Читати, щоб бути щасливими

Я так і знала! Але дякую, що озвучили

Що більше людей ми любимо, то сильніше почуваємося вразливими. Але є дві любові, що тільки зміцнюють людину. Це любов до себе і любов до читання.

Я підозрювала про це і  до ознайомлення з книжкою "Як читати класиків" Ростислава Семкова, але саме в ній належно проартикульовано, яким чином література робить людину щасливою. Під час читання однієї з частин цієї книжки я сиділа на стільчику на березі черкаської дамби, вбирала слухом лоскіт води, вдивлялася в задимлені Черкаси на обрії, дозволяла вітру гортати сторінки, і раптом чітко усвідомила, що саме читання робить мене стійкою до багатьох життєвих проблем. І мало не заплакала, адже тієї миті, з книжкою в руках, укотре відчула колосальну силу літератури, що її не перевершать для мене безліч інших життєвих допінгів. Я Брюс Усемогутній, бо існує література, а тому жити завжди цікаво. Завдяки книжкам мені доступне іронічне розуміння світу, а тому кількість надуманих драм мінімізована. Я завжди буду цікавою сама собі й не перекладатиму відповідальність за своє щастя на когось іншого, тому що книжки мені завжди допоможуть. І ніхто з близьких не страждатиме через моїх демонів, бо читання - мій невидимий друг-психоаналітик, моя відновлювальна сила, моя пристрасть і спокій. Враження від хорошої книжки не менш сильні від будь-якої закордонної подорожі, тому що сила уяви завжди вражає більше, ніж туристичне споглядання, де я гість, а не співучасник. 

Ось такий левел натхнення під кількох лише сторінок!

Утім, "Як читати класиків" не тільки про натхнення. Змахнувши сльозу замилування, я отямилася і увімкнула своє раціо. Воно аплодувало стоячи, тому що автор спершу взяв і хитро змусив читача порадіти факту, що кожен може сфоткати філіжанку кави біля естетичного томика й почуватися щасливим. Як легко бути в клубі Натхненних Читачів! Однак це була підступна прелюдія, а далі йшов невимушений тріп хардкоровими дорогами історії європейської літератури від античності до сучасності. І все це під соусом і тобі теж до снаги, любий друже! Спершу щиро плачемо над любовними історіями, далі вмикаємо фантазію разом із авторами фантастики, і ось ми вже здатні розуміти постмодерну гру. Усе поступово, усе в задоволення. Оце мене найбільше й захопило: ненав'язливість оповіді, її інформативність, натяки на те, що ось це можна почитати, і ось це було б теж незле. І навіть це вам, шановний читачу, до снаги здолати. Ще кави? Прекрасно! А чули про Пруста і його мадленку?

Від філіжаночки - до "Улісса"

Я впевнена, що більшість читачів буде в захваті від класифікації текстів за рівнями складності, від градації "від простого - до складного", від згадки знайомих імен й інтриг імен невідомих; від списку книжок, що їх варто прочитати кожному (ясна річ, що тут не обійшлося без Гарольда Блума, але не тільки без нього), ба навіть і від розповіді про олівчики, якими варто підкреслювати небанальні думки в книжках. Я теж у захваті. Однак для мене родзинкою (цілим гроном родзин) передусім став стиль автора, його вміння бути викладачем у масці найневимушенішого читача, якого ніби справді обходить антураж читання й колір філіжаночки. Водночас вдумливі читачі неминуче захочуть почитати й деякі літературознавчі праці, а не тільки випити ягідного морсу у фотелі з книжкою в руках (як авторові вдалося уникнути умняків, ведучи мову про критичні джерела, я не знаю, але навіть натяки й згадки про ці праці вийшли такими соковитими, що мені їх захотілося перечитати, хоча це читво часом - боротьба за виживання віри в себе).

Словом, попри легкість книжки, у ній багато інформації, поданої ніби натяком. Насправді ж за цією легкістю просто сотні прочитаних книжок!!! 

Оформлення

Оформлення симпатичне, трендовий жовтий колір й інтегральна обкладинка надихають. Усе няшно, як і належить відповідно до завдань книжки. У редагуванні є косяки (чому "заставляти" замість "змушувати"???). У верстці теж є  біда - одну сторінку забули надрукувати й просто лишили порожньою. Хоча, може, то така інтрига? Хто ж знає)

Менше з тим, на найвищу оцінку книжки це ніяк не впливає. Я просто всім раджу прочитати "Як читати класиків".  Хоча попереду на календарі ще півроку, уже знаю: цю книжку навряд чи що перевершить у моєму рейтингу найкращих нон-фікшн видань-2018. 

Думаю, що кожен читач, хто взявся або візьметься за прочитання, відчує оте селінджерівське: "По-справжньому мене захоплюють лише ті книжки, після яких зринає думка: «От якби близько потоваришувати з цим письменником і щоб коли схотів - узяв і подзвонив йому по телефону". 

Літня музика поезії

Читання збірок нагадує прослуховування музичних альбомів. Одразу хочеться розгадати задум, знайти для себе хітові поезії, прогортати «прохідні» композиції, щоб урешті-решт відчути післясмак – той особливий настрій, що його автори закладали в тексти, коли їх писали. Збірки, взяті до огляду, передають читачам різні досвіди й, відповідно, неподібні емоції. Почитати-послухати пізнавально кожну з них.

Існують збірки-несподіванки. Читаєш-читаєш про кохання, і раптом виявляється, що йдеться вже про Україну. «Артерія» Дмитра Лазуткіна присвячена двом ключовим темам: коханню і війні. Тон збірки симпатично пафосний, романтичний, але й не без іронії.

Якщо уявляти збірку «Артерія» музичним альбомом, то це буде поп-рок. Хітярою цієї збірки є вірш-балада «Твоя порядність така спокуслива». Цей вірш більше поп, ніж рок. Ще років сім тому, коли на зустрічі з автором в університеті вперше почула цей вірш, подумала: як мило, що в дівчині несподівано спокуслива саме порядність.

Рок у збірці – це тема війни. Найвідоміша поезія – «Реквієм на дощі». Вона виникла одразу після подій Євромайдану і початку війни. Емоційна й безпосередня творча реакція перетворилася з вірша на пісню.

Батьківщина або територія...

Кожен сам обирає шлях.

Запікається кров'ю історія,

Мов у дерево входить цвях...

Ваші хрестики, ваші прихистки,

Ваша правда, ваш сум і щем...

Так лягло – згідно правил балістики,

Так розквітло німим вогнем.

Єдиний, на мій погляд, сумнівний (в естетичному сенсі) аспект криється в афористичних протягах, що небезпечно повівають у збірці, ба навіть і прямим текстом: «поезія – це завжди неповторність». Нічого не маю проти творчості Ліни Костенко, але афоризми в сучасній поезії – це таки моторошно. Втім, є надія, що я просто не відчитала іронічності, якої, на щастя, збірці теж не бракує:

вирішив написати у фейсбуці:

які у мене красиві чорні труси!

але передумав

а раптом для когось це не щоденник а платформа

і він запитає мене – що ж я мав на увазі?

Трояндовий госпел

«Пісня Пісень» Богдани Матіяш

Як і кожна збірка, виконана в одному настрої, ця може зачарувати, а може пройти повз, якщо камертон читацького сприйняття налаштований на інші висоти. Зачарує тих, кому відоме щастя взаємного кохання, надто на його початках, коли кожна дрібниця сповнена всесвітнього змісту і ніби благословенна Божим задумом. «Пісня Пісень» – як і в царя Соломона – це ода любові і вдячності до Бога, ода радості.

Чому це прекрасно? Бо про щастя пишуть незрівнянно менше, ніж про нещастя. З цього погляду умисно наївна, світла поезія Богдани Матіяш стоїть на стороні добра і просто промениться зворушливою ніжністю, наповненістю, відданістю любові як до ліричного героя, так і до Бога-садівника.

Але тим, хто або не зазнав цього щастя, або не налаштував свій слух на хвилю божественного, або просто дивиться на світ іронічно, надто – гірко-іронічно, ця щирість і чистота може видатися пріснуватою. Щастя в собі, коли життя таке складне й жорстоке? Ніжність у світі, зітканому з недосконалості?

Вочевидь, поезію Богдани Матіяш краще читати тим, хто перебуває у стані гармонії зі собою, а тому готовий емоційно сприймати щастя й гармонію іншого. Попри це, збірку авторки варто погортати хоча б для того, щоб переконатися, що в сучасній українській поезії існує територія абсолютного світла, де царює божественна природа ніжності.

якщо мене запитають як люблю тебе скажу люблю так

як дерево любить воду і ніколи йому її не бракуватиме

як квітка що нічого не просить як пташка що кладе

гніздечко у полі так і я залишаю аж при землі своє серце

не боячись що з ним прикре щось станеться

Симфонія при колодязі

«Бунар» Катерини Калитко

Є речі, яких одразу не розумієш, але це ні пригнічує, ні відштовхує, а тільки вабить. Такою є творчість Катерини Калитко. Її поетична збірка «Бунар», тобто «колодязь», занурює в загадкове все, де є і війна, і кохання, і світ численних людських досвідів, часто травматичних.

У збірці справді багато образів понівечених фізично і духовно. Люди на милицях, у візках… Можливо, це прямі наслідки війни, а, може, метафори людей, яким у житті бракує щастя. Або і те, й інше.

Багато у збірці й любові. Зокрема, щасливої, такої, що наповнює. Любові між чоловіком і жінкою, любові до ближнього, до творчості. Так у збірці поєднана камерність буденних життєвих досвідів із глобальністю конфліктів, що виходять далеко за межі приватного.

Це неправда, що там, де бували

загибель, концтабір, війна — не залишається слів.

Вони завжди повертаються у шинелях без знаків розрізнення

ще гостріші, аніж були, і завжди крізь туман.

Болісний блюз призначення

«Вірші Феліціти» Оксани Луцишиної

Якби збірка «Вірші Феліціти» була романом, то на запитання «Про що тут ідеться?» можна було б відповісти: про щастя і муки бути письменницею. Про прийняття місії довіку жити не тільки своїми, а й чужими болями («Господи, я благаю / зупини ці вірші / як кровотечу»). Тягар призначення ліричній героїні спершу ніби видається непідйомним і непізнаваним:

Знаєш що, Феліціто, здайся: ніяк, ніяк

ти не здолаєш цих голосів і криків

те що ти бачиш мов символ або мов знак –

просто життя, твоєму рівновелике

Далі поезії ще більше пронизані відчуттям болічного, жертвеного щастя писати. Тут очевидне бажання оминути чашу сю «все, Господи, все – з одного гака/тіло моє зніми горло моє звільни/сочиться кров повільна неначе мряка/плутаються сни». Водночас поступово у збірці виникає почуття довіри до того, хто поклав на ліричну героїню цю місію:

Господи, потримай важку мою голову булаву

хай вона упаде тільки коли їй дозволиш ти

Власне, у діалозі між Богом і ліричною героїнею народжується суперечливе усвідомлення покликання і його прийняття. Тонка грань між болем і радістю озивається до читача самопошуками Феліціти, себто «щасливої». І щастя для неї, попри все, – у творчості.

Джерело:Літня музика поезії