Підкорити пісок

Коли мені було років 15, я прочитала книжку "Жінка в пісках" Кобо Абе. Там чувак загубився в експедиції й потрапив у село, яке щодня замітає піском, і весь сенс життя полягає в тому, щоб щодня відкопувати свою хату-яму від піску, яку через півдня чи скільки там все одно засипле. Ну, це типу як Сізіфова праця, улюблений символ екзистенціалізму. Фішка в тому, що коли чувакові вдалося вибратися з ями, то він зрозумів, що вже втягнувся розкопувати її, що так він почувається володарем свого життя. І назад повернувся в яму. Метафора проста - життя-пісок, а ми горопахи, приречені відгрібати пісок, щоб нас не засипали. І краще удавати, що ми це робимо зі своєї волі. У 15 років ця філософська повість була для мене одкровенням.

Минуло 12 років, і от я прочитала казку про фантастичні світи, благородство і зраду. І знову про пісок, який може бути смертоносним, а може виявитися джерелом життя і мірилом вартісності - залежить від того, що ти вибереш. Знову екзистенціалізм, але якби пояснювати його комусь, я б вибрала "Дюну" Френка Герберта. Просто тому що філософія буває захопливою. 

Ніколи я б не взялася за цю книжку, якби не мій знайомий вірусолог-ембріолог Сергій і його неприховане захоплення цим твором. А, ну іще переклад українською відіграв свою роль. Якось інтуїтивно зрозуміла, що ця книжка буде цьогорічною літньою подією масштабу торішнього "Щигля". 

Насправді я не покладала надій, тому що це фантастика, класика наукової фантастики. Чесно, я не в захваті від ідеї міжпланетних інтриг і вигаданих світів. Реальне життя і його камерні історії завжди були для мене цікавішими. я не дуже люблю казочки. Але "Дюна" мені сподобалася, я скучила за епічними благородними характерами. А ще - за гидкими антигероями. Іноді треба почитати про чорно-біле, щоб навести різкість на все інше. Іноді варто читати казочки і на якийсь час побути собі дитиною, щоб побачити велич і непередбачуваність світу, де добро перемагає зло, хоч і дорогою ціною.

Дюна - це піщана планета Арракіс, головне багатсво якої - прянощі, а бідність - вода. На Арракісі живуть фримени, свободолюбиві люди, які пристосувалися до тяжких умов і хочуть перетворити Дюну на оазу. Також на Арракісі мешкають гігантські хробаки, від яких теж ще треба вміти сховатися, аби не зжерли. Але хробаки  - не єдині проблеми фрименів: їм треба остерігатися ласих мисливців за скарбами Дюни з інших планет.

У створеному світі Френка Герберта панує Імператор, який керує кількома Домами. У романі розгортається боротьба між двома Домами  - Атрідів і Харконненів. Герцог Лето з Дому Атрідів разом зі своєю наложницею Джессікою і сином Полом прибувають на Арракіс, але зрада одного з наближених призводить до краху Дому, і Полові з матір'ю випадає боротися за своє життя на Дюні, а згодом і завойовувати авторитет серед фрименів. 

Головний антигерой - Владімір Харконнен, тлустий потворний педофіл, який плете інтриги довкола Атрідів. За що я вдячна Владіміру, так це за повернення смаку ненависті до персонажів. Давно такі гидозні мені не траплялися.

І давно не траплялися такі чудові, цілісні персонажі, як Пол Атрід, юнак, що вижив на Дюні і підкорив її. Я читала цю книжку в не найприємніші моменти життя, і вона мене сильно виручила, ця казочка. Пол Атрід мені допомагав боротися проти своєї дюни, за що я йому страшенно вдячна. Боротися варто, відкинувши страх. Страх перемагає розум, треба мислити холоднокровно. В усіх, навіть найбезвихідніших ситуаціях. Тоді є шанс перемогти. Як у тій притчі про мишку і молоко. До речі, не випадково я згадала про мишку... Але не розкриватиму карт. Ось така філософська казочка. Тому тільки за саму життєствердність книжки я оцінюю її надзвичайно високо.

Оцінити її так варто ще й за безліч порушених проблем - екологія, політика, релігія, філософія - усе це тут є. Як є і кохання, вірна дружба, материнська любов, інтриги і підступи - все, що тримає вістря сюжету незатупленим.

На окрему увагу заслуговує розмова про стиль цього твору. "Дюна" з тих творів, крізь 100-200 перших сторінок яких доведеться пробиратися, ніби крізь терня. Легким і захопливим цей стиль не назвати аж ніяк. Він умисно ускладнений, і читачеві не пояснюють структури цього всесвіту, сиди сама розбирайся, що таке ментат і хто такі Бене Гессерит. Щоб запам'ятати слово "гом джаббар" мені взагалі доводилося кілька разів переглядати початок... Безліч невідомих термінів+ деякі персонажі мають по кілька імен. У Пола їх щонайменше чотири. Але все того варте, і з середини неодмінно буде цікаво

. До середини вже можна полюбити підтексти усіх діалогів. Бо тут подвійні діалоги: спершу висловлюється, що персонажі кажуть, а далі, в лапках, що вони насправді при цьому думають. Після цього інакше взагалі дивишся на діалоги повсякдення і розумієш, що мовчати загалом - непогана стратегія.

Я прочитала останню сторінку "Дюни" і усвідомила, що це справді незабутня, неповторна історія, яку я ще довго перетравлюватиму і, безперечно, раджу її прочитати. І хочу подивитися екранізацію Девіда Лінча із Кайлом Маклахленом у ролі Пола Атріда. 

Але, друзі, не чекайте бозна-якого екшну. Це філософська казочка, тут мало безтолкових бійок (але бійки є), а епічна боротьба між фриманами і їхніми ворогами взагалі лишається поза дужками. Проте тут дуже цікаві персонажі, просто неповторні. Кожен із них без винятку.

Тому варто прочитати.

І видання раджу обрати українське. Переклад прекрасний, хоча Сергія бісять фримани замість "вільних" і ще деякі речі, але мені дуже сподобалося, розкішна українська. Думаю, перекладачі Анатолій Пітик і Катерина Грицайчук можуть обгрунтувати, чому Атріди а не Атрейдеси і чому фримани, а не "вільні". Цікаво було би про це десь почитати.

А поки аналіз екранізацій "Дюни" попереду, я дякую книзі за чудове короткотривале співжиття і бажаю всім провідчути її глибину і впевнено перетворювати свої Дюни на багатства, а хробаків-велетів на осідланих коней.

Сядь зі мною поговори

Початківці рідко очолюють найвідоміші у всьому світі літературні списки, але Селесте Інґ це вдалося. 2014-го року її дебютний роман «Несказане» став найкращою книжкою року у топ-100 від Amazon, випередивши книжки таких письменників, як Стівен Кінг та Гіларі Ментел. В Україні твір нещодавно вийшов у видавництві «Наш формат». Літературна якість роману і завжди актуальний жанр родинної драми, замаскованої під трилер, допомогли авторці достукатися до читачів з усього світу й запропонувати простий рецепт виходу з кризових сімейних ситуацій.

Діагноз: хронічне непорозуміння

«Лідії нема серед живих. Але вони про це ще не знають» – так починається «Несказане». Читач чіпляється на гачок інтриги, але хай краще не розраховує на екстраординарне пояснення, чому шістнадцятирічна дівчинка опинилася на дні міського озера. Дорогою до фіналу можна про все здогадатися. У цій книжці вражає інше – психологічно важке, скрупульозне діагностування глобального непорозуміння в родині, якого можна було б уникнути, якби близькі люди звикли говорити одне з одним не тільки про погоду або колір тюлю.

Дія роману відбувається в 1970-х роках в Огайо. У цей не такий вже далекий від сьогодення час в Америці процвітала дискримінація людей азійського походження. Джеймс Лі – американець у першому поколінні, який викладає історію в коледжі Огайо, але все-таки не почувається повноцінним членом суспільства через китайське походження. Усіма силами він намагається стати «своїм хлопцем» у світі, що його не приймає. І мріє, щоб його дочка Лідія поводилася як типова американська дівчинка, адже бути «як всі» набагато легше.

Дружина Джеймса Мерилін – білява американка, яка навпаки не хоче бути типовою домогосподаркою, а мріє стати лікаркою. Проте на заваді стає подружнє «щастя». Троє дітей і материнські обов’язки віддаляють Мерилін від омріяного лікарського фаху, тому їй не лишається нічого, крім як «перекласти» власну мрію на середульшу дочку Лідію. Старший син Нат і найменша дочка Ханна змирилися з фактом, що батьки люблять дітей неоднаково. Тож їм випадало заздрити сестрі й спостерігати за її намаганнями відповідати батьківським очікуванням. Нікому й на думку не спадає спитати, а що ж про все це думає сама Лідія? Як їй живеться в ролі улюблениці? Чи до душі їй батьківські сценарії? Щоб не розчарувати батьків, Лідія не поспішає ділитися наболілим, усміхається, живе, як заведена лялька, і мовчить. Правда лишається несказаною, невидимою. Ця правда – ніби п’ять шостих велетенського айсберга. У

решті родинний корабель розбивається об неї, проте треба вчитися жити далі. Та чи можливо це?

Для кого ця книга

Книжка сподобається прихильникам психологічних драм, у яких одна подія тлумачиться по-різному відповідно до фокусу окремого персонажа. Наприклад, жінка кинула дітей і чоловіка й утекла з дому. Діти страждають, чоловік теж. Всі готові прийняти втікачку і вибачити їй все, тільки б вона повернулася. «Погана жінка, егоїстка», – може подумати читач. Аж поки не дізнається про мотивацію вчинку й не поспівчуває героїні. Книжка не сподобається тим, хто прагне несподіваного фіналу, а також тим, хто шукає світоглядних відкриттів. Бо все обертається довкола того, що дискримінація – це погано, жінка має право на освіту й фах, а діти не повинні втілювати в життя несправджені мрії батьків. Однак для авторки ці істини – не мета, а підручний матеріал, з якого вона творить ситуацію глобального непорозуміння в камерній атмосфері одного будинку.

Крик, кинутий у натовп

«Несказане», до всього, ще й добре написана книжка. Персонажі повнокровні, кожне речення працює не на розказування, а на показування, увага авторки до дрібниць перетворює книжку на фільм. Тут нема жодного зайвого слова чи епізоду «задля красного слівця». «Ось як корисно писати малу прозу», – думала я під час читання, знаючи, що до «Несказаного» Селесте Інґ писала успішні оповідання (авторка здобула за них Пушткартську та інші премії). Селесте Інґ називає роботу письменника «криком, кинутим у натовп». На крик роману «Несказане» неможливо не відгукнутися, тому що всі ми часом потерпаємо від того, що не вміємо читати чужі думки, робимо хибні висновки й неправильно поводимося. Як це змінити? Авторка пропонує простий рецепт – сісти й щиро поговорити. Велика ймовірність, що спрацює.

Джерело:  Блог видавництва "Наш формат"

На всі "Ґудзики"

Якось торік я дізналася, що Ірен Роздобудько написала продовження «Ґудзика». «Ну нащо ж ви так зі мною?» - подумки розчаровувалась я, передчуваючи свої враження від того, як авторка знову зведе Дениса й Ліку і ще й, чого доброго, поєднає їх у щасливім союзі. «Це буде штучно! Їхня історія завершена!», - бідкалася я. «Невже в пані Ірен вичерпалося натхнення, і їй більше нічого писати?» - дивувалася. Та хай що я думала, напевне знала одне: зітхатиму чи бурчатиму, а все одно куплю «Ґудзик-2». Хоча б для того, щоб віддати належне «Ґудзику».

 Зараз мені трохи дивно усвідомлювати, що саме з «Ґудзика» почалася моя любов до сучасної української літератури. 
Це сталося задовго до того, як я дізналася про поняття «елітарна», «масова», «жіноча» література, тому манірно не охала з приводу недолугої обкладинки, а просто взялася читати. Та й що іще робити на верхній полиці потяга, який віз школярів із Всеукраїнської олімпіади з мови й літератури, що відбулася в Тернополі, в рідні пенати Черкащини? Напередодні, гуляючи містом, наша група зайшла до книгарні, й наша куратор купила собі книжку «Дванадцять». Я ж просто розглядала книгарню (у моєму місті не було жодної) і проговорювала подумки імена, які мені ні про що не говорили. Хіба що лауреатка Шевченківської премії Марія Матіос і її «Солодка Даруся»  - назву цієї книжки я собі виписала, щоб знати хоч одне ім’я представниці загадкової сучасної української літератури, такої проблемної для викладання у школі маленького містечка. Витріщившись на цілий вулик книжок і усвідомлюючи, що наша література не закінчилася на «шістдесятниках», я раптом почула: «Оця письменниця написала цікаву книжку. «Ґудзик» називається. Можеш почитати, тобі сподобається. А я собі її іншу візьму, «Дванадцять».

І я взяла книжку «Ґудзик» Ірен Роздобудько і «Культ» якогось (якоїсь?) Любка (и?) Дереша. Тоді мені було 16 років, і я не знала, що саме ці дві випадкові книжки відкриють мені дорогу до сотень книжок сучасних письменників, які я прочитаю ближчими десятьма роками.

Історія взаємин режисерки Єлизавети Тенецької, закоханого в неї Дениса і дочки Єлизавети Ліки вразила мене найбільше двома речами. Перша: як можна не помітити нової шафи в квартирі? Друга: і правильно Ліка зробила, що втекла! І не шкода тебе, Денисе, не шкода! Так аргумент «за жизнь» переміг докір у недостовірності. Художня умовність. Письменник має право. Але ж який фінал! Ах, ці українські мужики, знову підкачали!

Після того, якщо я не знала, що подарувати знайомій або малознайомій дівчині чи жінці, завжди обирала «Ґудзик». І ніхто не розчаровувався!

Наступні десять читацьких років трохи виховали в мені зверхність щодо деяких книжок і видавництв, але щоразу, коли ловила себе на словах про масову і жіночу літературу, згадувала «Ґудзик» і свої переживання в поїзді. І трохи зваженіше ставилася до того, що кажу.

Але факту, що виходить другий «Ґудзик» я не зраділа. Так само, як і ціні на неї – 80 гривень на «Книжковому Арсеналі» віддала за неї я. Але на презентації трохи відтала – надто вже мила ця пані Ірен. Але невже вона справді наважилася приплести до мелодрами Майдан? Ну навіщо?? Досить з мене й того бога з машини, який знову зведе Дениса й Ліку.

І ось я почала читати. Світське життя Єлизавети Тенецької, її фільм. Спільні з Денисом пошуки Ліки. Життя Ліки за океаном, її пошуки себе й творчість. Нічого такого. Не варто було це писати.

І тут – бац по голові – поява образу Марини, лікаря Денисової матері. І тут подвійний бац – Майдан. Усе те, що я бачила сама, що я відчула і теж пережила разом із своїми знайомими і незнайомими друзями, постало на сторінках, майстерно вплетене в долі персонажів. Словом честі, я не вірила, що може бути такий момент у книжці, щоб він за силою й несподіванкою дорівнював шоку після того, як у першій частині Денис знаходить у шафі той фатальний ґудзик. Але він є!!!! І тільки тому, що хтось може захотіти прочитати цю книжку, я не хочу розкривати сюжетні гачки, які міцно чіпляють тебе, а ти й не хочеш відпускатися.

«Ґудзик-2» значно глибша книжка, ніж перша частина. Серйозніша. Різноплановіша. Іще кінематографічніша. Значно ширший спектр емоцій переживаєш, ніж якщо читаєш звичайну мелодраму «за жизнь, за любов».  Мені було безмежно жаль деяких героїв, бо я розуміла, що вони невигадані. І безмежно радісно від того, що я помилилася у своїх очікуваннях.

А все ж третьому «Ґудзику» не бувати…