субота, 22 жовтня 2022 р.

Книжки, щоб читати українською. Суб'єктивно і достеменно

 Не люблю фрази "мене часто питають...". Іронія в тому, що цей допис я не можу почати інакше. Бо мене направду дедалі частіше запитують: що почитати тим, хто хоче читати українською? Де чарівний список творів, який може привернути увагу й полонити серце?

Я зволікаю з відповіддю і не даю таких списків здебільшого. Хоча вони в мене насправді є. 

Інша річ, що вони є окремі для кожної людини, яку мені випала радість навчати української зараз. 



Цей пост складатиметься із двох частин. Перша  про мене. Її можна одразу пропустити й читати другу, де будуть ті-самі-списки, які можна брати й упроваджувати у своє педагогічне/читацьке життя. Але оскільки блог веду (вела?) для себе, то хочу зробити й цей аналіз, адже всі літературні враження відбуваються на перетині кількох світів: автора, читача і посередника. Тут-і-тепер я дуже чітко відчуваю свою місію. Учителя. Посередника.

Проєктор

Тривалий час у моєму читанні була глибока криза. Мені здавалося, що я  або нічого не розумію з прочитаного, або все це так очевидно, що навіщо про це писати. Відповідно, писати відгуки взагалі припинила, бо переросла цю діяльність на своєму світоглядному полі.

Припинити читати я натомість не зможу ніколи, навіть якщо криза. Це надто сильна звичка. Потужний допінг. Безпомильне мірило життєрадісності. Читання  це моя нормальність. Якось я хотіла лишити це тільки собі. Та зараз обставини просто і безпосередньо вказують на те, що я так більше не можу розкошувати й лінуватися. Можу бути корисною для інших і повинна працювати.

Уперше відчула це, коли відгукнулася на запит навчати дитину літературного аналізу. Бодай мінімальних навичок. Я подумала, що не впевнена, чи сама ідеально вмію це робити, але життя вже навчило мене пробувати, а потім дізнаватися. Лишати право на помилки. 

І дитина, що називається, захопилася читанням. Одразу скажу, що вона була готова до навантажень, і читацьку культуру в її родині плекали. Хлопчик читав по сто сторінок на день і просив іще. 

Я подумала: чому б не спробувати це з дорослими?

Мені щастило, бо мої учні самомотивовані. Мої дорослі  це російськомовні в побуті люди, які хочуть говорити українською.  Моя єдина умова  читати те, що я проситиму, на додачу до мовних вправлянь. Від травня і до сьогодні почуваю колосальну відповідальність, бо поставила собі на меті випрацювати в цих людей звичку читати, а далі вони й самі вже не зможуть - спершу без моїх порад, а коли вони вже сформують свої смаки і запити (якщо досі ні), то ми відпустимо одне одного, і вони вже не зможуть самі без себе. Такий мій підступний план.

За кілька місяців у більшості моїх учениць та учнів ця звичка виникла вже. Я чула саме те, заради чого працюють учителі: "я полюбила читати", "чекаю на заняття" і тощо-тощо. Причому часто-густо ми відходимо саме від дистильованого мовного блоку у форматі підручника й просто обговорюємо твір. Як уміємо. 

Я зробила попередній висновок: дорослі засумували за читанням.

Підтвердили цю гіпотезу й групові заняття з дорослими. Старий добрий формат читацького клубу, де я модераторка, а говорять вони. 

І тут постала потреба у текстах. Це найскладніше. Лежиш, заплющивши очі, й поринаєш у палац пам'яті, як Шерлок Голмс у фільмі. Плаваєш від автора до автора, згадуєш його твори. Й оцінюєш імовірність, за якою твої смаки можуть перетнутися зі смаками людини, яку знаєш годину свого життя. Це надзвичайно бадьорить. Дух дослідництва.

Що ж спрацювало?

Безпечні перехрестя

У роботі я не обмежуюся тільки українською літературою. Часом даю перекладні твори. Майже всі вони  оповідання або новели. Як я вже писала, кожен учень чи учениця  це окрема дорога, яка іноді приводить до несподіваних експериментів. Наприклад, читали оповідання Кена Лю "Вдалого полювання", заговорили про наукову фантастику, про фільм "Прибуття". Я згадала, що цей фільм має літературну основу, і Юлі, моїй учениці, надзвичайно захотілося почитати це оповідання, що розрослося аж у цілий фільм. Українською Теда Чана не переклали, російською ми його читати не захотіли. Отже, читали англійською і перекладали українською окремі сторінки. Як уміли:)

Тож ось вони, два оповідання, із яких можна почати розмову і про ідентичність, і про протистояння традиції та прогресу, і про панування однієї мови над іншою, якщо хочете. 

"Вдалого полювання" та "Паперовий звіринець" Кена Лю. Українською перекладено у видавництві BookChef. Навздогін обговоренню текстів можна подивитися серію "Вдалого полювання" із нетфліксівської відеоантології "Любов, смерть і роботи". Апробовано на індивідуальних заняттях із дорослими та на читацькому клубі з підлітками. Жодного байдужого відгуку. Купити можна тут

Далі можна взяти щось з української літератури. Щось, про що точно не розповідали у школі. Якесь незнайоме ім'я і небанальну тему. Цьогоріч я давала дорослим (зокрема на групових заняттях) оповідання Михайла Могилянського "Наречена". Для інтриги можна сказати, що це еротичне оповідання. У цілому так воно і є (недарма ж за оповіданням зняли фільм до відеоантології "Острів любові", і то ще в 90-х роках). Пригадую, як батьки зачиняли двері, щоб подивитися "Острів любові", ось чому цей серіал мені так запам'ятався, хоч повністю його я не бачила. Менше з тим. "Наречена" написана понад сто років тому. Це історія, як дівчина їде на своє весілля, але в потязі зустрічає незнайомця. І...

Обговорювати це оповідання у групах особливо цікаво. Тут і про сам образ поїзда в літературі модернізму можна говорити, і про небанальний вчинок дівчини, і про тогочасну долю жінки, якщо брати координати "народження  шлюб  діти  смерть". Надзвичайно цікавий автор. Якось я під наставництвом Юрія Коваліва писала передмову до видання Могилянського. А вийшов том у серії In сrudo видавництва "Академія" (там уся серія цікава).

Від минулого можна перейти до сучасного. Попри те, що читати у фб дописи Катерини Бабкіної я не можу через світоглядні відмінності, майже завжди я починаю розмову про сучасну літературу із чогось простого, зрозумілого, з нескладною лексикою, але при цьому з цікавим сюжетом, несподіваною розв'язкою та актуальним змістом. Можу порадити оповідання "Костя" про взаємини між дідусем та онукою, а також про дві війни, які пов'язують різних людей. Здається, купити можна тут

І вже після Бабкіної я обов'язково на темі зворушливих стосунків між онукою та дідусем рекомендую оповідання Іри Цілик "Помин", а також короткометражку за цим оповіданням. Хоч сама авторка каже, що вже по-іншому писала б цей твір, знала б вона, скільки людей познайомилося з сучукрліт саме завдяки "Помину". Насправді "Помин"  це лише гачок до творчості Іри Цілик, зокрема й до режисерської. І потім, звісно, я розповідаю про свій літературний і суто людський, приватний захват від родини Іри Цілик та Артема Чеха. Бо це не про твір, це про середовище. Тут я хотіла б дати посилання на збірку "Червоні на чорному сліди" видавництва "Комора", але скрізь усе розкуплено, тому ризикну порекомендувати попередницю цієї збірки  "Родимки" від видавництва "Електрокнига". Там чимало текстів перегукуються. Прости мене, боже, що я даю піратське посилання, водночас на сайтах видавництв купити неможливо і про перевидання поки не йдеться, а працювати треба вже. 

Познайомившись із Бабкіною та Цілик, можна знову помандрувати за кордон. Й ознайомитися із сучасним бельгійським автором. Моїм улюбленим Еріком Емманюелем Шміттом. "Двоє добродіїв із Брюсселя" та "Концерт пам'яті янгола". Це бездонне джерело для обговорення. "Двоє добродіїв із Брюсселя" про пару геїв та їхню невидиму, але відчутну опіку над традиційною парою. Ще не було жодного силуваного чи просто нецікавого обговорення цього твору.

Коли ми обговорюємо ці твори, то можна рухатися далі, до чогось складнішого, більшого. Обов'язково  Коцюбинський, але не "Інтермецо" чи "Тіні", а, наприклад, "Лист", "Подарунок на іменини" чи "Сон". Тут треба обережно з лексикою, бо не на кожен рівень знання мови Коцюбинський годиться. Водночас відкриття під дих забезпечені. 

І так потихеньку-помаленьку можна підбиратися до Лесі Українки, наприклад, до її драм "Кассандра", "У пущі". У сучасній літературі  до Жадана (тільки спершу поезія, бо це, як на мене, для читачів-початківців простіше в якомусь сенсі). Можна пробувати і Забужко, але без сподівань, що хтось точно дочитає до кінця. Я давала "Сестро, сестро", обговорення в групі вийшло цікавим, але не всі змогли опанувати. Ну і теж, тут треба дивитися на рівень знань української в цілому.

А далі... А далі просто космос. У мене перехоплює дух, коли я просто думаю про те, як людина вперше почує... ну, скажімо про Віктора Петрова. Або про ... Ганну Барвінок. У неї не просто красива і багата мова, і так, вона цікава не лише тим, що одного непрекрасного, як на мене, дня вийшла заміж за Пантелеймона Куліша. У її творчості є ще той горор під прикриттям оповідань з народного життя. "Вірна пара" називається. Боже. Та хіба ж тільки вони? А література діаспори? А модерна новелістика? А планета під назвою "наші 20-ті"?

Втім, це попереду, оскільки ми плануємо читацький клуб. 

Окремо треба сказати про літературу для підлітків. Я цю тему вивчаю роками і, мабуть, ніколи не вивчу. Водночас відкриття деякі є. Зараз назву кілька перекладних книжок, які точно сподобаються дітям 1012 років. Якраз учора після заняття з літератури в групи виник цей запис (це до теми "мене часто запитують"). Отже:

1. Кейтлін Аліфіренка і Мартін Ганда "Я завжди писатиму у відповідь". Про листування між дівчинкою із Пенсильванії та хлопчика із Зімбабве. Про те, що ситий голодному товариш.

2. Бодо Шефер "Пес на ім'я Мані". Нонфікшн про фінансову грамотність та те, як заощаджувати гроші. І шляхи, якими дитина може заробити гроші вже в школі (шляхи законні, не хвилюйтеся).


3. Р.Дж. Палласіо "Диво". 10-річний хлопчик Огест мріє бути, як всі. Він переніс десятки операцій на обличчі, оскільки має складну генетичну хворобу. Врешті, батьки вирішили віддати його до школи. Про істинну доброту і жорстокість підлітків (спойлер: добро перемагає). Навчає дітей правильно ставитися до чужої інакшості. Дуже добра історія. Є фільм із Джулією Робертс. Так і називається  "Диво"/"Wonder"



4. Сергій Оксеник "Лісом, небом, водою" (трилогія). Українське фентезі. Багатьом дітям подобається.

5. Макс Кідрук "Не озирайся і мовчи", "Де немає Бога". Це, звісно, для старших (давала дев'ятикласнику, який читати не дуже любить, але Кідрука уподобав). Також читаємо зараз із дорослою ученицею, дуже подобається. Простий і прийнятний, робочий варіант показати, що укрліт може бути цікавою, захопливою. 

Ну а далі все класично  фентезі, наукова фантастика, антиутопії. Про все одразу не написати, бо важить і вік, і підготовка, й азарт лектора. Дрібниць нема. 

Як і нема стандартних лекал, за якими можна радити літературу. Це завжди і про смак, і про азарт, і про готовність людини дивуватися. 

Єдине я знаю точно: запит на літературу є. І ці книжки, які я сьогодні згадали, апробовані, вони побували в роботі в різних авдиторіях і виправдали себе на 100 відсотків.

Звичайно, я розумію певну хаотичність списку. Бо тут і не хронологія, і не географія визначальні. Передусім це  мова, її можливості. І сенси. Початок подорожі в дуже різну літературу за жанрами, сюжетом, місцем і часом. 

Водночас у мене є ідеї, як це виструнчити й довести до якогось спільного знаменника. Чи під одну обкладинку навіть.

Ідеї є. Дай нам, боже, тільки часу. І сили ЗСУ. Їм передусім.



субота, 20 серпня 2022 р.

Дитяча "Гра престолів", яку написав Семен Скляренко

 Я відчула свою філологічну нормальність і розкутість саме тоді, коли зрозуміла, що зовсім не боюся суржику. Ба більше. Коли дітвора в Золотоноші каже оце “отвітила”, “одкрила”, “кажецця”, “щас”, мене це десь навіть гріє, бо нагадує дитинство, у якому я говорила так само. Ні, це не означає, що я забула російську мовну експансію або змирилася з нею. Просто моя лють філігранніша, ніж прямолінійне посипання голови попелом. Ну й іронія.



Так само з історії. Після лекції Жені Шелеста про Київську Русь я зрозуміла, що історично я якраз дуже зашорена. Тому що, коли оркостан грається в самопридуману гру “хто найбільший русич на планеті”, треба перехреститися (або плюнути і розтерти), подумати “Боже, яке кончене” і просто не грати з ними в цю гру. Бо який сенс втягувати себе в баталії на межі психічного розладу?

Розкутіше бути критичними. Розуміти, що Київ - це передусім наша історія, але ж усвідомлювати, що Київська держава і сучасна незалежна Україна - це дуже різні держави, які одна від одної відділяють сотні років. І протягом цих сотень років в нашому минулому відбулося ще багато всього цікавого, важливого і ближчого, ніж те, що було за часів Київської Русі. Хоча те, що відбулося тоді, безумовно дуже цікаве, хоча бог його знає, наскільки правдиве. 

Що ж. Міф так міф.

Романи Семена Скляренка “Святослав” і “Володимир” - це якраз про міф. Як знаємо з 5 класу, що Святослав був мужній полководець (імовірно), а Володимир - майстерним державцем (нуууу, мабуть), так про це тут і прочитаємо.

Взагалі читати Скляренка я почала тільки тому, що опинилася на невизначений час у батьків у Золотоноші. Ну й одразу - дослідження міста, музеї, села. І розуміння, що навчалася в школі, іменовану на честь письменника Семена Скляренка. А книжки жодної не прочитала. Вирішила виправитися передусім із поваги до міста, яке прихистило нас і яке є моєю батьківщиною.

Прийшла до бібліотеки, знайшла стару, витерту книжку і подумала: "Оце моє головне читання на літо".

"Святослав" - історичний роман, написаний 1958 року! Аж так давненько. Ця частина мені сподобалася більше, ніж друга (логічно що її назва - "Володимир", 1962).

Хто аудиторія роману? Дітвора. Школярі. Але й дорослі, які не будуть надмірно вибагливими до ідеалізованих у дечому образів. Це досі може бути захопливо з погляду сюжету, динаміки, карколомних подій. А що ж із темою?

Тут усе по-літописному правильно. Себто князі - красави, тому що передусім державці. Про них читати приємно, хоч вони, як і має бути, не позбавлені людських слабкостей (особливо Володимир, якому не вдалося убезпечити свої статеві пригоди без наслідків - і тут навіть автор, що пише для дітей, нічого не вдіє). Тож Володимир постає просто як дуже добра людина, душа якої відгукується до інших. От прийшла Ярополкова удова Юлія до князя Володимира в опочивальню. І як тут не втішити невістку? Десь приборкана варязька красуня Рогніда чекає на коханого князя, і кохає князь Рогніду, але ж Юлія... Спалах пристрасті. І Святополк Окаянний у результаті. Хоча хтозна, чиїм сином він насправді був - Володимира чи Ярополка. Тим цікавіше читати далі, бо неоднозначненько.

Так само, як і про запровадження християнства. Тут якраз нема сумніву у прогресивності такого кроку, але що крок був, м'яко кажучи, непростий, то автор теж це описує - і народний спротив, і особисті жертви Володимира (довелося вкотре одружитися з красунею, така судьби печать). І фінал князя, крок якого за його життя не оцінили люди, а сини вже почали міжусобитися не по-дитячому.

"Святослав" у цьому контексті постає більш цілісним, хай навіть і поганином. Заворожує лінія кохання Святослава і Малуші. Тут усе типово: автор зводить героїв і розлучає їх, далі кожен іде своїм шляхом, змінюється на кожному новому етапі випробувань, усе як і має бути за традиційними законами поетики шляху героя.

Цікавою є княгиня Ольга. Вона трохи добріша, ніж у Нестора (я сподіваюся, що ви не сприймаєте "Повість минулих літ" як достовірне джерело інформації). І теж весь час у сумнівах.

Але найцікавішими є... та-дам - образи воріженьок!

Ось тут справжня "Гра престолів".

Бо є і прекрасне підступне стерво, а точніше візантійська імператриця Феофано, що могла б написати мотиваційну книжку "Від повії - на царський трон (та ще й кілька разів)". Це щось посередині між Серсеєю і Мізинцем із "Пісні льоду та полум'я"). А де красива жінка, там і багато еротики (ну, це дитяча книжка, тож тут все за дужками, але вправний режисер міг би це довести до того ступеня, щоб ми справді лишилися приголомшеними підступністю, підлістю Феофано, її цинізмом і холоднокровністю, породженими руйнівною красою).

Взагалі, мало які воріженьки в книжці більш гидотні, ніж ті, що сповідували християнство. Братовбивство, підкилимні ігри, хіть, зверхність і все таке - ось чим кишіли візантійські палаци відповідно до книжок. Приблизно такими постають і болгари. Ну а територія наших ключових воріженьок - орків зі сходу - постає навпаки дружною, милою і приємною, адже переважно була безлюдним лісом. Тоді оркостан сягнув найвищого рівня розвитку, бо звірі не вбивають собі подібних за пралки і божевільні ідеї закомплексованих самців.

Зате все це розвиває критичне мислення - віра - це про політику (який сюрприз!). Так було, є і буде, тож варто двічі подумати перш ніж нести свої яйця і яблука в московську церкву.

Хоч образи князів, як я вже сказала, ідеалізовані, як ідеалізовані деякі взаємини між князями та їхніми рідними, мушу визнати, що читати мені було цікаво. Водночас якщо читати з дитиною, то все треба коментувати. Повторюся, текст ідеальний, щоб критично його осмислити. Цікаво можна інтегрувати з історією.

Тепер скажу ще про одну дивовижну, приголомшливу перевагу романів - це стиль і мовне багатство. Дуже рясна архаїчна лексика. Багато відкриттів. Наприклад, автор пише, що на князівських столах страви приправляли пеппером (і внизу примітка, що пеппер - це перець). Цікаво ж! А скільки щирих, красивенних, багатезних архаїзмів! Розкіш, просто розкіш.

Те саме про сюжет. Персонажів дуже багато, подій іще більше, але в цілому не буває нудно, усе доволі стрімко (хай навіть подеколи описово). Як на мене, динаміка сюжету здатна захопити читача, що засинає на довгих описах чогось. Хоча питання відчаю, хто кому Мстислав, будуть, ніде правди діти.

Висновок: читати з поправкою на час написання і з амбіціями побачити це екранізованим.

А я тепер знаю, що навчалася в одній школі із цікавим автором. Шкодую, що не читала раніше, бо в школі і "Святослав", і "Володимир" справили б на мене набагато сильніше враження.