неділя, 22 квітня 2018 р.

"Маруся Чурай" в опереті: чому не зачепило

Хотіла назвати пост "Педагогічні прорахунки", тому що на виставу "Маруся Чурай" ми ходили з учнями (причому з однією з моїх улюблених груп). І прикро було бачити, що, на жаль, їхніх сердець сценічне втілення Марусі Чурай не дуже торкнулося.

Якщо відверто, мене і моїх колег теж. Може, тут вся річ у тім, що сам твір Ліни Костенко (і враження про нього у читацькій уяві) важко перевершити у будь-якій іншій інтерпретації, однак я наслухалася скільки чудових відгуків про виставу, що все ж покладала на неї очікування і раділа можливості побачити сценічне втілення разом з учнями.

Почну з мінусів, бо їх у виставі більше.
Образ Марусі Маруся Чурай у романі Ліни Костенко – це зраджена велич. І ключове слово тут не "зрада", а саме "велич": у коханні, у самоповазі, у творчості. У виставі Маруся невиразна, а подеколи й істерична. Не вірю, що справжня Маруся могла б верещати. А ще мені не вірилося ані в її любов до Гриця, ані в живий біль її творчості, ані в жаль за батьком – і знову текст промовляє переконливіше. Ну а про таку дрібницю, як те, що сценічна Маруся русява (тоді як за текстом  вона чорнява), і згадувати, мабуть, не варто.
Образ Івана Іскри
Отут вже Дінине розчарування. Іван Іскра – один із найкращих чоловічих образів нашої літератури. Іван – вірно закоханий у Марусю лицар, справжній воїн, син звитяжного Якова Остряниці. Він рівня її душі, однак Маруся з дитинства закохана в Гриця. Іван, що "лиця на нім нема" під час суду мчить до гетьмана Хмельницького в надії врятувати Марусю. У виставі Іскра взагалі ніякий, раз він істерить на суді (це неприпустимо), а потім (тут вже зворушливіше) просить Марусю вийти за нього, хоч і знає, що цього не станеться. Усе. Про Іскру як про воїна майже нічого нема (історична лінія взагалі опущена, хоча це левова частина тексту). Поскупилися увагою сценаристи, на превеликий жаль. Зате постаралися показати другорядних персонажів – бабів, що дзяволять на суді проти Марусі. Що я можу сказати? Створити атмосферу бабства вдалося, діалоги були жвавими, яскравими, смішними. Напевне, це одне з того, що запам'яталося з першої дії (назагал надзвичайно розтягнутої).

Час
Перша дія триває півтори години і весь цей час триває суд над Марусею. Друга дія динамічніша,  а тому мені видалася цікавішою, однак все галопом по Європах.
Невідчитувані символи
Вистава насичена символами. Деякі відчитати легко (пісок–швидкоплинність життя, його марноти,  дерева – вічність життя, червоні стрічки – пролита кров і тд). Деякі зрозуміти складніше – чавуни на головах чоловіків (це має дивний вигляд, але зрозуміло, що йдеться про смерть). Але римські легіонери з ефектними крилами... Може, це моє невігластво, я не боюся зізнатися, однак що це було? Натяк на війну? Справедливість? Чи абсурд? Схиляюся до останнього варіанту. Утім, де абсурд, так і сміх: мені було важко стримувати його, коли ці легіонери поважно ходили упереміш із образами в українських строях. Але ок, крила були ефектні.
Відсутність кількох важливих образів
Наприклад, мандрівного дяка, з яким Маруся ходила на прощу. З одного боку, це зрозуміло: якби ще й історичну лінію показали у виставі, треба було б це показувати до третіх півнів. Однак з іншого, це суттєво обмежує розмах твору. Цю лінію можна було б протягти і навіть подарувати кілька алюзій на сучасність, адже тема про накращих перших полеглих, як-от Гордій Чурай, і пристосуванців, типу Вишяка, актуальна дотепер.
Фінал
Загалом фінал був непоганим за силою впливу на аудиторію, але мені він не сподобався. У романі тяжкохвора Маруся чує, як дівчата співають пісню "Ой не ходи, Грицю", і просить їх не співати далі, тому що їй несила слухати цю пісню. Так, читач розуміє, що Маруся помирає, але все ж авторка лишає уяві недосказаність. У виставі ж квадратно все обігрують - пісня не звучить, Маруся помирає і возз'єднується зі своїми найближчими на тім світі. Як же це збито, хіба ні?

Переваги вистави
Сценографія
У виставі красиві декорації, є кілька прекрасних пісень, виконаних прекрасними голосами. Чудові костюми. Картинка гарна. Гарні танцюристи.
Другорядні персонажі
На відміну від головних героїв, другорядні видалися переконливішими. Як я ненавиджу Бобренчиху в романі, так само вона мене дратувала й у виставі. Переконливим вийшов і Мартин Пушкар, Семен Горбань, гінець від гетьмана, ба навіть Богдан Хмельницький. Тут і індивідуалізована мова, і жарти – це спрацювало.
Образ Гриця
На образ Гриця сценаристи не поскупилися, це найбільш психологізований образ вистави. До речі, у фінальному діалозі між Марусею і Грицем Маруся взагалі не говорить. Дуже розмазано момент, коли Гриць п'є зілля. Але загалом трагедію Гриця розкрито (тоді як Марусі – ні).

Ось такі вийшли мої враження від вистави, яка, до речі, тільки цього року з'явилася. Дуже мені цікаво, що сама авторка думає про таку інтерпретацію. Розумію, що я досить холоднокровно підійшла до відгуку, але так було й протягом вистави: не знаю, де там можна було просльозитися (і це при моїй тонкосльозості: я півтора тижня тому плакала в маршрутці, коли перечитувала сповідь Марусі, а позавчора не стримала сліз на есклаторі, коли читала фінальну сцену "Тигроловів"). А тут щось ну взагалі повз. 
Менше з тим, ця вистава надихнула мене на ідею передивитися всі сценічні інтерпретації творів ЗНО. Дуже мені хочеться побачити "Місто" в Театрі юного глядача (від "Лісової пісні" там я просто в захваті). Потихеньку реалізовуватиму задум, аби тільки шалений розклад дозволяв.

неділя, 15 квітня 2018 р.

Я ще існую)) І щось навіть читаю

Виявилося, що я не писала в блог із півтора місяця. Жахливий жах, надто враховуючи, що протягом березня я прочитала щось із десять книжок (це для мене навіть забагато). Чомусь мені здавалося, що весна – це чудовий період для читання. Для читання – так, але не для писання))) Мене охопила хандра, що про все ТРЕБА написати, і якось зблякло відчуття щастя від читання, тому я трохи взяла паузу. Але книжок тим часом прибуває!
По-перше, маю цілий стос книжок у жанрі художнього репортажу. Їх мені подарували на підсумках конкурсу "Самовидець", де мені пощастило потрапити в п'ятірку (сприймаю це як мегадосягнення). Досі не наважуюся братися за ці книжки, тому що хочу підійти до цього дуже серйозного читання у стані "голоду" (а не втоми) й розповісти про художні репортажі з належною увагою. Може, до того часу вийде книжка із текстами цьогорічного короткого списку, то напишу про "Самовидця" докладніше. Конкурс і сам жанр варті того, щоб про них знала якомога більша кількість людей.
По-друге, на мене чекає третій том "Реквізитів", інтерв'ю з Адою Роговцевою (подарувала мамі, але й самій цікаво), кілька книжок від Катеринки ("Кубельце Каті"). А ще я мрію колись прочитати "Відьмака"))
Менше з тим, мій блог передусім про сучасну українську літературу, тому трохи розкажу, що я встигла прочитати з неї. 
Минулого місяця я вперше дописала до блогу "Видавництво Старого Лева". Колись я думала: от було б круто якось туди щось написати, і ось якось все так добре склалося. Я підготувала матеріал про збірки Костя Москальця, Ніни Кур'яти, Галини Крук і Уляни Галич. Найцікавішою, на мій погляд, є збірка Костя Москальця. Докладніше – тут:Надихатися віршами, смакувати весну
Ще одна книжка, про яку хочу згадати, – це повість "Бібліотекарки не виходять заміж" Марини Єщенко. Мені імпонують Маринині  гумор і безпосередність, а також її вміння прикрасити цим и рисами твори в естетиці абсурду. У повісті, наскільки я розумію, частково автобіографічній, йдеться про суворі будні працівників однієї з найбільших київських бібліотек. Похмурі бібліотечні зали наснажуються кольорами завдяки химерним бібліотекаркам і їхньому трохи причмеленому директору. Між ними виникають смішні колізії, кумедні діалоги й абсурдні ситуації. Деякі образи гротескні – так авторка висміює печальні подробиці бібліотекарських буднів. І хоч твір смішний, післясмак його гіркий, тому що не такими, ой не такими хочеться бачити наші бібліотеки. Але реальність сумна: хоч я провела півстудентського життя то в бібліотеці Максимовича, то у Вернадці (у мене навіть цукерково-букетний період одних стосунків розгортався в похмурих залах Вернадки, і це було гарно), все-таки спогади про ці храми знань двоякі. Вернадка нагадує в'язницю, де кожен крок (від кількості ксерокопій до втикання вилки зарядки до електромережі) контролює недремне око непривітної жіночки невизначеного віку. Траплялися, однак, і промені добра: молоді дівчатка, спраглі допомогти за першим покликом читача. Ось така дівчинка – головний образ Марининої повісті. 
До книжки "Земля Георгія" Антона Санченка я придивлялася давно, ще коли вона вийшла (роки з два тому). Тоді вирішила бути чесною з собою: я не поціновувач мариністики, тож що візьму для себе з книжки? Але совість мене гризла. Я  читала чимало колонок Антона Санченка, була на багатьох заходах за його участю, навіть колись проковтнула його "Самовчитель графомана". А, ще колись забігала на "Розбори польотів". Загалом мені дуже імпонують погляди і діяльність цього автора,  тому я реально себе гнобила, що саме його доробку творчого не знаю взагалі. Було соромно, і я вирішила заповнити лакуну невігластва.
"Земля Георгія" подарувала мені цікавий читацький досвід. Ця збірка повістей про моряцькі будні/пригоди вводила мене в ступор. Я повсякчас ловила себе на думці, що дупля не відбиваю, на якому етапі сюжету перебуваю, куди персонажі пливуть зараз і про що сперечаються, і при цьому мені все одно хотілося читати) Я навіть можу назвати чітку причину, чому: стиль. 
Це такий стиль, за яким з дитинства визначаєш автора: письменник/не письменник. Тут і гумор, і багата мова з моряцьким характером, і безліч прислів'їв/приказок/жаргонрізмів – просто насолода для філологічного вуха. Тут просто з перших сторінок видно дуже гармонійний тандем літредактора й автора, усе бездоганно. Аж наскільки, що саме стиль протяг мене крізь 400 сторінок тексту читання з не моєї картини світу. Стиль, а не пригоди, екзотика і взаємодія між персонажами. З не-письменниками так не буває.
Після Антона Санченка вирішила знову активно читати наших, але щось їх ніде нема (маю на увазі, новинок нема). Тож поки видавництва маринують своїх читачів в очікуванні Арсеналу (хоча вангую, що і на Арсеналі буде всього вкрай мало, тому доведеться чекати Форуму), я піду розганяти свою хандру іншими книжками. Он ціла непрочитана гора з докором блискає на мене самотніми корінцями.

Чорно-біла магія цирку

Я довгий час ходила околяса цієї книжки. Бачила новинку в оглядах, обкладинка вигулькувала в стрічці новин, однак я все ж не наважувалася на читання, бо магія – це не моя тема.
Проте коли "Нічний цирк" Ерін Морґенштерн потрапив до десятки найкращих перекладних книжок минулого року за версією книгоблогерів, я все ж вирішила ознайомитися, бо сподіваюся, що на цей рейтинг у майбутньому зможуть орієнтуватися читачі, що перебувають у пошуках перевірено цікавих новинок. Ось я й вирішила перевірити частину рейтингу на собі.
Так потрапила до Цирку Сновидінь.
Що авторці вдалося, так це атмосфера роману – це відчутно з перших сторінок. Хоч слово "цирк" на обкладинці може відлякати читачів типу мене (я дуже не люблю цирк, "естетика" клоунів і замучених тварин мені неблизька),  нічний Цирк Сновидінь зачарував навіть мене. Тут нема клоунів, брудно-яскравих наметів і центральної арени. Тут багато див на кожен смак, і відвідини цирку перетворюються на блукання різними наметами, у яких глядач не просто милується дивовижами, а й відкриває щось нове у собі. 
Кольори цирку – чорно-білі, але це тільки підкреслює істинну яскравіть головних його зірок – Селії й Марка, які вимушені бути суперниками в чужій грі. І хоч для глядачів це надзвичайно красиве змагання забиває дух, для самих учасників воно перетворюється на складне випробування у виборі: змагання чи щира любов? Як на мене, цікава зав'язка, надто так пишно й незвично оформлена. Власне, задум, атмосфера, естетика і яскраві персонажі – найбільша перевага роману. Фантазія авторки у вибудовування містерії довкола незвичайного цирку вражає. Неймовірні декорації приголомшують уяву: тут і дивовижні каруселі, і магічний годинник, і чудернацький Крижаний Сад... Щодо персонажів, вони теж цікаві й небанальні: тут і злії генії, що змагаються між собою через досягнення своїх учнів, і талановиті чарівники, що не знають, на що перетворить змагання їхні життя, і вірні паломники-сновиди, ладні йти за загадковим цирком на край світу... Словом, фантазії на створення магічного світу авторці не забракло.
Але є одне але. Вразливим місцем роману виявився сам сюжет. Якщо зав'язка і частина розвитку дії чудові, то кульмінація і розв'язка наскільки розмазані, нечіткі, що не можуть не розчарувати. Я називаю такі фінали "танцювали-танцювали, та й не вклонилися". Чим далі в текст, тим більше сюжетних дірок. Не є зрозумілим загальний задум змагання й способи з нього вибратися, а тому химерно спостерігати, як головні персонажі з нього вибираються. Урешті-решт, роман рятує магія. Магія довіри читача до створеного світу і красивих, благородних персонажів.
З цієї причини враження від книжки двояке. Безперечно, її можна порекомендувати тим, хто просто хоче відволіктися, бо роман таки затягує з перших сторінок. Однак варто пам'ятати, що з композицією тут все не так струнко й вишукано, як із естетикою. 


неділя, 4 березня 2018 р.

Як бути з чужими таємницями?

Після "Великої маленької брехні" я чомусь не сумнівалася, що "Таємниця мого чоловіка" точно мені сподобається. І не помилилася – цей роман Ліян Моріарті не менш захопливий. І, як і "Брехня", проситься на екранізацію.
Загалом я нечасто западаю на такі історії, але коли подруга подарувала "Таємницю мого чоловіка", то відчула приємне передчуття прочитання і довго відтягувала момент зустрічі з історією. Бо це треба всістися в крісло, і щоб чай, і щоб ніщо не відволікало від ґілті плеже – підглядати за родинними драмами, захованими за допропристойними затишними фасадами австралійських будиночків. 
Є такий тип людей – нав'язливі добрячки. Ну, ті, для яких не існує порожніх розмов, бо все має значення – від організацій свят до обговорення нової стрижки сусідки. Сесилії легко бути такою: ідеальний дім, чудові діти, турботливий чоловік. Сесилія нагадує Мадлен з "Великої маленької брехні": скрізь суне допитливого носика в намірі допомогти. Навіть якщо не просять. 
Одного дня (це не спойлер, це є в анотації), вона дізнається, що в її коханого чоловіченька є таємниця, що змушує його ридати в дУші, коли ніхто не бачить. І коли Сесилія довідується про причини такої поведінки, її світ тьмяніє і блякне, тому що доводиться вибирати між порядністю й егоїзмом. І вибір таки непростий.
У цьому ж містечку розгортаються дві інші драми. Від літньої жінки Рейчел від'їжджає в пошуках самореалізації син з родиною, а це означає, що зустріч із остаточною самотністю для Рейчел близька. А оскільки самотність загострює спогади, Рейчел виношує план помсти. Так-так, і в неї є своя давня незагоєна рана.
Красуню Тесс збирається зрадити чоловік. Зрадити з її найкращою подругою і сестрою. Тесс тікає до матері, щоб побути нардинці зі своїми думками. Її життя змінюється протягом якогось тижня. Тижня перед Великоднем. Тижня, після якого для жодної зі згаданих персонажок життя не буде таким, як раніше.
"Таємниця мого чоловіка" – це ідеальний приклад якісної книжки на раз. Окрім детективної колізії й несподіваної розв'язки (яка, утім, викликає деякі питання), тут багато психологічно важких моментів, виписаних справді ніби по живому. Тут багато дражливих виборів, таких, що женеш саму думку поставити себе на місце персонажів. Може, тому книжка лишає по собі стійке бажання обдумувати деякі проблеми знов і знов. І навіки запам'ятати розв'язку, яка виникає тільки на останній сторінці роману, лишаючи читача з роззявленим ротом.



пʼятниця, 2 березня 2018 р.

Вимагати від архітектури більшого

Архітектура цікава всім. У нових містах ми фотографуємо красиві будинки й отримуємо естетичну насолоду, у рідних оселях намагаємося знайти дизайнерські рішення, щоб підкреслити свою індивідуальність. А мить, коли в столиці між бетонних блоків блисне яскравий новий мурал, змінює уявлення про таке нібито знайоме місто, і ось кам'яні нетрі дишуть свіжим поглядом і надихають.
Майбутнє архітектури - це ж не тільки естетика й функціональність. Це, як і завжди в мистецтві, передусім світогляд. Який світогляд людини майбутнього? Можна погортати книжку Марка Кушнера "Майбутнє архітектури. 100 дивовижних будівель" у пошуках відповідей.
Британська пересувна станція "Галлі" в Антарктиді
Замість тисячі слів у книзі багато світлин. Лаконічні коментарі призначені розпалити спрагу пізнання й загуглити про ці будівлі більше. І таки є про що погуглити.
Перша частина книжки присвячена будівлям, зведеним в екстремальних природних умовах. Тут читач побачить пересувні антарктичні станції, комфортні напівскляні павільйони для споглядання північного сяйва і навіть проекти помешкань, у яких можна буде вижити на Місяці!
Сучасна музика стічних труб
Однак не диво-технологіями єдиними:
друга частина книжки пропонує архітектурні рішення, пов'язані з реконструкціями старих будівель. І ось, ніби за помахом палички, стара фабрика перетворюється на сучасний готель, а залізобетонні труби стічних вод здобувають друг
е життя, щойно їх оббили деревом і перетворили на затишний паб.
Деревоготель у Швеції
Про цілющі властивості нової архітектурної естетики йдеться в розділі "Цілюща архітектура". Тут можна побачити будинки, зведені з думкою допомогти людям боротися проти хвороб. Не менш цікавою є частина про тимчасові споруди, створені з найрізноманітніших
матеріалів: від скла до пластику. Направду вражаючими є світлини будівель неймовірних форм і їхнє сусідство із природними об'єктами. Наприклад, ультрасучасний будинок, посередині якого навиліт росте справжнісіньк дерево! І це ще не найсміливіший експеримент.
Як показує книжка, архітектура майбутнього не тільки дивує й тішить око. Вона лікує, об'єднує, розв'язує соціальні проблеми. І, як стверджує автор, надихає. Надихає вимагати від архітектури більшого.

понеділок, 26 лютого 2018 р.

Свій канон і спосіб про нього розповідати

До цієї книжки мене тягнуло магнітом, тому що я обожнюю видання, у яких нестандартно розповідають про літературу. Судячи з багатьох блогерських відгуків, тягне не тільки мене!
Проте якщо більшість рецензій визначають аудиторію книжки загально – всі, хто любить читати, я б хотіла зосередитися на тому, чому ця книжка може бути корисною передусім для викладачів літератури.
Трохи про саме видання.
"Мандрівка світом книжок" – це лаконічний курс історії літератури від Данте до сучасних  авторів. Замість занудства хронологічних таблиць про "життєвий і творчий шлях" Катаріна Маренгольц подає стислий переказ відомого твору й кілька цікавих фактів про автора, а також яскраві цитати. Звучить це, може, не так вже й свіжо, але родзинкою видання є, власне, отой суб'єктивний стиль, який читач цінує значно більше, ніж претензію на об'єктивне й усестороннє висвітлення. 
Чим приваблива суб'єктивність Катаріни Маренгольц?
По-перше, відмовою від занудства. Якщо ви цінуєте добрі жарти про письменників, зазирніть у книжку! До того ж там ви не побачите нафталінових означень, на зразок наших Кобзаря й Каменяра, натомість на вас чекають інтригую
чі перифрази "невротик Пруст", "красень Фіцджеральд", "дитячий кумир Блайтон" тощо.
По-друге, авторка пише дуже просто. Наприклад, "Дружина мандрівника в часі" Одрі Ніффенеґґер – це "менше фантастики, більше ерудиції", а "Один день" Девіда Ніколза – "любов на все життя, а може, й ні". І хоч про більшість книжок інформації таки більше, лаконічність і безпосередність стилю лишається в кожному рядочку.
До слова, ця безпосередність не була б можливою, якби не чудові іронічні ілюстрації, які, якби їх тільки було більше, могли б претендувати на жанр візуальної хрестоматії.
Візуальний сюжет "Джейн Ейр". Картинку взяла з сайту "Читай.юа"
По-третє, цікавою задумкою є розташування твору не в площині світового літературного процесу, а на лінії інших суспільних подій. Приміром, 1980 рік – це рік, коли Умберто Еко опублікував "Ім'я троянди", коли було вбито Джона Леннона і коли актор Рональд Рейґан очолив Сполучені Штати. І хай набір цих паралелей химерний, вони дуже цікаві й пізнавальні.
Окрім нетипової хронологічної лінійки, приємним інформативним бонусом книжки є вставки про відомі початки книжок, престижні літературні нагороди, про найдовші й найкоротші речення у відомих книжках.
Як книжка може надихнути викладача?
Оскільки мені як викладачеві цікаві різні способи говорити про літературу, я взяла для себе з книжки кілька цікавих ідей. Наприклад, тепер маю в планах створити свою схему літературного метро й атлас літературних сузір'їв. Можна теж розробити лінійку важливих суспільних подій в Україні  й розмістити там важливі літературні твори. І вже точно варто зробити літературні портрети наших відомих письменників, перетворивши "дочку Прометея" на когось цікавішого. Так що функцію натхнення книжка виконала на 100 відсотків.
Єдиним серйозним мінусом видання для мене були спойлери творів. Не думаю, що щось може виправдати переказ фіналу "Десяти негринят" або "Вбивства в "Східному експресі". Це ж не "Божественна комедія", де сюжет – не головне. Це ж детектив! Як можна?
Впадає у вічі й відбір авторів: дуже багатьох із них нема, хоча просто просяться бути! Однак розумію, що це зауваження не може бути справедливим, адже в кожного свій канон авторів. Авторка пропонує свій. І, як читачка, я за нього вдячна!





неділя, 18 лютого 2018 р.

Люди – найбільша подія




Ці книжки – дві реакції на одні події. Перша – зовнішня, така, що претендує на об’єктивність, оскільки у відточеній формі художнього репортажу демонструє відсторонений погляд польської журналістки на українські реалії останніх десятиліть.


Друга реакція – внутрішня. Хаотична, невідредагована, стихійна й безпосередня. «Літопис самовидців» – це голоси українського спротиву, що лунали протягом дев’яти місяців – від перших віче Революції гідності до початку російсько-української війни.
Обидва видання вкрай цікаво почитати, усвідомивши: учорашня реальність – сьогодні вже історія. Чи змінила вона нас і як саме?

Хроніка перша: похмура


Книжка «Вбити дракона. Українські революції» Катажини Квятковської-Москалевич – це збірка художніх репортажів про наслідки життя в розруйнованій Україні і про те, що все ж таки сподвигло людей до рішучих суспільних змін. І хоча з першого погляду може видатися, що видання призначене оспівати подвиги людського духу і прагнення до кращого, насправді це діагноз суспільних хвороб, і в підсумку безпросвітності й жалю в книжці значно більше, ніж патетики й оптимізму.
Кожен репортаж (загалом їх тринадцять) – це історія персонажа. Варто сказати, персонажа непересічного. Тут описано як нашумілі події – як-от трагедія Оксани Макар, Врадіївка – так і великі драми «маленьких» людей – повій, хворих на СНІД, працівника луганської трупарні, кримського татарина напередодні анексії Криму… За кожною історією – суспільні негаразди: сваволя посадовців, корупція й бідність, неосвіченість і породжені всім цим безсилля і зневіра.
Водночас у другій частині, присвяченій Революції гідності, світло в кінці тунелю все ж проблискує. Журналістка описує, як життя різних людей урешті дійшло графи «Допекло» і змусило до дій.
У цій частині проблискує гіркий оптимізм. Особливо зачіпає за живе історія волонтерки Ірини Довгань, «жінки з-під стовпа», яку за громадянську позицію катували і прилюдно принижували в так званій «ДНР».
Книжка Катажини Квятковської-Москалевич буде цікава передусім журналістам, спраглим нових засобів у творенні репортажистики. Кожна історія – це дослідження, подане як оповідання із залученням метафор, символів, алюзій, ба навіть специфічного гумору.
Водночас ці художні репортажі потрібно прочитати кожному, хто цікавиться країною, у якій живе, і долями її громадян. Навіть у тих частинах, фактичне підґрунтя яких видається знайомим, авторка знаходить свої ниточки до історій і подає їх трохи з іншого ракурсу. Наприклад, історія про Оксану Макар в інтерпретації авторки – це не переказ трагедії дівчини, а проекція на недосконалість судової системи. А моторошна розповідь працівника трупарні – це не тільки можливість шокувати читача подробицями побуту працівників моргів, а й пояснення механізмів міжнародної торгівлі органами.
Загалом, «Вбити дракона» – це по-похмурому талановита розповідь про біди України і про прагнення українців цих бід позбутися.

Хроніка друга: життєствердна


На противагу, друга книжка – «Літопис самовидців» (упорядниця – Тетяна Терен) – спалах життєствердності, зітканий зі спогадів про Революцію гідності. Це – дописи у фейсбуці, особистих блогах, інтернет-виданнях, а також вірші, уривки листів, приватні сповіді.
«Літопис самовидців» виконав найважливішу функцію документу «по гарячих слідах»: зберегти атмосферу подій і голоси головних її учасників – від Сходу до Заходу. Власне, «Літопис самовидців» – це колективний портрет учасників Революції гідності, кожного з яких до Майдану привела своя дорога.
Головним завданням книжки у 2014 році було зберегти все й описати маленькі й великі подвиги пересічних українців. Тоді «Літопис» здобувся на популярність.
Але читати цю книжку у 2018 – новий цікавий досвід. Від чогось читачеві вдасться дистанціюватися, щоб переосмислити це, деякі спогади вражають так само сильно, як і чотири з лишком роки тому. Та найголовніше в перечитуванні «Літопису самовидців» – відчуття того, що головна подія революції – люди й що про це гріх забувати.
На сторінках «Літопису» оживає Сергій Нігоян із Шевченком на вустах, палахкотить лампадками нічна Інститутська, пахне імбирний чай і дзвонять дзвони Михайлівського. Тут твіт «Я вмираю» волонтерки Олесі Жуковської після пострілу снайпера, тут спів гімну й голосіння за Небесною сотнею… Сотні спогадів, які ранять і які змінюють.
Зараз, коли українське суспільство поступово вражає зневіра, читати такі книжки, попри весь біль, – порятунок. Усіх цих людей хочеться знайти й дізнатися, як вони. Що думають зараз, як борються. Як їхні діти, що там у них на роботі, як вони змінюють країну далі кожен на своєму життєвому фронті. Усвідомлення, що таки змінюють, а не схиляють голови в зневірі, додає особистих сил.
Ось чому цінність «Літопису» – у його оптимізмі й у месиджі не зневірюватися й не забувати. Для іноземців «Літопис» може бути головним доказом, що саме відчуття справедливості спонукало людей виходити з домівок, наражати свої життя на небезпеку, щоб, урешті-решт, у єдиному пориві змінити щось у своїй державі.
Тим, хто особисто брав участь у цьому пориві, книжка нагадає, що нічого не закінчено й що головні зміни ще попереду. І що з такими людьми, якими ми є, ці зміни реальні.