суботу, 20 січня 2018 р.

Мистецтво викладати: потроху дотикаємося до

У неділю ми з колегами знову обговорюємо книжки. Цього разу – про викладання. Зупинилися на автобіографії Річарда Фейнмана, а також на  посібниках "Мистецтво навчати" Тоні Ваґнера і "Школа майбутнього" Кена Робінсона.
"Ви, напевне, жартуєте, містере Фейнман" – це автобіографія Нобелівського лауреата в царині фізики Річарда Фейнмана. Багато читачів, судячи з відгуків на Гудрідзі, вважають книжку напрочуд мотиваційною (втомилася від цього слова, але кращого не доберу) і веселою. На трьохстах сторінках Фейнман розповідає про своє життя, викладання, курйози (це найцікавіша частина) і наукові досягнення. Що в постаті направду захоплює, так це багатогранність талантів: Фейнман і художник, і зламувач сейфів, і викладач, і знавець мов, і  фізик, причетний до створення атомної бомби. До всіх цих досягнень Фейнмана привела його вроджена допитливість. Власне, це те, що у викладанні є головним (так само важливим у цім ремеслі є хіба харизма і доброта). І хоч чимало сторінок у цій книзі дуже нудні для людини з гуманітарним складом розуму, все ж почитати про улюбленого фізика Шелдона для загального розвитку можу порадити. Тим більше, що є й багато веселих епізодів про те, як науковець з добрим почуття гумору на кожному кроці жартує зі своїх менш обізнаних з фізичними законами ближніх. 
Наступні дві книжки – "Мистецтво навчати" і "Школа майбутнього" – це дуже схожі видання про те, що треба змінювати в американській освіті і як варто викладати. На перших сторінках автори пропонують вічно свіжі думки про те, що тестування – це зло, що в учнів треба розвивати критичне мислення, креативність, уміння співпрацювати одне з одним. І що викладач має бути харизматичним і надихати учнів до самостійних пошуків і самовдосконалення. А, ну і ще є революційна думка, що бажано впроваджувати якомога більше практики і менше теорії. 
Словом, якщо ви самі до цього не додумалися, то книжки можна почитати, тим більше там справді є приклади реальних шкіл, яким вдалося змінити систему освіти на краще. Якщо ж, у принципі, це все для вас самозрозуміле, то можна і не читати.
Хай там як, січневе читання мене переконує, що ми у своїй студії робимо правильні речі і що в нас реально все виходить. Мені й самій дуже хочеться написати щось про Тьюторію і про те, які міні-дива відбуваються у нас щодня, як горять очі цих дітей, як мені з ними цікаво і як вони мене окрилюють (сподіваюся, я їх теж, може, не всіх, але хоч когось). 
Сьогодні зранку, наприклад, до мене приходила моя випускниця Віка, золота дівчинка, яка щебетала мені про свою першу сесію, але взагалі-то, як вона сказала, прийшла порадити фільм "Убивство священного оленя". І поговорити про вірші, фільми і нефігуративний живопис. Я вважаю, що такі учні – подарунки долі для кожного викладача, але коли вони просто так приходять з тобою поговорити через півроку після ЗНО вже у статусі студентів, це взагалі мегащастя.
Після того, як Віка нащебетала мені щасливий настрій і побігла в університет, я подумала, що, може, я працювала редактором, журналістом і трохи побула в науковій галузі просто для того, щоб бути викладачем. Потому на заняттях спостерігала за учнями і згадувала, як зараз шпетять "молоде покоління" за те, що йому нічо не треба і що вони ліниві, байдужі ітеде.
Але я дивилася на них і в мені вкотре забивало дух враження, що просто, зараз на українській літературі, я володію секретними знаннями про те, якими ці діти є насправді. А вони є крутими, крутішими, ніж я була у їхньому віці. І після 21 00, коли заняття закінчилися, я абсолютно щасливою верталася додому з відчуттям, що викладаю рік з хвостиком, але дещо про радість викладати знаю не тільки з книжок.
Може, колись цього назбирається на добрі й світлі історії про щастя спілкування між учнями і викладачами.

пʼятницю, 12 січня 2018 р.

Не пілюля – вітамінка

Я люблю живопис ще зі школи. Пам'ятаю, як єдиним джерелом знань у доінтернетну добу для мене були журнали "Великі художники", що їх брала почитати у вчительки зарубіжної літератури. Ще тоді я помітила, що мене особливо не цікавлять реалістичні роботи без бодай натяку на іронію або інші вияви діалогу з читачем. 
Вже у старших класах зафанатіла від сюрреалізму. Особливо – від Рене Маґрітта. У мене навіть є копія його картини "Проникливість" – один із найкращих подарунків. Месидж там простий: митець здатний передбачити майбутнє. Але і складні, незрозумілі твори цього художника дуже мені заходять і досі. Також люблю живопис Марка Шагала. Його "Прогулянка" – це фотографія моїх стосунків із чоловіком :) Вкрай цікавлять мене українські художники, але про них, на жаль, не так багато можна прочитати, і все ж я намагаюся відвідувати виставки, які, отут вже на щастя, дедалі частіше з'являються в Києві.
Рене Маґрітт "Проникливість"
Але я відволіклася. Так от, моя любов до живопису почалася не з імпресіоністичних приторностей, а із химерій сюрреалізму. Люблю на самоті поспоглядати такі картини й пошукати відповідей на свої питання. Натренована сюрреалізмом (там насправді все завжди логічніше, ніж видається на перший погляд), я трохи навчилася розуміти й авангардні картини, тож абстракціоністські каляки-маляки мене переважно не дратують :) Проте все-таки іноді потреба почитати про живопис виникає, тому я залюбки хапаюся за новинки на цю тему. Торік і позаторік із задоволенням прочитала "Як розмовляти з дітьми про мистецтво" Франсуази Барб-Ґааль. І ось завдяки блогерському голосуванню я довідалася про книжку знаного культурного журналіста Вілла Ґомперца "Що це взагалі таке? 150 років сучасного мистецтва в одній пілюлі" (arthuss). І не змогла оминути увагою.
Марк Шагал "Прогулянка"
Це видання присвячене розвитку модерного мистецтва від імпресіонізму Моне й аж до сучасних перфомерів-епатажників, типу Деміана Хьорста (це той чувак, що кілька років тому експонував у ПінчукАртЦентрі корів із розпанаханими черевами). У книжці ідеться не тільки про художників, а й про скульпторів, архітекторів, менеджерів та інших причетних до мистецва людей. Але це не енциклопедична занудна розповідь, а іронічне, у дечому суб'єктивне бачення Вілла Ґомперца. Іронічне – підкреслюю – бо іронія – це те, без чого нефігуративне мистецтво, на мій погляд, сприймати не варто. І, відповідно, писати про нього надто серйозно не варто тим більше.
Видання цікаво оформлене (іронічно, знов-таки). Тут уміщено ілюстрації найвідоміших картин, що їх аналізує Ґомперц, а також додано малюнки Микити Кравцова, на яких люди фігачать селфачі на тлі відомих картин, а похмурі жіночки – сторожі мистецтва, яких ми повсякчас бачимо в музейих залах – байдуже спостерігають за всім цим.  По-моєму, задум із селфачами крутий. Він, з одного боку, висміює поверховість сприйняття мистецтва, а з іншого, –  підкреслює цілком виправдану моду на нього. 
Що мені, окрім стилю й нової інформації сподобалося, так це думка про те, що незрозумілого  мистецтва не варто остерігатися. Мене це дуже надихає. Сьогодні переконалась у цьому, коли бродила порожніми – будній день-бо – залами Мистецького Арсеналу, насолоджуючись виставкою бойчукістів.  На неї я й так збиралась іти, а після прочитання "Що це взагалі таке?" аж побігла,  причому сама. До речі, дійшла думки, що на виставки живопису краще ходити самій. Це такий кайф – слухати свої думки і мовчати протягом усіх відвідин, не розхлюпуючи наповнення. 
Так що виставку раджу всім. Як і книжку. Любіть живопис, він життєрадісний навіть тоді, коли незрозумілий.


четвер, 4 січня 2018 р.

"Американські боги" – перша книжка 2018 року

Кажуть, як зустрінеш новий рік, так його і проведеш. 2018-й я зустріла за читанням "Американських богів" Ніла Ґеймана. Що я скажу... Не дай боже так провести читацький рік. Вірніше, не дайте боги!
Не в сенсі, що не цікаво, а в сенсі, що це винос мізків. Автор взяв інформацію про відомих богів з різних міфологій (скандинавської, слов'янської, африканських ітеде), потім вигадав сучасних богів, а на перехресті батлів за сфери впливу помістив ні в чому не винного чолов'ягу Тінь, єдиним бажанням якого було вийти з тюрми й возз'єднатися з коханою дружиною. І все це відбувається в Америці, що в цьому романі є втіленням хаосу.
"Американські боги" – дуже круто написаний роман, і якщо визначати майстерність авторів за вміння створювати щось неповторне, своє й при цьому зберігати своєрідне почуття гумору (хай навіть і похмуре), то Ніл Ґейман –  іронічний бог літератури. Бо він і створив химерний світ, і поіронізував з нього, і лишив місця для драми, і змусив задуматися про призначення літератури і про те, що вона вміє витворяти з людиною. Усе це варте захоплення. Кажуть, що і серіал за романом крутий, але я ще не готова побачити цей візуалізований винос мізків.
До речі, український переклад крутий. Радію, що його блогери відзначили в рейтингу.
До твору в мене багато питань. Чому саме ці боги? Який між ними зв'язок? Чого так мало людей у творі? Чи варто взагалі ставити такі питання до роману-гри? 
Було і до себе чимало питань. Я тупа, що не можу це зрозуміти? Тінь – це що, Ісус Христос? (насправді ні) Може, варто перечитати роман?
Зараз я перечитувати його не хочу, але чийсь фаховий розбір я б почитала.
Порадити "Американських богів" можу тільки вдумливим читачам, які готові продиратися через символічну сотню-другу сторінок, щоб, як-то кажуть, вкурити сенс (боже, яке вдале слово в цей контекст). Будьте готові до жорстоких сцен, до сюрреалістичних видив, містики, детективу і тим, як автор грайливо жене з усіх цих штук. І як серйозно, благоговійно до них ставиться.

16 з 80: мої улюблені книжки 2017 року

Невдячно буде зовсім нічого не написати про свої книжкові враження від 2017 року, тому напишу, хоч це вже неактуально: новий челендж (90 книжок) встановлено, тож треба бігти й реалізовувати, поки маю час :)
І все ж цього року прочитано 80 книжок, і не написати про них ані словечка несправедливо. Відверто кажучи, для мене робота над загальним блогерським топом була цікавішою, ніж підбиття особистих підсумків, але традиція є традиція, тому.

Найкращі книжки українських авторів
Катерина Калитко "Земля загублених"
Чи не вперше за багато років моя особиста читацька думка збіглася з думкою журі кількох конкурсів: "Земля загублених" цього року – книжка номер 1. Усе тут є: і стиль, і цікаві сюжети, і багата мова, і жанр малої прози :) Радію не тільки книжці як явищу, а й почерку авторки, її особистому, ні на кого не схожому письму. 
Артем Чех "Точка нуль"
На жаль, до десятки найкращих видань року за версією книгоблогерів ця книжка не потрапила, але, на мій погляд, це маст рід. Невимушена камерна оповідь  про те, як інтелігентна людина потрапляє в армію і про те, як цей досвід відбивається на її сприйнятті себе й інших, авторові вдалася. 
Макс Кідрук "Не озирайся і мовчи"
Стабільно радію успіхам цього автора й поважаю його роботу над собою. Новий роман – це суміш трилеру, жахастика, містики й наукової фантастики. Знову захопливо і непередбачувано. Вважаю, що Максу Кідруку в жанровій літературі  вдається більше, ніж багатьом авторам з претензією на елітарність, але без уміння створити атмосферу.
Оксана Забужко "Після третього дзвінка вхід до глядацької зали заборонений"
Це по суті перевидання малої прози Оксани Забужко, але навіть перечитування знайомого (не кажучи про відкриття нового) завжди справляє на мене невигладне враження, тому не можу не згадати про цю книжку в особистому рейтингу.
Сергій Жадан "Інтернат"
Скажу чесно: я б не хотіла читати такі книжки, але не можу їх не читати. Мені здається, що якщо я перестану (божай побіжно) цікавитися темою війни в літературі, то це ніби як маленька читацько-громадянська зрада. Тому я намагаюся читати й аналізувати, щоб краще розуміти й не дозволяти собі якихось фатальних категоричностей у судженнях про війну, що розгортається у нашій країні. З цього погляду книжка Сергія Жадана дуже потрібна, адже в ній – історія маленької людини, яка просто хоче жити, але просто на війні не буває нічого.

Найкращі перекладні видання
Селесте Інґ "Несказане"
Тут моя думка збіглася з блогерським середнім арифметичним вибором. Ба більше: стверджую, що і мої колеги на читацькому клубі зацінили цю книжку. Така увага до дебютного роману Селесте Інґ засвідчує проблему неякісного спілкування в родинах і замовчування важливих проблем там, де про них треба поговорити. 
Халед Госсейні "Ловець повітряних зміїв"
Сльозогінна книжка, але дуже людяна. Теж обговорювали її на клубі. Кільком людям впарила її і ніхто не пошкодував:) Ось і мамі на Різдво повезу, впевнена, що її колеги вчительки теж зацінять. Чекаю, коли перекладуть "Тисячу променистих сонць". До речі, "Ловець" теж потрапив у десятку блогерського голосування.
Ліана Моріарті "Велика маленька брехня"
Жіночий роман про скелети в шафах порядних родин. Не певна, що книжка сподобалася мені, якби не чудовий серіал, але якось укупі з ним "Велика маленька брехня" стала чудовим літнім враженням, про яке, озираючись на читацький рік, згадала одразу.
Еліс Манро "Забагато щастя"
Нобелівська премія з літератури за малу прозу про життя домогосподарок. Тут все порішав стиль і моторошні історії про будні пересічних людей. 
Френк Герберет "Дюна"
Просто тому, що ця книжка – про велич людського духу і про силу благородства. 
Еріх-Еманюель Шмітт "Концерт пам'яті янгола"
Не розумію, чому ніхто, крім мене, не кричить, що це ідеальна збірка ідеально зроблених новел.  Я не зловживаю словом "ідеал", але тут просто не можу стриматися. Не тільки цікаво, іронічно і, знов-таки, МАЛА ПРОЗА, а й калейдоскопічно красиво у стилі. Калейдоскопічно – тому що з абзаца до абзацу візерунок сюжету змінюється так непередбачувано, що дивуєшся і оплескуєш авторові за це вміння. 

Нон-фікшн
Нон-фікшну, порівняно з іншими роками, я прочитала чимало. Ось що запам'яталося найбільше:
Максим Ільяхов, Людмила Саричева "Пиши, скорочуй"
Найкорисніший посібник з редагування й написання текстів. Він не тільки цікаво написаний, він вчить інформативно думати й критично сприймати свої й чужі тексти.
Олена Герасим'юк "Розстрільний календар"
Книжка, яка сподвигла нас із чоловіком поїхати в заповідник "Биківнянські могили". Хроніка репресій відповідає на багато питань штибу "чо в нас все так погано" і показує, де ділися ті люди, завдяки яким усе могло би бути добре. 
Сьюзен Кейн "Сила інтровертів"
Хоч я й не інтроверт, але деякі ознаки давно дітектед, і знати про переваги такого стилю мислення дуже навіть не завадить.
Кріс Андерсон "Успішні виступи на ТЕД"
Як викладачу, мені треба вміти виступати перед аудиторією. Щодня. По кілька разів. Причому не тільки говорити по темі, але й надихати своєю поведінкою. Це треба в собі розвивати, і книжка Кріса Андерсона допомагає в цьому. Поради щодо публічних виступів допомогли мені, зокрема, і в підготовці до розмови про книгоблогінг в університеті. Це був перший публічний виступ, який приніс мені колосальне задоволення й натхнення.
Б. Ославський "10 успішних українських брендів"
Ця книжка теж про натхнення. Оскільки ми з командою "Тьюторії" творимо нове українське викладання, важливо підкріплювати себе інформацією, що в нас може вийти щось нвое, цікаве і круте – іншим же вдалося!


Такими виявилися 16 найкращих книжок, які перші спали мені на думку, коли я починала писати топ. Може, щось і забула, але, кажуть, найперші асоціацій найпромовистіші, тож хай буде так.