(джерело: http://www.bbc.com/ukrainian/entertainment/2014/11/141110_book_2014_reader_review_marusya, 11 листопада 2014 року)
Ця книга ще до своєї появи заінтригувала читачів, чий запал не встиг охолонути після "Чорного ворона". Не тим, що події в ній знову розгортаються під час національно-визвольних змагань українців 1917–1920 років (цю тему услід за Василем Шклярем підхопили й інші письменники, створивши романи про отамана Зеленого, Михайла Гаврилка й інших учасників тих подій). Родзинкою, окрім пізнавальних відкриттів про маловідомі сторінки нашої історії, стало те, що головним персонажем твору про війну виявилися жінка. І то не на зразок фатальної Єлени Троянської, через яку війни розгортаються.
Новий роман Василя Шкляра – про юнку, яка в шістнадцять років очолила повстанський загін козаків, – Олександру Соколовську. Відома під псевдо "Маруся", вона стала отаманшею, змінивши вбрання з шовкової сукні й лисячої шубки на тугу домоткану сорочку й полотняні штани.
Олександра Соколовська – реальна історична постать з легендарною біографією. За більшістю даних, вона народилася 1902 року в родині горбулівського дяка Тимофія Соколовського. Сім’я Соколовських була однією з тих українських осередків, патріотичний дух яких не словом, а ділом уможливив розвиток повстань. Брати Соколовські мали на меті не тільки навести лад у Радомишльському повіті, де панувало поміщицьке свавілля, а й боротися за незалежність усієї держави, "держати Україну". Троє з чотирьох синів Соколовського – Олекса, Дмитро і Василь полягли в боротьбі проти більшовиків через зрадників. Але звитяжну справу братів продовжила молодша сестра – Сашуня. Коли один із персонажів роману поручник Мирон Гірняк запитує в Марусі, чому вона, юна дівчина, пішла на війну, Маруся відповідає: "У мене не було вибору".
Не було вибору. Так відповідала Сашуня Соколовська, так відповідають і герої нашого часу, учасники військових дій на Сході, так би, певно, могли відповісти, якби могли, герої Небесної сотні й інші полеглі звитяжці.
Ці паралелі не можуть не виникати – наскільки своєчасно роман побачив світ. І схожість тут не тільки в патріотизмі українців, що відчайдушно борються за свою країну в переломні моменти, а насамперед у тому, що рятувати державність знову взялася молодь.
Власне, майже містична доречність появи роману суттєво збільшує його цінність попри те, що написаний він, як і "Залишенець", за законами масової літератури, а тому літературні гурмани, охочі покопирсатися в тонкощах психологічних портретах персонажів, алюзіях і інтертекстах будуть неминуче розчаровані. Бо характери в "Марусі" – одновимірні, себто "дуже хороші" або "вкрай погані".
Не заглиблюючись далі в те, що ж такого "масового" є в "Марусі", зауважу тільки, що описів кривавих битв, несподіваних виходів зі складних ситуацій, зрад і виявів вірності й інших "чорно-білих" емоцій в романі достатньо. Є навіть любовна лінія, проте вона звучить ненав’язливо, та й на предмет еротики "Маруся" цнотливіша, ніж "Чорний ворон". Є тут і епізоди про характерництво Марусі, що більше пов’язане з її хитрістю, аніж надприродними здібностями. Та все це – лише обгортка навколо головної "серйозної" теми.
Ключовим епізодом роману є величний вхід армії УНР до Києва наприкінці серпня 1919 року після успішних битв проти більшовиків і нелогічна, прикра поразка, тут-таки завдана денікінцями. Особливо вражаючим є епізод, коли з висоти печерського пагорба Мирон Гірняк бачить, як залюднений Майдан ділиться надвоє: праворуч прапори жовто-блакитні, ліворуч – триколори. Так наказ, "обсадити, але не стріляти", відданий сотнику армії УНР Осипові Станіміру, перекреслив усі попередні перемоги української армії і прирік її на поразку. Не знаю, чи багато додумав автор у цьому епізоді з майданом, але паралелі із сучасним Майданом – очевидні.
Так само, на жаль, близькою відчувається непорушна упродовж століть російська пропаганда, втілена, приміром, у такому гаслі, як "Смерть немецким наемникам галичанам!", що з часом, як ми надто добре знаємо, переросла в "фашистів-бандерівців".
В умовах нетривалої державності, коли вчорашні вороги, що воювали під прапорами різних країн у Першій світовій війні, раптом об’єднуються, щоб захищати таки свою рідну землю, ця боротьба, здавалося б, не може бути успішною, та ще й коли ворог не один, а кілька. Боротися одразу і проти більшовиків, і проти денікінців було вкрай складно, надто ж після численних змін влади упродовж короткого часового відтинку (від численних прорахунків і непослідовної політики Центральної Ради, перевороту й переходу влади до гетьманату Павла Скоропадського до повернення УНР вже під крилом Директорії). Тому приреченість цієї боротьби вбачалася мало не з самого її початку, і справа тут не у фатальних збігах обставин, а в цілком обґрунтованих прорахунках.
Хай там як, національно-визвольні змагання початку ХХ століття й досі лишаються однією із найзвитяжніших сторінок нашої історії, хоч вони й зазнали поразки. А рушії цих змагань, постаті з непересічними життєписами, що усвідомлювали своє призначення і охоче несли відповідальність за нього, лишаються для нас героями. Таку біографію мала й Олександра Соколовська, за фахом учителька, життя якої, вочевидь, могло скластися інакше. Вона ще за життя стала легендою, і Василь Шкляр у своєму романі підкреслює цю її містичність – автор – прихильник версії, що Марусю не закатували більшовики, а їй вдалося втекти з полону й емігрувати, лишивши по собі славу і скарби, закопані в українських лісах. Взагалі ж, у романі Маруся не помирає – вона зникає, що створює відчуття того, що Маруся може повернутися, щойно сама того забажає, щойно відчує, що настав час повернутися. І хто знає, може така і з’явиться тепер?
Немає коментарів:
Дописати коментар