четвер, 7 лютого 2019 р.

Літакцент-2018: дорогу дебютантам

Учора в Києві оголосили переможців премії "Літакцент-2018". Я не була на нагородженні, але в перерві між заняттями зазирала у фейсбучок, щоб дізнатися, що там і як. Не можу сказати, що короткі списки цієї премії завжди суголосні моїм читацьким враженням, але все-таки ця відзнака має своє обличчя і загалом є авторитетною для мене як читача. 
логотип  "Літакцентe" із сайту
Минулого року у нас з літературою було напряжно, і я писала, що для себе компенсувала прикрі враження художніми репортажами. Може, тому мені так радісно, що аж дві книжки  - Олесі Яремчук і Павла Стеха - здобули відзнаки в номінації "Есеїстика". Причому важливо, що це ДЕБЮТИ. І одразу перемога. Це класно. Я передбачала, що переможе хтось із цих авторів, але не знала, що відзнаки буде дві. Тішусь за те, що жанр помалу розцвітає і  віднаходить читачів, хай навіть поки це читачі підготовлені і про широке читацьке коло поки не випадає говорити. Хоча чого не випадає? Он прості смертні блогери теж відзначили книжку Павла Стеха))
Іншим цікавим для мене приводом стала перемога Світлани Тараторіної та її роману "Лазарус" у номінації "Проза".  От якраз його з короткого списку я і не читала, тож не можу оцінювати, але решта творів (окрім Андруховича в передбачуваних координатах його-таки стилю) не тягнули на перемогу. Тим більше, що й ця авторка дебютантка. І одразу така оцінка. Що ж, почитаємо, побачимо. Щоправда, переглянувши відгуки журі в номінації "Проза" я зрозуміла, що і вони оцінюють цей літературний рік скупеньким і посереднім. Утім, заочно вважаю, що вибір фентезі-роману дебютантки  - це цікаво, надто з огляду на снобську репутацію премії.
Щодо поезії, то тут перемога Катерини Калитко зі збіркою "Бунар" для мене теж цілком логічна і справедлива. Мені взагалі видається, що Калитко - ідеальний репрезентант премії "Літакцент", тим більше, торік ця авторка теж була в короткому списку зі своєю новелістикою. "Бунар" - збірка композиційно струнка і при цьому далеко не заумь, читати її може бути цікаво і гравцям у бісер, і простим смертним (таким, як я). Щодо збірки іншого переможця Остапа Сливинського нічо сказати не можу, бо не читала.
 У номінації "Літературознавство" теж було два переможці: Володимир Панченко із роботою про Миколу Зерова та Ганна Улюра з есеями "365: книжка, щоб справляти враження культурної людини". Я, звісно ж, сплю і бачу, як справляти таке враження, тож хутенько прочитала цю книжку. Якщо серйозно, то "365"  - це чудовий приклад того, якою мають бути (і будуть) книжки майбутнього. Вони мають бути арт-об'єктами. Якби "365" не була таким об'єктом, то більшість блогерів з інстаграмчика навряд чи взялися долати досить складні, хоча й справді цікаві, іронічні есеї авторки про різні, часом украй специфічні книжки. Тому я рада перемозі цієї книжки, бо це прекрасний експеримент, який довів, що прикольні стильні колажі можуть заманити читача на рілі хард читацький вей.
Номінація "Поезія і проза для дітей" для мене поки що найменш цікава, але з книжкою переможниці Ольги Купріян "Щоденник Лоли" я знайома через окремі уривки. Ці уривки мене не вразили аж ніяк, а зв'язок із серіалом "Школа" для книжки, радше, антикомплімент. Я не раз цікавилася в своїх учнів, як їм цей серіал, і більшість вважає, що це повне дно. Знов-таки, це не мої враження, а учнівські. І враження не від книжки, а від серіалу. Але ось вся ця історія аж ніяк не сприяє тому, щоб я прочитала "Щоденник Лоли" колись. Хоча, може, і зроблю це суто з цікавості, адже не просто так, мабуть, журі віддало перевагу саме цій книзі.
Отже, завдяки преміям "Літакценту" я точно прочитаю:  роман "Лазарус" Світлани Тараторіної і, можливо,  "Щоденник Лоли", а також "бульконосну" книжку Катерини Бабкіної та Марка Лівіна "Сила дівчат" (хочу порівняти з "Дівчата можуть все" і "Казками на ніч для дівчат-бунтарок"). А ще в мене з минулого року лежить нечитана книжка Михайла Назаренка "Поховання на могилі" (переможець минулого року в номінації "Літературознавство"), теж незле було б дістатися нарешті.
Але все це зроблю, коли завершу "Пісню льоду й вогню" Джорджа Мартіна. Здається, це буде не скоро, хоча, з огляду на "інтенсивність" нашого літпроцесу, за законами якого все можна прочитати в листопаді, час іще є. 


неділя, 13 січня 2019 р.

Воєнна проза в сучасній українській літературі

"Воєнна проза в сучасній українській літературі" - це назва лекції моєї колеги і книгоподруги з Інституту філології Марини Рябченко. Чому я вирішила лишити у блозі кілька рядків про цю лекцію? По-перше, з очевидних причин актуальності. Фіксувати побачене в охудожненому вигляді (більш чи менш вдалому) - це надважливе завдання сучасних письменників, надто якщо ці письменники - бійці та бійчині. Друга причина - радість за людину, яка знайшла "свою" живу наукову тему і живе в ній не тільки як науковець, а і як волонтер. Це гідно поваги і розмови. Маринині коментарі про літературу війни можна знайти на радіо, а я просто лишу тут кілька імен і Марининих спостережень, щоб повертатися сюди час від часу. Так що зараз будуть не мої думки, а конспект лекції Марини Рябченко, переписаний із блокнота у блог.
Отже, літературу війни можна розглядати у сегменті "високої літератури" і літератури так званої "масової". Висока література - це, наприклад, "Інтернат" Сергія Жадана або "Довгі часи" Володимира Рафєєнка. Обом письменникам тема не чужа, оскільки вони родом зі Сходу України.
Щодо "масової" літератури, то тут тема війни в кращому разі може бути загорнена у жанр мелодрами, бойовиків ("Укри" Богдана Жолдака). У гіршому - це соцреалізм з українським обличчям, або графоманія звичайна поширена  - Марина називає у цьому контексті, наприклад, роман "Брати" Василя Іванини. 
Авторів, що пишуть про війну, можна поділити на дві категорії: цивільні (письменники, волонтери, журналісти), а також безпосередні учасники АТО (мобілізовані письменники або добровольці) і бійці, які до війни не мали письменницького досвіду. Марина переважно розповідала саме про останню категорію авторів, бо якраз про них відомо найменше. Загалом повний список літератури про війну із 150+ книжок можна знайти у "Книжкові сотні" Ганни Скоріної  тут, але читачу поза темою явно знадобиться фільтр, тож я вирішила поки зупинитися на тому, про що розповідала Марина.
З погляду мови, книжки є і українською, і російською мовами. Жанрово це і романи, й оповідання, новели, мелодрами, бойовики, ба навіть графічні романи і комікси. І перед тим, як звести назви творів у список, скажу ще що, на думку Марини, сучасну воєнну прозу неправильно називати лейтенантською прозою, штибу, "В окопах Сталинграда" Некрасова або "Людини і зброї" Олеся Гончара.  Різниця в тому, що лейтенантська проза  - це все-таки компроміс між владою і бійцем, а тому література ця ідеологічна. Тобто умовно вільна. Тоді як сучасна воєнна проза в Україні переважно неідеологізована (за окремими винятками).
Ну а тепер - список. Із нього я читала майже нічого, тому нехай собі тут трохи побуде, згодиться. Виділяю те, що з лекції захотілося читати найбільше.
Сергій Гридін "Сепари"
Валерій Пузік "Моноліт"
Костянтин Чабала "Вовче"
Григорій Обертайло "Скепсис"
Борис Гошко "Люди війни" (мелодрама)
Сергей Сергеевич (Сайгон) "Грязь"+#картінки_от_сайгона
Мартін Брест (Олег Болдирев) "Піхота", п'єса "Ато в Середзем'ї" (атовське фентезі? інтргує :)
Дмитро Якорнов "То АТО"
збірка "12 друзів хунти"
Валерія Бурлакова "Життя P.S"
Василіса Трофимович "Любов на лінії вогню"
"Путешествия долбоклюя"
Артем Чех "Точка нуль" (читала)
Це - частина згаданих на лекції видань. Є де розвернутися, як кажуть. Хоч від лекції минуло вже два місяці і зараз читаю я зовсім інші книжки, мене не полишає відчуття недочитаності чогось важливого, чогось такого, що не можна ігнорувати. Я не знаю, який художній рівень цих книжок, які долі їхніх авторів, але тим цікавіше у все це колись поринути. Тому пост лишаю передусім для себе, але якщо комусь це теж цікаво, буду тільки рада.

Пісня честі й безчестя: моє знайомство із "Грою престолів"


Зима - період переважно не дуже оптимістичний, але після прочитання деяких книжок життєрадісності таки додається, особливо, коли думаєш: як добре, що все це вигадка, яке ж довкола прекрасне життя. Типовий бадьоренький катарсис здорового читача.
Учора я, людина з Академмістечка, поїхала з КПІ не в той бік і отямилася аж на Гідропарку. І все тому, що дочитувала першу книгу «Пісні льоду й вогню» - «Гру престолів». За сагу взялася з сорому від незнання: який з мене путівник у світі книжок, якщо я не хвилююся, чи виживе Джон Сноу, тому що не маю зеленого поняття, хто це. А ще після минулорічного знайомства з «Відьмаком» подумала, що, може, епічне фентезі - не така вже й чужа для мене штука.
Отже, зима була не те що близько, а в розпалі, тому я вирішила, що доречно нарешті вже прочитати цю історію. Перше враження: похмурий світ «Гри престолів» мене не вразив, і перша половина книжки минала мляво. Персонажів багато, неясно хто кому Ланністер, а хто кому Таргарієн. Утім, з огляду на фіолетовий колір очей у Таргарієнів і на на той факт, що Джона Сноу породила загадкова жінка з фіолетовими очима, вже з першої частини книжки зрозуміло, що Джон і Даєнеріс родичі (невже брат і сестра?це, виходить, Нед - батько Даєнеріс? Чи як?). От мені цікаво, якщо Джон і Даєнеріс познайомляться і змішають свою кров, ми будемо їх ненавидіти так само, як Серсею і Джеймі? Адже Ланністери викликають огиду передусім через факт інцесту, а вже потім через те, що вони мало не вбили Брана Старка. Хоча до кінця книжки інцест вже не сприймається так гостро, особливо в порівнянні з іншими сценами: наприклад, коли вагітна Даєнеріс поїдає сире серце коня зі ще теплою кров'ю, або коли кхал Дрого убиває Візеріса, або коли потвора Джоффрі змушує Сансу дивитися на голову батька... Словом, чимало кров'яки. Саме тому я і не змогла дивитися серіал і вирішила, що краще вже почитаю.
Щодо решти персонажів. По-справжньому колоритний персонаж з гумором тут поки аж один (і тому він поки що мій улюблений-Тіріон Ланністер). Страшенно цікаво, як довго він проживе у сазі, але оскільки в кожній сцені за його участю скільки справжнього, незатьмареного життєлюбства, сподіваюся, що Тіріон лишиться до кінця. Також сподобалася Ар"я: ця дівчина явно помститься за кривди. Санса, звісно, дратувала, бо наївність у кривавому світі=тупість. Але її теж шкода. Уявляю, що з нею буде в другій книзі, якщо вже в першій падлюка Джоффрі так знущається зі своєї нареченої.
Менше з тим, окрім веселих, я ще люблю благородних персонажів. Таким є (вірніше, був, рест ін піс) Нед Старк - єдиний персонаж, із яким більш-менш хочеться співвідноситися. Може, це смішно, але оскільки його роль у серіалі зіграв Шон Бін, персонажів якого завжди убивають, я, хоч і не додивилася першої серії, зразу зрозуміла, що Нед, певно, загине. А оскільки на початку книжки сам Нед знеголовлює дезертира, то для симетрії перша книжка завершується такою ж стратою для Неда. Тільки кат там, на відміну від Неда, зовсім без честі. Взагалі, Нед і його дружина Кейтілін  - приклади того, як благородно розв'язуючи чужі проблеми, люди можуть знищити свої життя. Невже благородство без хитрощів приречене на загибель?
Безперечно, цікаві також і негативні персонажі, деякі з них викликають розуміння. Можна ненавидіти Серсею Ланністер, але можна де в чому її зрозуміти (на відміну від малого потвори Джоффрі. І так, я знаю, що він теж помре в якійсь жорстокій сцені. Чекаю її з нетерпінням).
Щодо Даєнеріс і Дрого: лінія дуже цікава, по суті, єдине в книжці кохання. Прикро, що автор так обійшовся з Кхалом. Добре хоч дракончики відродилися з його праху:)
Джон Сноу: поки що не можу сказати, що його лінія цікава. Але оскільки він один із головних героїв, чекаю розвитку.
Щоб довго не писати, почну краще другу книжку. Вже половина зими позаду, а так би хотілося встигнути протягом неї прочитати всю сагу.




четвер, 3 січня 2019 р.

Що почитати підліткам на канікулах

Батьки учнів часто питають, що цікавого можна порадити почитати їхнім дітям-підліткам. Я мудрувала якісь теорії, згадуючи, що читала в їхньому віці. А потім вирішила, що краще запитати тих учнів, які самі люблять читати і мають про що розповісти. Колеги допомогли опитати наших читак, і ось такий результат :) Що почитати підліткам на канікулах

Найкращі книжки 2018 року: тепер вже за моєю версією :)

Читацький 2018-й був насиченим і непростим. Насиченим, тому що я прочитала 100 книжок і робила це на на швидкість, а просто якось так вийшло: переважно у транспорті і перед сном, часом на нечисленних лінивих вихідних. Гіпотеза про біг поки що працює: чим більше й частіше читати, тим невимушеніше виходитиме.
Непростим цей рік був тому, що я повсякчас губила свої блогерські орієнтири. На запитання "для кого?" чесна відповідь була "для себе", але якось так трапилося, що чимало людей потрапило в мої комунікативні овиди і я не хочу їх відпускати, а блог й інші види обміну книговраженнями стали невіддільною частиною мого дозвілля і навіть щастя. Тут нічого не змінилося, я надалі щаслива знати цих людей і дружити з ними. 
Водночас книгоблогерство привело мене до співпраці з видавництвами, і цього року я вирішила фільтрувати кількість відгуків саме у форматі "ви мені книжку – я вам відгук". Свідомо пригальмувала з цим і взагалі дуже мало писала, хоча читала удвічі більше, ніж завжди. Хочу вірити, що це ознака дорослішання. 
Менше з тим, багато цікавого довколакнижкового трапилося зі мною минулого року.
По-перше, це участь у конкурсі художнього репортажу "Самовидець" і потрапляння до короткого списку. В Україні не дуже багато конкурсів, яким я довіряю, але "Самовидець" із таких. Передусім я люблю його як читач і саме читач із мене поки що кращий, ніж автор. Художня репортажистика мене підкорила, бо в ній є те, чого порівняно мало в нашій прозі: динаміка розвитку подій без навару зайвих рефлексій. Звісно, репортажистика – не художня література, тому порівняння не зовсім адекватне, але що я вдію, якщо це для мене терапія? :) Поясню, чому: блог "Читацький щоденник" задумувався як блог про актуальну українську літературу, а її в нас із року в рік ну дуже мало. А те, що є, часто любимо всупереч, а не завдяки. Звісно, я не знаю всієї картини, але з того, що знаю, поки що висновки саме такі. Хоча, думаю, це нормально: таке життя, зокрема, і літературне. І от те, чого мені як читачеві поки що бракує від художки, віддає художня репортажистика. Тому "Самовидець" і книжки в цьому жанрі – одне із найкращого, що було зі мною минулого року.
По-друге,  восени мене запросили на радіо розповісти про книжки. Взагалі, я вже бувала на радіо, не скажу, що це для мене щось нове. Але мені ніколи не подобалося, що я там розповідаю. А цього разу, можна сказати, була задоволена собою відсотків аж на 90 %. 
По-третє, клуб "Тьюторідз", який ми з колегами організували в студії, живий і здоровий. І хоча загалом ми прочитали менше книжок, ніж у 2017-му, ці книжки були кращими. Провальних не було, як на мене. І перша зустріч у січні буде про "Мою неймовірну подругу", чи ж не круто? Це теж потрапляння в десятку.
По-четверте, знову провели рейтинг блогерів і знову мені видається, що вийшло об'єктивно про суб'єктивне. Хоча трохи мій азарт похитнувся, загалом задоволена.
По-п'яте, ми з колегами і самі творимо книжку: це підручник. Хочемо сказати своє слово в педагогіці. Але це більше про плани на 2019, ніж про підсумки 2018.
По-шосте, я виграла квитки на Книжковий Арсенал :) Дрібниця, а приємно. Чому я згадую про це в блозі? Бо завдяки цим квиткам я дізналася, що про існування блогу знають ну зовсім несподівані люди. Так що ніколи не знаєш, хто зазирає у тиху гавань "Читацького щоденника". 
Тепер від довколакнижжя до конкретних. Мій топ-5 найкращих прочитаних книжок цього року такий:
1. Елена Ферранте "Моя неймовірна подруга". Цей сплав масліту з "розумною" прозою мене просто підкорив+ще цей ідеальний серіал... Оскільки відгук є у блозі, не повторюватимуся, але це книжка із золотого читацького фонту, типу як "Ловець повітряних зміїв" або "Щиголь". Заувага: дівчатам буде цікавіше її читати.
2. Ростислав Семків "Як читати класиків". Вона про насолоду від читання, а я саме визначилася, що читаю передусім заради насолоди. Я провела кілька годин біля Дніпра на абсолютно порожньому пляжі, читаючи цю книжку, і відчувала чисте щастя від розмови про книжки. Просто так зійшлися зорі. І за це книжці вдячна.
3. Анджей Сапковський "Відьмак". Один з учнів мені порадив почитати, і я провела місяць весни разом з Геральтом і його пригодами. Зрозуміла, що фентезі не таке вже мені й чуже. Вирішила, що і у 2019-му читатиму фентезі і вже навіть почала. Так що імена Джона Сноу й Даєнеріс Таргаріен щось вже означають і для мене)
4. "Veni, vidi, scripsi: покоління вільних": збірка художніх репортажів, де є і мій. Книжка знакова, бо тут матеріально втілене моє читацьке захоплення жанром, що переродилося у спробу авторства. 
5. Макс Кідрук "Де немає Бога". З цією книжкою цікаво: бо я, як то кажуть, "топлю" не так за цю книжку (моя улюблена – "Зазирни в мої сни"), як за загальну ідею творчості Макса Кідрука, який з року в рік пише захопливі романи, експериментує із сюжетом і справді піклується про читача. Чесне жанрове читво хорошого рівня. Таке в нас трапляється значно рідше, ніж безплідні претензії на елітарність.

Є ще кілька книжок, які я радо рекомендую іншим.
1. Джеффрі Євгенідіс "Третя стать". Тягуча, як нитка шовку, історія кількох поколінь родини грецьких емігрантів до Америки, у яких у результаті кровозмішання народився/народилася гермафродит. Історія не про біологію (хоча є і це), а про цінності. А раз про цінності, та ще й гарно написано, то читати аж бігом.
2. Жоель Діккер "Правда про справу Гаррі Квеберта". Книжка 2017 року, але як це я її так проґавила торік? Ну, нічого, краще пізно, ніж ніколи. Люблю такі детективи, коли одна подія подана у фокусах багатьох свідків. Початок схожий на "Твін Пікс", але атмосфера там зовсім інша. Екранізація теж ок.
3. "Нові правила ділового листування" Максима Ільяхова. Моя любов до інформаційного стилю триває з часів "Пиши, скорочуй". Книжка про те, як грамотно листуватися з колегами, роботодавцями. Але для мене вся ця ідея про те, як мислити ясно і як поважати інших. Мені дуже сподобалося, просто мастрід для кожного, хто хоче нормально писати й ефективно (вибачте за слово) спілкуватися з іншими.
4. Юрій Андрухович "Коханці Юстиції". Епічне повернення Патріарха. І продуктивне: "Книга року БіБіСі", як-не-як.
5. Айн Ренд "Ми живі". Була скептично налаштована, але від читання було не відтягнути. Книга для спраглих цілісних епічних характерів (але не пам'ятників). Передусім про кохання, про вибір, про те, як історія ламає хребет (антикомуністичний роман, але без кривого дзеркала розіп'ятих хлопчиків).


Без розчарувань не минулося теж. Принагідно згадаю 5 книжок, перша з яких реально жесть, а чотири інші - просто не мої.
1. Остап Дроздов "№1". Антихудожня словесна істерика, вочевидь, дуже хворобливого автора, що "любить себе до сліз". Якось мені вдавалося щасливо уникати аж такого лютого трешу, але тут найшла коса на камінь. І досі іскрить відразою.
2. Майкл Ондатже "Англійський пацієнт". Це дуже-дуже нудно. Пофіг на стиль, коли повіки цілуються на кожній сторінці і цей поцілунок приносить більше втіхи, ніж слова на сторінках.
3. Салман Рушді "Два роки, вісім місяців і двадцять дев'ять днів". Розумію, що просто не з того почала, але теж було наскільки нецікаво, що якби не челендж, не дочитала б нізащо. Утім, колись наважуся на дубль два, не випендрюватимусь і прочитаю таки "Опівнічних дітей".
4. Таіс Золотковська "Пиши. Легкий шлях від ідеї до книжки". Знов-таки, проблема в мені. Просто я інакше уявляю шлях творення книжки і от, скажімо, книжці "Про письменство" Кінга вірю, а от цій зовсім ні, надто все спрощено. Хоча кілька цікавих вправ є. Оскільки більшість блогерів шаленіє від цієї книжки, вирішила, що просто візьму і прочитаю книжку Таіс Золотковської "Лінія зусилля", і якщо там буде цікаво, заберу свої слова назад. А поки спогади лишилися тільки про інстаграмну обкладинку і дику пораду писати в кумедній шапочці, якщо інших важелів впливу на свою волю автор знайти не може.
5. Мирослав Лаюк "Світ не створений". Цей невдалий, на мій погляд, роман не змінить мого інтересу до постаті Мирослава Л
аюка, адже три його книжки мені сподобалися. І все-таки "Світ не створений" вийшов жадібний на глобальну ідею сказати про багато що, але зробити це в якомусь такому шаленому клаптяному темпі, що аж не по собі.

Наостанок скажу таке: книжки книжками, але без розмов про прочитане було б не так цікаво жити. Кілька інших блогерів міцно увійшли в моє життя і навіть набули якоїсь нової якості спілкування. Наприклад, завдяки блогу я познайомилася з чудовою журналісткою, а тепер так склалося, що я навчаю її не менш чудову сестру)) Це вже не тільки про книжки, і я цьому радію. Траплялось і навпаки: була дружба, а потім Катя завела своє "Кубельце Каті", і тепер ми колеги по хобі) Є кілька людей, яких я особисто не знаю або знаю мало, але за якими стежу з мало не родинною теплотою, радію їхнім успіхам і довіряю наскільки, що саме з вірою в їхній смак вигадала рейтинг блогерів. 
Словом, дякую книжкам, дякую і людям. Сподіваюся, що читацький-2019 буде чудовим! 

пʼятниця, 28 грудня 2018 р.

Аналіз рейтингу блогерів

14: 00 Щойно натрапила в мережі на коментар про непотрібність і необ'єктивність рейтингу книгоблогерів, і ось змушую себе розставити крапки над "і" передусім для себе. 
Мета рейтингу – вихопити певний зріз читання в 2018 році. Це як у наукових дослідженнях: завдання не в чомусь переконати, а для початку проілюструвати, описати, на що саме активні читачі звернули увагу в цьому році.  
Об'єктивних рейтингів про літературу не існує й існувати не може, тому що кожне окреме читання – це бульбашка довкола конкретної людини зі своїми смаками/несмаками. Кожен блогер підтвердить, що загальний рейтинг із його особистим перетнувся тільки в кількох  виданнях. Менше з тим, десь колись ці бульбашки перетинаються, і мені було цікаво, де саме. Важливо, що точки перетину вже вдруге поспіль виявилися не так вже й далеко від результатів відомих рейтингів за участю професійних критиків. 
Далі. Рейтинг призначений для широкої аудиторії і слугує передусім орієнтиром для тих, хто губиться в книгарнях. Звісно, він не претендує на всеохопність, зате претендує на безпосередність вражень без снобізму. Це круто, що з-поміж переможців є книжки в жанрі фентезі, трилери, ба навіть комікс. Це чесно. 
Так, було б класно удосконалити рейтинг, розбити на більше категорій, якось краще сформулювати окремі, в ідеалі якось відзначати авторів-переможців, та й перекладачів теж. Бо, зокрема, цей рейтинг – спосіб сказати "дякую" тим видавництвам, авторам і перекладачам, які роблять читацьке дозвілля яскравішим.  
Особисто я знаю далеко не всіх блогерів-учасників, але кожен і кожна, кого знаю, варті довіри (я роками їх читаю і тішуся, що вони не забивають на цю справу, хоч у житті мають купу інших нібито важливіших справ – роботу, родину, інші хобі). Тому капець як прикро читати щось типу "ну і хто всі ці люди". Ну, погугліть, хто вони, перш ніж робити якісь висновки. 
Словом, якось неприємно. Не те щоб я чекала якихось приємностей – найприємніше було, як завжди, працювати  і спостерігати за результатом+виписати для себе кілька книжок, які я цього року пропустила. Але все ж мене дуже збивають часом з пантелику недоброзичливі люди з чужих стрічок, бо я й так маю купу сумнівів щодо всього, а тепер то й узагалі не хочеться нічого робити. 

16:59
Написав іще один активний читач із питанням, чому саме ці блогери? А не ось ці, наприклад. Відповідь: бо я не знала про них, а на анкету, опубліковану в соцмережах, вони не відгукнулися. Запитаю наступного разу (якщо він буде).
Шановні читачі, якщо ви хочете долучитися до рейтингу, то можете писати мені прямо зараз, я вас запишу і не забуду написати наступного разу.

Найкращі книжки 2018 року за версією книгоблогерів




Відповідно до результатів цьогорічного опитування Українського центру економічних і політичних досліджень імені Олександра Разумкова, кожен третій українець протягом року не брав до рук жодної книжки. Третина з учасників опитування прочитала від 1 до 5 книжок. І тільки 2 відсотки респондентів читає понад 50 книжок на рік. Частина з найактивніших українських читачів – книгоблогери, тобто люди, які не тільки багато читають, а й люблять говорити про прочитане. А наприкінці року ще й ділитися підсумками, формуючи особисті топи най-най-книжок.
Цей рейтинг – результат спільного голосування двадцяти дев’яти  книголюбів, які в середньому читають по 75 книжок на рік, тобто за багатьох-багатьох українців. Читають самі й ненав’язливо надихають до цього заняття інших – відгуками зі світлинами Інстаграмі, роликами на буктьюбі й дописами в особистих блогах або блогах видавництв… Усе це –  не для фіксування місця книжок в літературному процесі, без особливих амбіцій скерувати смак читачів у певне русло чи, не приведи боже, “з виховною метою”, а передусім заради задоволення. Ось чому мета цього рейтингу – поінформувати про важливі книжки, які, ймовірно, збагатять дозвілля тих читачів, яким для комфортного перебування в книгарні потрібен компас.
Топ-10 найкращих художніх книжок українських авторів
Головні питання анкети стосувалися топу-5 найцікавіших художніх книжок українських авторів, а також найкращих перекладених цього року творів іноземних авторів. Отже, з-поміж українських книжок читачі найактивніше віддавали голоси за такі видання:

  1. Макс Кідрук “Де немає Бога”
  2. Іларіон Павлюк “Білий попіл”
  3. Сергій Жадан “Антена”
  4. Володимир Аренєв “Дитя песиголовців”
  5. Алевтіна Шавлач “Пампуха”
Не набагато менше голосів отримали такі книжки:
6. Дорж Бату “Франческа. Повелителька траєкторій”
7. Роксолана Сьома “Світи суміжні”
8. Юрій Андрухович “Коханці Юстиції”
9. Артем Чапай “The Ukraine”
10. Наталія Матолінець “Гессі”

А що з нон-фікшном?
В анкеті, куди блогери додавали відповіді, умисно не було окремого питання про український нон-фікшн: результати минулорічного опитування засвідчили, що навіть найактивнішим читачам важко відповідати на це запитання, а тому годі вибудовувати якісь узагальнення. Проте все ж одна книжка побила всі рекорди: це “Як читати класиків” Ростислава Семківа. Більше жодне нон-фікшн видання не здобулося на таку кількість згадок.

Принагідно до нон-фікшну можна помітити ще й таку тенденцію: мало-помалу в рейтингу з’являються книжки українських художніх репортажів. Так, кількість згадок ще дуже мала, щоб говорити про якесь глобальне явище, але і торік, і цього року книгоблогери згадували художні репортажі у списку головних книжок року. Тому любителям жанру окремі блогери радять почитати “Наші інші” Олесі Яремчук, “Над прірвою в іржі” Павла Стеха і фіналіста Книги року-БіБіСі  “The Ukraine” Артема Чапая.

Шість улюблених перекладних книжок 2018 року
На відміну від минулого року, коли блогери ніби за помахом чарівної палички голосували за ті самі книжки, цього року вибрати десятку виявилося неможливим: книжок багато і вони різні, що вже й казати про неоднаковість читацьких уподобань книгоманів. І все-таки шість видань умовного спільного знаменника виокремити вдалося. Це:
  1. Елена Ферранте “Моя неймовірна подруга”
  2. Джеффрі Євгенідіс “Середня стать”
  3. Ґейл Ханімен “З Елеонор Оліфант усе гаразд”
  4. Арундаті Рой “Бог дрібниць”
  5. Ніл Ґейман “The Sandman. Пісочний чоловік. Том 2. Ляльковий дім”
  6. Кейт Аткінсон “Життя за життям”
Щодо перекладного нон-фікшну, то тут блогери виокремили дві книжки. Це:
  1. Річард Фейнман “Та ви жартуєте, містере Фейнман”
  2. Деніел Ґоулман “Емоційний інтелект”
Також блогерам запропонували оцінити переклади 2018 року й виокремити найбільш вдалі. З-поміж них найчастіше згадували такі книжки:
  1. Арундаті Рой “Бог дрібниць” (переклад Андрія Маслюха)
  2. Кейт Аткінсон “Життя за життям” (переклад Ярослави Стріхи)
  3. Ніл Ґейман і Террі Пратчетт “Добрі передвісники” (переклад Олеся Петіка та Бурштини Терещенко)
  4. Кейт Фокс “Спостерігаючи за англійцями” (переклад Марти Госовської)
Учасники голосування
Як і будь-який рейтинг, цей не претендує на об’єктивність, оскільки є таким собі середнім арифметичним на перехресті різних читацьких усесвітів. Для тих, хто хоче ближче познайомитися з ними, лишаю координати:
Валєйка («valieyka_about_books»), Гульбану Бібічева («bibicheva.com»), Оксамитка Блажевська, Катерина Воєвська («Кубельце»), Яна Грицай («Єдиноріжки Time»), Тетяна Гонченко («Непозбувний книгочитун»), Даша (Beauty and Gloom), Ірина («Imagination»), Ірина («Ultimoirene»), Люда Дмитрук («Вишневий цвіт»), Юлія Дутка (Tar_El), Анна Єкименко-Поліщук («Color Life by Anna»), Ігор Зінчук, Алла Комарова (блог «Кіно, вино і доміно»), Анна Лисенко-Гурська («AnnikaBlog»), Юлія Лісовська («Ділюсь прочитаним»), Віталіна Макарик («Куточок для книг»),  Юлія Малета, Ольга Млиновська («A Woman Who Reads»), Олеся Муц, Аня Остапчук, Ксеня Різник («Етажерка»), Тетяна Синьоок («Читацький щоденник»), Ксенія Сокульська (Vaenn’s), Катерина Толокольнікова («What are you reading?»), Ірина Хомчук («Сонячна скарбниця»), Ксеня Шпак, Robert Menus (блог «Intelectless»), Yeva Wild (Yevalib).