Режим помсти в "Колонії" Макса Кідрука. І довколароманові враження.

Дисклеймер: кілька років тому я переживала читацьку кризу, коли я втратила жагу до читання, коли мені здавалося, що я або нічого не розумію, або що, навпаки, прочитане доволі прісне, щоб про нього рефлексувати в блозі. Це відчуття поглибилося з війною, коли навіть фізично прочитати сторінку було тяжко. Утім, життя розставило усе на свої місця, і я зрозуміла, що не розлюбила читати, що література багата, прекрасна, дивовижна, а мені просто треба змінити формат рефлексії. Бути блогером -- це не моє. Мені значно більше подобається учителювати й спілкуватися про літературу віч-на-віч. Тому віднедавна я аналізую прочитане з погляду "а чи може це зацікавити інших людей, зокрема тих, хто вивчає мову". А оскільки на цьому полі ще є нагода розповісти саме про українську літературу, то таке заняття для мене священне і почесне.

Читання на тиждень. Учнівське, а, отже, і моє.

Днями, плануючи тиждень, помітила, що зараз у мене навіть більше занять із літератури, ніж суто мовних. І всі мої учні, з-поміж яких більшість дорослих, читають різне. Із одним ми дочитуємо "Колонію" Макса Кідрука. Заняття дарують мені так багато натхнення й спраги до нового, що я аж вирішила написати пост про "Колонію". Сподіваюся, я його допишу :)

Коли у твоє життєве поле потрапляє людина, якій ти можеш показати щось цікаве (або відштовхнути від читання взагалі), то відповідальність відчувається мало не на дотик. Виглядає це приблизно так: "Є така-то людина, потребує удосконалити мову/систематизувати читання/відкрити для себе сучасну або класичну літературу. Можеш?"

На початку системи зовсім нема. Тобто є приблизний план з "вау-ефектами", які на сьогодні взагалі-то вже стали чимось звичним. А подекуди вже й зужитим: меми про "Тигролови" і "Місто" уже навіть встигли застаріти :) Але все одно потрібен орієнтовний список літератури, козир у рукаві. Романи Макса Кідрука вже кілька разів мене виручали: вони допомагали привернути увагу до української літератури. Наприклад, дев'ятикласнику, якого нудить від читання й від школи загалом. Або дорослій учениці, яка почала вивчати українську, а знає тільки російську. 

Тут я транслюватиму не так свої думки про "Колонію", яку я ризикнула прочитати з дорослим учнем. Більше писатиму про наші відкриття в процесі обговорення. 

Та спочатку хочу трішки розповісти про презентацію книжки в Черкасах, куди ми поїхали з подругою.

Тепла ванна, відчуття єдності

Я рахувала дні до 10 травня. По-перше, для мами в декреті будь-який вихід у люди -- це свято. По-друге, презентація книжки -- це повернення до нормальності (хоча, коли ми поверталися назад, мені хотілося плакати: це було так прекрасно, але це була лише мить, вихоплена зі складних реалій). По-третє, презентації Макса Кідрука відрізняються від усіх: тут нема модератора, нема питань про плани й натхнення, зате є лекція про наукові підвалини твору. До речі, вхід на презентацію платний, цього разу всі кошти від туру передали на дрони для ЗСУ. 

Нам пощастило, адже того дня не було тривог, тож понад дві години презентації вдалося провести в комфортній атмосфері. Я була така щаслива від того, що я тут, поміж людей, які люблять книжки, що мені було абсолютно байдуже до нюансів, які не дуже сподобалися. Трішки про це теж розкажу. Наприклад, мені добре читалася продумана композиція виступу (це ж ніби й плюс). Спершу нас навантажили науковими ідеями, а потім, для розрядки, ми понасміхалися із GPT-чату. Колективно жартувати з так званого штучного інтелекту можна тільки тоді, коли тебе дуже добре сприймає аудиторія, і це був саме той випадок. У сенсі, як на мене, це доволі примітивний спосіб разом провести час, особливо якщо в романі скільки всього цікавого, про що взагалі не йшлося на презентації. Я дуже хотіла почути хоча б щось про клонування, про реальні проблеми щодо антибіотикорезистентності, про суспільну модель життя на Марсі (це найцікавіша частина книжки), про те, чи є реальні способи на сьогодні продовжити життя теломер. Натомість левову частину презентації Макс розповідав про те, чого в його романі нема,  а саме: про підняття рівня океану через глобальне потепління, про недолугість та безперспективність так званого штучного інтелекту. Безумовно, це теж шалено цікаво, особливо про сумні перспективи метангідратного вибуху. Але якщо говорити от саме про книжку, про персонажів, про колізії між ними, тобто про найцікавіше, то всього цього не було (як і можливості поставити питання). Утім, є надія, що про це йтиметься на наступних презентаціях, адже "Колонія" -- це лише перша з чотирьох запланованих книжок серії "Нові темні віки".

Щодо позитивів: підготовленість автора, його (і всієї команди) турбота про читачів, відкритість. Окрім того, що книжки Макса Кідрука цікаво читати, я ще надзвичайно поважаю цього письменника, бо мені імпонують працьовиті люди, люди, які можуть ризикувати, втілювати щось нове. Це я мовчу про начитаність, ерудованість автора, про шалену пристрасть до всього, що робить ця команда: від формату корінця книжки -- до оформлення презентації. І всі ці фотки після турів, і мерч, і уважність до відгуків... Усе промовляє: НАМ НЕ БАЙДУЖЕ. І це надзвичайно мотивує бути десь у цьому полі, читати, підтримувати. Мотивує наскільки, що, не будучи фанаткою наукової фантастики, технотрилерів, я все одно читаю і купую все, що видає команда Макса Кідрука, щиро радію анонсам. І з радістю користуюся нагодою розповісти про Макса Кідрука людям з інших читацьких усесвітів. 

Ось тому я була щаслива приїхати на презентацію з подругою Ірою. Й удвічі щасливішою -- повернутися з теплими її словами: "Я просто в захваті, дякую тобі, поїдемо ще!" До речі, Іра -- це єдина людина з моїх знайомих, якій щиро сподобалася частина про американський футбол у книжці "Де немає Бога". Тому вона не зрозуміла, чого це аудиторія розсміялася, коли Макс пожартував, що він не буде розповідати цього разу про американський футбол:) Цієї миті я подумала: не дивно, що у "Друзях" Фібі -- улюблена персонажка Іри. Обожнюю:)

Після презентації ми пішли по автографи (хоча зазвичай я цього не роблю). Це була можливість ще більше переконатися, що в автора нема зверхності, що його чесно напрацьована аудиторія від нього шаленіє. І що це просто дуже хороший вечір:) Коли приїхала додому, потім розповідала мамі, яка теж прочитала "Колонію", про зустріч. І показувала фото. Мій малюк спитав: "Хто це?" Я відповіла: "Дядя Макс". І Данилко запам'ятав і тепер, коли бачить книжку, тицяє і каже: "Там дядя Макс":)

"Колонія" itself

Тепер про книжку. Мій учень, із яким ми вивчаємо цей твір, спершу доволі сильно мене обігнав у читанні. Це перший твір Макса Кідрука у його житті, й одразу -- на 900 сторінок. Я не була впевнена, що все вийде, бо якщо в мене є кредит довіри, то в мого учня -- ні, і захопити його уяву треба було ось просто тут-і-тепер. І це вийшло, попри нерівну структуру роману.

Щодо структури: автор, як кажуть у народі, довго запрягає. Спершу дає під дих кількістю персонажів, тоді надмірною, як на пересічне вухо, кількістю наукових пояснень про різні фізичні та біологічні явища (і це він ще поскорочував!). Закрадається думка: це так свідомо? Як в "Імені троянди" -- дати читачеві можливість пройти свій шлях героя й не здатися? Хай там як, десь після третини воно попускає, а вже до кінця динаміка розлітається до просто шаленої. Тож не знаю, як починати, а дочитувати дуже цікаво.

Сюжет

Є дві лінії: розповідь про життя на Землі та історія розвитку колоній на Марсі. На Землі, у 22 столітті, люди гинуть від пандемій. Наприклад, від клодису, хвороби, спричиненою розмноженням бактерії, на яку не діють антибіотики. Це для мене найстрашніший саспенс, бо якраз днями прочитала в мережі про загибель новонародженої української дитини від сепсису, антибіотики не допомогли. І коли воно десь у реальності, то це моторошно. А коли потім більше почитаєш від лікарів про антибіотикорезистентність, то взагалі стає дуже тривожно. Власне, у "Колонії" майбутнє 22 століття похмуре. Окрім біологічних, трапляються й катастрофи фізичного штибу -- нейтринні спалахи. Учені ламають списи та голови об ці проблеми, політики намагаються втриматися при владі, а злочинці -- налагодити можливість промишляти контрабандою. Щодо територіального устрою, то росія, на жаль, існує і все так само в режимі відморозків і терористів. Україна знову готується до війни, в Америці в президентських гонках так само беруть участь демагоги й популісти (привіт дональду трампу крізь століття). Найцікавіший персонаж із Землі -- це Кентон Дрейґан, хворий на прогерію геніальний програміст і біолог. Він має амбіції втілити клонування в життя -- і продовжити в такий спосіб своє існування.

Цікаво, що людство давно вже вигадало теломід -- речовину, яку подовжує теломери, тобто наконечники в ДНК, які відповідають за старіння. Люди навчилися не старіти, і це плюс. Але теломід стає новим золотом, і це мінус.

Іншими персонажами, що мене зацікавили, є напарниця і начальниця Кентона Ронна, яка саме втратила фінансування своїх ідей. Її брат Тайрон, що вивчає екологічні проблеми (але життя підкидає йому іще цікавіші завданнячка). Також напарники Фелікс та Нера: Нера вакцинує людей у сірій зоні між Україною та руснею, а Фелікс має її супроводжувати.

Та найцікавішою, найзахопливішою для мене була лінія Марсу. Яка трішечки нагадує антиутопію: є планета, де люди не старіють, де вони, попри обмеженість ресурсів, навчилися виживати. Порівняно із Землею з її пандеміями та кримінальними розбираннями, Марс має вигляд більш-менш стабільного середовища. Та це тільки на перший, дуже неуважний погляд. На На відміну від Землі, де українці якісь невиразні, на Марсі саме вони є надзвичайно важливими персонажами, адже від українців залежить, чи буде на Марсі їжа. Колоритний образ Горана Загарії -- один із найяскравіших образів у цілому романі (якщо не найяскравіший). В образі Горана, одного з колоністів Марса, автор відігрався за всі стереотипи про стражденних українців у нашій літературі. Горан працьовитий, має певний кодекс честі, але він доволі жорсткий, категоричний. Сильна, так би мовити, рука, яка тримає все в дисципліні. Це оте саме умовне (умовне!) добро, яке може розправитися із невиразним злом без грізних пританцьовувань, а одразу, в лоб. Ну а невиразне (спершу) зло в образі підлої русні, звичайно, усіляко пропонує себе для вендети. 

Взагалі помста та її наслідки -- це одна з найважливіших світоглядних проблем книжки. Мститься Горан, мститься Кентон, і, розуміючи принципа, що помах крил метелика може призвести до тайфуну, просто міркуєш: де і хто виявиться тим психом, хто примножить ці помсти до точки незворотності. Такий псих, звичайно, у романі є.  І помста його змусить захотіти викинути книжку у вікно (ні, бляха, тільки не так, тільки не це). Але на той момент динаміка роману буде надстрімкою, і не дочитати просто не вийде. До речі, в одному з найскладніших морально епізодів буде такий жирнючий привіт "Грі престолів", мені аж незручно було читати. 

"Як добре, -- думала я, -- що ми з Олексієм, коли аналізували ключі інтерпретацій текстів, звернули увагу на всілякі трапези й бенкети".

Власне. Роман закінчується катастрофою, яка точно не буде останньою: ані на Марсі, ані на Землі. Фінал виконано в найкращих традиціях, тобто на гачку, коли неминуче хочеться дізнатися, а що ж там буде далі. І хоча усе, як завжди, похмуро, ми за це ж і любимо Кідрука, правда ж?

Наступний роман анонсовано за три роки, і мрія тільки одна: прийти на презентацію в уже звільненій Україні. Прийти туди чи з подругою ("Клас, це неймовірно"), чи з мамою ("Оце так розумний автор, як він усе це продумав! Він жонатий?", чи з другом ("Задовбало Кідрукове всепропальство"). Чи зі своїм учнем, який просто зараз дочитує "Колонію" і чиї фінальні враження мені так цікаво буде послухати в понеділок. Адже що більш різнопланові враження, то цікавіші обговорення. 

Підкорити пісок

Коли мені було років 15, я прочитала книжку "Жінка в пісках" Кобо Абе. Там чувак загубився в експедиції й потрапив у село, яке щодня замітає піском, і весь сенс життя полягає в тому, щоб щодня відкопувати свою хату-яму від піску, яку через півдня чи скільки там все одно засипле. Ну, це типу як Сізіфова праця, улюблений символ екзистенціалізму. Фішка в тому, що коли чувакові вдалося вибратися з ями, то він зрозумів, що вже втягнувся розкопувати її, що так він почувається володарем свого життя. І назад повернувся в яму. Метафора проста - життя-пісок, а ми горопахи, приречені відгрібати пісок, щоб нас не засипали. І краще удавати, що ми це робимо зі своєї волі. У 15 років ця філософська повість була для мене одкровенням.

Минуло 12 років, і от я прочитала казку про фантастичні світи, благородство і зраду. І знову про пісок, який може бути смертоносним, а може виявитися джерелом життя і мірилом вартісності - залежить від того, що ти вибереш. Знову екзистенціалізм, але якби пояснювати його комусь, я б вибрала "Дюну" Френка Герберта. Просто тому що філософія буває захопливою. 

Ніколи я б не взялася за цю книжку, якби не мій знайомий вірусолог-ембріолог Сергій і його неприховане захоплення цим твором. А, ну іще переклад українською відіграв свою роль. Якось інтуїтивно зрозуміла, що ця книжка буде цьогорічною літньою подією масштабу торішнього "Щигля". 

Насправді я не покладала надій, тому що це фантастика, класика наукової фантастики. Чесно, я не в захваті від ідеї міжпланетних інтриг і вигаданих світів. Реальне життя і його камерні історії завжди були для мене цікавішими. я не дуже люблю казочки. Але "Дюна" мені сподобалася, я скучила за епічними благородними характерами. А ще - за гидкими антигероями. Іноді треба почитати про чорно-біле, щоб навести різкість на все інше. Іноді варто читати казочки і на якийсь час побути собі дитиною, щоб побачити велич і непередбачуваність світу, де добро перемагає зло, хоч і дорогою ціною.

Дюна - це піщана планета Арракіс, головне багатсво якої - прянощі, а бідність - вода. На Арракісі живуть фримени, свободолюбиві люди, які пристосувалися до тяжких умов і хочуть перетворити Дюну на оазу. Також на Арракісі мешкають гігантські хробаки, від яких теж ще треба вміти сховатися, аби не зжерли. Але хробаки  - не єдині проблеми фрименів: їм треба остерігатися ласих мисливців за скарбами Дюни з інших планет.

У створеному світі Френка Герберта панує Імператор, який керує кількома Домами. У романі розгортається боротьба між двома Домами  - Атрідів і Харконненів. Герцог Лето з Дому Атрідів разом зі своєю наложницею Джессікою і сином Полом прибувають на Арракіс, але зрада одного з наближених призводить до краху Дому, і Полові з матір'ю випадає боротися за своє життя на Дюні, а згодом і завойовувати авторитет серед фрименів. 

Головний антигерой - Владімір Харконнен, тлустий потворний педофіл, який плете інтриги довкола Атрідів. За що я вдячна Владіміру, так це за повернення смаку ненависті до персонажів. Давно такі гидозні мені не траплялися.

І давно не траплялися такі чудові, цілісні персонажі, як Пол Атрід, юнак, що вижив на Дюні і підкорив її. Я читала цю книжку в не найприємніші моменти життя, і вона мене сильно виручила, ця казочка. Пол Атрід мені допомагав боротися проти своєї дюни, за що я йому страшенно вдячна. Боротися варто, відкинувши страх. Страх перемагає розум, треба мислити холоднокровно. В усіх, навіть найбезвихідніших ситуаціях. Тоді є шанс перемогти. Як у тій притчі про мишку і молоко. До речі, не випадково я згадала про мишку... Але не розкриватиму карт. Ось така філософська казочка. Тому тільки за саму життєствердність книжки я оцінюю її надзвичайно високо.

Оцінити її так варто ще й за безліч порушених проблем - екологія, політика, релігія, філософія - усе це тут є. Як є і кохання, вірна дружба, материнська любов, інтриги і підступи - все, що тримає вістря сюжету незатупленим.

На окрему увагу заслуговує розмова про стиль цього твору. "Дюна" з тих творів, крізь 100-200 перших сторінок яких доведеться пробиратися, ніби крізь терня. Легким і захопливим цей стиль не назвати аж ніяк. Він умисно ускладнений, і читачеві не пояснюють структури цього всесвіту, сиди сама розбирайся, що таке ментат і хто такі Бене Гессерит. Щоб запам'ятати слово "гом джаббар" мені взагалі доводилося кілька разів переглядати початок... Безліч невідомих термінів+ деякі персонажі мають по кілька імен. У Пола їх щонайменше чотири. Але все того варте, і з середини неодмінно буде цікаво

. До середини вже можна полюбити підтексти усіх діалогів. Бо тут подвійні діалоги: спершу висловлюється, що персонажі кажуть, а далі, в лапках, що вони насправді при цьому думають. Після цього інакше взагалі дивишся на діалоги повсякдення і розумієш, що мовчати загалом - непогана стратегія.

Я прочитала останню сторінку "Дюни" і усвідомила, що це справді незабутня, неповторна історія, яку я ще довго перетравлюватиму і, безперечно, раджу її прочитати. І хочу подивитися екранізацію Девіда Лінча із Кайлом Маклахленом у ролі Пола Атріда. 

Але, друзі, не чекайте бозна-якого екшну. Це філософська казочка, тут мало безтолкових бійок (але бійки є), а епічна боротьба між фриманами і їхніми ворогами взагалі лишається поза дужками. Проте тут дуже цікаві персонажі, просто неповторні. Кожен із них без винятку.

Тому варто прочитати.

І видання раджу обрати українське. Переклад прекрасний, хоча Сергія бісять фримани замість "вільних" і ще деякі речі, але мені дуже сподобалося, розкішна українська. Думаю, перекладачі Анатолій Пітик і Катерина Грицайчук можуть обгрунтувати, чому Атріди а не Атрейдеси і чому фримани, а не "вільні". Цікаво було би про це десь почитати.

А поки аналіз екранізацій "Дюни" попереду, я дякую книзі за чудове короткотривале співжиття і бажаю всім провідчути її глибину і впевнено перетворювати свої Дюни на багатства, а хробаків-велетів на осідланих коней.

Знайомство з фантастикою 1920-х

Учора завершила читання антології фантастики 1920-х років "Атом у запрязі". Це вже третя книжка із серії "Наші 20-ті", з якою я встигла ознайомитися. До тому ввійшли романи Блюма і Розена "Атом у запрязі", Івана Ковтуна (відомого мені як Юрій Вухналь) "Азіятський аероліт" і Володимира Владка "Ідуть роботарі". На жаль, тут не виявилося творів Юрія Смолича, а я на це дуже сподівалася, бо Смолич дуже зацікавив мене після антології детективів.

"Атом у запрязі" – це перша книжка серії, яку я хотіла пошвидше дочитати. Якщо попередні дві мене цікавили і як філолога, спраглого нових знань про історію літератури, і як зацікавленого читача, то цю книжку дочитала тільки через повагу до важливої справи видавництва "Темпора" і упорядниці Ярини Цимбал.

З одного боку, теми інтригують. У творах ідеться про роботів, про розкопки Тунгуського метеорита, про ідею розщеплення атома. Дуже цікаво, як про це писали в 1920-х роках, якими науковими фішками наснажували вигадку, як в усе це вплели авантюрні й любовні лінії. Водночас якось печально стає, коли усе це перевершує ідея протистояння "гнилого капіталізму" і сонячного комунізму. І ніби все розумієш, але читач у тобі розчаровується, а літературознавець фіксує в голові "прочитано, уявлення маю, от і прекрасно".

Що мені сподобалося і що було для мене незнано, так це те, що вічний образ одержимого ідеєю доброго генія-науковця в українській літературі був. Мені такі імпонують ще з дитинства, відколи я захоплювалася романами Жуля Верна. 

Також, як завжди, мені була цікава мова творів. Я довідалася, наприклад, що "наснагою" абсолютно без здригань називали заряд атома, що лютувальник – це паяльник і т.д. Це ще раз нагадує про печальну долю українських термінологічних словників, але водночас і надихає вивчати мову далі й читати серію "Наші 20-ті" хоча б навіть і заради мови тих творів.

До речі, на цьогорічному Арсеналі презентували наступну книжку серії - антологію жіночої прози "Моя кар'єра". Звісно, читатиму!

Не зовсім Гумбольдт, або про побічні ефекти психолінгвістики

У мене є подруга Іра і друг Ілля, іноді ми читаємо ту саму книжку, а потім збираємось і обговорюємо її. Переважно десь надворі. Востаннє зустрічалися в парку КПІ, пили якесь круте вино і їли сир, назву якого ладен запам'ятати тільки Ілля) Ми з Ірою філологи, а Ілля — айтішник. Відповідно, картини світу в нас, м'яко кажучи, різні. І взагалі ми дуже різні, нас об'єднує хіба те, що ми за гороскопом Близнюки (ми з Ірою народилися в один день, 14 червня, а Ілля — 6 червня). Близнюки в принципі допитливий знак зодіаку (якщо вірити в такі штуки), а коли їх троє, то це взагалі дуже цікаво:) 

Отже, про клуб Близнюків. Кожен по черзі пропонує свою книжку до обговорення. Кілька місяців тому я (тому що стежу за новинками) запропонувала "Щигля" Донни Тартт, Іра (бо любить спорт) — "Диво в Берліні" Джеймса Брауна, а Ілля (бо любить читати наукові штуки) нещодавно вирішив, щоб ми почитали оповідання Теда Чана "Історія твого життя". І хоч цей текст не вписується в концепцію блогу висловлюватися про сучасне видане українське, все-таки не можу не написати кілька рядків з приводу.

Про американського фантаста Теда Чана кажуть, що нагород в нього більше, ніж творів. Серед відзнак, до речі, Х'юго, Небьола... Але українською Чан, звісно, не перекладений, тож не дивно, що я нічого про цього автора не чула (та й фантастику, чесно кажучи, не дуже знаю і не дуже прагну знати). Однак закон клубу Близнюків є закон, тому довелося прочитати :)

Ілля хлопець іронічний, знав, як познущатися:) В сенсі, що я вже відвикла від лекцій про психолінгвістику, а тут ціле оповідання про те, як жінка на ім'я Луїза вивчала мову інопланетян, а паралельно згадувала щасливі й сумні епізоди з власного життя, в яких вона закохується, одружується, народжує дівчинку, розлучається з чоловіком, втрачає доньку в аварії... Умовно кажучи, є дві лінії: в одній героїня вивчає мову кількаоких створінь, в іншій (реалістичній) в майбутньому часі говорить зі своєю дочкою, яка вже померла, і ніби намагається знайти спільну мову з нею в тих моментах, де стосунки між матір'ю й донькою зазнали кризи. Виявляється, що насправді легше розкодувати мову й письмо інопланетян, ніж порозумітися з кровинкою.

Я умисно майже в кожному реченні вживаю слово "мова", бо мова в оповіданні — це головна його ідея і сюжетотворчий фактор. Автор розмірковує про мову як систему і про призначення мови, її вичерпність, а також обмеження людського лінійного письма як способу передачі точної думки. Інопланетяни в цім плані пишуть досконаліше, бо дивляться на відтворення слова як на одночасний комплекс вираження багатьох понять і думок, в якому нема майбутнього і минулого, а є ніби все разом. Виходить, ніби інопланетянам не потрібні причинно-наслідкові зв'язки, вони ніби як одразу знають про те, що люди називають майбутнім. 

А далі виходить найцікавіше: Луїза так поринула у вивчення письма прибульців, що й сама навчилася мислити, як вони. І історії з її розлученням і смертю дочки, що розчулюють читача, насправді ще не відбулися, а тільки чекають на бідолаху, яка саме закохалася в свого напарника (того, з яким вона, вочевидь, розлучиться в майбутньому). Щойно Луїза усвідомлює це, прибульці собі відлітають, і незрозуміло, навіщо вони взагалі були. Мораль байки така: іноді краще не знати про своє майбутнє, а для цього треба менше тусуватися з прибульцями й не тащитися від психолінгвістики. 

Ну що ж, це дуже цікава ідея. І стиль бездоганний. І виконання. Мені сподобалося, хоч все одно фантастика не стала моїм другом, ми з нею на Ви. Ви при цьому з великої літери, тобто поважаю і розумію, як таким можна захоплюватися.

До речі, як виявилося, за мотивом цього оповідання американці якраз недавно зняли фільм "Arrival" із Емі Адамс у головній ролі. Що ж, можна подивитися, хоча я сумніваюся, що впізнаю в цьому екшні лаконічність і витонченість оповідання.

А твір однозначно раджу прочитати кожному. Філологам так узагалі обов'язково в перервах між лекціями про концепції Гумбольдта і Потебні)