четвер, 7 грудня 2017 р.

Підсумки року за версією книгоблогерів: результати першого тижня

Минулої суботи мені спало на думку запросити книгоблогерів до обговорення найцікавіших, на їхній погляд, книжок 2017 року. Все, що я хотіла побачити, – список книжок, що захопили не критиків і не літературознавців, а активних читачів. Мені справді цікаво, як цей рейтинг відрізнятиметься або чим буде схожий на підсумки інших премій (у нас їх принагідно до художньої української літератури аж дві: премія "ЛітАкцент" і "БіБіСі"). Ну, а щодо перекладних книжок то таких премій у нас узагалі нема (якщо є, але я не знаю про них, то втріть носа невігласці в кометарях, невігласка тільки порадіє). 
Словом, я вирішила надіслати книгоблогерам анкету про читацький рік-2017. Там є питання про найкращі українські книжки: різножанрові оригінальні й перекладні. Також є питання про найкращих перекладачів, улюблені видавництва, читацькі розчарування тощо. Дуже приємно, що майже всі блогери підтримали ідею, а третина вже навіть надіслала свої відповіді! Тому я щиро вдячна всім, хто відгукнувся, імена/подяки будуть вже у фінальному пості (можливо, вдасться його надрукувати на якомусь ресурсі з більшою аудиторією). А поки що публікую тут проміжні результати з надією, що хтось із незнайомих книгоблогерів захоче взяти участь у голосуванні. Якщо ви з-поміж таких, то будьмо друзями, лишіть мені свою адресу на сторінку/емейл, і я вам сама напишу. 
Отже, ось топ-5 книжок двох списків ("Сучасна українська література" і "Перекладна література" в жанрах художньої літератури. Є також український і перекладний нон-фікшн, але не хочеться одразу відкривати всі карти, тому поки що просто як тизер пропоную  тільки два рейтинги. Вони, впевнена, зміняться, щойно дві третини блогерів надішлють свої відповіді, а нові учасники долучаться до ініціативи.
Сучасна українська художня література
1. Сергій Жадан "Інтернат"
2. Катерина Калитко "Земля загублених"
3. Володимир Рафєєнко "Довгі часи"
4. Артем Чех "Точка нуль"
5. Марк Лівін "Рікі та дороги"

Сучасна перекладна художня література
1. Кент Гаруф "Наші душі вночі"
2. Салман Рушді "Два роки, вісім місяців і двадцять вісім ночей".
3. Ніл Ґейман "Американські боги"
4. Селесте Інґ "Несказане"
5. Марґарет Етвуд "Оповідь служниці"



Наостанок хочу сказати. що книжок у  довгих списках значно більше, просто вирішила для розігріву опублікувати перші п'ять позицій у двох номінаціях. Але наступного разу сподіваюся оприлюднити ще більше інформації, головне, щоб активні читачі відповідали мені не менш активно, ніж вони читають книжечки :) До речі, цього тижня синхронно з рейтингом у фб виникла  Спільнота книжкових блогерів України Там теж, сподіваюся, публікуватимуть перебіг голосування. Друзі, долучайтеся!




субота, 2 грудня 2017 р.

Про війну сучасну, про війну минулу

От уже й грудень за вікном, і я усвідомлюю, що скоро треба підбивати книжкові підсумки року.  Цього року я читала трохи менше української літератури, ніж зазвичай. Однак є книжки, які я оминути не змогла. З-поміж них, зокрема, "Інтернат" Сергія Жадана і "Троща" Василя Шкляра. 
"Інтернат" ще задовго до його появи критики й читачі позиціонували мало не як головний роман про війну. Уявляю, як це мало би пригнічувати автора під час написання твору.  У підсумку вийшов і не роман (а, швидше, повість), і не зовсім про війну. У підсумку, як і можна було передбачити, частина читацької аудиторії Сергія Жадана розчарувалася,  тому що повість виявилася не епічною і без претензій на відповіді "хто винен і що робити". Зате книжка дозволяє побачити війну очима пересічної людини.
Головний персонаж, учитель укрмови Паша – людина без чіткої громадянської позиції – це розгублена "маленька людина", яка вирушає на окуповану територію, щоб забрати з інтернату свого племінника. Дорога сповнена  наражань на смерть мало не на кожному кроці. Переважно нічого ніби не відбувається, але читач разом із Пашею тремтить від усвідомлення того, що вбити ні за що ні про що тебе можуть на кожному кроці. Отже, передусім ця книжка про всеохопний страх і розгубленість, у якому живуть люди Донбасу.
По-друге, цей роман, як і більшість творів Жадана, що я їх читала, про відповідальність. Паша багатьох страшенно дратує через оту свою ніякість і невиразність, але Паші принаймні відоме почуття відповідальності – спершу за племінника, а потім і за інших людей, яких зустрічає на своєму шляху. З усвідомлення своєї відповідальності Паша імпонує дедалі більше, урешті, він досягає своєї мети й повертається додому. Протягом трьох днів Паша змінюється, отже, символічно його дорога до інтернату – це дорога до усвідомлення себе і того, що ти можеш зробити хоча б  для своїх рідних. 
Роман написано так, що читач, як і Паша, смутно уявляє, де свої, де чужі і хто взагалі свої, а хто чужі. Це не важливо: Паші треба забрати Сашу, Паша йде. Довкола страшно, сіро, безспросвітно, брудно, але Паша долає шлях, приймає рішення і мріє повернутися додому і щоб до його дому не долітали снаряди.
З одного боку, як я вже сказала, Паша дратує, тому що в нього нема своєї позиції щодо війни. От у мене, наприклад, вона є, і мені дуже легко про неї писати в бложику в теплій хаті за дофіга кілометрів від війни. А в Паші позиції нема, і хата в нього не тепла, і війна для нього не привід для роздумувань, а реальність, у якій треба якось виживати і хоча б щось дороге зберегти.  Тому, з другого і по-людськи адекватного боку, Сергій Жадан не помилився з персонажем. Цей персонаж випробовує не тільки нерви, а й людяність, показує реальність із малопроговореного  поки що фокусу. Ось чому післясмак після прочитання один: як це все складно... 
Читала я нещодавно книжку Всеволода Стеблюка (попередній відгук у блозі про неї) і думала: боже, скільки тут крові, скільки смертей і жахіть, але враження про оповідача було якесь легке, тому що в нього є те, у що він вірить і від чого не відмовиться. І читаю я про три дні Паші, про його полохливу дорогу, і хоч ніхто з головних персонажів не вмер і не покалічився, безпросвіття наскільки зашкалює, що читати емоційно тяжко. Розумію, що порівнювати документальну книжку й художню якось не дуже, але в мене все це якось наклалося одне на друге, і я відчула, що поки істина така: про цю війну не варто шукати епічного фокусу в літературі, дай боже розуму хоча б не позабувати нічого і нікого. Ну, і те, що з переконаннями, звісно, йти в житті легше, але не варто ними гатити в чужі вікна.

"Троща" Василя Шкляра заінтригувала мене ще до того, як я вирішила її почитати. Передусім саме цей твір надихнув деяких наших критиків на створення премії "Золотий хрін" за найгірший опис сексу в нашій літературі. Я вважаю, що розвиток антипремій – це круто, і сцена про дівчину з губами лошати справді кумедна, але Василь Шкляр ще з "Чорного ворона" натякнув, що еротичні сцени – не його коник. Однак, як і "повняве сраченя", "губи, що пахнуть зеленою кров'ю лободи (Світлани?)" увійдуть до золотого фонду літературного тролінгу.
І все ж Василя Шкляра читачі цінують не за тонкощі виписувань любовних сцен, а тому легко пробачать йому лошачі губи коханої. Тим більше, що в "Трощі" порушена серйозна і, на жаль,  актуальна проблема – зради і спокути.
Головний персонаж – у минулому упівець – повернувся після 25-річного ув'язнення й намагається побудувати життя наново. Проте спогади повертають його в 1947 рік, де його й побратимів хтось зрадив і наразив на сумніви щодо найближчих людей. Хто зрадив і чому – сюжетна інтрига твору, але не вона вражає найбільше. Мені особливо сподобався відмова від чорно-білого поділу персонажів.
Так, симпатія автора й читачів на стороні упівців, однак і вони, як і їхні вороги, не гребували жорстокими методами і не постають святими та божими. Не можна бути святим та божим на війні, де за одного повстанця вирізають усю його родину. Причому, якщо цей повстанець – зрадник, цю родину можуть знищити свої ж.
Книжка написана ніби готовий сценарій до фільму, з грамотним чергуванням епізодів, флешбеками і без зайвин. Думаю, фанати Василя Шкляра не мають бути розчарованими. Щодо мене, то книжка для мене більше плюс, але вона на раз.

Начитавшись по саму зав'язку про війни минулі й сучасні, я хочу одного: якогось жахастика або ванільних віршиків за любов. Не знаю як там з віршиками, а от Макса Кідрука я б читнула. Тим більше, в нього вийшла нова книжка. Треба буде ознайомитися.




четвер, 30 листопада 2017 р.

Війна очима лікаря


Таких книжок в Україні направду бракує. Насамперед тому, що в період, коли війна триває і далі лишається оголеним нервом в повсякденні країни, важливо не забути «ані коми, ні тії же титли». І поки до філософського осягнення подій Революції Гідності й війни на Донбасі у формі художньої літератури ще далеко, на першому місці постає література документальна. Однак у ситуації загальної зневіри й недовіри постає питання: а хто має право писати про війну? Чия правда може бути найдостовірнішою і чи можлива достовірність в аналізі того хаосу, що спіткав нашу державу? Чий голос з-поміж голосів усіх охочих висловити свою думку має право звучати й бути почутим?
Як на мене, це передусім живе слово очевидця. У цім сенсі книжка українського військового вченого-медика Всеволода Стеблюка «Синдром АТО. Нотатки «Айболіта» – це ліки проти безпам’ятства. Бо хай як боляче згадувати, скажімо, події Іловайської трагедії, здається, що це вже просто цеглина з безлічі страшних подій. А оскільки, за Олександром Довженком, «людська душа — це чаша для горя: коли чаша повна, скільки не лий уже, більше не вміститься», то й усвідомити все жахіття і увесь героїзм війни нема ані емоційної, ані інтелектуальної снаги. І ми починаємо забувати, витісняти з душі інформацію про почуте. Ось це і є страшна несправедливість щодо наших воїнів і їхньої пам’яті – і її допустити не можна.
Тому коли я довідалася, що Всеволод Стеблюк написав книжку про АТО, то не мала сумнівів, що прочитаю її хоча б для того, щоб виявити повагу до всіх, хто захищає кордони нашої держави, усвідомлено ризикуючи своїм життям. 
Про подвиг Всеволода Стеблюка, здається, чули всі. Це саме той лікар з позивним «Айболіт», що вижив під час проходження пекельного «зеленого коридору» і врятував понад вісімдесятьох українських воїнів. Інтерв’ю з цією людиною транслювали чи не всі канали, а от відгуків на його книжку поки що небагато. Напевно, це пов’язано з тим, що таку літературу не можна читати знічев’я, до неї треба бути готовим. Морально й інформаційно готовим.

Не тільки про Іловайськ

«Синдром АТО. Нотатки Айболіта» – це книжка про Іловайськ. З одного боку, це історія про те, як лікар Стеблюк на своїй славнозвісній бойовій машині Жужі рятував українських воїнів, вивізши їх із поля бою й надавши медичну допомогу. Однак Іловайськ – це тільки одна з головних тем цієї сповіді. «Синдром АТО» – не просто нотатки людини, якій випало відіграти важливу роль на війні і яка намагається впорядкувати болючі спогади із терапевтичною для себе метою. Це жива частина історії незалежної України. Частина суб’єктивна (а тому і справжня), подекуди невідредагована, непричесана. Зате безпосередня, дуже докладна і по-своєму провокативна. 
Скажімо, як поставитися до російського офіцера, який взяв наших хлопців разом із лікарем Стеблюком у полон, однак дозволив Доку позбирати поранених? Він міг і просто розстріляти полонених, адже Док уже встиг побачити озброєння, позиції  ворога. Але чомусь ворог просто відпустив, подарував життя цим поцілованим Богом людям… Однак хіба можна забути, що цей-таки ворог вдерся на чужу землю й забрав життя її захисників? Химерна і страшна колізія життя. «Як до цього ставитися?» – спитав Всеволод Стеблюк свою аудиторію під час презентації книжки в Харкові. Запала тиша. – «От і мені важко сказати», – зізнався автор незручного питання. І таких незручних питань, зокрема і до української влади, у книзі багато. Та хай які дражливі моменти зачіпає автор, все одно в цій книжці ані крихти «зради», а тільки бажання розповісти про війну ту правду, яку Стеблюк-«Айболіт» бачив сам. 
«Синдром АТО» відкриває нам війну без прикрас. Тут чимало важких сцен, натуралістичних подробиць, тут багато поранень і смертей. Тут є Революція Гідності,є кривава зима 2015-го року, на якій Всеволод Стеблюк разом із колегами рятували тих, кого можна було врятувати. І, звісно, є війна, є пекельний коридор під Іловайськом, полон, дострілювання поранених, ризик перемовин із росіянами, лікування поранених – своїх і чужих. Повернення додому і усвідомлення, що остаточно повернутися звідти не виходить. 
Водночас у книжці чимало веселих, по-своєму затишних замальовок із життя військових. Тут і пісні, й аромат польової кухні, і нові знайомства, і радість від почуття братерства. І читач бачить, що на війні є місце любові, зраді, дружбі – усьому, що існує в цивільному житті, от тільки на війні все це відбувається сконцентровано, щільно, швидко. 
Багато у виданні й екскурсів у минуле Всеволода Стеблюка, спогадів про ті світоглядно важливі епізоди з життя, де формувався характер майбутнього медика. Є тут згадки про розмови з дідом-фронтовиком, про Чорнобиль, про Революцію на граніті… Скрізь автор оповідає про межові стани усвідомлення свого громадянського обов’язку на складному шляху становлення рідної держави.

Читати, не можна ігнорувати

«Синдром АТО. Нотатки «Айболіта» для пересічного читача може постати ніби з якогось альтернативного світу, про який він ніби щось і чув, але трохи не в такій формі. Це альтернатива журналістським розслідуванням, сюжетам офіційних телеканалів. Це правда з уст людини, якій судилося вижити. Хто зна, можливо, не в останню чергу для того, щоб про все це розповісти. А наше читацьке завдання – не затуляти вух і слухати. Пам’ятати й розповідати іншим. І я перегортаю останні сторінки книжки і, хай як важко розлучатися з нею, передаю її і слово про неї далі. Принаймні це я можу зробити.



понеділок, 27 листопада 2017 р.

Перевідкрити літературну Донеччину


Читання антологій нагадує перемикання телеканалів. Про доробок авторів пропонують скласти думку на прикладі кількох творів, і далі вже спрацьовує фактор зачепило/не зачепило. Зачепило – пошукаю докладніше, не зачепило – клацаю/гортаю далі. Антологія, отже, – це своєрідний каталог авторів, демо-версія їхньої творчості.
Водночас жанр антології передбачає об'єднання різних авторів під один знаменник: стилю, теми, географічних координат життя й творчості... З цієї причини хороша антологія претендує на фіксацію літературного явища. Іноді географічний принцип допомагає це зробити. Існує ж в Україні феномен Житомирської школи прозаїків або Станіславський феномен. А як щодо Донбасу? На це питання допомагає знайти відповідь нововидана книжка "Порода. Антологія українських письменників Донбасу" (видавництво "Легенда"). До видання увійшли твори понад шістдесяти авторів, з-поміж яких і класики, і сучасні письменники різного віку. Життя кожного з них так чи так пов'язані з Донбасом.

Порода: найцікавіші імена 
Порода. Найперша асоціація – міцний характер. Друга, природно, – кам'яне вугілля, з яким асоціюємо Донбас. Написала й задумалася: а з якою літературою асоціюю сучасний Донбас? Важко відповісти, адже я знаю вкрай мало імен письменників звідти. Хоча, прочитавши книжку, розумію, що не так вже й мало.
Тому що і Володимир Сосюра, і Василь Стус, і Іван Світличний, і Леонід Талалай, і Емма Андієвська, і Василь Голобородько – це і є та порода, та висока полиця авторів, яку подумки класифікуєш як "перший клас", і аж потім задумуєшся, а звідки вони родом і як вплинула на них мала батьківщина. Є тут і дисидентська полум'яна громадянська лірика,  і "тиха поезія", і абсолютно шалені експерименти абсурдистської прози... Очевидно, що література письменників зі Сходу ніколи не була відірваною від загальноукраїнського літературного процесу, і велика актуальність антології полягає в тому, щоб цю тяглість матеріально підтвердити великою книжкою. Напевно, це і є її найважливіше завдання.
Умовно твори антології можна поділити на дві категорії: класики (які поза сумнівом перебувають у контексті загального літературного процесу) і сучасники, що їх з різних причин таврують "тими, що осторонь". Антологія доводить, що ні разу не осторонь, а навіть навпаки, у самому епіцентрі подій, про які більшість читачів знає з чужих переказів, але тепер має змогу довідатися з перших вуст.
Здавалося б, творчість авторів Донбасу мала би об'єднувати тема війни й окупації, проте ні, таких творів в антології не так вже й багато. Однак тема безперспективності життя маленької людини все-таки на одному з чільних місць. Жодного пафосу, тільки нестерпна важкість буття. Вряди-годи виникають іронічні замальовки, абсурдистські твори, але й вони, за поодинокими винятками, про похмуре, сіре життя, за зміни в якому треба поборотися.
Якщо говорити про найцікавіших авторів антології для мене, то це Олена Стяжкіна, Ірен Роздобудько, Володимир Рафєєнко, Олег Соловей, Сергій Жадан, Любов Якимчук і Олексій Чупа. Усіх їх я вже читала раніше, можливо, тому було приємно знову впізнати їхній творчий почерк. Двоє зі згаданих письменників – Володимир Рафєєнко і Олена Стяжкіна – це взагалі маст рід для кожного, хто хоче скласти своє уявлення про сучасну прозу Донбасу. Однак будьте готові: це читво важке. Зате й стереотипів поменшає.

Мовні американські гірки
Антологія двомовна, тому особисто мені треба було підготуватися до емоційних американських гірок, пов'язаних із мовним враженням. Останнім часом маю проблему: набагато гірше сприймаю емоційно тексти, написані російською мовою. Особливо сучасні тексти. Мені треба звикати до цього синтаксису,  зворотів, словом, природнього плину цієї "речи". Попри всі подолані особисті стереотипи, російська мова для мене чужа. Тож, розігрівшись на україномовних зразках, потім важко було в'їжджати без попередження в атмосферу російськомовного тексту. Проте розумію, що, подавши твори двома мовами, автори хотіли показати література Донбасу правдивіше, тож підхід цілком виправданий.

Міні-материк літератури
Якість текстів антології різна. Переважно це література з амбіціями елітарної, проте подекуди трапляються й ніжні вкраплення стильово зужитих  панегіриків батьківщині. З того, що сподобалося, –  уривок із твору Ірен Роздобудько "Юзовка", де авторка розповідає про Джона Г'юза, британського промисловця, що заснував Донецьк. Зачепив уривок роману "Долгота дней" Володимира Рафєєнка. Цей твір я читала в перекладі Маріанни Кіяновської, однак цікаво було бодай трохи ознайомитися з ним в оригіналі. Запам'ятався й етюдик Олексія Чупи про футбол і патріотизм... Це я все згадую прозу, але є й чудові поетичні зразки. Взагалі, поезія представлена в антології вигідніше. Із задоволенням перечитала фрагменти з "Життя Марії" Сергія Жадана, вірші Любові Якимчук. Під дих вкотре вдарили "Тюремні сонети" Івана Світличного. Ось це точно порода!

Читацькі маршрути: ON
"Порода" – книжка не для кожного. Вона не так про насолоду від мистецтва (хоча це є), як про розширення пізнавальних обріїв і про стимули думати своїм розумом. Її точно треба прочитати всім, кому небайдужа ситуація на Донбасі, хто хоче краще пізнати його мешканців і перевідкрити для себе літературну Донеччину. Хоча насправді вдасться тільки привідкрити, визначитися з цікавими для себе авторами й накреслити читацькі маршрути надалі.




середа, 22 листопада 2017 р.

Новинки сучасної української прози: О. Забужко "Після третього дзвінка вхід до зали забороняється"

Листопад для мене – місяць сучасної української літератури. Коли я дізналася, що в Оксани Забужко, Сергія Жадана й Василя Шкляра вийшли нові книжки, то запланувала читання саме для цього чудового місяця напередодні зими. Сказано – зроблено: протягом півтора тижня проковтнула збірку Оксани Забужко "Після третього дзвінка вхід до зали забороняється", роман Василя Шкляра "Троща" і роман (хоч, якщо по-чесному, то це повість) Сергія Жадана "Інтернат". Почати хочу з нової збірки Оксани Забужко.


Якось у серпні я почала писати топ 15 найкращих сучасних українських прозаїків. Спочатку мені здавалося, що це дуже легко, адже авторів у нас чимало, і в багатьох у доробку є гучні книжки. Однак на ділі все вийшло натужно: мені поки що не вдалося набрати й десятьох письменників, які б не просто видали багато книжок і стали популярними в медіапросторі, а й звучали своїм неповторним голосом і щоб голос той чувся переконливо хоча б у чотирьох-п'яти непрохідних книжках. І хоч з десяткою-п'ятнадцяткою в мене поки не складається, я завжди знаю, з кого треба починати, хто очолює топ і кого можу без вагань назвати найкращим автором, вірніше авторкою, нашого сьогодення. 
Для мене це  Оксана Забужко.
Жоден її твір (навіть якщо допікав і обурював) ніколи не розчаровував і завжди вражав своїм приголомшливим, захмарним стилем. І тут я не тільки про славнозвісні речення-ризоми, а й про лексику. Можу закластися, що кожен прихильник Оксани Забужко віднайшов для себе якісь дивовижні слова саме з її творів! Я просто заплющую очі й рендомно згадую якісь слова. Є! Одразу два! Поетичне "суцвіття газу" з вірша "Жінка з цитринами"(до речі, покладеному на музику сестер Тельнюк) і зовсім прозове, буденне "вилоги піджака" з есе про Чорнобиль. Так, до Оксани Забужко я не знала слова "вилоги". Таких прикладів у мене дуже багато, і я щоразу радію, коли віднаходжу прості, але місткі слова, відкриваю їх для себе наново, бо хоч ці слова мені підказала книжка, у мене врочисте враження, що я їх і сама колись знала і невідь-чому забула.
До речі, слово невідь-чому магічним чином вклинилося в попереднє речення, а це слово я теж  перевідкрила завдяки Оксані Забужко. 
Отже, по-перше, читати книжки Оксани Забужко хочеться через її стиль.
По-друге, вся її проза (та й поезія теж) – це несподіванка загального значення саме через теми, які авторка вибирає, і фокуси, з яких пропонує побачити певну ситуацію. Від "Польових досліджень" і до "Музею покинутих секретів" не вщухали обговорення,  виникали цілі рої звинувачень і хиботлумачень та непорівняно більше захоплень! Але щойно я загадала тільки два романи, а є ще есеїстика, літературознавчі дослідження, листування, публіцистика, переклади... І мала проза – куди ж без неї. Так от. Нова книжка "Після третього дзвінка вхід до зали забороняється" (видавництво "Комора") – це збірка малої прози, тобто оповідань і повістей. Більшість із них вже були опубліковані раніше, деякі ми навіть вивчали в університеті. Можна сказати, що ці твори вже здобулися на визнання сучасної класики. Однак для себе я виявила (з радістю!), що  мені у збірці відомі не всі назви, отже, приводів для здивування побільшало!
І здивування прийшло з першої ж сторінки. Чого-чого, але фантастики від Оксани Забужко я не могла собі уявити! "Книга Буття. Глава четверта" – прозовий дебют авторки, "докомп'ютерна антиутопія", у якій ідеться про ризики існування надрозвинених цивілізацій. Авторка переосмислює біблійний сюжет про Каїна й Авеля. Брати живуть в технологічно розвиненій державі, де, як і годиться для антиутопій, крок убік від накресленого курсу карається смертю. Каїну такі закони до душі, Авелю – ні. Брати сходяться у вічному протистоянні на території 
псевдопрогресу. 
Найбільше приголомшили мене дві повісті – "Дівчатка" і "Казка про калинову сопілку". "Казку про калинову сопілку" вивчала в університеті, але тоді нам треба було зосередитися на прийомах переосмислення відомої фольклорної казки про те, як брат убив брата, на місці вбивства виросла калина, з неї перехожий зробив сопілку, яка заговорила й розповіла правду. Оскільки зараз мені не треба було нічого вишуковувати в тексті, я просто насолоджувалася ним, оскільки обожнюю, коли у творі все може перевернутися догори дриґом, коли персонаж, якому співчуваєш, раптом перетворюється на монстра, а умовна "невинність" така прісна, нецікава й нудна, що жаль бере з такого "добра".
"Дівчатка" – це історія про дитяче лесбійське кохання. Таке означення звучить дуже кострубато й неточно, але інших слів дібрати не можу. Може, це когось заінтригує:) Насправді дуже щемна історія, провокативна і по-своєму красива і жахлива. Якби знайшовся якийсь крутий режисер, щоб це екранізувати, то була б бомба. 
Не менш цікавими є твори "Я, Мілена" про фантасмагоричне розщеплення жіночої особистості,  "Сестро, сестро" про дівчину, що згадує свою ненароджену сестру й винуватить себе в її смерті (хоч, ясна річ, ні в чому вона не винна, є інші винні, тільки вони не здатні тим перейматися). Інтригує й нове оповідання, за яким названо збірку. Там непростий діалог між матір'ю й дочкою (типовий конфлікт поколінь) накладається на сучасну історію, зокрема, війну на Донбасі, Революцію Гідності...
На превеликий жаль, мені не вдалося побувати на презентації збірки "Після третього дзвінка вхід до зали забороняється" в Будинку кіно. Здається, там були всі, а раз були всі, то мій перший абзац не звучатиме аж так самовпевнено. Хай там як, у мережі є відео, поширю його тут. Кому цікаво, зазирайте) Оксана Забужко. Презентація книги "Після третього дзвінка вхід до зали забороняється"



четвер, 16 листопада 2017 р.

Блог про блогерів

Минулого тижня, 9 листопада, мене запросили до рідного Інституту філології, щоб розповісти про читацькі блоги. Клуб "Proчитання" на чолі з Оленою Романенко вже вдруге створює події саме про книжкову блогосферу, і мені було дуже приємно поділитися спостереженнями з цієї теми, а заодно й розповісти про блоги чудових людей. Коротка інфо про захід є на сайті прес-центру Інституту (додаю принт-скрин), але тут я б хотіла опублікувати відповіді на деякі запитання. Не те щоб мені цікаво оприлюднювати інтерв'ю самої з собою, просто з охотою спостерігаю, як змінюється роль блогів і ставлення до них, і, можливо, колись захочу написати про блоги якусь статтю. Тож хай цей пост буде тут як згадка про теплу зустріч і матеріал для наступних дописів про блогосферу.
Отже, питання.
 Чому так мало постів про сучасну українську поезію і про що взагалі легше писати – про поезію чи про прозу?
Я відповіла, що останнім часом мало цікавлюся поезією, бо вона, на жаль для мене, часто написана верлібрами, а верлібри не люблю (може, просто в них не розбираюся, але й розбиратися якось не хочеться). Однак зараз зрозуміла, що  відповідь так собі і що насправді про поезію писати складніше, ніж про прозу. Писати про поезію – це переказувати, як пахне квітка. Все одно не передаси аромату, але видаватимешся занудою. Поезію треба читати, а ще краще – ходити на поетичні читання і самому шукати смисли в почутому (або принаймні просто насолоджуватися звучанням). Ось чому я прочитала "Бабин Яр" Маріанни Кіяновської, але ані слова не можу написати про цю  збірку. Мені бракує слів. Може, це непрофесіоналізм, не знаю, але поки не можу намацати форму допису. А, може, просто знаю, що пост у блозі здатен привести людину до роману, але навряд чи спонукає прийти на поетичні читання.
Далі було питання про те, як почати свій блог. Оскільки готувала презентацію, то просто додам сюди один зі слайдів.
На питання про те, як я ставлюся до масової літератури, відповіла, що загалом позитивно. Згадала, як торік, стежачи за премією "Книжка року БІБІСІ", розчарувалася у виборі журі, які віддали перевагу книжці з претензією на високу полицю, знехтувавши натомість майстерно написаним романом Макса Кідрука у жанрі жахів. Я б зробила навпаки)
Взагалі, вкотре схопила себе на думці, що якби в Україні існувала премія блогерів, то це було б дуже цікаво, бо вибір блогерів точно відрізнявся б від вибору літературознавців і критиків.
Пролунало і питання про те, чи можна заробляти на блозі, чи можна працювати блогером і т.д. От якраз на вихідних на "Якабу" з'явилася вакансія редактора блогу, шкода, що я про це дізналася після зустрічі, інакше додала би слайд. В описі вакансії сказано, що досвід ведення особистого блогу дуже бажаний. Але то блог комерційний, тобто робота на повний день і треба не просто вміти писати про книжки, а й спілкуватися з авторами, видавництвами і т.д. Щодо особистого блогу, то навряд він може приносити прибутки, хоча я іноді співпрацюю з видавництвами, які платять мені за відгуки на їхні книжки. Але загалом ведення блогу для мене хобі, до якого я ставлюся дуже серйозно.
У якому зв'язку перебуває критика і блоги?
Відмінність в аудиторії: критики пишуть для критиків і трохи для авторів, а блогери пишуть передусім для читачів. З моїх спостережень, блогери свідомі того, що вони не є професіоналами в літературознавстві, тому не претендують на істину, але при цьому справді дуже багато читають, тоді як деякі критики часом кажуть на блогерів "такоє" і не є аж такими приязними:) У критиків і блогерів різні завдання: критики оцінюють, а блогери діляться враженнями, емоціями. Я намагаюся поєднувати все, але крутим критиком себе поки назвати не можу. Ну а загалом, все залежить від особистості блогера/критика.
Спільне: всі пишуть передусім для себе, а також з відчуттям патріотичного обов'язку, щоб самому ставати освіченішим і допомагати в цьому іншим.
Чи зростає інтерес до читання сучасних українських і перекладних книжок?
Поза сумнівом, так. Про це свідчить активна поява блогерів, які без читачів просто припинили би свою діяльність. Так, це не ті цифри, якими можна пишатися, але розвиток є. Розвивається буктьюб (ось тут, до речі, свіженька розмова за участю Гульбану Бібічевої й Анни Єкименко-Поліщук https://www.youtube.com/watch?v=wYS6VT-uw3U). Узагалі, у буктьюберів дуже приязна спільнота. Хоча й автори текстових блогів теж намистинки, з ними приємно спілкуватися й обмінюватися враженями й ідеями:) Лишу посилання, де можна прочитати про найцікавіших книгоблогерів (гугліть за назвою, бо вставляю картинку, гіперпосилання не запрацює). Кому цікаво, можу також надіслати всю презентацію, просто напишіть.
Як знаходити час на читання? Скільки книжок реально читати на тиждень?
Я читаю в метро і трохи перед сном. Книжка-дві на тиждень – це досяжно. У середньому на день читаю сторінок 80-100. Ось вони, вигоди проживання на кінцевій станції метро:)

Може, ще були якісь питання, але я не всі запам'ятала. Наостанок хочу лишити для блогерів (якщо такі забредуть на цю сторінку) посилання на конкурс рецензій. Мені запропонували взяти в цьому участь, передаю естафету іншим охочим:)


ПС: нижче замітка про зустріч із прес-центру Інституту філології Київського національного університету імені Тараса Шевченка.

понеділок, 13 листопада 2017 р.

Їсти, кохати, надихатися: топ-15 найулюбленіших українських слів

Минулого тижня я дуже плідно відсвяткувала День української писемності та мови. Спочатку мене запросили розповісти про книжкові блоги в рідний Інститут філології, а ще блог "Якабу" опублікував результати флешмобу #5_чудових_слів. Не можу не поділитися ними у "Читацькому щоденнику".
Ще раз дякую всім, хто долучився  і долучається!

Їсти, кохати, надихатися: топ-15 найулюбленіших українських слів

24 серпня, у День Незалежності України з ініціативи студії навчання й розвитку «Tutoria» народився флешмоб #5_чудових_слів. Протягом двох з половиною місяців його учасники згадували найулюбленіші українські слова, ділилися своїми враженнями і спогадами про те, за яких обставин ці слова потрапили до вжитку. До Дня української писемності публікуємо підсумки флешмобу #5_чудових_слів, ознайомлюючи загал із найулюбленішими словами.

Горнятко


Абсолютним переможцем рейтингу стало слово «горнятко». «Кава з чашки нашій родині вже не смакує», – пише учасниця флешмобу Оксана Владєєва. «За горнятко кави я готова заплатити на кілька гривень більше», – зізнається Яна Сабляш. Магія внутрішньої форми слова «ГОРНЯТКО» надихає мовців пригорнути найдорожчих й асоціюється з теплом і затишком.

Філіжанка


На другому місці в рейтингу мовних симпатій запозичена кавоподруга горнятка – «ФІЛІЖАНКА». Слово, яке ще не так давно на територіях центральної України вважалося екзотичним, на сьогодні полонило мовців від Сяну до Дону. І хто зна, у чому тут річ – у магічному ритуалі споживання кави/чаю, чи у вишуканості суфікса –к–, але факт лишається фактом: естетика чаювання/кавування надихає мовців аж так, що слова «горнятко» й «філіжанка» вони рейтингують найвище.

Смаколики


Третє найкрасивіше слово теж із харчової царини. Воно – нерозлийвода із горнятком і філіжанкою, проте стосується їжі, а не пиття. Це слово – СМАКОЛИКИ.
«Смаколик – це моє солодке слово з дитинства. Скільки радості було в дитячих очах, коли приходив до нас в гості дядько, діставав із кишені цукерку і з абсолютно серйозним виразом обличчя говорив, що цей гостинчик мені зайчик передав», – пише Ірина Хлистік. «Коли наступного разу вам захочеться чогось «вкуснєнького», згадайте про смаколики», – радить Юліана Зелена.

Кохання


І тільки з четвертого місця рейтингу найулюбленіші слова перестають стосуватися їжі й нарешті свідчать про вияви не харчової, а вищої нервової діяльності 🙂 Найулюбленіше слово принагідно до почуттів – слово «КОХАННЯ».
Взагалі, якби до рейтингу зараховувати не окремі слова, а спільнокореневі, то слова КОХАННЯ/КОХАТИ очолили б топ рейтингу #5_чудових_слів.
Але оскільки з погляду мови все-таки це різні слова («кохання» – абстрактне поняття, а «кохати» – дія), то правильно їх розмежувати.

Любощі


На 5 місці знову слово про любов – «ЛЮБОЩІ». На відміну від ніжного кохання, у цьому слові є еротичний підтекст. «ЛЮБОЩІ» – це харизматичний українських відповідник до безликого слова «секс». «Любощі – люблю нашу українську м’яку Л у поєднанні з кусючою Щ. Слово приємне в усіх розуміннях», – зізнається Інна Хлистік. Ну а дехто з учасників, як-от Катерина Девдера, просто вподобав звучання звукосполучення –ОЩІ! І секс тут ні до чого 🙂

Любов


На 6 місці розташувалося слово «ЛЮБОВ». «Любов. То закон нашого життя», – вважає Майя Кліщевська, і багато хто, судячи з частоти вживання цього слова, погоджується з нею.

Натхнення


Однакову кількість згадок зі словом «любов» набрало слово «НАТХНЕННЯ». Однак якщо попередні слова учасники флешмобу коментували, то слово натхнення просто лишали в списку без зайвих слів. Ну а що тут скажеш — містке слово «НАТХНЕННЯ» коментарів не потребує!

Мрія/Затишок/Бовваніти


Наступні слова першої десятки набрали однакову кількість згадок. Це слова «ЗАТИШОК», «МРІЯ» і, хай як дивно, «БОВВАНІТИ». І якщо «затишок» і «мрія» можна прокоментувати категоріями цінностей, то «бовваніти» увійшло в десятку тільки через своє особливе звучання. Ось так милозвучність робить погоду у світі мовних рейтингів!

Світлина/Паляниця/Колежанка/Незабаром/Камізелька


Фінальна п’ятірка найчастіше згаданих слів флешмобу іще цікавіша. Це слова «світлина», «паляниця», «колежанка», «незабаром» і… «камізелька». І знову суфікс –к– нагадує про себе!
Особливо цікаво побачити в лідерах слово «колежанка», яке в контексті активного поширення фемінітивів демонструє, що мовці (і мовкині) готові потихеньку розширювати свої словникові обрії (овиди, небокраї, горизонти…).

Не минулося без книжок


Окрім слів, дехто з учасників згадав й українських письменників, з творчості яких мовці й дізналися вабливі слова. Отже, учасники флешмобу вдячні за розширення словникового запасу таким сучасним письменникам і письменницям:
а також класикам української літератури шістдесятнику Василеві Симоненку й людині, яка навчила українців мріяти, – Михайлові Старицькому.

Трохи статистики


За результатами флешмобу #5_чудових_слів було укладено міні-словник, до якого увійшло 280 слів. Найбільше слів – 40 – передбачувано виявилося на літеру П (в українській мові саме на цю букву існує найбільше слів). Удвічі менше, але суттєво більше порівняно з іншими літерами, слів на літери Н і С. Жодного слова не було на букви А, Е, Є, И, І, Й, Щ, Ю. І якщо з літерами А, Е зрозуміло – питомих українських слів на ці літери не існує, – то на букву «Щ» були сподівання побачити хоча б слово ЩАСТЯ. Але поки що ніхто його не згадав.
З-поміж усіх учасників флешмобу активнішими виявилися жінки – 68 відсотків, і тільки 32 відсотки за чоловіками.

Слово про слова


Самі ж слова, які учасники флешмобу визнали за чудові, виявилися різноманітними: від діалектизмів (цімборка, ровер, шпацірувати, кремпуватися тощо) до пуризмів (рівноденник (екватор), прямовисний (вертикальний), хідник (тротуар) та ін). Проте більшість все ж обрала загальновживані слова на позначення абстрактних понять, причому майже всі вони мали позитивну конотацію. Щодо лексичного значення, то більшість слів стосувалися абстрактних характеристик особистості і її дій, зовнішності, родини, а також конктерних предметів побуту. Докладно ознайомитися зі словами можна, зазирнувши до словничка.
Різноманітність слів, згаданих у флешмобі, можливо, не дає підстав до розлогих узагальнень через невелику (поки що) кількість учасників. Проте він переконує в найголовнішому: українська мова цікава, вона надихає. Надихає на спогади, на гортання словника, на читання, на літературну творчість, на гумор (згадати б хоча б слово Ігоря Ласточкіна «януковоч», який ведучий назвав з-поміж улюблених). Українська мова – це мова дитинства і мова досвіду, це мова відкриттів, мова досягнень і почуттів, мова книжки і мова пісні, мова роботи і мова творчості, мова-натхнення, мова-виклик і мова-любов.
Тож у День української писемності хочемо побажати, щоб у житті не бракувало приводів для чудових слів. Нехай їх буде якомога більше!