Про війну сучасну, про війну минулу

От уже й грудень за вікном, і я усвідомлюю, що скоро треба підбивати книжкові підсумки року.  Цього року я читала трохи менше української літератури, ніж зазвичай. Однак є книжки, які я оминути не змогла. З-поміж них, зокрема, "Інтернат" Сергія Жадана і "Троща" Василя Шкляра. 

"Інтернат" ще задовго до його появи критики й читачі позиціонували мало не як головний роман про війну. Уявляю, як це мало би пригнічувати автора під час написання твору.  У підсумку вийшов і не роман (а, швидше, повість), і не зовсім про війну. У підсумку, як і можна було передбачити, частина читацької аудиторії Сергія Жадана розчарувалася,  тому що повість виявилася не епічною і без претензій на відповіді "хто винен і що робити". Зате книжка дозволяє побачити війну очима пересічної людини.

Головний персонаж, учитель укрмови Паша – людина без чіткої громадянської позиції – це розгублена "маленька людина", яка вирушає на окуповану територію, щоб забрати з інтернату свого племінника. Дорога сповнена  наражань на смерть мало не на кожному кроці. Переважно нічого ніби не відбувається, але читач разом із Пашею тремтить від усвідомлення того, що вбити ні за що ні про що тебе можуть на кожному кроці. Отже, передусім ця книжка про всеохопний страх і розгубленість, у якому живуть люди Донбасу.

По-друге, цей роман, як і більшість творів Жадана, що я їх читала, про відповідальність. Паша багатьох страшенно дратує через оту свою ніякість і невиразність, але Паші принаймні відоме почуття відповідальності – спершу за племінника, а потім і за інших людей, яких зустрічає на своєму шляху. З усвідомлення своєї відповідальності Паша імпонує дедалі більше, урешті, він досягає своєї мети й повертається додому. Протягом трьох днів Паша змінюється, отже, символічно його дорога до інтернату – це дорога до усвідомлення себе і того, що ти можеш зробити хоча б  для своїх рідних. 

Роман написано так, що читач, як і Паша, смутно уявляє, де свої, де чужі і хто взагалі свої, а хто чужі. Це не важливо: Паші треба забрати Сашу, Паша йде. Довкола страшно, сіро, безспросвітно, брудно, але Паша долає шлях, приймає рішення і мріє повернутися додому і щоб до його дому не долітали снаряди.

З одного боку, як я вже сказала, Паша дратує, тому що в нього нема своєї позиції щодо війни. От у мене, наприклад, вона є, і мені дуже легко про неї писати в бложику в теплій хаті за дофіга кілометрів від війни. А в Паші позиції нема, і хата в нього не тепла, і війна для нього не привід для роздумувань, а реальність, у якій треба якось виживати і хоча б щось дороге зберегти.  Тому, з другого і по-людськи адекватного боку, Сергій Жадан не помилився з персонажем. Цей персонаж випробовує не тільки нерви, а й людяність, показує реальність із малопроговореного  поки що фокусу. Ось чому післясмак після прочитання один: як це все складно... 

Читала я нещодавно книжку Всеволода Стеблюка (попередній відгук у блозі про неї) і думала: боже, скільки тут крові, скільки смертей і жахіть, але враження про оповідача було якесь легке, тому що в нього є те, у що він вірить і від чого не відмовиться. І читаю я про три дні Паші, про його полохливу дорогу, і хоч ніхто з головних персонажів не вмер і не покалічився, безпросвіття наскільки зашкалює, що читати емоційно тяжко. Розумію, що порівнювати документальну книжку й художню якось не дуже, але в мене все це якось наклалося одне на друге, і я відчула, що поки істина така: про цю війну не варто шукати епічного фокусу в літературі, дай боже розуму хоча б не позабувати нічого і нікого. Ну, і те, що з переконаннями, звісно, йти в житті легше, але не варто ними гатити в чужі вікна.

"Троща" Василя Шкляра заінтригувала мене ще до того, як я вирішила її почитати. Передусім саме цей твір надихнув деяких наших критиків на створення премії "Золотий хрін" за найгірший опис сексу в нашій літературі. Я вважаю, що розвиток антипремій – це круто, і сцена про дівчину з губами лошати справді кумедна, але Василь Шкляр ще з "Чорного ворона" натякнув, що еротичні сцени – не його коник. Однак, як і "повняве сраченя", "губи, що пахнуть зеленою кров'ю лободи (Світлани?)" увійдуть до золотого фонду літературного тролінгу.

І все ж Василя Шкляра читачі цінують не за тонкощі виписувань любовних сцен, а тому легко пробачать йому лошачі губи коханої. Тим більше, що в "Трощі" порушена серйозна і, на жаль,  актуальна проблема – зради і спокути.

Головний персонаж – у минулому упівець – повернувся після 25-річного ув'язнення й намагається побудувати життя наново. Проте спогади повертають його в 1947 рік, де його й побратимів хтось зрадив і наразив на сумніви щодо найближчих людей. Хто зрадив і чому – сюжетна інтрига твору, але не вона вражає найбільше. Мені особливо сподобався відмова від чорно-білого поділу персонажів.

Так, симпатія автора й читачів на стороні упівців, однак і вони, як і їхні вороги, не гребували жорстокими методами і не постають святими та божими. Не можна бути святим та божим на війні, де за одного повстанця вирізають усю його родину. Причому, якщо цей повстанець – зрадник, цю родину можуть знищити свої ж.

Книжка написана ніби готовий сценарій до фільму, з грамотним чергуванням епізодів, флешбеками і без зайвин. Думаю, фанати Василя Шкляра не мають бути розчарованими. Щодо мене, то книжка для мене більше плюс, але вона на раз.

Начитавшись по саму зав'язку про війни минулі й сучасні, я хочу одного: якогось жахастика або ванільних віршиків за любов. Не знаю як там з віршиками, а от Макса Кідрука я б читнула. Тим більше, в нього вийшла нова книжка. Треба буде ознайомитися.

Ще раз про Велику Вітчизняну і Другу світову

Ану, хто знайде три неточності в реченні «Радянські війська визволили Україну від фашистських загарбників 28 жовтня 1944 року»? Знайшли? Молодці) А ні — ходіть читати книжку «Війна і міф. Невідома друга світова», там багато цікавого, і не тільки про невіглаську плутанину термінів «нацизм» і «фашизм».

Назву кілька міфів, про які йдеться у книжці (усього 50):

Радянський Союз завжди був непримиренним противником німецьких нацистів

Війна для України почалася 22 червня 1941 року

Розстріли поляків у Катині здійснили нацисти

Дніпрогес у Запоріжжі, Хрещатик та Успенський собор у Києві підірвали нацисти

У 1941-му Радянський Союз не готувався до війни

Українці — чемпіони з колабораціонізму у світі

УПА — «гітлерівські посіпаки» і проти нацистів не воювали

Кримські татари — народ-зрадник

Це частина тих міфів, які таким, як я, розвінчувати не треба, тому що з уроків історії України відомо, що УПА воювала проти двох режимів; що іще до початку так званої ВВВ СРСР готувався до нападу; і що для українців війна почалася 1939 року і т. д. Утім, розумію, що мені просто пощастило з учителем історії, може, не у всіх такі були. І тому бодай ознайомитися з книжкою варто, щоб відкрити для себе багато нового і якщо не повірити в усе, то хоча б засумніватися в деяких «фактах». Навчена сумніватися в усьому, сумнівалась і я, але з подивом виявила, що про все це я звідкись уже знаю, і то не тільки з підручників, а й з іншої літератури, зокрема й художньої. І завжди ці пазли сходяться: ось вам розповідь про те, хто насправді знищив Хрещатик, і можна не йняти віри, що це зробили «свої» радянські спецслужби, але про те ж саме я читала в «Бабиному Яру» Анатолія Кузнєцова. Про те, як «радо» українці вітали прихід радянських військ можна прочитати в «Танго смерті» Юрія Винничука (хоча я все ж думаю, що письменник багато чого перебільшив). Ну а про підготовку СРСР до Другої світової можна прочитати у книжках Віктора Суворова, той-таки «Криголам». І так по крупинці по зернинці якось вимальовується картинка, хоча для мене головний посил книжки такий: не варто вірити будь-кому, а, особливо, засобам масової інформації в умовах кризи.Краще більше читати й читати різне.

Що у книжці добре, так це її лаконічність і структурованість. Розрахована на справді широку аудиторію. Кожна стаття містить тезу, тобто суть міфу, далі йде його розвінчання на основі фактів і документів. Міфи ці різні — від напівправди про ОУН і УПА до «матчу смерті». Різнорідність міфів і фактів об’єднує одна думка: саме бездержавність країни породжує такі глибокі історичні травми, трагедії і віру в маніпулятивні побрехеньки. Ототожнюючи себе з українцями із Західної України, ніколи не скажеш, що до 1941 року в Україні не було війни й що Акт злуки відбувся з приходом Червоної Армії на Західну Україну, а не 1919 року.

Єдине, що мене турбує принагідно до цієї книжки: на кого вона розрахована? Ті, хто. грубо кажучи, вважають С. Бандеру ворогом і поплічником «фашистів» не змінять думки, хоч скільки не пиши. Решта якось вже зрозуміли, якою насправді була його історична роль. Хай там як, ніколи не пізно дізнаватися щось нове про свою історію, сумніватися, вчитися відрізняти правду від брехні й радіти, радіти, радіти, що зусиллями багатьох патріотів попри всі катастрофи ми ще збереглися як нація.