вівторок, 27 жовтня 2015 р.

Десять маленьких усесвітів

"Діти з Долини Райдуг" - це перша книжка із циклу про Енн Ширлі, у якій самої Енн Ширлі  (Блайт) насправді майже нема. Вона час від часу з'являється як ідеальна мама ідеальних дітей, але одразу ж губиться у своїх щасливих турботах. Попри все, саме ця частина найбільше нагадала мені мою улюблену першу: я знову потрапила до світу дитинства, та цього разу вже не однієї дівчинки, а цілих десятьох маленьких усесвітів. П'ятеро з них - це діти Енн і Гілберта, четверо - діти пастора Мередіта, що оселився в Інглсайді, одна - приблуда Мері Ванс, доля якої частково нагадує долю маленької Енн, однак Мері годі дорівнятися до Енн у досконалості:)
Саме цю книжку я відкладала від читання ще зі львівського Форуму. Прорвало мене читати "на злобу дня", багато відкриттів мене чекало. Але після "Аеропорта", попри ревне прагнення відкривати  для себе далі літературу про війну, я відчула, що досить виснажилася емоційно.
Так я взялася за "Дітей із Долини Райдуг".
Правду кажучи, не всі книжки з циклу про Енн однаково цікаві. Ця - не найгірша, але й улюбленою вона не стане. Однак що мені справді сподобалося, так це те, що авторка привернула читацьку увагу не до взірцевої родини Гілберта й Енн Блайтів, а до дитячих проблем дітей пастора-вдівця. Серед цих проблем  - не тільки дитячі часто надумані турботи, а й справжні насущні клопоти, які лягли на плечі дітей. 
Утім, як і завжди, все складається якнайкраще, дружба і любов перемагають тимчасові труднощі. Улюблений персонаж цієї книжки - це Фейт Мередіт. У ній палає той збитошний вогник, за який я свого часу полюбила Енн. Вона знаходить вихід зі, здавалося б, нерозв'язаних проблем і цим переконує, що багато проблем здаються неподоланними тільки тому, що дорослі втрачають таку чудову дитячу рису, як щирість, безпосередність і сміливість.
Є ще одна приманка, на яку я ведуся від книжки до книжки. Це неперевершений переклад Анни Вовченко і просто блискуча редакторська робота. Якщо хтось звернув увагу на слово "збитошний"  у  пості, то саме  завдяки цій книжці воно й купа інших чудових українських слів збагатили мій лексикон:) Моя колега, дуже для мене авторитетна, сказала якось про ці книжки: "Читаю і розумію, що тут нема помилок, робота редактора й перекладача - взірцева". Я теж так думаю. Читати цикл про Енн в українському перекладі - справжня насолода. Так що це великий успіх видавництва "Урбіно" .
Наскільки я знаю, восьма книжка серії - остання. Уже передчуваю, що куплю її на "Книжковому Арсеналі" у прийдешньому році. А, може, ще раніше? Хочеться відтягнути прощання з такою милою серцю серією. Краще подумаю про те, що мама вже дочитує четверту книжку. Цікаво, які її враження? Приїду додому -  спитаю. 


четвер, 22 жовтня 2015 р.

"Аеропорт": повторімо пройдене

Книжки про Майдан і війну прогнозовано заповнюють книгарні і викликають суперечки про те, чи на часі вони. "Справжні твори про війну народяться пізніше", - вважають одні. "Тільки написане "по гарячих слідах" має шанс не втратити справжності і безпосередності", - кажуть інші. Існує думка, що важливіше наразі збирати і фіксувати всі дані, звертатися до документальних жанрів, щоб уже на їхній основі з часом переосмислити все в художній формі. в романі "Аеропорт" Сергій Лойко убив усіх зайців: він докладно оповів про пережите в Донецькому аеропорту, однак не відмовив собі в спробі реалізувати письменницькі амбіції.Порівняно з іншими книжками про війну "Аеропорт" отримав найпотужнішу підтримку мас-медіа. Цьому, звісно, сприяла сама особистість автора - росіянин з походження, який реалізувався як журналіст і фотограф "Los Angeles Times", підтримав українців у війні на Сході і кілька днів провів разом з кіборгами в Донецькому аеропорті. Його світлини Майдану, а надто вражаючі портрети кіборгів, облетіли весь світ. Але Сергієві Лойку було що додати  - і він взявся за роман.
Серед очевидних переваг "Аеропорту" - динамічність оповіді, насиченість тексту подіями, відсутність "води". Роман написано майстром слова, який має унікальний життєвий досвід і вміє про нього оповісти, тримає увагу читача, вражає його. Калейдоскоп розказаних історій не лишає байдужим, надто якщо усвідомити, що ці історії можуть бути й невигаданими.
Найцікавіші персонажі (розуміємо, що серед них - реальні українці, які тримали Донецький аеропорт) - це кіборги. Як на мене, розповіді про їхні долі (вигадані чи справжні) - найцінніше в книжці. Заради цього я й читала "Аеропорт"  - щоб дізнатися, про що кіборги могли говорити, думати в умовах абсурдного протистояння за аеропорт. 
У тих частинах, де йшлося не про кіборгів, смак трохи зрадив автора, як на мене. Наприклад, у розділі про Маленького Великого Чоловіка (Путіна) автор трохи відхилився від загальної художньо-документальної оповіді і вдався до гротеску. Нічого не маю проти такого прийому, але в цій книжці саме ця частина трохи заважала, складалося враження, що автор старався писати як письменник, а не як журналіст, і зрештою, зрадив собі.
Не повірила я й у любовну лінію. Трохи притягнутим за вуха видався мені трикутник Олексій-Ніка-Степан, окремі ходи взагалі дуже "мильні": мордобій між Олексієм і Степаном через Ніку після того, як вони врятувались від обстрілу, поведінка Ніки після того, як дружина Олексія дізналася про зраду... До речі, образ дружини Олексія Ксюші навпаки дуже переконливо виписаний. Є тут щось особисте...
Ще трохи здешевлює текст те, що автор свідомо обрав для роману відомі усім вражаючі епізоди Майдану й АТО: смерть Устима Голоднюка, те, як кіборги шукали стегно загиблого побратима, аби бодай щось від нього мало шанс бути похованим удома й багато інших... Автор брав ці епізоди і щось домислював, але оскільки вони й так не можуть лишити байдужими, склалося враження, що це якась художня підстраховка і приманка одночасно. Такий собі конспект ярчайших подій.
Ну й явне екшнство окремих епізодів - коли Степан, як Бог з машини, рятує Олексія, коли Олексій рятує Ніку від кулі снайпера, останньої миті закриваючи її собою. Може, тут річ у моєму сприйнятті: я все ж таки більше оцінила ту частину роману, яка написана пером журналіста і фотографа, а не ту, де він намагався показати себе режисером бойовика.
Взагалі, книжка тяжка, хоч і читається швидко. Мені поки нема з чим порівняти "Аеропорт" Сергія Лойка, оскільки про війну я більше читала документальних книжок і віршів. Але "Аеропорт" викликав у мене бажання продовжувати цікавитися цією темою в сучасній літературі.