Follow by Email

неділя, 4 серпня 2019 р.

Добра бабуся, зла бабуся

Добра бабуся
Книжка Фредріка Бакмана "Моя бабуся просить їй вибачити" потрапила до мене випадково. Колега Оксана (уже згадана в цьому блозі) спитала: "Хтось хоче почитати Бакмана?". Коли таке питають, у мене зазвичай слова випереджають осмислення факту, що я давно вже не бачу кінця-краю свого сувою під назвою "мастрід". Тож я вигукнула: "Можна я?".
Так почалося знайомство з "Бабусею".
Фредрік Бакман - сучасний шведський письменник. Я ніколи його не читала, але чула багато хороших відгуків про "Чоловіка на ім'я Уве". А "Бабуся" мелькала у стрічці, але я якихось передвражень про цю книжку не мала. Сюжет  розбудовано довкола дружби між бабусею і внучкою. Причому бабуся тут - шалена, мила хуліганка, яка, утім, робить життя своєї онуки яскравим. Ба більше: тут не тільки йдеться про якесь ульотне дозвілля з купою порушень правил, а й про дещо глибше. А саме: як уберегти дитину від неминучої травми. Бабусі ж бо лишилося жити лічені тижні.
Бабуся помирає на самому початку книжки, тож це не спойлер. Смерть бабусі на початку, хай як цинічно це звучить, - вдалий спосіб розказати щось глибше, ніж емоційна, але невибаглива історія про розлуку двох подруг. У Бакмана смерть бабусі цілюща, бо виводить із вигаданого спільно з бабусею світу в реальність і навчає піклуватися про інших. Смерть як поштовх до конструктиву. Діяльність як спосіб пережити травму. Ельза - так звати онуку - має передати мешканцям будинку записки від бабусі, яка в кожного просить за щось пробачення. Так дівчинка виявляє, що персонажі їхнього з бабусею химерного світу - насправді реальні люди зі своїми зовсім далекими від казки проблемами. Так онука навчається емпатії. 
Здавалося б: навіщо дівчинці, що переживає втрату рідної людини, перейматися долями інших, нібито чужих людей? Чи не додасть це ще більше горя й гіркоти в дитячу душу? Автор вірить, що Ельза впорається: бабуся подбала про свою онуку, і дівчинка виросте доброю, небайдужою людиною.
Зла бабуся
Феєрія прокльонів, витирання ніг об особистість, золоті гори для психологів та клондайк дитячих травм - усе це та багато іншого (переважно огидного і зовсім трохи сентиментального) криється в образі бабусі із повісті "Поховайте мене за плінтусом" російського письменника Павла Санаєва.
Цей твір приголомшив мене, проковтнув і виплюнув пережовану. Повість про травму, про складні родинні стосунки, де кришкою чорного гумору у банці побутової чорнухи накруто загвинчена історія стосунків бабусі, її онука та дочки. Це історія руйнівної любові, породженої нещасливим життя; історія того збоченого виду любові, що його не відрізниш від ненависті, від егоїзму. Психолог сказав би: компенсація любові до втраченої дитини на онуку. Виправдання свого існування щитом "Я піклуюся про онука, а ти йому не мати, ти повія". У коментарях мені написали: "Бабуся любила свого онука". Так, любила. Як могла. А могла любити жадібно, егоїстично, болісно і жорстоко. Не приведи боже такої любові. Особливо дітям.
А проте якоїсь миті читач ненавидить бабусю вже трохи менше. Іноді він її розуміє. І ось деякі фрагменти мають смішний вигляд. Ні-ні, я все одно цю бабусю любити більше не стала. Але нехай тут пролунають мої оплески автору, його бездоганному стилю, умінню творити трагікомедію  - найскладніший жанр. А ще - майстерно зображати побутові деталі, що не лишать байдужими людей, які жили за Радянського Союзу або пам'ятають його з розповідей... Стрімкий іронічний плин оповіді... Він б'є під дих, коли уявляєш, як дитина, знаючи, що бабуся вчила називати маму Чумою Бубонною, натомість називає її Чумочкою і мріє бути похованою за плінтусом у квартирі мами, щоб бачити, як вона ходить по кімнаті. 
Словом, "Похороните меня за плинтусом" - це просто обов'язково до прочитання. Заради стилю, катарисису й химерної насолоди читання страшної історії, виписаної ідеально та ще й місцями дуже-дуже дотепно. 
Принагідно до цієї повісті мене ще зацікавив факт, що історія частково автобіографічна. Завжди вражає, як такі інтимні речі можна писати про своїх рідних, навіть якщо врахувати, що йдеться про художній твір. В інтерв'ю автор каже, що повість опубліковано вже після смерті бабусі (слава богу). Але вічне питання - етика чи мистецтво? - тут як ніколи доречне. Автор вибрав мистецтво. Як читачка, я йому вдячна. І добре, що я йому не родичка:)

ПС: на фото мої дівчата з "Тьюторії", подруги по читанню і не тільки по ньому. Книжку обговорювали по скайпу, адже всі були в різних містах: Інна в Америці (у неї ранок), Діна  - у Німеччині, Ната - удома на Тернопільщині, а я в найменш оригінальному місці  - у Києві на Теремках. Ще раз дякую, дівчата, за насолоду обговорювати з вами книжки. До нових читацьких зустрічей :) 




пʼятниця, 19 липня 2019 р.

Чого не можна прощати?

«Клавку» Марини Гримич я читати не збиралася. У мене від Спілки письменників свої травми, про які я вже колись писала. Резюме таке: у сучасній Україні НСПУ – пережиток, де найкращі ініціативи часто запорюються безталанним керівництвом (маю на увазі передусім очільника), чия «творча» риторика – це соцреалізм у вишиванці, а діяльність – підкилимні ігри. Тому якщо хочеться назад у минуле, можна зануритися у діяльність Спілки, що, попри намагання окремих справді вартісних письменників, безталанна і жалюгідна. Ось чому я не хотіла читати «Клавку»: можу собі уявити атмосферку повоєнного Києва, коли талановитих людей гнобили, коли за творчість треба було вибачатися. Крутити реверанси перед партією в обличчях миршавих і часто творчо безплідних людей. Можна простити їм Рильського? Яновського? Десятки інших письменників? Але від долі не втекти, і «Клавка» сама мене знайшла й перескочила до моїх рук із рук Оксани, моєї нової колеги, у межах ініціативи книгообміну перед відпусткою.
Клавка – секретарка у Спілці письменників. Вона знає всі плітки, кого на якому з‘їзді гнобитимуть, кому доведеться виправдовуватися й покірно схиляти голову: було, винен, пробачте. Більше не повториться. Поки Клавка розповідає про методичне і цілеспрямоване гнобіння письменників, поки розривається між двома залицяльниками, я гніваюся і співчуваю. Іноді дихаю повітрям того часу, адже повоєнна атмосфера Києва зображена колоритно, переконливо. Особливо РОЛІТ. Якось я гуляла біля РОЛІТу на Богдана Хмельницького і думала: почитати би про цей будинок. «Таємниці письменницьких шухляд» Станіслава Цалика та Пилипа Селігея мене задовольнили, але хотілося ще чогось художнього про цей елітний колгосп, де одні представники еліти підслуховували і здавали органам неугодних інших. Хоча жили пліч-о-пліч, ходили в гості на чай і говорили про мистецтво. Складний час, якому не бракувало безпросвіття, убогості й жаху; час, у якому минала чиясь молодість. Клавчина, наприклад. 
Так я і гортала я сторінки з емоціями роздратування і співчуття. Клавчиним любовним трикутником переймалася так собі. І так було до кінця роману, коли всередині усе завило: ЩОООООООО? 
Як можна зрозуміти, сарказму в мені було більше, ніж сентиментів, але наприкінці книжки я ридала. Я і зараз, коли це пишу, мало не плачу. Фінал мене шокував. Книжка несподівано порвалася у стилі, у темі, вона із соцреалістичного полотна у стилі «Радянські письменники на пленумі» перетворилася на «Крик» Едварда Мунка. Тому що авторка вирішила: побачили потворне лице? А тепер гляньте ще й на виворіт. 
Ми тут в літературку бавимося, а тепер пропоную згадати, який у нас там рік за вікном? 1947? ... Після прочитання книжки я плакала не тільки через той сюрреалістичний жах, що бив по голові через те, що ТАКЕ НАСПРАВДІ БУЛО (я плачу). А ще й від того, що я про це не знала і навіть ніколи не задумувалася. А тепер логічна загадка. Згадайте будь-який парад до дна перемоги. Пам‘ятаєте, як серце рвалося від споглядання ветеранів (я колись у школі ридала під Дєнь Побєди на параді, а ще тоді, коли перед 9 травня ми ходили дарували квіти ветеранам, а вони були хворі, нещасні й забуті і тицяли нам по 2 гривні «на морожене» за те, що ми до них зайшли). Пам‘ятаєте ці колони сумних людей в орденах? А вам не здається, шо декого там не вистачало? Наприклад, очевидно скалічених людей? Чи ставили ви собі питання, а де вони поділися? Ні, адже їх ніби й не існувало. А їх у Союзі було мільйони. «Клавка» завершується словами «И никакого нет тебе прощенья». Я думала, це Клавку кинув хтось із залицяльників. Ні. Це тобі, довбана, перевернута країно нашого минулого нема прощення. 


Оксано, дякую велике. Ці враження зі мною надовго. Сподіваюся, мій Шмітт теж не підведе.

пʼятниця, 12 липня 2019 р.

Пальці книгоблогерів

Тижнів три тому російською книжковою блогосферою пронісся тайфун обурення.  Головний редактор видавництва "Фантом Прес" специфічно відгукнувся на сторінці в соцмережах про блогерські фоточки, на яких зображено книжку в руці.  

Блогери такої зверхності не стерпіли й запустили флешмоб за хештегом #бойкотфантому. Головний редактор боягузливо (або просто так) видалив свій пост. Але бурі було не зупинити) За хештегом в Інстаграмі можна простежити фотографії книжок видавництва в різних, не таких уже й убогих інтер'єрах, зокрема туалетних. Моя улюблена фоточка не із вбиральні. На ній бутафорська рука із кровкою біля книжечки "Фантом Прес". Поки блогери веселяться, бідному редактору співчувають через булінг. Тримайтеся, пане редакторе! На жаль, не всі на світі естети з великої букви. Не всі доросли до рівня такого прекрасного сайту, як сайт видавництва Фантом Прес. Перейдіть і насолодіться високою естетикою.
Поза тим, пальці пальцями, а в коментарях можна почитати про ставлення до книгоблогерів. Типу, вони інфантильні та істеричні, і за кого вони себе мають узагалі. Дехто навпаки радіє, адже таке активне обговорення - вияв демократії (звучить ніби: я сильний, упевнений в собі чоловік, у мене все вийде, гроші мене люблять). Хтось (як я) просто веселиться, адже це всього-на-всього кумедне непорозуміння між суб'єктивною (снобською) думкою редактора і блогерами.
А ще я просто уявляю: чи міг би хтось із головних редакторів провідних українських видавництв публічно наїхати на блогерів, діяльність яких складає частину піар-компаній їхніх же видавництв? 
І наостанок: іноді банан це просто банан, а фоточка книжки в руці - просто фоточка книжки в руці. Якщо там красива обкладинка, ніхто не зважає на руку. Чи зважає?

середа, 10 липня 2019 р.

Не вір очам своїм: "Дон Кажмурру" Жуакіна Машаду де Ассіса

Що уявить читач, почувши слово "Макондо"? Вигадане місто зі "Ста років самотності". Родинні перипетії колоритних латиноамериканців із магічним флером. А взагалі макондо  це дерево, символ пам'яті й таємничості. Виходить, ідеться не про щось одне, як і належить пристойному, придатному для інтерпретацій символу. А віднедавна "Макондо"  це ще й видавництво, яке має на меті ознайомлювати українських читачів із доробком іспано- та  португаломовних авторів. 


Читай книги, будь Макондо
Такий слоган зустрічає відвідувачів фб-сторінки видавництва. Що ж таке "бути Макондо"? Співзасновниці Марина Марчук та Анабель Сотело Рамірез розповідають про це тут. Стати Макондо можна також прочитавши першу книжку видавництва  роман "Дон Кажмурру" класика бразильської літератури Жуакіна Машаду де Ассіса у перекладі Олексія Шендрика. На питання, чому вибір зупинився на цьому авторі, Марина Марчук відповідає так: "Машаду де Ассіса називають  бразильським Левом Толстим. Тільки схожість не в тематиці, а в масштабі постаті". І період, до речі, той самий  друга половина 19 століття. Час, коли на українськім літературнім полі порядкували народники, а модерністи вже гострили свій меч протистояння.

Не магічний реалізм  
Перед ознайомленням із романом бразильського класика на горизонті мого читацького очікування витали загадкові духи померлих, адже я хибно ототожнювала "Дона Кажмурру" із літературою магічного реалізму. Визнаю, що це так само логічно, як шукати козаків у кожному творі української літератури. Логіка логікою, та десь у закапелках душі я собі думала: зараз поміж сторінками оживуть привиди чиїхось коханців, а як ні, то, може, котрась героїня, як та Ремедіос Прекрасна, зрине в небеса подалі від вульгарної земної в'язниці. Тим приємніше було помилитися: "Дон Кажмурру" — це аж ніяк не про магічний реалізм. І в аспекті стилю, і, відповідно, в аудиторії. Скажімо прямо, магічний реалізм не для всіх. А от "Дона Кажмурру" можна читати кожному. Цей твір, кажуть, навіть увіходить до бразильської шкільної програми. То що ж там?
Якщо охарактеризувати роман двома словами, ці слова могли б бути такими — "щоденник ревнощів". Сюжет простий: хлопчик Бенту зустрічає дівчинку Капітоліну, вони закохуються. На шляху до возз'єднання є деякі, сказати б, зовнішні перепони (Бенту має стати священиком, а сан не передбачає шлюбу). Та фатальним поворотом у стосунках Бенту й Капіту стають ревнощі Бенту, що з року в рік химерно повнокровнішають. Капіту підступно зраджує Бенту. Ось вам і мелодрама про кохання, розлуку, зраду і все те, чого прагнуть люди, коли занурюються в тканину серіалів. І так, дитина-невідомо-від-якого-батька тут теж є. Як і сентиментальні вставки, щоб "пробити на сльозу".
І якби на цьому все, то навряд чи "Дона Кажмурру" було б так цікаво читати. Але читати таки цікаво. Тому що кожен цікавий книжковий світ завжди має вимір, який я називаю для себе "ЩОСЬ ІЩЕ". Щось неочевидне, якщо тільки не придивлятися. Але не придивитися не вийде. Тому що після співчуття Бенту та його проблемам, після прогулянки його щоденниковими записами неминуче виникне питання: а чи мав Бенту підстави для ревнощів?
Оповідь від першої особи — це не тільки щирість і безпосередність вражень, а й інструмент ненадійних оповідачів. І ось ми вже не віримо Бенту, і ось він не ніжний лицар своєї дами серці, а ошалілий Отелло, що своїми руками нищить своє щастя. І сентиментальний роман ураз перетворюється на психологічний.
Чи зрадила Капіту свого коханого, читач ніколи так і не дізнається. Зате лайфхаки "Як послідовно й остаточно викурити щастя з життя" отримає. Вони універсальні що для кінця дев'ятнадцятого століття, що для століття двадцять першого.

Не без іронії
Якщо приймати на віру твердження, що іронія — ознака інтелекту, то "Дон Кажмурру" — це ще й інтелектуальна проза. Тут чимало ідеться про творчість, її природу, але також і про псевдотворчість. У творі помірна кількість афоризмів, і хоч я давно таким не займаюся, але все-таки щось для себе та й попідкреслювала.

Жузе Джіаш любив найвищий ступінь порівняння. Таким чином він наділяв думки монументальністю, й оскільки їх у нього особливо не було, то так він зазвичай видовжував речення.

Багато філософів, зрештою,  лише безробітні тенори.

Оскільки перша дитина моєї матері була мертвонародженою, вона звернулася до Бога, щоб Той дарував їй другу, й дала обітницю, що якщо народиться хлопчик, вона присвятить його церкві. Гадаю, вона сподівалася, що народиться дівчинка.

Я вчиняв оргії з латиною, але був незайманим із жінками.

Здається, у Тацита (...) я читав про іберійських кобил, які зачинають від вітру. У цьому розумінні моя уява була великою іберійською кобилою, у якої від найлегшого бризу народжувалося лоша, що потім перетворювалося на Буцефала.

Усім читати
Як можна зрозуміти, філолог знайде поживу для розуму під час читання "Дона Кажмурру": і через розширення читацьких горизонтів (чи багато ви читали бразильської літератури?), і через техніку оповіді (ненадійний оповідач), і через алюзійність. А от чи придатний роман для чистого читання? Без заморочування з алюзіями, натомість із безпосередньою насолодою занурення в історію? Співзасновниці видавництва Марина й Анабель провели експеримент: вони взяли кілька примірників роману й ходили по ринку на Академмістечку, заохочуючи продавців і продавчинь прочитати книжку й поділитися відгуком. Таку читачку дівчата знайшли. Дуже скоро вона має поділитися своїми враженнями. І я теж на них чекаю.

вівторок, 9 липня 2019 р.

Людина VS сміття: що можемо зробити?

Кидаєш погляд на цю книжку й думаєш: гарно! Кислотний зелений колір ніби має виїдати погляд, але він натомість викликає співчуття до всіх тих пластянок і шкарабанок, що століттями поневіряються на сміттєзвалищах. Така обкладинка. Мультяшна і добра. І дуже-дуже серйозна.
фото взято із сайту https://starylev.com.ua
То що ж може зробити людина, щоб не перетворити планету на сміттєзвалище?  Багато чого. Сортувати сміття не проти більшість людей, принаймні на рівні ідей. Але крок від «бути не проти» і «нарешті зробити» часто лишається неступленим. Та після прочитання «Книжки про сміття» Галини Ткачук і дорослі, і зовсім юні читачі:
 
– довідаються про численні екологічні ініціативи в Україні та за її межами;
– знатимуть, яка альтернатива пластиковому посуду чи звичним пакетикам, у яких зважують овочі та фрукти;
– усвідомлять принципи сортування сміття та розшифровуватимуть загадкові досі позначки на упаковках виробів.
– дізнаються, що в Україні працює інтерактивна карта, на якій позначають сміттєзвалища, а потім звітують про їхнє ліквідування;
– з’ясують значення слова «плогінг» та за хештегом відстежувати химерне й корисне хобі;
– побачать, які архітектурні витвори можуть постати на основі переробленого сміття.
 
Родзинка книжки – не лише її інформативність, а й стиль. Власне, книжку писала не тільки Галина Ткачук, а й її помічники-школярі. Може, тому є відчуття, що до видання причетна команда. І що саме в команді круто не тільки писати книжки, а й очищати довкілля від сміття.
 
Видання не тільки про сортування сміття чи можливості його переробки. Це про стиль життя, що його треба виховувати з-за шкільної лави. Тут і ощадність користування, й усвідомлене використання різних речей, і виховання вміння відмовитися від зайвого. Це і є оте формування «людини майбутнього», тільки в ненав’язливій, хоч від того не менш переконливій манері.
 
У книзі не тільки теорія. Тут все на прикладах, усе в межах діяльності конкретних людей: і письменниці з донькою, що прибирали засмічений пляж; і досвід екоактивістів, що створили свої платформи для покращення ситуації в Україні. І кроки, які кожен школяр (а краще - команда школярів) можуть утілити у своїй альма матер.
 
«Книжка про сміття», отже, – це книжка про самовиховання. Про діяльність і уважність навіть до дрібниць людського повсякдення. Адже щойно ми усвідомимо, що дрібниць не існує, а відповідальність – не тягар, а необхідність, майбутнє планети може змінитися на краще. 

Джерело - блог Видавництва Старого Лева: Людина VS сміття: що можемо зробити?

вівторок, 2 липня 2019 р.

«Окололітературне» – майже як «околофутбольне»



Єдиною моєю покупкою на цьогорічному Книжковому Арсеналі була книжка «Окололітературне» Тетяни Трофименко. «Усе, що ви хотіли знати про сучасну українську літературу» – написано на обкладинці, і я сподівалася, що це буде якесь науково-популярне дослідження про тенденції розвитку нашої літератури у паролях і явках. Вийшло і так, і не так: щоб ці тенденції виокремити, треба читати між рядками, адже книжка – це збірка вже опублікованих рецензій Тетяни Трофименко із 2005 року до ближчих часів.
На відміну від творчості багатьох критиків, рецензії Тетяни Трофименко я майже завжди дочитую до кінця. Тому що а) вони веселі б) некомпліментарні. Ці дві ознаки відрізняють статті критикині від доробку її колег, зі статей яких часто незрозуміло: то як їм ця книжка? Ось тут все чітко і зрозуміло: твори сучукрліту авторці переважно не подобаються, й авторка пояснює, чому. Робить вона це в іронічній або саркастичній манері. Мені ця сміливість дуже подобається, хоча знаю, що багато хто  не любить статті критикиці (як себе називає авторка), тому що вони іноді бувають украй жорсткі й надто суб’єктивними (хоча що таке об’єктивність у розмові про книжки – не знаю). Особливо багато галасу кілька років тому виникло довкола циклу «Золоті хлопчики сучукрліту», де авторка вщент рознесла твори Андрія Любки, Олександра Михеда й Олексія Чупи, причому в статтях ішлося не тільки про твори, а й про життєписи авторів (відповідно, розмиту лінію етичності було ніби як перейдено, багато хто злився й ображався). Менше з тим, як читачці, мені було цікаво стежити за реакціями на опубліковане. Ба більше: мене не відлякала критика авторів, я навпаки після того прочитала хоч по одному твору кожного з них, щоб зясувати, що Чупу й окремі твори Андрія Любки я читати можу, а от Олександр Михед – точно не моє. Загалом статті Тетяни Трофименко нагадують літературно-критичний варіант моїх улюблених «Рагулів», адже борються проти несмаку в літературі. До речі, у "рагулівни" Тетяни Микитенко і критикиці Тетяни Трофименко є спільний проект 
премія "Золотий хрін" за найгірший опис сексу.
 Ну а що таке несмак - кожен розуміє по-своєму. Для когось це прямолінійна, не обтяжена символізмом та іншими естетичними викрутасами оповідь, комусь збитість сюжетних ліній та стереотипність зображеного (жінка-берегиня, село-оплот святості, українці – наймужніші козаки та найпалкіші коханці і всяка така єресь). Тетяна Трофименко послідовно критикує два недоліки, притаманні творчості наших авторів: це нав’язливий автобіографізм та безсюжетність. Відповідно, якщо авторка когось похвалить, то за хорошу роботу над сюжетом та за пошук нових тем.
Що іще в книжці цікаво, так це те, як змінюється манера самої авторки. Якщо в статтях початку двохтисячних критикиня висловлюється все-таки м’якше і нерідко з частиною, типу, що є щось у творах і хороше, то свіжі статті значно прямолінійніші (але й веселіші) і на компліменти зовсім не щедрі. За статтями, до речі, можна простежити розвиток (чи деградацію) нашого літпроцесу, адже Тетяна Трофименко пише про всі головні книжки року, та й не тільки про самі книжки, а й іронічно про все «окололітературне» (це як «околофутбол» - бійки після матчу). Хай там як, мені ця емоційність близька й цікава, але якщо в мене колись вийде книжка, якою я пишатимуся, то було б круто, якби Тетяна Трофименко її не прочитала))) Бо автори реагують на статті критикині трохи не так, як читачі з попкорном на трибунах.

вівторок, 25 червня 2019 р.

За що я полюбила "Гру престолів" (і навіть не розчарувалася фіналом)

Останні кілька вечорів безглуздо зяють порожнечею. Я дивлюсь у вікно і думаю про нього. Про того, що надавав моїм будням сенсу, про того, з ким майже ніколи не було нудно. Про того, хто дивував і хто змушував цінувати життя (адже приємно жити у буднях, де на твоїх очах з дня у день не знімають голів, не палять міст і не випускають кишок).  Він - це серіал "Гра престолів".
Знайомство почалося натужно. Ми з чоловіком увімкнули першу серію й не додивилися до кінця. Похмурий антураж, якісь огидні персонажі, трупачини кожні півгодини. "Не моє", - подумала я й відмовилася. Але світ напосідав своїми "Як вижив Джон Сноу", "Бран - Король ночі? Неймовірні теорії" і "Топ 18+ сцен із Гри престолів". І я вирішила: не може людство бути таким нерозумним, щоб шаленіти від фігні. І почала читати книжку, щоб перемкнутися потім на серіал і стати, урешті-решт, фанатом "Пісні льоду й полум'я". Так що шановні люди, які пишаються тим, що не бачили жодної серії "Гри престолів": пишатися нічим.
Чому "Гру престолів" варто прочитати/подивитися?
1. Персонажі.
Їх тут ну дуже багато, і вони шалено різноманітні, багатогранні. Один каліка, що в муках стає провидцем, друга - юний янгол помсти за рідних, третя - наївна дурепця, що стане мудрою правителькою (хоча менше дратувати не перестане), четвертий - вродливий принц, що про це не відає й тимчасово підпрацьовує шпигуном, щоб потім щиро заприязнитися з ворогами; п'ята - Мати Драконів із поганою спадковістю; шостий - харизматичний дипломат енного левела, засновник демократії в царстві свавілля, якого, втім, на початку книжки називають виродком через те, що він - коротун. Сьомий з восьмою - брат і сестра, але не тільки. Чи варто продовжувати?  Краще ні, бо це я ще не згадувала про потворного здорованя, що мріє убити свого не менш здоровенного брата-убивцю, про хлопця, який ніяк не міг визначитися, хто ж він, і зрадив своє найсвятіше, а потім потрапив у лабети садиста й перетворився на тварину... А ще є красунечка-маніпуляторка, навіжена жриця, вогнекоса жінка-воїн, що загине від рук дитини... Час зупинитися. Бо про персонажів говорити можна довго.  Щоправда, автор регулярно проріджує їх, тому не варто прикипати серцем до улюбленців. Я двічі обпалювалася: на Неді та Робу Старках. Утім, крутість персонажів не в методичному авторському винищенні, а в тому, як вони змінюються. За ГП можна вчити дітей, як треба вибудовувати персонажів, як вони мають змінюватися, чому вони мусять бути неоднозначними. При чому такими є не тільки основні герої, а й другорядні: від Сірого Черва до Ягена Кхгара, від Мелісандри до Тормунда. Одного персонажа можна люто ненавидіти, щоб потім полюбити (як Джейме) або щоб принаймні зрозуміти і пробачити (як Теона Грейджоя). Щоб тримати рамку оповіді є, звісно, й рідкісні покидьки (Рамсі Болтон, Джоффрі Баратеон), але вони потім так смачно подихають, що катарсис барабанить по скронях.
2. Світ "Пісні льоду й полум'я"
Світ епопеї похмурий, але багатогранний. Тут вам і сувора Північ з чардревами та кам'яними замками, і загадкова Стіна, що охороняє Вестерос від химерних білих блукачів (поки до них, щоправда, сюжет дістанеться, Джоффрі Баратеон вже спочине в бозі). І дивовижні ландшафти півдня - від райськоподібного Дорна (насправді змійки там водяться ще ті) - до затоки Работорговців із єгипетським колоритом. І, звісно, Королівська гавань (якщо ви уявляєте собі красу Дубровніка, де й знімали цю локацію, ви розумієте, про якого типу красу ідеться). Усе це змінюється: від деяких королівств не лишиться каменя на камені, деякі райські пейзажі перетворяться на засніжені пустирі. Нудно не буде. А от красиво - так. І дуже, дуже видовищно, ніби в щедробюджетних фільмах.
3. Сюжет
Не скажу, що тут усе ідеально. Коли персонажів кілька сотень, завжди є ймовірність, що про когось автор просто забуде (як про Кейтілін Таллі в образі зомбака, щоправда, тільки в книжці). Але загалом збудований за найпопсовішим каноном (розлучи братів і сестер на початку, щоб звести їх аж десь за обрієм кінця) сюжет тримає в напрузі кожну книжку, кожен сезон. А епічність прикрашає навіть традиції миловаріння (так-так, тут теж є дитина, яка не знає, хто її батьки. Тільки не Дика Роза, а Джон Сноу їй імення).  Чи помститься Ар'я убивцям батька? Чи загине хоча б з другого разу Джон Сноу? Хто посяде залізний трон?  - я навела три питання, а можна згадати ще з десяток, через які не вдасться розтягнути задоволення й дивитися серіал (або читати книжку) неквапливо. Доведеться пожерти все за якийсь місяць-два-три (залежно від темпу читання).
Ще однією перевагою серіалу вважаю правильні наголоси в деяких дражливих і для сучасного суспільства питаннях. Це питання інакшості. Будь-який "інакший" персонаж викликає своєю інакшість тільки симпатію. Я реально вважаю, що Тіріон Ланністер (до останніх сезонів мій улюблений персонаж) до біса (до Біса) харизматичний. А інакшому у своїй орієнтації Лорасу Тіррелу я співчувала до його загибелі й оплескувала подумки толерантності (читай справжнього адекватного ставлення) зі сторони його родини. До речі, у книзі гей-лінія завуальована і читається між рядками, і це той момент, коли серіал тільки виграв від того, що цю лінію розвинули. Принаймні в образі Лораса. Ну бо розкутість Яри Грейджой і Елларії Санд разом із Оберином - то таке, мистецтво заради мистецтва, свобода заради свободи. Там по книзі, здається, й Дейнеріс мала різні досвіди. І Серсея теж щось там запалювала з якоюсь княгинею (але Серсеї ідеться не про сексуальну розкутість, а про жадобу домінування, адже Серсея завжди шкодувала, що не народилася чоловіком, а тому фактом свого народження в тілі дівчинки віддалилася від Його Величності Трону).
А ще круто, що жіночі образи в епопеї мало не важливіші, ніж чоловічі. Вони так само величні, так само слабкі й так само жорстокі, як і чоловіки. Р - рівноправність. Навіть якщо йдеться про тупість (маю на увазі Дейнеріс в останньому сезоні, але роблю поправку на кепські владолюбні гени, які й брата Візеріса згубили).
4. Акторський склад
Це вже ближче до серіалу. Я навіть не знаю, про що тут говорити. Усі актори дібрані бездоганно. Кожен втілює персонажа краще, ніж у моїй уяві, коли я читала. Зараз час від часу подивлюся якісь відяхи на Ютьюбі просто щоб подивитися на акторів, послухати їхні враження від сценарію. А, якщо по-чесному, то просто щоб з ними не прощатися.
5. Музика і заставка.
Я - та людина, яка НІКОЛИ не перемотувала заставки до "Гри престолів". (На відміну від чоловіка). Основна тема Раміна Джаваді слухана-переслухана у метро, у машині, навіть перед сном)))Слухана вона у версії купи оркестрів, у виконанні аматорів...  Ну а про майстерність виконання заставки до "Гри престолів" краще почитати тут:Вступна заставка (російською).

Щодо серій. Серії, які мене шокували (або просто були найемоційніші)  - це вбивство Неда Старка, зрада Шаї, смерть Дрого, ЧЕРВОНЕ ВЕСІЛЛЯ (мало книжку не викинула у вікно маршрутки, а книжка електронна), коли Джейме врятував Брієнну від ведмедя, знущання Рамсі з Теона, Битва бастардів, коли Ар'я покинула Пса, коли загинув Ходор!!!!, вибух септи Бейлора, коли стало відомо, що Джон - не бастард Старка, коли падлюка Баратеон спалив принцесу Ширен, коли Джон поцілував Дейнеріс, коли Санса тікала з Теоном, смерть Варіса, ну і битви з блукачами, весь сьомий і восьмий сезони.
Мій улюблений персонаж на момент завершення саги - Джейме Ланністер. Поки Тіріон перетворився на мирного й одноманітного у своїй правильності вершителя демократії, Джейме зберіг лицарство хоча б й у вірності найпаскуднішому персонажеві історії - Серсеї. Звісно, якщо увімкнути режим "фанфік", Джейме убив би Серсею, лишився б із Брієнною (улюблений персонаж із когорти абсолютного добра, але не такий цікавий в аспекті розвитку характеру). Але так то й так, є своя краса в такому вчинкові. Тим більше Серсея була вагітна (сподіваюся, що таки була). А от Джон Сноу, який убив Дейнеріс під час поцілунку.... Ну, так собі благородство.
Найхимерніший бог з машини - смерть Короля Ночі.
Взагалі Король Ночі мені норм. Небагатослівний, величний, з першого разу завалив дракона - круто, я вважаю. Але чому було сунути по Брана ще до того, як його сімпатічні (я так називаю блукачів) перебили би весь люд? Виграє кров жива у такій нетерплячості. А Король-то мерців. Якось не подбав про додатковий захист. Краще б Теон поцілив своїми суперстрілами під те мряцьке коліно. Та, схоже, сценаристам сказали, що час згортатися, технічка вже йде додому і нервово брязкає ключами
.
Як я ставлюся до нового короля?
Десь у мережі бачила мемасик. "Учись, синку, бо сидячи на дупі в житті нічого не досягнеш". І далі фото Брана Старка. Не можу сказати, що мене здивував такий поворот. Це ж як у житті: хтось, як каже моя знайома, двіжує, а хтось просто поводиться правильно й холоднокровно. І потім перемагає. Бран - найадекватніший, хоч і найнудніший претендент на престол. Бо Лід і Полум'я вжитися не можуть, вони самознищаться. Перемогти має розум, а не гаряче серце. Ну а що в Брана не буде спадкоємців, то це й на краще: не буде війн і кровопролиття, не піде брат на брата, а будуть вибори, Білль про права людини і Торжество Демократії.
Чим я лататиму душевні діри після закінчення серіалу?
Плекатиму сподіванку, що Джордж Мартін напише інший фінал у книзі. Що майбутні книжки будуть великими. Що я їх чекатиму, як цілий світ чекав восьмого сезону. А для цього - многая літа письменнику.
Тому що мене давно так нічого не захоплювало, як "Гра престолів". Тому що це черговий доказ щастя читання, споглядання й обговорення. Тому що досі гуглю щось типу "рамсі теон дружба" (бо актори дружать) або, змахнувши сльозу, "джон ігрітт весілля". Просто дивлюся на акторів, і почуваюся класно, що вони були в моєму житті, що були обговорення цих нескінченних ліній із друзями. Що ми разом ненавиділи Мізинця, любили Сема, хвилювалися за Джораха, сміялися з жартів Тормунда, страждали з Брієнною. Уболівали за Джона Сноу. А хтось, може, за Дейнеріс.
Банально, але.... Хочу розбачити всі сезони і книжки, щоб пізнати їх заново.
І заздрю тим, у кого весь цей шлях попереду!


(ПОЗА КОНТЕКСТОМ. Усім, хто побачив помилки у написанні слів (або хибодруки), не забудьте написати, бо я ж учителька, а в учителів свої гілті плеже на дозвіллі.)