиком, але дещо про радість викладати знаю не тільки з книжок.
Може, колись цього назбирається на добрі й світлі історії про щастя спілкування між учнями і викладачами.

пʼятниця, 12 січня 2018 р.

Не пілюля – вітамінка

Я люблю живопис ще зі школи. Пам'ятаю, як єдиним джерелом знань у доінтернетну добу для мене були журнали "Великі художники", що їх брала почитати у вчительки зарубіжної літератури. Ще тоді я помітила, що мене особливо не цікавлять реалістичні роботи без бодай натяку на іронію або інші вияви діалогу з читачем. 
Вже у старших класах зафанатіла від сюрреалізму. Особливо – від Рене Маґрітта. У мене навіть є копія його картини "Проникливість" – один із найкращих подарунків. Месидж там простий: митець здатний передбачити майбутнє. Але і складні, незрозумілі твори цього художника дуже мені заходять і досі. Також люблю живопис Марка Шагала. Його "Прогулянка" – це фотографія моїх стосунків із чоловіком :) Вкрай цікавлять мене українські художники, але про них, на жаль, не так багато можна прочитати, і все ж я намагаюся відвідувати виставки, які, отут вже на щастя, дедалі частіше з'являються в Києві.
Рене Маґрітт "Проникливість"
Але я відволіклася. Так от, моя любов до живопису почалася не з імпресіоністичних приторностей, а із химерій сюрреалізму. Люблю на самоті поспоглядати такі картини й пошукати відповідей на свої питання. Натренована сюрреалізмом (там насправді все завжди логічніше, ніж видається на перший погляд), я трохи навчилася розуміти й авангардні картини, тож абстракціоністські каляки-маляки мене переважно не дратують :) Проте все-таки іноді потреба почитати про живопис виникає, тому я залюбки хапаюся за новинки на цю тему. Торік і позаторік із задоволенням прочитала "Як розмовляти з дітьми про мистецтво" Франсуази Барб-Ґааль. І ось завдяки блогерському голосуванню я довідалася про книжку знаного культурного журналіста Вілла Ґомперца "Що це взагалі таке? 150 років сучасного мистецтва в одній пілюлі" (arthuss). І не змогла оминути увагою.
Марк Шагал "Прогулянка"
Це видання присвячене розвитку модерного мистецтва від імпресіонізму Моне й аж до сучасних перфомерів-епатажників, типу Деміана Хьорста (це той чувак, що кілька років тому експонував у ПінчукАртЦентрі корів із розпанаханими черевами). У книжці ідеться не тільки про художників, а й про скульпторів, архітекторів, менеджерів та інших причетних до мистецва людей. Але це не енциклопедична занудна розповідь, а іронічне, у дечому суб'єктивне бачення Вілла Ґомперца. Іронічне – підкреслюю – бо іронія – це те, без чого нефігуративне мистецтво, на мій погляд, сприймати не варто. І, відповідно, писати про нього надто серйозно не варто тим більше.
Видання цікаво оформлене (іронічно, знов-таки). Тут уміщено ілюстрації найвідоміших картин, що їх аналізує Ґомперц, а також додано малюнки Микити Кравцова, на яких люди фігачать селфачі на тлі відомих картин, а похмурі жіночки – сторожі мистецтва, яких ми повсякчас бачимо в музейих залах – байдуже спостерігають за всім цим.  По-моєму, задум із селфачами крутий. Він, з одного боку, висміює поверховість сприйняття мистецтва, а з іншого, –  підкреслює цілком виправдану моду на нього. 
Що мені, окрім стилю й нової інформації сподобалося, так це думка про те, що незрозумілого  мистецтва не варто остерігатися. Мене це дуже надихає. Сьогодні переконалась у цьому, коли бродила порожніми – будній день-бо – залами Мистецького Арсеналу, насолоджуючись виставкою бойчукістів.  На неї я й так збиралась іти, а після прочитання "Що це взагалі таке?" аж побігла,  причому сама. До речі, дійшла думки, що на виставки живопису краще ходити самій. Це такий кайф – слухати свої думки і мовчати протягом усіх відвідин, не розхлюпуючи наповнення. 
Так що виставку раджу всім. Як і книжку. Любіть живопис, він життєрадісний навіть тоді, коли незрозумілий.


четвер, 4 січня 2018 р.

"Американські боги" – перша книжка 2018 року

Кажуть, як зустрінеш новий рік, так його і проведеш. 2018-й я зустріла за читанням "Американських богів" Ніла Ґеймана. Що я скажу... Не дай боже так провести читацький рік. Вірніше, не дайте боги!
Не в сенсі, що не цікаво, а в сенсі, що це винос мізків. Автор взяв інформацію про відомих богів з різних міфологій (скандинавської, слов'янської, африканських ітеде), потім вигадав сучасних богів, а на перехресті батлів за сфери впливу помістив ні в чому не винного чолов'ягу Тінь, єдиним бажанням якого було вийти з тюрми й возз'єднатися з коханою дружиною. І все це відбувається в Америці, що в цьому романі є втіленням хаосу.
"Американські боги" – дуже круто написаний роман, і якщо визначати майстерність авторів за вміння створювати щось неповторне, своє й при цьому зберігати своєрідне почуття гумору (хай навіть і похмуре), то Ніл Ґейман –  іронічний бог літератури. Бо він і створив химерний світ, і поіронізував з нього, і лишив місця для драми, і змусив задуматися про призначення літератури і про те, що вона вміє витворяти з людиною. Усе це варте захоплення. Кажуть, що і серіал за романом крутий, але я ще не готова побачити цей візуалізований винос мізків.
До речі, український переклад крутий. Радію, що його блогери відзначили в рейтингу.
До твору в мене багато питань. Чому саме ці боги? Який між ними зв'язок? Чого так мало людей у творі? Чи варто взагалі ставити такі питання до роману-гри? 
Було і до себе чимало питань. Я тупа, що не можу це зрозуміти? Тінь – це що, Ісус Христос? (насправді ні) Може, варто перечитати роман?
Зараз я перечитувати його не хочу, але чийсь фаховий розбір я б почитала.
Порадити "Американських богів" можу тільки вдумливим читачам, які готові продиратися через символічну сотню-другу сторінок, щоб, як-то кажуть, вкурити сенс (боже, яке вдале слово в цей контекст). Будьте готові до жорстоких сцен, до сюрреалістичних видив, містики, детективу і тим, як автор грайливо жене з усіх цих штук. І як серйозно, благоговійно до них ставиться.

16 з 80: мої улюблені книжки 2017 року

Невдячно буде зовсім нічого не написати про свої книжкові враження від 2017 року, тому напишу, хоч це вже неактуально: новий челендж (90 книжок) встановлено, тож треба бігти й реалізовувати, поки маю час :)
І все ж цього року прочитано 80 книжок, і не написати про них ані словечка несправедливо. Відверто кажучи, для мене робота над загальним блогерським топом була цікавішою, ніж підбиття особистих підсумків, але традиція є традиція, тому.

Найкращі книжки українських авторів
Катерина Калитко "Земля загублених"
Чи не вперше за багато років моя особиста читацька думка збіглася з думкою журі кількох конкурсів: "Земля загублених" цього року – книжка номер 1. Усе тут є: і стиль, і цікаві сюжети, і багата мова, і жанр малої прози :) Радію не тільки книжці як явищу, а й почерку авторки, її особистому, ні на кого не схожому письму. 
Артем Чех "Точка нуль"
На жаль, до десятки найкращих видань року за версією книгоблогерів ця книжка не потрапила, але, на мій погляд, це маст рід. Невимушена камерна оповідь  про те, як інтелігентна людина потрапляє в армію і про те, як цей досвід відбивається на її сприйнятті себе й інших, авторові вдалася. 
Макс Кідрук "Не озирайся і мовчи"
Стабільно радію успіхам цього автора й поважаю його роботу над собою. Новий роман – це суміш трилеру, жахастика, містики й наукової фантастики. Знову захопливо і непередбачувано. Вважаю, що Максу Кідруку в жанровій літературі  вдається більше, ніж багатьом авторам з претензією на елітарність, але без уміння створити атмосферу.
Оксана Забужко "Після третього дзвінка вхід до глядацької зали заборонений"
Це по суті перевидання малої прози Оксани Забужко, але навіть перечитування знайомого (не кажучи про відкриття нового) завжди справляє на мене невигладне враження, тому не можу не згадати про цю книжку в особистому рейтингу.
Сергій Жадан "Інтернат"
Скажу чесно: я б не хотіла читати такі книжки, але не можу їх не читати. Мені здається, що якщо я перестану (божай побіжно) цікавитися темою війни в літературі, то це ніби як маленька читацько-громадянська зрада. Тому я намагаюся читати й аналізувати, щоб краще розуміти й не дозволяти собі якихось фатальних категоричностей у судженнях про війну, що розгортається у нашій країні. З цього погляду книжка Сергія Жадана дуже потрібна, адже в ній – історія маленької людини, яка просто хоче жити, але просто на війні не буває нічого.

Найкращі перекладні видання
Селесте Інґ "Несказане"
Тут моя думка збіглася з блогерським середнім арифметичним вибором. Ба більше: стверджую, що і мої колеги на читацькому клубі зацінили цю книжку. Така увага до дебютного роману Селесте Інґ засвідчує проблему неякісного спілкування в родинах і замовчування важливих проблем там, де про них треба поговорити. 
Халед Госсейні "Ловець повітряних зміїв"
Сльозогінна книжка, але дуже людяна. Теж обговорювали її на клубі. Кільком людям впарила її і ніхто не пошкодував:) Ось і мамі на Різдво повезу, впевнена, що її колеги вчительки теж зацінять. Чекаю, коли перекладуть "Тисячу променистих сонць". До речі, "Ловець" теж потрапив у десятку блогерського голосування.
Ліана Моріарті "Велика маленька брехня"
Жіночий роман про скелети в шафах порядних родин. Не певна, що книжка сподобалася мені, якби не чудовий серіал, але якось укупі з ним "Велика маленька брехня" стала чудовим літнім враженням, про яке, озираючись на читацький рік, згадала одразу.
Еліс Манро "Забагато щастя"
Нобелівська премія з літератури за малу прозу про життя домогосподарок. Тут все порішав стиль і моторошні історії про будні пересічних людей. 
Френк Герберет "Дюна"
Просто тому, що ця книжка – про велич людського духу і про силу благородства. 
Еріх-Еманюель Шмітт "Концерт пам'яті янгола"
Не розумію, чому ніхто, крім мене, не кричить, що це ідеальна збірка ідеально зроблених новел.  Я не зловживаю словом "ідеал", але тут просто не можу стриматися. Не тільки цікаво, іронічно і, знов-таки, МАЛА ПРОЗА, а й калейдоскопічно красиво у стилі. Калейдоскопічно – тому що з абзаца до абзацу візерунок сюжету змінюється так непередбачувано, що дивуєшся і оплескуєш авторові за це вміння. 

Нон-фікшн
Нон-фікшну, порівняно з іншими роками, я прочитала чимало. Ось що запам'яталося найбільше:
Максим Ільяхов, Людмила Саричева "Пиши, скорочуй"
Найкорисніший посібник з редагування й написання текстів. Він не тільки цікаво написаний, він вчить інформативно думати й критично сприймати свої й чужі тексти.
Олена Герасим'юк "Розстрільний календар"
Книжка, яка сподвигла нас із чоловіком поїхати в заповідник "Биківнянські могили". Хроніка репресій відповідає на багато питань штибу "чо в нас все так погано" і показує, де ділися ті люди, завдяки яким усе могло би бути добре. 
Сьюзен Кейн "Сила інтровертів"
Хоч я й не інтроверт, але деякі ознаки давно дітектед, і знати про переваги такого стилю мислення дуже навіть не завадить.
Кріс Андерсон "Успішні виступи на ТЕД"
Як викладачу, мені треба вміти виступати перед аудиторією. Щодня. По кілька разів. Причому не тільки говорити по темі, але й надихати своєю поведінкою. Це треба в собі розвивати, і книжка Кріса Андерсона допомагає в цьому. Поради щодо публічних виступів допомогли мені, зокрема, і в підготовці до розмови про книгоблогінг в університеті. Це був перший публічний виступ, який приніс мені колосальне задоволення й натхнення.
Б. Ославський "10 успішних українських брендів"
Ця книжка теж про натхнення. Оскільки ми з командою "Тьюторії" творимо нове українське викладання, важливо підкріплювати себе інформацією, що в нас може вийти щось нвое, цікаве і круте – іншим же вдалося!


Такими виявилися 16 найкращих книжок, які перші спали мені на думку, коли я починала писати топ. Може, щось і забула, але, кажуть, найперші асоціацій найпромовистіші, тож хай буде так.





неділя, 31 грудня 2017 р.

Читацький 2017-ий, дякую!

Літературний 2017-ий  лишається позаду, і я маю трохи часу, щоб подякувати йому за цікаві книжки й неймовірних людей. 
Цього року я не тільки багато читала (80 книжок - поки що особистий рекорд), а й чимало спілкувалася з іншими блогерами, що й надихнуло мене на створення рейтингу найкращих книжок за версією найактивніших читачів. Це був цікавий досвід і, як на мене, попри всю суб'єктивність рейтингів, цей поки що найбільше схожий на об'єктивний. Очевидно, що читацьке голосування потрібне не тільки для самих читачів, але цікавить і видавців, авторів і перекладачів.
 Оскільки бачу, що переглядів уже трохи набралися, планую продовжити затію й наступного року, вдосконаливши категорії й запитання. Поки що ж роблю репост із любого серцю блогу "Якабу" й ділюся матеріалом ще й тут. 
Щиро вдячна всім блогерам за відкритість і любов до читання, а також за товариськість і невтомність.
Дуже дякую піарникам видавництв "Віват" і "Наш формат" за співпрацю!
Також хочу подякувати дівчатам із "Тьюторії" за три зустрічі читацького клубу. Далі буде, обіцяю вам це як організатор :)
Дякую колегам з Інституту філології КНУ імені Тараса Шевченка за організацію зустрічі про книгоблогінг. Вона мені запам'яталася навіть більше, ніж захист кандидатської дисертації (так, це теж сталося цього року).
Дякую всім, хто читає блог!
Зичу кожному натхнення й цікавих книжок у прийдешньому році!


Книжкові рейтинги 2017: підсумки голосування книгоблогерів



Поки літературні критики визначають найкращі видання 2017 року, книгоблогери не лишаються осторонь і підбивають свої підсумки.

Ідея рейтингу найулюбленіших книжок за версією читачів виникла разом з усвідомленням, що текстових і відеоблогів з’являється дедалі більше: ще три роки тому нарахувати бодай десять-п’ятнадцять активних читацьких ресурсів про сучасну літературу було неможливо, однак уже сьогодні протягом кількох днів реально опитати 25+ книгоманів, які не просто живуть у ритмі читання, а й регулярно діляться про прочитане на своїх платформах – від сторінок в instagram до youtube-каналів.

Розвиток книгоблогерства логічно пов’язаний зі збільшенням книжок на українському ринку. Ба більше: деякі видавництва охоче співпрацюють із блогерами, надаючи їм новинки для прочитання й відгуку. На Книжковому Арсеналі й Форумі за участю книгоблогерів відбуваються заходи, де учасники розповідають про свої читацькі досвіди. Блогерів запрошують на фестивалі й в університетські аудиторії, для блогерів навіть засновують премії за найкращі рецензії. Ведення блогу, як методику розмови про книжки, використовують викладачі вишів для своїх студентів. Напевно, цій привабливій картинці бракувало хіба що рейтингу найкращих книжок за версією найактивніших українських читачів, тож welcome!

Топ-10 найкращих художніх українських книжок


Сучасна українська література загалом не належить до центру читацького всесвіту більшості блогерів, тож були побоювання, що смаки не перетнуться і сформувати топ буде складно. Проте голосування виявилося на диво злагодженим, лідери чітко виокремилися вже після другого тижня голосування й інтрига полягала тільки в тому, чи переможе жахастик Макса Кідрука серйозну книжку про війну Сергія Жадана. Не переміг, але був близько. У підсумку вийшла така п’ятірка:
  1. Інтернат. Сергій Жадан (Meridian Czernowitz)
  2. Не озирайся і мовчи. Макс Кідрук (Клуб сімейного дозвілля)
  3. Земля загублених. Катерина Калитко (Видавництво Старого Лева)
  4. Довгі часи. Володимир Рафєєнко (Видавництво Старого Лева)
  5. Охайні прописи ерцгерцога Вільгельма. Наталка Сняданко (Видавництво Старого Лева)


Саме за ці книжки здебільшого голосували книгоблогери. Однак на читацьку увагу здобулися ще й такі видання:
  1. Дім для Дома. Вікторія Амеліна (Видавництво Старого Лева)
  2. Харків 1938. Олександр Ірванець (Laurus)
  3. Троща. Василь Шкляр (Клуб cімейного дозвілля)
  4. Травам не можна помирати. Степан Процюк (Легенда)
  5. Квартира київських гріхів. Маргарита Сурженко (Дискурсус)

Топ-10 найкращих перекладних книжок


З цією номінацією було простіше, тому що перекладну літературу читають більше. Здавалося, що з цієї причини складніше буде й визначити переможців, однак лідер тут окреслився одразу й не змінився аж до кінця голосування. Дебютний роман американки Селесте Інґ про трагедії, до яких призводить мовчання в родині, переміг із величезним відривом. Фінальна п’ятірка має такий вигляд:
  1. Несказане. Селесте Інґ (Наш формат)
  2. Нічний цирк. Ерін Моргенштерн (Віват)
  3. Наші душі вночі. Кент Гаруф (#книголав)
  4. Руїни бога. Кейт Аткінсон (Наш формат)
  5. Дюна. Френк Герберт (Клуб сімейного дозвілля)


Друга п’ятірка:
  1. Оповідь служниці. Марґарет Етвуд (Клуб сімейного дозвілля))
  2. Джейн, лисиця і я. Фанні Брітт (Віват)
  3. Крамничка «З легкої руки». Горан Петрович (Комора)
  4. Колір магії. Террі Пратчетт (Видавництво Старого Лева)
  5. Ловець повітряних зміїв. Халед Госсейні (Видавництво Старого Лева)

З-поміж новинок у жанрі нон-фікшн книгоблогери назвали своїми улюбленими такі книжки:
  1. Маленька книга хюґе. Як жити добре по-данськи. Мік Вікінг (Клуб сімейного дозвілля)
  2. 10 успішних українських брендів. Богдан Ославський (Дискурсус)
  3. Що це взагалі таке? 150 років мистецтва в одній пілюлі. Віллі Ґомперц (arthuss)
  4. Успішні виступи на TED. Рецепти найкращих спікерів. Кріс Андерсон (Наш формат)
  5. Вбити дракона. Українські революції. Катажина Квятковська-Москалевич (видавництво «Човен»)
Це найхимерніша п’ятірка з-поміж інших, оскільки в ній книжка про шоколад і вогники без компромісів перемогла художні репортажі про українські революції й короткий курс історії мистецтва. Ну, а що? Свято наближається, хюґе прокидається.


Топ-10 улюблених перекладачів


Оскільки за перекладні новинки голосували дуже активно, виникла ідея зробити окремий рейтинг найулюбленіших перекладачів. Блогери проголосували так:
  1. Віктор Морозов
  2. Божена Антоняк
  3. Ярослава Стріха
  4. Сергій Борщевський
  5. Катерина Грицайчук, Анатолій Пітик (переклад «Дюни» Френка Герберта (Клуб сімейного дозвілля)
  6. Анна Вовченко
  7. Галина Герасим, Олесь Петік (переклад «Американських богів» Ніла Ґеймана, видавництво КМ-букс)
  8. Віктор Шовкун
  9. Наталя Іваничук
  10. Катерина Калитко
У цьому рейтингу чотири прізвища йдуть не окремо, а парами – це завдяки читацькій вдячності не за діяльність загалом, а за конкретні переклади, а саме: «Дюни» Френка Герберта й «Американських богів» Ніла Ґеймана.  

Топ-5 улюблених книжкових видавництв


Ну і, звісно, книгоблогери активно проголосували за свої улюблені видавництва. Найбільше голосів передбачувано здобуло «Видавництво Старого Лева», а ось видавництва «Vivat!», «Клуб сімейного дозвілля» й «Наш формат» набрали порівну голосів, тому підсумок такий:
  1. Видавництво Старого Лева
  2. Vivat
  3. Клуб сімейного дозвілля
  4. Наш формат
  5. Комора
  6. А-ба-ба-га-ла-ма-га
  7. КМ-букс

Головні цифри голосування


75 – стільки книжок у середньому читає один блогер на рік (тобто близько півтори книжки на тиждень). Близько половини з прочитаного – новинки 2017 року (українські й перекладні). Статистику добряче підтягнули дві блогерки – Ксеня Сокульська (блог Vaenn)  і Valeyka (Valieyka about books ). Вони – рекордсменки: цього року прочитали понад 140 книжок.
28 – кількість учасників опитування. Це блогери й журналісти Гульбану Бібічева («bibicheva.com»), Оксамитка Блажевська, Валєйка («Valieyka about books»), Ірина Варламова, Катерина Воєвська («Кубельце»), Аня Гай («ВсіКниги»), Яна Грицай («Єдиноріжки Time»), Даша (Beauty and Gloom), Люда Дмитрук («Вишневий цвіт»), Анна Єкименко-Поліщук («Color Life by Anna»), Ігор Зінчук, Крістіна Золотарьова («book-dog»), Алла Комарова, Наталія Клименко (#ilatanka_reading), Анна Лисенко-Гурська («AnnikaBlog»), Юлія Лісовська, Віталіна Макарик («Куточок для книг»), Ольга Млиновська («A Woman Who Reads»), Роман Повзик, Ксеня Різник («Етажерка»), Юлія Рябухіна («BookChick_Ryabchick»), Сашко Середа, Тетяна Синьоок («Читацький щоденник»), Юлія Слабак, Ксенія Сокульська (Vaenn’s), Катерина Толокольнікова («What are you reading?»), Ірина Хомчук («Сонячна скарбниця»), Юлія Юрчук (reading_mouse).
1, 7 – середній вік українського книгоблогінгу.
0 – кількість поетичних збірок, згадана в голосуванні. Вочевидь, сучасна українська поезія, яка в нас розвивається бурхливо і, на думку критиків, є яскравою, ще не перетнулася із широким читацьким колом.

Підсумки підсумків: читачам


Рейтинг читацького голосування має головну мету: зорієнтувати охочих у сучасному книговидавничому процесі, показати, які видання мають найбільше шансів принести в життя книгомана порцію хороших вражень і, можливо, долучити до своєї товариської спільноти. На щастя, приводів для цікавих розмов щороку більшає й потреба в різноманітних способах говорити й писати про книжки зростає.