четвер, 30 листопада 2017 р.

Війна очима лікаря


Таких книжок в Україні направду бракує. Насамперед тому, що в період, коли війна триває і далі лишається оголеним нервом в повсякденні країни, важливо не забути «ані коми, ні тії же титли». І поки до філософського осягнення подій Революції Гідності й війни на Донбасі у формі художньої літератури ще далеко, на першому місці постає література документальна. Однак у ситуації загальної зневіри й недовіри постає питання: а хто має право писати про війну? Чия правда може бути найдостовірнішою і чи можлива достовірність в аналізі того хаосу, що спіткав нашу державу? Чий голос з-поміж голосів усіх охочих висловити свою думку має право звучати й бути почутим?
Як на мене, це передусім живе слово очевидця. У цім сенсі книжка українського військового вченого-медика Всеволода Стеблюка «Синдром АТО. Нотатки «Айболіта» – це ліки проти безпам’ятства. Бо хай як боляче згадувати, скажімо, події Іловайської трагедії, здається, що це вже просто цеглина з безлічі страшних подій. А оскільки, за Олександром Довженком, «людська душа — це чаша для горя: коли чаша повна, скільки не лий уже, більше не вміститься», то й усвідомити все жахіття і увесь героїзм війни нема ані емоційної, ані інтелектуальної снаги. І ми починаємо забувати, витісняти з душі інформацію про почуте. Ось це і є страшна несправедливість щодо наших воїнів і їхньої пам’яті – і її допустити не можна.
Тому коли я довідалася, що Всеволод Стеблюк написав книжку про АТО, то не мала сумнівів, що прочитаю її хоча б для того, щоб виявити повагу до всіх, хто захищає кордони нашої держави, усвідомлено ризикуючи своїм життям. 
Про подвиг Всеволода Стеблюка, здається, чули всі. Це саме той лікар з позивним «Айболіт», що вижив під час проходження пекельного «зеленого коридору» і врятував понад вісімдесятьох українських воїнів. Інтерв’ю з цією людиною транслювали чи не всі канали, а от відгуків на його книжку поки що небагато. Напевно, це пов’язано з тим, що таку літературу не можна читати знічев’я, до неї треба бути готовим. Морально й інформаційно готовим.

Не тільки про Іловайськ

«Синдром АТО. Нотатки Айболіта» – це книжка про Іловайськ. З одного боку, це історія про те, як лікар Стеблюк на своїй славнозвісній бойовій машині Жужі рятував українських воїнів, вивізши їх із поля бою й надавши медичну допомогу. Однак Іловайськ – це тільки одна з головних тем цієї сповіді. «Синдром АТО» – не просто нотатки людини, якій випало відіграти важливу роль на війні і яка намагається впорядкувати болючі спогади із терапевтичною для себе метою. Це жива частина історії незалежної України. Частина суб’єктивна (а тому і справжня), подекуди невідредагована, непричесана. Зате безпосередня, дуже докладна і по-своєму провокативна. 
Скажімо, як поставитися до російського офіцера, який взяв наших хлопців разом із лікарем Стеблюком у полон, однак дозволив Доку позбирати поранених? Він міг і просто розстріляти полонених, адже Док уже встиг побачити озброєння, позиції  ворога. Але чомусь ворог просто відпустив, подарував життя цим поцілованим Богом людям… Однак хіба можна забути, що цей-таки ворог вдерся на чужу землю й забрав життя її захисників? Химерна і страшна колізія життя. «Як до цього ставитися?» – спитав Всеволод Стеблюк свою аудиторію під час презентації книжки в Харкові. Запала тиша. – «От і мені важко сказати», – зізнався автор незручного питання. І таких незручних питань, зокрема і до української влади, у книзі багато. Та хай які дражливі моменти зачіпає автор, все одно в цій книжці ані крихти «зради», а тільки бажання розповісти про війну ту правду, яку Стеблюк-«Айболіт» бачив сам. 
«Синдром АТО» відкриває нам війну без прикрас. Тут чимало важких сцен, натуралістичних подробиць, тут багато поранень і смертей. Тут є Революція Гідності,є кривава зима 2015-го року, на якій Всеволод Стеблюк разом із колегами рятували тих, кого можна було врятувати. І, звісно, є війна, є пекельний коридор під Іловайськом, полон, дострілювання поранених, ризик перемовин із росіянами, лікування поранених – своїх і чужих. Повернення додому і усвідомлення, що остаточно повернутися звідти не виходить. 
Водночас у книжці чимало веселих, по-своєму затишних замальовок із життя військових. Тут і пісні, й аромат польової кухні, і нові знайомства, і радість від почуття братерства. І читач бачить, що на війні є місце любові, зраді, дружбі – усьому, що існує в цивільному житті, от тільки на війні все це відбувається сконцентровано, щільно, швидко. 
Багато у виданні й екскурсів у минуле Всеволода Стеблюка, спогадів про ті світоглядно важливі епізоди з життя, де формувався характер майбутнього медика. Є тут згадки про розмови з дідом-фронтовиком, про Чорнобиль, про Революцію на граніті… Скрізь автор оповідає про межові стани усвідомлення свого громадянського обов’язку на складному шляху становлення рідної держави.

Читати, не можна ігнорувати

«Синдром АТО. Нотатки «Айболіта» для пересічного читача може постати ніби з якогось альтернативного світу, про який він ніби щось і чув, але трохи не в такій формі. Це альтернатива журналістським розслідуванням, сюжетам офіційних телеканалів. Це правда з уст людини, якій судилося вижити. Хто зна, можливо, не в останню чергу для того, щоб про все це розповісти. А наше читацьке завдання – не затуляти вух і слухати. Пам’ятати й розповідати іншим. І я перегортаю останні сторінки книжки і, хай як важко розлучатися з нею, передаю її і слово про неї далі. Принаймні це я можу зробити.



понеділок, 27 листопада 2017 р.

Перевідкрити літературну Донеччину


Читання антологій нагадує перемикання телеканалів. Про доробок авторів пропонують скласти думку на прикладі кількох творів, і далі вже спрацьовує фактор зачепило/не зачепило. Зачепило – пошукаю докладніше, не зачепило – клацаю/гортаю далі. Антологія, отже, – це своєрідний каталог авторів, демо-версія їхньої творчості.
Водночас жанр антології передбачає об'єднання різних авторів під один знаменник: стилю, теми, географічних координат життя й творчості... З цієї причини хороша антологія претендує на фіксацію літературного явища. Іноді географічний принцип допомагає це зробити. Існує ж в Україні феномен Житомирської школи прозаїків або Станіславський феномен. А як щодо Донбасу? На це питання допомагає знайти відповідь нововидана книжка "Порода. Антологія українських письменників Донбасу" (видавництво "Легенда"). До видання увійшли твори понад шістдесяти авторів, з-поміж яких і класики, і сучасні письменники різного віку. Життя кожного з них так чи так пов'язані з Донбасом.

Порода: найцікавіші імена 
Порода. Найперша асоціація – міцний характер. Друга, природно, – кам'яне вугілля, з яким асоціюємо Донбас. Написала й задумалася: а з якою літературою асоціюю сучасний Донбас? Важко відповісти, адже я знаю вкрай мало імен письменників звідти. Хоча, прочитавши книжку, розумію, що не так вже й мало.
Тому що і Володимир Сосюра, і Василь Стус, і Іван Світличний, і Леонід Талалай, і Емма Андієвська, і Василь Голобородько – це і є та порода, та висока полиця авторів, яку подумки класифікуєш як "перший клас", і аж потім задумуєшся, а звідки вони родом і як вплинула на них мала батьківщина. Є тут і дисидентська полум'яна громадянська лірика,  і "тиха поезія", і абсолютно шалені експерименти абсурдистської прози... Очевидно, що література письменників зі Сходу ніколи не була відірваною від загальноукраїнського літературного процесу, і велика актуальність антології полягає в тому, щоб цю тяглість матеріально підтвердити великою книжкою. Напевно, це і є її найважливіше завдання.
Умовно твори антології можна поділити на дві категорії: класики (які поза сумнівом перебувають у контексті загального літературного процесу) і сучасники, що їх з різних причин таврують "тими, що осторонь". Антологія доводить, що ні разу не осторонь, а навіть навпаки, у самому епіцентрі подій, про які більшість читачів знає з чужих переказів, але тепер має змогу довідатися з перших вуст.
Здавалося б, творчість авторів Донбасу мала би об'єднувати тема війни й окупації, проте ні, таких творів в антології не так вже й багато. Однак тема безперспективності життя маленької людини все-таки на одному з чільних місць. Жодного пафосу, тільки нестерпна важкість буття. Вряди-годи виникають іронічні замальовки, абсурдистські твори, але й вони, за поодинокими винятками, про похмуре, сіре життя, за зміни в якому треба поборотися.
Якщо говорити про найцікавіших авторів антології для мене, то це Олена Стяжкіна, Ірен Роздобудько, Володимир Рафєєнко, Олег Соловей, Сергій Жадан, Любов Якимчук і Олексій Чупа. Усіх їх я вже читала раніше, можливо, тому було приємно знову впізнати їхній творчий почерк. Двоє зі згаданих письменників – Володимир Рафєєнко і Олена Стяжкіна – це взагалі маст рід для кожного, хто хоче скласти своє уявлення про сучасну прозу Донбасу. Однак будьте готові: це читво важке. Зате й стереотипів поменшає.

Мовні американські гірки
Антологія двомовна, тому особисто мені треба було підготуватися до емоційних американських гірок, пов'язаних із мовним враженням. Останнім часом маю проблему: набагато гірше сприймаю емоційно тексти, написані російською мовою. Особливо сучасні тексти. Мені треба звикати до цього синтаксису,  зворотів, словом, природнього плину цієї "речи". Попри всі подолані особисті стереотипи, російська мова для мене чужа. Тож, розігрівшись на україномовних зразках, потім важко було в'їжджати без попередження в атмосферу російськомовного тексту. Проте розумію, що, подавши твори двома мовами, автори хотіли показати література Донбасу правдивіше, тож підхід цілком виправданий.

Міні-материк літератури
Якість текстів антології різна. Переважно це література з амбіціями елітарної, проте подекуди трапляються й ніжні вкраплення стильово зужитих  панегіриків батьківщині. З того, що сподобалося, –  уривок із твору Ірен Роздобудько "Юзовка", де авторка розповідає про Джона Г'юза, британського промисловця, що заснував Донецьк. Зачепив уривок роману "Долгота дней" Володимира Рафєєнка. Цей твір я читала в перекладі Маріанни Кіяновської, однак цікаво було бодай трохи ознайомитися з ним в оригіналі. Запам'ятався й етюдик Олексія Чупи про футбол і патріотизм... Це я все згадую прозу, але є й чудові поетичні зразки. Взагалі, поезія представлена в антології вигідніше. Із задоволенням перечитала фрагменти з "Життя Марії" Сергія Жадана, вірші Любові Якимчук. Під дих вкотре вдарили "Тюремні сонети" Івана Світличного. Ось це точно порода!

Читацькі маршрути: ON
"Порода" – книжка не для кожного. Вона не так про насолоду від мистецтва (хоча це є), як про розширення пізнавальних обріїв і про стимули думати своїм розумом. Її точно треба прочитати всім, кому небайдужа ситуація на Донбасі, хто хоче краще пізнати його мешканців і перевідкрити для себе літературну Донеччину. Хоча насправді вдасться тільки привідкрити, визначитися з цікавими для себе авторами й накреслити читацькі маршрути надалі.




середа, 22 листопада 2017 р.

Новинки сучасної української прози: О. Забужко "Після третього дзвінка вхід до зали забороняється"

Листопад для мене – місяць сучасної української літератури. Коли я дізналася, що в Оксани Забужко, Сергія Жадана й Василя Шкляра вийшли нові книжки, то запланувала читання саме для цього чудового місяця напередодні зими. Сказано – зроблено: протягом півтора тижня проковтнула збірку Оксани Забужко "Після третього дзвінка вхід до зали забороняється", роман Василя Шкляра "Троща" і роман (хоч, якщо по-чесному, то це повість) Сергія Жадана "Інтернат". Почати хочу з нової збірки Оксани Забужко.


Якось у серпні я почала писати топ 15 найкращих сучасних українських прозаїків. Спочатку мені здавалося, що це дуже легко, адже авторів у нас чимало, і в багатьох у доробку є гучні книжки. Однак на ділі все вийшло натужно: мені поки що не вдалося набрати й десятьох письменників, які б не просто видали багато книжок і стали популярними в медіапросторі, а й звучали своїм неповторним голосом і щоб голос той чувся переконливо хоча б у чотирьох-п'яти непрохідних книжках. І хоч з десяткою-п'ятнадцяткою в мене поки не складається, я завжди знаю, з кого треба починати, хто очолює топ і кого можу без вагань назвати найкращим автором, вірніше авторкою, нашого сьогодення. 
Для мене це  Оксана Забужко.
Жоден її твір (навіть якщо допікав і обурював) ніколи не розчаровував і завжди вражав своїм приголомшливим, захмарним стилем. І тут я не тільки про славнозвісні речення-ризоми, а й про лексику. Можу закластися, що кожен прихильник Оксани Забужко віднайшов для себе якісь дивовижні слова саме з її творів! Я просто заплющую очі й рендомно згадую якісь слова. Є! Одразу два! Поетичне "суцвіття газу" з вірша "Жінка з цитринами"(до речі, покладеному на музику сестер Тельнюк) і зовсім прозове, буденне "вилоги піджака" з есе про Чорнобиль. Так, до Оксани Забужко я не знала слова "вилоги". Таких прикладів у мене дуже багато, і я щоразу радію, коли віднаходжу прості, але місткі слова, відкриваю їх для себе наново, бо хоч ці слова мені підказала книжка, у мене врочисте враження, що я їх і сама колись знала і невідь-чому забула.
До речі, слово невідь-чому магічним чином вклинилося в попереднє речення, а це слово я теж  перевідкрила завдяки Оксані Забужко. 
Отже, по-перше, читати книжки Оксани Забужко хочеться через її стиль.
По-друге, вся її проза (та й поезія теж) – це несподіванка загального значення саме через теми, які авторка вибирає, і фокуси, з яких пропонує побачити певну ситуацію. Від "Польових досліджень" і до "Музею покинутих секретів" не вщухали обговорення,  виникали цілі рої звинувачень і хиботлумачень та непорівняно більше захоплень! Але щойно я загадала тільки два романи, а є ще есеїстика, літературознавчі дослідження, листування, публіцистика, переклади... І мала проза – куди ж без неї. Так от. Нова книжка "Після третього дзвінка вхід до зали забороняється" (видавництво "Комора") – це збірка малої прози, тобто оповідань і повістей. Більшість із них вже були опубліковані раніше, деякі ми навіть вивчали в університеті. Можна сказати, що ці твори вже здобулися на визнання сучасної класики. Однак для себе я виявила (з радістю!), що  мені у збірці відомі не всі назви, отже, приводів для здивування побільшало!
І здивування прийшло з першої ж сторінки. Чого-чого, але фантастики від Оксани Забужко я не могла собі уявити! "Книга Буття. Глава четверта" – прозовий дебют авторки, "докомп'ютерна антиутопія", у якій ідеться про ризики існування надрозвинених цивілізацій. Авторка переосмислює біблійний сюжет про Каїна й Авеля. Брати живуть в технологічно розвиненій державі, де, як і годиться для антиутопій, крок убік від накресленого курсу карається смертю. Каїну такі закони до душі, Авелю – ні. Брати сходяться у вічному протистоянні на території 
псевдопрогресу. 
Найбільше приголомшили мене дві повісті – "Дівчатка" і "Казка про калинову сопілку". "Казку про калинову сопілку" вивчала в університеті, але тоді нам треба було зосередитися на прийомах переосмислення відомої фольклорної казки про те, як брат убив брата, на місці вбивства виросла калина, з неї перехожий зробив сопілку, яка заговорила й розповіла правду. Оскільки зараз мені не треба було нічого вишуковувати в тексті, я просто насолоджувалася ним, оскільки обожнюю, коли у творі все може перевернутися догори дриґом, коли персонаж, якому співчуваєш, раптом перетворюється на монстра, а умовна "невинність" така прісна, нецікава й нудна, що жаль бере з такого "добра".
"Дівчатка" – це історія про дитяче лесбійське кохання. Таке означення звучить дуже кострубато й неточно, але інших слів дібрати не можу. Може, це когось заінтригує:) Насправді дуже щемна історія, провокативна і по-своєму красива і жахлива. Якби знайшовся якийсь крутий режисер, щоб це екранізувати, то була б бомба. 
Не менш цікавими є твори "Я, Мілена" про фантасмагоричне розщеплення жіночої особистості,  "Сестро, сестро" про дівчину, що згадує свою ненароджену сестру й винуватить себе в її смерті (хоч, ясна річ, ні в чому вона не винна, є інші винні, тільки вони не здатні тим перейматися). Інтригує й нове оповідання, за яким названо збірку. Там непростий діалог між матір'ю й дочкою (типовий конфлікт поколінь) накладається на сучасну історію, зокрема, війну на Донбасі, Революцію Гідності...
На превеликий жаль, мені не вдалося побувати на презентації збірки "Після третього дзвінка вхід до зали забороняється" в Будинку кіно. Здається, там були всі, а раз були всі, то мій перший абзац не звучатиме аж так самовпевнено. Хай там як, у мережі є відео, поширю його тут. Кому цікаво, зазирайте) Оксана Забужко. Презентація книги "Після третього дзвінка вхід до зали забороняється"



четвер, 16 листопада 2017 р.

Блог про блогерів

Минулого тижня, 9 листопада, мене запросили до рідного Інституту філології, щоб розповісти про читацькі блоги. Клуб "Proчитання" на чолі з Оленою Романенко вже вдруге створює події саме про книжкову блогосферу, і мені було дуже приємно поділитися спостереженнями з цієї теми, а заодно й розповісти про блоги чудових людей. Коротка інфо про захід є на сайті прес-центру Інституту (додаю принт-скрин), але тут я б хотіла опублікувати відповіді на деякі запитання. Не те щоб мені цікаво оприлюднювати інтерв'ю самої з собою, просто з охотою спостерігаю, як змінюється роль блогів і ставлення до них, і, можливо, колись захочу написати про блоги якусь статтю. Тож хай цей пост буде тут як згадка про теплу зустріч і матеріал для наступних дописів про блогосферу.
Отже, питання.
 Чому так мало постів про сучасну українську поезію і про що взагалі легше писати – про поезію чи про прозу?
Я відповіла, що останнім часом мало цікавлюся поезією, бо вона, на жаль для мене, часто написана верлібрами, а верлібри не люблю (може, просто в них не розбираюся, але й розбиратися якось не хочеться). Однак зараз зрозуміла, що  відповідь так собі і що насправді про поезію писати складніше, ніж про прозу. Писати про поезію – це переказувати, як пахне квітка. Все одно не передаси аромату, але видаватимешся занудою. Поезію треба читати, а ще краще – ходити на поетичні читання і самому шукати смисли в почутому (або принаймні просто насолоджуватися звучанням). Ось чому я прочитала "Бабин Яр" Маріанни Кіяновської, але ані слова не можу написати про цю  збірку. Мені бракує слів. Може, це непрофесіоналізм, не знаю, але поки не можу намацати форму допису. А, може, просто знаю, що пост у блозі здатен привести людину до роману, але навряд чи спонукає прийти на поетичні читання.
Далі було питання про те, як почати свій блог. Оскільки готувала презентацію, то просто додам сюди один зі слайдів.
На питання про те, як я ставлюся до масової літератури, відповіла, що загалом позитивно. Згадала, як торік, стежачи за премією "Книжка року БІБІСІ", розчарувалася у виборі журі, які віддали перевагу книжці з претензією на високу полицю, знехтувавши натомість майстерно написаним романом Макса Кідрука у жанрі жахів. Я б зробила навпаки)
Взагалі, вкотре схопила себе на думці, що якби в Україні існувала премія блогерів, то це було б дуже цікаво, бо вибір блогерів точно відрізнявся б від вибору літературознавців і критиків.
Пролунало і питання про те, чи можна заробляти на блозі, чи можна працювати блогером і т.д. От якраз на вихідних на "Якабу" з'явилася вакансія редактора блогу, шкода, що я про це дізналася після зустрічі, інакше додала би слайд. В описі вакансії сказано, що досвід ведення особистого блогу дуже бажаний. Але то блог комерційний, тобто робота на повний день і треба не просто вміти писати про книжки, а й спілкуватися з авторами, видавництвами і т.д. Щодо особистого блогу, то навряд він може приносити прибутки, хоча я іноді співпрацюю з видавництвами, які платять мені за відгуки на їхні книжки. Але загалом ведення блогу для мене хобі, до якого я ставлюся дуже серйозно.
У якому зв'язку перебуває критика і блоги?
Відмінність в аудиторії: критики пишуть для критиків і трохи для авторів, а блогери пишуть передусім для читачів. З моїх спостережень, блогери свідомі того, що вони не є професіоналами в літературознавстві, тому не претендують на істину, але при цьому справді дуже багато читають, тоді як деякі критики часом кажуть на блогерів "такоє" і не є аж такими приязними:) У критиків і блогерів різні завдання: критики оцінюють, а блогери діляться враженнями, емоціями. Я намагаюся поєднувати все, але крутим критиком себе поки назвати не можу. Ну а загалом, все залежить від особистості блогера/критика.
Спільне: всі пишуть передусім для себе, а також з відчуттям патріотичного обов'язку, щоб самому ставати освіченішим і допомагати в цьому іншим.
Чи зростає інтерес до читання сучасних українських і перекладних книжок?
Поза сумнівом, так. Про це свідчить активна поява блогерів, які без читачів просто припинили би свою діяльність. Так, це не ті цифри, якими можна пишатися, але розвиток є. Розвивається буктьюб (ось тут, до речі, свіженька розмова за участю Гульбану Бібічевої й Анни Єкименко-Поліщук https://www.youtube.com/watch?v=wYS6VT-uw3U). Узагалі, у буктьюберів дуже приязна спільнота. Хоча й автори текстових блогів теж намистинки, з ними приємно спілкуватися й обмінюватися враженями й ідеями:) Лишу посилання, де можна прочитати про найцікавіших книгоблогерів (гугліть за назвою, бо вставляю картинку, гіперпосилання не запрацює). Кому цікаво, можу також надіслати всю презентацію, просто напишіть.
Як знаходити час на читання? Скільки книжок реально читати на тиждень?
Я читаю в метро і трохи перед сном. Книжка-дві на тиждень – це досяжно. У середньому на день читаю сторінок 80-100. Ось вони, вигоди проживання на кінцевій станції метро:)

Може, ще були якісь питання, але я не всі запам'ятала. Наостанок хочу лишити для блогерів (якщо такі забредуть на цю сторінку) посилання на конкурс рецензій. Мені запропонували взяти в цьому участь, передаю естафету іншим охочим:)


ПС: нижче замітка про зустріч із прес-центру Інституту філології Київського національного університету імені Тараса Шевченка.

понеділок, 13 листопада 2017 р.

Їсти, кохати, надихатися: топ-15 найулюбленіших українських слів

Минулого тижня я дуже плідно відсвяткувала День української писемності та мови. Спочатку мене запросили розповісти про книжкові блоги в рідний Інститут філології, а ще блог "Якабу" опублікував результати флешмобу #5_чудових_слів. Не можу не поділитися ними у "Читацькому щоденнику".
Ще раз дякую всім, хто долучився  і долучається!

Їсти, кохати, надихатися: топ-15 найулюбленіших українських слів

24 серпня, у День Незалежності України з ініціативи студії навчання й розвитку «Tutoria» народився флешмоб #5_чудових_слів. Протягом двох з половиною місяців його учасники згадували найулюбленіші українські слова, ділилися своїми враженнями і спогадами про те, за яких обставин ці слова потрапили до вжитку. До Дня української писемності публікуємо підсумки флешмобу #5_чудових_слів, ознайомлюючи загал із найулюбленішими словами.

Горнятко


Абсолютним переможцем рейтингу стало слово «горнятко». «Кава з чашки нашій родині вже не смакує», – пише учасниця флешмобу Оксана Владєєва. «За горнятко кави я готова заплатити на кілька гривень більше», – зізнається Яна Сабляш. Магія внутрішньої форми слова «ГОРНЯТКО» надихає мовців пригорнути найдорожчих й асоціюється з теплом і затишком.

Філіжанка


На другому місці в рейтингу мовних симпатій запозичена кавоподруга горнятка – «ФІЛІЖАНКА». Слово, яке ще не так давно на територіях центральної України вважалося екзотичним, на сьогодні полонило мовців від Сяну до Дону. І хто зна, у чому тут річ – у магічному ритуалі споживання кави/чаю, чи у вишуканості суфікса –к–, але факт лишається фактом: естетика чаювання/кавування надихає мовців аж так, що слова «горнятко» й «філіжанка» вони рейтингують найвище.

Смаколики


Третє найкрасивіше слово теж із харчової царини. Воно – нерозлийвода із горнятком і філіжанкою, проте стосується їжі, а не пиття. Це слово – СМАКОЛИКИ.
«Смаколик – це моє солодке слово з дитинства. Скільки радості було в дитячих очах, коли приходив до нас в гості дядько, діставав із кишені цукерку і з абсолютно серйозним виразом обличчя говорив, що цей гостинчик мені зайчик передав», – пише Ірина Хлистік. «Коли наступного разу вам захочеться чогось «вкуснєнького», згадайте про смаколики», – радить Юліана Зелена.

Кохання


І тільки з четвертого місця рейтингу найулюбленіші слова перестають стосуватися їжі й нарешті свідчать про вияви не харчової, а вищої нервової діяльності 🙂 Найулюбленіше слово принагідно до почуттів – слово «КОХАННЯ».
Взагалі, якби до рейтингу зараховувати не окремі слова, а спільнокореневі, то слова КОХАННЯ/КОХАТИ очолили б топ рейтингу #5_чудових_слів.
Але оскільки з погляду мови все-таки це різні слова («кохання» – абстрактне поняття, а «кохати» – дія), то правильно їх розмежувати.

Любощі


На 5 місці знову слово про любов – «ЛЮБОЩІ». На відміну від ніжного кохання, у цьому слові є еротичний підтекст. «ЛЮБОЩІ» – це харизматичний українських відповідник до безликого слова «секс». «Любощі – люблю нашу українську м’яку Л у поєднанні з кусючою Щ. Слово приємне в усіх розуміннях», – зізнається Інна Хлистік. Ну а дехто з учасників, як-от Катерина Девдера, просто вподобав звучання звукосполучення –ОЩІ! І секс тут ні до чого 🙂

Любов


На 6 місці розташувалося слово «ЛЮБОВ». «Любов. То закон нашого життя», – вважає Майя Кліщевська, і багато хто, судячи з частоти вживання цього слова, погоджується з нею.

Натхнення


Однакову кількість згадок зі словом «любов» набрало слово «НАТХНЕННЯ». Однак якщо попередні слова учасники флешмобу коментували, то слово натхнення просто лишали в списку без зайвих слів. Ну а що тут скажеш — містке слово «НАТХНЕННЯ» коментарів не потребує!

Мрія/Затишок/Бовваніти


Наступні слова першої десятки набрали однакову кількість згадок. Це слова «ЗАТИШОК», «МРІЯ» і, хай як дивно, «БОВВАНІТИ». І якщо «затишок» і «мрія» можна прокоментувати категоріями цінностей, то «бовваніти» увійшло в десятку тільки через своє особливе звучання. Ось так милозвучність робить погоду у світі мовних рейтингів!

Світлина/Паляниця/Колежанка/Незабаром/Камізелька


Фінальна п’ятірка найчастіше згаданих слів флешмобу іще цікавіша. Це слова «світлина», «паляниця», «колежанка», «незабаром» і… «камізелька». І знову суфікс –к– нагадує про себе!
Особливо цікаво побачити в лідерах слово «колежанка», яке в контексті активного поширення фемінітивів демонструє, що мовці (і мовкині) готові потихеньку розширювати свої словникові обрії (овиди, небокраї, горизонти…).

Не минулося без книжок


Окрім слів, дехто з учасників згадав й українських письменників, з творчості яких мовці й дізналися вабливі слова. Отже, учасники флешмобу вдячні за розширення словникового запасу таким сучасним письменникам і письменницям:
а також класикам української літератури шістдесятнику Василеві Симоненку й людині, яка навчила українців мріяти, – Михайлові Старицькому.

Трохи статистики


За результатами флешмобу #5_чудових_слів було укладено міні-словник, до якого увійшло 280 слів. Найбільше слів – 40 – передбачувано виявилося на літеру П (в українській мові саме на цю букву існує найбільше слів). Удвічі менше, але суттєво більше порівняно з іншими літерами, слів на літери Н і С. Жодного слова не було на букви А, Е, Є, И, І, Й, Щ, Ю. І якщо з літерами А, Е зрозуміло – питомих українських слів на ці літери не існує, – то на букву «Щ» були сподівання побачити хоча б слово ЩАСТЯ. Але поки що ніхто його не згадав.
З-поміж усіх учасників флешмобу активнішими виявилися жінки – 68 відсотків, і тільки 32 відсотки за чоловіками.

Слово про слова


Самі ж слова, які учасники флешмобу визнали за чудові, виявилися різноманітними: від діалектизмів (цімборка, ровер, шпацірувати, кремпуватися тощо) до пуризмів (рівноденник (екватор), прямовисний (вертикальний), хідник (тротуар) та ін). Проте більшість все ж обрала загальновживані слова на позначення абстрактних понять, причому майже всі вони мали позитивну конотацію. Щодо лексичного значення, то більшість слів стосувалися абстрактних характеристик особистості і її дій, зовнішності, родини, а також конктерних предметів побуту. Докладно ознайомитися зі словами можна, зазирнувши до словничка.
Різноманітність слів, згаданих у флешмобі, можливо, не дає підстав до розлогих узагальнень через невелику (поки що) кількість учасників. Проте він переконує в найголовнішому: українська мова цікава, вона надихає. Надихає на спогади, на гортання словника, на читання, на літературну творчість, на гумор (згадати б хоча б слово Ігоря Ласточкіна «януковоч», який ведучий назвав з-поміж улюблених). Українська мова – це мова дитинства і мова досвіду, це мова відкриттів, мова досягнень і почуттів, мова книжки і мова пісні, мова роботи і мова творчості, мова-натхнення, мова-виклик і мова-любов.
Тож у День української писемності хочемо побажати, щоб у житті не бракувало приводів для чудових слів. Нехай їх буде якомога більше!

Музичний урок української літератури

Учора відвідали химерний концерт під назвою "Ідентифікація". Під час нього сучасні українські гурти виконували пісні на тексти українських письменників. Дві інтриги спонукали піти на концерт: що за твори оберуть виконавці і як ці твори поєднаються із сучасними музичними експериментами, на які нова українська музика таки багата. Список музикантів не міг не тішити: тут і перспективні початківці, типу "Epolets" або "Правиця" й істинні зірки штибу "Pianoboy-a"(усіх можна прочитати на афіші). Вечір заповідався бути незабутнім!
І він таким, боюся, став:)
У фан-зоні "Стереоплази" було підозріло чудово видно сцену й усе, що на ній відбувається. Це дуже дивно для людини мого зросту, яка на концертах звикла до евілібристичних розтягувань шийних хребців у надії бодай щось побачити. А тут видно все! Секрет простий: виявилося, що публіка переді мною – школярі, переважно дівчатка класу 7–9. Уперше на концерті я почувалася училкою, що тривожно позирає на дрібноту й видивляється, чи нема там, у рюкзачку з мікі-маусом у стразіках, бува, пивка? І тут виявилося, що училкою я почуваюся недарма, бо офіційно зі сцени концерт представили як найцікавіший урок української літератури. Ну що ж, класно! Я не проти такого уроку. Одразу по тому виявилося, що концерт увінчував фінал всеукраїнського конкурсу дитячих стартапів, а школярська аудиторія – це учасники, що чекали на результати конкурсу. Відповідно, десь між номерами мусить бути нагородження і все таке. Ось це вже для тих, хто поза контекстом, було не дуже доречно, але бог з ним, дітвора щось робить, чогось досягає. На здоров'я!
Відкрив концерт гурт "Правиця". Дві голосаві дівчини виконали спершу свою пісню у сучасному фолк-стилі, а потім заспівали "Ви знаєте, як липа шелестить?" Павла Тичини. Цей вірш, мабуть, знають усі, зокрема завдяки Файним мемам з української літератури. Я цей вірш не люблю за рядки "Кохана спить, кохана спить... Піди збуди!":) Але пісня сподобалася, дівчатам вдалося вплести кларнетистого Тичину у свою багату музику. Ми потроху розігрівалися, і я навіть подумала, що готова стрибати і співати.
На жаль, за сценарієм було передбачено, що кожен гурт виконує тільки дві композиції  -–свою і якусь, покладену на слова класиків. Відповідно, після кожного виступу зяяла діряка, під час якої наступний гурт мав підготувати сцену саме для себе. Протягом цього часу ведучий Тимур Мірошниченко заповнював паузу як міг і як не міг (розповідав про організаторів проекту, хвалив нову українську музику, перевтілювався на Купідона, що мав за місію поєднання самотніх тринадцятирічних сердець; просив дітвору продекламувати вірші (шкода, що стільчика не було). У підсумку діти  натхненно декламували "Плач Ярославни" і "Катерину". Чуючи тяжке Шевченкове "Шубовсть в воду!.. Попід льодом Геть загуркотіло" у виконанні дзвінкоголосої дитини, я вкотре пожалкувала, що цей твір є у шкільній програмі. Але навіть мої роздуми про шкільну програму не могли порятувати від нудьги очікування наступного виконавця.
Виконавці не розчарували. Співали на вірші Миколи Бажана, Василя Герасим'юка, Василя Симоненка, Олени Журливої, Лесі Українки, Тараса Шевченка, Івана Франка, Ліни Костенко, Бориса Олійника... Усі змовилися брати лірику, нічого драйвового не було (правда, ми не дочекалися "От Вінта", може, там щось таке було). Відчувалося, що класичній українській поезії личить сучасна українська музика. 
Два номери мені сподобалися просто дуже-предуже. По-перше, звісно, це Піанобой. Світла атмосфера його виконання пронизувала ще більше завдяки віршу малознаної поетеси Олени Журливої "Мовчи, не треба слів старих, одноманітних". Цікаво, що саме цей вірш поклав на музику і гурт "Скай"!  Мушу сказати, що дітвора була в захваті від харизматичного Олега Собчука-Ская. Щодо самої пісні, то в Панобоя і в гурту "Скай" вийшли різні інтерпретації поезії Олени Журливої. Та все ж Піанобой зачепив більше, бо в його виконанні було більше сміливої поведінки з твором, тоді як більшість гуртів все ж підійшли до текстів як до сакральних і поставилися до них, як до діамантів, яким треба створити музичну оправу-тло. Це шанобливо і чудово, але все ж пісня – це якщо тебе бере музика, так що, якщо створювати ювелірний виріб, хай це буде каблучка без каменя, де вся енергія музики і тексту буде злита воєдино і нероздільно. Другий виступ, що вразив, – композиція "Brunettes Shoot Blondes" на слова Тараса Шевченка. Ми з чоловіком любимо цих хлопців ще з часів нацвідбору на "Євробачення" і відтоді взагалі вирішили завжди дивитися нацвідбір, бо там можна побачити багато крутих музикантів. Тому я нарешті стрибала під вже давно улюблену пісню "Bittersweet", а потім приголомшено завмерла, спостерігаючи, як хлопці інтерпретують незбитий вірш Шевченка "Якби зустрілися ми знову". Це було щось!
І це щось могло б тривати понад шість хвилин, якби не холодний душ зміни апаратури і виснажливе чекання нових гуртів, а також співчування Тимурові Мірошниченку, який саме розпитував у гітариста, що за музичний інструмент у нього в руках:)
Три з половиною години концерту в оточенні публіки, що сонно позіхала (завтра до школи) виснажувала. Було трохи шкода виконавців, які старалися для зали з напівпорожніми  балконами і фан-зони з критичними залисинами. Тож головний мінус концерту – мала кількість дорослої публіки і прогалини між виступами. Нічого не маю проти дітлахів, але, по-моєму, вони ще не могли зацінити краси музичного експерименту і більше переймалися перемогою/програшем у конкурсі+фоточками для інстаграм.  Реально запалював один хлопчина перед нами, але він явно щось вживав до концерту, тож його швидко повалило, і він поплентався додому на середині концерту (може, мама подзвонила і накричала, може, вчителька вирядила). 
На свій великий сором, ми не змогли дочекатися кінця концерту через втому й нудьгу в паузах між номерами (знаю, це рагульство – йти з концерту раніше, але ми чесно намагалися поводитися енергійно протягом чотирьох годин, і на більше нас не стало просто).
Попри всі мінуси організації, ідея концерту "Ідентифікація" чудова. Мій ранок почався саме з пошуків учорашніх пісень, на жаль, поки ще можна знайти мало що. Класична поезія неймовірно звучить у нових інтерпретаціях, і мене тішить небанальні вибори творів. Із такими виконавцями не соромно ідентифікувати свої музичні смаки! Тож сподіваюся, що колись буде великий концерт для дорослих. Ми прийдемо!
А поки що просто лишаю чудовий текст поезії Тараса Шевченка "Якби зустрілися ми знову". Диво – не вірш.

Якби зустрілися ми знову


Якби зустрілися ми знову,
Чи ти злякалася б, чи ні?
Якеє тихеє ти слово
Тоді б промовила мені?
Ніякого. І не пізнала б.
А може б, потім нагадала,
Сказавши: — Снилося дурній. –
А я зрадів би, моє диво!
Моя ти доле чорнобрива!
Якби побачив, нагадав
Веселеє та молодеє
Колишнє лишенько лихеє.
Я заридав би, заридав!
І помоливсь, що не правдивим,
А сном лукавим розійшлось,
Слізьми-водою розлилось
Колишнєє святеє диво!