Осіннє читання в "Tutoria": захопливо і не без дискусій

У соцмережах люди постили картинки штибу "у таку погоду найбільше щастя – сидіти вдома під ковдрочкою і читати книжечку". Ми ж у недільну непривітну днину поспішали на другу зустріч клубу "Tutoreads", і холодний вітер з дощем не стали на заваді :)

Півтора місяця тому, ще влітку, ми вибрали три книжкові новинки для осіннього читання – "Ловця повітряних зміїв" Халеда Госсейні, "Забагато щастя" Еліс Манро і "Несказане" Селесте Інґ. Жовтнева книгозустріч тривала близько трьох годин, і я хотіла б, щоб щось лишилося на згадку про цей чудовий вечір. Хоча б розхристаний пост.

Нас більшає :)

У неділю нас було вже четверо – до нас приєдналася Даша Волосожар, учениця студії. Даша прочитала всі запропоновані книжки – і "Ловця повітряних зміїв", і "Несказане", і "Забагато щастя". Однак не всі їй сподобалися однаково. Але і у викладачів смаки розійшлися – у підсумку оцінки вийшли приблизно такі: 

Мовні відкриття
Зустріч розпочалася з мовних відкриттів  (на щастя, усі три переклади дуже хороші, тож було що повідкривати). Цього разу лунали оплески українським суфіксам – хіба ж не чудові слова "газованка" і "хамлюга"? З лексики для себе виявила, що неправильно розуміла слово "зизоокий" – чогось я думала, що це коли на оці більмо, а виявилося, що йдеться про косоокість. Уперше почула слово "скромадити", тобто обдирати фарбу ("скромадив бильця, готуючи до фарбування"). Дівчата зацінили слова й словосполучення "завиграшки", "глянути незамиленим оком", "уклякнути" ("падати на коліна" і "завмирати"), "калапуцяти", "самота", "жужмитися" та ін. Звісно, трохи поговорили й про помилки: хибодруки (є в усіх книжках), і серйозніші, як-от написання слова "Кріт" (острів) через і, а не через И, як має бути. Ну, але то таке, не найцікавіше.
Найцікавішими насправді були емоційні й інтелектуальні враження від прочитаного.  А також, як не дивно, обговорення обкладинок. Найвдалішою визнали обкладинку "Несказаного" – і через колір, і через інтригу в малюнку, і (традиційно) через інтегральну обкладинку з лясе:) Я знову переконалася, що кольорова гама бірюзового кольору – актуальний тренд. "Ловець повітряних зміїв" теж виконаний у цій гамі.

"Ловець повітряних зміїв"

Ще до виходу "Ловця" я зрозуміла, що буду радити цю книжку всім, навіть попри її жанрові недосконалості. А недосконалості помітили всі – від неправдоподібної сцени бійки до надміру сентиментальних сцен (хоча з-поміж них є дуже сильні). Ми навіть обговорили фб-пост Оксани Луцишиної про "сюжетець" "Ловця" і не погодилися з нею, адже ясна річ, що це література масова, а роман так і взагалі дебютний, як тут можна очікувати чогось бездоганного? По-моєму, неправильно говорити тільки про "сюжетець" принагідно до "Ловця". Чому б не сказати про відкриття Афганістану для багатьох читачів?
І тут ми підійшли до вічної проблеми: як говорити про книжку, в якої є очевидні недоліки, але яка справляє сильне емоційне враження та ще й при цьому є пізнавальною? З чого починати? Я думаю, що не треба  акцентувати на недоліках, якщо переваг набагато більше :)
Ми з Інною поставили "Ловцю" свої найвищі оцінки, Інна навіть переглянула фільм і сказала, що він чудовий. Даша з Діною не так ревно розділили наш запал щодо книжки, для них прогалини в сюжеті трохи зіпсували враження (і тут я подумала, що треба було менше розхвалювати їм книженцію, а просто підсунути тихенько без зайвих навіювань).
Але назагал "Ловець" сподобався всім. Ура! Це була моя мета.
Якщо цікаво більше про цю книжку, тут можна знайти розгорнутіший відгук: Уроки людяності Халеда Госсейні

"Несказане" 

Даші найбільше сподобалося "Несказане". Чому? Бо тут добре показано, що підлітки можуть думати про суїцид не тільки через нещасне кохання. А й, наприклад, через нерозуміння в родині. "Як взагалі можна думати, що підлітки такі тупі, щоб перейматися нещасним коханням аж до самогубства?" – сказала Даша :)
А от проблема моторошоної недосказаності в родинах таки справді може призвести до чого завгодно, що й підтверджує нам родина Джеймса й Мерилін Лі, позірне втілення американської мрії, насправді – роками тривалий чемпіонат з непорозуміння. А все могло б скаластися інакше, якби кожен відкрито висловлював своє невдоволення і не перевалював власні нереалізовані амбіції на інших.
 Більше почитати про книжку можна тут: Сядь зі мною поговори

"Забагато щастя" 

Новоперекладена збірка оповідань Еліс Манро найбільше сподобалася Діні і найменше – Даші. І все через стиль. Діна смакувала його, а Дашу він знудив. І, загалом, так і сприймає Еліс Манро більшість читачів: одні в захваті, другі думають: "яка нудота". Третього не дано.
Ми з колегами розсмакували оповідання "Обличчя", "Дитячі розваги", "Вільні радикали" і ще щось. Натомість нікому не сподобалася історія про Софію Ковалевську, вона явно випадала зі збірки. Принагідно ми обговорили, чи повинна бути збірка новел струнко вибудуваною, тобто щоб новели були чимось ідейно чи тематично пов'язані,  чи досить ок, якщо це буде просто випадковий набір текстів. Звісно, краще було б, якби цей зв'язок можна було простежити (чудовий приклад – зірка Е.-Е.Шмітта "Концерт пам'яті янгола"). Але то взагалі ідеал) Таке трапляється рідко)
Про збірку "Забагато щастя" та інші новинки малої прози можна прочитати тут: Мала проза – велике задоволення


Про читачів

Наш новенький екслібрис

Істина про книжку народжується на перехресті читацьких вражень. І загальне враження таке: всі  загалом позитивно висловилися про "Ловця" і "Несказане", а от "Забагато щастя" категорично не сподобалося Даші. І не те, що Даша не зрозуміла чогось, вона просто не могла змусити себе читати. Завдяки Даші я тепер не бігатиму з Еліс Манро як з писаною торбою і не радитиму її всім підряд, бо моя місія – знайти правильну книжку для кожного, хто хоче її знайти для себе. Однак із "Несказаним" і "Ловцем" біжу до читачів далі :) Наступна станція – Золотоноша, мама і її колеги :)

Домашнє завдання
На цю зустріч книжки добирала я, а от щодо наступної поклалась у виборі на колег. Підсумок такий: Айн Ренд "Джерело" (700 сторінок... Як це пережити? :)+ дві біографічні книжки – Волтер Айзексон "Стів Джобс"(теж сторінок 500) і Ешлі Венс "Ілон Маск"(ну, цю я вже читала).
Усі книжки перекладені українською, одна з них, кажуть, перекладена кепсько. Що ж, ми це перевіримо!
А якщо і ви хочете, долучайтеся! Маємо півтора місяця :)

Якщо брешеш, бреши до кінця

Книжку "Долі та фурії" Лорен Ґрофф не обговорили тільки ледачі блогери і тільки ледачі блогери не інформували, що цю книжку вподобали такі селебрітіз, як Барак Обама і Сара Джессіка Паркер. Я була лінивою:) Аж доки не прийшла в гості до Стасі й не побачила книжку в неї на полиці. А Стася така: о, цікава твоя думка. А я така: та я невіглас, не читала. – То почитай!

От і прочитала. 

"Долі та фурії" – це історія про щасливий зовні (але, ясна річ, складний по факту) шлюб. Це історія типу "Несказаного", "Дівчини в потязі", "Загубленої" і "Блакитного мережива долі".  Роман, після якого спершу радієш, що це вигадка, а потім усвідомлюєш: а чого, власне, вигадка? Хіба такого не буває? Хіба жінки не драматурги шлюбу? Хіба у шлюбі не трапляється, що хтось кимось маніпулює? Хіба владні матусі й хитрі дружини рідко оточують щасливих дурників?

У центрі історії шлюб Лотто й Матильди. Він – пещений, але милий юнак із потенціалом альфа-самця і талантом драматурга. Вона – тендіна зовні, але сильна внутрішньо жінка, яка любить свого безтолкового чоловіка і створює йому умови для творчості, за ручку приводить його до слави. Муза зі сталевими нервами. У шлюбі Лотто й Матильди одна половинка нахабно бреше другій протягом життя, але притому робить усе для спільного щастя. І ця брехня спрацьовує! Тільки на душі від того не стає краще – по прочитанню на душі безпросвітно сумно.

Опустивши безліч проблем, порушених у книжці (як-от: травми дитинства, надмірна опіка батьків/цілковита байдужість, проституція, мотиви творчості, реальні люди у творчості (морально чи не дуже?), одностатеві шлюби, підліткова вагітність і море інших), я б хотіла зупинитися на одній. Це подружня брехня во благо.

В ідеальному світі стосунків двох пересічних, добре вихованих і люблених у дитинстві людей брехня – це апріорі погано. Нормальний бекграунд може собі дозволити більше чистоти у стосунках. Але коли зустрічаються дві химерії зі складним минулим, але щирим бажанням кохати і бути коханими, не варто вивалювати всі скелети з шафи на кохану голову. Так, Матильда брехуха, але я їй співчуваю, але не засуджую. Ба навіть захоплююся, що їй стало силі волі вберегти свого коханого (а в її почуттях не сумніваюся) від свого жахливого минулого. Тому якщо брешеш, бреши до кінця, навіть якщо це нестерпно важко. Бо щире зізнання полегшить, звісно, совість, але не факт, що не привалить валуном іншого. 

Окремо про стиль роману: бездоганно! Перша частина про Лотто така сама наївна й навіть трохи занудна, як і він сам; друга ж – "Фурії" – динамічна, пристрасна і болюча, як і Матильда. Тобто вся книжка написана в ритмі двох головних характерів і їхнього химерного життя. Тому за майстерність написання 5+.

Кому порадити цю книжку? Передусім тим, хто цікавиться психологією дивних стосунків. Також охочим до несподіваних розв'язок, нишпорок, які підозрюють, що щось тут не так, але що? Протягом цілої книжки ви думатимете про підводні течії, пасивно споглядати стосунки між персонажами не вийде. І це круто, ось це і є повне занурення в історію.

Але будьте готові, що після останньої сторінки буде трохи бо-бо.

Мені було.

ПС: Дякую, любий Стась!

Сядь зі мною поговори

Початківці рідко очолюють найвідоміші у всьому світі літературні списки, але Селесте Інґ це вдалося. 2014-го року її дебютний роман «Несказане» став найкращою книжкою року у топ-100 від Amazon, випередивши книжки таких письменників, як Стівен Кінг та Гіларі Ментел. В Україні твір нещодавно вийшов у видавництві «Наш формат». Літературна якість роману і завжди актуальний жанр родинної драми, замаскованої під трилер, допомогли авторці достукатися до читачів з усього світу й запропонувати простий рецепт виходу з кризових сімейних ситуацій.

Діагноз: хронічне непорозуміння

«Лідії нема серед живих. Але вони про це ще не знають» – так починається «Несказане». Читач чіпляється на гачок інтриги, але хай краще не розраховує на екстраординарне пояснення, чому шістнадцятирічна дівчинка опинилася на дні міського озера. Дорогою до фіналу можна про все здогадатися. У цій книжці вражає інше – психологічно важке, скрупульозне діагностування глобального непорозуміння в родині, якого можна було б уникнути, якби близькі люди звикли говорити одне з одним не тільки про погоду або колір тюлю.

Дія роману відбувається в 1970-х роках в Огайо. У цей не такий вже далекий від сьогодення час в Америці процвітала дискримінація людей азійського походження. Джеймс Лі – американець у першому поколінні, який викладає історію в коледжі Огайо, але все-таки не почувається повноцінним членом суспільства через китайське походження. Усіма силами він намагається стати «своїм хлопцем» у світі, що його не приймає. І мріє, щоб його дочка Лідія поводилася як типова американська дівчинка, адже бути «як всі» набагато легше.

Дружина Джеймса Мерилін – білява американка, яка навпаки не хоче бути типовою домогосподаркою, а мріє стати лікаркою. Проте на заваді стає подружнє «щастя». Троє дітей і материнські обов’язки віддаляють Мерилін від омріяного лікарського фаху, тому їй не лишається нічого, крім як «перекласти» власну мрію на середульшу дочку Лідію. Старший син Нат і найменша дочка Ханна змирилися з фактом, що батьки люблять дітей неоднаково. Тож їм випадало заздрити сестрі й спостерігати за її намаганнями відповідати батьківським очікуванням. Нікому й на думку не спадає спитати, а що ж про все це думає сама Лідія? Як їй живеться в ролі улюблениці? Чи до душі їй батьківські сценарії? Щоб не розчарувати батьків, Лідія не поспішає ділитися наболілим, усміхається, живе, як заведена лялька, і мовчить. Правда лишається несказаною, невидимою. Ця правда – ніби п’ять шостих велетенського айсберга. У

решті родинний корабель розбивається об неї, проте треба вчитися жити далі. Та чи можливо це?

Для кого ця книга

Книжка сподобається прихильникам психологічних драм, у яких одна подія тлумачиться по-різному відповідно до фокусу окремого персонажа. Наприклад, жінка кинула дітей і чоловіка й утекла з дому. Діти страждають, чоловік теж. Всі готові прийняти втікачку і вибачити їй все, тільки б вона повернулася. «Погана жінка, егоїстка», – може подумати читач. Аж поки не дізнається про мотивацію вчинку й не поспівчуває героїні. Книжка не сподобається тим, хто прагне несподіваного фіналу, а також тим, хто шукає світоглядних відкриттів. Бо все обертається довкола того, що дискримінація – це погано, жінка має право на освіту й фах, а діти не повинні втілювати в життя несправджені мрії батьків. Однак для авторки ці істини – не мета, а підручний матеріал, з якого вона творить ситуацію глобального непорозуміння в камерній атмосфері одного будинку.

Крик, кинутий у натовп

«Несказане», до всього, ще й добре написана книжка. Персонажі повнокровні, кожне речення працює не на розказування, а на показування, увага авторки до дрібниць перетворює книжку на фільм. Тут нема жодного зайвого слова чи епізоду «задля красного слівця». «Ось як корисно писати малу прозу», – думала я під час читання, знаючи, що до «Несказаного» Селесте Інґ писала успішні оповідання (авторка здобула за них Пушткартську та інші премії). Селесте Інґ називає роботу письменника «криком, кинутим у натовп». На крик роману «Несказане» неможливо не відгукнутися, тому що всі ми часом потерпаємо від того, що не вміємо читати чужі думки, робимо хибні висновки й неправильно поводимося. Як це змінити? Авторка пропонує простий рецепт – сісти й щиро поговорити. Велика ймовірність, що спрацює.

Джерело:  Блог видавництва "Наш формат"

Сміливість говорити тихо

• Привіт, я Емілі, і я – інтроверт.
• До прочитання цієї книжки мені здавалося, що я дивак…
• Читати дослідження Сьюзен Кейн – це все одно, що дивитися в дзеркало…

Приблизно так на книжку «Сила інтровертів. Тихі люди у світі, що не може мовчати» відгукуються читачі мережі Goodreads. У підсумку понад 200 тисяч рецензій-одкровень принесли виданню перемогу в номінації «Найкраща нон-фікшн книжка 2012 року». Нарешті й українські інтроверти можуть впізнавати себе в описах Кейн – цьогоріч бестселер побачив світ у видавництві «Наш формат» (переклад Тетяни Заволоки).

Тематика інтровертів зацікавила мене після перегляду виступу Сьюзен Кейн на TEDx. Вона заявила, що Ісус Христос, Будда і пророк Магомет могли бути інтровертами. Припущення незвичайне, адже лідерство асоціюється з екстравертами. Наполеон, Вінстон Черчіль, Стів Джобс, Річард Бренсон – ці імена в списку лідерів звучали б органічніше, адже ми живемо у світі, де ідеалом є успішний екстраверт, людина дії, а не думки. Натомість прийнято вважати, що вдумливі люди, ідеалісти, що не прагнуть гучної слави, опиняються за бортом життя. А добрі люди зусібіч радять, що за місце під сонцем треба боротися - і не тихою працею, а гучними вчинками.

Типовий інтроверт Сьюзен Кейн подумала: агов, людство! Не треба так! І щоб переконати, чому не треба, вона сім років писала книжку.

На червоній обкладинці – синій кит (не той, що ви подумали) в маленькому акваріумі. Це влучна метафора на позначення сутності неговірких людей, якими людство, принаймні, на Заході, часто нехтує через домінування ідеалу екстравертизму. Саме з аналізу  міфу про «свого хлопця», «харизматичного лідера» і переоціненої сили групового мислення авторка починає книжку. Історія за історією вона показує хиткі сторони таких підходів і зазначає, що ідеалу екстраверта вклоняються не всі культури. На прикладі азійських країн Сьюзен Кейн доводить, що «м’яка сила» теж може сприяти досягненню успіху. Про це промовляє навіть культура. Як приклад авторка наводить східні й західні прислів’я про людину, мову і знання.

Вітер дме, а гори стоять непорушно. (Японське прислів’я)

Людина, яка знає, не говорить. Людина, яка говорить, не знає. (Лао-Цзи)

Навіть якщо я не роблю жодних навмисних спроб зберігати мовчання, життя на самоті змушує мене утримуватися від мовлення. (Камо но Тьомей).

Як бачимо, істинну мудрість людини, згідно з наведеними перлинами словесності, пов’язують із умінням мовчати й думати. Цей підхід разюче відрізняється від ідей афоризмів, популярних на заході:

Рипуче колесо змащують частіше. (Американське прислів’я)

Оволодій майстерністю виголошувати промови, щоб бути сильним, адже сила людини – в її мові, а промова – сильніша за будь-яку зброю. (Максими Птаххотепа)

Мовлення – це і є цивілізація. Слово, навіть якщо воно суперечливе, пов’язує, а тиша – ізолює. (Томас Манн)

Відповідно до цих тверджень, людина, аби вижити, мусить уміти переконливо висловлюватися, причому публічно. Не дивно, що ті, хто не вміє й не хоче цього робити, можуть почуватися вигнанцями й думати, що вони приречені пасти задніх у гонитві за успіхом.

Сьюзен Кейн запевняє, що від 30 до 50 % людей, вважають себе інтровертами й розгублюються в ситуаціях, що вимагають обговорення замість дій, командної роботи замість перебування наодинці зі своїми думками. Це означає, що кожен другий або третій член суспільства надає перевагу працювати самостійно й відповідати за свою роботу, а не покладатися на колективне розв’язання проблем. Якщо разом із вами живе ще троє людей, ймовірно, що принаймні хтось із них радітиме тиші, а не гамору, й ревніше цінуватиме час, проведений наодинці. Я подумала: хто в моїй родині може бути інтровертом? Відповідь знайшла, коли гортала Facebook-стрічку й побачила картинку, на якій дівчинка вимкнула телефон і сховалася під ковдру з книжкою: «Вечір п’ятниці! Час відриватися на повну!». Та це ж про мене! Невже я теж – інтроверт? Якщо так, то що мені робити з цією інформацією? Чи означає це, що досягти життєвого успіху мені буде важче?

Хороша новина: ідея книжки «Сила інтровертів» – подолати стереотип про те, що ці люди менш успішні чи слабші. Сьюзен Кейн усебічно – від медичних експериментів до соціологічних опитувань – переконує, що інтровертів часто сприймають неправильно, а то й узагалі не розуміють. Авторка розповідає про досягнення всесвітньо відомих інтровертів, серед яких – Альберт Ейнштейн, Ісаак Ньютон, Чарльз Дарвін, Франц Кафка, Махатма Ганді, Стівен Возняк… Вона також зазирає у приватне життя пересічних інтровертів, радить, як їм ефективніше спілкуватися з іншими людьми, будувати кар’єру, виховувати мовчазних дітей. Можливо, Сьюзен Кейн у дечому й ідеалізує інтровертизм, проте її увага до «тихих людей у світі, що не може мовчати», обґрунтована. І ця книжка імпонує більше, ніж розтиражовані порадники про важливість усмішок і мистецтва маніпуляцій, без яких людина нібито не можна вижити в сучасному суспільстві.

На думку Кейн, людство великою мірою завдячує інтровертам своїм розвитком. Бо найкращі керівники – це інтроверти, які вміють чути ідеї інших, а не тільки переконувати в досконалості своїх. Вони ретельніше обдумують перспективи, рідше ризикують, більше зважують «за» і «проти», і все це призводить до покращення роботи. Нам дивно чути такі висновки, коли з усіх боків нас атакують гасла на зразок «Все – або нічого». Однак Сьюзен Кейн пропонує замислитися, чи кожному такі гасла можуть принести щастя й успіх. А наприкінці своєї промови на TEDx бажає кожному сміливості говорити тихо.

Після прочитання книжки я остаточно зріднилася зі світом інтровертів, бо досвіди більшості виявилися мені дуже близькими. Але все ж вирішила пройти кілька тестів, тут-таки, в книжці. І що я виявила? Що я звичайний поширений амбіверт! Мені аж стало трохи образливо. Не тому, що помилялася щодо себе й уже вдоволено приміряла маску інтроверта, який своїми ідеями може керувати світом ескстравертів. Просто про амбівертів нема такої цікавої й глибокої книжки, а про інтровертів є. Ось вона, варто тільки взяти й прочитати. І не сумніватися, що вона стане в пригоді.

джерело: Сміливість говорити тихо (сайт видавництва "Наш формат")

Родинний чорт у блакитнім мереживі

Цю книжку я б, напевно, не читала, якби до її створення не долучилася моя дорога подруга. Дуже цікаво обговорювати якісь нюанси з перекладом і літературним редагуванням роману ще до верстання, а потім через кілька місяців тримати готову книжку в руках. Власне, з рук подруги я цю книжку й отримала. Інакше навряд чи повелася б на заголовок зі словом "мереживо".

А в оригіналі, до речі, нема мережива.

Там є банальна "Котушка з синіми нитками" ("A Spool of Blue Thread"). По щирості, з котушкою мені звучить краще. "Мереживо долі" натякає, що зараз будуть якісь родинні хитросплетіння, яких я побоююся ще відтоді, як прочитала "Сто років самотності" Маркеса.

Ну, американська авторка Енн Тайлер своїм енним романом "Котушка з синіми нитками" разюче відрізняється від Маркеса: нема тут магії, сам тільки нестерпно легкий реалізм. Але є й спільне — в романі йдеться про родину, життя її предків і нащадків. Буденне, прозове, часом щасливе, іноді комічне, переважно ніяке.

І в цьому весь буттєвий жах цієї книжки.

Наприклад. 

Одна нібито щаслива родина утворилася тому, що чоловік не зміг відмовити удвічі молодшому за себе упертому дівчиську і з жалю одружився. Екзистенційний вибір зроблено, лишається відповідати за нього. І він змирився й прожив незлецьке життя, створив родину, будинок, помер з дружиною в один день, хоча ані миті її не кохав.

Його син Ред відбив майбутню дружину Еббі від симпатичного вітрогона тільки завдяки своїй вдумливості, працьовитості, внутрішньому спокою й стабільності. Разом Ред і Еббі створили на позір зразкову, а насправді таку, як усі, сім'ю, і коли Ред не помер з дружиною в один день, почувався нещасним. 

Читач ознайомлюється з переліком буденних, нуднуватих побутових подій, зустрічає неідеальних персонажів, частково ототожнює цю родину зі своєю й розуміє, в якій страшній пастці ми всі перебуваємо. Що це за пастка? Бути чужим у родині, щодня наражатися на нерозуміння, часом поводитися театрально і розуміти, що всі родини на таке приречені. І це не означає, що в цій добровільно створеній пастці шлюбу часом не трапляються чудові, наповнені змісту й буденного щастя деньки. Бо поки існує на світі обов'язок перед іншим, поти все триматиметься купи. Хай навіть нудної. Але ж треба, щоб хоч щось обрамлювало розхристану самотність? Шлюб — чудовий варіант. 

Отже, "Блакитне мереживо" — це книжка про обов'язок перед родиною як спосіб виборсування з особистої екзистенційної пустки. Логічний висновок. Але не аж дуже радісний.

Ось чому людям, які уявляють собі шлюб якось інакше, буде неприємно читати цю книжку. І не дуже цікаво. Як-от мені :) Я не розумію, як цей роман став бестселером у ХХІ столітті. Хай навіть у книжці є дрібка гіркої правди, хай навіть стиль у авторки непоганий (свідомо занудний, оповідний, мало діалогів, лаконічний, але читабельний, з претензією на глибину). Все одно такого вже було чимало в літературі. Всі все вже зрозуміли: шлюб, рутина, обов'язок, тихе сімейне щастя як винагорода за мишаче борсання в молоці...

Та якщо книжку справді любить так багато людей, напевне, бачення родини як буттєвої пастки виправдане. Може, і я з цим частково погоджуся. Колись :)

Саспенс, авантюрний роман, трагікомедія й посібники з вивчення солов'їної

Упродовж першого тижня грудня прочитала вже чотири книженції, але про жодну не встигла написати. Так виходить, що протягом буднів я багато бігаю-їжджу, але зовсім мало буваю вдома. Оскільки думки про прочитане швидко губляться, зафіксую їх бодай у бліц-огляді.

Отже, чим закінчилася читацька осінь і почалася зима?

Юрій Винничук "Цензор снів" ("Фоліо"). Коли бралася за читання, мені було цікаво, чи перевершить Юрій Винничук попередні романи "Танґо смерті" й "Аптекар". Якщо коротко — ні. "Цензор снів" — авантюрний роман, у якому йдеться про химерне сплетіння доль двох персонажів на тлі передвоєнних і воєнних подій Другої світової в Україні й Польщі. Як виявилося, колізії життя одного з персонажів, антигероя Попеля, вже відомі зі збірки "ДНК" — складається враження, що автор просто скоротив і обробив частину роману й подарував текст збірці. Ніби нічого поганого, але я все ж мала надію, що до антології автори писали тексти спеціально, дбаючи про цілісність задуму, композицію. Вочевидь, ні. Тому й роман мені було читати не дуже цікаво, бо я вже знала якісь ключові моменти, сюжетні ходи.
З-поміж переваг роману — вміння автора створити суперечливого персонажа, через пристосуванство якого хочеться помити руки, але в якихось моментах ніби й розумієш, що по-іншому він не міг учинити. Антигерої — це завжди цікаво, а в складних історичних умовах і поготів. Попри те, що роман написано динамічно, захопливо, як на мене, цей текст у творчості Юрія Винничука прохідний. "Аптекар" і "Танґо смерті" захопили більше. 

Рут Веа "У лісі-лісі темному" ("Наш формат") Захопливий трилер, проковтнула упродовж дня. За сюжетом молода письменниця Леонора отримує запрошення на дівич-вечір однокласниці. І ніби нічого дивного, проте цей вечір має відбутися десь у чорта на рогах — у чужому заміському будинку серед лісом. Та й з однокласницею, що колись була найкращою подругою, Лі порвала стосунки десять років тому. Логіка підказує: не треба, дівчино, туди їхати. Бо запрошення дивне, та й ліс темний. Але не було б у житті дурниць — не траплялися б письменникам сюжети :)

За стилем роман "У лісі-лісі темному" написано в найкращих традиціях роману-нагнітання. Передаємо вітання "Дівчині в потязі" й "Ми були брехунами" — і читаємо. Одразу пробачаємо авторці за типу несподіваний, але притягнутий за вуха фінал. Вибачити допоможе хороший переклад Оксани Дятел і красиве оформлення. Подруга Катя, яка поділилася зі мною книжкою (Катрусь, дякую!), у захваті ще й від чорних форзаців. Мені теж до душі, а книжці — до лиця!  

Ніна Джордж "Маленька паризька книгарня" ("Наш формат") Самотній книгар месьє Одинак має книгарню на воді, лікує відвідувачів книжками, але сам протягом двадцяти років страждає від прекрасної й виснажливої хвороби, імення якої — кохання. Колись кохана Манон покинула його, а на прощання надіслала листа, якого Одинак через погорду так і не захотів прочитати двадцять років тому. Але краще пізно ніж ніколи: книгар все-таки змушує себе прочитати листа і дізнається правду про свою кохану. Правда шокує, спонукає переглянути погляди на себе, світ, на гордощі, на любов і дружбу. Маленька книгарня вирушає в символічну подорож Сеною, щоб допомогти Одинакові з друзями знайти втрачений сенс.

Щодо стилю: мішанина. Тут і часом глибокі, а часом поверхові афоризми, і сентиментальні пригоди, і французький колорит (принаймні, так я собі й уявляю Францію), тут іронія й еротика, пригоди, рецепти, добре продумані головні персонажі і, звісно ж, багато-багато книжок. За жанром я б визначила твір як трагікомедію. Текст дуже атмосферний, тому, думаю, багатьом сподобається, багато хто пустить сльозу на останніх сторінках. Але книжка дуже ванільна. Треба бути готовим до передозування няшностей, до "ідеальних" чоловіків, які приготують вечерю, станцюють танго, відкохають як слід, розмовлятимуть завжди про доречні речі, а мовчання з ними буде таким наповненим! Ну, тобто, видно, що жінка писала:) Чоловіки так не говорять, не поводяться. Принаймні, не кожен чоловік. А в романі такі всі, і це зло, бо саме через такі тексти якраз і відбувається тепловий удар реальністю, надто в романтичних начитаних дівчат, які є головною аудиторією книжки. 

Водночас, попри дике місиво рецептів, афоризмів і елементів психологічної драми, я не можу сказати, що книжка мені не сподобалася. Так, не без умовностей, але такий жанр, і виконано бездоганно. Хоч персонажі неправдоподібні, химерні, в цьому також є родзинка. Тому назагал раджу читати. 

Далі говоритиму не про художні книжки. Вирішила почитати щось, аби вдосконалити знання рідної мови. Звернула увагу на такі новенькі видання:

Наталія Клименко, Павло Мельник-Крисаченко "Українська легко!" (КСД) — це видання виявилося мені ніби знайомим, адже йдеться про симпатичного Лепетуна (у варіаціях різних людей Перчика, Штучку тощо). Час від часу зазираю на сайт "Мова — ДНК нації", де виконую диктанти, перевіряю себе на знання наголосів, стилістики тощо. Так ось, "Українська легко!" — це ніби конспектик сайту, куди вміщено найголовніше й найцікавіше. Насправді, погортавши книженцію, зрозуміло, що не така вже українська й легка :) Особливо щодо наголошування слів, де не існує правил, а тільки аргумент "бо так є". 

Я провела експеримент і читала Лепетуна в метро. Люди не соромилися зазирати в книжку, схилялися над нею, аж часом хотілося руками відштовхнути. Ну, але я ж не "Saint Porno" читала, на здоров'я! Підсумки експерименту: Лепетун привертає увагу, формат книжки ідеально відповідає призначенню.

Ще одна корисна книжечка для тих, хто хоче вдосконалитися, — "100 експрес-уроків української" Олександра Авраменка (#книголав). А це вже конспект коротеньких відеороликів, що їх транслює канал "1+1". У книжці вміщено мовні поради на щодень, доповнені кумедними малюночками для кращого запам'ятовування. Теж корисно мати вдома. 

Ось таким плідним виявився для мене перший тиждень зими.

Далі буде! :)

Вибороти золото

Так завжди було і є до сьогодні, що Олімпійські ігри – не просто спорт як певне фізичне досягнення людини чи кількох людей. Медальний залік – це показник величі країни. Проте тих глядачів, хто щочотири роки дивиться Олімпіаду, цікавлять передусім історії особистостей, велич людського духу, торжество волі й вердикт випадку, людські драми. Словом, усе, як і в хорошій книжці, тільки на спортивному майданчику.

 Кожна Олімпіада багата на драми, але в історії Ігор були змагання, які не перевершити у неймовірності колізій, – це Олімпіада 1936 року в нацистській Німеччині. Коли 1936 року Адольф Гітлер готував Олімпіаду в Берліні, це був жест нацистської пропаганди, що мав на меті переконати світ в привітності й гостинності націонал-соціалістів. Насправді ж Ігори виявилися демонстрацією вищості й кращості «арійської раси», підкріпленою по-тоталітарному широким розмахом помпезності: чого вартий сам фільм Лені Ріфеншталь «Олімпія», а ще ж ця Олімпіада увійшла в історію першою телетрансляцією ігор, нечуваними витратами на підготовку стадіонів. І відкритими, нахабними виявами расизму. У знавців ігор Олімпіада 1936 року асоціюється із досягненнями темношкірого атлета, чотириразового олімпійського чемпіона Джессі Оуенса, який побив усі можливі рекорди і якому Адольф Гітлер відмовився тиснути руку, бо не зміг змиритися з публічним провалом своєї вищорасівської ідеї. Відтак, історія Джессі Оуенса – це готовий сюжет для фільмів і книжок: особистість долає все й тріумфує просто в лігві тоталітаризму!

Не варто, однак, забувати про історії чемпіонів у командній боротьбі. Ці сюжети теж просяться до фільмів і книжок. Про команду й життя в команді – бестселер Деніела Джеймса Брауна «The Boys in the Boat: Nine Americans and Their Epic Quest for Gold at the 1936 Berlin Olympics» (в українському перекладі – «Диво в Берліні: як дев’ятеро веслярів поставили нацистів на коліна»).

Умисно наводжу повну назву оригіналу, бо книжка Брауна якраз про нібито пересічних американських «boys», за замовчуванням без провіщення жодного «дива» у тяжкому житті Америки періоду Великої депресії. Переважно автор оповідає про одного з веслярів, якому судилося стати олімпійським чемпіоном. Його звали Джо Ранц.

Як це й трапляється у всіх незвичайних життєвих історіях, вирішальна роль належить випадку: сусідка письменника Деніела Джеймса Брауна Джуді виявилася дочкою олімпійського чемпіона Джо Ранца. Познайомившись ближче із колишньою зіркою американського спорту, письменник вирішив оповісти про дивовижну дорогу Ранца і його побратимів до олімпійського золота. Спершу Брауну хотілося написати тільки про Джо, але сам Джо попросив розказати про всіх веслярів, адже золото виборола команда.

От і роман вийшов – про команду. Причому не тільки про склад екіпажу, а й про тренера, про майстра човнів, про головних суперників команди Вашингтонгського університету на шляху до Берліна. А якщо дуже загально, то про всю Америку міжвоєнного періоду.

Цікаво вийшло, що український переклад назви «Диво в Берліні» налаштовує на негайний екшн боротьби американської команди веслярів проти нацистів, напружене протистояння з перших секунд перегонів. Хто на це сподівається, як і я, розслабтеся: цього не буде, бо сама Олімпіада – це, може, сто прикінцевих сторінок усієї глиби книжки, вершина айсберга. А до цих ста сторінок – докладна оповідь про кожен з етапів до олімпійського добору, програші й особисті драми, про тяжку фізичну роботу заради виживання, врешті-решт, про те, як команда Вашингтона збирала гроші на доправу до Берліна – бо держава на той час не могла забезпечити участь веслярів в берлінській Олімпіаді.

Майстер човнів Джордж Йомен Покок, один із головних особистостей книжки (так-так, для перемоги на Олімпіаді важливо, щоб особистостями були не тільки спортсмен і тренер, а й навіть той, хто створює човен для фінального старту), писав про команду веслярів таке: «У чому полягає духовна цінність веслування?.. У тому, щоб цілковито поступитися своїм «я» заради спільних зусиль екіпажу загалом». Прості слова, які одразу легко перенести на суспільство і задуматися про те, що індивідуальні подвиги – не таке вже й рідкісне явище, а от навчитися жити, працювати, перемагати в команді – ось що є абсолютним викликом для кожного.

Команда США на Олімпіаді 1936 року дуже невдало стартувала на умисно відведеній незручній доріжці, одразу ж втративши дорогоцінний час. Якщо переглянути фільм «Олімпія» Ріфеншталь, можна побачити, що фокус камери зосереджений тільки на лідерах на перших доріжках – командах Німеччини й Італії. А от що відбувається з другого боку – показувати ніби не дуже й важливо. Однак американська команда вже вигравала у своїх суперників по континенту із Каліфорнії в схожий спосіб: спершу відпускали їх уперед, а потім нелюдськими зусиллями випереджали на останніх секундах, так, що ніхто не міг утямити: як так вийшло? Коли вони встигли?

На Олімпіаді 1936 року американцям вдалося повторити нереальне: коментатор упродовж всієї гонки волав: «Німеччина! Італія! Німеччина! Знову Італія!», а закінчив несподіваним: «Америка виграла золото». Золото виграла та Америка, яка не була спершу навіть у кадрі, та Америка, яка не могла забезпечити перебування своїх спортсменів на змаганнях, але та Америка, яка загартувала їх до перемоги.

Тієї Олімпіади медальний залік передбачувано очолила Німеччина. Америка виборола друге місце. Одну з найвищих нагород їй принесла команда з восьми веслярів, а разом із золотом – віру в людські можливості й красу взаємин у команді. Саме це надихнуло Деніела Джеймса Брауна нагадати світові про незвичайний турнір у всіх подробицях, що йому передували. Українські читачі мають змогу ознайомитися з бестселером завдяки видавництву «Наш формат» (переклад Любові Пилаєвої) і вкотре захопитися фізичною й духовною досконалістю людей, здатних на неймовірні вчинки, попри тягар обставин. У тому й краса книжки, що вона передусім – про велич людського духу й уміння працювати по-чорному й аж після цього сподіватися на усмішку фортуни.

Джерело: http://blog.yakaboo.ua/the-boys-in-the-boat/?utm_campaign=shareaholic&utm_medium=facebook&utm_source=socialnetwork