пʼятниця, 19 жовтня 2018 р.

Як не писати про книжки

Як писати про книжки? Гарне питання. Щоразу ставлю собі його, коли пишу у свій блог або в блог якогось видавництва. Напевно, треба спочатку зрозуміти, чим для людини є писання про книжки. Для мене – передусім хобі, і хоч це не знімає з мене відповідальності за сказане,  все ж  почуваюся більше орієнтувальником у світі книжок без претензій на визначення їхнього місця у Його Величності Літературному Процесі (хоча це теж дуже цікава штука).  Може, тому у своєму блозі дозволяю собі більше суб'єктивності,  хоча в блоги видавництв намагаюся писати з урахуванням аудиторії та її потреб. Але все одно аудиторія – це таке абстрактне поняття... Годі й казати про якесь адекватне розуміння так званих "потреб".  Хоча все одно тут є якісь орієнтири.
З одного боку, ніби ясно: якщо людина пише статті, наприклад, на сайт "Літакцент", то це один підхід. Тут можна дозволити собі умняки, тут обов'язково треба говорити про контекст і місце книжки в літературному процесі, а от що точно буде не в тему, так це фіксація невигадливих емоції, типу, вау, книжка дуже захоплива, почитайте її, обклавшись подушками й запаливши свічки з ароматом ванільки на столику з бамбуку. Читати фахові рецензії складно. Принаймні, мені. Наприклад, одного разу зловила себе на думці, що мені подобається азарт Ганни Улюри, вона має свій стиль, іронічність, але до кінця я дочитала мало рецензій цієї критикині, тому що її літературознавчий всесвіт дуже далеко від мого (ви скажете, ясний перець, бо то високий рівень, він вимагає відповідного рівня і від читача, і я погоджуся, але все одно не дочитаю і не дуже соромитимуся факту, що "ще не доросла". Менше з тим, нова книжка в мене у списку "маст рід" і її я сподіваюся подолати. Може, доросту))).
Якщо ж людина веде відеоблог або книжкові сторінку в Інстаграмі,  і її мета – просто надихнути на читання й трохи зорієнтувати в новинках, то згадка бамбукового столика – цілком ок. Такий формат, і покликання відгуків – зробити життя читача передусім затишнішим і наповненішим. До речі, цей формат класно об'єднує людей в затишні осередки книгодружби. Тут про книжки пишуть більш-менш просто, без занурень у контекст, із обов'язковим "я рекомендую цю книжку" або "мене ця книжка лишила байдужою/байдужим". Звісно, нерідко й інстаграмні відгуки можуть виказувати в авторах фахових рецензентів, але все ж це, швидше, винятки. На жаль, попри мою симпатію до книгоблогінгу, і з-поміж блогерів мені на сьогодні важко знайти багатьох улюбленців (є кілька, але небагато).
Отже, писати про книжки треба, враховуючи платформу й рівень потенційних читачів цієї платформи (оце так свіжа думка, сама вражена!). При цьому завжди треба пам'ятати, що кожен читач живе в межах свого всесвіту очікувань і перевірених саме для нього істин. Тому не варто бути категоричними (хоча категоричність часом приваблює). 
А от як все таки НЕ писати про книжки? Якщо говорити про мене, то я у відгуках не люблю,  просто-таки не зношу ось таких двох штук:
1. Слово "ЗВІСНО/ОЧЕВИДНО".
"Це, звісно, погана книжка" – пише або каже рецензент, а я читаю: "Мені не подобається книжка, але мені влом вам пояснювати, чому, тому просто прийміть це як факт". Самі слова "Звісно/очевидно" – маніпулятивні й трохи принизливі. А ще – неконкретні. Наприклад, Євгеній Стасіневич у "Букоголіках" може сказати щось типу "Шантарам" – це поганий роман. Серйозно? А відносно чого він поганий? Відносно "Улісса" чи відносно Люко Дашвар? Чи відносно ситуації, у якій краще його читати? Я можу, наприклад, назвати, чому "Шантарам" – хороший роман. Якщо ви їдете в поїзді і поруч галас, то "Шантарам" вас позбавить цього гамору, щойно ви зануритеся у світ пригод головного героя, хай він навіть говорить  неправдоподібно кучерявим стилем. Можливо, якщо треба вибрати книгу свого життя й взяти її на дикий острів, то "Шантарама" справді варто викинути за борт, але ж ми не знаємо, чорт забирай, про яку ситуацію в житті читача йдеться, то чи можна казати про книжку "звісно/очевидно" погана? Урешті-решт, кожен має свої так звані "ґілті плеже" (і не завжди ґілті) в читанні, та чи це погано? 
Або. Десь прочитала в мережах, що книжка Катерини Калитко "Земля загублених",  звісно ж, – фігова й переоцінена. Справді? Відносно чого? Відносно "Інтернату" Сергія Жадана?  Чи відносно Макса Кідрука? Чи відносно творчості самої Катерини Калитко? Я от, наприклад, стараюся читати якомога більше актуальних новинок, і з-поміж них торік "Земля загублених" для мене була дуже цікавою в плані стилю і в плані сюжетів деяких новел. Ця книжка здивувала, вона виникла якось непередбачувано для мене і відрізнялася з-поміж інших. Розумію,  що це так для мене, тому, припускаючи, що чиїсь смаки відрізняються від моїх, не дозволяю собі уїдливого "звісно ж".
2. Виривання невдалих фраз або тицяння носом в погану коректуру чи літературне редагування.
Я зараз не про неподобства штибу позаминулорічного перекладу "Моєї неймовірної подруги", а про якісь окремі мовні недоліки книжки. Цього року я прочитала 80 книжок, переважно свіжих, і не було жодної, у якій би не було помилок/хибодруків. Звісно, якщо ситуація критична, то треба про таке писати, але якщо там кілька недолугих речень, не варто надто ревно тицяти носом. Не люблю, коли у відгуках автор смакує якісь хиби, радо цитуючи їх і показуючи, який він розумний і класний. Мабуть, найкраще про них говорити жартома, беззлобно. Але це так важко)) Та ще й прісно, не цікаво.

Ці пункти – про зверхність. Але є парадокс: деякі люди заслужили право на цю зверхність (хай навіть вони називають це об'єктивністю). Іноді досвід прочитаного зашкалює і тоді виникає відчуття "якщо не я, то хто?". І це теж правда. Відсутність реверансів – це правильно, якщо не перетворюється на критикантство. Нейтральність нудна і боягузлива. Категоричність – приваблива (так-так, я в курсі, що два абзаци тому написала протилежне). Ось такий дуалізм, і, як писав Доктор Падлюччо, "в цьому дуалізмі моя жизнь".
Словом, я не маю поняття зеленого, як писати про книжки, і часом думаю, що це марна річ. А щоб не думати, піду краще книжку прочитаю. А потім не буду писати про неї)




понеділок, 15 жовтня 2018 р.

Втамувати ностальгію: "Коханці Юстиції"

"У степу і хрущ м'ясо",  – щоразу думаю собі, коли кожного нового читацького року беруся за свіжі видання нашої  літератури. А що новий рік для мене починається у жовтні, то тут нічого дивного: Форум з Арсеналом позаду, нестямне бажання прочитати все й одразу перетворюється на чіткий список. У ньому, якщо відкинути перекладне, а фіксувати тільки своє-рідне, лишається  не так  вже й багато книжок: не тішать надміром нас українські автори, нема на те ради. Але тим сильніше й охочіше реагуєш на повернення в літературу авторів, із яких любов до сучасного літпроцесу й почалася. Юрій Андрухович для мене з-поміж таких.
Трохи я хвилювалася через цих "Коханців Юстиції". Авторові із печаттю класика на аурі ризиковано довго нічого не видавати, бо потім починається оце все "не так і все не те". Я теж переживала, бо часом річ не тільки в авторі, а і в читачі: ну, закохалася ти в "Рекреації" й "Московіаду" на першому курсі університету, подумаєш! Але після цих книжок, а також після поетичних збірок, романів "Перверзія", "Таємниця", "Дванадцять обручів" (останні згадані вже не дуже і вразили), "Лексикону інтимних міст" (а ця так і взагалі розчарувала) змінився й автор, змінився і читацький літературний смак. Однак, передчуваючи прочитання "Коханців Юстиції", я дуже хотіла назад, до перших курсів, до карнавалу й завжди бажаного подиву від написаного, до іронії. До Бурлеску, Балагану і Буфонади. І мені було абсолютно не важливо, у якому жанрі все це має відбутися. Роман? Чудово! Оповідання? Давайте всі вісім з половиною!
Щоб не тягнути кота за хвоста й не затуманювати вражень, скажу, що книжка мені дуже сподобалася й цілковито відповіла очікуванням. Усі, хто пише про цей роман (хоча для мене це все ж таки більше збірка оповідань), кажуть, що це ніби зустріч зі старим другом. Так і є, чорт забирай! Я опинилася на першому курсі, смакувала СТИЛЬ Юрія Андруховича, дивувалася цим перелікам (ампліфікація, ось як воно називається). Я ніби почула, як автор іронічно начитує ці оповідання в залу, як весело на все це реагує публіка, як багато хочеться загуглити й перечитати і як радісно і страшно від того, що все це трохи гра, а трохи карнавал, зникомий разом із завершенням гастролей цирку "Ваґабундо". До речі, цей цирк родом із поезій Юрія Андруховича, і це натякає, що в тексті, ясна річ, буде багато алюзій і ремінісценцій: і на себе, і на інших авторів. Дуже приємно деякі з них познаходити і порадіти, який ти класний філолог, що впізнаєш чужі тексти в текстах! І краще не знати, скільки алюзій не вдалося відчитати через незнання))) 
Щодо фабули: головні персонажі всіх оповідань – злочинці з різних епох, спіймані на гарячому й засуджені. Про деяких я щось трохи чула, та про більшість ні. Самійло Немирич (злочинець, знайомий із попередніх творів Юрія Андруховича), Богдан Сташинський (убив Степана Бандеру), "Синя Борода" Юліус Ґродт,  засуджений за розтління малолітньої Маріо Понґрац... Автор подає свої версії життя цих та інших засуджених,  декому із них читач навіть поспівчуває, мотиви окремих зможе зрозуміти. Їхні історії написано колоритно, подеколи смішно, подеколи гірко. І хоч іноді автор дозволяє собі якісь надто прямолінійні вставки, збірка читається на одному подиху. І лишає по собі відчуття незавершеності, попри те, що наприкінці лінії ніби поєднано, і не тільки образом цирку, що гастролює крізь століття. Утім, відчуття незавершеності, мабуть, і задумане, адже ще в анотації сказано, що буде вісім із половиною новел. А про цирк автор говорить так: "Справжня історія цирку «Ваґабундо» не написана до сьогодні, існують лише фрагменти переказів з різних епох, занадто віддалених одна від одної, аби з наявних уривків могла скластися виразна цілість чи хоча б неперервна нить".
Кому точно варто читати "Коханців Юстиції"? Тим, хто любить смакувати стиль Юрія Андруховича і тим, хто трохи ностальгує за драйвом БуБаБу, за іронією, за неоднозначними персонажами.
Кому, можливо, не сподобається? Тим, хто не любить недосказаного, кому байдуже до всіх цих  витребеньок так званого постмодернізму.
Але якщо ви стежите за поточними справами сучасної літератури, то з "Коханцями Юстиції" точно варто ознайомитися.






четвер, 11 жовтня 2018 р.

Око за око під музику Пуччіні: рецензія на новий роман Андрія Любки

Око за око під музику Пуччіні: рецензія на новий роман Андрія Любки

Суддя збиває жінку на пішохідному переході, і чоловік загиблої прагне помсти. Читач на його стороні: надто багато в українському суспільстві реальних приводів співчувати. І коли головний герой плекає помсту в мареві щасливих спогадів про втрачене кохання, читач чекає, коли рушниця вже вистрелить. Утім, якоїсь миті щось піде не так, і закрадуться сумніви: чи справді все так, як нам розповідає головний герой?
https://blog.yakaboo.ua/chio-chio-san/

Гра у “вірю-не вірю”

Новий роман Андрія Любки “Твій погляд, Чіо-чіо-сан” міг би перетворитися на соціальний трилер: нетверезий суддя за кермом уникає покарання, а головний герой у тяжкому психічному стані марить убивством під звуки сентиментальної опери Пуччіні. Розмови з торговцями нелегальної зброї на заправках, голоси в голові, психіатрична лікарня – лишається додати “ненадійного оповідача”, і все, саспенс готовий.
Але автор так не робить. Він показує вбивство з різних ракурсів, лишаючи читача напризволяще. Так-так, самі думайте, чи винен суддя і чи справді такою щасливою у шлюбі була загибла дружина головного героя. Сумніви у правдивості того, що відбувається із головним героєм і чи адекватно він аналізує події, лоскоче нерви, як і годиться для трилера.
Водночас “Твій погляд, Чіо-Чіо-Сан” – це роман про стосунки у шлюбі, про самовпевненість і спокуту, про те, як різні версії щастя віддаляють людей. І про те, чи справді ми добре знаємо тих, із ким живемо пліч-о-пліч.




Трилер-травелог
Що у книжці класного, так це це, що автор наснажує сухоребрі жанрові рамки трилера розповідями про подорожі і про мистецтво. Та частина, що про кохання, аж пашить цікавими пізнавальними вставками про небанальні мандрівки: ось Марк із Ралукою сходять на Олімп (що, виявляється для них мало не смертельним випробуванням), а тут вони прогулюються “Веселим цвинтарем” у Румунії й фотографуються біля яскравих надгробків. Або ж вирушають до могили Овідія. Чи розгадують загадку картини Тівадара Костки Чонтварі “Старий рибалка”. Виходить два в одному: трилер і травелоги, та ще й цікаві факти про мистецтво як бонус.

Яскравою частиною сюжету є опера Джакомо Пуччіні “Мадам Баттерфляй/Чіо-Чіо-Сан”: її любить Ралука і саме на неї приїздить Марко, щоб оплакати втрату. Засоціювавши невибагливий сентиментальний сюжет твору із долею самої Ралуки, читач припустить, що, можливо, її чоловік виявився не надто далекоглядним у версії щастя своєї дружини.

Саму ж оперу описано так смачно, що хочеться негайно  купувати квитки в театр або принаймні послухати фінальну арію Мадам Баттерфляй у виконанні Марії Каллас або Соломії Крушельницької.




Кому варто читати:

любителям несподіваних фіналів і ненав’язливих художніх тревел-звітів;

Роман не сподобається:
тим, хто любить трилери без реверансів у бік філософування

Пряма мова: Закарпаття наскільки мультикультурне, що існує навіть така народна мудрість: один закарпатець –  контрабандист, два закарпатці – будівельна бригада, а трьох закарпатців не буває, бо один із них точно мадяр або румун.  

Якби кожна людина в сумну мить плювала на все і вирушала до моря, бодай на півдня, то світ був би затишнішим.
Людина відчуває найбільшу свободу, коли вона замкнена в просторі, на який поширюються її права. Вільною людина почувається лише в клітці, що збудована за власним проектом.




понеділок, 1 жовтня 2018 р.

Три романи 600+, які можна проковтнути впродовж вікенду


RandomБуває так, що книжка нагадує катер, а читач – відчайдуха на водних лижах. Такий читач знічев’я спинається на лижі в очікуванні приємної прогулянки водою, але тієї миті, коли катер зривається і мчить на швидкості в невідоме, стає зрозуміло, що «приємність» –  заслабке слово для цієї прогулянки. Це шаленство, серце в п’ятах і неможливість зіскочити, бо оповідь несе тебе своїм маршрутом і навіть після прочитання ти досі чуєш відлуння урагану – невже це були паперові сторінки? Три книжки цього огляду мають тільки одну спільну рису: вони – катери. І якщо ви вирішите присвятити їм свій час, то не зіскочите аж до берега.
Жанр детективу – це обіцянка бути захопливим і не відпускати до останнього. Ми не повинні здогадатися, хто винен; ми хочемо вірити у правдоподібність того, що відбувається, але при цьому мати право на фінальне «вау!». Щодо правдоподібності не знаю, але вау в романі швейцарського письменника Жоеля Діккера точно на вас чекає.
«Правда про справу Гаррі Квеберта» – це твір, у якому кожен персонаж може бути вбивцею янголоподібної  п’ятнадцятирічної дівчини Ноли, труп якої знаходять аж після тридцяти років після загадкового зникнення. У вбивстві підозрюють закоханого в неї письменника Гаррі Квеберта, який написав про свої почуття роман і зазнав слави, але не щастя. Та чи справді Гаррі причетний до трагеії? Про це дізнається його студент Маркус Гольдман, що саме переживає письменницьку кризу, але життя підкидає небанальний сюжет.
Чому цей твір варто прочитати?
По-перше, через ефект калейдоскопа: нібито знайома картинка вбивства в кожному новому розділі складається інакше, відповідно, ставлення до кожного з персонажів – і до жертви теж – постійно змінюється. І через те, що майже кожен житель містечка виявляється причетним до трагедії Ноли, має свої мотиви, читач може посмакувати альтернативні варіанти розвитку сюжету зі сподіваннями вгадати справжній.
По-друге, автор устами Гаррі дарує читачеві ненав’язливий міні-курс з письменницької майстерність: кожен розділ починається з поради, як писати, з чого починати, чим завершувати, чого уникати. Звісно ж, на це накладається автобіографізм: автор має багато спільного з головним детективом роману – письменником Маркусом. Тому книжка не тільки про вбивство, а й про психологію творчості – і це теж у результаті впливає на сюжет.
По-третє, ім’я головної героїні Ноли натякає на інші відомі твори, як-от на «Твін Пікс» (то хто там убив Лору Палмер?) і на «Лоліту» Набокова (Чи справді Нола така вже янголоподібна?). Відповідно, це теж налаштовує читача на певні сподівання щодо розв’язки.
Звичайно, як і в кожному детективі, у цьому є певні умовності, з якими варто змиритися одразу. Персонажі ідеально пригадують події тридцятирічної давнини і все (ну, майже все) чесно розповідають сторонній людині; тут якщо персонаж випускає книжку, то вона неодмінно геніальна (але, судячи з тексту, просто ніяка); можна говорити і про певну психологічну невмотивованість і надуманість окремих ліній. Однак загалом усе навряд чи  зіпсує загальне враження про книжку, особливо якщо захопливість – ваша головна читацька вимога. А щоб підвищити градус інтерпретації, можна переглянути свіжесенький серіал за романом із Патріком Демпсі: перші серії вже можна знайти в мережі.
«Середня стать» Джеффрі Євгенідіса
Пальне для цього книгокатера – тема. Вона вражає: «Середня стать» – про життя гермафродита Калліопи/Калла. Але перш ніж розпоповідати про життя Калліопи, яка до підліткового віку мало підозрювала про свою особливість, автор розповідає про життя двох поколінь її родини. Тому передусім «Середня стать» – це родинна сага про заборонене кохання між родичами, що призвело до непередбачуваних і незворотних змін у геномі нащадка.
Оповідь ведеться від імені Калла Стефанідіса, який народився в родині грецьких емігрантів дівчинкою Калліопою. Левову частку книжки присвячено саме стосункам між батьками, а також дідусем і бабусею Каллі. Ось чому, залучаючи розлогі біологічні коментарі стосовно механізмів спадковості у родинах із кровозмішанням, роман перетворюється на натуралістичний.
Водночас, зважаючи на опис складних греко-турецьких відносини і  розвитку американського суспільства ХХ століття, цей роман можна назвати і суспільно-історичним.
Що у романі найцікавіше? Автор обіцяє читачеві відповідь на запитання: то як живеться у світі гермафродиту? Які його/її сексуальні уподобання? Як такій особистості ведеться в школі і що їй робити зі своїм майбутнім? Однак для мене найсильнішими сторінками книжки були про нерозуміння, але прийняття Каллі своїми родичами. І про прийняття Каллі себе.
«Середня стать» у підсумку перестає бути книжкою про гермафродита і виявляється історією про людяність. І в цьому, а не в темі, врешті-решт і полягає цінність книжки.
Магічний реалізм – це самий смак життя, бразильських емоцій і пристрастей, концентрація яких вражає більше, ніж сюжет. Бо що сюжет? Дона Флор двічі виходила заміж: уперше за неперевершеного в ліжку гульвісу-картяра Валдоміро, а вдруге за статечного розважливого і вірного, але вже аж надто правильного чоловіка Теодоро, який навіть під покровом ночі на шлюбнім ложі не скидав із себе простирадла. Оце і весь сюжет. Але щось веде читача до кінця цих семисот з лишком сторінок. Що ж це?
Передусім, смак життя: у всіх цих сварках і примиреннях, у рецептах кухні неперевершеної дони Флор, у її розмовах із сусідками, у карнавалі й у музиці, у запилених вулицях і в ошатних інтер’єрах, у хитросплетіннях трагічного й радісного, а ще смішного. «Дона Флор та двоє її чоловіків» – твір життєрадісний навіть тоді, коли йдеться про смерть.
А оскільки твір життєрадісний, то його головне питання таке: як людині знайти щастя? Які несподіванки здатна відкрити в собі жінка, яку доля пов’язала з такими різними чоловіками? Хоч сюжет тримається на двох чоловіках, і саме в їхньому протистоянні в серці дони Флори вся суть, найцікавішим якраз і є образ дони Флори: правильна, розумна, хазяйновита – така, як потрібно Теодоро, і водночас пристрасна, чуттєва – така, якою її зробив Валдоміро. Та чи можна таїти в собі двоякість? Від чого доведеться  відмовитися? Наприкінці роману Флор здивує сама себе. І, певна річ, читача.

субота, 29 вересня 2018 р.

Як важко просто жити

Із січня і до сьогодні я прочитала 74 книжки. Це більше, ніж будь-коли. А пишу про них як ніколи мало. Не знаю, як про них говорити, як подолати читацький снобізм, з якого ракурсу і для кого писати. Багато думаю про це. Але що лишається незмінним, так це переконання, що передусім я пишу для себе.
І раз пишу для себе,  то, майже подолавши снобізм, ск
ажу, що роман Айн Ренд "Ми живі" мені сподобався.
Для мене твори Айн Ренд (принаймні, "Джерело", "Атлантів" я не читала) - це романи, в яких діють не люди, а пам'ятники. З одного боку, цілісні персонажі, що гнуть свою лінію і перемагають, надихають. З іншого боку, чорно-білість, притягнутість за вуха вчинки і театральність відштовхують (хоча так, я знаю, що це написано давно, і знаю, для чого це написано). Менше з тим, "Ми живі"  - це перший відомий роман авторки, а тому вона ще не обрубала для своїх персонажів  здатності бути все-таки більше людьми, ніж пам'ятниками. І саме це мені сподобалося.
Дія роману розгортається в 1920-х роках, коли в Радянському Союзі утверджується комунізм. Увесь брудний виворіт побудови союзу республік авторка показує очима колишніх "буржуїв", чиї статки розграбовано комуністами. Отже, персонажі поділено на затятих "індивідуалістів" (їм симпатизує авторка, а тому і читач) і знавіснілих комуністів, що саме дорвалися до влади. Головна персонажка - Кіра Аргунова - дочка колишнього власника фабрики, отже "буржуйка". Інтелігентна, уперта, добре освічена, вона хоче навчатися на інженера, але життя її родини тепер приречене на злидні. Одного дня Кіра закохується в гордий і красивий профіль контрреволюціонера Лео Коваленського, чиє життя радянська влада теж пустила під три чорти. А в Кіру тим часом закохується чекіст Андрій Таганов, що певний час розривається між почуттями і партійними переконаннями. Та оскільки Кіра закохана в Лео (про що Андрій не знає), то все, на що може сподіватися Андрій, - дружба. Така зав'язка.
Андрій Таганов, екранізація 1942 року
Хоч любовний трикутник штука не оригінальна, як і не оригінально розпорювати характери становою різницею, типу, комуніст-буржуйка, роман мене зачепив. Для мене це історія передусім про любов, хоча свою порцію ненависті до комунізму авторка згодовує ще й з добавкою. Утім, я опускаю це трохи за дужки, тому що не так давно переглядала радянські фільми, де найбільшими паскудами, найчорнішими зрадниками постають якраз буржуї. А тут такою є більшість будівників сонячного соціалістичного майбутнього - мерзенні кар'єристи, ладні продати рідного батька заради просування по лінії партії. Жінки огидні особливо. Ні, я не симпатизую комуністам, але кажу про те, правди в художній літературі шукати годі. Особливо в чорно-білому поділі персонажів. І все-таки, певна довіра до розказаного в мене є, тому що роман частково автобіографічний: сама Айн Ренд, народжена Алісою Розенбаум, пережила зі своєю родиною схожі з Кірою Аргуновою життєві колізії. 
Аманда Валлі в образі Кіри
Якщо говорити про любовну лінію, то головне питання тут для мене таке: що любов зробила із персонажами?
Андрія Таганова вона зробила сліпим і водночас подарувала прозріння: якщо на початку він не сумнівався в тому, що колективне важливіше за індивідуальне, то наприкінці зрозумів і прийняв, що доля однієї гідної людини може важити більше, ніж химерний ідеал, за яким так легко маскувати злочини і множити обман.
Кіру Аргунову любов розполовинила і зробила слабкою, тому що, на мій погляд, Кіра віддала себе не тій людині, знищивши того, хто був гідний її. Її упертий вибір на користь Лео мене повсякчас дивував, я не розумію, за що, окрім краси й одного боку барикад, вона так сильно покохала Коваленського. Вірніше, розумію, але бажала б іншого розвитку сюжету, якби це була не книжка, а життя.
Лео, екранізація часів Муссоліні
Лео Коваленський... Оскільки він не любив нікого, крім себе, то що ж про нього скажеш? Був гордий, став цинічний. Життя тягне на дно? Проб'ю нове дно в собі, змушу всіх страждати, адже життя страшне, у всьому все одно винен комунізм! Для мене Лео Коваленський - це той тип харизматичних зовні, але уперто слабких і навіть інфантильних людей, які невідь-чим причаровують інших справді вартих неабичого людей, щоб потім зламати їм життя, пафосно грюкнувши дверима й кинувши наостанок "життя гниле, тому я на зло всім кину життя в багно". Але оскільки саме завдяки антипатії до Лео Коваленського я і вирішила написати пост хоча б про цю книжку, я йому вдячна)))
Такими є мої розхристані враження про роман "Ми живі". Пост написаний одразу ж після прочитання, тож, може, щось важливе забула згадати. Менше з тим, роман раджу.
А мені його порадила подруга і колега Інна, яка сказала, що цю книжку вона прочитала протягом 5 годин і що на неї мало яка книжка справляла таке колосальне враження. До речі, через тиждень будемо обговорювати цей роман на зустрічі "Tutoreads". Я знаю, що на той момент я розгублю всі враження, тож хай поки поживуть хоч тут. 

понеділок, 17 вересня 2018 р.

Його не спіймав світ


Наприкінці весни я якось була в селі, не знала, чим зайнятися, і вирішила порозповідати в дзеркало про Григорія Сковороду. А потім подумала, що нормальні люди роблять це в камеру. А  я ж педагог, то чому не спробувати поєднати психоз із користю? Так народилася ідея нашого навчального каналу. 
Найцікавіше, що зараз мене значно більше цікавлять відео з мови, та й виходять вони кращими: ми нарешті "побачили" свій формат+це швидше робиться, що в умовах нашого навантаження дуже важливо. 
Але відео про Сковороду миле серцю, бо з цього все почалося. Тому лишу його тут :)





понеділок, 10 вересня 2018 р.

Учора на Літературному Кураж Базарі

Період егоїстичного споживання книг триває. Про них не пишеться і майже не говориться. Не хочеться рушити внутрішньої тиші, яку з приходом осені ще гостріше хочеться в собі зберегти. 
Але іноді випадає виходити з мушлі: любий Катрусь (kybeltse_kati в Інстаграмі) запропонувала відвідати Літературний Кураж Базар, що цими вихідними відбувся на ВДНГ. Я погодилася, адже на Форум не поїду, на Меридіан Черновіц теж, тож хоч десь заманулося побродити. 

Формат цього заходу для себе охарактеризувала так: познайомити всесвіти в еклектичному антуражі. Усесвіт книголюбів-інтровертів і усесвіт людей, що просто люблять усе топове: музичку, одяг, крафтову їжу і всякі ніштячки, а заразом і книжки, чому б ні. З цієї причини книжок було трохи, заходів було дрібка, зате атмосфера розслабону і задоволенного валандання павільйонами відчувалася вже з порогу.

Ми з Катею бродили туди-сюди, фоткали всякі гарноти, але все одно почувалися тут ніби не на своєму місці, так, ніби коли замість борщу з м'ясом тобі пропонують салат з кіноа: гарно, здорово, але голодно.
Менше з тим, завдяки лекторію на Кураж Базарі мені більше сподобалося, ніж не сподобалося: ми зазирнули на лекцію Олександра Авраменка, послухали смол-ток зі Стаською Падалкою, відівідали захід за участю дизейнерів видавництва "Основа", а також, випадково прийшовши на дизейнерів раніше, несподівано збагатилися знаннями про жіночий оргазм (лекція Вікторії Сіліної про точку Джі).

Майстер-клас Олександра Авраменка був побудований на інфо з його хітових книжок "100 уроків української мови", обидві частини якої ми з Катею вже давно прочитали. Мене як викладача мови передусім цікавила манера спілкування лектора з аудиторією. Мушу визнати, що атмосфера була дуже теплою, такою собі народною (пан Авраменко мені в цьому сенсі нагадував Олега Винника). Пан Олександр ходив у народ з мікрофоном, питав у присутніх, як, на їхню думку, правильно наголошувати те чи те слово, дарував книжки і смалив нетлінний жарт про укусну канхвету Бєлочку. Всі раділи. 

Щодо мене, то я, хоч і без надмірного захоплення, просто визнаю феномен Олександра Авраменка, який  додумався надати публічного розголосу давно відомим (але не широкому загалу) речам зі словників або посібників штибу "Як ми говоримо" Антоненка-Давидовича. Класно, коли завдяки одній людині і його команді так багато людей радіє, що відкриває для себе українську мову. Про одинадцятикласників, з-поміж яких існує культ Авраменка, я мовчу)))
Другий захід про дизайнерів мені сподобався менше, бо якихось конкретних порад там не озвучували, просто показали креативних юнака і дівчину, закрайсвіття поглядів і поведінки яких віддалило мене від їхньої творчості (хоча я люблю видавництво "Основи" за сміливість). Образ інфантильного митця, для якого головне у творчості "щоб було весело" і для якого взагалі не принципово відповідати на конкретні питання плебсу, мені, хоч і зрозумілий, але чужий.
От захід зі Стаською Падалкою, авторкою книжки "В очікуванні копірайтера", мені сподобався. Образ цієї дівчини класний: вона мила, стильна+конкретно відповідає на питання, та ще й по суті. Хоч, знов-таки, я читала книжку, і нічого аж такого нового не почула, все ж приємно було занотувати кілька нових  назв книжок про письмо (вірніше, нотувала Катя, бо в мене розрядився телефон). 
Ось такими заходами до мене постукала книжкова осінь. Приємно, що я зустріла її з книгоподругою і що встигла повернутися додому, перш ніж Київ накрив дрібний, уже зовсім осінній дощ.