середа, 21 червня 2017 р.

"Я – Малала": чому її історія вразила світ

Малалі Юсуфзай сповістили, що вона стала Нобелівською лауреаткою миру, просто посеред уроку хімії. «Добре!» – відповіла на це дівчина й продовжила заняття. «Як? І ти не кинулася телефонувати родичам? Радіти? Святкувати?» – питали її журналісти. – «Я борюся за права дітей на освіту, і для мене було б дивно давати інтерв’ю чи святкувати знаменну подію, не дослухавши вчителя до кінця заняття», – відповіла Малала. Навчатися завжди було найбільшим бажанням дівчини – воно мало не коштувало їй життя.

Наймолодша Нобелівська лауреатка
Малала Юсуфзай – пакистанська правозахисниця, наймолодша лауреатка Нобелівської премії миру. Відзнаку «за боротьбу проти утисків дітей і молоді та за право всіх дітей на освіту» дівчина здобула, коли їй було лише сімнадцять. Але Нобелівська премія – це святковий епізод життєпису Малали, а були в ньому й інші, похмурі сторінки. Про них правозахисниця розповідає у книжці, написаній спільно із журналісткою Крістіною Лем.
Світ дізнався про Малалу після того, як 9 жовтня 2012 року в долині Сват (Пакистан) озброєний бойовик увірвався до шкільного автобуса й вистрелив дівчині в голову, таким чином помстившись їй за критику Талібану й нехтування забороною вчитися. Малала дивом вижила, але лишатися на батьківщині не могла. Складні операції на мозку дівчина переносила вже у Великій Британії, де вона з батьками живе й зараз. Таліби офіційно заявили: «Це ми стріляли в Малалу Юсуфзай, і так буде з кожним, хто виступить проти нас. Якщо нам ще хоч раз трапиться шанс вбити її, ми ним скористаємося».
Хоч життя Малали дотепер перебуває під загрозою, за словами дівчини, після доленосного пострілу в неї навіки пропав страх. Вона не припиняє своєї діяльності, маючи на меті зробити все, щоб кожна дитина на світі мала право на освіту. Малала заснувала благочинний фонд, відкрила школу для дівчат-біженців із Сирії, провела чимало зустрічей і акцій на підтримку своїх ідей. Книжка «Я – Малала» – це ще один із важливих кроків, що дає змогу широкому загалу довідатися про пакистанські будні в режимі страху й злочини Талібану.
У довірливій відвертій манері Малала знайомить читачів зі своїм життям, проектуючи його на історію країни Пакистан. Поряд із типово дівчачими щоденниковими записами про серіал “Сутінки”, невдоволення зовнішністю чи захоплення афоризмами з “Алхіміка” Паоло Коельйо, дівчина розповідає про долі людей за режиму Талібану й докладно пояснює, як хиботлумаченнями Корану таліби сіють невігластво, маніпулюють людьми й криваво розправляються із незгідними.

Успадкована мрія

На сьогодні в Пакистані мешкає майже 50 мільйонів (тобто набагато більше, ніж населення України) неписьменних людей. Серед них дві третини – жінки. Понад 5 мільйонів – діти. Дівчатам тут навчатися заборонено. Спроби спротиву таліби придушують терором – убивають учителів, підривають школи. Чимало людей підтримує ці заборони, що й не дивно, враховуючи щоденне радіопромивання мізків з аргументами на зразок: «Сестра така-то покинула школу й тому потрапить до раю». 
Зрозуміло, що будь-які приватні ініціативи відкрити навчальні заклади для дівчат приречені. Проте одному з небагатьох ентузіастів вдалося започаткувати кілька таких шкіл. Це батько Малали Зяуддін Юсуфзай.
Прагнення робити пакистанок освіченими – справа його життя. Цю мрію успадкувала й дочка. У книзі Малала багато пише про нетипове ставлення батька до своєї доньки у країні, де народження дівчинки не святкують, а її імені не вписують до родинного дерева. Однак Зяуддін поламав ці стереотипи – він підтримував Малалине прагнення вчитися й тримає її за руку досі, хай де б вона опинилася – на лікарняному ліжку чи за трибуною ООН. «Там, звідки я родом, більшість чоловіків здобувають славу завдяки своїм синам. А я один із небагатьох щасливців, кого прославила донька», – каже Зяуддін.
Найзворушливіші сторінки книжки присвячені дружбі між батьком і дочкою. Саме їхня спільна мрія надихнула Малалу на кредо – «один учитель, один учень, одна книжка й одна ручка зможуть змінити світ».

Профілактика цінностей
Книжка «Я – Малала» не потребує особливої аудиторії. Видання треба читати всім – навіть тим, хто не дуже цікавиться проблемами жінок чи політичною ситуацією у східних країнах. Ця книжка змушує не тільки подивуватися долі мужньої пакистанської дівчини Малали Юсуфзай, а й усвідомити, як багато всього – свободу віросповідання, слова, право на освіту – ми маємо з народження. Було б непогано це належно цінувати й використовувати.

Джерело – блог видавництва "Наш формат"

вівторок, 6 червня 2017 р.

З днем народження, Ілле!

У мене є друг Ілля. Він із тих людей, спілкування з якими ніколи не буває порожнім, безпредметним і нецікавим. Він із тих, хто не втомлюється дискутувати заради істини, ділитися знаннями і уважно слухати інших. 
Ілля один із найрозумніших людей з усіх, кого я бачила. Також він затятий мандрівник, вів неймовірно цікавий блог про подорожі світом. Він так уміє написати, що пост про чотири сезони в Карпатах вражає не менше, ніж звіт про далеку Перу.
Я багато можу писати про Іллю - і про його дивовижну допитливість, і про доброту і уважність, і про бездоганний смак у всьому, і про безліч милих дрібниць, що стосуються цієї чудової людини. Наприклад, Ілля шанує День бабака не менше, ніж день народження. А ще він їздить на роботу велосипедом, щодня долаючи багато кілометрів. Він любить солоденьке і смачні сири. Навчив мене шанувати Сент-Агюр. Познайомив із творчістю Теда Чана. Став вагомою причиною, чому минулого тижня ми поїхали в Рівне: мені цікаво було подивитися бодай упівока на місто, де народився Ілля. Ілля об'їздив чимало країн світу і зробив багато дивовижних світлин. Одні з моїх улюблених - бабаки, зафіксовані на тлі природних красот Північної Америки.
Сьогодні в Іллі день народження, і я дуже хочу лишити в блозі привітання для нього.
Чому в блозі? По-перше, Ілля найактивніший його коментатор, за що я завжди була і буду вдячна.
По-друге, я щойно дочитала книжку, що її Ілля подарував мені ще восени. І вважаю доречним написати тут трохи про неї.
Отже, "Панна квітів" Валерія Шевчука. Книжка з підзаголовком "Казки моїх дочок". Її Ілля підписав мені як "книжка мого дитинства". 
Прочитавши книжку, я подумала, що діти, які в дитинстві переймалися цими оповідками, не можуть бути звичайними дітьми.
"Панна квітів" - це не книжка про квіточки й сонечко. Це сюрреалістична візія життя в обгортці казки. Так, це казка, але в тому світоглядно складному ракурсі, що його до снаги подолати не кожному дорослому. Це по-своєму страшні історії. Мені було страшно читати про дівчинку, яка шукала свою маму, про дівчинку, яка ходила по тюльпановому полю, а тюльпани виростали з ротів заплаканих людей під землею. У цих історіях добро іноді перемагає зло, але частіше питань більше, ніж відповідей. Так що "Панна квітів" безжально готує до життя, в якому причинно-наслідкові зв'язки часом умовні, але нам усе одно треба шукати свою філософію існування, вибирати моделі поведінки тощо.
Я погуглила трохи про книжку і виявила, що її вивчали у школі п'ятикласники. Мене це здивувало. "Панна квітів" потребує тлумачень, а я не певна, чи всі дорослі можуть їх надати. Я з першого разу для себе багато чого не розшифрувала. Але те, що Ілля любив цю книжку, коли був дитиною, приголомшило мене, бо я дитиною не читала нічого подібного і перші казки, які мене нажахали, були казки Оскара Вайльда. Тепер знаю, що казки Валерія Шевчука теж не лишилися б для мене непоміченими. Сююреалізм+бароко - тепер я б назвала це так. А як сприймає це дитина - мені не дізнатися, бо дитиною я більше ніколи не буду.
Зате я можу сказати, якими бувають люди, що колись любили такі казки. Вірніше, уже сказала вище, не повторюватиму компліментарної частини. 
Тому зараз просто хочу побажати тобі, Іллюшо, завжди бути для інших людей таким самим яскравим викликом пізнавати щось нове, яким ти є для мене. Але це побажання більше для людей, що тебе оточують. Особисто ж для тебе бажаю хороших людей довкола, красивих світанків і побільше фотогенічних бабаків!
Будь щасливим!
З днем народження!



понеділок, 29 травня 2017 р.

Знайомство з фантастикою 1920-х

Учора завершила читання антології фантастики 1920-х років "Атом у запрязі". Це вже третя книжка із серії "Наші 20-ті", з якою я встигла ознайомитися. До тому ввійшли романи Блюма і Розена "Атом у запрязі", Івана Ковтуна (відомого мені як Юрій Вухналь) "Азіятський аероліт" і Володимира Владка "Ідуть роботарі". На жаль, тут не виявилося творів Юрія Смолича, а я на це дуже сподівалася, бо Смолич дуже зацікавив мене після антології детективів.
"Атом у запрязі" – це перша книжка серії, яку я хотіла пошвидше дочитати. Якщо попередні дві мене цікавили і як філолога, спраглого нових знань про історію літератури, і як зацікавленого читача, то цю книжку дочитала тільки через повагу до важливої справи видавництва "Темпора" і упорядниці Ярини Цимбал.
З одного боку, теми інтригують. У творах ідеться про роботів, про розкопки Тунгуського метеорита, про ідею розщеплення атома. Дуже цікаво, як про це писали в 1920-х роках, якими науковими фішками наснажували вигадку, як в усе це вплели авантюрні й любовні лінії. Водночас якось печально стає, коли усе це перевершує ідея протистояння "гнилого капіталізму" і сонячного комунізму. І ніби все розумієш, але читач у тобі розчаровується, а літературознавець фіксує в голові "прочитано, уявлення маю, от і прекрасно".
Що мені сподобалося і що було для мене незнано, так це те, що вічний образ одержимого ідеєю доброго генія-науковця в українській літературі був. Мені такі імпонують ще з дитинства, відколи я захоплювалася романами Жуля Верна. 
Також, як завжди, мені була цікава мова творів. Я довідалася, наприклад, що "наснагою" абсолютно без здригань називали заряд атома, що лютувальник – це паяльник і т.д. Це ще раз нагадує про печальну долю українських термінологічних словників, але водночас і надихає вивчати мову далі й читати серію "Наші 20-ті" хоча б навіть і заради мови тих творів.
До речі, на цьогорічному Арсеналі презентували наступну книжку серії - антологію жіночої прози "Моя кар'єра". Звісно, читатиму!

субота, 27 травня 2017 р.

Не тільки літературні місця Рівненщини-Тернопільщини-Львівщини

Від кожної подорожі, як і від щирої розмови з людиною, прагнеться наповненого спілкування. Половина успіху залежить від товариства, погоди, нашого настрою цього дня і дороги, а половина – від непередбачуваної атмосфери місця, від того, яке воно не таке, як ми бачили в когось на світлинах.
Рівненщина-Тернопільщина-Львівщина – ідеальний у цьому сенсі маршрут вихідного дня, бо несподіванок, що перевершили очікування, у ньому було доволі.
-         Таню, я хвилююся, - сказав мені напередодні мандрівки мій загалом не дуже схильний до зайвих хвилювань Діма.
-         Чому?
-         Я хвилююся перед зустріччю з замками.
Ці милі слова мене здивували, бо якраз замки мене хвилюють найменше. Я не фанат замків, усередині мені завжди нудно, усі внутрішні дворики майже завжди однакові.
Об'їзна Новоград-Волинського.
По-старовинному, Звягеля.
До речі, у Звягелі народилася Леся Українка
Але що мене в підсумку направду схилювало, так це місця, де ці замки зведені.
Взагалі, як і в житті, найцікавіше для мене – це не пункт призначення, а дорога до нього. З практичного погляду, дороги маршрутом Київ-Рівне-Клевань-Дубно-Тараканів-Кременець-Почаїв-Підгірці-Олесько майже ІДЕАЛЬНІ. І ми автоматично заощаджуємо нерви й не нищимо свій чудовий настрій через рваний асфальт, натомість насолоджуємося краєвидами, що розстеляються обабіч, – бери, дивися, пильнуй і нічого не пропускай!
Найперше, що мене вразило дорогою, – це дуже дивне стадо корів. Вони було стрункі і всі білі. Придивившися, ми зрозуміли, що це не корови, а… лелеки! Їх було десь із сорок! Я ще такого не бачила! Оскільки день був дощовий, на заболочених ділянках, вочевидь, виявилося чимало квакливих земноводних, що й спокусило купу бузьків на велепташну стоянку.
Величний і непафосний пам'ятник Уласові Самчуку
Далі мене вразив пейзаж на обїзній Новоград-Волинського. Спочатку ми пригальмували, щоб помилуватися кар’єром, але потім Діма, як завжди, подерся на якусь каменюку і виявив, що внизу протікає річка! Це неймовірна краса, яку марно передати на світлинах.
Далі ми мали обїжджати Рівне, але я запротестувала, бо мене тривожить поїхати кудись і не зачепитися розумом або емоціями об щось філологічне. А в Рівному є памятник Уласові Самчуку. І ось ми їдемо звивистою центральною Соборною велицею, і я згадую свого знайомого Іллю і незнайомого Макса Кідрука, персонаж роману якого, як і сам автор, жив у Рівному. Урешті ми бачимо пам'ятник, він приємний і епічний, я скидаю фотку у фб, всі пишуть, що я маленька, а Самук величний, мені приємно, Самчуку, думаю, теж.
Ми приїздимо в Клевань, там тунель кохання. Як на мене, краще просто називати його красивим тунелем, бо чого тунель кохання? Якась трагічна історія? Якусь закохану пару по вузькоколійці переїхав поїзд, але смерть не розлучила їх?
Тунель красивий, не гірший, ніж на фотках. Бабуся продає магніти і каже, щоб ми остерігалися сепаратистів. Так вона називає комарів. Ми купуємо в бабусі магніт, вона каже, що я схожа на русалоньку (так я й повірила). Але все одно приємно.
Далі ми їдемо в Дубно. Там замок. Замок не дуже вражає, зграя лелек на узбіччі запамяталася більше. Зате тут дешеві кафешки, годують смачно. Ми їдемо в Тараканів.
Про Тараканівський форт ми дізналися після перегляду фільму «Поводир». Я одразу запримітила колоритне місце і захотіла туди потрапити, але випало тільки цьогоріч.
кадр із фільму "Поводир"
Тараканівський форт дуже атмосферний. Це грандіозна за величчю й безглуздістю оката будівля, що зяє темними вікнами й жахає глибокими колодязями, але програє траві. Трава і дерева рік за роком перемагають кам’яні стіни, і ось посеред каменю проривається якийсь корінь, нагорі споруди стелиться мох, на стінах в’ється плющ. Тут є підземні тунелі, тому треба їхати з ліхтариком. Але я не дуже великий фан вузьких підземних приміщень, тому насолоджуюся надземною частиною цього дивного укріплення, захованого посеред лісу. Десять років тому я таке обожнювала, але зараз мені тут чомусь незатишно і страшнувато. Коли в темному переході якийсь школяр з екскурсії кричить «Пугу!», мені за себе соромно, тому що страшно.

Коли ми виїжджаємо з форту, я почуваюся, ніби як глупої ночі, не вмикаючи світла, вертаєшся з вбиральні в ліжко, тебе не з’їв бабай, і ось ти в безпеці. Але трохи шкода Діму, бо він дуже хотів полазити підземеллями. А вийшло тільки трішки.
…Ми їдемо в спонтанно визначене місце для ночівлі – Кременець. Що в тому Кременці? Провінційне містечко. Я не встигаю усвідомити, якої миті воно мене зачаровує аж так, що я хочу назвати його відкриттям цього дня. Лелеки на узбіччі стрімко втрачають позиції.
Кременець розташований під горою. На горі розташовані руїни старої оборонної споруди. Руїни ріденькі й нічим не примітні, але вид на місто забиває дух. Я розумію, про що вранці говорив Діма. Я хвилююся перед цим видом, мені навіть трохи хочеться плакати невідомо чому. Хмари нависають, як каже Ілля, драматично. Трава зеленюща, і я знову закохуюся у свій улюблений колір, у несподівану красу, що бє тебе під дих, у країну, яка знову привязує тебе до себе новими мотузками.
А ще тут є вулиця Бориса Харчука.
 Мені бракує слів. Я закохалася у Кременець. Щасливо засинаю в неймовірно дешевому й комфортному готелі. Розумію, що тема провінційних західноукраїнських міст сьогодні привідкрита, і її треба колись завершити.
Зранку ми їдемо в Почаївську лавру.
Перший погляд на Почаївську лавру здалеку – це постріл в серце. Тому що неочікувано. Над заправкою "Вог" пливе на хмарі місто, осяяне сонцем. Ось це воно і є – святе для багатьох паломників місце.  Почаївська лавра архітектурно грандіозна, як і грандіозна дурість її руськомірних умовностей.  Одразу паломників зустрічає щит, на якому пояснено, хто такі розкольники і які вони погані. Ми розкольники, ми погані, і я почуваюся таємним агентом, бо так і не скажеш. Ми заходимо в храм, він величний. Але все-таки ми тут туристи, а не паломники. Без остраху наразитися на Божий гнів через ігнорування деяких приписів, ми просто гуляємо територією, вдихаємо запах свіжих булочок біля пекарні й милуємося панорамою міста.


Далі їдемо до двох замків – Олеська і Підгорецького.
Олесько вражає місцем розташування і хорошим станом. Про замок явно дбали чиїсь руки й кошти. Тут красиво, як і скрізь, але надто туристично. Підгорецький замок красивіший, але, боже ж ти мій, який же він занедбаний! Я в шоці від цих збитих плиток і порожніх кімнат. Підгорецький замок, який я, до речі, хотіла найбільше побачити, руйнується на очах. Де ті руки, що піклуються Олеським замком? Їх треба сюди.


…Ми вирушаємо додому, і я відчуваю пересит вражень. Мене дивує, що емоційно лелеки й Кременець перевершили Почаївську лавру й Підгорецький замок. І все одно я щаслива, що ми поїхали в цю подорож, побачили Рівненщину, трохи Тернопільщини й Львівщини.
Я знову закохана в цю країну. Я подумки згадую вірш. Але не «Любіть Україну».
Інший, про перебиту лапу, яку я готова загоювати чим тільки зможу.
Доки тебе стереже твоя спрага,
Доки тебе тримається віра,
Сонце рухається з точністю птаха
І час підбирається з обережністю звіра.
Вітчизни пізня вокзальна облава,
Теплі руки й грудневі дороги.
Країна болить, як перебита лапа
Щеняти, що виривається з нічної облоги.
Виривайся, виривайся з ночі й туману,
Вигризай зневіру та безнадію.
Я потім лікуватиму твою рану,
Наскільки встигну, наскільки зумію.
Я потім зрозумію, потім побачу,
Коли слідом за тобою вирвусь,
Всю цю твою безпритульність псячу,
Всю цю твою дитячу вірність.
Лишай ні з чим їхню підлу варту,
Оминай розставлені вміло пастки.
Варто битись і підводитись варто,
Якщо потому й доведеться впасти.
Зірки мають виснути над тобою,
Або розриватись, як ручні гранати.
Серце має заливатися кров’ю
І переганяти її, переганяти.
Кості мають міцно зростатись.
Шрами повинні додавати злості.
Щось із тобою повинно статись.
Щось сталося вже і триває досі.
Доки ти всім цим живеш і мариш.
Доки вихоплюєш, доки полюєш.
Доки ти все це в собі тримаєш.
Доки ненавидиш. Доки любиш.
 Сергій Жадан




середа, 24 травня 2017 р.

Переваги й хиби творів, вибраних для ЗНО

Півроку тому я занурилася в атмосферу підготовки до ЗНО. Для мене це була цікава практика і я дуже рада, що вчора розділила урочисту мить складання іспиту з випускниками. Сьогодні ЗНО позаду, але попрощатися з ним, не висловивши міркування з приводу, вважаю гріхом, тож дозволю собі  довжелезний пост про програму з літератури, її переваги й хиби з мого субєктивного викладацького погляду. Для непосвячених просто розкажу, знання яких текстів вимагає Міністерство освіти, а також поділюся своїми й учнівськими враженнями про обовязкові до прочитання твори.
Фольклор: "Чи не той то хміль?", "Ой Морозе, Морозенку", "Ой летіла стріла", "Дума про Марусю Богуславку"+ дві пісні Марусі Чурай.
Головна проблема виникала з воріженьками, які в українців часом змінювалися так швидко, що простежити динаміку змін можуть тільки ті діти, які добре знають історію. А історію, як я зрозуміла, знає не так уже й багато. І ось уже в розбурханій уяві деяких одинадцятикласників Богдан Хмельницький бадьоро вирізає древлян, а половці виривають серце у Морозенка. Тому щоб розставити крапки над «і», треба було згадувати історію. Зізнаюся,  що й для мене тут були деякі прогалини.  Наприклад, у пісні "Чи не той то хміль" ідеться про битву під Жовтими Водами проти "ляхів", а в пісні про Морозенка, прототипом якого вважають соратника Богдана Хмельницького, про боротьбу з татарами, які взагалі-то, були союзниками Хмельницького. Але не завжди – до війни Хмельницький ходив у військові походи проти татар, мабуть, то і був зірковий час для Морозенка (якщо приймати на віру теорію, що в пісні йдеться саме про цього Морозенка). Хоча і це не факт, бо Морозенко реальний помер 1649 року в національно-визвольній боротьбі проти поляків, а не на Савур-могилі, закатований татарами. Ні, я розумію, що це фольклор і може бути всяке, але я б все-таки обрала до вивчення якусь іншу історичну пісню, воріженьки в якій логічно узгоджуються з історичними подіями в інших творах.
А взагалі, принагідно до вчорашнього тесту визнаю, що можна і не паритися усіма цими питаннями: вам запросто можуть дати уривок із пісні, яку ви не вивчали!
Давня українська література. Уривки з Повісті минулих літ про заснування Києва, напад хозарів на полян і помсту (4 шт.) княгині Ольги древлянам. «Слово про похід Ігорів».

Із цими текстами не було жодних проблем, за винятком того, що «Слово про похід Ігорів» не дуже легко читати, навіть у перекладі Максима Рильського. Як викладачу, трохи комічно було розповідати про прикінцеве уславлення самовпевненого лузера Ігоря, який і з полону втік тільки завдяки зрадливому половцю Овлуру (і, можливо, ліричній угоді Ярославни з силами природи). А ще для мене було відкриттям, що «мисль» із фразеологізму «мислію по древу» – це не буквально думка (мисль), а білка (мись –мисль – мисливство). Типу, як білка граціозно стрибає з гілки на гілку, так і слово Боянове звучить велемовно.
Щодо емоційного сприйняття давніх текстів, то більшість учнів байдуже сприймає перипетії і максимум, що дивує школярів, так це те, що Ігор зі «Слова» й Ігор – чоловік Ольги – це різні Ігорі. А взагалі кровожерливі помсти святої рівноапостольної княгині Ольги уже не вражають, адже після вирваного серця Морозенка мало що бентежить уяву.
На тесті було питання про князя Ігоря (не зі «Слова», а чоловіка Ольги). Відповісти на це питання можна навіть не читавши тексту, якщо просто знати історію кривавої розправи древлян над зажерливим князем.
Григорій Сковорода «Бджола та Шершень», «Всякому місту звичай і права», «De libertate».
Епоха бароко така цікава, що, як на мене, можна було б запропонувати школярам більше текстів. І не обов’язково знову про Богдана Хмельницького (маю на увазі «De libertate»). У програмі взагалі забагато саме Хмельницького і він завжди герой (Шевченкове тлумачення опущене).
Попри те, байку Григорія Сковороди «Бджола та Шершень» я вважаю одним із найпотрібніших творів у всій програмі, бо пошук спорідненої праці для одинадцятикласників більше ніж актуальний. Приємним відкриттям для школярів є те, що думка Конфуція «Знайди роботу до душі – і тобі не доведеться працювати ані дня!», є і в рідній літературі у творчості Григорія Сковороди. По-моєму, поставити статус зі Сковороди – набагато крутіше J
У питаннях тесту про Григорія Сковороду не було нічого. А дарма.
Іван Котляревський «Енеїда», «Наталка Полтавка».
Ці тексти, особливо «Енеїда», мусять завжди бути в програмі. На віки вічні. «Енеїда» – це передусім цікавий твір. По-друге, колоритний, по-третє, мовно багатий. Не повторюватиму збиті істини з томів, написаних про «Енеїду», просто погоджуся з тим, що це неймовірний твір, перечитуючи який я щоразу щось нове відкриваю для себе. Цього разу взяла на озброєння афоризм «богині в гніві также баби». Також мені імпонує, що Еней із гультіпаки все ж перетворився на мудрого мужа й виконав своє призначення. Це перший образ із усіх попередніх текстів, де головний герой взагалі якось змінюється.
Дітям «Енеїда» теж подобається, хоча й дещо доводиться читати додатково, аби дізнатися, що то за Парісове яблуко і чому Прозерпина живе в пеклі.
Про «Енеїду» в тесті було просте як двері питання, типу, з якого твору уривок: «Вергілій, бач, не нам був рівня,
А видно, що начухав тімя, Поки дрібненько описав». Я не знаю дітей, які тут помилилися.
«Маруся» Григорія Квітки-Основяненка. Цей простий для розуміння текст і не менш показовий уривок із нього приніс дітям рятівні бали. Я «Марусю» не дуже люблю, але багатьох вона розчулює й досі.
Творчість Тараса Шевченка. «Катерина», «Гайдамаки», «І мертвим, і живим…», «Заповіт», «Кавказ», «Сон».
Хоч як суспільство намагається «оживити» Шевченка і зробити його цікавим не тільки для літературознавців, а й для дітей, із таким добором текстів це марно. По-перше, «Катерина». Для тих, хто співчуває бідоласі, маю погані новини: більшість дітей її засуджує. От всі накидаються на Чіпку, мовляв, антигерой і все таке, але я б почала із «Катерини». І це при тому, що в Шевченка є у сто крат цікавіша й пронизливіша «Наймичка». Я думаю, «Катерину» треба замінити на «Наймичку», і всім буде краще. А реалістичні поеми варто трохи прорідити, бо для дітей вони заскладні і бо завдання у підсумку часто зводяться до шоу «Вгадай, звідки цитата».
У тесті було простеньке питання по «Гайдамаках». Більшість правильно відповіла.
Пантелеймон Куліш «Чорна рада».
Цей твір багатьом школярам не подобається, хоча історія про нечесні вибори далекого 1663 року має багато перегуків із сучасністю. Мені ж як читачці не подобається овочеподібний образ Лесі, єдиною заслугою якої є те, що вона, як зайде у світлицю, то ніби сонечко засяє. Зате імпонує колоритний Кирило Тур, якого я колись впишу до топу «Найкрутіші чоловічі образи української літератури». Щодо історичної лінії, то, знов-таки, визнаю, що нам треба це знати, твір потрібно вивчати, але учням ця історія, як-то кажуть «не заходить».
Питання по «Чорній раді» в тесті було дуже простим і стосувався тільки підзаголовка.
Література реалізму. Іван Нечуй-Левицький «Кайдашева сімя», Панас Мирний «Хіба ревуть воли, як ясла повні?», Іван Карпенко-Карий «Мартин Боруля».
«Часто трапляються сімї, в котрих буває така колотнеча та завсідня лайка та сварка, що життя в хаті стає якимось пеклом», сказано про твір, у якому є такий епізод:
А чоловік бере уроки «правильних проізношеній»
Б батько віддає сина в москалі
В діти зїжджаються на 55-річчя матері
Г громада у волості обирає односельця за десяцького
Д героїня не визнає своїх онуків-близнят
І хоч усім зрозуміло, що йдеться про «Кайдашеву сімю», ніхто не памятає другорядної події, коли Карпа обирають за десяцького. І діти думають, ну, родина Мазайлів теж боже збав, і вибирають варіант А.
З «Кайдашевою сімєю» в мене цікаве спостереження. Деякі дуже творчі, розумні діти терпіти не можуть цей твір. Їм якось принизливо читати твір про таких наделеких людей, і я погоджуюся, що історія про Кайдашів не смішна. Зате багатьом став у пригоді для есе приклад Мотрі й Мелашки, які, даючи відсіч Кайдашисі її ж методами, опустилися до її рівня й самі перетворилися на сварливих бабег.
Щодо «Хіба ревуть воли…?». Кілька місяців тому дивилася дискусію про те, які твори треба вилучити з програми, то «ХРВ» був перший кандидат на виліт. Я умисно питала всіх учнів, як їм цей твір. Ніхто не нарікав, що Чіпка – кримінальний злочинець, а ми не хочемо бути як Чіпка. Більшість визнали, що їм було цікаво читати про психологічний стан героя, як він змінювався, що на нього впливало. Тому «Хіба ревуть воли» не варто нікуди дівати.

На відміну від «Мартина Борулі» Івана Карпенка-Карого.
Це моя єдина помилка у вчорашньому тесті (неправильно визначена кульмінація). Хоча сьогодні виявилося, що «предметна фахова комісія з української літератури встановила, що завдання № 42 не має однієї однозначно правильної відповід», тож, може, й зарахують цей бал усім. Побачимо.
Але я не люблю «Мартина Борулю» не через це. Насамперед тому, що дістали ось ці станово-нерівні перипетії. Для читача ХХІ століття це нецікаво і передбачувано. По-друге, це не смішно! Навіть твори Остапа Вишні вже не в усіх викликають напади реготу, що вже казати про Івана Карпенка-Карого. По-третє, є в програмі дуже схожий і значно краще написаний твір «Мина Мазайло» Миколи Куліша. То навіщо ж ці два тексти живуть в одній програмі? По-моєму, якщо вилучити «Мартина Борулю», то ніхто й не помітить втрати.
І не помилиться у тесті, відповідно:)
Іван Франко. «Мойсей». «Чого являєшся мені у сні?», «Гімн».
І лірику, і поему Франка можна було б дібрати цікавішу. Можна було б узяти й малу прозу, чом би й ні! Це ж література модернізму, ми хочемо побачити новаторство тем і стильових пошуків. Але ні, Мойсей і народ в іпостасі паралітика. Нічого не маю проти поеми «Мойсей», але, знаючи, наскільки цікавіші тексти є в Івана Франка, вважаю злочином обмежуватися нею. Та й у «Зів’ялому листі» є зворушливіші поезії про нещасне кохання.
У тесті йшлося про притчу про дерева, що її виголосив Мойсей перед ізраїльським народом. Але багато з учнів забуло цей епізод.
Творчість Лесі Українки представлена «Лісовою піснею» й віршем «Contra spem spero». Обожнюю Лесю Українку і дякую, що в програмі нема якихось «Досвітніх вогнів» і «Боярині», бо все могло бути, як із Франком. От Лесі Українки хотілося б іще більше! Наприклад, «У пущі» або «Кассандру». Ну, але і «Лісова пісня» теж годиться. Хоча багато хто в цитатах плутає її з «Марусею Чурай».
У тесті було таке питання. Кому належать такі слова: «Ну, як-таки, щоб воля – та пропала? Се так колись і вітер пропаде!» А ви знаєте, кому?
Творчість Михайла Коцюбинського. «Intermezzo» і «Тіні забутих предків». Питань немає, я дуже люблю Коцюбинського, і діти теж на диво добре сприйняли обидва твори. Щоправда, для деяких російськомовних діток було відкриття, що вівчарки – це «овчарки», а не вівці. Водночас, варто визнати, що сучасні одинадцятикласники знають про втому значно більше, ніж можна очікувати. Тому з фразою «мене втомили люди» і дамокловим мечем слова «треба» співвідносяться на раз-два.
Ольга Кобилянська «Земля». Цей твір загалом до душі учням. І мені теж подобається про нього розповідати, хоча, знов-таки, в Ольги Кобилянської є ще купа цікавих творів. Та назагал «Земля» у програмі влаштовує.
Далі в програмі поезія 1920-х років. Твори Олександра Олеся «Чари ночі», «О слово рідне, орле скутий!», Миколи Зерова «Київ – традиція», Миколи Вороного «Блакитна панна», Володимира Сосюри «Любіть Україну», Павла Тичини «Ви знаєте, як липа шелестить», «О панно Інно», «Пам’яті тридцяти», Максима Рильського «Молюсь і вірю», Богдана-Ігоря Антонича «Різдво». Як на мене, автори дібрано більш-менш, але от тексти… Невже в Рильського нема крутіших віршів, ніж «Молюсь і вірю»? «Чари ночі», за винятком кількох афористичних фраз, не викликають стійких асоціацій. Текст Зерова заскладний для сприйняття для більшості. Ну, хоч липа Тичини зазнала слави завдяки «Файним мемам з української літератури». Як там: «моя липа шелестить тільки для тебе!»
У тесті було простеньке питання про те, в якому творі йдеться про Аскольдову могилу. І запропоновано акварель Тараса Шевченка. Гарно подане завдання, як на мене.
Рухаємося далі. А далі – мала проза. Микола Хвильовий «Я(Романтика)», Юрій Яновський «Дитинство», Остап Вишня «Сом» і «Моя автобіографія». Розуміння «Я (Романтики)» не всім до снаги, безсюжетність «Дитинства» більшість лишає байдужою, а «Сом» і «Моя автобіографія» теж смішні не для всіх. Висновок: малу прозу можна трохи доповнити, це ж такий цікавий період!

…І це підтверджує мій улюблений твір програми «Місто» Валеряна Підмогильного. Дітям він теж подобається. Ось він, найцікавіший роман, неоднозначний образ, чудовий стиль. Ніколи не можна цей твір прибирати. Хіба що чергувати з «Невеличкою драмою».
Драматургія 1920-х представлена комедією «Мина Мазайло» Миколи Куліша. На відміну від схожого за темою й ідеєю «Мартина Борулі», «Мина Мазайло» не викликає антипатії.  Оскільки розумію, що інші драми Куліша заскладні для потокового розуміння, вважаю, що вибір на користь «Мини Мазайла» правильний.
«Україна в огні» й «Зачарована Десна» Олександра Довженка. Учні сприймають нормально, от тільки треба паралельно пояснювати різницю між фашистами і нацистами.
Інший блок поезії: Євген Маланюк «Стилет чи стилос?», Андрій Малишко «Пісня про рушник», Василь Симоненко «Ти знаєш, що ти – людина?», «Задивляюсь у твої зіниці», Василь Стус «Як добре те, що смерті не боюсь я», «О земле втрачена, явися!», Іван Драч «Балада про соняшник», Ліна Костенко «Страшні слова, коли вони мовчать», «Українське альфреско». Висновок із вивчення такий: дітям подобається Симоненко і Костенко, але вони не розуміють Стуса.
У тесті було таке питання: «Філософський роздум-декларація, у якому антигуманний світ виявився безсилим перед духом та етикою вязня совісті» сказано про твір: А Ти знаєш, що ти людина? Б Страшні слова, коли вони мовчать. В Стилет чи стилос? Г Як добре те, що смерті не боюсь я. Д Любіть Україну. Тут помилилося багато дітей, хоча «в’язень совісті» – це пряма вказівка на Василя Стуса.
У програмі є чудова новела «Три зозулі з поклоном» Григора Тютюнника, і дітям вона загалом подобається, але не всім зрозуміла  її недосказаність. Так само не всім подобається відкритий фінал новели «Залізний острів» Олеся Гончара.
У тесті не було питань по цих творах.
Творчість Ліни Костенко представлена, окрім двох поезій, романом у віршах «Маруся Чурай». Проблема з цим твором у тому, що діти видихаються до моменту знайомства з ним і читають абияк. У підсумку я передбачала захоплення, а бачила байдужість. Що дуже прикро.
Зате непередбачуваним для мене виявилося усебічне захоплення романом «Тигролови» Івана Багряного. Коли я читала цей твір в університеті, то поставилася до нього якось прохолодно, бо значно більше мене вразив «Сад Гетсиманський». Але для школи «Тигролови» це влучання в десятку. Тут і чоловічий образ переможця, і активний жіночий образ, і колоритне місце розгортання подій і, звісно, крутий афоризм «Сміливі завжди мають щастя». Дітям цей твір дуже подобається, і хоч «Думки про літературу» Івана Багряного я не повністю сприймаю, але його погляди на важливість літератури  «дерзання» на шкільній практиці повністю себе виправдали.

Ось такі міркування в мене викликала програма з літератури, запропонована учням для складання ЗНО-2017. І хоч завжди можна вдосконалювати підходи до добору текстів, як і до формулювання питань, назагал я вважаю, що тестування – це хороша практика і що будь-якій старанній розумній дитині до снаги скласти іспит на високий бал.






середа, 17 травня 2017 р.

Що читати далі?

Учора на роботі виникла дивна ситуація – ми з колегою забули сумки з телефонами й ключами в замкненій аудиторії, тож довелося йти додому з вільними руками. Хоч у сумці лишилося чимало важливих речей, найбільше я засмутилася саме через книжки – що робити 45 хвилин у дорозі?
Якщо читати не можу, подумаю про них.
Отже, що я хочу почитати?
На носі Книжковий Арсенал, на який я, певно, не потраплю. Та все ж є одна книжка, яку я просто мрію якомога швидше взяти до рук.
Це "Дюна" Френка Герберта. Видання, що фігурує майже в усіх списках маст-хев із цьогорічного Арсеналу. Це класика фантастики, а фантастика для мене – терра інкогніта. Однак дуже багато знайомих розумецьких хлопців любить фантастику, і я хочу трохи більше довідатися про цей жанр, раз ним захоплюються такі непересічні люди.
Ще однією книжкою, яку дуже кортить прочитати, є "Атом у запрязі" – антологія української фантастики 1920-х років. Великі очікування покладаю на цей грубий томик, яким зі мною поділилися друзі.

Про книжку "Велика маленька брехня" Ліани Моріарті я б не знала, якби не побачила на сторінці Ксені Різник пораду подивитися міні-серіал, знятий за романом. Серіал я переглягнула  одразу, та ще й підсадила на нього моїх колег. Мені дуже сподобалася ця історія, картинка, музика, акторська гра (а грають там, на хвильку, Різ Візерспун, Ніколь Кідман і дівчина з "Винні зірки" Шейлін Вудлі). За сюжетом, в ідеальне містечко на березі океану приїздить молода мати із сином, зазнайомлюється із двома жінками, життя яких зовні нагадує казку. Панорамні вікна з видом на океан, ідеальні чоловіки, ідеальна школа для ідеальних дітей – ось вона, американська мрія. 
Але багаті теж плачуть. І ось на костюмованій вечірці когось убивають. Кого вбивають і за що – невідомо до останнього. Завдання глядача – здогадатися. Я не змогла, і мої знайомі теж. Інтригу збережено до кінця, але серіал хочеться дивитися не тільки через інтригу, а й через головокрутки. А як би вчинила я, якби в моєму майже ідеальному житті був єдиний недолік – до нестями закоханий, але агресивний чоловік? 
Чи справді ідеальні чоловіки такі прісні й непристрасні, що від буднів із кавою в ліжко хочеться втекти в обійми якогось бед гая? Як збудувати стосунки з колишнім чоловіком і не комплексувати щодо його нової дружини, яку, на відміну від тебе, усі люблять, навіть твоя рідна дочка?Ці й багато інших родинних проблем порушує авторка на сторінках книжки.
Щодо українських новинок, то я б хотіла прочитати такі. Керуюся принципом "почитати тих, кого досі не читала" (крім Ірванця, Ірванця просто радять зусібіч):
мала проза Катерини Калитко "Земля загублених, або маленькі страшні казки";
альтернативна історія від Олександра Ірванця "Харків 1938";
проза про війну Артема Чеха "Точка нуль";
не-уявляю-про-що "Транзишн" Олександра Михеда
"Ловець океану" Володимира Єрмоленка
Щиро сподіваюся, що котресь із цих видань
вразить і під Новий рік потрапить до найцікавіших прочитаних книжок.