неділю, 29 травня 2016 р.

Мала проза, якої не повинно бути мало

Коли несумлінним студентам треба терміново здати недороблений реферат, вони збільшують інтервал між рядками, поля і шрифти - аби тільки тексту здавалося більше: раптом ніхто не помітить? Перше враження про книжку Катерини Бабкіної "Щасливі голі люди", яку Євген Стасіневич зарахував до найзнаковіших збірок малої прози останніх десяти років, у мене склалося непривабливе саме через розтягненість текстів. Схоже на те, що книжку робили швидко і аби видати, не боячись, що такий підхід може спрацювати проти автора і видавця, бо аж наскільки маленькі книжки, особливо відомих авторів, від яких завжди чекаєш повної самовіддачі, просто не виходить сприймати серйозно. 
А шкода. Тому оповідань у збірці, на моє переконання, має бути більше. Інакше це не збірка, а добірка. Бажано, щоб навіть у межах збірки можна було порівняти тексти за темами, стилем. А так виходить, що єдине оповідання, яке мені справді дуже сподобалося - "Костя", - ніби сирітка у збірці. І післясмак один - могло бути більше, краще, але з якоїсь причини не сталося. 
Пишу я, пишу і раптом думаю: а чого це я причепилася саме до цієї збірки? Треба порівняти по кількості з іншими книжками. Беру перше-ліпше, що стоїть на полиці і рахую. 
Виявляється, що:
у книжці "Щасливі голі люди" 7 оповідань (з них є такі, що більше нагадують колонки. Мені було мало.);
у книжці "Кат" Євгенії Кононенко 13 (з них 7 замальовок і одна заготовка до роману. Хотілося б більше текстів.);
у книжці "Дім у Бейтінг Голлов" Василя Махна 8 оповідань (щоправда, вони досить густої в'язки, і через те, що в цьому тексти об'єднані атмосферою, мені було достатньо, тож подумки я не просила ще);
у книжці "Рассказы" Олега Сенцова  - 8 оповідань (текстів бракувало);
у книжці "Червоні на чорному сліди" Іри Цілик  - 7 текстів (у цьому разі текстів мало, але враження закінченої збірки, бо я не помітила, що їх тільки сім. Але зараз думаю, що було б краще, якби оповідань було більше);
у книжці Людмили Таран "Прозорі жінки" - близько сорока текстів (для мене якраз достатньо для того, щоб назвати книжку повноцінною збіркою малої прози).
І тут мені відкрилося, чому видавці не сприймають серйозно малої прози. Бо й самі автори, схоже, часто ставляться до цього жанру не більше як до додатку до своєї основної, сказати б, творчості. Вже зовсім засмучена неприємним відкриттям аналізую збірки Еліс Манро на предмет кількості текстів у них - і так, там банально більше сторінок. Більше поживи для роздумів. Трапляються збірки й по 8 оповідань, але ті оповідання більше схожі на повісті, і в підсумку виходить 250-350 сторінок, прочитавши які лишаються підстави для формування враження: хтось відкриває для себе те, що Еліс Манро дуже глибока, для когось вона - нескінченно нудна і малодинамічна, але принаймні є про що подумати. 
Я дуже люблю малу прозу і хочу її більше. Хочу цікавого сюжету, хочу несподіваного фіналу, хочу мурашок. І хоч довго розходилася тут про кількість, а не дуже про якість, скажу на захист збірки "Щасливі голі люди" те, що текст "Костя" мене просто порвав. Дуже класно зроблено, справді душевно. Ох я люблю, коли автор мене дурить, коли лишає якусь дрібницю, ніби малозначущу, а потім наприкінці вона тебе б'є під дих. Ну і вічно зворушлива тема взаємин дідуся-онуки. Мене чіпляє. І взагалі, оця фішка ще працює, коли автор бере будь-яку нічим не визначну людину і нашпиговує її образ різними дрібницями, щоб підкреслити самоцінність життя цієї типу маленької людини. І назагал ще працює маніпуляція подробицями, надмір деталей, купа прикметників, хоча від книжки до книжки це вже трохи передбачувані прийомчики, які у віршах вони мені навіть подобаються, але в прозі чомусь не дуже. Як і тема маленьких людей, якщо чесно, хоча сама пишу про таке, бо просто не вмію про інше.
Мій відгук на вірші Катерини Бабкіної був позитивний, і я покладала багато очікувань на малу прозу, бо вважаю, що ця авторка може написати цікаво, глибоко і перевдягнувшись на прозаїка. Але через малу кількість текстів я так і не зрозуміла, який із неї новеліст. Проте за "Костю" дякую, це одна з новел, яку я ще довго не забуду. 










пʼятницю, 27 травня 2016 р.

Руда збитошна дівчинка — мій дитячий кумир


Ось так воно й буває завжди: Фродо відпливає в невмирущий край, Сем вертається додому. Містер Біг каже Керрі, що «вона — та єдина». Рос мириться із Рейчел, а Моніка назавжди лишає ключі від квартири на столі. Ці чудові моменти кожної з історій я просто ненавиджу, бо щоразу спересердя думаю: «Ну й прекрасно! Я за вас тішуся, але як я далі без вас?»
Тепер у мене на одну історію більше. Сьогодні я дочитала восьму книжку про Енн Ширлі-Блайт і її родину — «Рілла з Інглсайду». І мені хочеться плакати, чесно, я майже плачу. Важко прощатися із серією книжок, до якої я звикла впродовж чотирьох років.
Восьма частина дуже відрізняється від попередніх книжок. Попередні, за винятком першої, п’ятої й сьомої були по суті безконфліктними, а персонажі — статичними. Остання частина набагато серйозніша — конфлікт тут зав’язано довкола теми Першої світової війни й участі в ній канадійців на боці Антанти.
Ріллу, пещену дівчинку, яка не могла стати моєю улюбленицею хоча б через її легковажність і плекану «дівчачість», авторка цього разу обирає за об’єкт своєї уваги й наділяє її тим, без чого не можна побудувати цікавого персонажа, — еволюцією образу. Зосередившись саме на ній, письменниця «забуває» про ще двох дівчат Блайт — Нен і Ді — їх просто відправляють на навчання, і всі їхні переживання через війну лишаються «за кадром». Невелика втрата для читача, а для всіх авторів — наука, що не можна заселяти квадратний метр тексту скількома головними персонажами, бо ці лінії неодмінно провиснуть через брак сюжетної площі і фантазії. Без Нен і Ді запросто можна було обійтися в цій історії, але хай живуть, раз авторка вирішила :)
Натомість значно багатше розкрито Волтера і Джема. Особливо Волтера, улюбленця Сьюзен, натхненного мрійника, який виявився єдиним із персонажів, хто засумнівався в тому, чи варто йому брати участь у війні й чи прийнятна ця участь для нього. По правді, еволюція образу Волтера не менш цікава, ніж Ріллина, але я мушу приборкувати своє бажання писати про нього далі, щоб уникнути спойлерів.
Тема Першої світової війни — це історія, яку ми знаємо з підручників. Але загальним настроєм книжки — тривогою й очікуванням — перейметься кожен із нас, тому що й ми добре відаємо, як це: починати день із перегляду новин і проводжати його у такий спосіб, вивчати карти й назви тих міст, про які могли раніше й не чути, але про які говоримо так, ніби з ними пов’язані наші особисті переживання. Тому я співчувала Ріллі й іншим мешканцям Інглсайду і сторінка за сторінкою чекала, як складеться доля кожного, хто опинився на фронті.
Проте й цього разу Люді-Мод Монтгомері не зрадила своєму легкому гумору, яким щедро сповнювала всі книжки про Енн. Чимало кумедних ситуацій виникає на сторінках книжки — не менше і справді сердечних і зворушливих. Такою є поява нового персонажа — крихітки Джимса, мати якого померла, а батько опинився на фронті. Випробуванням на людяність стає для Рілли малюк Джимс — і вона приймає виклик і робить це гідно. Разом зі щоденними клопотами, доглядом за чужим малюком і громадською діяльністю до Рілли приходить дорослішання, мудрість — і… перше велике кохання, якому теж судилося пройти випробування війною.
Наостанок скажу трохи про різницю між екранізацією і оригіналом — вона величезна. Це цілком різні історії. Все-таки, у міні-серіалі Енн лишається головним песонажем, і коли приходить війна, Енн з Гілбертом, а не їхні діти, як у книжці, опиняються у вирі події. Насправді фільм не менш зворушливий і динамічний, ніж книжка, хоч там режисери і сценаристи безбожно відступили від оригіналу, я б сказала, що це навіть не "за мотивами". Але і з фільмом, і тепер от із останньою частиною книжки мені було справді нелегко прощатися. Я познайомилася з Енн, коли вона була збитошною десятирічною сиріткою, а прощаюся, коли в її рудих косах з'явилася сивина через пережите. Мені самій було років одинадцять, коли побачила фільм, але книжку у своєму містечку знайти не вдалося. І от мені вже чверть століття :), і я б "хотіла стерти пам'ять", щоб знову сказати Енн, Гілберту, Ріллі й іншим єдине слово: "Привіт!"

четвер, 19 травня 2016 р.

Тим, для кого "не існує української критики"

За студентських років мені найбільше імпонували ті пари, коли викладачі розповідали про якогось автора так, що його не можна було не хотіти прочитати. Подеколи лекції виявлялися цікавішими, ніж тексти, але то вже важило не так багато: автор і текст уже закарбувалися в пам'яті. А все тому, що викладач "літав" на парі, а з ним вчилися літати і ми. Спільний політ був би неможливим без суб'єктивного тлумачення текстів і бачення ролі авторів у літературному процесі тої чи тої доби.

Віра Агеєва ніколи в мене не викладала, але я прочитала кілька її книжок - і всі з однаковим задоволенням. "Дороги й середохрестя" не могли стати винятком. 
Взагалі, суб'єктивність Віри Агеєвої мені не завжди зрозуміла - за що вона аж так не любить Івана Карпенка-Карого? Чому перепадає саме йому, а не, приміром, Маркові Кропивницькому? Те саме з Гончаром - усе зрозуміло, соцреалізм і все таке, але хіба ж він такий один? Про Панаса Мирного я промовчу, мені його просто по-людськи шкода :). Проте навіть у чомусь внутрішньо не погоджуючись, розумію, що ось такі маленькі суб'єктивності додають науковцям своєрідного шарму і почерку. А читачам їхніх текстів -  усвідомлення того, що в баченні літературного процесу можливі будь-які варіанти, головне - знайти належні аргументи.
"Дороги й середохрестя" - це збірка есеїв про класиків і сучасників української літератури. І хоч кожен есей зосереджений на одній постаті (Олександр Довженко, Микола Бажан, Майк Йогансен, Юрій Косач, Оксана Забужко, Сергій Жадан), по прочитанню лишається відчуття, що тобі вдалося долучитися до цілої доби - багато ж бо тут ідеться про виклики, що поставали і постають перед цілими генераціями, а не тільки перед означеними авторами. 
Найцікавішим для мене виявився есей про Олександра Довженка і його компроміс із добою. Сподобалася зміна акцентів у перепрочитанні "Землі" - із загиблого Василя на його батька. Привернули увагу цікаві подробиці з життя Довженка, приміром, про його кімнату, стіни якої були пофарбовані в оранжевий, синій, червоний кольори, про бажання  митця підфарбувати волосся, аби мати кращий вигляд. Взагалі, есей про Довженка - це есей про те, як лишатися красивим і служити красі навіть за умов, цілковито не придатних до цього. Краса - це яреськівські поля і яблука зі славнозвісної "Землі", краса - це смерть людини, коли її душа перебуває в гармонії зі світом (як казав доктор Падлюччо, якби Бог надумав умирати, то він би зробив це так само, як дід Семен із "Землі"). І про не-красу говорить Довженко, наприклад, у "Щоденнику" ("радянські засоби боротьби з красою"). Ось які ці засоби:
1)Костюм.
2) Любов до спітнілого й замурзаного обличчя (ознака праці).
3) Руїна, халупа, бруд.
4) Неголеність, обірваність.
5) Неакуратність.
6) Убогість. Страх перед гарним обличчям.
Унаслідок - "апологія вбогості й бруду".
Ось так Довженко зазіхає на перше місце Коцюбинського у статусі "Естет №1 в українській літературі" :)
Але це тільки одна із цікавих подробиць, а їх на сторінках книжки безліч. Утім, не варто на них спокушатися - якщо бодай мінімально не знати контексту і текстів, книжку подолати складно. Мені, наприклад, тяжко давався есей про Миколу Бажана - бо не всі його твори я добре пам'ятала, та й назагал Бажан не належить до моїх улюбленців, хоча постать цікава і складна. Ну а що - Віра Агеєва про нецікавих і не пише.
Трохи менш цікавим, але не менш глибоким видався розділ про сучасників. Можливо, тому, що тут для мене було не так багато відкриттів суто по текстах. Із цього розділу найбільше сподобався есей про Жадана. А ще - стиль. Ось таким і мусить бути науковий стиль у моєму розумінні - багатим на факти і моделі інтерпретацій, але доступним і приязним до читача, а не таким, що відгороджує літературознавця від нетямущого плебсу частоколом "розумних" словосполучень і посилом "я люблю себя до слез".
На цьогорічній презентації смолоскипівської антології критики ХХ століття, яку якраз Віра Агеєва й упорядкувала,  учасники трохи порушували проблему критики, якої в нас типу нема. Тоді Віра Агеєва сказала, що раз ми здобулися на таких грубий том першокласних літературознавчих праць, то, мабуть, не такі наші справи й кепські. Далі літературознавці згадували, кого з критиків кожен вважає еталоном - пролунали, зокрема, імена Юрія Шереха, Соломії Павличко. Вгадайте, кого назвала Тетяна Трофименко? Правильно: Віру Агеєву. І то було щиро, і я можу зрозуміти, чому. Я це розумію ще від часу прочитання "Мистецтва рівноваги" про Максима Рильського, "Поетики парадокса" про Віктора Петрова, "Поетеси зламу століть" про Лесю Українку, "Апології модерну". Тепер ось додаю до списку ще й "Дороги і середохрестя".




 



вівторок, 10 травня 2016 р.

Бажання - штука небезпечна

Ця книжка завела мене в пастку, ошукала мене. Та спершу здивувала.
Перші сторінки, де три пригодошукачі - Джим, Білл і Джебс вирішують віднайти щастя в Африці, заворожили мене гумором, динамічністю, комічними ситуаціями. Це зовсім інакша за настроєм книжка, аніж нескінченно сумні автобіографічні оповідання, про які я раніше писала в блозі. Єдине, що споріднює першу книжку Олега Сенцова з другою, - це легкість і невимушеність стилю. Для себе я відзначила, що оповіданням трохи бракувало художності, хотілося перевірити, чи може автор написати не про себе, щось таке, що можна було б назвати роботою фантазії. О, та ще й як може!
Я не могла передбачити, що наступна книжка Олега Сенцова буде... про американців і їхні національні (як повелося думати) риси: запопадливість, винахідливість, схильність до месіанізму, жадоба до збагачення і способи, завдяки яким вони стають self-made менами (головним чином, завдяки нетямущим пігмеям нижчого сорту). За нижчий сорт автор обрав якусь малоцивілізовану країну Африки, де під час гулянки троє друзів-пригодошукачів зустріли таємничого незнайомця - на ранок ніхто не міг його згадати. Зате не випадало забути його дивне питання: яке ваше найзаповітніше бажання? Відповідно до свого розумового й емоційного розвитку, друзяки на п'яну голову забажали різного: авантюрист Джебс запрагнув вагон алмазів, глибокодумний Джиммі попросив, щоб усі люди завжди казали правду, а простакуватий і ще п'яніший Білл, який і оповідає цю історію, вирішив задовольнитися полем конопель - аби можна було забити косячок, коли душа забажає. Коли на ранок бажання справдилося, кожен почав нове життя, сповнене світоглядних випробувань.
Ось така зав'язка. І хоча зрозуміло, що жадоба Джебса буде покарана, а мудрість Джиммі - винагороджена, читати хочеться дедалі сильніше, тому що головною фішкою роману - гумором - насититися неможливо. І так я й читала і раділа. І навіть думала, що назву пост "Порція ендорфінів", - саме заради них, на думку Джиммі, варто жити на світі. Ну а мені як читачу важливо жити хорошими веселими книжками.
Я й незчулася, як зрозуміла, що десь із середини книжки читаю вже якусь іншу історію. На радість усім, хто очікував від Сенцова тексту на злобу дня, скажу: ви перемогли. Тому що автор вирішив, що досить клеїти дурня і жартувати, а час написати сатиру на суспільство. Хоч і жартувати не перестав. Але жарти в частині, де наші друзі намагаються створити демократію серед тубільців і повалити диктаторів, не такі дотепні. Іще мені завжди прикро, коли білі нитки ідей розриваються на одязі потенційно цікавих і непередбачуваних персонажів, якими ти захоплюєшся на початку книжки. Трохи розчарувалася, коли пригодницький роман перетворився на антиутопію (передбачуванішого жанру годі вигадати).
Ще більше мене розізлило, що одна з революцій тубільців була апельсиновою. І не тому, що ностальгую за Помаранчевою революцією, зовсім ні. Просто всі ці алюзії можна дуже вигідно потрактувати на користь того, що українці - це тубільці, якими керують підступні америкоси. Не вірю, що Сенцов хотів закласти в роман саме цю думку, тут, швидше, загальна і трохи незграбна у претензії на всеохопність думка про простачків-революціонерів і багатіїв, що хочуть дорватися до влади чужим коштом. Сам Сенцов іронічно пише про це так: "Эта книга написана глазами американца, а, как известно, про Америку и американцев в основном пишут только те люди, которые там никогда не бывали, поэтому и я решил не выделятся". Але у братній країні, у тюремних обіймах якої Сенцову доведеться провести чимало часу, посил про амеркосів і тубільців можна дуже навіть вигідно відчитати. Щоправда, для цього треба читати - не знаю, наскільки там цікавляться творчістю Сенцова.
Не дуже цікавляться нею й у нас, на жаль. Уявляю, яка дискусія може спалахнути довкола книжки хоча б і принагідно до теми національної ідентичності російськомовних письменників. Не вдалося мені знайти рецензій і відгуків на книжку, хоча припускаю, що так сталося просто тому, що книжку ще не встигли прочитати.
Кажуть, що роман Олега Сенцова "Купите книгу - она смешная" був у топі продажів на Книжковому Арсеналі. Що ж, почекаю на відгуки.