Якщо брешеш, бреши до кінця

Книжку "Долі та фурії" Лорен Ґрофф не обговорили тільки ледачі блогери і тільки ледачі блогери не інформували, що цю книжку вподобали такі селебрітіз, як Барак Обама і Сара Джессіка Паркер. Я була лінивою:) Аж доки не прийшла в гості до Стасі й не побачила книжку в неї на полиці. А Стася така: о, цікава твоя думка. А я така: та я невіглас, не читала. – То почитай!

От і прочитала. 

"Долі та фурії" – це історія про щасливий зовні (але, ясна річ, складний по факту) шлюб. Це історія типу "Несказаного", "Дівчини в потязі", "Загубленої" і "Блакитного мережива долі".  Роман, після якого спершу радієш, що це вигадка, а потім усвідомлюєш: а чого, власне, вигадка? Хіба такого не буває? Хіба жінки не драматурги шлюбу? Хіба у шлюбі не трапляється, що хтось кимось маніпулює? Хіба владні матусі й хитрі дружини рідко оточують щасливих дурників?

У центрі історії шлюб Лотто й Матильди. Він – пещений, але милий юнак із потенціалом альфа-самця і талантом драматурга. Вона – тендіна зовні, але сильна внутрішньо жінка, яка любить свого безтолкового чоловіка і створює йому умови для творчості, за ручку приводить його до слави. Муза зі сталевими нервами. У шлюбі Лотто й Матильди одна половинка нахабно бреше другій протягом життя, але притому робить усе для спільного щастя. І ця брехня спрацьовує! Тільки на душі від того не стає краще – по прочитанню на душі безпросвітно сумно.

Опустивши безліч проблем, порушених у книжці (як-от: травми дитинства, надмірна опіка батьків/цілковита байдужість, проституція, мотиви творчості, реальні люди у творчості (морально чи не дуже?), одностатеві шлюби, підліткова вагітність і море інших), я б хотіла зупинитися на одній. Це подружня брехня во благо.

В ідеальному світі стосунків двох пересічних, добре вихованих і люблених у дитинстві людей брехня – це апріорі погано. Нормальний бекграунд може собі дозволити більше чистоти у стосунках. Але коли зустрічаються дві химерії зі складним минулим, але щирим бажанням кохати і бути коханими, не варто вивалювати всі скелети з шафи на кохану голову. Так, Матильда брехуха, але я їй співчуваю, але не засуджую. Ба навіть захоплююся, що їй стало силі волі вберегти свого коханого (а в її почуттях не сумніваюся) від свого жахливого минулого. Тому якщо брешеш, бреши до кінця, навіть якщо це нестерпно важко. Бо щире зізнання полегшить, звісно, совість, але не факт, що не привалить валуном іншого. 

Окремо про стиль роману: бездоганно! Перша частина про Лотто така сама наївна й навіть трохи занудна, як і він сам; друга ж – "Фурії" – динамічна, пристрасна і болюча, як і Матильда. Тобто вся книжка написана в ритмі двох головних характерів і їхнього химерного життя. Тому за майстерність написання 5+.

Кому порадити цю книжку? Передусім тим, хто цікавиться психологією дивних стосунків. Також охочим до несподіваних розв'язок, нишпорок, які підозрюють, що щось тут не так, але що? Протягом цілої книжки ви думатимете про підводні течії, пасивно споглядати стосунки між персонажами не вийде. І це круто, ось це і є повне занурення в історію.

Але будьте готові, що після останньої сторінки буде трохи бо-бо.

Мені було.

ПС: Дякую, любий Стась!

Врятувати Біллі

Історія життя Біллі Міллігана давно відшуміла й лишилася в історії психіатрії як непояснений феномен множинної особистості. Ну, тобто коли людина щось накоїла, але поводиться ніби і я не я, і хата не моя. Причому абсолютно щиро. Бо замість цієї людини злочин скоїв хтось інший, така собі субособистість. В принципі, у кожної людини буває, що не ймеш віри, як ти міг таке вчинити, сказати, подумати. Але зазвичай ми даємо раду своєму внутрішньому демону. А от Біллі Міллігану було тяжче, в нього таких демонів було аж 24. І кожен з них — окрема повноцінна особистість зі своєю манерою мовлення, уподобаннями, страхами і силами.

Письменник Деніел Кіз, що його читачі полюбили на зворушливі "Квіти для Елджернона", написав іще один всесвітньо відомий роман. Якраз про згаданого Біллі Міллігана. Назвав роман "Minds of Billy Milligan", але новий український переклад услід за російським звучить як "Таємнича історія Біллі Міллігана". 

Історія таки таємнича. Вона базована на реальних подіях — наприкінці 1970-х років двадцятирічного ґвалтівника й грабіжника Біллі Міллігана заарештували за злочини, проте на допитах виявилося, що підсудний не розуміє, в чому його звинувачують, стверджуючи, що все це зробив хтось інший, але не він. Поки слідчі вважають, що Мілліган клеїть дурня, лікарі розуміють, що в хлопця не все гаразд із самоототожненням. Вони беруться спілкуватися з Біллі й виявляють, що його свідомість розколена, що в ній живе 24 особистості. Одна з них відповідає за логічність дій, друга — за захист, третя — за емпатію і т.д. Вони різної статі й віку: тут і раціональний Артур, що говорить з англійським акцентом,  і сильний дещо агресивний югослав Рейджен, і закомплексована лесбіянка Аделана, і діти Девід і Крістін... Спільнота хоче засудити Біллі й запроторити до в'язниці, як і належить злочинцям, проте психіатри переймаються долею Біллі й намагаються переконати суд у тому, що юнак справді не усвідомлював, що коїть. Урешті стає відомо про тяжкі дитячі травми Біллі, сексуальну наругу з боку неадекватного вітчима. Виявляється, що субособистості виникали в кризові моменти, таким чином психіка намагалася захистити особистість, витіснити страшні спогади й перекинути їх на інших особистостей.

На боці гуманістів, які поставилися до Біллі з розумінням, був і Деніел Кіз. З книги відчутно, що письменник співчуває горопашному й переконаний у тому, що місце Біллі — не у в'язниці, а в лікарні, де є шанс допомогти. Роман Кіза — це цікава й неординарна історія, в якій ідеться про кожну з особистостей Біллі, про перебіг слідства, суду й психіатричних експертиз. Усе це стартує від мегаактуальної теми — насильства над дітьми, дитячих травм і їхнього впливу на життя людини в дорослому віці. 

"Таємнича історія Біллі Міллігана" — це щонайменше пізнавальна книжка. Та головна її цінність, як на мене, у сповідування гуманістичних цінностей суспільства й способах не ділити світ на чорне й біле, а вміти подивитися на ситуацію з різних сторін. Якби цю історію писав Стіг Ларссон, автор, що теж фокусував увагу на насильстві й способах дати йому відсіч, то вітчима Біллі напевно покарали б у найжорстокіший спосіб. Але Деніелу Кізу не йдеться про те, щоб добро жорстоко розправилося зі злом. Він зосереджується на жертві й шукає способи їй допомогти.

Чи вийшло лікарям і письменнику врятувати Біллі від себе самого? Раджу почитати й довідатися. Не пошкодуєте. 

Вибороти золото

Так завжди було і є до сьогодні, що Олімпійські ігри – не просто спорт як певне фізичне досягнення людини чи кількох людей. Медальний залік – це показник величі країни. Проте тих глядачів, хто щочотири роки дивиться Олімпіаду, цікавлять передусім історії особистостей, велич людського духу, торжество волі й вердикт випадку, людські драми. Словом, усе, як і в хорошій книжці, тільки на спортивному майданчику.

 Кожна Олімпіада багата на драми, але в історії Ігор були змагання, які не перевершити у неймовірності колізій, – це Олімпіада 1936 року в нацистській Німеччині. Коли 1936 року Адольф Гітлер готував Олімпіаду в Берліні, це був жест нацистської пропаганди, що мав на меті переконати світ в привітності й гостинності націонал-соціалістів. Насправді ж Ігори виявилися демонстрацією вищості й кращості «арійської раси», підкріпленою по-тоталітарному широким розмахом помпезності: чого вартий сам фільм Лені Ріфеншталь «Олімпія», а ще ж ця Олімпіада увійшла в історію першою телетрансляцією ігор, нечуваними витратами на підготовку стадіонів. І відкритими, нахабними виявами расизму. У знавців ігор Олімпіада 1936 року асоціюється із досягненнями темношкірого атлета, чотириразового олімпійського чемпіона Джессі Оуенса, який побив усі можливі рекорди і якому Адольф Гітлер відмовився тиснути руку, бо не зміг змиритися з публічним провалом своєї вищорасівської ідеї. Відтак, історія Джессі Оуенса – це готовий сюжет для фільмів і книжок: особистість долає все й тріумфує просто в лігві тоталітаризму!

Не варто, однак, забувати про історії чемпіонів у командній боротьбі. Ці сюжети теж просяться до фільмів і книжок. Про команду й життя в команді – бестселер Деніела Джеймса Брауна «The Boys in the Boat: Nine Americans and Their Epic Quest for Gold at the 1936 Berlin Olympics» (в українському перекладі – «Диво в Берліні: як дев’ятеро веслярів поставили нацистів на коліна»).

Умисно наводжу повну назву оригіналу, бо книжка Брауна якраз про нібито пересічних американських «boys», за замовчуванням без провіщення жодного «дива» у тяжкому житті Америки періоду Великої депресії. Переважно автор оповідає про одного з веслярів, якому судилося стати олімпійським чемпіоном. Його звали Джо Ранц.

Як це й трапляється у всіх незвичайних життєвих історіях, вирішальна роль належить випадку: сусідка письменника Деніела Джеймса Брауна Джуді виявилася дочкою олімпійського чемпіона Джо Ранца. Познайомившись ближче із колишньою зіркою американського спорту, письменник вирішив оповісти про дивовижну дорогу Ранца і його побратимів до олімпійського золота. Спершу Брауну хотілося написати тільки про Джо, але сам Джо попросив розказати про всіх веслярів, адже золото виборола команда.

От і роман вийшов – про команду. Причому не тільки про склад екіпажу, а й про тренера, про майстра човнів, про головних суперників команди Вашингтонгського університету на шляху до Берліна. А якщо дуже загально, то про всю Америку міжвоєнного періоду.

Цікаво вийшло, що український переклад назви «Диво в Берліні» налаштовує на негайний екшн боротьби американської команди веслярів проти нацистів, напружене протистояння з перших секунд перегонів. Хто на це сподівається, як і я, розслабтеся: цього не буде, бо сама Олімпіада – це, може, сто прикінцевих сторінок усієї глиби книжки, вершина айсберга. А до цих ста сторінок – докладна оповідь про кожен з етапів до олімпійського добору, програші й особисті драми, про тяжку фізичну роботу заради виживання, врешті-решт, про те, як команда Вашингтона збирала гроші на доправу до Берліна – бо держава на той час не могла забезпечити участь веслярів в берлінській Олімпіаді.

Майстер човнів Джордж Йомен Покок, один із головних особистостей книжки (так-так, для перемоги на Олімпіаді важливо, щоб особистостями були не тільки спортсмен і тренер, а й навіть той, хто створює човен для фінального старту), писав про команду веслярів таке: «У чому полягає духовна цінність веслування?.. У тому, щоб цілковито поступитися своїм «я» заради спільних зусиль екіпажу загалом». Прості слова, які одразу легко перенести на суспільство і задуматися про те, що індивідуальні подвиги – не таке вже й рідкісне явище, а от навчитися жити, працювати, перемагати в команді – ось що є абсолютним викликом для кожного.

Команда США на Олімпіаді 1936 року дуже невдало стартувала на умисно відведеній незручній доріжці, одразу ж втративши дорогоцінний час. Якщо переглянути фільм «Олімпія» Ріфеншталь, можна побачити, що фокус камери зосереджений тільки на лідерах на перших доріжках – командах Німеччини й Італії. А от що відбувається з другого боку – показувати ніби не дуже й важливо. Однак американська команда вже вигравала у своїх суперників по континенту із Каліфорнії в схожий спосіб: спершу відпускали їх уперед, а потім нелюдськими зусиллями випереджали на останніх секундах, так, що ніхто не міг утямити: як так вийшло? Коли вони встигли?

На Олімпіаді 1936 року американцям вдалося повторити нереальне: коментатор упродовж всієї гонки волав: «Німеччина! Італія! Німеччина! Знову Італія!», а закінчив несподіваним: «Америка виграла золото». Золото виграла та Америка, яка не була спершу навіть у кадрі, та Америка, яка не могла забезпечити перебування своїх спортсменів на змаганнях, але та Америка, яка загартувала їх до перемоги.

Тієї Олімпіади медальний залік передбачувано очолила Німеччина. Америка виборола друге місце. Одну з найвищих нагород їй принесла команда з восьми веслярів, а разом із золотом – віру в людські можливості й красу взаємин у команді. Саме це надихнуло Деніела Джеймса Брауна нагадати світові про незвичайний турнір у всіх подробицях, що йому передували. Українські читачі мають змогу ознайомитися з бестселером завдяки видавництву «Наш формат» (переклад Любові Пилаєвої) і вкотре захопитися фізичною й духовною досконалістю людей, здатних на неймовірні вчинки, попри тягар обставин. У тому й краса книжки, що вона передусім – про велич людського духу й уміння працювати по-чорному й аж після цього сподіватися на усмішку фортуни.

Джерело: http://blog.yakaboo.ua/the-boys-in-the-boat/?utm_campaign=shareaholic&utm_medium=facebook&utm_source=socialnetwork