понеділок, 23 січня 2017 р.

Мовою Бога, мовою війни

Про війну на Сході на сьогодні не так багато вартісних книжок, і це природньо, особливо якщо дотримуватися погляду, що справжні тексти можуть з’явитися тільки з часової дистанції. Але все ж таки деякі речі важливо фіксувати зараз. І це стосується не тільки документальних свідчень.
Українська письменниця і викладач Донецького університету Олена Стяжкіна у творах і виступах повсякчас намагається розповісти про те, що насправді спіткало Східну Україну, які були передумови цього стану й чи можна боротися із наслідками. У центрі її уваги – Донеччина, Луганщина, причому принципово не «Донбас», адже «Донбас», на думку письменниці, – це концепт, якого на сьогодні не існує;  історизм, що більшою мірою стосувався епохи радянської.
Що ж відбувається на кризовому українському Сході? У повісті «Мовою Бога» (переклад із російської Катерини Сінченко) Олена Стяжкіна оповідає про двох людей, що перебували в пошуках себе, але тільки війна показала, хто є хто.
… Один чоловік скеровує на другого пістолет Макарова. Іван Ревазов, єврей, підпільник, чекає прив’язаний до стільця, коли його знайомий Діма, підданий «нового уряду», натисне на курок. Кілька років тому Діма ділився із Ревазовим своїми жалями, а тепер погрожує зброєю і допитується, що саме «зрадника» не влаштовує у новій республіці і як можна бути за олігархів, що розікрали всю країну.
Кількадесят хвилин розмови між знайомими чоловіками, що опинилися у статусі ворогів, і обшарпана квартира в Донецьку – часопростір повісті. Але поволі рефлексії головного персонажа Ревазова розкручують сюжетні нитки, і читач опиняється значно далі від місця покарання, а інтрига – то вистрелить чи ні? – вже не є такою важливою.
Важливе інше. Побачити безспросвітні, песимістичні донецькі декорації не як арену політичних дій, а як екзистенційну кризу життя обох персонажів. Так, зрозуміло, що йдеться про так звану ДНР і її мешканців, що їх одним махом повелося називати «ватниками». Але авторці не йдеться про те, щоб продемонструвати свої погляди політичного аналітика, хоч вона, з огляду на те, що знає про ситуацію «по той бік», має право говорити на ці теми.
Олена Стяжкіна більше пише про кризу світогляду людини під час війни, про спробу опиратися й робити осмислений вибір. Про людей, які на війні латають дірки у власних душах. Діма рятується участю у «праведній справі»  підтримки «республіки»,  бо тільки в цих координатах має бодай ілюзорну значущість: він потерпає від нерозділеного кохання, він у розпачі, і навіть із націленою на Ревазова зброєю має нікчемний вигляд. Ревазов, що протистоїть Дімі світоглядно, теж так само самотній, але його вибір опиратися окупації продиктований законами власної гідності, і він готовий відповідати за цей вибір.
У тексті йдеться, що Ревазов нагадує образ Казбіча з «Героя нашого часу», однак в ньому є спільне й із Печоріним – свободолюбний, незалежний, утомлений від життєвих марнот, байдужий, загублений. У думках він часто повертається до історії ассирійців, до тисячолітніх вигнань, воєн: «Ми – зникомий народ. Ми – не гнані, але рятуємось. Ми не маємо землі, куди треба вернутись, але маємо ту, куди ще можна прийти… Ми – потомлений народ, який мав усе. І ворота Іштар, і тисячі вершників, і розвалену вежу, і нікчемні кордони, і порожні обіцянки. Ніде не буває добре, тому що звір прокидається у людині швидше, ніж Бог». Кодексом честі в умовах хаосу для Ревазова стає протистояння тим, у чиїх душах звір направду прокинувся надто швидко.
Діма, на перший погляд, людина рішуча: він точно знає, хто -«республіка», а хто – «олігархи». Ні в чому не сумнівається і вірить в ієрархію й субординацію. Природно, прагне потрапити якомога вище. Він постає як покинута, знервована людина, що війною заповнює порожнечу свого відчуженого існування. Із перших сторінок Діма постає як категорична, безкомпромісна людина, яка не боїться рубати правду-матку, от тільки що таке правда в зруйнованому, зґвалтованому місті? І Діма вагається, стріляти йому в Ревазова чи ні – «вбити того, з ким давно знайомий, зруйнувати місто, де минуло дитинство, – складно».
Засадниче питання, чому людина здатна вбити, авторка прагне розв’язати в камерних обставинах, ніби під мікроскопом аналізуючи в лаконічному тексті головні події із життя персонажів. Тут не йдеться про «ДНР», про російську окупацію… Це лише тло подій. У повісті, передусім, важливий посил, що зло може втілюватися не в епічних, по-своєму величних постатях; злу найлегше оселятися у душах розпачливих, нікчемних, куцих.
Стиль повісті не можна назвати легким і невимушеним, він метафоричний, композиція неленійна. Водночас у тексті нема нічого зайвого, спогади Ревазова подано по-імпресіоністичному сугестивно, в напівтонах, уривчасто. Психологічний портрет Ревазова розкривається саме через спогади, але тут нема саморефлексій – авторка дозволяє читачеві самому визначитися зі ставленням до головного персонажа.
«Мовою Бога» – це твір, за який складно братися і тяжко читати, оскільки занурення в невідоме, непривабливе середовище, а водночас і абстрагування від упереджень – перетворюється на виснажливу роботу читача, якому, щоб почути авторський голос і повірити йому, доведеться підійти до тексту tabula rasa, тобто абстрагуватися від упереджень і усвідомити, що цей текст – не про політику, він про людину.
Джерело: http://ua.judaicacenter.kiev.ua/tetyana-sinook-movoyu-boga-movoyu-viyni/

О донно Анно, донно Анно...

Олесь Донченко, Василь Минко, Гордій Брасюк, Петро Голота, Петро Ванченко  до прочитання "Беладонни", антології любовного роману 1920-х років, ці імена мені ні про що не говорили. По-перше, період такий, що навіть філологи про нього мало що знають, а по-друге, масові жанри  явно не те, що вивчають в університеті. Хоча, як на мене, було б добре вивчати і їх, тоді б уявлення про літературний процес поставало об'ємнішим. Бо я звикла до революціонерів під кожним кущем, а тут, бачте, і любов, і сяка-така еротика, і нелегка доля радянської повії, і терзання порядного громадянина через почуття до вищезгаданої. "За жизнь", коротше.
Ну, хоча як за жизнь. Колись дивилася якусь програму по СТБ хвилин на 30, там у дівчини мати виявилася підпільною порнозіркою, але батько пив, тож треба було якось заробляти. А дівчина погано вчилася, треба було ще хабарі в універ давати, тож мамі й тут доводилося розрулювати ситуацію. А наприкінці дочка шантажувала матір, що всім розкаже, але потім батько раптово помер і стало не до того. А матір полюбила якогось сантехніка чистою любовію, але ж про професію не дуже і розкажеш. Та дочка на зло матері вирішила відбити сантехніка. Я не пам'ятаю, чим там все закінчилося, але посил програми звучав як "таке може статися з кожним". Та невже?
Але що мене в передачі дивувало, так це те, як сюжет і ролі персонажів змінюються. Ось мати погана  тут вже її можна зрозуміти, а от якою паскудою може виявитися дочка, ми й не підозрювали. Приблизно такі карколомні американські сюжетні гірки траплялися і в творчості авторів 1920-х років, от тільки написано все це набагато краще, витонченіше, ніж у передачі на каналі СТБ.
Наприклад, "Донна Анна" Гордія Брасюка, найцікавіший текст антології. На перших сторінках ми ненавидимо зрадливого чоловіка Анни й радіємо, що знайшовся Володимир, істинний поціновувач її чистої душі, та ще й митець. Через двадцять сторінок вже цей Володимир якийсь мутний, а чоловіка ніби можна й простити. Все-таки, сім'я, дочка. Але ж ні, знову якийсь сюжетний поворот, і Анна знову вагається, з ким їй краще зустріти старість. А тут ще доця підросла й планує свої каверзи... І так аж до кінця повісті. Автор не шкодував слів для описів моральних терзань, сумнівів, поневірянь, йому явно не бракувало фантазії, щоб розвинути сюжетні лінії й дивувати читачок новими життєвими пастками для персонажів. Плюс до всього персонажі не тупі домогосподарки й сантехніки, а люди мистецтва й науки, що демонструє, наскільки люди мистецтва і науки психічно неврівноважені й конфліктні. Це готовий серіал. Таких серіалів у 1920-х було чимало. Пізнавально про це знати.
Власне, тим мені й цікава серія "Наші 20-ті", що вона відкриває нове. Торік відкриттям для мене стала детективна антологія "Постріл на сходах", яка насправді вразила більше, ніж "Беладонна". Просто детективи для мене цікавіший жанр, ніж любовний роман. Але сам підхід  упорядниці Ярини Цимбал розповісти про масову літературу 1920-х років неймовірно крутий. Бо все це натякає, наприклад, авторам, що не потрібно винаходити деяких сюжетних велосипедів, вони давно вже їздили нашими вулицями. Причому міськими вулицями, адже 1920-ті — це література міста, поїзда, митця, повії, пристрасті й естетства. А от мови можна повчитися, це ніколи не завадить. Тоді й слово "дрочитися" не викликатиме скільки галасу.

Одну цитатку дозволю собі наостанок.
Якщо ви думали, що модні й сучасні в своєму намірі одружитися без зайвих церемоній, то нате вам фрагмент із "Повісті без назви" Петра Ванченка (1930 р.):
"Одружуються, звичайно, і тепер. Та немає вже романтичної тернини. Цей справді відповідальний і значний своїм змістом акт парування вичерпується нині, за винятком окремих винятків, що тяжать до старого, одним коротким словом "записалися". Слово таке кидає в піт старих батьків, та це не розхолоджує молоді, бо вона тому слову надає ваги, значно більшої, ніж розхристаній п'яній циганщині".






неділя, 15 січня 2017 р.

Історична хроніка як колективна біографія

За цю книжку ми з чоловіком боролися під час вечірнього читання. Ну, це коли вже повечеряли, поговорили, а в інтернет лізти не дуже хочеться, краще щось почитати. Зазвичай наші книжкові шляхи розходяться, а тут найшла коса на камінь:)
Видання, яке ми водночас уподобали, називається "Покоління сміливих. Україна: 25 років незалежності". Написав книжку Андрій Кокотюха. Видання не художнє: це документальний калейдоскоп різних подій, що сталися в Україні впродовж незалежності. Рік за роком автор веде нас дорогою змін, згадуючи як масштабні перемоги й трагедії, так і зовсім, на перший погляд, несуттєві подробиці з повсякдення українців. Однак якраз про подробиці читати найцікавіше, адже, згадки про жуйки "Турбо" і "фантики" з машинками, тамагочі, косухи та інші артефакти епохи перетворюють історичну хроніку на колективну біографію. І читач із приємністю усвідомлює, що його нібито приватні спогади про те, як він уперше взяв до рук тетріс, як розводив порошок "Юппі", дивився "Територію А", слухав пісню "Вона" й уболівав на Яну Клочкову на Олімпійських іграх у Сіднеї, насправді частинка великого спільного досвіду всієї нації.
Книжка складається із 25 розділів, у яких ідеться про найважливіші події певного року. Кожен розділ закінчується вкладкою із міркуваннями сучасних лідерів думок (переважно культурних діячів) про найважливіші, на їхній погляд, віхи в історії незалежної України. Книжку видано на крейдяному папері, симпатично оформлено й непогано відредаговано. Приємним бонусом, що збагатив мій словник, стала "пластянка" ("пластиковий стаканчик"). Давно шукала, як краще сказати українською "стаканчик". Тішуся, що знайшла :)
Що мені сподобалося в книжці, так це іронічний стиль статей. Природно, що авторська суб'єктивність при цьому неминуча, але це працює на користь стилю, сприйняттю. І дібрані події, хоч і неспівмірні за важливістю (у книжці якось уживаються, наприклад, згадки про смерть Чорновола і щось типу показ серіалу "Не родись красивой"), проте всі знаходять відлуння в душі читача, викликають якісь спогади. Я згадувала, як дитиною із батьком їздила до Києва, і завжди він показував мені місце, де сталася аварія, в якій загинув Чорновіл. І Катю Пушкарьову я теж дивилася, бо що було дивитися ще холодними вечорами під час чекання батьків з роботи? Тим більше, компа з інтернетом у нас із сестрою тоді ще не було.
Великий плюс книжки ще й у численних згадках про спорт, кіно, літературу, театри, моду, музику, українські переклади, розвиток книговидання, нагороди на світових фестивалях. Особливо мені сподобалося про кіно. Я так багато чого не бачила з того, що в нас було... Тому деякі фільми потрапили в список "подивитися", "послухати" і "передивитися", "переслухати".
Словом, книжка спонукає до пізнання того, що минуло повз мене, майже ровесницю незалежної України. Спонукає також спитати себе: а що б ти додала, якби писала таку книжку? В принципі, додати майже нічого. Я б додала тільки більше про сучасних політв'язнів, хоча б про Олега Сенцова. Може, трохи більше про події на Донбасі.
А загалом загальне авторське бачення розвитку подій суголосне з моїм. Написано іронічно, невідсторонено, але водночас і обережно, ненав'язливо й цікаво. Тому я рада, що маю таку книжку вдома. Чоловік дочитає, повезу тестувати на батьках:)





неділя, 8 січня 2017 р.

Родинний чорт у блакитнім мереживі

Цю книжку я б, напевно, не читала, якби до її створення не долучилася моя дорога подруга. Дуже цікаво обговорювати якісь нюанси з перекладом і літературним редагуванням роману ще до верстання, а потім через кілька місяців тримати готову книжку в руках. Власне, з рук подруги я цю книжку й отримала. Інакше навряд чи повелася б на заголовок зі словом "мереживо".
А в оригіналі, до речі, нема мережива.
Там є банальна "Котушка з синіми нитками" ("A Spool of Blue Thread"). По щирості, з котушкою мені звучить краще. "Мереживо долі" натякає, що зараз будуть якісь родинні хитросплетіння, яких я побоююся ще відтоді, як прочитала "Сто років самотності" Маркеса.
Ну, американська авторка Енн Тайлер своїм енним романом "Котушка з синіми нитками" разюче відрізняється від Маркеса: нема тут магії, сам тільки нестерпно легкий реалізм. Але є й спільне  в романі йдеться про родину, життя її предків і нащадків. Буденне, прозове, часом щасливе, іноді комічне, переважно ніяке.
І в цьому весь буттєвий жах цієї книжки.
Наприклад. 
Одна нібито щаслива родина утворилася тому, що чоловік не зміг відмовити удвічі молодшому за себе упертому дівчиську і з жалю одружився. Екзистенційний вибір зроблено, лишається відповідати за нього. І він змирився й прожив незлецьке життя, створив родину, будинок, помер з дружиною в один день, хоча ані миті її не кохав.
Його син Ред відбив майбутню дружину Еббі від симпатичного вітрогона тільки завдяки своїй вдумливості, працьовитості, внутрішньому спокою й стабільності. Разом Ред і Еббі створили на позір зразкову, а насправді таку, як усі, сім'ю, і коли Ред не помер з дружиною в один день, почувався нещасним. 
Читач ознайомлюється з переліком буденних, нуднуватих побутових подій, зустрічає неідеальних персонажів, частково ототожнює цю родину зі своєю й розуміє, в якій страшній пастці ми всі перебуваємо. Що це за пастка? Бути чужим у родині, щодня наражатися на нерозуміння, часом поводитися театрально і розуміти, що всі родини на таке приречені. І це не означає, що в цій добровільно створеній пастці шлюбу часом не трапляються чудові, наповнені змісту й буденного щастя деньки. Бо поки існує на світі обов'язок перед іншим, поти все триматиметься купи. Хай навіть нудної. Але ж треба, щоб хоч щось обрамлювало розхристану самотність? Шлюб  чудовий варіант. 
Отже, "Блакитне мереживо" — це книжка про обов'язок перед родиною як спосіб виборсування з особистої екзистенційної пустки. Логічний висновок. Але не аж дуже радісний.
Ось чому людям, які уявляють собі шлюб якось інакше, буде неприємно читати цю книжку. І не дуже цікаво. Як-от мені :) Я не розумію, як цей роман став бестселером у ХХІ столітті. Хай навіть у книжці є дрібка гіркої правди, хай навіть стиль у авторки непоганий (свідомо занудний, оповідний, мало діалогів, лаконічний, але читабельний, з претензією на глибину). Все одно такого вже було чимало в літературі. Всі все вже зрозуміли: шлюб, рутина, обов'язок, тихе сімейне щастя як винагорода за мишаче борсання в молоці...
Та якщо книжку справді любить так багато людей, напевне, бачення родини як буттєвої пастки виправдане. Може, і я з цим частково погоджуся. Колись :)




четвер, 5 січня 2017 р.

Батьки і діти. І трохи Гаррі Поттера

От і я долучилася до клубу втаємничених в історію про Гаррі Поттера і Прокляте Дитя. Не можу назвати себе фанаткою книжок про Гаррі Поттера, але свого часу, років п'ятнадцять тому, магічний світ поттеріани полонив і мене. Так тривало до четвертого роману. А далі для мене почався відлік похмурої саги "Гаррі Поттер і Реальне Життя", яку я вже любила не так сильно. Те саме стосується й екранізації. Однак, попри несприйняття гнітючої, похмурої атмосфери останніх книжок, Гаррі Поттера завжди всім радила читати, тому що є особлива насолода поринати у вигаданий химерний світ із яскравими декораціями, благородними персонажами, цікавими сюжетними колізіями й ідеєю про те, що дружба в житті  понад усе!  
І ось за овиді замайорів новий текст, що повертає читачів у світ насправді давно завершеної історії. Відбувається це в несподіваному форматі п'єси, яку написала не Джоан Ролінг, а сценарист і режисер Джек Торн і Джон Тіффані. Втім, на обкладинці великими літерами написано саме ім'я улюбленої авторки, що натякає: Дж. Ролінг не проти, щоб історія про Гаррі Поттера жила. Але сама за неї братися більше не хоче. У багатьох поттероманів зачаїлася підозра, що тут криється й комерційна мета, бо без імені Дж. Ролінг на обкладинці навряд чи довкола книжки був би аж такий ажіотаж. І, якби я була фанаткою Гаррі Поттера, то нізащо б не читала цього продовження, щоб зберегти про цю історію добру згадку.
Але я, як вже казала, не фанатка. Розлюбивши пригоди Гаррі Поттера з п'ятої книжки, але не тавруючи наступні частини за те, що вони не такі, як би мені хотілося, я просто читала далі, щоб дізнатися, чим усе закінчиться. А воно все ніяк не закінчується:) Тож і до восьмої так званої частини поставилася тільки з одним проханням: люди, хай хто ви є, розкажіть мені цікаву історію, дайте можливість уявити її на сцені і скажіть вже нарешті "до побачення".
Взялася читати. Одразу ж зрозуміла розчарування читачів: нема тут магічного світу, чарівна атмосфера умовна. Та й історія ця не про Гаррі Поттера, забудьмо про нього одразу. Він лишається застиглою фігурою люблячого, але не дуже діяльного батька. Він батько, тому більше не чарівник. Аж зло бере, що вони з Джіні одружилися :) Те саме стосується й Рона з Герміоною, ну, Рон хоч якось вирізнявся з-поміж усіх своїми не завжди смішними жартами. Але що вони зробили з моєю улюбленою Герміоною? Чому вона така ніяка, така картонна? 
"А тому, що ця історія не про Гаррі Поттера, не про Герміону і Рона",  нагадую собі, ковтаю образу й мужньо читаю далі. І розумію: краще одразу змиритися з цим, тоді, може, й буде шанс отримати задоволення від книжки.
Чари самонавіювання подіяли (хоч десь були ті чари), і я погодилася, що, окей, хай це будуть пригоди сина Гаррі Албуса і його найкращого друга Скорпія, сина Драко Мелфоя. Це два головні образи книжки, дружбу яких зі зрозумілих причин не схвалюють батьки. Але месидж про дружбу  єдиний об'єднувальний чинник поттеріани і п'єси "Гаррі Поттер і Прокляте Дитя"  спрацьовує і тримає читацьку увагу. І врешті-решт, якоїсь миті стає цікаво. Особливо коли повертаємося в сюжеті до знайомих подій, як-от: боротьба за Келих Вогню. З'являються і улюблені персонажі, з-поміж яких не тільки нормальні Гаррі, Рон, Герміона, а й Дамблдор, Снейп та інші. Сюжет непомітно захоплює, динамічний розвиток подій не дає нудьгувати. І врешті, можна навіть сказати, що мені сподобалася історія. Хай вона, як виявилося, більше про батьків і дітей, аніж про дружбу. Попри те, на сцені це могло б мати крутий вигляд.
Висновок з прочитаного такий: якщо ви вірний фанат Гаррі Поттера, та ще й читали його дитиною, по-дитинному глибоке розчарування спіткає вас, якщо візьметеся за "Гаррі Поттера і Прокляте Дитя". Якщо ж ви подорослішали й навчилися ставититися до експериментів по-філософськи, цілком може бути так, що вас ця книжка захопить на дві годинки. А потім ви швидко про неї забудете. 



середа, 4 січня 2017 р.

Тисяча променистих сонць, тисяча щемних вражень

Новий читацький рік почався із зовсім не святкової книжки, що розтерзала мені душу. Досі не можу пояснити собі, чому зараз взялася за цей роман, адже подруга радила його прочитати понад рік тому, а я зазвичай або хапаю все, що радять, одразу, або ж забуваю на віки вічні. Але до "Тисячі променистих сонць" (A Thousand Splendid Suns) афганського письменника Халеда Хосейні повернулася думками і не пошкодувала. Цей щемний роман нагадав мені, що таке плакати над книжкою. Над ідеально написаною книжкою, яка оповідає історію життів двох жінок періоду афганських воєн.
У цьому романі є все для серця й для розуму: складна історична основа, простий, але місткий, стиль, динамічний сюжет. Сюжетні лінії сплітаються довкола двох головних образів  Маріам і Лейли, яким судилося не зі своєї волі стати дружинами психічно неврівноваженого (хоча назагал типового у ставленні до тогочасному ставленні до жінок) чоботаря Рашида. 
"Тисяча променистих сонць"  це насамперед історія про жіночу дружбу під час війни. От колись писала рейтинг про дружбу в літературі й бідкалася, що мало що можу згадати саме про жіночу дружбу. Так от Лейла і Маріам очолили б список, якби я тільки раніше прочитала цей роман.
Але твір більше, ніж тільки про дружбу. Для тих, хто, як і я, не дуже багато знає про війну в Афганістані й становище жінок у країнах Сходу, це буде відкриття багатьох суспільних нюансів. А ще ця книжка дуже людяна, і мої слова про те, що я над нею плакала,  це не передбачувана реакція на сентиментальні прийоми, а чисте співпереживання, вболівання за людяне в людині й моя улюблена філософія екзистенціалізму (ми живемо в абсурдному світі, і тільки відповідальність за свій вибір дарує нам шанс відчути невипадковість і значущість будь-чого до нас причетного). 
Тепер про головні образи. 
Маріам, позашлюбна дитина багатія, приречена все життя почуватися винною, народженою в гріхові, залякана й стражденна, долю якої визначили чужі люди, а рідний безхарактерний батько нічим не захотів зарадити. Лейла  красуня, бажана дитина, народжена в прогресивній родині, де всі любили одне одного, де батько обожнював свою доньку й хотів, щоб вона навчалася усупереч умовностям афганського суспільства, де роль жінки обмежувалася  дітонародженням й веденням побуту в домі свого чоловіка. Дві різні долі Маріам і Лейли поєдналися за трагічних обставин і витворили дивовижні стосунки, рідкісний вогник радості на сторінках назагал похмурої, жорстокої історії Афганістану і його людей.
Я, хоч і читаю ніби немало, але рідко аж так розчулююся. І, може, це короткотривалий ефект зрадливого кохання до щойно прочитаної книжки, але я справді не знаю, як ця книжка може комусь не сподобатися чи лишити байдужою. Тому наполегливо раджу її прочитати. Українською мовою її не переклали (як?????), але вона є російською й англійською (до речі, я якраз читала англійською, було легко, стиль підйомний, а сюжет захопливий, тож темп був мавже як під час читання рідною мовою). 
Завершую пост про Лейлу й Маріам і починаю відлік чекання, коли "Тисячу променистих сонць" перекладуть українською. Це буде бестселер. І це буде круто.