середа, 2 вересня 2015 р.

Пошук свого імені (Мирослав Лаюк "осоте!")

«Уперто і успішно» – так можна лаконічно охарактеризувати збірку «осоте!»  Мирослава Лаюка, яка 2013 року побачила світ у видавництві «Смолоскип». Міжнародна молодіжна премія імені Олеся Гончара, «Коронація слова», перша премія літературного конкурсу видавництва «Смолоскип» – здається, Мирослав Лаюк перемагав скрізь, де тільки брав участь. Заінтриговані таким одночасним визнанням книгомани чекали дня, коли зможуть на власні очі побачити збірку і скласти про неї свою думку.

Отже, «осоте!» – книжка з несподіваною назвою і не менш оригінальним  центральним образом. Ніби передбачаючи запитання, чому все ж таки осот, автор в анотації підкидає дров у вогонь множинності інтерпретацій: «можете вдавати, що не знаєте цієї історії, заглядати в словник з ботаніки чи тримати в руках цю рослину, але то не змінить вашої участі. Читайте й рахуйте, промовляйте вголос – як вам підказує шкіра». Письменник ніби пропонує зіграти в гру, а читач приймає виклик, прагнучи розгадати літературно-філософські загадки збірки.
«осоте!» – дуже продумана збірка, до кінця витриманий філософський діалог  між ліричним суб’єктом і осотом, рослиною, що росте, де сама захоче, і позбутися якої не так і просто.  Втім, діалог цей умовний: недосконалий суб’єкт шукає відповідей на всі світові проблеми, звертаючись до осота, який – як і годиться величній частці вічної природи – мовчить.  Але хоч цей образ і мовчазний, та аж ніяк не безликий: він постає в безлічі іпостасей – від бога до диявола. Йому адресовані всі максималістські питання й імперативи, та найголовніший із них – «позбав мене імені осоте я хочу стати тобою» – призводить до справжньої відповіді: «я хочу стати собою осоте». Відтак, з першої ж поезії стає зрозуміло, що осот – це і є та частина ліричного суб’єкта, що, мов бур’ян, не дає спокою і провокує до постійної філігранної роботи, насамперед – роботи над собою.
Простір збірки – внутрішній світ однієї людини, яка шукає свого призначення. «у моїй голові світова війна», – декларує ліричний герой. Налаштований на важливість суб’єктивних вражень читач мандрує збіркою далі. Дорогою йому трапляються карпатські краєвиди, буйноцвіття лісових і степових трав, птахи і звірі, а подеколи – і люди. Вони звичайні, але ж, віддаючи данину симоненківському «найскладніша – людина проста», автор зображає буденні ситуації з такою любов’ю, що від нібито банальної сварки баби з п’яним дідом хочеться і плакати, і сміятися – безпосередня й цілюща доброта, якою написано ці рядки, вражає.
Природа – основа світу – кидає поетові виклик – чи може від бодай у якийсь спосіб наблизитися до вічності, цієї єдиної правди? До речі, збірка перенаселена звірами, птахами, рослинами, що по-язичницьки захоплено зображені автором. Тому коли «качка дивиться тобі в очі поглядом богородиці», а «богоматір-лисиця тримає у мяких лапах руде богодитя», читач не дивується – він вже встиг звикнути до таких метафор, слідкуючи за мандрами ліричного субєкта. І між цими мандрами й роздумами про людей, культуру, релігію образ невгамовного осота виринає щоразу, як забуваєш про нього. Так виринає в душі кожного пошуковця сумнів, який роздирає, робить невпевненим ні в чому. Чи вдасться вінцю природи посутньо дорівнятися бодай до нікчемного бурянця – осота? Поет упродовж усієї збірки намагається довести: так, я можу. Він розпочинає пошук себе із якогось навіть монаршого відречення від імені – і робить це для того, аби самотужки  віднайти справжнє ім’я, іншими словами, поетичне призначення. Та перед тим, як він його знайде і зухвало заявить про своє вже божественне право: «що як хочу так і називаю», ліричному субєкту доведеться побороти низку сумнівів.
У чому ж сумнівається ліричний герой? Насамперед, у доцільності своєї творчості і в можливостях слова сказати про все правдиво – не в значенні реалістично, а в значенні відповідно, чесно. Поет підіймає на поверхню проблему можливостей поетичної мови і нібито боїться: чи не спотворить мова думки? У такому ключі образ осота можна прочитати як невпевненість у тому, чи варто говорити взагалі, чи не виявиться, що, за Тютчевим, «Думка промовлена – брехня». Це співвідношення таланту і його сумніву в головному інструменті свого вираження – мові – мимоволі зачіпає цілий спектр філософських проблем щодо співвідношення мови, світу й внутрішньої суті людини, виграючи різними відтінками – від філософії буддистів до концепцій Людвіга Вітґенштайна. Ліричний герой збірки «осоте!» бачить мову дуже умовною, тому він прагне вчитися шукати відповідні слова, щоб вони не перетворилися на «шкуру під якою нема нічого». Побоювання героя найкраще видно в таких рядках:
Написав кілька віршів
Але жоден із них так і не став
Живою істотою
Жоден не відчув радості зору і радості бігу
Радості шкіри і радості болю

Головні мотиви зібрки – це художні розмисли про творчість, про поета і його сумяття, про зростання через митарства, що їх на шляху має здолати кожен істинний письменник. І хоч небезпечний вірус верлібру як ширми поетичної недосвідченості, що вразив багатьох молодих літераторів,  частково зачепив і Мирослава Лаюка, але цей автор – майстер зі своїм стилем, баченням і художніми відкриттями, творець збірки із добре продуманою внутрішньою композицією (що нечасно трапляється, надто ж у творчості молодих літераторів). І за це читач великодушно пробачить нагромадження образів, що подекуди випереджають і забаламучують той  сенс, який би мали викристалізовувати.
«осоте!» – збірка, яка ставить під сумнів належність автора до «двітисячідесятників» як і ставить під сумнів існування цього терміна узагалі. Хай там як, Мирослав Лаюк, «двадцятирічний фіґляр», що впродовж двохсот сторінок змагається з тендітною рослиною за право мати ім’я, – це окреме явище і серйозне літературне відкриття 2012 року. 

(джерело:"Літературна Україна", 2013)

Немає коментарів:

Дописати коментар