четвер, 20 квітня 2017 р.

Сядь зі мною поговори

Початківці рідко очолюють найвідоміші у всьому світі літературні списки, але Селесте Інґ це вдалося. 2014-го року її дебютний роман «Несказане» став найкращою книжкою року у топ-100 від Amazon, випередивши книжки таких письменників, як Стівен Кінг та Гіларі Ментел. В Україні твір нещодавно вийшов у видавництві «Наш формат». Літературна якість роману і завжди актуальний жанр родинної драми, замаскованої під трилер, допомогли авторці достукатися до читачів з усього світу й запропонувати простий рецепт виходу з кризових сімейних ситуацій.

Діагноз: хронічне непорозуміння

«Лідії нема серед живих. Але вони про це ще не знають» – так починається «Несказане». Читач чіпляється на гачок інтриги, але хай краще не розраховує на екстраординарне пояснення, чому шістнадцятирічна дівчинка опинилася на дні міського озера. Дорогою до фіналу можна про все здогадатися. У цій книжці вражає інше – психологічно важке, скрупульозне діагностування глобального непорозуміння в родині, якого можна було б уникнути, якби близькі люди звикли говорити одне з одним не тільки про погоду або колір тюлю.
Дія роману відбувається в 1970-х роках в Огайо. У цей не такий вже далекий від сьогодення час в Америці процвітала дискримінація людей азійського походження. Джеймс Лі – американець у першому поколінні, який викладає історію в коледжі Огайо, але все-таки не почувається повноцінним членом суспільства через китайське походження. Усіма силами він намагається стати «своїм хлопцем» у світі, що його не приймає. І мріє, щоб його дочка Лідія поводилася як типова американська дівчинка, адже бути «як всі» набагато легше.
Дружина Джеймса Мерилін – білява американка, яка навпаки не хоче бути типовою домогосподаркою, а мріє стати лікаркою. Проте на заваді стає подружнє «щастя». Троє дітей і материнські обов’язки віддаляють Мерилін від омріяного лікарського фаху, тому їй не лишається нічого, крім як «перекласти» власну мрію на середульшу дочку Лідію. Старший син Нат і найменша дочка Ханна змирилися з фактом, що батьки люблять дітей неоднаково. Тож їм випадало заздрити сестрі й спостерігати за її намаганнями відповідати батьківським очікуванням. Нікому й на думку не спадає спитати, а що ж про все це думає сама Лідія? Як їй живеться в ролі улюблениці? Чи до душі їй батьківські сценарії? Щоб не розчарувати батьків, Лідія не поспішає ділитися наболілим, усміхається, живе, як заведена лялька, і мовчить. Правда лишається несказаною, невидимою. Ця правда – ніби п’ять шостих велетенського айсберга. У
решті родинний корабель розбивається об неї, проте треба вчитися жити далі. Та чи можливо це?

Для кого ця книга

Книжка сподобається прихильникам психологічних драм, у яких одна подія тлумачиться по-різному відповідно до фокусу окремого персонажа. Наприклад, жінка кинула дітей і чоловіка й утекла з дому. Діти страждають, чоловік теж. Всі готові прийняти втікачку і вибачити їй все, тільки б вона повернулася. «Погана жінка, егоїстка», – може подумати читач. Аж поки не дізнається про мотивацію вчинку й не поспівчуває героїні. Книжка не сподобається тим, хто прагне несподіваного фіналу, а також тим, хто шукає світоглядних відкриттів. Бо все обертається довкола того, що дискримінація – це погано, жінка має право на освіту й фах, а діти не повинні втілювати в життя несправджені мрії батьків. Однак для авторки ці істини – не мета, а підручний матеріал, з якого вона творить ситуацію глобального непорозуміння в камерній атмосфері одного будинку.

Крик, кинутий у натовп

«Несказане», до всього, ще й добре написана книжка. Персонажі повнокровні, кожне речення працює не на розказування, а на показування, увага авторки до дрібниць перетворює книжку на фільм. Тут нема жодного зайвого слова чи епізоду «задля красного слівця». «Ось як корисно писати малу прозу», – думала я під час читання, знаючи, що до «Несказаного» Селесте Інґ писала успішні оповідання (авторка здобула за них Пушткартську та інші премії). Селесте Інґ називає роботу письменника «криком, кинутим у натовп». На крик роману «Несказане» неможливо не відгукнутися, тому що всі ми часом потерпаємо від того, що не вміємо читати чужі думки, робимо хибні висновки й неправильно поводимося. Як це змінити? Авторка пропонує простий рецепт – сісти й щиро поговорити. Велика ймовірність, що спрацює.

Джерело:  Блог видавництва "Наш формат"

пʼятниця, 17 березня 2017 р.

Сміливість говорити тихо


  • Привіт, я Емілі, і я – інтроверт.
  • До прочитання цієї книжки мені здавалося, що я дивак…
  • Читати дослідження Сьюзен Кейн – це все одно, що дивитися в дзеркало…
Приблизно так на книжку «Сила інтровертів. Тихі люди у світі, що не може мовчати» відгукуються читачі мережі Goodreads. У підсумку понад 200 тисяч рецензій-одкровень принесли виданню перемогу в номінації «Найкраща нон-фікшн книжка 2012 року». Нарешті й українські інтроверти можуть впізнавати себе в описах Кейн – цьогоріч бестселер побачив світ у видавництві «Наш формат» (переклад Тетяни Заволоки).
Тематика інтровертів зацікавила мене після перегляду виступу Сьюзен Кейн на TEDx. Вона заявила, що Ісус Христос, Будда і пророк Магомет могли бути інтровертами. Припущення незвичайне, адже лідерство асоціюється з екстравертами. Наполеон, Вінстон Черчіль, Стів Джобс, Річард Бренсон – ці імена в списку лідерів звучали б органічніше, адже ми живемо у світі, де ідеалом є успішний екстраверт, людина дії, а не думки. Натомість прийнято вважати, що вдумливі люди, ідеалісти, що не прагнуть гучної слави, опиняються за бортом життя. А добрі люди зусібіч радять, що за місце під сонцем треба боротися - і не тихою працею, а гучними вчинками.
Типовий інтроверт Сьюзен Кейн подумала: агов, людство! Не треба так! І щоб переконати, чому не треба, вона сім років писала книжку.
На червоній обкладинці – синій кит (не той, що ви подумали) в маленькому акваріумі. Це влучна метафора на позначення сутності неговірких людей, якими людство, принаймні, на Заході, часто нехтує через домінування ідеалу екстравертизму. Саме з аналізу  міфу про «свого хлопця», «харизматичного лідера» і переоціненої сили групового мислення авторка починає книжку. Історія за історією вона показує хиткі сторони таких підходів і зазначає, що ідеалу екстраверта вклоняються не всі культури. На прикладі азійських країн Сьюзен Кейн доводить, що «м’яка сила» теж може сприяти досягненню успіху. Про це промовляє навіть культура. Як приклад авторка наводить східні й західні прислівя про людину, мову і знання.
Вітер дме, а гори стоять непорушно. (Японське прислівя)
Людина, яка знає, не говорить. Людина, яка говорить, не знає. (Лао-Цзи)
Навіть якщо я не роблю жодних навмисних спроб зберігати мовчання, життя на самоті змушує мене утримуватися від мовлення. (Камо но Тьомей).
Як бачимо, істинну мудрість людини, згідно з наведеними перлинами словесності, повязують із умінням мовчати й думати. Цей підхід разюче відрізняється від ідей афоризмів, популярних на заході:
Рипуче колесо змащують частіше. (Американське прислівя)
Оволодій майстерністю виголошувати промови, щоб бути сильним, адже сила людини – в її мові, а промова – сильніша за будь-яку зброю. (Максими Птаххотепа)
Мовлення – це і є цивілізація. Слово, навіть якщо воно суперечливе, повязує, а тиша – ізолює. (Томас Манн)
Відповідно до цих тверджень, людина, аби вижити, мусить уміти переконливо висловлюватися, причому публічно. Не дивно, що ті, хто не вміє й не хоче цього робити, можуть почуватися вигнанцями й думати, що вони приречені пасти задніх у гонитві за успіхом.
Сьюзен Кейн запевняє, що від 30 до 50 % людей, вважають себе інтровертами й розгублюються в ситуаціях, що вимагають обговорення замість дій, командної роботи замість перебування наодинці зі своїми думками. Це означає, що кожен другий або третій член суспільства надає перевагу працювати самостійно й відповідати за свою роботу, а не покладатися на колективне розв’язання проблем. Якщо разом із вами живе ще троє людей, ймовірно, що принаймні хтось із них радітиме тиші, а не гамору, й ревніше цінуватиме час, проведений наодинці. Я подумала: хто в моїй родині може бути інтровертом? Відповідь знайшла, коли гортала Facebook-стрічку й побачила картинку, на якій дівчинка вимкнула телефон і сховалася під ковдру з книжкою: «Вечір п’ятниці! Час відриватися на повну!». Та це ж про мене! Невже я теж – інтроверт? Якщо так, то що мені робити з цією інформацією? Чи означає це, що досягти життєвого успіху мені буде важче?
Хороша новина: ідея книжки «Сила інтровертів» – подолати стереотип про те, що ці люди менш успішні чи слабші. Сьюзен Кейн усебічно – від медичних експериментів до соціологічних опитувань – переконує, що інтровертів часто сприймають неправильно, а то й узагалі не розуміють. Авторка розповідає про досягнення всесвітньо відомих інтровертів, серед яких – Альберт Ейнштейн, Ісаак Ньютон, Чарльз Дарвін, Франц Кафка, Махатма Ганді, Стівен Возняк… Вона також зазирає у приватне життя пересічних інтровертів, радить, як їм ефективніше спілкуватися з іншими людьми, будувати кар’єру, виховувати мовчазних дітей. Можливо, Сьюзен Кейн у дечому й ідеалізує інтровертизм, проте її увага до «тихих людей у світі, що не може мовчати», обґрунтована. І ця книжка імпонує більше, ніж розтиражовані порадники про важливість усмішок і мистецтва маніпуляцій, без яких людина нібито не можна вижити в сучасному суспільстві.
На думку Кейн, людство великою мірою завдячує інтровертам своїм розвитком. Бо найкращі керівники – це інтроверти, які вміють чути ідеї інших, а не тільки переконувати в досконалості своїх. Вони ретельніше обдумують перспективи, рідше ризикують, більше зважують «за» і «проти», і все це призводить до покращення роботи. Нам дивно чути такі висновки, коли з усіх боків нас атакують гасла на зразок «Все – або нічого». Однак Сьюзен Кейн пропонує замислитися, чи кожному такі гасла можуть принести щастя й успіх. А наприкінці своєї промови на TEDx бажає кожному сміливості говорити тихо.
Після прочитання книжки я остаточно зріднилася зі світом інтровертів, бо досвіди більшості виявилися мені дуже близькими. Але все ж вирішила пройти кілька тестів, тут-таки, в книжці. І що я виявила? Що я звичайний поширений амбіверт! Мені аж стало трохи образливо. Не тому, що помилялася щодо себе й уже вдоволено приміряла маску інтроверта, який своїми ідеями може керувати світом ескстравертів. Просто про амбівертів нема такої цікавої й глибокої книжки, а про інтровертів є. Ось вона, варто тільки взяти й прочитати. І не сумніватися, що вона стане в пригоді.




джерело: Сміливість говорити тихо (сайт видавництва "Наш формат")

середа, 15 березня 2017 р.

Як продумати натхнення


Ці конференції люблять усі. Спікери TED здатні зачарувати навіть тоді, коли їхні теми нібито дуже далеко від тебе, і ти мало переймаєшся, скажімо, бамбуковою архітектурою чи ліхтариками для відлякування левів. Але варто промовцю стати в коло й почати виступ – все, ти на гачку найсильнішої приманки сьогодення. Вона називається натхненням.

Конференція, що полонила світ

На натхненні спеціалізується Кріс Андерсон, автор книжки «Успішні виступи на ТЕD. Рецепти найкращих спікерів». Він – співзасновник і куратор всесвітньо відомої щорічної конференції ТЕD. Хоч початково, з 1985 року, проблематика конференції була пов’язана саме з технологіями, розвагами і дизайном (Technology, Entertainment, Design), на сьогодні її головна мета – надихнути глядача на особисті звершення. При цьому тематичний спектр промов розширюється: тут і медицина, і психологія, і стосунки, економіка, спорт – усе, що може зацікавити людину, свідому того, що вона живе у світі ідей.

Філософія натхнення. Як це працює?

Обмін ідеями шляхом креативної натхненної промови, поширеної через інтернет, – ось секрет шаленого успіху TED. Як і кожен феномен, цей теж має своє пояснення. Крок за кроком Кріс Андерсон ділиться спостереженнями, виокремлює найкраще з виступів і показує, як що працює і чому.
Автор говорить про мистецтво публічного виступу як про уміння, яке до снаги кожному, кому направду є що сказати.
Він пояснює, як розробити ідею, чого треба уникати, як не загубити на півдорозі наскрізну тему, як структурувати промову, завчати її напам’ять чи говорити експромтом; розповідає, якими бувають інструменти промови, як психологічно підготуватися до неї, ба навіть у що краще вдягнутися, щоб не зіпсувати трепетну мить. Усі ці до дрібниць продумані деталі проілюстровані прикладами з виступів TED, їх дуже цікаво переглядати вже не як сукупність нових фактів про невідоме, а як живе втілення складної технології публічного виступу. Список найцікавіших промов для зручності подано окремим списком. Але той, хто візьметься переглядати цей список, неминуче перегляне й інші не менш цікаві відео, в яких інформативність поєднана із новим способом подачі матеріалу – невимушеним, але ґрунтовним.

Маєш ідеї? Дозволь світові про них дізнатися

На перший погляд, видання має чітко визначену цільову аудиторію – це люди, які збираються взяти участь у конференції TED і готують свій виступ. Та насправді поради Кріса Андерсена стануть у пригоді усім, кому є що сказати світові: винахідникам, письменникам, журналістам, блогерам, митцям, дизайнерам, спортсменам, домогосподаркам, психологам, лікарям… Абсолютно всім, хто має ідеї й хоче знати, як розповісти про них широкому загалові.
http://blog.yakaboo.ua/yak-produmaty-natkhnennia/

вівторок, 7 березня 2017 р.

Пиши, скорочуй, думай

Читання призводить до курйозів. Учора в метро я втупилась у книжку, так вийшла з вагону й узяла під руку не свого чоловіка:) Захопив мене не роман і не біографія, а посібник з редагування. Називається "Пиши, сокращай", автори Максим Ільяхов і Людмила Саричева.
Книжка в мене менше, ніж тиждень, а вже тричі стала в пригоді. Писала відгук на іншу книжку, враховувала поради про те, як краще почати і як не починати статті; на роботі треба було вдосконалити інфу про сайт, порадила колезі відповідний розділ; розробляла курс про те, як писати есе, взяла кілька прикладів із "Пиши, сокращай". А ще там є поради, як написати змістовне резюме й супровідний лист. Таке треба знати всім. Словом, видання прикладне, прикладнішого посібника з редагування я ще не бачила, хоча читала всякого чимало.
Автори книжки сповідують релігію. Її назва – інформаційний стиль. Головне тут чесність, лаконічність і динамічність. НІ прислівникам і абстрактним іменникам, ТАК дієловам. Вставні слова – зло, текст без абзаців – ще більше зло. Відтинаємо все зайве, пишемо прозоро й без викрутасів. До книжки вміщено багато прикладів, щоб кожен міг переконатися, що автори не помиляються у своїх переконаннях. Хоча, як на мене, іноді тотальна стерилізація тексту може нашкодити, треба вміти шукати баланс, інакше тексти будуть причесані, влучні, інформативні, але безликі. І все одно я від книжки в захваті, бо вона вчить не тільки писати, а й мислити ясно.
Але є в книжці й мінус.
Після неї страшно перечитувати свої попередні тексти, бо скрізь тепер увижаються зайві вставні слові, довбані дужки (я їх люблю, як бачите), абстрактні іменники, модальні дієслова,  незакінчені логічно абзаци й купа всякого. Хочеться вірити, що я зможу уникати штампів, робити з тексту не натюрморт, а фільм, тобто наснажувати його дією. Це  очевидні речі, але чомусь тільки після прочитання "Пиши, сокращай" я навела на них різкість.
Зараз я гарячково раджу всім підряд цю книжку, бо мені її давно бракувало. Чому в нас в університеті не було такого курсу? Редагування ж не тільки вчить тексти переписувати, воно вчить авторів бути відповідальним за сказане й не братися за окозамилювання. Забути про штампи, думати гнучко, робити текст жвавим, полегшувати життя читачеві.
І хотіти вдосконалюватися.



субота, 25 лютого 2017 р.

Що слухала Леся?

Мені не подобається факт, що по музичних уподобаннях людину оцінюють не менше, ніж по одягу. Але так є. Не раз чула, що хтось втрачає авторитет у чиїхось очах, якщо слухає якусь “не таку” музику. Я теж таким часом грішу. 
Натомість люди, які слухають те, що подобається мені, зразу ж потрапляють у статус “бро по духу”. І тому мені так цікаво, що слухали б наші улюблені письменники-класики, якби жили зараз. Хто з них був би моїм братом по музиці? На жаль, цього я ніколи не дізнаюся, бо нас розділяють століття. Але, на щастя, існує музика, яка нанизує століття на ниточку й об'єднує мертвих і живих. Це класика. Недарма кажуть, що вона вічна. 
Класику слухала й одна з моїх найулюбленіших письменниць Леся Українка. 
В одному з її ранніх листів (чергова овація видавництву “Комора”) я натрапила на згадку про ноти для фортепіано, які дев’ятнадцятирічна Леся просить передати матір до Криму. Серед композиторів, про яких згадує юна Лариса, — Бетховен, Шопен, Гайдн, Мендельсон, Вагнер... Від усвідомлення того, що я можу просто зараз це послухати, у мене мурахи забігали по спині. Не лишалося нічого іншого, крім як просто взяти й пошукати музику, яку слухала й хотіла виконати Леся Українка в юності. 
Фортепіано Лесі Українки з її будинку в селі Колодяжне (Волинь)
Ось ці композиції:

1. Людвіг ван Бетховен "Аделаїда"


Це найкоротша й найвеселіша, найлегша композиція з Лесиного списку. Як на мій настрій, то ще й весняна, що актуальненько. Синонім їй — легкість, молодість. Молодим був Бетховен, коли писав "Аделаїду", молодою була Леся Українка, коли хотіла її виконувати на улюбленім фортепіано. Ну, і я ще молода (хоча старша, ніж Леся, коли вона писала той лист) слухала у вечірній маршрутці від Лук'янівки до Берестейки. За вікном мерехтіло вечірнє місто, поперед мене на сидіннях вовтузилися дітлахи, а мама намагалася їх утихомирити. Я слухала і слухала, і здавалося мені, що життя прекрасне.



2. Ф. Шопен "Траурний марш" (обробка)
 ... Але враження, що життя прекрасне, одразу змінилося, коли я почула знайомі нотки так званого "похоронного маршу". Мене так ця музика лякає, що хотілося перемотати. І згадала я свого друга, який дитиною почув похоронний марш і неймовірно перейнявся цією музикою. Я пересилила себе і дослухала до кінця. Так от, це справді дуже умиротворююча композиція. А в коментарях навіть хтось написав "this music makes me happy". Oh, really? Цікаво, що сказала б Леся на це? І з яким настроєм вона вигравала бісерну шопенячу музику у своїх покоях





3. Д. Россіні "Стабат матер". 
Далі йде ціла опера. Не знаю, яку саме частину намірялася грати Леся Українка, але те, що її явно тягнуло на невеселу музику, мені вже ясно. Хоча що нарікати? Коли мені було 19, вся музика, яку я любила, теж чомусь була дуже сумна. 
Менше з тим. Як каже вікіпедія, "стабат матер" — римський католицький гімн, автором якого вважається італійський поет XIII століття Якопоне Да Тоді. Свою назву одержав за першими рядками Stabat Mater dolorosa, що в перекладі означає "Стояла мати скорбна". Перша його частина оповідає про страждання Діви Марії під час розп'яття Ісуса Христа, а друга є благанням грішника про дарування йому раю після смерті. Оперу я до кінця не дослухала, але початок епічний.


4. Йозеф Гайдн "Сім слів Спасителя нашого Ісуса Христа, сказаних на хресті"

Попри серйозність і не меншу епічність, цей музичний витвір сповнений світла й добра. Тут додати нічого, слова зайві.









  





5. Фелікс Мендельсон "Сон літньої ночі" (концерт)

Дуже приємно, що Леся Українка у своїх нотних побажаннях згадала й цей твір. І так, всесвітньо відомий "весільний марш" входить до концерту! Знов-таки, з листа Лесі Українки невідомо, яку композицію з концерту вона хотіла зіграти, але я хочу вірити, що весільний марш:) Його й додам сюди, хоча там ще прекрасна увертюра. 
















Ось дрібка з того, що любила слухати Леся Українка. Але оскільки попереду планую читання її дальших листів, не тільки ранніх, сподіваюся, що й там знайду щось цікаве.
А поки що просто радію, що сьогодні день народження Лесі Українки і дякую за години катарсису від її творів і листів.

вівторок, 21 лютого 2017 р.

Кольорові тренди обкладинок

Якщо нічого не знати про книжку, то красива обкладинка може стати фактором "хочу купити". От тільки уявлення, що таке красива обкладинка, формуємо не ми, а книжкові дизайнери, так само як те, що нам потрібно купити в дім, краще знають рекламники. Що мене тішить, так це те, що книжковий дизайн у нашій країні розвивається, і ми вже можемо говорити про якість обкладинки, бачити, хто економить на дизайнері й матеріалах для книжки, як-от: папір, місцевий лак тощо. Здається, вже й діти знають, що строкатість шрифтів і використання понад трьох базових кольорів в обкладинці  певні ознаки несмаку, а от функціональні ляссе, кремовий папір (з якого легше читати, ніж з білого офсетного), кольорові форзаци, експериментування із обкладинкою (інтегральна, з клапанами, із суперобкладинкою тощо) свідчать про увагу видавців до свого продукту.
І все-таки, кожен по-своєму бачить, що гарне, а що ні. Хтось (як я) любить лаконічні обкладинки з двома базовими контрастними кольорами, комусь подобаються обкладинки з використаннями у центрі якоїсь метафори (чудовий приклад  нова книжка "Нашого формату" "Сила інтровертів", де зображений синій кит, який плаває в маленькому акваріумі й символізує глибину на позір "маленької", тихої людини). Ще комусь до вподоби використання картин посеред лаконічного білого тла (серія дорослих книжок А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА)... Варіантів багато. 
Сьогодні ж я зупинюся на особистих спостереженнях щодо минулого книжкового року й поділюся тим, які тенденції вдалося помітити мені зі своєї полички й поличок моїх знайомих. 

Рожева інтелектуальність
Рожевий як колір гламуру й кітчу помер. Про це свідчать експерименти видавництв, які, не змовлюючись, опублікували дуже схожі за дизайном книжки рожево-білого кольору.  При цьому видно, що зробити деякі з цих обкладинок ще більш стильними допоміг сірий колір. Бо сірий з рожевим живуть у гармонії. 
За змістом це переважно нон-фікшн, та ще й який: секрети письма від класиків, розвінчування псевдонаукових біологічних міфів, листування Лесі Українки... Гламурний рожевий — синонім мозковитості, не інакше!

Колір "тіффані": виглядає дорого.
Я люблю цей колір, хоча й не є фанатом "Тіффані" і взагалі не люблю ототожнювати бірюзу саме з цим брендом. Але кажеш "тіффані", і всім (принаймні дівчатам) ясно, що за колір. Минулого року кілька книжок було виконано в таких відтінках (трохи темніших, ніж оригінал), і мені ці обкладинки дуже сподобалися.

Червоно-біла класика
Мені здається, що якби я була дизайнером і одного дня на мене не зійшло натхнення, я б узялася за червоно-біло-чорні кольори, бо це  безпрограшний варіант. Для мене саме ця гама асоціюється із динамікою життя, а ще білий ніколи не напружує (може, тому, більшість обкладинок  це варіації білого зі ще якимось)? Ще помітила, що білий шрифт може оновити й порятувати дизайн навіть пропащої, на перший погляд, обкладинки. 
Єдине обмеження: біло-червоно-чорна гама більше працює на нон-фікшн. Бо художня література  це таки загадковість, вона просить більшої інтриги в кольорах, більше варіантів. Поєднання білого з червоним, де домінує білий, — це ніби як наше повсякдення, а книжка в такій гамі обіцяє зробити його цікавішим, функціональнішим. 

Де чорне, там і вишукано
Чорних обкладинок не так багато, бо вони зобов'язують. Це складний колір, як на мене, бо межа між елегантністю й трауром тонка. Проте вже якщо ці обкладинки вдаються, то від них очей не відведеш. Дуже гарно спрацьовує, знов-таки, в нон-фікшні. Як, наприклад, суперобкладинка вже сто разів у блозі згаданої біографії Ілона Маска.
Можна помітити, що часто дизайнери використовують червоний колір, аби дати зрозуміти: це територія серйозного, і червоний тут аж ніяк "не любов", хоч чорний таки "журба".


Просто круті обкладинки

Не можу не згадати інші обкладинки, які  теж сподобалися, хоч і не входять до згаданих трендів (крім однієї). Мені в них імпонує й те, що обкладинки працюють на текст, живуть  ним дружно, а не окремими життями.
1. Рут Веа "У лісі-лісі темному". Дуже стильно, там ще й чорні форзаци, має незвичний вигляд і абсолютно личить до змісту книжки. Атмосфера нагнітання, таємниці, вбивства — усе це нам обіцяє обкладинка і все це буде в книжці.
2. Марк Лівін "Бабине літо".
Мені здається, що дизайнери нечасто використовують жовтогарячі кольори, тому дуже приємно тримати в рукуах цю книжку. Вона і всередині дуже красива. Літня. Як і запевняє назва.
3, Серія книжок про Енн Ширлі.
Це окраса моєї полиці. Мені дуже подобається кольорова гама обкладинок. Кожна різна, а разом гармонійні, вабливі, нагадують про дитинство, хоча тема останньої книжки таки не дитяча. 
4. Франсуаза Барб-Ґааль "Як говорити з дітьми про мистецтво ХХ століття". Строката обкладинка, яка натякає, про які твори живопису йтиметься в книжці. Дуже інтригує й виправдовує інтригу.
5. Юлія Мусаковська "Чоловіки, жінки і діти". Це той випадок, коли я абсолютно не доганяю дизайн, але він мені страшенно подобається. Просто дуже. Це не книжка, а витвір мистецтва. І головний колір небанальний. Ну а про крутість самої книжки я вже писала, тож не повторюватимуся.
6. "Що таке українська література?" Леоніда Ушкалова. Красивенний колаж, який пропонує перевіднайти  уявлення про деякі феномени нашої літератури.
7. "Бути мною" Анни Хьоґлунд. Це теж витвір мистецтва. Дуже атмосферна книжка, і проблема дорослішання дівчинки в сучасному світі, подана зовсім по-новому, відверто, без прикрас. Дуже раджу всім її прочитати і погортати, є про що подумати.
8. Вільям Грілл "Антарктична експедиція Шеклтона". Ще одне неймовірно красиве видання. Обкладинку вигадали не наші дизайнери, а викупили права на оригінальну, бо фішка цієї книжки якраз у почерку художника Вільяма Грілла. Справжні пригодошукачі оцінять красу!

Розумію, але не люблю

Наостанок напишу про чотири хороші книжки, які я зроду б не купила, якби орієнтувалася тільки на обкладинки. Прокоментую трохи.
Олена Стяжкіна "Мовою Бога". З одного боку, книжка експресивна, і це обкладинка передає абсолютно точно. Але все ж вона має якийсь незакінчений вигляд, як на мене. А книжка дуже хороша й надактуальна, всім читати і бігом!
Мирослав Лаюк "Баборня". Знов-таки, обкладинка відповідає змісту, але вона відштовхує. Мені подобаються експерименти дизайнерів ВСЛ, але не всі з них приймають мої очі. Хоча назагал логіку обкладинки розумію. 
Антологія угруповання "Свідки слова". Цікаві автори, багато про що можна говорити про тексти, але ж обкладинка просто вирвиоко. Тут і Шевченко, і шаржі, і жовто-блакитне ляссе, усе миготить перед очима і здається, що таке ж місиво буде й у текстах. Але там все цікавіше й у хорошому розумінні слова стриманіше.
Сергій Жадан "Тамплієри". От вже боюся, що мені закинуть, що нічого я не шарю в сучасному мистецтві, адже це ж ілюстрації самого О. Ройтбурда! Я нічого й не кажу про творчий почерк художника. Але як він співвідноситься із віршами Жадана? Видання гарне, видно, що робота неабияка, тут і папір хороший, і суперобкладинка, і багато повітря в збірці, але тісного зв'язку ілюстрацій з текстами я не змогла побачити. Може, він і є неочевидний, тож треба багато думати-міркувати, що й до чого, а, може, відповідь проста: та просто так, чому б і ні. Тому для мене це просто окремо збірка Сергія Жадана і окремо привід ознайомитися з творчістю відомого українського художника.  

Звісно, згадані книжки  крапля в морі з усього, що вийшло торік. Та мене тішить сам факт, що нам є про що поговорити, чому подивуватися, що полюбити саме принагідно до книжкового дизайну. Буду дуже вдячна за доповнення цього посту в коментарях, бо підозрюю, що могла пропустити щось важливе. Кому що сподобалося? Пишіть :) 


неділя, 19 лютого 2017 р.

Талановите упивання трав(м)ами

Кажуть, коли дорослий плаче, як дитина, він насправді плаче. А коли хтось плаче по-справжньому, особливо у формі тексту, лишатися байдужим не вийде.
Я взялася за книжку Сергія Осоки «Нічні купання в серпні» і ридала вже на першій новелі «Балада про квашені помідори». Бо і в мене було щасливе сільське дитинство, і в мене були бабусі й дідусь, зі смертями яких відбувся крах світогляду, і простір села із щасливого за замовчуванням ураз змінився на гнітючий, невблаганний, непередбачуваний.
А ще з перших рядків було зрозуміло, що так пишуть природжені письменники. Мова густа, слова влучні, місткі, ніде нічого зайвого, усе просто ідеально. С – стиль. Просто Григір Тютюнник! І це перша прозова книжка автора! 
Спочатку я була в захваті. Смакувала кожне слово. Співпереживала персонажам, впізнавала схожі типи зі свого життя, любила химерних бабусь, любила добру лікарку Луїзу, яку злі язики зверхньо звали Сарою, бо ж була єврейкою. Співчувала хлопчикові, чия мати намагалася знайти собі нового чоловіка, а синові – батька, але нічого не виходило. Жаліла нещасних дітей, що розплачувалися за дурість батьків. Жахалася від того, скільки горя і страждань існує на світі і як повнокровно автор пише про це. Утверджувалася в думці, що не помилилася, що така проза не може не зачепити до глибини. І думала, що ніхто не зможе без надміру емоцій читати новели й образки Сергія Осоки, ніхто!
І мені було майже фізично погано від тяжких спогадів, навіяних книжкою.
Аж раптом сталося непередбачуване. Від дальших страждань мене несподівано врятував оздоровчий цинізм, і я помітила, що автор дещо захопився і перебрав зі стражданнями і що для сильнішого ефекту збірки краще б він спинився на половині й видав її удвічі тоншою. «Сім пісень до шовковиці» – просто ідеальна крапка. Могла б бути.
Убивання персонажів умить перестало працювати на катарсис, натомість розбуркало питання: невже зараз знову хтось помре? Подивимося. Є Жучок, циганський хлопчик, який хворіє, з якого знущаються санітарки. Чи дасть йому автор шанс вижити? Звісно, ні. Життя жорстоке, люди підлі – і ось вже «Жучка під простинку». Та ну ні, думаю я, це збіг, далі так не буде. І що ж? Умирає батько, ще якийсь дід, баба, знову баба, далі ще одна… І так майже в кожному оповіданні! 
І тут я вкотре подумала, ну чому, бляха, чому традиції Квітки-Основяненка такі живучі? Чому багатьом письменникам, особливо новелістам, так важливо спершу довести нас до сліз, а потім далі лити ці сльози з бездонної бочки? Краса простих характерів, смерть, сум, печаль, світлі спогади, пам’ять про хороше, усвідомлення, що справжнє ми відчуваємо тільки тоді, коли втрачаємо, коли страждаємо, і враження, що все, що нам лишається, – це згадувати дитячі травми й упиватися ними… Я не заперечую нічого зі сказаного, але ж хіба буває тільки так? Чому автори так часто обирають шлях сльозовичавлювання й надихаються зі страждань? А як же багатство інших емоцій – іронії, щастя, світла, життєрадісності? Невже на все це не хочеться витрачати вміння?
Тому про збірку в мене враження неоднозначне. Вона написана майстерно, на дванадцять балів,  це поза сумнівом. Ефект співпереживання стовідсотковий, катарсис неминучий. Але ж і затягнуто, і до кінця вже нуднувато. На жаль.
Тільки тому я на гудрідсі поставила 4, а не 5. Зі світоглядної незгоди. І не кажіть мені, типу, хочеш чогось  веселого, йди почитай гумористів. Ні. Я не хочу веселого, я хочу, щоб так красиво й містко писали про ширший спектр почуттів і ситуацій. Бо в тому, що життя гірке, мене переконало і саме життя, і сотні інших книжок.