Не відволікайся і читай

Неймовір'я поруч! Я вдруге читаю книжку того самого автора і вдруге не розчаровуюся!

Це я про "Не озирайся і мовчи" Макса Кідрука.

Торік я дозволяла собі припущення, що жанрова книжка Макса Кідрука "Зазирни у мої сни" майстерніша (не кажучи вже про те, що значно цікавіша), ніж націлене на елітарність "Забуття" переможниці "Книги року БіБіСі" Тані Малярчук. І ось цього року в голосуванні блогерів я бачу, що "Не озирайся і мовчи" напевне буде в п'ятірці. Оскільки я прочитала більшість книжок, що фігурує в різних преміях і голосуваннях, вважаю, що увага до Макса Кідрука і його романів справедлива, бо йому вдається не тільки писати захопливі сюжети і прив'язувати їх до важливих проблем сьогодення, а й робити це стабільно добре (принаймні, два редномні романи вразили мене своєю якістю).

 Конкретно в цьому романі йдеться про цькування підлітків та насильство в родині й бажання втекти від всього цього в прекрасний світ на берег моря. Дістатися оазису можна просто через ліфт у своєму будинку. Але, як завжди, є одне але: неприродність тиші, могильний сморід і химерні істоти в ліфті, які не нападуть, якщо не озиратися. А от що буде, якщо все-таки озирнутися й подивитися страхові у вічі?

"НОІМ" – це жахи з елементами психологічного трилера. Чи трилер з елементами жахів – не знаю. Одне точно: це кінематографічна книжка, її не читаєш, а дивишся. На п'ятистах сторінках  безліч сюжетних повоторів, несподіванок, моторошних сцен, причому часом вони з реального світу реальних людей – підліткові самогубства, криваві помсти і домашнє насилля – про це, на жаль, відомо не тільки з книжок. Водночас є і фірмові спроби  підігнати фантастичний сюжет під наукові теорії. У минулому романі йшлося про сни, а тут – про концепцію "замерзлого" часу Браяна Ґріна.  У підсумку виходить родинна драма, містика, фантастика, ЖАХИ. І (вибачте за СПОЙЛЕР) відсутність щасливого фіналу.

У попередньому романі все було так само, але тоді, оскільки я читала Кідрука вперше, мене вибісив фінал, а тут я вже сприйняла це як даність і сюжетну фішку. 

Я була не впевнена, що прочитаю "НОІМ" цього року, але рада, що спонтанна покупка книжки відбулася саме цього року і саме в розпал блогерського голосування. Шкодую я тепер тільки про одне: що не бувала на презентаціях. Читачі з усіх усюд кричать, що ці презентації – щось особливе. Тож наступного разу не пропущу нагоди.

Про війну сучасну, про війну минулу

От уже й грудень за вікном, і я усвідомлюю, що скоро треба підбивати книжкові підсумки року.  Цього року я читала трохи менше української літератури, ніж зазвичай. Однак є книжки, які я оминути не змогла. З-поміж них, зокрема, "Інтернат" Сергія Жадана і "Троща" Василя Шкляра. 

"Інтернат" ще задовго до його появи критики й читачі позиціонували мало не як головний роман про війну. Уявляю, як це мало би пригнічувати автора під час написання твору.  У підсумку вийшов і не роман (а, швидше, повість), і не зовсім про війну. У підсумку, як і можна було передбачити, частина читацької аудиторії Сергія Жадана розчарувалася,  тому що повість виявилася не епічною і без претензій на відповіді "хто винен і що робити". Зате книжка дозволяє побачити війну очима пересічної людини.

Головний персонаж, учитель укрмови Паша – людина без чіткої громадянської позиції – це розгублена "маленька людина", яка вирушає на окуповану територію, щоб забрати з інтернату свого племінника. Дорога сповнена  наражань на смерть мало не на кожному кроці. Переважно нічого ніби не відбувається, але читач разом із Пашею тремтить від усвідомлення того, що вбити ні за що ні про що тебе можуть на кожному кроці. Отже, передусім ця книжка про всеохопний страх і розгубленість, у якому живуть люди Донбасу.

По-друге, цей роман, як і більшість творів Жадана, що я їх читала, про відповідальність. Паша багатьох страшенно дратує через оту свою ніякість і невиразність, але Паші принаймні відоме почуття відповідальності – спершу за племінника, а потім і за інших людей, яких зустрічає на своєму шляху. З усвідомлення своєї відповідальності Паша імпонує дедалі більше, урешті, він досягає своєї мети й повертається додому. Протягом трьох днів Паша змінюється, отже, символічно його дорога до інтернату – це дорога до усвідомлення себе і того, що ти можеш зробити хоча б  для своїх рідних. 

Роман написано так, що читач, як і Паша, смутно уявляє, де свої, де чужі і хто взагалі свої, а хто чужі. Це не важливо: Паші треба забрати Сашу, Паша йде. Довкола страшно, сіро, безспросвітно, брудно, але Паша долає шлях, приймає рішення і мріє повернутися додому і щоб до його дому не долітали снаряди.

З одного боку, як я вже сказала, Паша дратує, тому що в нього нема своєї позиції щодо війни. От у мене, наприклад, вона є, і мені дуже легко про неї писати в бложику в теплій хаті за дофіга кілометрів від війни. А в Паші позиції нема, і хата в нього не тепла, і війна для нього не привід для роздумувань, а реальність, у якій треба якось виживати і хоча б щось дороге зберегти.  Тому, з другого і по-людськи адекватного боку, Сергій Жадан не помилився з персонажем. Цей персонаж випробовує не тільки нерви, а й людяність, показує реальність із малопроговореного  поки що фокусу. Ось чому післясмак після прочитання один: як це все складно... 

Читала я нещодавно книжку Всеволода Стеблюка (попередній відгук у блозі про неї) і думала: боже, скільки тут крові, скільки смертей і жахіть, але враження про оповідача було якесь легке, тому що в нього є те, у що він вірить і від чого не відмовиться. І читаю я про три дні Паші, про його полохливу дорогу, і хоч ніхто з головних персонажів не вмер і не покалічився, безпросвіття наскільки зашкалює, що читати емоційно тяжко. Розумію, що порівнювати документальну книжку й художню якось не дуже, але в мене все це якось наклалося одне на друге, і я відчула, що поки істина така: про цю війну не варто шукати епічного фокусу в літературі, дай боже розуму хоча б не позабувати нічого і нікого. Ну, і те, що з переконаннями, звісно, йти в житті легше, але не варто ними гатити в чужі вікна.

"Троща" Василя Шкляра заінтригувала мене ще до того, як я вирішила її почитати. Передусім саме цей твір надихнув деяких наших критиків на створення премії "Золотий хрін" за найгірший опис сексу в нашій літературі. Я вважаю, що розвиток антипремій – це круто, і сцена про дівчину з губами лошати справді кумедна, але Василь Шкляр ще з "Чорного ворона" натякнув, що еротичні сцени – не його коник. Однак, як і "повняве сраченя", "губи, що пахнуть зеленою кров'ю лободи (Світлани?)" увійдуть до золотого фонду літературного тролінгу.

І все ж Василя Шкляра читачі цінують не за тонкощі виписувань любовних сцен, а тому легко пробачать йому лошачі губи коханої. Тим більше, що в "Трощі" порушена серйозна і, на жаль,  актуальна проблема – зради і спокути.

Головний персонаж – у минулому упівець – повернувся після 25-річного ув'язнення й намагається побудувати життя наново. Проте спогади повертають його в 1947 рік, де його й побратимів хтось зрадив і наразив на сумніви щодо найближчих людей. Хто зрадив і чому – сюжетна інтрига твору, але не вона вражає найбільше. Мені особливо сподобався відмова від чорно-білого поділу персонажів.

Так, симпатія автора й читачів на стороні упівців, однак і вони, як і їхні вороги, не гребували жорстокими методами і не постають святими та божими. Не можна бути святим та божим на війні, де за одного повстанця вирізають усю його родину. Причому, якщо цей повстанець – зрадник, цю родину можуть знищити свої ж.

Книжка написана ніби готовий сценарій до фільму, з грамотним чергуванням епізодів, флешбеками і без зайвин. Думаю, фанати Василя Шкляра не мають бути розчарованими. Щодо мене, то книжка для мене більше плюс, але вона на раз.

Начитавшись по саму зав'язку про війни минулі й сучасні, я хочу одного: якогось жахастика або ванільних віршиків за любов. Не знаю як там з віршиками, а от Макса Кідрука я б читнула. Тим більше, в нього вийшла нова книжка. Треба буде ознайомитися.

Щоб не перетворитися на порожнечу

Я в Києві десять років і десять років їжджу трасою Київ–Чернігів. І протягом десяти років, минаючи ворота історико-меморіального комплексу "Биківнянські могили", думала: я неодмінно прийду сюди, я знаю і пам'ятаю. 

І десять років не приходила.

До вчора.

У найбільше в Україні місце захоронення жертв політичних репресій (тут після розстрілів зарили, як собак, від 30 до 100 тисяч осіб) нас із чоловіком привела книжка Олени Герасим'юк "Розстрільний календар". Книжка, яка в специфічний спосіб вчить історії України ХХ століття. Формально це імена репресованих і обставини їхніх арештів. Ідейно ж – пігулка проти історичної амнезії для сучасних українців. А ще – відповідь на питання "чому в нас так все погано зараз".

пам'ятник репресованим на вході в заповідник
"Биківнянські могили"

На "Розстрільний календар" я не знайшла в мережі відгуків, натомість море матеріалів про те, як влітку цього року ідіоти зірвали презентацію книжки на "Бандерштадті". Однак ще до виходу книжки я бачила у своїй стрічці новин безліч перепостів з віртуального "Розстрільного календаря", що й склав основу книжки. Щодня у спільноті публікували дату й інформацію про те, хто цього дня постраждав від репресій. І люди дивувалися з того, що, приміром, Миколу Леонтовича, автора обробки того самого "Щедрика", якого всі гордо постять собі в стрічку на різдвяні свята, убив чекіст. Або дізнавалися про сфабрикований процес "Спілки визволення України", що відбувся в Харківській опері і на який навіть продавали квитки. Чи про історії людей, які через обмову інших потрапляли під каток репресивної системи (як юна Анна Гричаник-Вітт, що протягом 5-хвилинного процесу встигла отримати 10 років ув'язнення). Не  кажучи вже про долі дисидентів, метою життя яких і був опір тоталітаризму... З часом статей про репресованих назбиралося багато, і так виникла ідея зібрати їх під однією обкладинкою. І вийшла книжка моторошно пізнавальна книжка, у якій – архівні матеріали допитів, уривків із листів репресованих, свідчень проти них...

Мені примірник "Розстрільного календаря"  дістався в подарунок від слухачів курсів "Соловей". Дуже цінний подарунок. Хоч зазвичай читати хроніки залпом не випадає, я саме проковтнула цю книжку, попри те, що читати її дуже-дуже тяжко. Без сліз неможливо. І, може, саме через купу приголомшливих страшних фактів  "Розстрільний календар" і належить до тих книжок, які можуть кудись привести, навести різкість на якісь речі, нагадати про те, про ЩО не можна забувати ніколи. Бо забувати в принципі дуже страшно – це перетворює людину на пустоту, глухоту. 

"Лише після втрати пам'яті, навіть незначної і поступової, нам вдається усвідомити, що саме вона і становить наше буття. Без пам'яті життя припиняє бути життям. Саме на ній усе тримається, обґрунтовується, вона дає нам змогу відчувати і навіть діяти. Позбавлені пам'яті, ми перетворюємося на порожнечу", – так писав про пам'ять Луїс Бунюель. Він писав це про фізіологічну пам'ять, але вислів годиться і принагідно до пам'яті історичної. Однак посил книжки "Розстрільний календар" ще і в тому, "аби не лише безпрецедентні жахи змушували нас звертати увагу на законність, а щоб ми кожного дня вимагали законності – від усіх". Ось чому "Розстрільний календар" – це ще й великий внесок у виховання в нас зубастості до несправедливості й культури поваги до загиблих предків. 

... У заповіднику "Биківнянські могили" вчора було четверо людей. Ми з Дімою і дві жінки. Жінки молилися біля лампадок – вони тут через особисту родинну втрату. Щодо нас, то ми теж прийшли через відчуття втрати "незабутих предків" і потребу пом'янути цих людей хоча б спогадом. І ліс цей, і страшна тиша в ньому цілий день перед очима. Не знаю, скільки років би ми ще їздили повз Биківню і не заїхали б туди, якби не маленька чорна книжка з червоними форзацами і маленькими закресленими фігурками на обкладинці.

Підкорити пісок

Коли мені було років 15, я прочитала книжку "Жінка в пісках" Кобо Абе. Там чувак загубився в експедиції й потрапив у село, яке щодня замітає піском, і весь сенс життя полягає в тому, щоб щодня відкопувати свою хату-яму від піску, яку через півдня чи скільки там все одно засипле. Ну, це типу як Сізіфова праця, улюблений символ екзистенціалізму. Фішка в тому, що коли чувакові вдалося вибратися з ями, то він зрозумів, що вже втягнувся розкопувати її, що так він почувається володарем свого життя. І назад повернувся в яму. Метафора проста - життя-пісок, а ми горопахи, приречені відгрібати пісок, щоб нас не засипали. І краще удавати, що ми це робимо зі своєї волі. У 15 років ця філософська повість була для мене одкровенням.

Минуло 12 років, і от я прочитала казку про фантастичні світи, благородство і зраду. І знову про пісок, який може бути смертоносним, а може виявитися джерелом життя і мірилом вартісності - залежить від того, що ти вибереш. Знову екзистенціалізм, але якби пояснювати його комусь, я б вибрала "Дюну" Френка Герберта. Просто тому що філософія буває захопливою. 

Ніколи я б не взялася за цю книжку, якби не мій знайомий вірусолог-ембріолог Сергій і його неприховане захоплення цим твором. А, ну іще переклад українською відіграв свою роль. Якось інтуїтивно зрозуміла, що ця книжка буде цьогорічною літньою подією масштабу торішнього "Щигля". 

Насправді я не покладала надій, тому що це фантастика, класика наукової фантастики. Чесно, я не в захваті від ідеї міжпланетних інтриг і вигаданих світів. Реальне життя і його камерні історії завжди були для мене цікавішими. я не дуже люблю казочки. Але "Дюна" мені сподобалася, я скучила за епічними благородними характерами. А ще - за гидкими антигероями. Іноді треба почитати про чорно-біле, щоб навести різкість на все інше. Іноді варто читати казочки і на якийсь час побути собі дитиною, щоб побачити велич і непередбачуваність світу, де добро перемагає зло, хоч і дорогою ціною.

Дюна - це піщана планета Арракіс, головне багатсво якої - прянощі, а бідність - вода. На Арракісі живуть фримени, свободолюбиві люди, які пристосувалися до тяжких умов і хочуть перетворити Дюну на оазу. Також на Арракісі мешкають гігантські хробаки, від яких теж ще треба вміти сховатися, аби не зжерли. Але хробаки  - не єдині проблеми фрименів: їм треба остерігатися ласих мисливців за скарбами Дюни з інших планет.

У створеному світі Френка Герберта панує Імператор, який керує кількома Домами. У романі розгортається боротьба між двома Домами  - Атрідів і Харконненів. Герцог Лето з Дому Атрідів разом зі своєю наложницею Джессікою і сином Полом прибувають на Арракіс, але зрада одного з наближених призводить до краху Дому, і Полові з матір'ю випадає боротися за своє життя на Дюні, а згодом і завойовувати авторитет серед фрименів. 

Головний антигерой - Владімір Харконнен, тлустий потворний педофіл, який плете інтриги довкола Атрідів. За що я вдячна Владіміру, так це за повернення смаку ненависті до персонажів. Давно такі гидозні мені не траплялися.

І давно не траплялися такі чудові, цілісні персонажі, як Пол Атрід, юнак, що вижив на Дюні і підкорив її. Я читала цю книжку в не найприємніші моменти життя, і вона мене сильно виручила, ця казочка. Пол Атрід мені допомагав боротися проти своєї дюни, за що я йому страшенно вдячна. Боротися варто, відкинувши страх. Страх перемагає розум, треба мислити холоднокровно. В усіх, навіть найбезвихідніших ситуаціях. Тоді є шанс перемогти. Як у тій притчі про мишку і молоко. До речі, не випадково я згадала про мишку... Але не розкриватиму карт. Ось така філософська казочка. Тому тільки за саму життєствердність книжки я оцінюю її надзвичайно високо.

Оцінити її так варто ще й за безліч порушених проблем - екологія, політика, релігія, філософія - усе це тут є. Як є і кохання, вірна дружба, материнська любов, інтриги і підступи - все, що тримає вістря сюжету незатупленим.

На окрему увагу заслуговує розмова про стиль цього твору. "Дюна" з тих творів, крізь 100-200 перших сторінок яких доведеться пробиратися, ніби крізь терня. Легким і захопливим цей стиль не назвати аж ніяк. Він умисно ускладнений, і читачеві не пояснюють структури цього всесвіту, сиди сама розбирайся, що таке ментат і хто такі Бене Гессерит. Щоб запам'ятати слово "гом джаббар" мені взагалі доводилося кілька разів переглядати початок... Безліч невідомих термінів+ деякі персонажі мають по кілька імен. У Пола їх щонайменше чотири. Але все того варте, і з середини неодмінно буде цікаво

. До середини вже можна полюбити підтексти усіх діалогів. Бо тут подвійні діалоги: спершу висловлюється, що персонажі кажуть, а далі, в лапках, що вони насправді при цьому думають. Після цього інакше взагалі дивишся на діалоги повсякдення і розумієш, що мовчати загалом - непогана стратегія.

Я прочитала останню сторінку "Дюни" і усвідомила, що це справді незабутня, неповторна історія, яку я ще довго перетравлюватиму і, безперечно, раджу її прочитати. І хочу подивитися екранізацію Девіда Лінча із Кайлом Маклахленом у ролі Пола Атріда. 

Але, друзі, не чекайте бозна-якого екшну. Це філософська казочка, тут мало безтолкових бійок (але бійки є), а епічна боротьба між фриманами і їхніми ворогами взагалі лишається поза дужками. Проте тут дуже цікаві персонажі, просто неповторні. Кожен із них без винятку.

Тому варто прочитати.

І видання раджу обрати українське. Переклад прекрасний, хоча Сергія бісять фримани замість "вільних" і ще деякі речі, але мені дуже сподобалося, розкішна українська. Думаю, перекладачі Анатолій Пітик і Катерина Грицайчук можуть обгрунтувати, чому Атріди а не Атрейдеси і чому фримани, а не "вільні". Цікаво було би про це десь почитати.

А поки аналіз екранізацій "Дюни" попереду, я дякую книзі за чудове короткотривале співжиття і бажаю всім провідчути її глибину і впевнено перетворювати свої Дюни на багатства, а хробаків-велетів на осідланих коней.

Врятувати Біллі

Історія життя Біллі Міллігана давно відшуміла й лишилася в історії психіатрії як непояснений феномен множинної особистості. Ну, тобто коли людина щось накоїла, але поводиться ніби і я не я, і хата не моя. Причому абсолютно щиро. Бо замість цієї людини злочин скоїв хтось інший, така собі субособистість. В принципі, у кожної людини буває, що не ймеш віри, як ти міг таке вчинити, сказати, подумати. Але зазвичай ми даємо раду своєму внутрішньому демону. А от Біллі Міллігану було тяжче, в нього таких демонів було аж 24. І кожен з них — окрема повноцінна особистість зі своєю манерою мовлення, уподобаннями, страхами і силами.

Письменник Деніел Кіз, що його читачі полюбили на зворушливі "Квіти для Елджернона", написав іще один всесвітньо відомий роман. Якраз про згаданого Біллі Міллігана. Назвав роман "Minds of Billy Milligan", але новий український переклад услід за російським звучить як "Таємнича історія Біллі Міллігана". 

Історія таки таємнича. Вона базована на реальних подіях — наприкінці 1970-х років двадцятирічного ґвалтівника й грабіжника Біллі Міллігана заарештували за злочини, проте на допитах виявилося, що підсудний не розуміє, в чому його звинувачують, стверджуючи, що все це зробив хтось інший, але не він. Поки слідчі вважають, що Мілліган клеїть дурня, лікарі розуміють, що в хлопця не все гаразд із самоототожненням. Вони беруться спілкуватися з Біллі й виявляють, що його свідомість розколена, що в ній живе 24 особистості. Одна з них відповідає за логічність дій, друга — за захист, третя — за емпатію і т.д. Вони різної статі й віку: тут і раціональний Артур, що говорить з англійським акцентом,  і сильний дещо агресивний югослав Рейджен, і закомплексована лесбіянка Аделана, і діти Девід і Крістін... Спільнота хоче засудити Біллі й запроторити до в'язниці, як і належить злочинцям, проте психіатри переймаються долею Біллі й намагаються переконати суд у тому, що юнак справді не усвідомлював, що коїть. Урешті стає відомо про тяжкі дитячі травми Біллі, сексуальну наругу з боку неадекватного вітчима. Виявляється, що субособистості виникали в кризові моменти, таким чином психіка намагалася захистити особистість, витіснити страшні спогади й перекинути їх на інших особистостей.

На боці гуманістів, які поставилися до Біллі з розумінням, був і Деніел Кіз. З книги відчутно, що письменник співчуває горопашному й переконаний у тому, що місце Біллі — не у в'язниці, а в лікарні, де є шанс допомогти. Роман Кіза — це цікава й неординарна історія, в якій ідеться про кожну з особистостей Біллі, про перебіг слідства, суду й психіатричних експертиз. Усе це стартує від мегаактуальної теми — насильства над дітьми, дитячих травм і їхнього впливу на життя людини в дорослому віці. 

"Таємнича історія Біллі Міллігана" — це щонайменше пізнавальна книжка. Та головна її цінність, як на мене, у сповідування гуманістичних цінностей суспільства й способах не ділити світ на чорне й біле, а вміти подивитися на ситуацію з різних сторін. Якби цю історію писав Стіг Ларссон, автор, що теж фокусував увагу на насильстві й способах дати йому відсіч, то вітчима Біллі напевно покарали б у найжорстокіший спосіб. Але Деніелу Кізу не йдеться про те, щоб добро жорстоко розправилося зі злом. Він зосереджується на жертві й шукає способи їй допомогти.

Чи вийшло лікарям і письменнику врятувати Біллі від себе самого? Раджу почитати й довідатися. Не пошкодуєте. 

Саспенс, авантюрний роман, трагікомедія й посібники з вивчення солов'їної

Упродовж першого тижня грудня прочитала вже чотири книженції, але про жодну не встигла написати. Так виходить, що протягом буднів я багато бігаю-їжджу, але зовсім мало буваю вдома. Оскільки думки про прочитане швидко губляться, зафіксую їх бодай у бліц-огляді.

Отже, чим закінчилася читацька осінь і почалася зима?

Юрій Винничук "Цензор снів" ("Фоліо"). Коли бралася за читання, мені було цікаво, чи перевершить Юрій Винничук попередні романи "Танґо смерті" й "Аптекар". Якщо коротко — ні. "Цензор снів" — авантюрний роман, у якому йдеться про химерне сплетіння доль двох персонажів на тлі передвоєнних і воєнних подій Другої світової в Україні й Польщі. Як виявилося, колізії життя одного з персонажів, антигероя Попеля, вже відомі зі збірки "ДНК" — складається враження, що автор просто скоротив і обробив частину роману й подарував текст збірці. Ніби нічого поганого, але я все ж мала надію, що до антології автори писали тексти спеціально, дбаючи про цілісність задуму, композицію. Вочевидь, ні. Тому й роман мені було читати не дуже цікаво, бо я вже знала якісь ключові моменти, сюжетні ходи.
З-поміж переваг роману — вміння автора створити суперечливого персонажа, через пристосуванство якого хочеться помити руки, але в якихось моментах ніби й розумієш, що по-іншому він не міг учинити. Антигерої — це завжди цікаво, а в складних історичних умовах і поготів. Попри те, що роман написано динамічно, захопливо, як на мене, цей текст у творчості Юрія Винничука прохідний. "Аптекар" і "Танґо смерті" захопили більше. 

Рут Веа "У лісі-лісі темному" ("Наш формат") Захопливий трилер, проковтнула упродовж дня. За сюжетом молода письменниця Леонора отримує запрошення на дівич-вечір однокласниці. І ніби нічого дивного, проте цей вечір має відбутися десь у чорта на рогах — у чужому заміському будинку серед лісом. Та й з однокласницею, що колись була найкращою подругою, Лі порвала стосунки десять років тому. Логіка підказує: не треба, дівчино, туди їхати. Бо запрошення дивне, та й ліс темний. Але не було б у житті дурниць — не траплялися б письменникам сюжети :)

За стилем роман "У лісі-лісі темному" написано в найкращих традиціях роману-нагнітання. Передаємо вітання "Дівчині в потязі" й "Ми були брехунами" — і читаємо. Одразу пробачаємо авторці за типу несподіваний, але притягнутий за вуха фінал. Вибачити допоможе хороший переклад Оксани Дятел і красиве оформлення. Подруга Катя, яка поділилася зі мною книжкою (Катрусь, дякую!), у захваті ще й від чорних форзаців. Мені теж до душі, а книжці — до лиця!  

Ніна Джордж "Маленька паризька книгарня" ("Наш формат") Самотній книгар месьє Одинак має книгарню на воді, лікує відвідувачів книжками, але сам протягом двадцяти років страждає від прекрасної й виснажливої хвороби, імення якої — кохання. Колись кохана Манон покинула його, а на прощання надіслала листа, якого Одинак через погорду так і не захотів прочитати двадцять років тому. Але краще пізно ніж ніколи: книгар все-таки змушує себе прочитати листа і дізнається правду про свою кохану. Правда шокує, спонукає переглянути погляди на себе, світ, на гордощі, на любов і дружбу. Маленька книгарня вирушає в символічну подорож Сеною, щоб допомогти Одинакові з друзями знайти втрачений сенс.

Щодо стилю: мішанина. Тут і часом глибокі, а часом поверхові афоризми, і сентиментальні пригоди, і французький колорит (принаймні, так я собі й уявляю Францію), тут іронія й еротика, пригоди, рецепти, добре продумані головні персонажі і, звісно ж, багато-багато книжок. За жанром я б визначила твір як трагікомедію. Текст дуже атмосферний, тому, думаю, багатьом сподобається, багато хто пустить сльозу на останніх сторінках. Але книжка дуже ванільна. Треба бути готовим до передозування няшностей, до "ідеальних" чоловіків, які приготують вечерю, станцюють танго, відкохають як слід, розмовлятимуть завжди про доречні речі, а мовчання з ними буде таким наповненим! Ну, тобто, видно, що жінка писала:) Чоловіки так не говорять, не поводяться. Принаймні, не кожен чоловік. А в романі такі всі, і це зло, бо саме через такі тексти якраз і відбувається тепловий удар реальністю, надто в романтичних начитаних дівчат, які є головною аудиторією книжки. 

Водночас, попри дике місиво рецептів, афоризмів і елементів психологічної драми, я не можу сказати, що книжка мені не сподобалася. Так, не без умовностей, але такий жанр, і виконано бездоганно. Хоч персонажі неправдоподібні, химерні, в цьому також є родзинка. Тому назагал раджу читати. 

Далі говоритиму не про художні книжки. Вирішила почитати щось, аби вдосконалити знання рідної мови. Звернула увагу на такі новенькі видання:

Наталія Клименко, Павло Мельник-Крисаченко "Українська легко!" (КСД) — це видання виявилося мені ніби знайомим, адже йдеться про симпатичного Лепетуна (у варіаціях різних людей Перчика, Штучку тощо). Час від часу зазираю на сайт "Мова — ДНК нації", де виконую диктанти, перевіряю себе на знання наголосів, стилістики тощо. Так ось, "Українська легко!" — це ніби конспектик сайту, куди вміщено найголовніше й найцікавіше. Насправді, погортавши книженцію, зрозуміло, що не така вже українська й легка :) Особливо щодо наголошування слів, де не існує правил, а тільки аргумент "бо так є". 

Я провела експеримент і читала Лепетуна в метро. Люди не соромилися зазирати в книжку, схилялися над нею, аж часом хотілося руками відштовхнути. Ну, але я ж не "Saint Porno" читала, на здоров'я! Підсумки експерименту: Лепетун привертає увагу, формат книжки ідеально відповідає призначенню.

Ще одна корисна книжечка для тих, хто хоче вдосконалитися, — "100 експрес-уроків української" Олександра Авраменка (#книголав). А це вже конспект коротеньких відеороликів, що їх транслює канал "1+1". У книжці вміщено мовні поради на щодень, доповнені кумедними малюночками для кращого запам'ятовування. Теж корисно мати вдома. 

Ось таким плідним виявився для мене перший тиждень зими.

Далі буде! :)

Бійся геному свого

Збірка малої прози «ДНК» цікава передусім експериментальним задумом. Семеро знаних українських авторів долучилися до спільного проекту, написавши по одному тексту й об’єднавши їх так, щоб вийшов роман у новелах. Та й за сюжетом книжка починається з експерименту, коли український доброволець погодився взяти участь у публічній реконструкції своєї ДНК. Крок за кроком перед юнаком постає правда про свій рід…

Семеро зіркових авторів під однією обкладинкою

---

До збірки увійшли оповідання Сергія Жадана, Юрія Винничука, Ірени Карпи, Олександра «Фоззі» Сидоренка, Андрія Кокотюхи, Володимира Рафєєнка і Макса Кідрука. Неподібні за творчими манерами автори представили твори, персонажі яких живуть в різних місцях, мають різний рівень освіти, достатку, національної свідомості, спілкуються різними мовами. Сюжети наскільки різні, що тільки вступ, у якому пояснено, що йтиметься про один рід Чумаків, стягує докупи строкаті клапті текстів у одну ковдру.

Чи готові ми до правди?

---

Дія розгортається 2021 року в Китаї. Український студент одного з університетів погодився розшифрувати свій генетичний код – і перед ним постало сім історій про своїх пращурів. Реконструкція роду – це такий собі портрет України в обличчях. І, як ми вже звикли, і цього разу портрет вийшов непривабливим.

Студента звати Андрій Чумак, і на думку одразу спадає Андрій Чумак із «Саду Гетсиманського» Івана Багряного. У тексті Багряного Чумак – утілення найкращих рис українця, він просто-таки незламної волі людина, патріот, бунтар – і рід його теж постає таким. Андрія Чумака з “ДНК” гени трохи підвели: є серед його пращурів і зрадники, і фанатики, а переважно просто люди невизначених поглядів – відповідно до невизначеності свого життя, на яке впливала хитка ситуація в країні. Тому в «ДНК» нема ура-патріотизму (та й узагалі не йдеться про патріотизм), натомість більше правди про людське виживання.

З одного боку, це чесно. Бо справді людині годі розмірковувати про батьківщину, коли вона має насущні проблеми й при цьому постає як жертва вічної кризи країни, якій байдуже до людей, а тим, загалом, начхати на країну. Та й де вона, та країна, які її кордони в буремнім ХХ століття?

З другого боку, прикро, що автори ніби умисно не торкнулися якихось позитивних сторінок нашої історії, позбавивши Чумака оптимізму щодо своїх предків. Але і ця думка теж цікава: якщо будь-кому з нас можна було б узяти участь у схожому експерименті, не факт, що нам приємно було б зазирнути в дзеркало свого роду. Бо історія – штука складна. Може, краще не все знати. Чи принаймні не зараз.

З-поміж усіх історій найбільше мене вразило оповідання Фоззі «Гены Гены». У ньому йдеться про ядерний вибух, що стався 1972 року на Харківщині. До вибуху, що спричинив екологічну катастрофу й забрав життя багатьох, вдалися в робочому режимі програми використання атомних вибухів в «цілях народного господарства». Тоді таким чином розкрили газову свердловину, аби запобігти аварійному витоку газу. Людей про це не попередили. Персонаж оповідання Гена побачив атомний гриб, коли повертався додому з дружиною й малим сином. У підсумку ця катастрофа розлучила його з рідними й призвела до радіоактивного зараження і смерті.

Оповідання написано динамічно, до моменту з катастрофою – іронічно й легко, але наприкінці коротко, сильно і страшно. Не відпускає. Причому навіть не так доля персонажа, як факт, що про ядерні випробування в цивільних цілях досі мало хто знає. Я, наприклад, не знала, що до Чорнобиля в Україні вже сталося кілька катастроф, більшості з яких можна було запобігти. Але в країні, де «народу хватало», таким не переймалися.

Скільки авторів – стільки й стилів

---

Стиль збірки «ДНК» – це сукупність індивідуальних стилів згаданих письменників. Якщо пише Жадан, то й у тексті про ХІХ століття можна впізнати його почерк. Якщо Винничук – то будуть діалектизми, батярське арго і все інше, до чого ми звикли. Важливо, що збірка двомовна, так історії українців з різних куточків звучать переконливіше.

Загалом задум «ДНК» цікавий, але сама збірка надто лаконічна. Проситься більше персонажів, а ще – яскравіше прописані зв’язки між поколіннями. Бо екзистенційна прірва прірвою, а все-таки окремі оповідання існують наскільки ізольовано одне від одного, що композиція має трохи штучний вигляд. Та якщо уявити собі перспективу розвитку цієї теми із залученням нових авторів, то це могло б бути дуже круто.

Для любителів сучасної української прози

---

«ДНК» може зацікавити будь-кого, хто любить сучасну українську прозу, оповідання й експерименти. Мені ж збірка заімпонувала й тим, що відкрила кілька нових літературних імен.

---

Схожі книжки: Сергій Жадан «Месопотамія», Юрій Винничук «Цензор снів», Макс Кідрук «Зазирни у мої сни»

http://blog.yakaboo.ua/bijsya-genoma-svogo/

Менше знаєш, краще спиш

Щойно дочитала книжку Макса Кідрука "Зазирни в мої сни" (КСД). Важко про неї говорити без спойлерів, але треба.

МЕНЕ НЕ ВЛАШТОВУЄ ТАКИЙ ФІНАЛ!

Хоча якби фінал був би іншим, це було б неправильно.

Все, видихнула. Тепер від емоцій до суті.

Я вперше читала Макса Кідрука. Досі байдуже минала полички з книжками цього автора. А все через армію його фанатів. Мене лякає, коли багато людей так галасливо фанатіє від когось. Тоді моя поведінка така: я або вникаю і роблю свої висновки, або лінуюся і відстовбурчую мізинчика, типу, це масове і не для мене. За другий варіант себе не поважаю, тому що це банальна лінива відмазка. 

Адже золоте правило гласить: не таврувати авторів і тексти, доки не ознайомишся. Тож заради справедливості пообіцяла при нагоді прочитати щось із творчості Макса Кідрука, а для початку погортати статтю на вікі.  Погортала, лишилася приємно вражена і попередньо прикинула, що, в принципі, людина, яка має такий цікавий життєвий досвід мандрів, негуманітарний склад розуму і при цьому ще й літературний хист, може написати щось цікаве. Так от, "Зазирни в мої сни" — це насамперед цікава книжка з динамічним непередбачуваним сюжетом (і майже непередбачуваним фіналом). 

За жанром, як підказує анотація, збагачуючи мої знання з теорії сучасної літератури, — "суміш динамічного техно" (?) та лячної містики (!). Суміш, треба сказати, вдала. Мені з перших сторінок нагадала "Сяйво" Стівена Кінга, одну з наймоторошніших книжок із прочитаних. У "Сяйві" йдеться про крейзонутого малюка (хоч і татко там дай боже), так само і в "ЗУМС" потойбічна сила вселяється в малого Тео (щоправда, йому з татом пощастило значно більше). 

Під час нескладної операції з видалення гнійника за вушком серце малюка Тео несподівано перестало битися й зо хвилину мовчало, лишивши хлопчика на межі життя й смерті. Хоч  лікарям і вдалося врятувати дитину, та батьки рано зраділи: з сином стали відбуватися дивні, моторошні речі. То заклякне як вкопаний, то зчинить дикий, неприродний вереск, то видасть на-гора якусь інформацію, що нею дитина не може володіти.

Ось така зав'язочка. Здається, що головний персонаж тут Тео, проте ні, оповідач і протагоніст тут Мирон Белінський, тато Тео. Турботливий батько, вірно закоханий у дружину чоловік, життя якого розбивається ущент після фатальної операції. Але Мирон здаватися не звик: він усе зробить заради щастя своєї сім'ї!

Тепер про сім'ю. Хоч у "ЗУМС" родинно-побутова проблематика не на чільному місці, мене вона вразила незгірш містичної складової. Це класно, коли історія про зло, що вселилося в свідомість дитини, сплітається із буденними правдивими колізіями про стосунки між чоловіком і жінкою. До речі, давно не читала текстів, у яких саме жінка виявиться стервом, що зруйнувало ілюзію щасливого шлюбу. Зазвичай всіх псів спускають на чоловіків :) 

Окрім родинних, автор порушує й глобальні суспільні теми, як-от наркоторгівля, тероризм. Усе це дивним чином згущується над життям ні в чім не винного хлопчика.

Спектр тем приблизно зрозумілий, та до чого ж тут, урешті-решт сни? А до того, що новітні технології (частково реальні, та все ж більше нафантазовані автором) дозволяють споглядати образи, які людина бачить уві сні. Так вчені, до яких через низку карколомних обаставин потрапляють Мирон із Тео, можуть відстежувати, що сниться Тео і що його лякає. І вченим вдається побачити, хто мучить хлопчика! (я думала, це був якийсь дух, що переселився в хлопчика з його улюбленої іграшки, але ні:). Все набагато гірше. І значно глобальніше, ніж можна було собі уявити. Як бути з цим знанням далі?

У підсумку все завершилося логічно. Не так, як би мені хотілося, але так, як диктує жанр. А ще жанр диктує поринати в морок, тремтіти від передчуття жаху, невідомості і невідворотності смерті. Рекомендую читати книжку перед сном, так враження гостріші:) Та й не перед сном теж рекомендую, особливо тим, хто, як і я, любить розширювати читацькі горизонти.

Плакати чи не плакати: ось у чім заковика

Ця книжка на одну з  тем, що зачіпають за замовчуванням. Типу смерть улюбленої вірної тварини, війна, аборт, насильство, геноцид абощо. По щирості, мені просто страшно співвідноситися з персонажами і при цьому знати, як усе закінчиться. Захищаюся, буцім, все одно фінал передбачуваний, а насправді просто не хочу знову в це заглиблюватися, не хочу переживати, не хочу навіть уявляти всіх жахів.

Ось чому мене дивує трохи, що такі досить банальні з художнього погляду тексти знову й знов завойовують серця мільйонів. Мало вам було Джиммі Саліван з “The Walk to Remember” Ніколаса Спаркса? Полегшало, коли прочитали “The Fault in Our Stars” Джона Гріна? А ось ще можна поплакати над “До зустрічі з тобою” англійки Джоджо Мойєс – понад 5 млн примірників продано, отже, приблизно стільки людей знемагали над книжкою: чи вдасться Луїзі повернути візочнику Віллу смак до життя?

Далі працює схема: хтось не хоче жити, хто хоче врятувати зневіреного. Починається все з прогулянок і милування красою довколишнього світу, пошуку втіхи в малому. Далі їжа, потім незмінно подорож. А коли все налагоджується – бац – лікарня, діагноз нагадує, що ланцюжок життєвих утіх закороткий і не дозволить вийти за певні межі. Але ж є любов, хіба не варто жити заради неї? Щойно приходить розуміння, що, мабуть, варто, приходить автор і відбирає життя в одного з персонажів, а читачеві як компенсація за шок пропонують завжди однаковий месидж, типу, життя прекрасне, цінуй кожну мить, радій їй. Так що, певною мірою, усі згадані романи, а тим більше фільми, автори позиціонують як життєрадісні. Але, як на мене, зовсім вони не життєрадісні, вони гіркі, страшні, болючі. І щось у мені протестувало, коли у фільмі Джиммі Саліван красива й радісна йшла до шлюбу зі своїм Лендоном, хоча в книжці вона була вже така заслабла, що не могла ходити. Цей епізод в авторському задумі зовсім не щасливий, від нього віє розпукою.

“До зустрічі з тобою” не менш болісна книжка про кохання двох людей, які за інших обставин навіть не озирнулися б услід одне одному. Красунчик Вілл – один із тих чоловіків, хто мав би рулити світом, якби не нещасний випадок. Дивачка Луїза натомість людина, що не переймається питаннями особистісних досягнень і просто любить свою тихеньку роботу в кав’ярні, зустрічається з юнаком, звихненому на спорті, і намагається допомагати фінансово залежним від неї батькам і сестрі. І от Вілл і Луїза знайомляться. Як можна здогадатися, її дивакуватість і життєрадісність мають змінити світогляд депресивного знерухомленого парубка.

Раптом Луїза дізнається, що Вілл не годен більше так жити, він втомився залежати від інших і прагне, щоб йому не заважали зробити свій осмислений вибір – звернутися до швейцарського “Диґнітасу”, де за бажанням людини їй безболісно вкорочують віку.

Ця проблема – ставлення до евтаназії – єдине, що утримувало мене біля цієї книжки, бо я для себе намагалася визначитися, як я до цього ставлюся. Усе решта: сюжет на сльози, те, як Луїза з Віллом змінили одне одного, романтичний антураж скидалися на те, що я все це вже десь бачила і чула. Утім, раз дочитала книжку, напевно, чогось чекала. І було прикро визнати, що не помилилася з фіналом, хоч якби помилилася, то б дорікала авторці за недостовірність і мильоноперність. А так вийшло якось… Переконливо, чи що.

І ще мені сподобався заголовок. “До зустрічі з тобою” – це, як я думала, зміна Віллового життя після того, як він зустрів Луїзу. Проте ні, навпаки: якраз Луїза змінилася, це нерухомий Вілл відкрив їй новий погляд на себе, свої можливості. На те, що вона варта більшого. Ну і що життя прекрасне, що треба цінувати кожнісіньку його секунду – себто те, що завжди усвідомлює людина, коли віднаходить кохання.

Кажуть, що ця історія має продовження, хоч я не уявляю, як таке можливо. Тому не намагатимуся читати і навіть не впевнена, що дивитимуся фільм, прем’єра якого в нас відбулася щось із місяць тому.

Хоча кого я обманюю: звісно, подивлюся.

PS: усі люблять лаяти "КСД" за надбалі переклади чи невичитані тексти, а я принагідно похвалю: мені сподобався і переклад, і літературне редагування: подеколи незвично, але загалом розкішно. Сподіваюся читати такого більше.
(джерело: http://blog.yakaboo.ua/me-before-you/)

We were liars, або посторінкова паранойя

П'ять хвилин тому перегорнула останні сторінки книжки "Ми були Брехунами" Емілі Локгарт. І вперше пишу відгук по дуже-дуже гарячих слідах, без роздумів про композицію посту, без особливого добору слів. У процесі короткочасного читання (це книжка на кілька годин) я порівнювала свій стан з відчуттям, ніби величезний чізбургер женеться за тобою по вулиці і стікає ароматним сиром під ноги, але ж ти на гречаній дієті, ібо корисно.У підсумку я все-таки з'їла той чізбургер без докорів сумління. 

Я знала, що в книжці неочікуваний фінал, і весь час намагалася його передбачити. Частково мені це вдалося, але все одно здригнулася після того речення. Не можна довіряти книжці з Брехунами у заголовку. Не можна знати, що тебе можуть обманути. Не можна радіти, що тебе все-таки обманули. 

Багато острова і трохи божевілля. Цей острів належить одній багатій родині Синклерів. У цій родині — дідусь-власник всього, троє його доньок кожна зі своєю драмою і його онуки — красиві підлітки кожен зі своїми мріями й передбачуваним щасливим майбутнім. Усі живуть легким життям, їдять чорничний пиріг і валяються на моріжку у роздумах про майбутнє, споглядаючи ігрища золотавих ретриверів. У цих розкішних декораціях головна героїня Кейденс закохується у зведеного брата Ґета, головна проблема якого в тому, що він не-Синклер, в сенсі, кров не блакитна, і цього не змінити. Почуття любові між Кейденс і Гетом взаємне, і це терпке літо обвалюється на голову закоханих усім своїм нестерпно радісним тягарем, але раптом щось стається, Кейденс хворіє, потім трохи одужує і не може збагнути, що саме сталося?

Якщо я увімкну зануду, то почну комизитися, що так не буває, що тут надто велика умовність, дешевий прийом із втратою пам'яті, і я не подарую цього авторові.

Разом із Кейденс я намагаюся розплутати, в чому справа і хто насправді Брехун? Я усвідомлюю, що авторка грається з Брехунами, що література — це найпрекрасніша брехня на світі. Я хочу відчути на нюх, де саме авторка мене відволікає, а де кидає ниточки підказки, вони повинні бути, просто зобов'язані! Напівбожевільний дідусь, дивна поведінка тітки... Не можна вірити твору, де є божевільні, бо буде як з "Островом" із ді Капріо в головній ролі.  Не можна думати, що собаки — це просто собі собаки, вони теж не просто так бігають на тлі подій.

Багаті теж плачуть, багаті теж дріб'язкові й ледачі, коли тобі дістається все, ти здатен на ніщо. І хочеться дурного дитячого бунту, аби тільки все стало простіше і справжніше, але часом через дурний максималізм трапляється непоправне. На це непоправне тебе і нагнітають усю цю книжку, зі сторінки до сторінки. і хоч відволікають усілякими знайомими казочками на сучасний лад (до речі, це авторці дуже круто вдалися ці вставки), ти все одно не хочеш втрачати пильності, бо точно знаєш, що ось на цій сторінці, тут-і-тепер, тебе намагаються обдурити.

Взагалі, ця книжка для підлітків. Так, я трохи охолола і можу вже сказати, що багато тут підліткового максималізму, наївного і передбачуваного. Тут все якесь спрощене, як і вимагає жанр, де головне — динаміка і нагнітання, нагнітання і динаміка. Але якщо ви іноді любите читати книжки і дивитися фільми, де все з ніг на голову, то купіть цю книжку.

От і я теж іноді полюбляю їсти чізбургери.

... Ще раз розгорнула книжку. Будиночок на першій же сторінці. За носа водили з першої сторіночки, а я й раденька.

Читайте книжечку, читайте. Беріть на морько, запускайте ніженьки в пісочок. Читайте книжечку про літечко, і хай вас теж обдурять.  Вам сподобається. 

Ще раз про Велику Вітчизняну і Другу світову

Ану, хто знайде три неточності в реченні «Радянські війська визволили Україну від фашистських загарбників 28 жовтня 1944 року»? Знайшли? Молодці) А ні — ходіть читати книжку «Війна і міф. Невідома друга світова», там багато цікавого, і не тільки про невіглаську плутанину термінів «нацизм» і «фашизм».

Назву кілька міфів, про які йдеться у книжці (усього 50):

Радянський Союз завжди був непримиренним противником німецьких нацистів

Війна для України почалася 22 червня 1941 року

Розстріли поляків у Катині здійснили нацисти

Дніпрогес у Запоріжжі, Хрещатик та Успенський собор у Києві підірвали нацисти

У 1941-му Радянський Союз не готувався до війни

Українці — чемпіони з колабораціонізму у світі

УПА — «гітлерівські посіпаки» і проти нацистів не воювали

Кримські татари — народ-зрадник

Це частина тих міфів, які таким, як я, розвінчувати не треба, тому що з уроків історії України відомо, що УПА воювала проти двох режимів; що іще до початку так званої ВВВ СРСР готувався до нападу; і що для українців війна почалася 1939 року і т. д. Утім, розумію, що мені просто пощастило з учителем історії, може, не у всіх такі були. І тому бодай ознайомитися з книжкою варто, щоб відкрити для себе багато нового і якщо не повірити в усе, то хоча б засумніватися в деяких «фактах». Навчена сумніватися в усьому, сумнівалась і я, але з подивом виявила, що про все це я звідкись уже знаю, і то не тільки з підручників, а й з іншої літератури, зокрема й художньої. І завжди ці пазли сходяться: ось вам розповідь про те, хто насправді знищив Хрещатик, і можна не йняти віри, що це зробили «свої» радянські спецслужби, але про те ж саме я читала в «Бабиному Яру» Анатолія Кузнєцова. Про те, як «радо» українці вітали прихід радянських військ можна прочитати в «Танго смерті» Юрія Винничука (хоча я все ж думаю, що письменник багато чого перебільшив). Ну а про підготовку СРСР до Другої світової можна прочитати у книжках Віктора Суворова, той-таки «Криголам». І так по крупинці по зернинці якось вимальовується картинка, хоча для мене головний посил книжки такий: не варто вірити будь-кому, а, особливо, засобам масової інформації в умовах кризи.Краще більше читати й читати різне.

Що у книжці добре, так це її лаконічність і структурованість. Розрахована на справді широку аудиторію. Кожна стаття містить тезу, тобто суть міфу, далі йде його розвінчання на основі фактів і документів. Міфи ці різні — від напівправди про ОУН і УПА до «матчу смерті». Різнорідність міфів і фактів об’єднує одна думка: саме бездержавність країни породжує такі глибокі історичні травми, трагедії і віру в маніпулятивні побрехеньки. Ототожнюючи себе з українцями із Західної України, ніколи не скажеш, що до 1941 року в Україні не було війни й що Акт злуки відбувся з приходом Червоної Армії на Західну Україну, а не 1919 року.

Єдине, що мене турбує принагідно до цієї книжки: на кого вона розрахована? Ті, хто. грубо кажучи, вважають С. Бандеру ворогом і поплічником «фашистів» не змінять думки, хоч скільки не пиши. Решта якось вже зрозуміли, якою насправді була його історична роль. Хай там як, ніколи не пізно дізнаватися щось нове про свою історію, сумніватися, вчитися відрізняти правду від брехні й радіти, радіти, радіти, що зусиллями багатьох патріотів попри всі катастрофи ми ще збереглися як нація.

Трагедія, написана як казка

"Якщо на сторінках книжки з'являється хлопчик на ім'я Оскар, чекай несподіванок", - жартома подумала я, розгорнувши роман Джонатана Сафрана Фоєра "Страшенно голосно і неймовірно близько". Просто літературні Оскари асоціюються в мене з "Бляшаним барабаном". Оскар Шелл із роману Фоєра, звісно, суттєво відрізняється від Оскара Мацерата із роману Гюнтера Грасса, однак обом хлопчакам судилося жити в час історичних катастроф і протестувати проти них: Оскару Мацерату - виклично, Оскару Шеллу - непоказно, однак обом - страшенно голосно, бо всі трагедії світу часом стаються неймовірно близько до кожного.

Роман Джонатана Сафрана Фоєра - про батьківську і синівську любов. Коли батько Оскара Шелла загинув під час теракту 11 вересня 2001 року, син відмовився прощатися з ним, оскільки знайшов серед його речей ключ, що мав би кудись його привести. Чіпляючись за цю загадку як за останню пригоду, в якій він може взяти участь разом із татом, Оскар вирішив попри все знайти замок, до якого підійде ключ. 

Це як персонажі казок, що прагнуть до мети, дорогою зустрічають нових персонажів і далі мандрують разом. Оскар Шелл просто шукав замок до свого ключа, натомість розкрив кілька життєвих драм випадкових і не зовсім випадкових людей.

Джонатан Сафран Фоєр належить до письменників, які мають свій стиль. Я трохи знайома з його твором "Все ясно", головним чином, завдяки екранізації Ліва Шрайбера. У головній ролі там знявся Елайджа Вуд. Він зіграв американця, що приїхав в Україну, щоб знайти жінку, яка врятувала його діда під час геноциду євреїв. Ще з тієї екранізації очевидний інтерес письменника до колекціонерів деталей, що постають як факти життєвих трагедій багатьох людей.

Оскар Шелл - теж колекціонер. Він збирає спогади і не хоче прощатися з болем. Матеріальність цих деталей втілена і в книжці - окрім тексту, до книжки увійшли світлини не пов'язаних між собою речей: ключів, будинків, тварин. Вражає відоме фото "Людини, що падає" - символ людського відчаю під час катастрофи. Однак у течці спогадів Оскара Шелла розкадровка розставлена у зворотньому порядку, і людина ніби падає догори - хлопчик мріє про те, щоб час відмотався назад, щоб тато не опинився в одній із веж тієї фатальної миті.

Зворушливо подана й історія взаємин між бабусею і дідусем Оскара, який став свідком бобмардуванням Дрездена у Другій світовій і втратив у тій трагедії свою кохану - рідну сестру бабусі Оскара. Кохання і старість, любов до минулого, трагедії старих людей, спокута батька-зрадника, його листи до сина, якого не бачив і якого втратив у катастрофі - до всього цього можна по-різному ставитися, але не можна лишитися байдужим.

Я не можу назвати роман "Страшенно голосно і неймовірно близько" захопливим, хоча в ньому є кілька несподіваних сюжетних поворотів, коли серце падає під ноги. Однак цей текст дуже майстерно написаний, впевнена, що його численні символи не дадуть спокою спраглим на аналіз тексту філологам:) Насправді - це велика насолода спостерігати за "творчою кухнею" Дж.С.Фоєра - як він веде оповідь, як він вигадує нових персонажів, ненав'язливо привідкриває їхні історії, щоб на якійсь сторінці влучно дати під дих читачеві. Усі ці деталі і детальки, ці листи від Стівена Хокінга, ці захоплення Оскара, його трагікомічні діалоги з дорослими заворожують. Кожен персонаж - оригінальний, нема жодного шаблону, автор працював над кожною історією, щоб зробити її казковою і водночас до болю реалістичною. Навіть мати Оскара, яку я спочатку мала за "недописаного" персонажа, наприкінці роману "вистрелила" так, що стало зрозуміло, чому автор так мало говорив про трагедію цією жінки. 

Якби існував сайт "Книгопошук" і там був розділ "Якщо вам сподобалася ця книжка, не пропустіть...", я б у список пов'язаних за змістом книжок додала б "Помаранчеву дівчинку" Юстейна Гордера. Не тільки тому, що і там, і там є мотив листовного спілкування між мертвими і живими, - ці книжки однаково щемні і добрі. Взагалі я вважаю, що люди, яким подобаються такі книжки, не можуть бути злими і цинічними. Тож якщо світ справді зачитався романом "Страшенно голосно і неймовірно близько", то світ має шанси на хороші зміни. 

Територія шлюбу, територія жаху

Є книжки, на які пишеш рецензії, а є такі, які просто хочеш порадити почитати. 

"Дівчина в потязі" - саме така. 

Я читала її на роботі, в метро, в гостях, на зупинці, вдома на дивані, на кухні, під час крутіння хулахупа. Навіть у черзі в супермаркеті аж зубами клацала від нетерпіння знову розгорнути чорну книжку з недоладним заголовком "Дівчина у потягу". Але байдуже на ті помилки, якщо тобі справді цікаво. Якщо по-справжньому страшно, і кожен різкий звук розбиває ту густу інтимну тишу, що виникає між тобою і книжкою, лякаючи, змушуючи серце битися частіше. 

Я потираю руки від задоволення, я тріумфую - мені давно не було так моторошно від чорних літер на білому тлі. 

Найстрашніші жахи часто відбуваються на території шлюбу - зовні часто ідеального. Якщо ви бачите усміхнену пару, де чоловік турбується про жінку, а жінка віддячує йому любов'ю й вірністю, вважайте, що вони ідеальна пара. Тільки ніколи, чуєте, ніколи не намагайтеся довідатися про них більше. Так, ви почуватиметеся спустошеними, самотніми й недосконалими, зате не заклякнете від жаху, випадково зробивши несподіване для себе відкриття. 

Але Рейчел Ватсон виявилася надто допитливою. Після розлучення з коханим чоловіком Томом, тривалих запоїв і постійного спостереження за його новим шлюбом її життя перетворилося на жах. Щоранку минаючи свій колишній будинок, що став домом для іншої жінки, чужої дитини, Рейчел картається власною самотністю й нікчемністю. Крізь вікно потяга вона щодня кілька секунд упивається поглядом туди, де вона колись була щасливою.

І могла б бути зараз - як і Том, як і його сусіди - красива пара Джесс і Джейсон.

Але настає день, і Джесс зникає, а Меган відчуває, що може допомогти Джейсону її відшукати.

Це я так по-своєму переказала анотацію. Бо безсила говорити про сюжет - щоб уникнути спойлерів.

Натомість скажу, що мене вразило. Майстерність оповіді авторки, Поли Гоукінз і простота тих засобів, до яких вона вдається, заманюючи читача в пастку тексту. Здавалося, це дуже пласко і просто - говорити по черзі від імені персонажів у вигляді щоденникових нотаток. От що може бути простіше? Який літературний прийом дешевший від цього? Однак у Поли Гоукінз виходить насправді страшно, атмосферно. Психологічно напружено. А тому, виходить, майстерно.

Її персонажі одержимі. Незалежно від статі, незалежно від того, самотні вони чи у шлюбі, закохані чи покинуті. Кожен із нас одержимий минулим, яке спливло, і майбутнім, якому не судилося відбутися з нами. А ще - ненавистю до тих, хто це майбутнє у нас відібрав. 

Звісно, для посилення ефекту страху ідеться також про дітей - мертвих, живих і ненароджених. Дітей, яких хотіли, і дітей, які виявилися непотрібними. Без незримої присутності образів дітей, які й слова не вимовляють упродовж усього роману, не було б так моторошно. Черговий дешевий прийомчик, який пробирає до кісток, і ти пробачаєш авторці.

Ну і несподіваний фінал. Я не могла уявити, що моральною потворою виявиться саме цей персонаж. Хоча я й не намагалася уявити - просто читала і хвилювалася, що дедалі більше сторінок лишаються придавленим великим пальцем лівої руки.

Словом, лишається чекати фільму. "Дівчину в потязі" покажуть 2017 року, а зараз готуються знімати. Серед тих, хто гратиме у психологічному трилері, - Емілі Блант, Джаред Лето, Джастін Теру. Я уявляю, як хвилюються актори, читаючи сценарій, і думаю: можливо саме зараз хтось із них перегорнув останню сторінку книжку, як це сьогодні зробила я.