середу, 2 вересня 2015 р.

Тетяна Белімова: "Найбільше хочеться писати про історію"

Як виник задум написати роман «Вільний світ»? Чи мають персонажі реальних прототипів?
- Задум написати роман виник під час гостювання моїх рідних із Австралії в Києві у травні 2013 року. До цього, десь за рік, записувала на диктофон спогади чоловікового дідуся – Єфрема Івановича Коломійця – людини зі значною та цікавою біографією. Єфремові Івановичу випали на долю важкі випробування: пережив Голодомор, осиротівши, у подальшому не мав можливості вчитися; під час ІІ світової війни був у концтаборі, потім остом працював на бауера в Баварії, повернувся в Україну. Він став прототипом одного з головних героїв. Моя тітка з Австралії, гостюючи в Україні, теж багато розповідала про обставини, які змусили її батька Георгія Семеновича Терещенка (прототип другого головного героя) переїхати після ІІ світової війни на інший материк. Я слухала її, дещо записувала. І раптом у мене відбулося якесь осяяння. Зрозуміла, що долі двох цих чоловіків дуже подібні, покалічені тоталітаризмом Радянського союзу і Нацистської Німеччини, але все ж і дуже різні.  Виникло непереборне бажання написати про обох – і про Єфрема, і Георгія, і зберегти пам’ять про них для наступних поколінь українців.


Події роману розгортаються під час Другої світової війни, тобто йдеться про історичне минуле України. А як щодо сучасності? На ваш погляд, справді якісні твори про війну сучасну можуть з’явитися зараз чи все-таки має минути якийсь час, щоб автори створили справді знакові твори про події Революції гідності й війну? Чи виникала думка у вас написати роман чи новелу на цю теми?
- Весь час думаю про це. Написала маленьку новелу «Хай буде мир!» - вона увійшла у нову книгу малої прози «Трояндовий джем». Вважаю, що можна писати про Майдан і війну вже зараз. Творчість – дуже і дуже індивідуальний процес, тут не може бути одного, для всіх усталеного алгоритму. Хтось готується до написання довго, збирає факти, фіксує враження, а комусь достатньо однієї поїздки до зони АТО, аби надихнутися на створення роману.
Розкажіть трохи про нову книжку «Трояндовий джем»: про що вона?
- «Трояндовий джем» - це книга малої прози, яка вийшла у дуже відомій серії «Теплих історій». Це унікальна книжкова серія в українській літературі, започаткована видавництвом «Брайт Букс». Автори, чиї збірки оповідань побачили світ у «Теплих історіях», прагнуть розширити простір сучасного літературного процесу, розгортаючи територію оптимізму і віри у прості, буденні дива. Досить часто книги цієї серії називають «терапевтичними», оскільки вони різняться бажанням розрадити читача у нашому непростому сьогоденні, надихнути, запропонувати подивитися на світ під «радісним» кутом бачення. Майже всі історії «Трояндового джему» «списані» з життя – з реальних людей – і теж доводять, що дива довкола нас, варто лише повірити у це! Є тут оповідання про дорослішання і старість, про кохання, яке, навіть і зустрівши труднощі, здатне їх побороти, про далекі краї, у яких теж живуть українці, зберігаючи пам’ять про Батьківщину.
Як народжуються ваші твори: спонтанно чи маєте якийсь творчий графік роботи?
- Оскільки я вже автор двох виданих романів і декількох збірок оповідань, то маю вже свій алгоритм писання, і, хочу відзначити, він різниться залежно від прозової форми, до якої я звертаюся. Новели й оповідання дійсно пишуться радше спонтанно. Виникає задум, буває, що й нізвідки, і відразу пишеться оповідання. З романами все інакше. Задум довго виношується, пишуться плани, робляться нотатки. Коли підготовча робота вже завершена, зазвичай, визначаю, яку кількість глав маю писати щотижня. Це, на мій погляд, раціонально. Інакше процес писання може розтягтися на невизначений термін.
Розкажіть трохи про вашу наукову й викладацьку діяльність. Чи сприяють вони вашому творчому становленню?
- Думаю, навіть переконана, що так. Автор власних прозових творів повинен багато вчитися, а процес навчання саме і полягає у читанні повістей, романів, оповідань, аби зрозуміти, як працюють художні прийоми і засоби, як різні стилістичні особливості допомагають втілити письменницький задум. Інакшого шляху, на жаль, не існує. Особливо актуально читати твори рідною мовою, бо як би добре ти не знав мову, проте словниковий запас має постійно оновлюватися, підживлюватися, «набирати сил». Моя наукова робота розпочалася із вивчення прози Розстріляного відродження – малодослідженого періоду української літератури І половини ХХ ст. на момент 90-х років минулого сторіччя. Зараз ситуація виглядає дещо інакшою – літературознавці зробили достатньо багато, і наразі черга за державою, аби популяризувати цей період української літератури в Україні, в якому закорінені основні проблеми й нашого сьогодення в тому числі. Зараз мене, як науковця, більше цікавить сучасний український літературний процес, не в останню чергу, теж через свою недостатню представленість у літературознавстві. Я викладаю таку дисципліну в університеті – «Сучасний український літературний процес», також маю лекції зі «Вступу до літературознавства», «Історії української літературної критики», інших спецкурсів.
Що вас найбільше надихає на творчість?
- Я думаю, це бажання бути почутим, чи, власне, прочитаним. Хочеться оповідати співвітчизникам про історію і сучасність, про значне й не дуже. Надзвичайно надихають листи від читачів або відгуки на творчих зустрічах, а особливо слова подяки. Це викликає щоразу розчулення, думаю, що ніколи не звикну до цього і не «зачерствію». Буває так, що хтось прочитавши «Вільний світ», присилає спогади про власного дідуся чи бабусю, їхнє остарбайтерство, складну долю. Це також дуже зворушливо, бо це жива пам’ять нашого народу, яка може і має бути предметом ще й ще багатьох романів.
Які явища в сучасному літературному процесі вам найбільше імпонують, а які – дратують? (якщо такі є)
- Дуже подобається, що зараз поезія переживає новий розквіт. Молоді поети влаштовують багато різних акцій, поетичних вистав, спеціальних заходів. Зазвичай це дуже артистично й вишукано. Не можу не згадати про «Коронацію слова» - унікальний конкурс не лише в Україні, а й в усій європейській літературі загалом,  який з людей, котрі пишуть, робить письменників. «Коронація слова» й для мене зіграла роль такої ініціації у велику літературу, відкривши моє ім’я для широкого читацького загалу – без жодного лобі чи протекції. Не подобається, що поезія і мала проза потрапили сьогодні у так звану нішу «некомерційної літератури», а відтак, їхні автори мають самі десь шукати кошти, аби опублікувати власні твори. Сподіваюсь, що у подальшому така тенденція зміниться.
Хто ваші улюблені письменники – серед класиків і сучасників?
- Дуже люблю новелістику Михайла Коцюбинського. А серед сучасних українських письменників найбільше імпонує Оксана Забужко, Марія Матіос – на перший погляд, дуже різні письменниці, та певно, але кожна з них цікава мені по-своєму, у них можна вчитися і вчитися. Якщо говорити про зарубіжну літературу, то тут маю також майже полярні уподобання: люблю Еріха Марію Ремарка, Вільяма Фолкнера, Фредеріка Беґбедера.
Які ваші творчі плани? Про що б хотіли написати?

- Найбільше хочеться знову написати про історію України, хоч це й надзвичайно складно – значно легше писати про сучасність. Проте відчуваю, що маю ще що сказати читачам про нашу історію – ця тема мене поки не відпускає. 

(джерело: "Літературна Україна")

Немає коментарів:

Дописати коментар