вівторок, 19 вересня 2017 р.

В. Домонтович: автор, якого не буває забагато

Коли я запитую учнів, чи подобається їм вивчати українську літературу, то зазвичай чую, що ні, тому що вона "депресивна і про кріпаків". Тоді я кажу їм, що українська література, як і будь-яка інша, різна, і є такі автори, які, якби вони тільки могли бути в програмі, перевернули б стереотипне уявлення  про наше письменництво.
Найперший автор, про кого подумки згадую цієї миті, – Віктор Петров (В. Домонтович).
У мене  ніколи не було сумнівів, що українська література цікава, але якийсь час я вважала, що в ній забагато емоцій і драм. Тому коли я прочитала історію про суперлогічного пана Серафікуса, який вважав несправедливістю, що для зачаття дитини необхідна жінка, мене це заінтригувало. Після роману "Доктор Серафікус" я взялася за інші твори Віктора Петрова і не розчаровувалася в жодному! Пригадую, як за студентських років читала "Дівчину з ведмедиком" в черзі на оплату комунальних послуг і поступилася в черзі кільком людям, тому що не могла відірватися:) Так що якщо вважаєте, що вас в українській літературі ніщо не здивує, беріть В. Домонтовича!
Не менш цікавий і життєпис автора. Науковець до кісток, він був вимушений працювати розвідником. Був одним із найяскравіших авторів еміграційної літератури. Закохався в дружину Миколи Зерова Софію, з якою одружився після смерті її чоловіка. Водночас світоглядно був близький з Миколою Зеровим, Петрова навіть називали шостим у "гроні неокласиків" (а так то їх було п'ятеро: Микола Зеров, Михайло Драй-Хмара, Павло Филипович, Юрій Клен і Максим Рильський). Чим поезія "неокласиків" прекрасна, так це своєю елітарністю, інтелектуальним наснаженням. І хоч її без словника з античної літератури не вгризеш, вона приваблює своїм рівнем. Тут нема ані натяку на ниття, і треба думати, щоб зрозуміти суть. Те саме стосується й творчості Віктора Петрова, "доктора Парадокса", як його називають у нашому літературознавстві. 
Творча спадщина Віктора Петрова на слуху не так давно, адже раніше його ім'я, як і імена багатьох авторів, замовчувалися. Мені пощастило, що в університеті ми вивчали чимало  чудових творів малознаних до якогось часу авторів. Серед них був і Петров.
Сьогодні, щоправда, язик не повертається називати Петрова малознаним автором. Час від часу щось із його творчої спадщини перевидають. Цьогоріч потішило видавництво "Комора", яке видало зібрання творів В. Домонтовича "Спрага музики". Але якщо попередні видання автора спрямовані на те, щоб залучити якомога більшу кількість людей до знайомства з Віктором Петровим, то цю неймовірно стильно видану книжку до снаги опанувати тільки тим, хто в темі, тобто людям, які люблять не просто літературу, а історію літератури. 
Відкриває видання маґнум опус Віктора Петрова роман "Без ґрунту". Це більше філософський, аніж художній твір, у якому автор осмислює відчуженість людини буремного ХХ століття, а також проблеми мистецтва на зламі епох. Саме з цього твору походить термін "безґрунтярство", породжене "трагедією останніх поколінь, що вони живуть уривками уявлень різних діб, тоді як вони належать новій, іншій, якої вони ще не уявляють собі". 
  Далі йде кілька оповідань і романізованих біографій, а також нарис "Болотяна Лукроза", де йдеться про літературне середовище 1920-х років. Зокрема, тут описано фрагменти взаємин між випускниками Київського університету (тоді Київського інституту народної освіти), одним із яких був і Віктор Петров. Ось як він описує червоний корпус універу: "Наближаючись до цього червоного колоса, до цієї будівлі в у цегляненому одязі крови, людина почувала, що вона втрачає себе. Вона почувала себе заздалегідь приреченою. Чотирикутні постаменти колон у порівнянні з нею були незмірно великі. Дубові масивні двері були прямі й високі, людина ставала малою на їх порозі. Щоб їх відкрити, треба було простягнути руку вгору над головою, — це був майже гієратичний жест, як перед входом у храм. Дотик до чавуну лишав на долоні відчуття холоду, і це почуття холоду, сполучене з м'язовою напругою, підкреслювало неміч людини". І хоч я не схильна ідеалізувати свій університет, все ж, уперше увійшовши до його головної будівлі, я теж почувалася маленькою й незібраною людиною, був острах, як я тут вчитимуся, чи зможу завершити навчання успішно... Важко повірити, що й Віктор Петров,  "втрачав тут себе". 
Але не тільки пієтетом до Університету цікавий нарис "Болотяна Лукроза". Передусім він про середовище письменників. (До речі, власне, "Болотяною Лукрозою" називав Микола Зеров містечко Баришівка, де він працював учителем під час першого Голодомору. У містечку Баришівці, за спогадами Зерова, прожити було значно легше, аніж у "голодному Києві").
Нарис Петрова демонструє читачеві суб'єктивний погляд на  багатьох знаних письменників. От, наприклад, візьмімо Олександра Олеся. Більшість любить його поезії, адже вони досить прості для сприйняття і щоб їх зрозуміти, не треба високо мудрувати. "О слово! Стань мечем моїм!" – каже Кандиба, проголошуючи погляд на літературу як, по суті, на пропаганду. Але не всі і не завжди визнають справедливість такого погляду. Петров, наприклад, і не визнавав:  "Олесь — ветеринар. Що спільного має ветеринарія з поезією?.. [...] Але я не припускаю, що між ветеринарією й поезією було щось спільне. В кожнім разі, не більше, як між віршами Олеся й поезією". Звісно, це тільки погляд, насправді ж дискутувати про те, що слово повинне і що не повинне робити, можна без кінця (і так воно і є досі. З найсвіжішого – ось: У нас слухають патріархів і письменників ).
  Особливо цікавими у книжці "Спрага музики" мені видаються романізовані біографії, зокрема "Самотній мандрівник простує по самотній дорозі" про Вінсента ван Гога.  Окрім як про ван Гога, Петров писав про про Пантелеймона Куліша, Марка Вовчка, Вацлава Ржевуського, Франциска Ассизького та ін. Усе це дуже круто як з погляду інформативного, так і з жанрового, адже романізована біографія – це версія життя якоїсь людини з погляду іншої людини. У специфічному стилі подання інформації і є вся краса.
 Загалом "Спрага музики" буде цікава насамперед тим, хто вже в курсі, що українська література ХХ століття – це література світоглядних пошуків, це не тільки категорична відмова від народництва й фіксація умотивованого історико-культурною ситуацією стану розгубленості, але й пропозиція нових шляхів розвитку мистецтва, пошуки нових тем і способів вираження, експериментів у стилях і жанрах і просто захоплива історія індивідуальних життєвих драм авторів, чия творчість вражає. Головне – почати її вивчати. 

середа, 13 вересня 2017 р.

Шок, сенсація, максимальний репост хорошої книжки:)


"Неважливо, чи ти живеш із маленькою сім’єю, чи з великим родом. Неважливо, чи ти рідна дитина, чи не зовсім. Неважливо, скільки в тебе мамусь або татусів. Важливо, щоб у родині панували любов і повага, бо це і є головні цінності". Учора прочитала книжку, основна ідея якої втілена в цих словах. Книжку, презентацію якої на Форумі зірвали, але цим тільки зробили їй рекламу. А все через заголовок (думаю, далі нього мало хто читав) – "Майя та її мами".  "Правдоборцям" не сподобалося, що головна героїня живе в одностатевій родині.
І почалося! Уся стрічка рясніє дописами на захист авторки книжки Лариси Денисенко, а також видавців "Майї". "Видавництво" оприлюднило відповідь на неадекватні закиди на "Українській правді", а також виклало книжку у вільний доступ – її можна завантажити за посиланням: https://vydavnytstvo.com/wp-content/uploads/book_Maja_final_lowres.pdf Час читання – хвилин десять. 
От і я прочитала. Книжка мені сподобалася. Дівчинка Майя розповідає про своїх однокласників і їхні родини. У кожного своя історія: в когось тато загинув в АТО, хтось народився у результаті штучного запліднення, когось взяли з притулку... Але з усіма Майя товаришує однаково і всіх однакого поважає. Власне, про це і книжка: будьмо людьми з дитинства. А не про те, що у Майї дві мами.
Але якщо вже говорити про дві мами... Як сьогодні пам'ятаю серіал "Династія" і слово "гей", яке почула в дитячому віці з екрану телика (персонаж на ім'я Стівен там був геєм).  Я підійшла тоді до мами і спитала, що це. "Це коли чоловік любить чоловіка", – відповіла вона. "Ну, ок", – подумала я. Нічого особливого я тоді не відчула, може, тому ставлення до одностатевих родин у мене звичайнісіньке з дитинства, бо інформацію про такі незвичні для наших широт сім'ї мені подали без особливих інтонацій. Гей то й гей. 
Серед моїх знайомих, до речі, геїв нема. На власні очі я бачила таку пару тільки раз у Дрездені. Два чоловіки трималися за руки й розглядали картини галереї. Подруга припустила: а раптом то просто два братики?:) Але то були не братики. Вони закохано дивилися один на одного. Було трохи незвично, але ми не витріщалися. І я зловила себе на думці, що мені все одно, так само все одно, якби "Шоколадницю" Ліотара розглядала традиційна пара, що приїхала сюди на медовий місяць.
Далі зі мною трапилася "Хтивня" Міхала Вітковського. Це була перша і єдина книжка, яку я боялася, що прочитають батьки і дізнаються, про що я тепер знаю:) Враження дуже туманні зараз, але пам'ятаю, що загалом там зруйновано стереотипи про геїв як чуваків у блискучих лосинах. Типовий дядя Петя з п'ятого поверху запросто може бути геєм, просто приховує це.
Далі якось у метро прочитала оповідання "Горбата гора" Енні Прул. Воно відверте і дуже сумне. Фільм я не бачила, але історія кохання двох грубуватих мужиків вразила не тільки тому, що це два мужики.
На цьому, мабуть, мої знання з квір-літератури вичерпуються. І зупиняються на точці, що такі стосунки складні і в літературі сумно закінчуються. Віру в щастя, що стосується кожного незалежно від орієнтації, повернув серіал "Modern Family" (в російському перекладі чомусь "Американська сімейка"). Чудовий сітком для тих, хто хоче вдосконалити середній інгліш, а також просто посміятися зі справді кумедних родинних ситуацій. Дуже раджу: "Сучасна сімейка" розвінчує стереотипи про одностатеві шлюби і шлюби, де один з пари значно старший за віком. Ба більше: пара геїв Кем і Мітчел ще й удочерили в'єтнамську дівчинку! Уявляю, що буде, коли цей серіал транслюватимуть у нас:) Але його варто було б  показати: такий вже він добрий і людяний! І страшенно смішний: він трохи залатав мою дірку в серці після того, як закінчилися "Друзі". 
Не в останню чергу завдяки серіалу, де показано щастя жити в родині (неважливо якого складу), книжку "Майя та її мами" я сприймаю дуже позитивно. Це щаслива дівчинка, яка сприймає як є різні життєві історії своїх однокласників і хоче бути хорошою подругою для них. Тут нема жодного натяку на нав'язування, а тільки спроба допомогти батькам пояснити дитині деякі складні питання, які дитина все одно рано чи пізно захоче для себе з'ясувати. Тож краще вона їх з'ясує шляхом споглядання красивенної книжки разом з батьками, аніж з уст неадекватів з вулиці.
До речі, про якість книжки. У своїй бібліотеці маю книжку "Видавництва" "Бути мною" про дорослішання дівчинки, тож стверджую: видавництво дбає про дизайн книжок, і кожна новинка проситься на поличку! Придбаю і цю.



понеділок, 11 вересня 2017 р.

Хюґе: чому це не для мене.

Минулого тижня завдяки подрузі Каті мені до рук потрапила "Маленька книжка хюґе. Як добре жити по-данськи". Це було дивовижно: ще зранку я додала цю книжецію до списку бажань на "Якабу", і от увечері вона несподівано гріє мої долоні. А до наступного ранку я вже її прочитала: цікаво ж бо довідатися, як розповідають про своє життя найщасливіші люди світу.
Данців уважають найщасливішим народом світу згідно з якимось-там опитуванням. Воно й не дивно, враховуючи, що в народів Скандинавії високий рівень життя. Я думаю, саме це, а не відсутність сонечка, прямо впливає на щастя, хоч у книжці йдеться про те, що матеріальні речі – не важливі, що хюґе, тобто затишок, можна створити малими зусиллями.
Отже, хюґе – це затишок. Тихе кубельце для споглядання світу і життя, комфортний антураж для спілкування й пізнання. Асоціативно це свічки, вовняні шкарпетки, шоколад, випічка, хороші книжки, смачне м'ясо, якісне вино, м'яке освітлення, дерев'яні елементи декору, ну і багато часу наодинці з рідними, бажано, щоб вони теж були всі у вовняних шкарпетках. 
Читати про всі ці штуки мені було трохи дивно, бо я переважно живу за філософією "геть із зони комфорту", а ця книга просто-таки мітлою заганяє назад, до комфорту. Хюґе – офіційна пропозиція байдикування в естетично влаштованому гнізді. І звучить все це дуже привабливо, надто як для епохи інстаґрам, де фотографія, у якій людина просто дивиться в камеру, поступиться кількістю вподобайок світлині, де знято, наприклад, саму шию з якимось химерним намистом. А все через культ речей.
І це перша причина, чому хюґе – не для мене.
Я не прив'язуюсь до речей. Байдужа до шаликів і віддаю перевагу звичайним шкарпеткам. Свічки запалюю вкрай рідко, і комфорт для мене завжди непередбачуваний: іноді мені до нестями комфортно серед збіговиська людей, іноді хвилі насолоди розходяться тілом просто в метро, коли я читаю цікаву книжку. Найчастіше мені комфортно, коли ми з чоловіком просто читаємо або дивимося щось разом, законектившись ногами. Або мандруємо. Ще я обожнюю спати, це найбільш хюґний стан. Найчастіше мені комфортно від розмов із друзями, колегами й учнями. Іноді я радію простій їжі, але мені бракує часу на милування нею, про що я не шкодую. Бо мені подобається ритм життя, за якого ти не звертаєш уваги на дрібниці, а мчиш назустріч своїй суті у спілкуванні з іншими. 
Якщо ж я запалю свічки, загорнусь у плед і заварю собі какао, то потім сяду і буду думати: ну що, це вже хюґе чи ще увімкнути якусь меланхолійну музику? Однак не факт, що прослуховуючи хюґну музичку, мені стане на душі краще. Спокійна музика мене заколисує, робить все безликим і нудним. Краще вже послухаю бунтівні рок-треки:) Бо гармонія із собою – річ індивідуальна, як можна її навіяти загальними речами? 
По-друге, мене вбила одна думка з книжки. Типу, сядь у крісло, налий собі кавусі й смакуй собі неспішно роман Е. Гемінґвея "Прощавай, зброє!". У цьому вся робленість хюґе: коли читаєш "Прощавай, зброє!", то не хочеться жити, наскільки там все страшно  і безпросвітно закінчується. Я досі не можу відіти від того фіналу, хоч роман прочитала понад 10 років тому. Ні, я не можу при цьому попивати кавусю і насолоджуватися світлом у кімнаті! Уявіть, що ви читаєте, наприклад, "Аеропорт" Сергія Лойка і при цьому заїдаєте емоції булочками з корицею. Нічого не бентежить? Я до того, що комфорт убиває здорове сприйняття речей. Так, саму цю книжку "Хюґе" можна читати під звуки дощику, але "Прощавай, зброє!"... Звиняйте, але ні.
По-третє, я – не данка. А українка. Моя країна не живе в ритмі хюґе з певних обставин. Моя країна зараз живе в стані становлення, безперервного руху і вдосконалення, поразок і перемог. Тобто це НЕспокійний стан пошуку, отой вихід із зони комфорту. Умовно кажучи, ми зараз молоді, а розглядати світ із плетеного крісла – тут щось трохи є від старості. Нам до неї далеко, і це зобов'язує. До того ж, в українців своє поняття затишку. Природа подарувала нам багато сонячних днів на рік, тому ми рідко запалюємо свічки в оселях. Натомість багатьом людям, хай як смішно, хюґним є, наприклад, часте перебування на відкритому просторі (чого данці з огляду на клімат позбавлені). Так що кожній країні – своє хюґе.
Попри те, що культ хюґе мені світоглядно чужий, все ж є в цій філософії й справедливі переконання. Наприклад, що треба багато спілкуватися з рідними, менше зависати в інтернеті. І забувати про роботу на вихідних. Тут важко не погодитися. 
Так само я загалом не проти, щоб мене оточувала краса в речах. Але натхнення я черпаю не з  неї. Якщо день негармонійний, то кава в дизайнерській чашці не врятує, краще я просто засплю або зачитаю цей день:)
Іще один плюс книжки в тому, що мені тепер цікаво побувати в Данії. І перевірити, чи справді це країна щасливих людей. Також мені тепер хочеться віднайти рецепт українського хюґе, зокрема, хюґе для себе. Мушу визнати, що там є один спільний із данським хюґе елемент – книжка. Особливо книжка, яка провокує на роздуми. Ця – саме така, тому раджу її почитати за ранковою кавою і бутербродом з ковбасою (якщо це ваше хюґе). Але пам'ятайте, що хюґе – це про обрамлення, але не про наповнення.


пʼятниця, 1 вересня 2017 р.

Якщо брешеш, бреши до кінця

Книжку "Долі та фурії" Лорен Ґрофф не обговорили тільки ледачі блогери і тільки ледачі блогери не інформували, що цю книжку вподобали такі селебрітіз, як Барак Обама і Сара Джессіка Паркер. Я була лінивою:) Аж доки не прийшла в гості до Стасі й не побачила книжку в неї на полиці. А Стася така: о, цікава твоя думка. А я така: та я невіглас, не читала. – То почитай!
От і прочитала. 
"Долі та фурії" – це історія про щасливий зовні (але, ясна річ, складний по факту) шлюб. Це історія типу "Несказаного", "Дівчини в потязі", "Загубленої" і "Блакитного мережива долі".  Роман, після якого спершу радієш, що це вигадка, а потім усвідомлюєш: а чого, власне, вигадка? Хіба такого не буває? Хіба жінки не драматурги шлюбу? Хіба у шлюбі не трапляється, що хтось кимось маніпулює? Хіба владні матусі й хитрі дружини рідко оточують щасливих дурників?
У центрі історії шлюб Лотто й Матильди. Він – пещений, але милий юнак із потенціалом альфа-самця і талантом драматурга. Вона – тендіна зовні, але сильна внутрішньо жінка, яка любить свого безтолкового чоловіка і створює йому умови для творчості, за ручку приводить його до слави. Муза зі сталевими нервами. У шлюбі Лотто й Матильди одна половинка нахабно бреше другій протягом життя, але притому робить усе для спільного щастя. І ця брехня спрацьовує! Тільки на душі від того не стає краще – по прочитанню на душі безпросвітно сумно.
Опустивши безліч проблем, порушених у книжці (як-от: травми дитинства, надмірна опіка батьків/цілковита байдужість, проституція, мотиви творчості, реальні люди у творчості (морально чи не дуже?), одностатеві шлюби, підліткова вагітність і море інших), я б хотіла зупинитися на одній. Це подружня брехня во благо.
В ідеальному світі стосунків двох пересічних, добре вихованих і люблених у дитинстві людей брехня – це апріорі погано. Нормальний бекграунд може собі дозволити більше чистоти у стосунках. Але коли зустрічаються дві химерії зі складним минулим, але щирим бажанням кохати і бути коханими, не варто вивалювати всі скелети з шафи на кохану голову. Так, Матильда брехуха, але я їй співчуваю, але не засуджую. Ба навіть захоплююся, що їй стало силі волі вберегти свого коханого (а в її почуттях не сумніваюся) від свого жахливого минулого. Тому якщо брешеш, бреши до кінця, навіть якщо це нестерпно важко. Бо щире зізнання полегшить, звісно, совість, але не факт, що не привалить валуном іншого. 
Окремо про стиль роману: бездоганно! Перша частина про Лотто така сама наївна й навіть трохи занудна, як і він сам; друга ж – "Фурії" – динамічна, пристрасна і болюча, як і Матильда. Тобто вся книжка написана в ритмі двох головних характерів і їхнього химерного життя. Тому за майстерність написання 5+.
Кому порадити цю книжку? Передусім тим, хто цікавиться психологією дивних стосунків. Також охочим до несподіваних розв'язок, нишпорок, які підозрюють, що щось тут не так, але що? Протягом цілої книжки ви думатимете про підводні течії, пасивно споглядати стосунки між персонажами не вийде. І це круто, ось це і є повне занурення в історію.
Але будьте готові, що після останньої сторінки буде трохи бо-бо.
Мені було.

ПС: Дякую, любий Стась!


понеділок, 28 серпня 2017 р.

Tutoreads: читаємо разом

Осінь завжди приходить раніше. Гляньте за вікно – то вже вона. Це, взагалі-то, сумна пора останньої краси перед завмиранням, але ми схильні все прикрашати натхненням і, звісно, осінь для нас стає порою спостереження за своїм життям, відшукуванням у ньому змін на краще/гірше і т.д. Після літа ми завжди стаємо новими і насправді після нього, а не перед новим роком, варто було б підбивати підсумки змін у собі і з собою. Осінь  красива й сумна пора загострення роздумів про плин свого життя. У мене в цей час завжди відбувається загострення книжкового голоду – останній шанс у календарі начитатися по саму зав'язку до нового року. 

Але читати завжди веселіше в колі спільників. Ми в "Тьюторії" вирішили створити свій читацький клуб "Tutoreads" і сьогодні вже навіть провели перше його засідання. Читаємо по одній книжці на тиждень і раз на місяць підбиваємо підсумки. Потім обговорюємо-критикуємо-захоплюємося. Для різноманіття розбиваємо тематику так: мотиваційна література, художня, біографія, фахова література. Обговорюємо дизайн книжок (обкладинка/верстка), переклад, літературне редагування, мовні відкриття, і, звісно ж, зміст і те, що з книжки стало корисним/цікавим особисто для кожної з нас. Поки що нас у клубі троє (я, Інна і Діна), ми колеги, які багато часу проводять разом і мають схожий розклад тижня, але з часом, якщо ідея приживеться, плануємо розширювати коло учасників. Вимоги до книжок: нове українське. Вимоги до учасників: читати по одній книжці на тиждень неухильно і призвичаїти себе до щоденного читання. 
Першою за темою була мотиваційна література. Ми зупинилися на трьох книжках: "Чорний лебідь" Насіма Талеба (Наш формат), "5 вад у роботі команди" Патріка Ленсіоні (Клуб сімейного дозвілля), "Почни з чому" Саймона Сінека (Основи). Звісно, "Чорний лебідь" – це не зовсім мотиваційна література, враховуючи, що сама концепція відкидає ефективність всяких "історій успіху", але вже вийшло як вийшло. 
Отже, трохи моїх вражень у сув'язі із відгуками колег.
"5 вад роботи в команді" набрала найбільше голосів і сподобалася найбільше з трьох вагомих причин: 1. подача матеріалу (автор створив модель команди і окреслив кілька проблемних ситуацій, а також показав шляхи подолання) 2. малий обсяг (що дозволяє не мусолити те саме по сто разів, а одразу видавати на-гора конкретику) 3. власне, конкретика: ані слова мислію по древу, усе в практичному руслі, хоча, звісно, модель передбачає ідеалізацію. Серед головних вад роботи в команді автор визначає такі: відсутність довіри, нехтування результатом, недостатня вимогливість до колег і до себе, брак відданості, страх перед конфліктами. Наприкінці книжки є тест, завдяки якому ви швиденько можете визначити, як справи у вашому колективі і які в ньому є проблеми. Нам як представникам одного колективу було цікаво проаналізувати деякі вади, а також порадіти, що окремих хиб  (як-от нехтування результатами або брак відданості) ми позбавлені. 
"Чорний лебідь". Що сподобалося: ідея "чорного лебедя" як якогось виняткового явища в житті, що його неможливо спрогнозувати. Це надихає не вестися на прогнозування і відпустити себе і своє життя в невідомість, не сподіваючись, що якісь експерти десь колись чомусь зарадять. Взагалі, ця книжка цікава передусім як подача авторської філософської концепції, тому людям, які не люблять філософсько-логічні розважання, не рекомендовано до прочитання. Ми з дівчатами не до кінця зрозуміли книжку, але мені сподобалася логічно умотивована відповідь на запитання, чому історії чужого успіху не працюють і чому натомість варто було б вивчати історії чужих помилок. У "Чорному лебеді" подано приклад уцілілих літаків-бомбардувальників, на основі яких інженери намірялися створити невразливі моделі. Інженери хотіли вдосконалити продірявлені частини корпусу, адже саме їх уразила зброя. Натомість один тямущіший конструктор висловив ідею, що якщо ці літаки вціліли, то НЕ вціліли літаки з пошкодженими іншими частинами, наприклад, баком. Саме літаки з пошкодженими баками взагалі не повернулися, отже, то і є направду вразливі частини.
Тому не ведіться на історії успіху, а вчіться на помилках :) Ще мені сподобалося фраза з книжки: справжня впевненість у собі – це коли дивишся на світ, не чекаючи від нього схвалення. 
Що не сприйнялося: книжка страшенно затягнута і подекуди заскладна. Іноді неясно, куди автор хилить. Вочевидь, аудиторією книжки є схильні до філософських розважань люди, якими ми не є. І це, звісно, не проблема книжки. Але все ж таки, я думаю, що більшість сприйме "Чорного лебедя" як переоцінене видання.
"Почни з чому". Ця книжка мене роздратувала, бо для мене вона виявилася чемпіонатом з банальностей, головна з яких така: перш ніж щось робити, подумай, нащо. Оце так відкриття! Ідеться про рівень цінностей, а не про прибуток. Тобто якщо ти прибиральниця, то твоє "чому" не "бо не знайшла кращої роботи поки що", а "щоб довкола все ясніло свіжістю й звеселяло людей". Насправді я визнаю, що в кожній діяльності мусить бути чітке усвідомлення "чому", але щоб писати про це цілу книжку, по сто разів згадуючи приклади успіху Apple і Мартіна Лютера Кінґа... Для мене то занадто. Втім, колеги все ж вище оцінили цю книжку, ніж я. Ну, на колір і смак товариш не всяк, для того й створюються дискусійні клуби. Із хорошого: ми для себе спробували сформулювати своє тьюторіанське "чому". Воно нас надихнуло і об'єднало після баталій про книжку:)
Цікавою сторінкою для нас як для мовників стали філологічні смаколики. У згаданих книжках ми знайшли такі: "помисливий" (мнительный), горопаха, троща; фрази "від Іванки до панянки" (Іванки, не ображайтеся, якби було "від Тетянки до панянки" я б не образилася), "неослабна увага", "непозбувна бентега" та ін.
Підбиваючи підсумки: направду корисною книжкою для колективу є "5 вад роботи в команді". "Чорного лебедя" варто почитати філософам, а "Почни з чому" нікому не варто читати (як на мене, але не як на моїх колег), хоча слабке натхнення до дій ця книжка все ж дає.

Наступного разу ми читатимемо художню літературу (ура!). Серед обраних книжок є ті, про які я вже писала в блозі, а також дві зовсім для мене невідомі. Отже, Селесте Інґ "Несказане", Еліс Манро "Забагато щастя", Халед Госсейні "Ловець повітряних зміїв" (новинка, чекаю, коли потримаю її у своїх руках), а також Айн Ренд "Джерело". Якщо хтось читав ці історії, не соромтеся, коментуйте:) 


понеділок, 21 серпня 2017 р.

Реалізмом по макітрі

Із вогню та у воду – так можна охарактеризувати моє минулотижневе читання. Попрощавшись із епічною "Дюною" Френка Герберта, я взялася за рідну літературу. Вона бабахнула по голові безпросвітним, хоч і не безталанним реалізмом. Усе почалося з нового роману Олександра Ірванця. 
Давно мене так не дратували книжки. Мало не до білого гарту.
"Харків-1938" Олександра Ірванця – це роман у жанрі альтернативної історії про те, що могло б бути з Україною, якби її оминула доля стати частиною Радянського Союзу. Тоді (гіпотетично) не сталося б Розстріляного Відродження, державу очолив би Євген Коновалець, а Олександр Довженко знімав би фільми разом із Лені Ріфеншталь. Але все одно були б інші проблеми. Які? Про це у книзі.
Під час читання у мене виникли дивні думки про те, що я більше люблю бути читачем звичайним поширеним, аніж читачем-філологом. Бо мені вже розлюбилося нишпорити в ремінісценціях, але натомість хочеться простої насолоди від тексту, сюжету, повнокровних персонажів... Чому я взагалі згадую філологію? Просто цей роман нагадує чемпіонат з інтертекстування й алюзотворення. А таке пишуть саме для філологів. Про це філолог може створити статтю. Благодатний матеріал. Це ж так цікаво – здогадатися, хто такий Сергійко зі Старобільська і Ліна Василівна. А якщо ви здогадалися, то це, мабуть, і вся насолода від роману. Бо карнавальні штуки, ампліфікації ітеде вже пережилися і лишилися спогадами. Ні, я люблю "БуБаБу" і деякі інші твори Ірванця, особливо вірші і "Маленьку п'єсу про зраду для однієї актриси". Але люблю їхню стилістику і тематику як яскравий період в історії української літератури. Це як жарти Павла Глазового – ти їх поважаєш, але в 2017 році чотирирядкові пиріжки із соцмереж сприймаються набагато смішнішими. Тому книжка приречена на вузьке коло поціновувачів, дуже вузьке. Читачі типу мене до нього не увійдуть. Вважаю, що такі експерименти – позавчорашній день.
Зате одразу після "Харкова-1938" мені до рук потрапила книжка, яка написана саме на злобу дня. І після першого прочитання я розумію, що ось цей текст мені б хотілося розгадати і що його ще довго і з цікавістю розгадуватимуть інші. Це "Довгі часи" Володимира Рафієнка. 
"Довгі часи" вийшли двома мовами. В оригіналі – російською – у видавництві "Фабула". У перекладі українською (переклала Маріанна Кіяновська) видання побачило світ у "Видавництві Старого Лева". Я читала в перекладі, який, до слова, просто розкішний.
Володимир Рафієнко – це автор, який до окупації жив у Донецьку, але нещодавно переїхав до Києва. Я про нього майже нічого не знала, читала одне оповідання в збірці "ДНК". Тому "Довгі часи" – це було пірнання в невідоме. Невідоме виявилося глибоченним і складним, приголомшливим і до кінця не пізнаним, але одне ясно напевне: тут є про що подумати. Роман складається з двох площин. Одна – фантасмагорична, сповнена символів і вражаючих метафор. Іде війна, і ось у Донецьк прилітають здоровенні колорадські жуки і своїми крилами січуть людей. Хто ці жуки? Звідки вони взялися? Невідомо. Сиди думай, читачу. 
Головні персонажі обслуговують лазню "П'ятий Рим", де за загадкових обставин гинуть окупанти. Обслуговувальники, серед яких є письменник, повинні через смерть потрапити до Києва і виконати місію (зацініть ідею: щоб донецьким потрапити до Києва, треба померти!). Це містико-сюрреалістична лінія. Є ще реалістична, вона представлена новелами про людей, які намагаються вижити в Донецьку, коли довкола війна. Ці колізії автор або бачив на власні очі, або знає з розповідей знайомих.
Чому "Довгі часи" треба прочитати всім? Тому що краще переконатися, що ми нічого не знаємо про "донецьких", ніж мислити стереотипними судженнями про них. А раз не знаємо, то краще фільтрувати те, що ми про них думаємо на основі розповідей від інших. Щоб розуміти "донецьких", варто було б почитати їх для початку. Це читво складне, але воно трохи опритомнює. До теми можу ще порекомендувати "Мовою Бога" Олени Стяжкіної. 
Третя книжка минулого тижня – це "Міжсезоння" Сергія Демчука. Досі я читала його оповідання в антології "12" літугруповання "Свідки Слова". Сергія Демчука вирізняє динамічне письмо, що, як я розумію, виробилося під впливом його журналістської діяльності. "Міжсезоння" – це повість про суворі довколафутбольні реалії, але по факту це історія про непрості реалії дорослішання, де межа між безтурботністю і криміналом крихка і де між невинними гулянками і зламаними життями може бути тільки крок. Попри брутальний мужицький реалізм, у повісті є місце і гумору, і навіть своєрідній ліриці. Але післясмак історії гіркий. 
Ось така ударна доза реалізму випала на мій читацький організм минулого тижня. Що ж, мої бажання справджуються. Хотілося реалістичного письма – нате їжте донесхочу. Тепер сиджу, перетравлюю...

вівторок, 15 серпня 2017 р.

Підкорити пісок

Коли мені було років 15, я прочитала книжку "Жінка в пісках" Кобо Абе. Там чувак загубився в експедиції й потрапив у село, яке щодня замітає піском, і весь сенс життя полягає в тому, щоб щодня відкопувати свою хату-яму від піску, яку через півдня чи скільки там все одно засипле. Ну, це типу як Сізіфова праця, улюблений символ екзистенціалізму. Фішка в тому, що коли чувакові вдалося вибратися з ями, то він зрозумів, що вже втягнувся розкопувати її, що так він почувається володарем свого життя. І назад повернувся в яму. Метафора проста - життя-пісок, а ми горопахи, приречені відгрібати пісок, щоб нас не засипали. І краще удавати, що ми це робимо зі своєї волі. У 15 років ця філософська повість була для мене одкровенням.
Минуло 12 років, і от я прочитала казку про фантастичні світи, благородство і зраду. І знову про пісок, який може бути смертоносним, а може виявитися джерелом життя і мірилом вартісності - залежить від того, що ти вибереш. Знову екзистенціалізм, але якби пояснювати його комусь, я б вибрала "Дюну" Френка Герберта. Просто тому що філософія буває захопливою. 
Ніколи я б не взялася за цю книжку, якби не мій знайомий вірусолог-ембріолог Сергій і його неприховане захоплення цим твором. А, ну іще переклад українською відіграв свою роль. Якось інтуїтивно зрозуміла, що ця книжка буде цьогорічною літньою подією масштабу торішнього "Щигля". 
Насправді я не покладала надій, тому що це фантастика, класика наукової фантастики. Чесно, я не в захваті від ідеї міжпланетних інтриг і вигаданих світів. Реальне життя і його камерні історії завжди були для мене цікавішими. я не дуже люблю казочки. Але "Дюна" мені сподобалася, я скучила за епічними благородними характерами. А ще - за гидкими антигероями. Іноді треба почитати про чорно-біле, щоб навести різкість на все інше. Іноді варто читати казочки і на якийсь час побути собі дитиною, щоб побачити велич і непередбачуваність світу, де добро перемагає зло, хоч і дорогою ціною.
Дюна - це піщана планета Арракіс, головне багатсво якої - прянощі, а бідність - вода. На Арракісі живуть фримени, свободолюбиві люди, які пристосувалися до тяжких умов і хочуть перетворити Дюну на оазу. Також на Арракісі мешкають гігантські хробаки, від яких теж ще треба вміти сховатися, аби не зжерли. Але хробаки  - не єдині проблеми фрименів: їм треба остерігатися ласих мисливців за скарбами Дюни з інших планет.
У створеному світі Френка Герберта панує Імператор, який керує кількома Домами. У романі розгортається боротьба між двома Домами  - Атрідів і Харконненів. Герцог Лето з Дому Атрідів разом зі своєю наложницею Джессікою і сином Полом прибувають на Арракіс, але зрада одного з наближених призводить до краху Дому, і Полові з матір'ю випадає боротися за своє життя на Дюні, а згодом і завойовувати авторитет серед фрименів. 
Головний антигерой - Владімір Харконнен, тлустий потворний педофіл, який плете інтриги довкола Атрідів. За що я вдячна Владіміру, так це за повернення смаку ненависті до персонажів. Давно такі гидозні мені не траплялися.
І давно не траплялися такі чудові, цілісні персонажі, як Пол Атрід, юнак, що вижив на Дюні і підкорив її. Я читала цю книжку в не найприємніші моменти життя, і вона мене сильно виручила, ця казочка. Пол Атрід мені допомагав боротися проти своєї дюни, за що я йому страшенно вдячна. Боротися варто, відкинувши страх. Страх перемагає розум, треба мислити холоднокровно. В усіх, навіть найбезвихідніших ситуаціях. Тоді є шанс перемогти. Як у тій притчі про мишку і молоко. До речі, не випадково я згадала про мишку... Але не розкриватиму карт. Ось така філософська казочка. Тому тільки за саму життєствердність книжки я оцінюю її надзвичайно високо.
Оцінити її так варто ще й за безліч порушених проблем - екологія, політика, релігія, філософія - усе це тут є. Як є і кохання, вірна дружба, материнська любов, інтриги і підступи - все, що тримає вістря сюжету незатупленим.
На окрему увагу заслуговує розмова про стиль цього твору. "Дюна" з тих творів, крізь 100-200 перших сторінок яких доведеться пробиратися, ніби крізь терня. Легким і захопливим цей стиль не назвати аж ніяк. Він умисно ускладнений, і читачеві не пояснюють структури цього всесвіту, сиди сама розбирайся, що таке ментат і хто такі Бене Гессерит. Щоб запам'ятати слово "гом джаббар" мені взагалі доводилося кілька разів переглядати початок... Безліч невідомих термінів+ деякі персонажі мають по кілька імен. У Пола їх щонайменше чотири. Але все того варте, і з середини неодмінно буде цікаво
. До середини вже можна полюбити підтексти усіх діалогів. Бо тут подвійні діалоги: спершу висловлюється, що персонажі кажуть, а далі, в лапках, що вони насправді при цьому думають. Після цього інакше взагалі дивишся на діалоги повсякдення і розумієш, що мовчати загалом - непогана стратегія.
Я прочитала останню сторінку "Дюни" і усвідомила, що це справді незабутня, неповторна історія, яку я ще довго перетравлюватиму і, безперечно, раджу її прочитати. І хочу подивитися екранізацію Девіда Лінча із Кайлом Маклахленом у ролі Пола Атріда. 
Але, друзі, не чекайте бозна-якого екшну. Це філософська казочка, тут мало безтолкових бійок (але бійки є), а епічна боротьба між фриманами і їхніми ворогами взагалі лишається поза дужками. Проте тут дуже цікаві персонажі, просто неповторні. Кожен із них без винятку.
Тому варто прочитати.
І видання раджу обрати українське. Переклад прекрасний, хоча Сергія бісять фримани замість "вільних" і ще деякі речі, але мені дуже сподобалося, розкішна українська. Думаю, перекладачі Анатолій Пітик і Катерина Грицайчук можуть обгрунтувати, чому Атріди а не Атрейдеси і чому фримани, а не "вільні". Цікаво було би про це десь почитати.
А поки аналіз екранізацій "Дюни" попереду, я дякую книзі за чудове короткотривале співжиття і бажаю всім провідчути її глибину і впевнено перетворювати свої Дюни на багатства, а хробаків-велетів на осідланих коней.