Ці оповідання мені сподобалися ще коли вони вийшли під назвою «Родимки» у
видавництві «Електрокнига» кілька років тому. Не пригадую, щоб тоді про них
говорили так активно, як сьогодні: вочевидь, свою роль відіграв факт
перевидання оповідань Ірини Цілик у видавництві «Комора» й схвальна оцінка Оксани
Забужко, яка порівняла ці тексти «доторком дівочих пальців до хворого тіла».
Некрасива дівчинка-підліток, вимушена торгувати солодощами в переході, доглядальниця
за самотнім юнаком-інвалідом, дідусь, спогади про якого змінюють життя онуки,
розлучена жінка і її хворий колишній чоловік – такі персонажі населяють збірку.
Їхній життєвий вирок – самотність, а проте кожен з них здатен на співчуття,
любов і прощення.
У похмурих квартирах київських багатоповерхівок розгортаються гіркі сюжети,
і авторка говорить про них без прикрас. Розлучена, але вимушена жити з колишнім
чоловіком у одній квартирі Ніна живе очікуванням чергового дня народження сина,
який проводить свято в колонії. Вона дбайливо збирає торби, планує, що йому
приготувати, думає тільки про прийдешню мандрівку до колонії, і майже
механічними видаються її щоденні справи: тяжка робота, сварки з колишнім,
догляд за старою матір’ю. Вона – як те мишеня, що, потопаючи, борсається і
намагається збити молоко в сметану: везе до колонії торт, не забуває про
святкові ковпачки і вітає сина словами: «З днем народження, паразита ти кусок».
Раптом Ніна помічає, що колишній чоловік тане на очах, що його точить хвороба,
і їй, попри загублене через нього життя, не лишається нічого іншого, як
боротися ще й за чоловіка. На таку самопожертву її сподвигає не любов, ні: обов’язок,
який виявляється вищим над сварками, бідністю і безпросвітністю.
Свідомими свого людського обов’язку допомоги ближньому є й персонажі інших оповідань,
приміром, «Інший ракурс». Доглядальниця Надія Степанівна в пошуках роботи
потрапила до самотнього світу візочника Кості, юнака, чиє перспективне і
щасливе майбутнє обірвала невиліковна хвороба. Він не виходить з дому, і єдине,
що позв’язує його із зовнішнім світом – об’єктив фотоапарата, який з року в рік
байдуже знімає світ з єдиного ракурсу – вікна Костиної кімнати. Двох різних за
віком і світоглядом людей поєднує несподівана дружба, яка обривається на
півслові, але все ж встигає врятувати одного з них, показати, що на життя можна
подивитися і з іншого ракурсу.
Особливо щемкими вдалися Ірині Цілик оповідання про дітей. Приміром,
«Гайтавер» – про дівчину-сироту, яка вимушена торгувати в переходах, потерпати
від рідної баби, подруги, сусідки, однокласників. Дорогами її поневірянь крокує
й читач і співчуває невдатній, а проте добрій і порядній Сашці-Гайтаверу,
єдиним світлом у житті якої лишилися спомини про матір.
Твори Ірини Цілик пробирають не тільки завдяки точній, лаконічній, але від
того не менш емоційній і правдивій художній мові. Сильна сторона оповідань –
їхня кінематографічність, що й не дивно, зважаючи на режисерський фах авторки.
Динамічність, ощадність у слові, але пильна увага до художніх деталей створюють
враження, що це не оповідання – а довершені короткометражки. Одному з творів
судилося стати основою для фільму і навіть здобути нагороду Міжнародного
фестивалю «Молодість». Ідеться про оповідання «Помин».
Молода режисерка Євгенія з бойфрендом приїздять завершити останні
приготування у справі продажу хати покійного Жениного діда Валі. Несподівано
дівчину охоплюють спогади про своє дитинство, і вона з жахом усвідомлює, як
насправді мало цікавилася дідом, коли виросла. Бродячи закапелками старої хати,
натикаючись на кожному кроці на спомини, знайшовши старі яблука, на яких дід
відомим тільки йому способом виводив імена найдорожчих людей, Євгенія розуміє,
як їй бракує дідового ласкавого слова й мудрої поради.
Автобіографічним оповіданням «Червоні на чорному сліди» Ірина Цілик
завершує збірку. Вона говорить про Майдан у своєму житті, в житті свого сина.
Вона пише про свої безпосередні враження від пережитого: про Небесну сотню,
волонтерство, дим і вибухи, сльози і радість від єднання з такими, як сама. І
тому не зупиняє дитину, коли та, гуляючи з мамою Києвом, хоче піти «туди, де
свічечки».
Сьогодні Ірину Цілик знають, зокрема, і як авторку слів до пісні
«Повертайся живим», яку виконують «Сестри Тельнюк» і Kozak System. Слухачів зачаровує простота і точність, з якою
авторка говорить про найголовніше. У своїх оповіданнях Ірина Цілик ще
переконливіше й майстерніше висловлюється про великі вчинки людей, чиї імена не
стануть відомими. Головне – любити своїх персонажів, і спостерігати за ними
очима майже дитячої безпосередності.
Збірка оповідань «Червоні на чорному сліди» Ірини Цілик на сьогодні мій цьогорічний
читацький фаворит, якому я бажаю перемоги у рейтингах і преміях. На сьогодні я
не бачу рівних їй конкурентів – хіба Форум видавців припас щось цікаве. Що ж,
скоро побачимо.
Немає коментарів:
Дописати коментар