понеділок, 21 травня 2018 р.

"Дівчина з ведмедиком". Із ведмедищем!

Іполит/ведмедик
Про виставу "Дівчина з ведмедиком" у новому Театрі на Подолі я чула багато. І чула різне. Однак усі відгуки доходили спільного знаменника у фразі "це не канонічна постановка, готуйтеся". 
Як велика прихильниця творчості Віктора Петрова, я трохи хвилювалася перед походом на виставу. Ну, знаєте, як хвилюються ті, хто в екранізації "Відьмака" бояться побачити афроамериканського актора в головній ролі. Бо експеримент експериментом, а межа між інтерпретацією й дурницями має бути очевидною не тільки для творців постановки, а й для глядачів. А буває по-всякому. От і хвилювалася, як буде тут. 
Перше враження про атмосферу Театру на Подолі, спілкування з працівниками, інтер'єр у мене просто чудове. Мінімалізм у дизайні+красивенні вікна з видом на Андріївський узвіз – раз. Адекватні працівники – два (згадаю оперету – здригнуся). Чудова акустика в залі – три (єдине: на балконі не дуже зручні крісла, але загалом норм). 
Утім, усе це марноти порівняно з виставою, на яку я, до речі, принесла томик В. Домонтовича, щоб і автор, хоч і символічно, все ж був присутній на виставі. 
Кадр з вистави. Взяла на сайті theatreonpodol.com
Загалом романи Віктора Петрова належить до тих, які, коли їх уперше читаєш, ніби б'ють цеглиною по голові й кричать "сюрпрайз!" Бо не можна не дивуватися, що в нашій нібито солов'їно-вишневій українській літературі існував образ дівчини, яка не вважала втрату цноти бозна-чим і з пелюшок не мріяла про весільні рушники. 
Трохи окреслю фабулу "Дівчини з ведмедиком" для тих, хто не читав. Хімік Іполит Варецький заради підробітку береться вчителювати в заможній родині Тихменєвих, де зростає дві дочки: одна слухняна (Леся), друга – бунтарка (Зина). Оскільки Варецький і сам занудка, то, ясна річ, що яскрава, виклична Зина привернула його увагу. І Зина не проти її привертати: вона любить ставити незручні питання, поводитися невідповідно до правил, і одного дня таки опиняється в ліжку Іполита. От тільки шлюбу не хоче. Але оточення вважає інакше, нав'язуючи Зині свою версію правильного життя. Зина протестує в дуже ідіотський спосіб. Протестує, перекреслюючи своє майбутнє. І винна ніби й сама, але ж її максималізм ще можна виправдати віком, а от як виправдати тупість і обмеженісті батьків і, частково, Іполита?
Предметніше про виставу.
Актори: роль Іполита виконав В'ячеслав Довженко (Серпень у "Кіборгах"). Інших акторів я, на свій сором, не знаю, але всі вони чудові. Дуже сподобалася Зина (Катерина Вайвала). Велика подяка за те, що не переграють!!!
Експериментальні фішки: усе зайшло на "ура": від велетенського ведмедика (привіт зі світу абсурду) до перегуків із сучасністю (блискуча частина, де
Віктор на виставі
сучасні дєвачки епохи вконтктіка  спостерігають за Іполитом і його коханням до Зини з екрану). Сподобалися майже клоунські маски на обличчях усіх персонажів, окрім Зини, бо Зина єдина з Тиєменєвих була справжньою й боялася чужих лекал для свого життя.  Навіть вагітну з першої сцени Лесю у фаті (такого, звісно, нема в першоджерелі)  я можу пояснити: це дівчина, для якої визначена роль у житті ще тоді, коли вона сидить за учнівською партою. На відміну від Зини, яка ризикнула, але якій не пощастило.
Сподобалася музика і сценічне оформлення, гумор. Сподобалося, що актори співали (найкраще співав Іполит). Сподобалися алюзії на фільми, де грає В'ячеслав Довженко, ненав'язливі алюзії на сучасні українські реалії, зокрема, на україно-російський конфлікт. Глядач ніби перебував у контексті, а не споглядав минувшину.
Загалом сподобалося те, що ані на мить не було нудно, зате багато разів хотілося сміятися, і раз – наприкінці – заплакати. 
Суттєва різниця: Іполит у виставі карикатурний, так само гротескний образ Марії Семенівни, матері Зини й Лесі, міщанки, яка половину вистави говорить тільки про булочки. Зина в романі розкута, але не вульгарна, як у виставі, однак оскільки вся вистава пронизана карикатурністю, то таке переосмислення Зини виправдане. Воно дає можливість для інтерпретації і обговорень. Воно кидає місток з 1920-х років до сучасності, і хоч у підсумку атмосфера вистави застигла десь напівдорозі, мене ця недовершеність задовольняє. Так само, як і відсутність деяких другорядних епізодів роману (наприклад, цікавого діалогу між філологом Грибом і Варецьким про жінок).

Загалом вистава просто must see, але тільки тим, хто все ж любить експерименти на сцені й припускає, що від першооснови можна відступити й при цьому створити новий неповторний, неправославний твір, відкритий до діалогу з сучасним читачем і глядачем.




неділя, 6 травня 2018 р.

Літературні подорожі: Десна

У травні ми завжди їздитимемо тільки Україною. Може, це дивно, але подорожі Україною завжди приносили мені більше задоволення, ніж закордонні поїздки. Тому для України  - найкращий місяць: травень.
Іконостас у соборі Різдва Богородиці
Знаєте таке відчуття, коли ви давно не їли, але чимось зайняті і не помічаєте голоду? І раптовий погляд на їжу або спогад про неї відлунює миттєвим болем у піднебінні так, що ви ще не усвідомили, що хочете їсти, але слина вже виділяється? У мене таке з літературними подорожами. Навесні просто розриває! Цього року знову захотілося на Полісся, яке ми почали перевідкривати для себе торік.
Діма любить історію і давно вже намірявся побачити Батурин. Мене ж хлібом не годуй, дай тільки залізти в якусь глибинку, пов'язану з історією нашої літератури. Учора я спрагло хотіла потрапити в Сосницький музей Олександра Довженка. Я навіть хотіла записати там якесь підбадьорливе відеозвернення до учнів, щоб вони насолоджувалися останньою весною у статусі школярів і не втрачали "щастя бачити оті зорі навіть у буденних калюжах на життєвому шляху".
Першим пунктом нашої мандрівки був КОЗЕЛЕЦЬ
Ми не надто довго були в місті, але не зайти в просто колосальної енергетики собор не могли. Такого красивого дерев'яного іконостасу, як у соборі Різдва Богородиці, я ще не бачила ніде і ніколи. Мене дуже здивувало, що у величезному храмі під час служби було всього четверо чи п'ятеро людей. Така краса мотивує заходити до церкви частіше.
Далі ми з Дімою приїхали на станцію КРУТИ, де в січні 1918 року під час радянсько-української війни відбувалася битва, що в ній, згідно з деякими даними, загинуло близько 300 захисників України, з-поміж яких чимало недосвідченої в боях молоді. Частина юнаків потрапила в полон до банди Муравйова і була розстріляна. Саме цих полеглих перепоховали на Аскольдовій могилі у Києві  в березі того ж року і саме про них Павло Тичина написав вірш "Пам'яті тридцяти". Мене насторожило, що в інформації про ці події йдеться про 19 людей, а Тичина пише про тридцять. Так я подивилася кілька програм про Крути і виявила, що точної кількості загиблих не знають навіть історики: число полеглих - від 80 до 300. Вкотре стало страшно, що Крути вже стали національною легендою, але по факту там ще так багато білих плям... Ми досі не знаємо всіх імен і всіх обставин події, досі дивимося на все це під оптикою міфологізації жертвенності (що справедливо, але неповно). "Я знаю, що я нічого не знаю". 
До речі, раджу всім подивитися програму (додаю посилання), зняту до 100-річчя битви під Крутами. Тут розвінчано деякі міфи щодо цієї сторінки нашої історії.
Наступним пунктом призначення нашої подорожі стала Ганнина Пустинь, тобто маєток Ганни Барвінок, дружини Пантелеймона Куліша. Тут подружжя і поховане. Розташований маєток поблизу села Оленівка на Борзнянщині. Тут є кілька хатинок, ті самі садки вишневі коло хати, пасіка й інші релакс-атрибути повсякдення щасливих заможних українців 19 століття. У Ганниній Пустині (інша назва - Мотронівка, Кулішівка) Пантелеймон Куліш узяв шлюб з Олександрою Білозерською (справжнє ім'я Ганни Барвінок), а бояринував на їхньому весіллі Тарас Шевченко. 
Саме в Мотронівці Куліш задумав написати "Чорну раду" - твір, що вважається першим у нашій літературі історичним романом.
Біля цієї садиби дуже затишно. Так затишно, що вже грішним ділом задумуєшся: а чи така вже погана хуторна життєва філософія Череваня, персонажа "Чорної ради", якою вона мені завжди видавалася?
На території комплексу є пам'ятник Кулішу. Він хороший хоча б через безпафосність. Я навіть  вирішила біля нього сфоткатися.

Далі ми з Дімкою поїхали до гетьманської стлиці Батурина. Як не дивно, Батурин вразив найменше з усіх приваб, тому що через відомі історичні обставини там все неавтентичне, відбудоване, реставроване. Менше з тим, палац Кирила Розумовського все одно вражає. Біля цитаделі теж цікаво, проте там точно не можна провести багато часу. Загалом ми сподівалися, що Батурин - це головний пункт нашої поїздки, однак життя внесло свої корективи, і ми виявилися в захваті від цих корективів!
Наші плани змінила природа. Ми їхали до Сосниці, на батьківщину Довженка. Я багато разів бачила ту хатку на фотках: коли працювала в "ЛітУкраїні", у нас була рубрика "Шляхами слова", яку вів головний редактор Сергій Козак. До слова, наш керівник  - фанат літературного краєзнавства, і саме завдяки йому я теж відчула смак і радість пізнання цієї краси (хоча в дитинстві музеї в глибинках і пам'ятники навівали на мене нудьгу). Але тепер усе змінилося))) 
...Ми раділи Десні як дурні. Ми не бачили, щоб річка так сильно розливалася. Це було надзвичайно красиво. І надзвичайно непередбачувано було побачити залиту дорогу, через яку годі було їхати вперед. Тому до Сосниці ми не дісталися.
Зате ми довго бродили (в прямому сенсі) берегами Десни. Це було магічно, ніби як у дитинстві радіти першій веселці, як бігати по теплих калюжах, як по своїй волі стояти під літньою зливою. А ще тут просто довершена природна краса. Досконала зелень, можлива тільки у травні, і тепла синь води. Напівзатоплені дерева, сонячне мерехтіння по плесу, звуки птахів, скрекотання жаб, плюскіт швидкої течії... Краєвиди Десни - ось що стало нашим найбільшим відкриттям учорашнього дня.
Ми й сьогодні під враженням.
А я знову переконалася, що мандрувати Україною цікавіше, ніж за кордоном, де ти все одно турист і де історія все одно від тебе далека, хай яким громадянином світу ти почуваєшся. Там можуть бути, може, красивіші картинки для очей, але всі вони тимчасові для душі, тому що ти з ними співвідносишся тільки на рівні новизни, однак ніяк не на рівні глибини. Звичайно, майбутні подорожі за кордон можуть змінити мій досвід, але поки що я як ніколи ясно усвідомлюю, що не мандрувати Україною - велика втрата для розуму і просто провал у самопізнанні. Я вже не кажу про самовизначення. 





четвер, 3 травня 2018 р.

"Меч призначення" і мої проблеми зі сприйняттям реальності

Після "Меча призначення" Аджея Сапковського я зрозуміла, чому завжди свідомо остерігалася фентезі. 
Почну здалеку. Мої друзі завжди кажуть, що я дуже азартна: забуваю про час, коли граємо у всякі ігри для компанії, емоційно говорю (горланю) під час гри, переймаюся, сперечаюся. Але з людьми безпечно: компанія розходиться, темп життя уповільнюється, гра забувається. А з таких книжок, як "Відьмак" дуже-дуже важко виходити емоційно й перериватися на роботу, особисте життя і все інше. І мені, коли книжка дуже подобається, направду важко вертатися з середовища уяви в реальність. 
Тому кілька днів мене штормить, бо про Геральта і Цирі я думаю значно більше, ніж про свого чоловіка. Мені це дуже не подобається, але нічого вдіяти не можу. І рецепт єдиний: дочитати вже нарешті все це до кінця і потроху виходити зі світу "Відьмака", перестати гуглити запити, типу, "Міхал Жебровський" і "Відьмак нетфлікс", припинити роздумувати про своє ставлення до Єнніфер і так далі.
Але поки що це все безумство у розпалі,
тож я почала читати третю книжку (виявляється, що і її я вже дочитую).
Чому мені подобається Геральт?
Бо що може бути прекрасніше ніж розумний відьмак, який вчинками замість слів підтверджує свою доброту і людяність? Особливо якщо його велич відтінює бевзь Любисток – образ барда-ловеласа, без якого вся історія втратила б левову частку гумору.
А жіночі образи! Як вдало автор додає по одному в кожній новій частині. Спершу Єнніфер (яка мені загалом не подобається, тому що Геральт біля неї тюхтій), потім Цирі – мій улюблений (поки що) жіночий образ (бо біля неї Геральт сягає глибини свого внутрішнього добра, у яке сам Геральт і не вірить), далі Трісс... І це не згадуючи другорядних персонажів, з-поміж яких мені особливо запала в душу "Глазок" (не знаю, як її звати в українському перекладі, бо другу книжку читала російською). Усіх багато, кожен по-своєму цікавий, і нудно не буває на жодній сторінці. Особливо мені "Відьмак" подобається, тому що тут не йдеться про якусь велику місію Геральта (хоча образ Цирі з часом на це натякає). Мені подобається якась специфічна камерність способу життя головного героя, його небажання бути категоричним, що часто виявляється свідченням мудрості. Водночас зрозуміло, що рано чи пізно Геральт визначиться і буде відповідати за свій вибір (головне тільки, щоб цей вибір йому не нав'язували жінки, але вони нав'яжуть, я в цьому впевнена).
Словом, якщо "Кров ельфів" не розчарує, то читатиму я "Відьмака" до переможного. Може, колись доберуся й до "Гри престолів", але треба буде навчитися якось вміло виходити з вигаданого простору в реальність. Бо зараз мені дуже, дуже це важко робити. Реальність видається не такою цікавою. Уперше за багато років таке відбулося. І це за силою емоцій найбільше нагадує перші місяці кохання))  Оскільки на такому емоційному надриві мені важко жити, я сподіваюся здихатися цієї книжки якомога швидше, але для цього треба весь цикл дочитати до кінця, інакше життя мені не буде

середа, 2 травня 2018 р.

Із цим треба поводитися обережно: дражливі теми і прийоми в малій прозі

Часом, читаючи твори початківців, помічаю, як молоді автори без вагань беруться за теми і прийоми на межі провалу. Такі теми я називаю для себе маніпулятивними. Чому? Тому що вони апріорі заточені на сильний емоційний вплив на читача, а тому автору далі можна не сильно старатися, бо він просто обігрує те, що й без нього вражає. Які теми я маю на увазі?
Смерть дитини/Переривання вагітності/Неможливість завагітніти
Одного разу я була на прозових читаннях, де автори представляли свою малу прозу. Фаворитом того вечора була сюжетно невибаглива історія про жінку, яка довго не могла завагітніти. Три сторінки нам шкода цю жінку, а потім авторка натякає нам, що жінці таки вдалося зачати дитину. І слухачки такі: "Слава богу!" Катарсис настав, усі раді, твір визнано найкращим на вечорі.
Я почувалася ніяково. Тому що з погляду художнього у цьому творі не було нічого, просто нічогісінько особливого. Самі емоції. Тема дражлива і важка сама по собі, авторка нічого не додала до неї свого. Так я думала, почуваючись сухарем у товаристві цукерок.
Потім почитала якусь новелу Анни Гавальди. Там жінка була вагітна, щасливо очікувала на свою дитину, але сталося нещастя, і дитини не стало. Навіть писати ці рядки мені важко, але, знову ж, бо тема така. Що додала до неї авторка? Де тут її письменницька робота? Здається, ніде, тут просто ефект теми призводить до ліні автора. 
Звичайно, є і винятки: "Прощавай, зброє!" Ернеста Гемінгвея, наприклад. Тут смерть Кетрін і дитини добиває читача і лишає сильний ефект на багато років (твір я читала років одинадцять тому), однак там ця страшна сцена довершує лінію загубленості головного героя, автор нас довго веде до кульмінації (хоча мене такий фінал все одно не влаштовує, і я цей твір не перечитуватиму). Звісно, порівнювати роман і оповідання не випадає хоча б з огляду на жанрові можливості, проте я вирішила згадати "Прощавай, зброє" як приклад роботи з темою, а не прямолінійної ледачої подачі.
Смерть бабусі/дідуся/батьків
У мене вже нема дідусів і бабусь, тому коли я читаю щось про щасливе дитинство, у якому вони є, а потім їх не стає, мені завжди дуже погано і досі. Востаннє це було, коли я читала оповідання Сергія Осоки з книжки "Нічні купання в серпні". Однак там усе рятує стиль, там автор нічого не робить екстраординарного з сюжетом, проте словом створює таку атмосферу, що читач сам занурюється у свої спогади, упивається ними, але оскільки саме цей автор на них наштовхнув, твір справляє сильне враження. 
Проте якщо молодий автор ще не впевнений у своєму стилі, краще не брати цю тему, бо легко можна збитися на щось зужите і перетворити трепетну тему на банальщину.
Смерть тварини/Знущання з тварин
Смерть тварини – це ще один удар нижче пояса читача. Істерику, яка зі мною сталася, коли я дивилася фільм "Білий Бім Чорне Вухо", повторив тільки перегляд "Піаніста" в дитячому нестабільному віці. Однак просто історії, де гине тваринка, недостатньо, щоб все було по-чесному. Одного разу в "ЛітУкраїну", де я працювала, надійшло непогане за стилем оповідання, суть якого полягала в тому, як у старої покинутої бабусі захворів кіт, і, оскільки його нікому було полікувати, а світ байдужий і жорстокий, він помер. Це оповідання ми надрукували, і воно отримало багато схвальних відгуків. Як на мене, твір врятував саме стиль, однак якоїсь роботи з образами  й сюжетом я не помітила. Усе прямолінійно і передбачувано з першої сторінки.
Смерть на війні
Тема АТО, як на мене, має бути табу для багатьох писців. Надто вже легко багато авторів, хто до війни не має прямого стосунку, але, типу,  щиро вболіває за Україну, розкидається у творах образами загиблих, перетворюючи ці смерті на ніщо, загублене в буквах. Нещодавно читала оповідання одинадцятикласників для конкурсу, і один хлопчина аж надто захопився проливанням крові воїнів на сторінках своїх творів. Причому, звісно ж, сюжету не спостерігалося. Прагнення показати своє ставлення похвальне, так само мені зрозуміло й те, що це ще дуже юна людина, яка хоче висловитися і висловлюється так, як вважає потрібним: голосно, виклично (і нехудожньо, на жаль). Однак саме ця тема саме зараз вимагає трепету й обережності. Не кожен може братися за неї. 
Смерть взагалі/Безвихідь/Депресія
Чомусь нас сильніше вражає, коли хтось помирає. Тому й автори в повальній кількості тицяють читачів носом у смерть на кожному кроці. Або не смерть, а просто нещастя. Читала одну непогану збірку авторки Юлії Ілюхи "Неболови". Це, повторюю, непогана книжка, але смерть/нещастя/депресивність/безвихідь там живе у кожному оповіданні, і якось мені вже стало смішно від цього. Це неприродно, і так не є. Так не буває, щоб саме безпросвіття. Однак авторка згущує морок і не пропонує виходів. Надмір не прикрашає "Неболовів".
Еротичні сцени
Це ще одна штука, на яку читач звертає увагу, а тому автори надто захоплюються, і в підсумку виходить жесть (або смішна жесть). Не було б так, не існувало би антипремії "Золотий хрін". А вона існує:)
Кліше про невгамовних жеребців і жезл кохання, що прагне вивільнитися з джинсового полону, здається, є в більшості творів початківців і не тільки початківців. Тямущі автори лаконічно описують такі сцени, однак недосвідчені входять у смак і переборщують до сміху. Редагувала я якось один фентезі-роман, усе було цікаво, аж поки любовна сцена не перетворилася на пародію на любовну сцену (а так не було задумано). Отже, з еротикою треба бути дуже-дуже обережним.

Звичайно, цей набір тем неповний. А ще він дуже суб'єктивний. Та і не тільки в темах/прийомах тут річ, як у самовпевненій прямолінійності їх подачі, у кліше (що погано в будь-якому жанрі). І взагалі, я, коли написала цей список, пригадала свою книжку і знайшла в ній три з п'яти пунктів. Проте оскільки читака з мене кращий, ніж писака, роблю висновки. І висновок такий: у наступних моїх творах ніхто не вмиратиме, бо в житті і без смерті багато вражаючих епізодів. Щоправда, щоб вразити ними, треба буде більше старатися.

неділя, 29 квітня 2018 р.

Перший млинець: "ЕнеЇДА", "Букоголіки"

Сталося нечуване: про українську літературу почали говорити по телику! Телика я не дивлюся, але  з фб дізналася, що на UA:Першому стартували аж  два літературні проекти: серйозний і не дуже.
"Не дуже" - це кулінарна програма "ЕнеЇДА" з ведучим Євгенієм Клопотенком. Відповідно до задуму, на кухню до ведучого приходять критики й письменники з рецептам страв, так чи так пов'язаними з нашою літературою. Логічно, що в першому випуску йдеться про "Енеїду", а точніше, про борщ, не раз згаданий на сторінках поеми. Чим же, як не борщем, освятити перший випуск?
Під час перегляду цього й наступного випуску в мене виникли двоїсті враження. Спершу я, звісно, думала так: "Ура-ура! Про літературу заговорять  невимушено, про літературу заговорять на широкий загал! Та ще й заговорять компетентні люди!" 
Потім я подумала: а як в одному кадрі будуть співіснувати компетентні люди в літературі і компетентна людина в борщах? (Одразу скажу, що я не перевіряла рецепт полтавського борщу, мене він цікавив менше за все, однак читала коменти, що його правильно варити не так, як показано. Ну, таке) Мене передусім цікавило, як розкажуть про літературу в розважальному форматі. Котляревський? Круто! Коцюбинський? Дайте два! Борщ так борщ, карасі так карасі.
На жаль, побоювання виправдалися: гості інтелігентні, розказати мають про що, і тільки вони починають про щось цікаво розказувати, як ведучий їх перебиває нагадуванням, що час різати моркву. Потім знову удає, як йому цікава особистість автора, але ж - яка прикрість! - настав час кришити часник. Контраст між рівнем ведучого й гостей надто разючий (причому я кажу не про рівень знань, звісно, це ж все-таки кулінарна програма, а не конференція з літературознавства, я все розумію). Мене вражав контраст у природності поведінки. У кострубатості швів, якими намагалися зшити всесвіти гостей і всесвіт ведучого. Ну бо зверніть увагу: гості в образі хіпстерів, а ведучий - в образі Мері/Піппіна з "Володаря перснів". Нічого не маю проти,  але це важко поєднується в одній картинці. У результаті тема літератури не розкрита, хоча саме вона має чіпляти. Можливо, це пов'язано з обмеженням у часі, а, може, зі сценарієм (тут взагалі просто: можна викинути незрозумілі вставки додаткових рецептів, що відволікають від основного сюжету програми). Кулінарних програм-бо безліч, додайте більше літератури у всю цю справу.
Менше з тим, я побачила й одну круту важливу річ. Це щире намагання обох сторін діалогу дійти згоди. Я уявляю, як воно: людям-фахівцям з літератури намагатися  розповісти щось цікаве про мегакласних письменників у перерві між шаткуванням овочів. Однак вони це роблять заради справи популяризації літератури. Також уявляю шок ведучого, якому треба вдавати зацікавлення тим, що йому, очевидно, зовсім чуже, але і він намагається теж. Напевно, щось путнє може вийти тільки якщо такі діалоги починати й продовжувати, помилятися і вдосконалюватися. 
Загалом припускаю, що, може, я просто давно не дивилася телика, тому такі враження виникли через незвичку сприймати поверховий формат. Однак я і далі обов'язково дивитимуся, хоча, як на моє око, поки що картинка трохи карикатурна. 

Друга програма, яку я переглянула буквально двадцять хвилин тому, - це "Букоголіки" з Євгенієм Стасіневичем. Тут все краще (хоча б тому що Євгеній Стасіневич), однак і тут якісь паралельні реальності перетнулися. 
Що сподобалося: люди з літературним смаком  (Олексій Жупанський, Ярина Цимбал). Локації зйомок. Рубрика про літературний треш (у першому випуску Євгеній Стасіневич розкритикував "Алхіміка" Паоло Коельйо, щоправда туманно, без конкретики). Я вважаю досягненням з екрана розповідати, чому певна книжка є переоціненою. 
Що здивувало: розмова з Віктором Ющенком. Це було щонайменше малоінформативно. А на питання про те, як держава може підтримати книговидання, пролунала максимально неконкретна відповідь. З іншого боку, приємно, що екс-президент читає книжки, але цього мало, щоб інтерв'ю з ним зацікавило.
Одразу ж після Ющенка - несподівана рекомендація подивитися серіал "Справжні детективи" з Метью Макконахі й Вуді Гаррельсоном. Ну, це мені якраз сподобалося. Якби існувала ще якась програма суто про огляд сучасних класних серіалів, я б дивилася теж.
Що ж, побачимо, що буде далі.

Хай які суперечливі враження виникли під час перегляду обох програм, я дуже рада, що вони з'явилися, і підтримуватиму обидві своїми переглядами. Раджу всім переглянути теж, щоб скласти своє враження. А, може, і борщу зготувати полтавського.






середа, 25 квітня 2018 р.

Фентезі, що мене переслідувало

Одного дня я розлюбила казочки. Сталося те класі в п'ятому, коли я взяла в бібліотеці казки Оскара Вайльда. Відтоді світ не міг бути таким, як раніше. Світ став сумним і незрозумілим. 
Я вирішила відмовитися від казочок. За винятком Гаррі Поттера хіба що (хоча і він для мене – похмура історія).
Але життя вперто тицяє мене носом у казочки) Не знаю, хто мені тільки не радив почитати "Відьмака"! Щороку якась нова людина у розмові несподівано звертала на похвалу цій сазі. А минулого тижня мені нарешті вручили книжку: "На, читай!"
Звісно, не минуло й тижня, як перша книжка про "Відьмака" позаду.
І, звісно, називаючи "Відьмака" казочкою, я сильно спрощую сприйняття цього твору. Хоча як знати, хто що шукає в ньому? 
Я передусім шукала пояснення, чому "Відьмак" подобається такій великій кількості людей, і навіть не намагалася сформувати своє враження під час читання. І тільки вчора вночі, перегортаючи останні сторінки і розуміючи, що попереду в мене нові історії про Ґеральта, я зрозуміла, що натиснула кнопку "так" і повернулася обличчям до магії світу Анджея Сапковського.
Чому?
Звісно, не тому, що я фанат міфології. Настільки не фанат, що гуглила слово "стрига", хоча потім зрозуміла, що це слово мені знайоме у варіанті "стригойка" із творчості Михайла Коцюбинського (щоправда, у Сапковського і Коцюбинського це не ідентичні істоти). Ну, тобто надприродні істоти мене зовсім не цікавлять, хоча саме всякі поторочі приводять Ґеральта до пригод.
Не можу сказати, що мене сильно зачепив і сам світ, у якому Ґеральт шукає на свою світлу голову проблем. Але мені заімпонував сам образ загадкового мандрівника, який, щоб прожити, має вбивати потвор, а насправді частіше рятує їх. Мораль у підсумку така: не спішіть таврувати не таких, як всі, поцікавтеся спершу, чому вони стали такими, і, може, пощастить в личині потвори відчаклувати принцесу або принца. Це вже не казка, так буває і в реальності.
І, звісно, гумор. У "Відьмакові" чимало дотепних епізодів, особливо в діалогах Ґеральда з мандрівним музикою Любистком. До речі, ці друзяки (що типово для пригодницьких книжок) дуже різні за характером, нерідко  Любисткове невміння тримати язика за зубами призводить до халеп, які розрулює Ґеральд, але читачеві тільки цього й треба.
Стартуючи з невибагливої казочки про зачакловану принцесу, автор поступово розгортає  перед читачем складні людські вибори (звісно, їх належить зробити Ґеральту з Рівії, однак не тільки йому). І ось перед читачем вічні дилеми помсти і прощення, скромності й жаги багатства,  зради й вірного кохання. До речі, жінка, у яку закохується наприкінці першої книжкис сам Ґеральт, – основна причина, чому я б почитала і другу книжку.
Не можу також не відзначити структуру книжки. "Останнє бажання" – це збірка оповідань, головним розрулювальником проблем у яких є відьмак. Я так розумію, решту книжок написано по-іншому, але починати занурення у світ "Відьмака" дуже вдало саме з оповідань.
Щодо українського перекладу. Він недосконалий, тексту явно бракувало ще однієї-двох читок. Поруч із прекрасними перекладацькими або редакторськими словесними знахідками сусідять русизми. Це не незнання, а недогляд. Оскільки сама часом працюю з книжками, знаю, що таке трапляється через поспіх. Менше з тим, далі я б воліла читати саме український переклад, бо робота зі словом тут все-таки детектед. Навіть смілива зміна імені одного з головних героїв на Любисток (в оригіналі його звати на честь квітки жовтець, у російському перекладі – "Лютик") мене влаштувала (наприкінці книжки в коментарях перекладачі пояснюють, чому Любисток).
Як і належить, завершення першої частини інтригує й надихає братися за продовження (хоч назагал читати саги – не моя фішка). "Відьмак" справляє враження простого, але захопливого читва не без приводів подумати про щось більше, ніж сюжет. Тому всім, хто радив мені нарешті звернути увагу на цей твір, дякую! А Вікторії з Михайлом дякую за книжку :)


неділя, 22 квітня 2018 р.

"Маруся Чурай" в опереті: чому не зачепило

Хотіла назвати пост "Педагогічні прорахунки", тому що на виставу "Маруся Чурай" ми ходили з учнями (причому з однією з моїх улюблених груп). І прикро було бачити, що, на жаль, їхніх сердець сценічне втілення Марусі Чурай не дуже торкнулося.

Якщо відверто, мене і моїх колег теж. Може, тут вся річ у тім, що сам твір Ліни Костенко (і враження про нього у читацькій уяві) важко перевершити у будь-якій іншій інтерпретації, однак я наслухалася скільки чудових відгуків про виставу, що все ж покладала на неї очікування і раділа можливості побачити сценічне втілення разом з учнями.

Почну з мінусів, бо їх у виставі більше.
Образ Марусі Маруся Чурай у романі Ліни Костенко – це зраджена велич. І ключове слово тут не "зрада", а саме "велич": у коханні, у самоповазі, у творчості. У виставі Маруся невиразна, а подеколи й істерична. Не вірю, що справжня Маруся могла б верещати. А ще мені не вірилося ані в її любов до Гриця, ані в живий біль її творчості, ані в жаль за батьком – і знову текст промовляє переконливіше. Ну а про таку дрібницю, як те, що сценічна Маруся русява (тоді як за текстом  вона чорнява), і згадувати, мабуть, не варто.
Образ Івана Іскри
Отут вже Дінине розчарування. Іван Іскра – один із найкращих чоловічих образів нашої літератури. Іван – вірно закоханий у Марусю лицар, справжній воїн, син звитяжного Якова Остряниці. Він рівня її душі, однак Маруся з дитинства закохана в Гриця. Іван, що "лиця на нім нема" під час суду мчить до гетьмана Хмельницького в надії врятувати Марусю. У виставі Іскра взагалі ніякий, раз він істерить на суді (це неприпустимо), а потім (тут вже зворушливіше) просить Марусю вийти за нього, хоч і знає, що цього не станеться. Усе. Про Іскру як про воїна майже нічого нема (історична лінія взагалі опущена, хоча це левова частина тексту). Поскупилися увагою сценаристи, на превеликий жаль. Зате постаралися показати другорядних персонажів – бабів, що дзяволять на суді проти Марусі. Що я можу сказати? Створити атмосферу бабства вдалося, діалоги були жвавими, яскравими, смішними. Напевне, це одне з того, що запам'яталося з першої дії (назагал надзвичайно розтягнутої).

Час
Перша дія триває півтори години і весь цей час триває суд над Марусею. Друга дія динамічніша,  а тому мені видалася цікавішою, однак все галопом по Європах.
Невідчитувані символи
Вистава насичена символами. Деякі відчитати легко (пісок–швидкоплинність життя, його марноти,  дерева – вічність життя, червоні стрічки – пролита кров і тд). Деякі зрозуміти складніше – чавуни на головах чоловіків (це має дивний вигляд, але зрозуміло, що йдеться про смерть). Але римські легіонери з ефектними крилами... Може, це моє невігластво, я не боюся зізнатися, однак що це було? Натяк на війну? Справедливість? Чи абсурд? Схиляюся до останнього варіанту. Утім, де абсурд, так і сміх: мені було важко стримувати його, коли ці легіонери поважно ходили упереміш із образами в українських строях. Але ок, крила були ефектні.
Відсутність кількох важливих образів
Наприклад, мандрівного дяка, з яким Маруся ходила на прощу. З одного боку, це зрозуміло: якби ще й історичну лінію показали у виставі, треба було б це показувати до третіх півнів. Однак з іншого, це суттєво обмежує розмах твору. Цю лінію можна було б протягти і навіть подарувати кілька алюзій на сучасність, адже тема про накращих перших полеглих, як-от Гордій Чурай, і пристосуванців, типу Вишяка, актуальна дотепер.
Фінал
Загалом фінал був непоганим за силою впливу на аудиторію, але мені він не сподобався. У романі тяжкохвора Маруся чує, як дівчата співають пісню "Ой не ходи, Грицю", і просить їх не співати далі, тому що їй несила слухати цю пісню. Так, читач розуміє, що Маруся помирає, але все ж авторка лишає уяві недосказаність. У виставі ж квадратно все обігрують - пісня не звучить, Маруся помирає і возз'єднується зі своїми найближчими на тім світі. Як же це збито, хіба ні?

Переваги вистави
Сценографія
У виставі красиві декорації, є кілька прекрасних пісень, виконаних прекрасними голосами. Чудові костюми. Картинка гарна. Гарні танцюристи.
Другорядні персонажі
На відміну від головних героїв, другорядні видалися переконливішими. Як я ненавиджу Бобренчиху в романі, так само вона мене дратувала й у виставі. Переконливим вийшов і Мартин Пушкар, Семен Горбань, гінець від гетьмана, ба навіть Богдан Хмельницький. Тут і індивідуалізована мова, і жарти – це спрацювало.
Образ Гриця
На образ Гриця сценаристи не поскупилися, це найбільш психологізований образ вистави. До речі, у фінальному діалозі між Марусею і Грицем Маруся взагалі не говорить. Дуже розмазано момент, коли Гриць п'є зілля. Але загалом трагедію Гриця розкрито (тоді як Марусі – ні).

Ось такі вийшли мої враження від вистави, яка, до речі, тільки цього року з'явилася. Дуже мені цікаво, що сама авторка думає про таку інтерпретацію. Розумію, що я досить холоднокровно підійшла до відгуку, але так було й протягом вистави: не знаю, де там можна було просльозитися (і це при моїй тонкосльозості: я півтора тижня тому плакала в маршрутці, коли перечитувала сповідь Марусі, а позавчора не стримала сліз на есклаторі, коли читала фінальну сцену "Тигроловів"). А тут щось ну взагалі повз. 
Менше з тим, ця вистава надихнула мене на ідею передивитися всі сценічні інтерпретації творів ЗНО. Дуже мені хочеться побачити "Місто" в Театрі юного глядача (від "Лісової пісні" там я просто в захваті). Потихеньку реалізовуватиму задум, аби тільки шалений розклад дозволяв.