(джерело: http://bukvoid.com.ua/reviews/books/2014/12/02/074516.html, 2 грудня 2014 року)
Довідатися про існування збірки Бориса Гуменюка «Вірші з війни» читачеві непросто: про неї, попри окремі відгуки в соціальних мережах, пишуть несправедливо мало, хоч самі тексти досить швидко перекочували зі сторінки письменника у фейсбуку на шпальти кількох видань – та й по всьому. Але це видання – не причесане редактором, не стильне на вигляд (обкладинка не зовсім відповідає емоційному наповненню збірки) – вражає правдивістю. І з перших сторінок жахає те, що ця правда – не про чужу і далеку, а про близьку і реальну, нашу війну.
Ця правда має ще більш разючий вигляд порівняно із новою хвилею графоманії «на злобу дня», яка безкомпромісним потоком ллється як не зі сторінок часописів, то принаймні із тих-таки сторінок у соціальних мережах. Нестерпна щирість графоманії спершу просто дратує, та з часом сприймається як злочин, як наруга над пам’яттю полеглих воїнів. Дехто із таких «авторів» якщо й бачили війну своїми очима, то з’їздили в зону АТО, мовби на екскурсію, сфотографувалися з автоматами і цим дозволили собі писати, ніби знають про війну все. І знову воїни-прямі нащадки славних запорожців неодмінно на коні піднімають неньку-Україну з руїн, виривають її свободу з лабет москаля-супостата. Захлинаючись у цих потоках псевдопатріотизму ще більше усвідомлюєш: про війну мають право писати тільки ті, хто на своєму досвіді знає, що це.
І той, хто знає, цурається абстрактних узагальнень і солов’їностей і пише не про монолітну неньку, а про конкретних людей на війні – «кулеметника Василя з Кременця», «другого номера Сашка з Боярки» чи «гранатометника Макса з Луганська». Та й війна постає не урочисто-священним заняттям – у ній надто багато відтінків, окремі з яких окреслив у «Віршах з війни» заступник командира добровольчого батальйону «ОУН» Борис Гуменюк.
Не сказати б, що «Вірші з війни» цілком позбавлені пафосу. Але цей пафос не дратує, тому що не він головний у збірці. Цінним є істинне обличчя війни, її будні, її побут, життєві історії людей, що добровільно вирішили ризикнути життям заради спільної мети, до якої кожен прийшов своїм шляхом. Серед персонажів збірки – і майданівці, і колишні беркутівці, а тому стосунки між колишніми і актуальними ворогами не обмежуються чорно-білими емоціями братерства і ненависті. За рятівними (бо стосуються далекого, майже примарного мирного світу) розмовами про футбол за пивом і цигаркою розкриваються складні протиріччя душі бійця. Йдеться тут і про першу заподіяну на війні смерть, і про відчуття земляків, що опинилися по різні боки фронту, і про культуру бою: «Бій закінчено/Він лежить біля твоїх ніг/Ніколи не думай що ти живий/Бо розчудовий українець/А він мертвий/Бо довбаний кацап/Якщо ти солдат/То не смій думати про загиблого солдата/Ворожої армії наче лайлива баба/Просто сьогодні Арей з Фортуною/Вирішили, що буде так…»
Часовий відтинок, упродовж якого написано збірку, – менше двох літніх місяців 2014 року. Проте у ньому – особиста драма бійця будь-якої війни на світі: « Час на війні – це щось таке, що йде зовсім по-іншому. Він не вимірюється ані годинником, ані календарем. Бодай тому, що вимірюється життям твоїх товаришів. [...] Зрештою, чорт забирай, він вимірюється твоїм власним життям».
Війна постає у збірці не як неординарний екстремальний часопростір, а як буденне явище. Ось як це звучить устами ліричного героя-автора: «Коли працює установка залпового вогню «Град» [...] В цьому є щось природне /Я навіть сказав би буденне звичне – Звісно якщо є щось природне в тому / Що працює установка залпового вогню “Град ”». У буденному просторі війни ніби належно сприймається те, що значна кількість бійців тут по суті діти: «Коли чистиш зброю [...] /Пеленаєш її, як малу дитину, /хоча досі ти не пеленав дитини, Тобі лише 19 і ані дитини, ані дружини у тебе немає». Мотив утраченої на війні молодості звучить і в щоденникових записах, що теж увійшли до збірки: «Ви знаєте, що таке в двадцять років пережити на війні одну ніч? Один сивіє, другий кличе маму, третій молиться, четвертий Бога проклинає. Я ж проклинаю усіх, хто розкриває пащу на цих пацанів…»
Про молодь автор говорить особливо щемно. Найбільше це відчувається у вірші, знайденому в кишені пораненого бійця. Не знаю, чи це справді реальна знахідка автора, чи містифікований вірш, але попри небездоганність з художнього погляду, ці рядки звучать переконливо: «Ми вийшли зі своїх могил /Ми розправили крила (плечі) /Ми потужним помахом крил /Залишили свої могили /(повертаємось в гнізда лелечі)».
«Вірші з війни» взагалі не личить доскіпливо вимірювати критеріями художності. Можливо, окремі з них і не є взірцями поезії, але їхня чесність, чуттєвість і правдивість перемагають бажання критикувати. Бо читаючи ці тексти, переживаючи разом із ліричним героєм той стан, в якому він перебуває, з тобою відбувається найголовніше таїнство, яке тільки може відбутися з читачем – ти автору віриш .
Більшість «Віршів з війни» – або верлібри, або білі вірші. Оце і є той випадок, коли згадані жанри не виглядають як новітні ширми графоманства, а цілком відповідають тематиці збірки. Ліричний герой каже: «Жодного сну за усю війну»/Хотілося написати з пафосом заримувати/Але хто тобі повірить солдате/Якщо ти в риму з пафосом/Говоритимеш про війну [...]Немає поезії коли один гине інший вбиває…» Ці рядки – правдива відповідь римувальникам, які в очі не бачивши війни і керуючись тільки абстрактно патріотичними пориваннями, «вилазять на плечі» справжнім воїнам, аби, мовби з трибуни, заприявити світові свою «творчість».
Ця маленька видана невеликим тиражем збірка – особлива не тільки серед цьогорічних поетичних явищ, а й в усій українській літературі незалежної України. Вона відповідає на запити читача, який втомився від римованих надуманостей, породжених браком життєвого досвіду деяких поетів. «Вірші війни», – це і є художній досвід, з якого ми дізнаємось моторошну правду про те, що відбувається недалеко від нас, із деким із нас. Складається враження, що збірка незавершена, що ці вірші – тільки частинка написаного, що автор не встигає сказати справді про все. Він не встигає, бо тримає в руках зброю, бо уже належить війні, яка триває і якій, на жаль, поки не видно кінця.
Немає коментарів:
Дописати коментар