понеділок, 21 серпня 2017 р.

Реалізмом по макітрі

Із вогню та у воду – так можна охарактеризувати моє минулотижневе читання. Попрощавшись із епічною "Дюною" Френка Герберта, я взялася за рідну літературу. Вона бабахнула по голові безпросвітним, хоч і не безталанним реалізмом. Усе почалося з нового роману Олександра Ірванця. 
Давно мене так не дратували книжки. Мало не до білого гарту.
"Харків-1938" Олександра Ірванця – це роман у жанрі альтернативної історії про те, що могло б бути з Україною, якби її оминула доля стати частиною Радянського Союзу. Тоді (гіпотетично) не сталося б Розстріляного Відродження, державу очолив би Євген Коновалець, а Олександр Довженко знімав би фільми разом із Лені Ріфеншталь. Але все одно були б інші проблеми. Які? Про це у книзі.
Під час читання у мене виникли дивні думки про те, що я більше люблю бути читачем звичайним поширеним, аніж читачем-філологом. Бо мені вже розлюбилося нишпорити в ремінісценціях, але натомість хочеться простої насолоди від тексту, сюжету, повнокровних персонажів... Чому я взагалі згадую філологію? Просто цей роман нагадує чемпіонат з інтертекстування й алюзотворення. А таке пишуть саме для філологів. Про це філолог може створити статтю. Благодатний матеріал. Це ж так цікаво – здогадатися, хто такий Сергійко зі Старобільська і Ліна Василівна. А якщо ви здогадалися, то це, мабуть, і вся насолода від роману. Бо карнавальні штуки, ампліфікації ітеде вже пережилися і лишилися спогадами. Ні, я люблю "БуБаБу" і деякі інші твори Ірванця, особливо вірші і "Маленьку п'єсу про зраду для однієї актриси". Але люблю їхню стилістику і тематику як яскравий період в історії української літератури. Це як жарти Павла Глазового – ти їх поважаєш, але в 2017 році чотирирядкові пиріжки із соцмереж сприймаються набагато смішнішими. Тому книжка приречена на вузьке коло поціновувачів, дуже вузьке. Читачі типу мене до нього не увійдуть. Вважаю, що такі експерименти – позавчорашній день.
Зате одразу після "Харкова-1938" мені до рук потрапила книжка, яка написана саме на злобу дня. І після першого прочитання я розумію, що ось цей текст мені б хотілося розгадати і що його ще довго і з цікавістю розгадуватимуть інші. Це "Довгі часи" Володимира Рафієнка. 
"Довгі часи" вийшли двома мовами. В оригіналі – російською – у видавництві "Фабула". У перекладі українською (переклала Маріанна Кіяновська) видання побачило світ у "Видавництві Старого Лева". Я читала в перекладі, який, до слова, просто розкішний.
Володимир Рафієнко – це автор, який до окупації жив у Донецьку, але нещодавно переїхав до Києва. Я про нього майже нічого не знала, читала одне оповідання в збірці "ДНК". Тому "Довгі часи" – це було пірнання в невідоме. Невідоме виявилося глибоченним і складним, приголомшливим і до кінця не пізнаним, але одне ясно напевне: тут є про що подумати. Роман складається з двох площин. Одна – фантасмагорична, сповнена символів і вражаючих метафор. Іде війна, і ось у Донецьк прилітають здоровенні колорадські жуки і своїми крилами січуть людей. Хто ці жуки? Звідки вони взялися? Невідомо. Сиди думай, читачу. 
Головні персонажі обслуговують лазню "П'ятий Рим", де за загадкових обставин гинуть окупанти. Обслуговувальники, серед яких є письменник, повинні через смерть потрапити до Києва і виконати місію (зацініть ідею: щоб донецьким потрапити до Києва, треба померти!). Це містико-сюрреалістична лінія. Є ще реалістична, вона представлена новелами про людей, які намагаються вижити в Донецьку, коли довкола війна. Ці колізії автор або бачив на власні очі, або знає з розповідей знайомих.
Чому "Довгі часи" треба прочитати всім? Тому що краще переконатися, що ми нічого не знаємо про "донецьких", ніж мислити стереотипними судженнями про них. А раз не знаємо, то краще фільтрувати те, що ми про них думаємо на основі розповідей від інших. Щоб розуміти "донецьких", варто було б почитати їх для початку. Це читво складне, але воно трохи опритомнює. До теми можу ще порекомендувати "Мовою Бога" Олени Стяжкіної. 
Третя книжка минулого тижня – це "Міжсезоння" Сергія Демчука. Досі я читала його оповідання в антології "12" літугруповання "Свідки Слова". Сергія Демчука вирізняє динамічне письмо, що, як я розумію, виробилося під впливом його журналістської діяльності. "Міжсезоння" – це повість про суворі довколафутбольні реалії, але по факту це історія про непрості реалії дорослішання, де межа між безтурботністю і криміналом крихка і де між невинними гулянками і зламаними життями може бути тільки крок. Попри брутальний мужицький реалізм, у повісті є місце і гумору, і навіть своєрідній ліриці. Але післясмак історії гіркий. 
Ось така ударна доза реалізму випала на мій читацький організм минулого тижня. Що ж, мої бажання справджуються. Хотілося реалістичного письма – нате їжте донесхочу. Тепер сиджу, перетравлюю...

вівторок, 15 серпня 2017 р.

Підкорити пісок

Коли мені було років 15, я прочитала книжку "Жінка в пісках" Кобо Абе. Там чувак загубився в експедиції й потрапив у село, яке щодня замітає піском, і весь сенс життя полягає в тому, щоб щодня відкопувати свою хату-яму від піску, яку через півдня чи скільки там все одно засипле. Ну, це типу як Сізіфова праця, улюблений символ екзистенціалізму. Фішка в тому, що коли чувакові вдалося вибратися з ями, то він зрозумів, що вже втягнувся розкопувати її, що так він почувається володарем свого життя. І назад повернувся в яму. Метафора проста - життя-пісок, а ми горопахи, приречені відгрібати пісок, щоб нас не засипали. І краще удавати, що ми це робимо зі своєї волі. У 15 років ця філософська повість була для мене одкровенням.
Минуло 12 років, і от я прочитала казку про фантастичні світи, благородство і зраду. І знову про пісок, який може бути смертоносним, а може виявитися джерелом життя і мірилом вартісності - залежить від того, що ти вибереш. Знову екзистенціалізм, але якби пояснювати його комусь, я б вибрала "Дюну" Френка Герберта. Просто тому що філософія буває захопливою. 
Ніколи я б не взялася за цю книжку, якби не мій знайомий вірусолог-ембріолог Сергій і його неприховане захоплення цим твором. А, ну іще переклад українською відіграв свою роль. Якось інтуїтивно зрозуміла, що ця книжка буде цьогорічною літньою подією масштабу торішнього "Щигля". 
Насправді я не покладала надій, тому що це фантастика, класика наукової фантастики. Чесно, я не в захваті від ідеї міжпланетних інтриг і вигаданих світів. Реальне життя і його камерні історії завжди були для мене цікавішими. я не дуже люблю казочки. Але "Дюна" мені сподобалася, я скучила за епічними благородними характерами. А ще - за гидкими антигероями. Іноді треба почитати про чорно-біле, щоб навести різкість на все інше. Іноді варто читати казочки і на якийсь час побути собі дитиною, щоб побачити велич і непередбачуваність світу, де добро перемагає зло, хоч і дорогою ціною.
Дюна - це піщана планета Арракіс, головне багатсво якої - прянощі, а бідність - вода. На Арракісі живуть фримени, свободолюбиві люди, які пристосувалися до тяжких умов і хочуть перетворити Дюну на оазу. Також на Арракісі мешкають гігантські хробаки, від яких теж ще треба вміти сховатися, аби не зжерли. Але хробаки  - не єдині проблеми фрименів: їм треба остерігатися ласих мисливців за скарбами Дюни з інших планет.
У створеному світі Френка Герберта панує Імператор, який керує кількома Домами. У романі розгортається боротьба між двома Домами  - Атрідів і Харконненів. Герцог Лето з Дому Атрідів разом зі своєю наложницею Джессікою і сином Полом прибувають на Арракіс, але зрада одного з наближених призводить до краху Дому, і Полові з матір'ю випадає боротися за своє життя на Дюні, а згодом і завойовувати авторитет серед фрименів. 
Головний антигерой - Владімір Харконнен, тлустий потворний педофіл, який плете інтриги довкола Атрідів. За що я вдячна Владіміру, так це за повернення смаку ненависті до персонажів. Давно такі гидозні мені не траплялися.
І давно не траплялися такі чудові, цілісні персонажі, як Пол Атрід, юнак, що вижив на Дюні і підкорив її. Я читала цю книжку в не найприємніші моменти життя, і вона мене сильно виручила, ця казочка. Пол Атрід мені допомагав боротися проти своєї дюни, за що я йому страшенно вдячна. Боротися варто, відкинувши страх. Страх перемагає розум, треба мислити холоднокровно. В усіх, навіть найбезвихідніших ситуаціях. Тоді є шанс перемогти. Як у тій притчі про мишку і молоко. До речі, не випадково я згадала про мишку... Але не розкриватиму карт. Ось така філософська казочка. Тому тільки за саму життєствердність книжки я оцінюю її надзвичайно високо.
Оцінити її так варто ще й за безліч порушених проблем - екологія, політика, релігія, філософія - усе це тут є. Як є і кохання, вірна дружба, материнська любов, інтриги і підступи - все, що тримає вістря сюжету незатупленим.
На окрему увагу заслуговує розмова про стиль цього твору. "Дюна" з тих творів, крізь 100-200 перших сторінок яких доведеться пробиратися, ніби крізь терня. Легким і захопливим цей стиль не назвати аж ніяк. Він умисно ускладнений, і читачеві не пояснюють структури цього всесвіту, сиди сама розбирайся, що таке ментат і хто такі Бене Гессерит. Щоб запам'ятати слово "гом джаббар" мені взагалі доводилося кілька разів переглядати початок... Безліч невідомих термінів+ деякі персонажі мають по кілька імен. У Пола їх щонайменше чотири. Але все того варте, і з середини неодмінно буде цікаво
. До середини вже можна полюбити підтексти усіх діалогів. Бо тут подвійні діалоги: спершу висловлюється, що персонажі кажуть, а далі, в лапках, що вони насправді при цьому думають. Після цього інакше взагалі дивишся на діалоги повсякдення і розумієш, що мовчати загалом - непогана стратегія.
Я прочитала останню сторінку "Дюни" і усвідомила, що це справді незабутня, неповторна історія, яку я ще довго перетравлюватиму і, безперечно, раджу її прочитати. І хочу подивитися екранізацію Девіда Лінча із Кайлом Маклахленом у ролі Пола Атріда. 
Але, друзі, не чекайте бозна-якого екшну. Це філософська казочка, тут мало безтолкових бійок (але бійки є), а епічна боротьба між фриманами і їхніми ворогами взагалі лишається поза дужками. Проте тут дуже цікаві персонажі, просто неповторні. Кожен із них без винятку.
Тому варто прочитати.
І видання раджу обрати українське. Переклад прекрасний, хоча Сергія бісять фримани замість "вільних" і ще деякі речі, але мені дуже сподобалося, розкішна українська. Думаю, перекладачі Анатолій Пітик і Катерина Грицайчук можуть обгрунтувати, чому Атріди а не Атрейдеси і чому фримани, а не "вільні". Цікаво було би про це десь почитати.
А поки аналіз екранізацій "Дюни" попереду, я дякую книзі за чудове короткотривале співжиття і бажаю всім провідчути її глибину і впевнено перетворювати свої Дюни на багатства, а хробаків-велетів на осідланих коней.




вівторок, 8 серпня 2017 р.

Мала проза – велике задоволення


Якщо підсісти на малу прозу, то зупинитися шансів нуль. Книжкові хробаки добре знають, що хороша мала проза – це не просто красиве і корисне, та ще й невеличке за обсягом. Новели й оповідання випрацьовують стійку любов до концентрованої оповіді і можливості протягом короткого часу читання прожити багато емоційних досвідів. Тут нема нічого зайвого, художні деталі не для красного слівця, а навантажені самостійними смислами й беруть участь у сюжеті. Щоправда, читання коротких текстів  – це ще й додаткова читацька робота над собою, адже мала проза часто лишає читача напризволяще з несподіваними істинами, що б’ють під дих, коли перегортаєш останню сторінку. І не варто сподіватися на автора – він не підкаже на берегах, що хотів усім цим сказати. Він покаже людей у якихось специфічних ситуаціях – а далі, читачу, мудруй, як це розуміти і що це може означати для твого життя.
Перекладні новинки малої прози
Еліс Манро “Забагато щастя” (Видавництво Старого Лева, переклад Євгенії Кононенко)
 «Це збірка оповідань, не роман. Це відразу розчаровує. Це ніби вмить применшує цінність книжки, робить з автора прохача біля брами великої літератури, якого не пускають всередину», – так пише Еліс Манро в одній зі своїх новел, і ми відчуваємо іронію – адже сама канадійка все життя лишається вірною малим прозовим формам і її аж ніяк не можна назвати прохачкою біля брами великої літератури.  
Український переклад збірки канадської письменниці Еліс Манро є однією з найочікуваніших цьогорічних новинок щонайменше з двох причин: по-перше, авторка є лауреаткою Нобелівської премії (2013) за здобутки в царині малої прози (що трапляється нечасто). По-друге, у нас Манро досі не видавали, тож довідатися, як Нобелівська лауреатка звучить українською, просто маст для книголюба.
Отже, «Забагато щастя». А щастя – це саме те, що насправді відсутнє в сюжетах десяти творів збірки. Натомість у них ідеться про маленьких людей і їхні великі життєві драми. Рецепт такий: пересічна людина+неймовірна подія в її загалом одноманітному житті+відсторонена, урівноважена оповідь, засобами якої найстрашніші моменти подані лаконічно, ніби між іншим – прочитали, поїхали далі. І саме це створює гнітючий ефект заціпеніння, коли посеред сторінки всередині все стискається, і ти не встигаєш усвідомити – що це було? Невже таке жахіття можливе? 
Посварившись із чоловіком, жінка на ніч втекла з дому до подруги, щоб наступного дня, повернувшись, застати трагедію; двоє дівчат у дитинстві втопили третю і воліли б про це забути; мама-тато-сестра–я – щаслива сім’я – оце вже наврядчи, якщо сестра розумово відстала і тобі доведеться після смерті батьків доглядати її...  Без прикрас, але і без моралізаторства авторка подає слизькі сторони родинних взаємин, перетворюючи зовні добропорядні території шлюбу, дружби і навіть випадкових стосунків на морально-етичні прірви.  
Окремий привід почитати збірку “Забагато щастя” – стиль Еліс Манро. Саме неквапність оповіді, і  її ощадність у зображенні подій із життя персонажів абстрагує, заколисує читача, і він ніби споглядає всі ці страшні події відсторонено, з вимкненим звуком. І тільки один звук чути неухильно – цокання годинника як нагадування, що невблаганний час життя короткий, і все можна пережити, але не все виправити. 
Ерік-Емманюель Шмітт
“Концерт пам’яті янгола” (Видавництво Анетти Антоненко, переклад Івана Рябчія)
Новоперекладена книжка Еріка-Еммануеля Шмітта – саме те, що можна назвати взірцевою збіркою новел. Саме збіркою, а не зібранням: кожен-бо текст, хоч і збудований на різних конфліктах, усе ж об’єднаний одним символічним образом, який у кожній історії трактується по-своєму. Це образ покровительки зневірених – Святої Рити. В одному творі до нього звертаються по допомогу й пораду, в іншому його експлуатують з комерційною метою і перетворюють на наліпку для чашок чи підсвічників. Тобто загалом збірка – велика історія про один символ, але при цьому кожен твір – “роман, зведений до своєї суті”, філософська пригода з непересічними персонажами. 
Що найбільше вражає і захоплює у творах Шмітта, так це непередбачуваність розвитку образів і невстигання звикнути до них. Єдине, що завжди точно відомо: кожен персонаж, що його зустрічаємо на початку, наприкінці короткої новелістичної пригоди стане зовсім іншим. Завдяки дивовижному авторському вмінню перевертати все догори дриґом на території маленького тексту читач не встигає дивуватися з того, що ненавидить Авеля і співчуває Каїнові. Хоч ще кілька сторінок тому було навпаки. 
Окремою приємністю для любителів малої прози стане післяслово автора, де він освідчується у коханні жанру новели й розповідає, як намагається повернути повагу до нього у Франції й за її межами. «Новела дає письменнику владу над часом, дає змогу творити драму, паузи, несподіванки, смикати за нитки емоцій і знань, а потім несподівано опускати завісу», – вважає автор.

Юркі Вайнонен «13 новел» (видавництво «Комора», переклад Юрія Зуба)
«13 новел» фінського письменника Юркі Вайнонена – це подорож химерними лабіринтами абсурдної прози. Це саме той випадок, коли ви не можете здогадатися, куди вас заведе сюжет – за кожним поворотом нова несподіванка. Усе починається пересічно – пропав чоловік, дружина й поліція його шукають, він лишив записку. А потім виявляється, що чоловік поселився… у стегні дружини, адже буквально хоче бути з нею єдиним. Або мисливець вийшов на лови і побачив чудову загадкову дівчину. Проте, забажавши від неї поцілунку, він не міг знати, що насправді криється за прекрасною зовнішністю і хто насправді кого вполював.  13 новел – це 13 прекрасних, вражаючих метафор в сюрреалістичному обрамленні, це твори, що ставлять питань більше, ніж дають відповідей. Вони припадуть до душі читачам, що люблять письменницькі ігри з реальностями, цінують іронію у творах і охоче відшукують свої прочитання в абсурдистській прозі. 

Елізабет Страут «Олівія Кіттеридж» (видавництво «КМ-Букс», переклад Галини Цимбалюк )
Ця книжка ідеальна для тих, хто любить вбивати багатьох зайців одним пострілом. «Олівія Кіттеридж» – це роман у новелах, тому можна ознайомитися не тільки з родиною головної героїні Олівії, а і з життєвими драмами її сусідів. Дія відбувається в містечку на березі океану і це, мабуть, і все незвичайне, що є у книжці. Бо мета авторки – розповісти про наповненість буднів пересічних родин печаллю, радістю, невисловленістю. Головна приваба твору  – образ буркотливої, гострої на язик, нетактовної і непривітної Олівії і її доброго, товариського чоловіка Генрі. Як уживаються протилежності і чи можуть вони утворити щасливий шлюб? Як випадкові люди можуть втрутитися в життя й змінити його? І чи завжди справжня небайдужість має привітний лик – про це й багато іншого йдеться в «Олівії Кіттеридж». 
Георг Гайм «Злодій» (видавництво «П’яний корабель», переклад Ольги Свиріпи)
Для любителів похмурої естетики експресіонізму – хороші новини: видавництво «П’яний корабель» видало переклад посмертної збірки «Злодій» німецького модерніста Георга Гайма. Цей автор цікавий не тільки своїм доробком, а й життєписом: юнак був одним із засновників раннього німецького експресіонізму, але в 24 роки помер за трагічних обставин, а незадовго до цього описав смерть у щоденнику.
Збірка «Злодій» – це яскраве втілення всіх наших уявлень про експресіонізм. Це мотиви болю і страждання, химерні образи, естетика потворного, наснажена символічним навантаженням. Персонажі збірки – божевільні, вбивці, злодії, хвороби, всюдисуща смерть. І трохи краси згасання, краси вічності мистецтва, що його цікавлять найпотворніші вияви людського буття.
Адам Джонсон «Усмішки долі» (видавництво «Наш формат», переклад Дмитра Кожедуба)
Лихий поплутав, коли я думала, що в книжці під назвою “Усмішки долі” може йтися про щось веселе. Тепер, після прочитання, розумію, що “Оскал долі” або “Насміхання долі” могли би бути справедливішими назвами. Але не шкодую, що автор ошукав мене й змусив кілька днів морально постраждати. Мені до душі, коли книжки випробовують читача на стійкість цілком умовного поняття “моральні цінності”. Я не пройшла цього випробування, коли зловила себе на думці, що співчуваю педофілу і що хочу, щоб до начальника тюрми Штазі повернулася дружина, яка не змогла змиритися з темним минулим чоловіка.
У збірці Пулітцерівського лауреата Адама Джонсона “Усмішки долі” тільки шість оповідань, але цього достатньо, щоб вони в’їлися в свідомість й люто шматували вас кілька днів. Ситуації, у які автор занурює своїх персонажів, небанальні, складні, похмурі. Визначитися зі своїм ставленням до них складно, а якщо ви ще й вирішите добити себе й під час прочитання слухатимете “Нірвану”, як це робила головна героїня однієї з новел, будьте готові, що ваші деструктивні пориви, приспані виплеканим орієнтуванням на позитив, можуть вивергнутися й спустошити. Персонажі усіх оповідань – люди на межі випробувань долі: програміст, знерухомлена дружина якого хоче завести дитину; біженці з Північної Кореї; водій, що намагається дати раду своєму життю після урагану “Катріна”; жінка, якій видалили груди через онкозахворювання; програміст-педофіл, який створює програми викриття осіб, що переглядають дитяче порно, таким чином спокутуючи свої гріхи... У кожній з історій автор показує так звану темну сторону життя, а суперечливі характери головних персонажів перетворюють книжку з відстороненого читва на квест власними душевними закамарками.
Українські новинки малої прози
Катерина Калитко «Земля загублених, або маленькі страшні казки» (Видавництво Старого Лева)
Книжка Катерини Калитко належить до тих, де кожен текст, хоч і живе своїм життям, але укупі з іншими формує цілісний витвір мистецтва збірки. В одній частині книжки персонажі живуть у якихось невизначених географічних і часових координатах, які в казках часто окреслюють просто – за сивої давнини в альтернативній реальності. Там мешкає дівчинка, яку нерідні батьки виховували як хлопчика, там юнак наскільки одержимий своїм обов’язком допомогти місту пережити навалу, що вмуровує себе в стіну, аби таким чином зміцнити її. У другій частині ми з архаїчних часів несподівано потрапляємо в сучасність і співпереживаємо воїнові АТО, хлопчику, що збожеволів від сексуальної наруги… Та хай де і за яких жорстоких умов авторка показує своїх персонажів, новели об’єднує химерне плетиво дивовижно майстерної, естетично довершеної стилістики і цікавих, незужитих сюжетів.

Артем Чех «Точка нуль» (видавництво Vivat)
У цьому переліку книжка стоїть осібно, бо збірка Артема Чеха – це нон-фікшн про війну. До видання увійшли реалістичні замальовки з життя добровольця, що опинився на передовій. Ці твори цікаві передусім своєю документальністю й безпосередньою причетністю автора до подій, про які багато хто дозволяє собі говорити, керуючись чужими судженнями. 
 Стиль оповіді в «Точці нуль» і фокус зображеного перетворює щоденникові записи на літературні короткометражки – так влучно Артемові Чеху вдалося передати читачам свій досвід. Автор не ставить собі за мету написати якусь єдиновизначену правду про війну, натомість він описує стан людини під час цих подій, спілкування із такими, як сам. І виходить, що історія про війну перетворюється на безліч історій про людяність. 

Андрій Любка “Саудаде” (видавництво Meridian Czernowitz)
... Два мої літні ранки почалися з гугління фоток цвинтарів. Один із них, рибальський, в угорському селі Сотмарчеке, відомий закопаними до половини вертикальними човнами, що виконують роль надгробків. Друге кладовище, іменоване “веселим”, розташоване в румунському селі Сепинца і привертає увагу радісними малюнками (саме малюнками, а не світлинами) спочилих. Хрести тут яскраві, на табличках цікаві історії з життя померлих... Усе це – результат креативу місцевого теслі, який теж спочиває під “веселим” надгробком. І не те щоб я цікавилася цвинтарями, просто в новій книжці Андрія Любки так багато цікавих фактів про близькі до України, але невідомі більшості місця, що неможливо читати це видання без відволікань на гугл-пошуки.
До збірки есеїв “Саудаде” увійшло близько шістдесяти коротких оповідок-есейчиків, базованих на пізнавальних досвідах автора. Тут багато йдеться про мандри камерними, некрикливими місцями, що лежать на межі кордонів країн і цивілізацій, а тому є особливо привабливими для шукачів істинного колориту. Багато тут і про людей – відомих композиторів, державних діячів, письменників, але також і про простих смертних, з-поміж яких сусіди, родичі, друзі – усі ті, спогади про кого бентежать душу під час саудаде.  Саудаде, до речі, – період меланхолії на межі осені й зими, коли від екзистенційного й фізичного холоду найкраще зігрівають теплі спогади. Зігрівають автора, але можуть і читача розважити:  мені, наприклад, завжди було цікаво дізнатися, хто пише в газетах гороскопах і чому одним  знакам завжди пророкують цікаві вихідні з коханими людьми, а іншим – подумати про здоров’я й остерігатися неприємностей. Імовірно, що “астрологи” розправляються зі своїми колишніми. А от для друзів завжди попутний вітерець.
Хоч оповідки для “Саудаде”, за задумом автора, призначені для осіннього читання, їх добре читати влітку і надихатися на свої мандри і відкриття, щоб було чим втішатися і що смакувати під час особистого саудаде. 
Олександр Михед «Транзишн» (видавництво Vivat)
Це химерна і моторошна книжка з чесною обкладинкою. Ти не розумієш, що це, але воно дуже страшне. Так само і новели збірки – цілеспрямоване занурення в морок. Відповідно, якщо морок – не ваша територія зацікавлень, то і книжка мало схвилює, проте якщо вам до душі блукати темними сторонами життя, вам сподобається.
Ну от, дивіться:  двоє журналістів опинилися в лісі й заночували в хатинці старої бабці. Уночі бабця перекидається на повнотілу відьму й спокушає бідолашних хлопців, один помирає, другий далі марить молодицею у сексуальних фантазіях, дуже яскраво і страшно описаних. До речі, бабця – Шевченкова Катерина-зомбі. 
Або. Замучений комплексами Гриша реалізовує потребу в коханні шляхом нелегального використання штучної піхви. Чи: подружня пара наважується на експеримент зі взаємної зміни статі. Що з цього буде? Як це вплине на їхні стосунки? Це одне з багатьох питань, що ставить ця химерна, непередбачувана книжка.
Текст і картинку взято з блогу Yakaboo:  

пʼятниця, 7 липня 2017 р.

Серіали, не гірші від книжок. Моя прекрасна буркотуха. Частина 2. Олівія Кіттеридж



Людина зі складним характером. Буркотуха, але щира. Депресивна, але розумна. Вона любить квіти і солоденьке, але не переносить безглуздих розмов. Вона ігнорує жести уваги свого чоловіка-добряка, але той щасливий поруч із нею. А чи щаслива вона, Олівія Кіттеридж? 
Жінка, з якою важко спілкуватися через колючість і деяку невихованість, людина, в якої нема каменя за пазухою й ані тіні лицемірства. Олівія, жінка, що не може не сподобатися, але з якою мало хто наважився б спілкуватися тісно.
Але ця історія не про Олівію, а про шлюб. Шлюб-звичку, шлюб-єдність протилежностей. Ми з подругами на роботі переглянули серіал і ознайомилися з книжкою – і все заради того, щоб дати відповідь на питання, чи був  шлюб буркотухи Олівії і добряка Генрі щасливим? Двоє людей, що прожили життя разом, виховали сина, але все ж мали потаємні платонічні захоплення іншими людьми? Шлюб, у якому чоловік не викликав у дружини особливої пристрасті й бажання, але який назавжди лишився вірним другом, спорідненою душею. Де чоловік шукав ніжності й уваги в іншій жінці, але все ж ніколи не зрадив своєї половини, недоліки якої терпів усе життя?
Я кажу "так". Це був щасливий шлюб. Спільне старіння дало відповіді на запитання.  З фільму це особливо яскраво видно. 
Але не всі погодяться зі мною. Діна каже, що Генрі був щасливим, а Олівія – ні. Може, і так. Я не знаю. Треба побачити цю історію, щоб зробити свій висновок.
Взагалі, розумію, що можна, характеризуючи якесь явище, керуватися емоційними судженнями. Але що я зроблю, якщо це крутий серіал? І крута книжка, в якій, окрім історії Олівії й Генрі, у форматі новел зображено долі ще кількох людей із маленького містечка на березі моря. Я думаю, більшості все ж подобається книжка, але мене захопив серіал, бо зайве в ньому відтяте, уся зосередженість на одній родині. Отже, більше можливостей споглядати дивовижну гру Френсіс МакДорманд у ролі Олівії, Оллі, як її лагідно називав Генрі.
Щодо книжки, то наприкінці подано інтерв'ю авторки Елізабет Страут і реальної Олівії Кіттеридж, у репліках якої збережено фірмову "олівність". Є пожива для роздумів щодо того, які небезпеки підстерігають авторів, коли вони пишуть про реальних людей. І навпаки, як важко беззбройним людям, якщо про них без дозволу напише якийсь автор.
Оскільки ідея цього посту в тому, щоб ознайомити охочих із крутими серіалами, просто скажу: дивіться "Олівію Кіттеридж". До речі, режисерка фільму  – Ліза Холоденко – має українське коріння. Просто цікавий факт, який, можливо, приведе когось до серіалу.
А в тому, що серіал приведе до книжки, я не сумніваюся.




понеділок, 3 липня 2017 р.

Серіали, не гірші від книжок . Частина перша: "Велика маленька брехня"

... а в дечому і кращі – ось про що я давно хочу написати. Одразу засторога: за винятком "Розповіді служниці", ітиметься про дівчачі фільми і читво, тому особливе задоволення – знайомитися з ними наодинці й не змушувати своїх чоловічих половин розгрібатися в жіночих тарганцях і тарганищах. 
"Велика маленька брехня" – це той випадок, коли серіал вийшов вдаліший за книжку. І, власне, книжку я прочитала тільки тому, що мені страшенно сподобався серіал. 
Дія відбувається в містечку на березі океану й стосується трьох родин. З перших сторінок ми розуміємо, що члена котроїсь із родин убито, але от кого саме і хто це зробив – невідомо. Утім, жанрова рамка – просто приманка, насправді ж ця історія про насильство у родині, про повсякденні проблеми батьків-дітей і про крихку примарність щасливих шлюбів, але істинну міцність жіночої дружби. Інтрига в тому, що до останньої сторінки ми не знаємо, хто помре і хто причетний до смерті. 
Чому серіал кращий за книжку?
По-перше, тому що сценаристи додумали кілька моментів щодо образу Мадлен, мами трьох (у серіалі двох) дітей, яка боїться втратити зв'язок зі своєю донькою, що останнім часом значно охочіше проводить час із новою родиною свого батька й обожнює мачуху. У книжці Мадлен лишається заклопотаною мамкою, але у фільмі вона ще й намагається реалізувати себе як драматург, вийти за межі родинного побуту. Ба більше, дєрзкость Мадлен у серіалі зашкалює: вона ще й зраджує свого ідеального чоловіка – добряки завжди набридають, – щоправда, потім щиро шкодує про це. У романі ж Мадлен більше цікава як прихисниця Джейн – молодої матері-одиначки, що виховує дивакуватого хлопчика Зіггі й береже в серці головну таємницю історії. Перш ніж говорити про Джейн, хочу завершити про Мадлен і сказати, що для мене вона була найцікавішим персонажем і що Різ Візерспун виконала роль бездоганно.
Джейн (Шейлін Вудлі) – це мама, що потерпає від невідання про речі, що відбуваються з любим синочком Зіггі. Вона не знає, чи вірити в те, що її добрий хлопчик потайки знущається із однокласниці й прикрашає її шийку синцями. У Джейн багато комплексів, породжених одним виродком, що став батьком її сина. Дівчина з усіх сил намагається жити нормальним життям, але темні плями минулого не дають їй це зробити.
І у фільмі, і в книжці Джейн приблизно однакова, тільки в книжці діє ще і її родина. Але оскільки в фільмі Джейн самовіддано опікується Мадлен, сценаристи відчикнули зайве. І правильно зробили.
Третя головна персонажка "Великої маленької брехні" – Селеста (Ніколь Кідман), дружина багатія, мегавродлива жінка, мати близнюків. Головне заняття Селести – це дивитися на океан крізь панорамні вікна, пити вино і думати про чоловіка, коли той у відрядженні. А, ще носити його дорогезні подарунки й теревенити з Мадлен. В очах сусідів життя Селести – ідеал, але багаті теж плачуть. Зокрема, від систематичних побоїв. Ніколь Кідман божественно втілила образ Селести і навіть привнесла в нього ще більший психологічний драматизм.
І все ж, у книжці є один образ, який розкрито повніше, ніж у серіалі. Це Бонні, мачуха доньки Мадлен. Для Абігейл вона ідеал і живе правильно – спосіб життя (їжа, йога і всяке таке), суцільна доброзичливість і привітність (на відміну від крейзі-мами, MADdy). Про те, чому Бонні така, пояснено повніше у книжці, і ось цей важливий момент варто було б упрозорити в серіалі. Ну але нічого, ідеальність Бонні дратувала мене однаково що там, що сям. Крейзонутість і навіть трохи скандальність Мадлен приваблювала більше.
Ну що, вже ясно, хто помре посеред костюмованої благодійної вечірки у стилі Елвіса й Тіффані?
Важливим моментом-приманкою є естетичний складник серіалу. Тут красива картинка і красива музика. І красиві актори, які ролі домогосподарок грають так, ніби заробляють на Оскар. Хоча Оскари Ніколь Кідман і Різ Візерспун, здається, і так мають.
Дуже багато про що не можу написати, щоб не спойлити, але поговорити є про що. Минуло вже кілька місяців відколи я переглянула "Велику маленьку брехню", а я все ще під враженням. Тому рекомендую всім і серіал, і книжку, але серіал усе ж більше. 
Якщо здогадаєтеся, хто вбивця і жертва, напишіть мені, я хочу на вас подивитися :)


У наступному пості йтиметься про те, чому варто дивитися й читати "Олівію Кіттеридж" Елізабет Страут









четвер, 29 червня 2017 р.

Про що пишуть чоловіки

У мене є один комплекс. Я хочу прочитати хоча б по одній книжці усіх обговорюваних сучасних українських письменників. Щоб коли хтось когось хвалить чи ганить, я могла для себе визначити, наскільки це об'єктивно. 
Є багато молодих авторів, із якими в мене не було жодних текстових асоціацій. Тривалий час автори з прізвищами "Чупа", "Чех" і "Чапай" для мене були збірним образом мого незнання сучасної української прози авторів віком приблизно 30 років.  
Але вже так не є.
Книжку Олексія Чупи "Вишня і я" я прочитала минулої осені, а з творчістю Артема Чеха, Артема Чапая й Олександра Михеда ознайомилася нещодавно завдяки одному з улюблених видавництв "Віват!" Тепер кумедно згадувати, як у мене в одній асоціації зосереджувалися такі різні автори.
 На книжку Артема Чеха "Точка нуль" я чекала. Це нічим раціонально не обґрунтоване очікування в підсумку не підвело. Якщо коротко, "Точка нуль" для мене поки що найкраща цьогорічна книжка з сучасної прози. Якщо трохи довше, то можна прочитати тут: Прозові короткометражки не тільки про війну У збірці мене приваблює безпафосність і чесність оповіді про війну+ підтвердження переконання, що зараз про війну має право писати тільки той, хто там був і усе сам бачив. 

Нон-фікшн книжка Артема Чапая "Тато в декреті" зацікавила темою. З-поміж моїх знайомих татів у декреті нема, і для мене такий розподіл ролей екзотичний. Але ідея спокуслива. 
"Тато в декреті" – це книжка, яка, мабуть, задумувалася як ода жінкам, що викохують малюків і намагаються не загубити себе. Це розповідь про те, що на жінку покладено забагато завдань, і справделиво було б їй допомагати. Загалом ця книжка про щасливий близький до ідеалу шлюб, у якому мама з татом однаково залучені до процесу виховання дітей. Мені сподобався стиль, читати весело, і, попри деякі згадані труднощі батьківства, після цієї книжки хочеться перевірити чоловіка і себе на придатність до декрету. Але у цьому, як на мене, і небезпека  книжки. Якщо в котрійсь із родин тато менш чутливий і відповідальний і в декрет іти не готовий, може видатися, що і шлюб так собі. Тому сім'ї з малюками мають бути готовими до мамських бунтів :)

Книжка Олександра Михеда "Транзишн" для мене виявилася неоднозначною. Серед плюсів: жанр оповідання і стиль автора. Власне, те, що в автора є свій стиль, уже круто. Круто також, що і з фантазією в нього все ок. Наприклад, двоє журналістів опинилося в лісі й заночувало в хатинці старої бабці. Уночі бабця перекидається на повнотілу відьму й спокушає бідолашних хлопців, один помирає, другий далі марить молодицею у сексуальних фантазіях, дуже яскраво і страшно описаних. А, мало не забула, ця бабця – Шевченкова Катерина-зомбі. Це має додати новелі несподіваності й множинності прочитань. Але мені все це так тяжко йде, що не певна, чи перепрочитуватиму.
Або. Замучений комплексами Гриша реалізовує потребу в коханні шляхом нелегального використання штучної піхви. Чи: подружня пара наважується на експеримент зі взаємної зміни статі. Теми нетипові, слизькі, скажімо так. Розв'язки оповідань теж виходять незрозумілі, вони з тих, що обриваються, де хочуть, і тицяють читачів писок в ідею "сам собі пояснюй, що це було". Колись я таке бунтарство любила, але зараз думка, що життя – це морок, технології призведуть до катастроф, а людина все одно завжди самотня, мене не приваблює. Хоча чудово уявляю людей, кому ця книжка могла б не тільки запам'ятатися, а й сподобатися.
До речі, в цьому аспекті варто сказати про оформлення книжки. Її обкладинка органічна й абсолютно відповідає змісту. Ти не знаєш, що це таке, але воно дуже страшне. Так і є.