четвер, 22 листопада 2018 р.

Неймовірна подруга і ймовірне задоволення

Читання "Неаполітанського квартету" Елени Ферранте спершу нагадувало мені читання жахів. Я весь час думала: "О боже, як добре, що в мене не так! яке щастя, що я в безпеці! Яка радість, що мої дружби не хворобливі і не травматичні. Я в будиночку!". На другій книжці мене трохи пересмикувало: ну що це за мильна опера? Кожна книжка починається банальним "у попередніх серіях ішлося про таке", а закінчується в найкращих традиціях серіалів: на найцікавішому місці. Утім, цей квартет романів, попри очевидні традиції літературного миловаріння, мене по-справжньому захопив, а до четвертої книги не лишилося сумнівів, що   "Неаполітанський квартет" треба читати всім: це більше ніж історія про хворобливу дружбу двох різних дівчат, що виросли в бідному кварталі повоєнного Неаполя. 
Ліла і Лену – подруги, що з дитинства почуваються конкурентками. Кожна хоче вибратися з бідності, у якій зростала, і кожній це по-своєму вдається, хоча часом і дорогою ціною. Різні за характерами, дівчата по-різному вибудовують своє майбутнє: одна стає письменницею, вдало виходить заміж, мандрує світом, інша ніколи не виїздить із Неаполя, як там мишка із притчі, збиваючи молоко в масло, щоб не потонути. При цьому Ліла постає як рішуча, суперрозумна  й мегакрасива дівчина, а Лену – гарна, але не така, як Ліла, розумна, але до Ліли їй далеко. 
Мені не подобалася ані Ліла, ані Лену, але протягом всієї історії я почувалася залученою до доль обох героїнь, і їм обом співчувала, часом пишалася ними, а часом не могла зрозуміти: ну як так тупо можна пустити своє життя під три чорти? Менше з тим, авторка вміло скеровує сюжет так, що не нудно ані миті, усі чотири книжки пролітають так, що не хочеться з ними прощатися. Успіхи й поразки обох героїнь вибудовані вміло, тут порушено багато соціальних проблем (фашизм/комунізм, феміністична  проблематика, проблеми сексуальних меншин), але основою романів є історії однієї дружби і кількох кохань. Історії про фортуну і про дурість, і про вміння виплутуватися із жахіть та змінювати своє життя на краще.
Стиль Елени Ферранте легкий, книжки ковтаються одна за одною, зупинитися неможливо. Оскільки події розгортаються із дитинства і до старості героїнь, протягом читання я встигла зжитися з ними, тому розлучатися було важко. А раз розлучатися важко, значить, книжка хороша. 
Що конкретно тут мені сподобалося?
1. Неоднозначне ставлення до Лілу й до Лену. З жодною з героїнь мені не вдавалося співвіднестися, але в окремих ситуаціях я захоплювалася й ненавиділа кожну з них. Через те, що до образів не звикаєш, читати цікаво. Персонажі повнокровні й цікаві через недоліки. Я таке люблю.
2. Неоднозначна дружба. А хто сказав, що дружба – це вияви благородства без права на помилку? Казочки? Життя часом свідчить про інше. Іноді основа дружби – це заздрість, адже заздрість – це визнання чужої переваги. Утім, час шліфує. Хоч мені, повторюся, така концепція дружби чужа, все ж загалом життєподібність історії вражає.
3. Багатоманітність другорядних персонажів. Тут і кримінальні авторитети Солара, і тихий, непримітний Енцо (авторка показує, як із тихонь виростають справжні чоловіки, які не словом, а ділом доводять свої почуття), і порожній красунчик Ніно, що свою слабкість і ницість маскує під амплуа "не такий, як всі" (ненавиджу цей образ, от просто все найгірше в чоловіках утілено в ньому), і пристосуванець Ріно, й прісний інтелігент П'єтро... 
4. Несподівані повороти
Кожна з героїнь досягає успіху і пробиває дно свого життя не раз і не двічі на книжку. Усі ці шалені заміжжя й бурхливі розлучення, дружба-ворожість і знову дружба... Ліла й Лену сміливо  роблять те, на що в реальному житті наважилися б одиниці, тому спостерігати за їхніми драматичними поворотами доль цікаво.
5. Усвідомлення того, що ми, жінки, живемо у прекрасному сучасному світі (порівняно з відносно недалекими реаліями середини 20 століття). Там жінки мало що знали про контрацепцію, були вимушені рано одружуватися з примусу, здобуття освіти вважали рідкісною усмішкою фортуни... Усвідомлення, що, попри всі негаразди, зараз ситуація краща в мільйон разів, забезпечує ефект безпечного "будиночка".

Єдине, що в книзі трохи дратувало, так це переоцінки образу Ліни. У неї  до скону закохується 3/4 персонажів. Це ну дуже вже неправдоподібно (хоча можна сперечатися, знаю, тим більше, про Лілу пише Лену, яка не може об'єктивно оцінювати подругу).
Також знаю, що декому книжка видається нудною через формат щоденника. Ну, таке, на колір і смак фломастери різні. Мені було дуже цікаво.
Загадкову біографію авторки Елени Ферранте я лишаю поза відгуком, просто скажу, що авторки майже ніхто не бачив, вона рідко дає інтерв'ю і веде непублічний спосіб життя. Відповідно, про неї чимало домислів. 
А ще, люди, дуже-дуже раджу вам подивитися першу серію "Моєї неймовірної подруги" від HBO, яка вийшла минулої неділі. Я отримала колосальне задоволення як від картинки, так і від гри акторів. Дуже чекаю наступної серії. Дивіться, читайте, провалюйтеся в цю історію. 



Що почитати чоловікам і не тільки їм



У понеділок мене запросили на РадіоМ розповісти про книжки. Цікаво вийшло: за тиждень до цього я знічев'я слухала програму про те, що радять чоловіки почитати жінкам. Зокрема, вони радили "Хюґе", а також книжки, які мають "розвивати в жінок почуття гумору". Я написала злий комент, типу, без почуття гумору серйозно сприймати пораду "Хюґе" не можна. А потім гість, який "Хюґе" і порадив, витягнув моє ім'я в лотерейці-розіграші книжки "Таємне життя розуму". Так я виграла віватівське видання про внутрішні механізми мозку, отже, думаю, зможу тепер розвивати почуття гумору на професійному рівні :)  Та на цьому не закінчилося: мені написали про виграш і запросили на програму-відповідь: а що жінки радять почитати чоловікам? Ось що вийшло.


понеділок, 29 жовтня 2018 р.

Знайомство з рецензіями Галини Юзефович

Іноді передозування книжками супроводжується кризою писання про них, і ось тоді душа бажає почитати критиків, попідглядати за їхнім фокусуванням на твір, насолодитися стилем. Минулого тижня подумала: чого це я не читала книжок Галини Юзефович? Всі давно про неї говорять і говорять хороше. Треба дізнатися, що там до чого.
Книжка "Удивительные приключения рыбы-лоцмана: 150 000 слов о литературе" справила на мене хороше враження саме через стиль: він легкий, а я вже звикла не соромитися  того, що люблю легкий стиль. Є тут і мила суб'єктивність, і ненав'язливий контент, і величезна кількість інформації: до книжки входять статті про понад 150 книжок сучасної російської, зарубіжної літератури, а також трохи про класику і навіть нон-фікшн. 
Щодо фокусу, то важливим для мене є те, що Галина Юзефович пише про книжки, які їй сподобалися. Тобто упивання трешем – не її ґілті плеже. З одного боку, через це загальний тон книжки близький до "вбитися позитивом", але на поважному рівні. З іншого боку, це певна мудрість: ну бо нащо розповідати про погані книжки? Якщо ти стоїш на стороні добра і твоя місія – примножувати читацьке щастя, то про погані, на твій погляд, книжки краще не згадувати, тоді їх ніби як не існує. Я, до речі, теж переважно так і роблю.
Щодо інформативності: якщо комусь цікаво дізнатися, як живе і чим дихає сучасна російська  література, Галина Юзефович вам про неї докладно розповість: хто, що і навіть навіщо. У мене про цю літературу уявлення туманне, читала авторів максимум 10 (Пелевін, Аствацатуров, Прілєпін, Іванов, Сорокін, Галіна, Єлізаров, Садулаєв...). Як не дивно, читати більше бажання не виникло, мій блог – для наших авторів передусім)
А от про зарубіжку читалося захопливо, багато чого виписала, дещо читала і сама. Сподобалося, що авторка не снобка – однаково захопливо розповідає і про щось, штипу, Уельбека або Франзена, і про Гілліан Флін і навіть про "Дівчину з потяга" (у нас, здається, на такі книжки критики часто більше гидливо махають "геть"). 
Що мені геть не сподобалося, так це аналіз нон-фікшн книжок, де йдеться про російсько-українські відносини. Душок зверхності, вочевидь, не викоренити навіть з інтелігентних і типу опозиційних людей: "Виктор Янукович – не друг и тем более не протеже Путина (Янукович – ставленник прежнего президента Юрия (Юрія????) Кучмы, и единственная причина его возвышения в том, что только Янукович мог в 2004 году сам оплатить свою предвыборную кампанию); "Решение о возвращении Крыма в Россию не было спонтанным (разговоры об этом велись с 2008 года, когда Украина впервые задумалась о вступлении в НАТО)". 
І якщо про все, що було до цих рядків, хотілося казати: "ах, яка краса", то після невимушеного жогнлювання фактами чужої історії, у мене подумки виривалося: "а це, бляха, що це ще за хня?". Товариші російські інтелігенти, не дозволяйте собі суджень про будь-яку країну, крім своєї. Не падайте в чужих очах там, де можна стояти. Саме через такі недалекі пасажі книжки отримала від мене на Ґудрідзі трійку замість потенційної п'ятірки.


пʼятниця, 26 жовтня 2018 р.

Як можна і як не варто писати родинні саги: "Люди в гніздах" Олега Коцарева і "№1" Остапа Дроздова.

Цього тижня прочитала я дві химерні книжки. Обидві вони – про самих авторів.  Сирена"стоп" усередині завжди підвиває, якщо знаю, що автор пише про себе. Зрозуміло, що буде ніби і про  скромного себе, а ніби і (не дуже скромно) про всю Україну. Ну а спонсор такої втіхи – жанр родинної саги, куди завжди поміститься все. Утім, на прикладі книжок Олега Коцарева "Люди в гніздах" і Остапа Дроздова "№1" можна чітко побачити, як писати все-таки допустимо, а як точно ніколи не можна, просто-таки злочинно.
Роман "Люди в гніздах" – це про кілька поколінь родичів письменника Олега Коцарева. Попри те, що тема не дуже інтригує, особливо тих, хто не дуже добре знає автора, мені не було нудно ані сторінки (хоч хто кому дядько-прадід-дружина-втікачка я так і не розібралася).
Люди в гніздах – це люди в театральних ложах, що спостерігають за виставою, імення якої, зрозуміло, – саме життя. Автор  спостерігає за життям разом із ними й ниточка за ниточкою розплутує родинні зв'язки від століття 17–18 й аж до сьогодні. На щастя, це розслідування не розтяглося на 800+ сторінок статечної оповіді. Роман динамічний, тут багато різножанрових вставок: щоденники, афіші, пісні, анекдоти... Але все-таки читати цю книжку приємно не через жонглювання літературними прийомчиками, а через самоіронію: нема тут претензій на епічну сагу чи примарну об'єктивність. Це просто гра: дитинка на початку історії забавляється спогадами  за допомогою старих іграшок, а наприкінці, коли дитина підростає й перетворюється на Автора (теж цікава рольова гра), розуміє, що цікавіше забавлятися словом. Відтак автор грається в родинну сагу, переказуючи, вигадуючи і домислюючи, незмінно іронізуючи і, в принципі, знімаючи з себе відповідальність за сказане – і про це попередили ще в анотації, повідомивши,  що "Люди в гніздах" – це деконструкція, тобто розвінчування, родинної саги як жанру. Ну, про розвінчування я здогадалася тільки наприкінці твору, де головний персонаж (звиняйте за спойлер) зустрічається з усіма своїми померлими родичами і слухає їхні враження про написане творчим нащадком. Виникає питання: що це було? Ну, звісно, сон, марення. Гра. Такий фінал. Несподіваний.
Підсумок: можна читати. Буде весело, але спотикання об "хто-кому-родич" неминуче, якщо у вас не геніальна пам'ять.

Наступна книжка цього тижня – роман Остапа Дроздова "№1". Я вдячна цьому твору за наведення різкості й порядку у своєму читацькому досвіді: відтепер я офіційно обіцяю собі не дочитувати такого трешу і не писати про треш у цьому блозі. Хіба за якимись промовистими винятками. 
Я рідко дозволяю собі категоричні судження, бо вагаюся, чи маю право на них. Але "№1" – це те, що називається агресивний несмак, і якби програма "Рагулі" була про книжки, то це видання точно стало б героєм котрогось із випусків. Якщо коротко, то це авторове "я люблю себе до сліз". Якщо трохи довше, то це вилив бруду на "сіру масу" і створення нерукотворного пам'ятника собі коханому, який, типу, fucks the system. І просто розбризкує довкола себе свіжі істини про те, як треба жити, кохати, протистояти. У принципі, нормальна людина і не назве свій твір "№1: роман-вибух". Ні, це не вибух, це комплекс. І винос. Винос мозку. Сюжету – нуль, стиль – жахливо, просто вирвиоко-публіцистичний. Є два-три кумедні моменти (наприклад, про те, як герой у театрі слухав, як сусіди по ложі поїдали смоктунці і сухарики). Один більш-менш цікавий (хоч і неприємний) образ атовця зі Сходу. Решта – це ЯЯЯкання. Це риторика звинувачень, але аж ніяк не підкріплена особистим авторитетом. Не зрозуміло, з якого дива автор вважає, що він має право так рагульно і сокирно розкидатися судженнями про світ? У мене весь час було враження, що мене б'ють кропивою по лиці так, що я обростаю пухирями. Пухирями ненависті))) Мені було ніяково, що я це читаю і дочитую. Ніколи більше, просто нізащо! На свій сором (чи щастя), я не знала, що автор ще й відомий журналіст, "один із найуспішніших та найупізнаваніших медійників Західної України, піонер суб'єктивної журналістики в Україні". Страшно, страшно мені, піду у свою зону комфорту. Життя справедливе: тиждень тому я написала у блозі, що хріноватенько бути категоричним, може, комусь та книжка і зайде, але ні, ця книжка – злочин проти самого поняття КНИЖКА. Хоч я люблю Видавництво Анетти Антоненко за смак видавчині, але це – колосальний промах.
На Ґудрідс ця книжка має рейтинг 4+. Моя одиниця його, звісно, не змінила. Але реально моторошно, що люди дозволяють такому примітиву влізати собі в голову та ще й аплодують йому. Цікаво, що після "№1" ще й з'явився "№2". Хоча, що мене дивує: рагульство – поняття нескінченне. 






четвер, 25 жовтня 2018 р.

Між осяянням і первісним хаосом

Творчість Мирослава Лаюка привернула увагу багатьох українських читачів дебютною збіркою “осоте!”. Наступні книжки не розчаровували, про що свідчать перемога Мирослава в рейтингу “Літакцент року” (“Метрофобія”) та потрапляння до короткого списку “Книги року Бі-Бі-Сі” з романом “Баборня”. Не дивно, що й новий роман “Світ не створений” увійшов до не таких уже й коротких списків маст-рід для українських книголюбів. Чекала на нього і я. Та якщо попередні книжки (особливо поетичні) справили приємне враження композиційної продуманості, то “Світ не створений” лишив розгубленою. Тут було забагато всього і все це минуло надто стрімко, щоб встигнути розібратися.
З одного боку, радісно й цікаво стежити за тим, що письменник Мирослав Лаюк може бути різним і писати про різне, не відмовляючись від міфології й улюбленої естетики гірських краєвидів. У “Баборні” йдеться про злу бабегу-вчительку та її минуле, у поетичних збірках автор зухвало й іронічно пише про творчий самопошук, а от “Світ не створений” – це кілька сплетених воєдино історій із різних часів і навіть світів: від міфологічного створення світу до українського сьогодення. Відповідно, сюжет передбачає кілька ліній із великою кількістю персонажів: тут і Карпати 19 століття, і махновщина 20-тих років, і сучасні Схід України, і Київ, і Париж. З-поміж персонажів – лікарі, митці, ворожки, повстанці, сільські баби-діди, історичні діячі, постраждалі від Чорнобиля, атовці і навіть рись Агата. Усі вони поєднані лінією долі амбітної молодої мисткині, яка хоче розкрити таємниці своєї родини. Очевидно, що написати про таку величезну кількість персонажів у трьохстах сторінках – виклик серйозний. 
Та якщо різні часові площини Мирослав Лаюк змалював атмосферно, то із персонажами, а в результаті й із композицією, не все так добре (принаймні, для читачів типу мене). Темп розгортання подій шалено швидкий (і це добре), але осмислити вчинки персонажів і зв’язки між ними завдання не дуже просте. Значну частину книжки колоритна картинка вражає більше, ніж непослідовна дія. У підсумку, хоч лінії ніби нарешті й зведено воєдино, читач все одно не встигає за персонажами. Так і хочеться сказати: “Агов, полегше!”
З іншого боку, думка про позачасову єдність усього з усім, ідея творення й руйнування, любові й зради – це вдячний матеріал на всі часи, і в усі часи він привертатиме увагу, надто якщо наснажити його сюрреалістичними елементами, несподіваними поворотами і … риссю Агатою. Для читачів, що люблять пороздумувати про призначення творення, цей твір саме те, що треба.
Висновок: цей роман не для всіх. Про це чесно сказано в анотації: “Дехто з героїв добирається майже до кінця, доки через дріт не проходить струм і не відкидає у первісний хаос. Однак є й ті, хто знаходять своє осяяння, з якого постає новий світ. Читач може опинитися разом з першими чи другими”. Я належу до перших, але тим цікавіше дізнатися думку других.


Джерело: блог Видавництва Старого Лева Між осяянням і первісним хаосом

пʼятниця, 19 жовтня 2018 р.

Як не писати про книжки

Як писати про книжки? Гарне питання. Щоразу ставлю собі його, коли пишу у свій блог або в блог якогось видавництва. Напевно, треба спочатку зрозуміти, чим для людини є писання про книжки. Для мене – передусім хобі, і хоч це не знімає з мене відповідальності за сказане,  все ж  почуваюся більше орієнтувальником у світі книжок без претензій на визначення їхнього місця у Його Величності Літературному Процесі (хоча це теж дуже цікава штука).  Може, тому у своєму блозі дозволяю собі більше суб'єктивності,  хоча в блоги видавництв намагаюся писати з урахуванням аудиторії та її потреб. Але все одно аудиторія – це таке абстрактне поняття... Годі й казати про якесь адекватне розуміння так званих "потреб".  Хоча все одно тут є якісь орієнтири.
З одного боку, ніби ясно: якщо людина пише статті, наприклад, на сайт "Літакцент", то це один підхід. Тут можна дозволити собі умняки, тут обов'язково треба говорити про контекст і місце книжки в літературному процесі, а от що точно буде не в тему, так це фіксація невигадливих емоції, типу, вау, книжка дуже захоплива, почитайте її, обклавшись подушками й запаливши свічки з ароматом ванільки на столику з бамбуку. Читати фахові рецензії складно. Принаймні, мені. Наприклад, одного разу зловила себе на думці, що мені подобається азарт Ганни Улюри, вона має свій стиль, іронічність, але до кінця я дочитала мало рецензій цієї критикині, тому що її літературознавчий всесвіт дуже далеко від мого (ви скажете, ясний перець, бо то високий рівень, він вимагає відповідного рівня і від читача, і я погоджуся, але все одно не дочитаю і не дуже соромитимуся факту, що "ще не доросла". Менше з тим, нова книжка в мене у списку "маст рід" і її я сподіваюся подолати. Може, доросту))).
Якщо ж людина веде відеоблог або книжкові сторінку в Інстаграмі,  і її мета – просто надихнути на читання й трохи зорієнтувати в новинках, то згадка бамбукового столика – цілком ок. Такий формат, і покликання відгуків – зробити життя читача передусім затишнішим і наповненішим. До речі, цей формат класно об'єднує людей в затишні осередки книгодружби. Тут про книжки пишуть більш-менш просто, без занурень у контекст, із обов'язковим "я рекомендую цю книжку" або "мене ця книжка лишила байдужою/байдужим". Звісно, нерідко й інстаграмні відгуки можуть виказувати в авторах фахових рецензентів, але все ж це, швидше, винятки. На жаль, попри мою симпатію до книгоблогінгу, і з-поміж блогерів мені на сьогодні важко знайти багатьох улюбленців (є кілька, але небагато).
Отже, писати про книжки треба, враховуючи платформу й рівень потенційних читачів цієї платформи (оце так свіжа думка, сама вражена!). При цьому завжди треба пам'ятати, що кожен читач живе в межах свого всесвіту очікувань і перевірених саме для нього істин. Тому не варто бути категоричними (хоча категоричність часом приваблює). 
А от як все таки НЕ писати про книжки? Якщо говорити про мене, то я у відгуках не люблю,  просто-таки не зношу ось таких двох штук:
1. Слово "ЗВІСНО/ОЧЕВИДНО".
"Це, звісно, погана книжка" – пише або каже рецензент, а я читаю: "Мені не подобається книжка, але мені влом вам пояснювати, чому, тому просто прийміть це як факт". Самі слова "Звісно/очевидно" – маніпулятивні й трохи принизливі. А ще – неконкретні. Наприклад, Євгеній Стасіневич у "Букоголіках" може сказати щось типу "Шантарам" – це поганий роман. Серйозно? А відносно чого він поганий? Відносно "Улісса" чи відносно Люко Дашвар? Чи відносно ситуації, у якій краще його читати? Я можу, наприклад, назвати, чому "Шантарам" – хороший роман. Якщо ви їдете в поїзді і поруч галас, то "Шантарам" вас позбавить цього гамору, щойно ви зануритеся у світ пригод головного героя, хай він навіть говорить  неправдоподібно кучерявим стилем. Можливо, якщо треба вибрати книгу свого життя й взяти її на дикий острів, то "Шантарама" справді варто викинути за борт, але ж ми не знаємо, чорт забирай, про яку ситуацію в житті читача йдеться, то чи можна казати про книжку "звісно/очевидно" погана? Урешті-решт, кожен має свої так звані "ґілті плеже" (і не завжди ґілті) в читанні, та чи це погано? 
Або. Десь прочитала в мережах, що книжка Катерини Калитко "Земля загублених",  звісно ж, – фігова й переоцінена. Справді? Відносно чого? Відносно "Інтернату" Сергія Жадана?  Чи відносно Макса Кідрука? Чи відносно творчості самої Катерини Калитко? Я от, наприклад, стараюся читати якомога більше актуальних новинок, і з-поміж них торік "Земля загублених" для мене була дуже цікавою в плані стилю і в плані сюжетів деяких новел. Ця книжка здивувала, вона виникла якось непередбачувано для мене і відрізнялася з-поміж інших. Розумію,  що це так для мене, тому, припускаючи, що чиїсь смаки відрізняються від моїх, не дозволяю собі уїдливого "звісно ж".
2. Виривання невдалих фраз або тицяння носом в погану коректуру чи літературне редагування.
Я зараз не про неподобства штибу позаминулорічного перекладу "Моєї неймовірної подруги", а про якісь окремі мовні недоліки книжки. Цього року я прочитала 80 книжок, переважно свіжих, і не було жодної, у якій би не було помилок/хибодруків. Звісно, якщо ситуація критична, то треба про таке писати, але якщо там кілька недолугих речень, не варто надто ревно тицяти носом. Не люблю, коли у відгуках автор смакує якісь хиби, радо цитуючи їх і показуючи, який він розумний і класний. Мабуть, найкраще про них говорити жартома, беззлобно. Але це так важко)) Та ще й прісно, не цікаво.

Ці пункти – про зверхність. Але є парадокс: деякі люди заслужили право на цю зверхність (хай навіть вони називають це об'єктивністю). Іноді досвід прочитаного зашкалює і тоді виникає відчуття "якщо не я, то хто?". І це теж правда. Відсутність реверансів – це правильно, якщо не перетворюється на критикантство. Нейтральність нудна і боягузлива. Категоричність – приваблива (так-так, я в курсі, що два абзаци тому написала протилежне). Ось такий дуалізм, і, як писав Доктор Падлюччо, "в цьому дуалізмі моя жизнь".
Словом, я не маю поняття зеленого, як писати про книжки, і часом думаю, що це марна річ. А щоб не думати, піду краще книжку прочитаю. А потім не буду писати про неї)




понеділок, 15 жовтня 2018 р.

Втамувати ностальгію: "Коханці Юстиції"

"У степу і хрущ м'ясо",  – щоразу думаю собі, коли кожного нового читацького року беруся за свіжі видання нашої  літератури. А що новий рік для мене починається у жовтні, то тут нічого дивного: Форум з Арсеналом позаду, нестямне бажання прочитати все й одразу перетворюється на чіткий список. У ньому, якщо відкинути перекладне, а фіксувати тільки своє-рідне, лишається  не так  вже й багато книжок: не тішать надміром нас українські автори, нема на те ради. Але тим сильніше й охочіше реагуєш на повернення в літературу авторів, із яких любов до сучасного літпроцесу й почалася. Юрій Андрухович для мене з-поміж таких.
Трохи я хвилювалася через цих "Коханців Юстиції". Авторові із печаттю класика на аурі ризиковано довго нічого не видавати, бо потім починається оце все "не так і все не те". Я теж переживала, бо часом річ не тільки в авторі, а і в читачі: ну, закохалася ти в "Рекреації" й "Московіаду" на першому курсі університету, подумаєш! Але після цих книжок, а також після поетичних збірок, романів "Перверзія", "Таємниця", "Дванадцять обручів" (останні згадані вже не дуже і вразили), "Лексикону інтимних міст" (а ця так і взагалі розчарувала) змінився й автор, змінився і читацький літературний смак. Однак, передчуваючи прочитання "Коханців Юстиції", я дуже хотіла назад, до перших курсів, до карнавалу й завжди бажаного подиву від написаного, до іронії. До Бурлеску, Балагану і Буфонади. І мені було абсолютно не важливо, у якому жанрі все це має відбутися. Роман? Чудово! Оповідання? Давайте всі вісім з половиною!
Щоб не тягнути кота за хвоста й не затуманювати вражень, скажу, що книжка мені дуже сподобалася й цілковито відповіла очікуванням. Усі, хто пише про цей роман (хоча для мене це все ж таки більше збірка оповідань), кажуть, що це ніби зустріч зі старим другом. Так і є, чорт забирай! Я опинилася на першому курсі, смакувала СТИЛЬ Юрія Андруховича, дивувалася цим перелікам (ампліфікація, ось як воно називається). Я ніби почула, як автор іронічно начитує ці оповідання в залу, як весело на все це реагує публіка, як багато хочеться загуглити й перечитати і як радісно і страшно від того, що все це трохи гра, а трохи карнавал, зникомий разом із завершенням гастролей цирку "Ваґабундо". До речі, цей цирк родом із поезій Юрія Андруховича, і це натякає, що в тексті, ясна річ, буде багато алюзій і ремінісценцій: і на себе, і на інших авторів. Дуже приємно деякі з них познаходити і порадіти, який ти класний філолог, що впізнаєш чужі тексти в текстах! І краще не знати, скільки алюзій не вдалося відчитати через незнання))) 
Щодо фабули: головні персонажі всіх оповідань – злочинці з різних епох, спіймані на гарячому й засуджені. Про деяких я щось трохи чула, та про більшість ні. Самійло Немирич (злочинець, знайомий із попередніх творів Юрія Андруховича), Богдан Сташинський (убив Степана Бандеру), "Синя Борода" Юліус Ґродт,  засуджений за розтління малолітньої Маріо Понґрац... Автор подає свої версії життя цих та інших засуджених,  декому із них читач навіть поспівчуває, мотиви окремих зможе зрозуміти. Їхні історії написано колоритно, подеколи смішно, подеколи гірко. І хоч іноді автор дозволяє собі якісь надто прямолінійні вставки, збірка читається на одному подиху. І лишає по собі відчуття незавершеності, попри те, що наприкінці лінії ніби поєднано, і не тільки образом цирку, що гастролює крізь століття. Утім, відчуття незавершеності, мабуть, і задумане, адже ще в анотації сказано, що буде вісім із половиною новел. А про цирк автор говорить так: "Справжня історія цирку «Ваґабундо» не написана до сьогодні, існують лише фрагменти переказів з різних епох, занадто віддалених одна від одної, аби з наявних уривків могла скластися виразна цілість чи хоча б неперервна нить".
Кому точно варто читати "Коханців Юстиції"? Тим, хто любить смакувати стиль Юрія Андруховича і тим, хто трохи ностальгує за драйвом БуБаБу, за іронією, за неоднозначними персонажами.
Кому, можливо, не сподобається? Тим, хто не любить недосказаного, кому байдуже до всіх цих  витребеньок так званого постмодернізму.
Але якщо ви стежите за поточними справами сучасної літератури, то з "Коханцями Юстиції" точно варто ознайомитися.