У кризи кілька виявів.
Вияв №1. Емоційне вигорання.
Ситуація. Я прочитала книжку "Амадока" й одразу відвезла її додому, щоб і мама почитала. "Амадока" мені сподобалася, я виставила їй 5 на гудрідсі і навіть написала кілька слів (що робити мені дедалі важче, але це вияв №3, про нього пізніше). Я прочитала "Амадоку", порадила кільком людям, виконала крихітну книгомісію і побігла читати далі, ковтала книжка за книжкою, як завжди.
І ось мені телефонує мама і каже, що вже два дні думає про смерть Пінхаса. Як Уляна могла так вчинити? Він довірився їй, він скільки пережив і мусив жити. І ось так помер, та ще й від чиїх рук? Мама розповідає мені про Пінхаса, і мені до горла підступають сльози, бо через мамину розповідь я оплакую Пінхаса, мене бере живий жаль.
Чому так не сталося під час читання? Я посумувала кілька секунд і погнала далі. Смерті в книжках вже не так вражають. Їх надто багати. Сипляться смерті з "Доці", з "Амадоки", з новин на фейсбуці. Помер активіст, що допомагав безпритульним, у муках загинув військовий, помирають діти від хвороб, безліч смертей довкола. І в книжках теж. І я не можу оплакувати кожну смерть, особливо в книжках, де їх так рясно. Побачивши такі новини у фб, я зависаю, читаю далі поза фб, якщо актуально, переказую кошти. І закриваю. Не можу гортати стрічку далі, але майже завжди не плачу. Я просто зависаю. Мені від себе неприємно.
І мені так само неприємно від того, що я так через пень колоду переживаю драми в книжках.
Вияв №2. Мене не чіпляє поезія.
Ситуація. Я намагаюся повернутися до читання поезій. До класичної, до сучасної. Мені було знайоме відчуття мурашок по шкірі. Мені були знайомі сльози захоплення і поклоніння красі. Я могла розплакатися, побачивши прекрасну ікону або собор, або прочитавши вірш. Не через сентименти, а саме через велич і радість від того, що так буває.
І зараз від поезії такого не трапляється. Я бачу букви, складаю у словах, намагаюся відчути образи - і нічого не виходить. Прочитала "Антологію молодої української поезії" і відчувала втіху тільки від тих віршів, які знала раніше. Жодного нового твору собі не взяла, жодного нового імені.
Пояснення таке: раніше я втішно ціпеніла від несподіваних зв'язків між віршем і мною. Мені було дуже цікаве Я, те, що всередині. Травми і болі, самопошук і кохання. Усе це добре лягало саме на поезію. А тепер мені зовнішній світ став цікавішим, ніж мій внутрішній. Біль долається цинізмом і гумором. І тому я зараз набагато більше покладаюся на раціо, ніж на емоційність. Я стала набагато раціональнішою, і досліджувати раціо мені зараз цікавіше.
Але все одно не хочу втрачати емоцій від поезії. А їх нема. Мені більше не подобається поклонятися поетичним світам. Вони часто видаються мені або робленими, або передбачуваними. Є винятки, звісно, але їх мало.
Вияв №3. Мені не хочеться писати про книжки. Мені взагалі не хочеться висловлюватися, хоча сказати є що. Мені не хочеться відповідати на коментарі, не хочеться співпрацювати з блогами видавництв. Я не бачу в цьому сенсу для себе. Я не вірю в розмови про книжки. Мене гнітить недосконалість мови і власне невміння точно доносити думку. Я дедалі рідше переписуюся з друзями, тому що листування складається зі слів, а слова видаються мені неточними і часом порожніми. Навіть оцей пост дається мені з певними зусиллями і я його не поширюватиму, хоч і не закриватиму.
Ситуація. Мені пишуть з кількох видавництв, пропонують книжку на відгук. І я іноді беру тільки тому, що ще не навчилася відмовляти, але вже знаю, що не варто брати книжок, бо відгуки виходять погані. Бо я їх із себе витягуватиму кліщами. Висновок: зараз не треба брати книжок у видавництв.
При всьому цьому я хотіла б писати про книжки далі, тому що це рефлексія. А без неї увесь процес читання зависає - і навіщо це було?
Тому я, мабуть, не заб'ю на відгуки на сто відсотків. Але коли повернуся до них - не знаю.
Є, щоправда, й об'єктивне пояснення, чому не хочу вести блог далі, як за найкращих часів, коли все це відбувалося гармонійно. Це банальне пояснення, але: я знайшла роботу, яку люблю і яка забирає більшу частину моїх роздумів. За цей рік мовчання в блозі я зробила великий ривок у професії, набула шалену кількість досвідів, і от про них, мабуть, і хотіла б говорити зараз. Робота витискає моє затишне, миле хобі з життя, і я цьому, виходить, радію. Бо раціонально розумію, що зараз у моєму житті робота важливіша. Навіть моє читання зараз переважно стосується роботи: це або книжки про вчителювання, або дитяча та підліткова література.
Висновок, або що робити?
1. Читати повільніше. Привчати себе до вдумливого читання і все-таки відрефлексовувати книжку. Не лінуватися.
2. Бути чесною і не брати книжок на відгуки.
3. Не очікувати від книжок, особливо від поетичних, бозна-чого.
4. Не зарікайся: ти будь-якої миті можеш знову захотіти написати щось собі в блог, тому не треба його пафосно закривати. І не май себе за всезнайку.
5. Бути позитивною. Книжки потрібні, щоб робити тебе кращою, а світ - цікавішим.
Побачу, що буде далі.
