вівторок, 3 липня 2018 р.

Читати, щоб бути щасливими


Я так і знала! Але дякую, що озвучили
Що більше людей ми любимо, то сильніше почуваємося вразливими. Але є дві любові, що тільки зміцнюють людину. Це любов до себе і любов до читання.
Я підозрювала про це і  до ознайомлення з книжкою "Як читати класиків" Ростислава Семкова, але саме в ній належно проартикульовано, яким чином література робить людину щасливою. Під час читання однієї з частин цієї книжки я сиділа на стільчику на березі черкаської дамби, вбирала слухом лоскіт води, вдивлялася в задимлені Черкаси на обрії, дозволяла вітру гортати сторінки, і раптом чітко усвідомила, що саме читання робить мене стійкою до багатьох життєвих проблем. І мало не заплакала, адже тієї миті, з книжкою в руках, укотре відчула колосальну силу літератури, що її не перевершать для мене безліч інших життєвих допінгів. Я Брюс Усемогутній, бо існує література, а тому жити завжди цікаво. Завдяки книжкам мені доступне іронічне розуміння світу, а тому кількість надуманих драм мінімізована. Я завжди буду цікавою сама собі й не перекладатиму відповідальність за своє щастя на когось іншого, тому що книжки мені завжди допоможуть. І ніхто з близьких не страждатиме через моїх демонів, бо читання - мій невидимий друг-психоаналітик, моя відновлювальна сила, моя пристрасть і спокій. Враження від хорошої книжки не менш сильні від будь-якої закордонної подорожі, тому що сила уяви завжди вражає більше, ніж туристичне споглядання, де я гість, а не співучасник. 
Ось такий левел натхнення під кількох лише сторінок!
Утім, "Як читати класиків" не тільки про натхнення. Змахнувши сльозу замилування, я отямилася і увімкнула своє раціо. Воно аплодувало стоячи, тому що автор спершу взяв і хитро змусив читача порадіти факту, що кожен може сфоткати філіжанку кави біля естетичного томика й почуватися щасливим. Як легко бути в клубі Натхненних Читачів! Однак це була підступна прелюдія, а далі йшов невимушений тріп хардкоровими дорогами історії європейської літератури від античності до сучасності. І все це під соусом і тобі теж до снаги, любий друже! Спершу щиро плачемо над любовними історіями, далі вмикаємо фантазію разом із авторами фантастики, і ось ми вже здатні розуміти постмодерну гру. Усе поступово, усе в задоволення. Оце мене найбільше й захопило: ненав'язливість оповіді, її інформативність, натяки на те, що ось це можна почитати, і ось це було б теж незле. І навіть це вам, шановний читачу, до снаги здолати. Ще кави? Прекрасно! А чули про Пруста і його мадленку?

Від філіжаночки - до "Улісса"
Я впевнена, що більшість читачів буде в захваті від класифікації текстів за рівнями складності, від градації "від простого - до складного", від згадки знайомих імен й інтриг імен невідомих; від списку книжок, що їх варто прочитати кожному (ясна річ, що тут не обійшлося без Гарольда Блума, але не тільки без нього), ба навіть і від розповіді про олівчики, якими варто підкреслювати небанальні думки в книжках. Я теж у захваті. Однак для мене родзинкою (цілим гроном родзин) передусім став стиль автора, його вміння бути викладачем у масці найневимушенішого читача, якого ніби справді обходить антураж читання й колір філіжаночки. Водночас вдумливі читачі неминуче захочуть почитати й деякі літературознавчі праці, а не тільки випити ягідного морсу у фотелі з книжкою в руках (як авторові вдалося уникнути умняків, ведучи мову про критичні джерела, я не знаю, але навіть натяки й згадки про ці праці вийшли такими соковитими, що мені їх захотілося перечитати, хоча це читво часом - боротьба за виживання віри в себе).
Словом, попри легкість книжки, у ній багато інформації, поданої ніби натяком. Насправді ж за цією легкістю просто сотні прочитаних книжок!!! 
Оформлення
Оформлення симпатичне, трендовий жовтий колір й інтегральна обкладинка надихають. Усе няшно, як і належить відповідно до завдань книжки. У редагуванні є косяки (чому "заставляти" замість "змушувати"???). У верстці теж є  біда - одну сторінку забули надрукувати й просто лишили порожньою. Хоча, може, то така інтрига? Хто ж знає)
Менше з тим, на найвищу оцінку книжки це ніяк не впливає. Я просто всім раджу прочитати "Як читати класиків".  Хоча попереду на календарі ще півроку, уже знаю: цю книжку навряд чи що перевершить у моєму рейтингу найкращих нон-фікшн видань-2018. 
Думаю, що кожен читач, хто взявся або візьметься за прочитання, відчує оте селінджерівське: "По-справжньому мене захоплюють лише ті книжки, після яких зринає думка: «От якби близько потоваришувати з цим письменником і щоб коли схотів - узяв і подзвонив йому по телефону". 

Літня музика поезії

Читання збірок нагадує прослуховування музичних альбомів. Одразу хочеться розгадати задум, знайти для себе хітові поезії, прогортати «прохідні» композиції, щоб урешті-решт відчути післясмак – той особливий настрій, що його автори закладали в тексти, коли їх писали. Збірки, взяті до огляду, передають читачам різні досвіди й, відповідно, неподібні емоції. Почитати-послухати пізнавально кожну з них.
Існують збірки-несподіванки. Читаєш-читаєш про кохання, і раптом виявляється, що йдеться вже про Україну. «Артерія» Дмитра Лазуткіна присвячена двом ключовим темам: коханню і війні. Тон збірки симпатично пафосний, романтичний, але й не без іронії.
Якщо уявляти збірку «Артерія» музичним альбомом, то це буде поп-рок. Хітярою цієї збірки є вірш-балада «Твоя порядність така спокуслива». Цей вірш більше поп, ніж рок. Ще років сім тому, коли на зустрічі з автором в університеті вперше почула цей вірш, подумала: як мило, що в дівчині несподівано спокуслива саме порядність.
Рок у збірці – це тема війни. Найвідоміша поезія – «Реквієм на дощі». Вона виникла одразу після подій Євромайдану і початку війни. Емоційна й безпосередня творча реакція перетворилася з вірша на пісню.
Батьківщина або територія...

Кожен сам обирає шлях.
Запікається кров'ю історія,
Мов у дерево входить цвях...



Ваші хрестики, ваші прихистки,
Ваша правда, ваш сум і щем...
Так лягло – згідно правил балістики,
Так розквітло німим вогнем.
Єдиний, на мій погляд, сумнівний (в естетичному сенсі) аспект криється в афористичних протягах, що небезпечно повівають у збірці, ба навіть і прямим текстом: «поезія – це завжди неповторність». Нічого не маю проти творчості Ліни Костенко, але афоризми в сучасній поезії – це таки моторошно. Втім, є надія, що я просто не відчитала іронічності, якої, на щастя, збірці теж не бракує:
вирішив написати у фейсбуці:
які у мене красиві чорні труси!
але передумав
а раптом для когось це не щоденник а платформа

і він запитає мене – що ж я мав на увазі?


Трояндовий госпел
«Пісня Пісень» Богдани Матіяш
Як і кожна збірка, виконана в одному настрої, ця може зачарувати, а може пройти повз, якщо камертон читацького сприйняття налаштований на інші висоти. Зачарує тих, кому відоме щастя взаємного кохання, надто на його початках, коли кожна дрібниця сповнена всесвітнього змісту і ніби благословенна Божим задумом. «Пісня Пісень» – як і в царя Соломона – це ода любові і вдячності до Бога, ода радості.
Чому це прекрасно? Бо про щастя пишуть незрівнянно менше, ніж про нещастя. З цього погляду умисно наївна, світла поезія Богдани Матіяш стоїть на стороні добра і просто промениться зворушливою ніжністю, наповненістю, відданістю любові як до ліричного героя, так і до Бога-садівника.
Але тим, хто або не зазнав цього щастя, або не налаштував свій слух на хвилю божественного, або просто дивиться на світ іронічно, надто – гірко-іронічно, ця щирість і чистота може видатися пріснуватою. Щастя в собі, коли життя таке складне й жорстоке? Ніжність у світі, зітканому з недосконалості?
Вочевидь, поезію Богдани Матіяш краще читати тим, хто перебуває у стані гармонії зі собою, а тому готовий емоційно сприймати щастя й гармонію іншого. Попри це, збірку авторки варто погортати хоча б для того, щоб переконатися, що в сучасній українській поезії існує територія абсолютного світла, де царює божественна природа ніжності.
якщо мене запитають як люблю тебе скажу люблю так
як дерево любить воду і ніколи йому її не бракуватиме
як квітка що нічого не просить як пташка що кладе
гніздечко у полі так і я залишаю аж при землі своє серце
не боячись що з ним прикре щось станеться

Симфонія при колодязі
«Бунар» Катерини Калитко
Є речі, яких одразу не розумієш, але це ні пригнічує, ні відштовхує, а тільки вабить. Такою є творчість Катерини Калитко. Її поетична збірка «Бунар», тобто «колодязь», занурює в загадкове все, де є і війна, і кохання, і світ численних людських досвідів, часто травматичних.
У збірці справді багато образів понівечених фізично і духовно. Люди на милицях, у візках… Можливо, це прямі наслідки війни, а, може, метафори людей, яким у житті бракує щастя. Або і те, й інше.
Багато у збірці й любові. Зокрема, щасливої, такої, що наповнює. Любові між чоловіком і жінкою, любові до ближнього, до творчості. Так у збірці поєднана камерність буденних життєвих досвідів із глобальністю конфліктів, що виходять далеко за межі приватного.
Це неправда, що там, де бували
загибель, концтабір, війна — не залишається слів.
Вони завжди повертаються у шинелях без знаків розрізнення
ще гостріші, аніж були, і завжди крізь туман.

Болісний блюз призначення
«Вірші Феліціти» Оксани Луцишиної
Якби збірка «Вірші Феліціти» була романом, то на запитання «Про що тут ідеться?» можна було б відповісти: про щастя і муки бути письменницею. Про прийняття місії довіку жити не тільки своїми, а й чужими болями («Господи, я благаю / зупини ці вірші / як кровотечу»). Тягар призначення ліричній героїні спершу ніби видається непідйомним і непізнаваним:
Знаєш що, Феліціто, здайся: ніяк, ніяк
ти не здолаєш цих голосів і криків
те що ти бачиш мов символ або мов знак –
просто життя, твоєму рівновелике
Далі поезії ще більше пронизані відчуттям болічного, жертвеного щастя писати. Тут очевидне бажання оминути чашу сю «все, Господи, все – з одного гака/тіло моє зніми горло моє звільни/сочиться кров повільна неначе мряка/плутаються сни». Водночас поступово у збірці виникає почуття довіри до того, хто поклав на ліричну героїню цю місію:
Господи, потримай важку мою голову булаву
хай вона упаде тільки коли їй дозволиш ти
Власне, у діалозі між Богом і ліричною героїнею народжується суперечливе усвідомлення покликання і його прийняття. Тонка грань між болем і радістю озивається до читача самопошуками Феліціти, себто «щасливої». І щастя для неї, попри все, – у творчості.

неділя, 24 червня 2018 р.

Якщо це зробила вона, то зможу і я

Дике бажання мати цю книжку охопило мене ще торік, коли ідею ще тільки анонсували. Власне, саме ідея і є wow-ефектом: розповісти про досягнення українок у різних галузях –такого ще не було. На додачу, факт, що за втілення задуму взялося  "Видавництво" обіцяв естетичну насолоду від гортання і читання. 
Ну що ж, так воно і сталося. Щоправда, до мене книжка потрапила в несподіваний спосіб: я її виграла в програмі "Рагулі", коли написала розлогий к
оментар про досягнення колеги і подруги Інни, яка створила студію навчання, де я зараз працюю. Авторка "Рагулів" Тетяна Микитенко відзначила цей комент, і ось я читаю книжку, яка далі перейде в руки Інни. Але поки книжка в мене, хочу лишити про неї хоча б коротенький відгук.

"Це зробила вона" –  п'ятдесят історій жіночих досягнень від часів середньовіччя до сучасності. Тут вам і письменниці, і художниці, акторки і балерини, науковиці, державиці, архітекторки, військові, спортсменки, астронавтки, кінорежисерки, співачки і навіть арбітриня! Як бачите, жінки можуть добряче ушкварити навіть там, де суспільство не звикло того чекати. От і дарма.
Розповіді про непересічних жінок оформлені як есе. Звідси – вільна композиція кожного тексту. Строкатості сприйняттю додає факт, що есе писали різні автори, тому чекати стильової стрункості не випадає: одні тексти написані у формі листів, інші – як діалоги, ще інші – як монологи з того світу. Найнудніші нагадують проріджену й охудожнену вікіпедію, але все ж добір постатей виправляє ці стильові американські гірки. Хоча, якщо враховувати, що головна аудиторія – підлітки від 12 років, то все ж деякі статті їм може бути заскладно читати.
Утім, оскільки мені вже трохи більше, ніж 12,  усе було цікаво. Чимало імен я відкрила для себе, відтак допитувалася в Гугла подробиць. 

Тепер про найбільшу окрасу книжки – ілюстрації. Вони просто неперевершені. Кожну створював окремий художник чи художниця, тому вийшло неповторно, як і належить книжці про неповторних жінок. Я думаю, ілюстрації – найбільша цінність книжки, вони подеколи навіть перевершують тексти. Так що з естетичного погляду видання просто досконале.

Я цю книжку читала перед сном, і звернула увагу, що її формат – видання досить велике – нагадує формат книжки казок, що їх батьки читають своїм дітям. Картинки й історії. Хай не завжди казкові, зате які натхненні! Думаю, що головне завдання книжки – не тільки розповісти про жінок, що не забажали лишатись у тіні, а й надихнути на майбутні звершення тих, хто відчуває: якщо це зробила вона, то і я зможу!



неділя, 3 червня 2018 р.

"Нічого нема ганебнішого, ніж збуджувати ілюзії" ("Місто" в Театрі юного глядача)


2 лютого у більшості людей якщо й асоціюється з чимось, то хіба з Днем бабака. Я ж подумки кажу собі: " З днем народження, Валер'яне".
Любомир Валівоць в образі Степана Радченка
Це така профдеформація. Якось, коли працювала в "ЛітУкраїні", головний редактор допустив мене до створення книжок, і ми впорядкували літературний календар. Відтоді я знаю дні народження більшості письменників (але не роки). 13 травня, наприклад, день народження моєї мами, але я також мимоволі згадую й Панаса Мирного. Знаю, що в мій день народження ніхто з відомих письменників не народився. Найбільше їх побачило світ у вересні й жовтні: Котляревський, Довженко, Коцюбинський, Петров, Юрій Клен, Леонід Мосендз...
А у Валер'яна Підмогильного, одного з моїх улюблених письменників, 2 лютого.
Сьогодні не 2 лютого, а 2 червня. Але для мене цей день, вірніше, вечір, теж про Підмогильного, адже я нарешті потрапила на виставу "Місто" за романом письменника. На неї я взяла книжку, символічно запросивши автора на виставу. Ната, моя колега, теж принесла свого Валер'яна. Так ми вчотирьох дивилися виставу в Театрі юного глядача.
Мене сюди тягнуло не тільки тому, що я люблю роман про амбітного сільського хлопця, що підкорює місто. Просто коли я чую про будь-що, пов'язане з розстріляними авторами, мене охоплює відчай і дурне бажання довести їм, що їх не забуто. Хоча б і ходінням на виставу. 
Тому коли сьогодні спектакль завершився слайдом з фото Підмогильного, мені було до сліз. 
Сама вистава, попри тривалий час дії (3 години 40 хвилин з перервами), мені теж сподобалася. Це сумлінне відтворення оригіналу, сценарій відмінника, але не нудний, свіжий. Дуже сподобався виконавець головної ролі, щоправда, Радченко у виставі не
викликає такої огиди, як подеколи у творі. Чудова вийшла мусінька! Глибоко розкрито образ Тамари Василівни, її особистої драми. Сценічна мусінька не дуже схожа на романну, вона по-своєму тендітна, тоді як у книжці - міцна, трохи грубувата.
Зоська - норм. Маленька на зріст, екзальтована, от тільки чогось не білява. Ну, не біда.
От Надійка перегравала, її образ лишив мене цілком байдужою.
Зате мегакласний поет Вигорський! Його поява і філософсько-ірионічні роздуми розбавляли густу драматичну атмосферу. Я навіть подумала: ніхто в житті не може сумувати, якщо поруч є людинка з пивом)))

Чого бракувало? Єдиного: сцени знайомства Радченка із Зоською, коли він програвав лотерею,а вона виграла і виставила його на кпини. Бо з вистави взагалі неясно, де та Зоська взялася. 

Цікаві у виставі декорації. Музичний супровід. Кадри старого Києва. Все класно, виставу раджу кожному, особливо тим, для кого актуальне ЗНО.
Не шкодую, що арсенальний вечір розміняла на вечір з Валер'яном.
Усе одно він - і всі вони- нероздільні з моїм життям не тільки тому, що колись я впорядковувала календар.

субота, 2 червня 2018 р.

Подарунки "Самовидця": українці про Україну

Нарешті руки дійшли до скарбу: книжок-подарунків конкурсу "Самовидець". Перед тим як помаленьку оглянути ці видання, розкажу трохи про конкурс художніх репортажів, у якому я двічі  брала участь.
Жанр художнього репортажу "Самовидець" закохав мене в себе у 2014 році. Спершу як читача. Незадовго до того, як конкурс стартував уперше, мій колишній хлопець запевняв мене, що я обов'язково маю взяти участь. А я думала, що це Діма1 має взяти участь, тому що з нас двох журналістом був (і є) саме він. Тому я вирішила, що, раз він вважає, що це такий класний конкурс, треба подарувати йому книжку з  репортажами переможців 2013 року  (тоді ще тема звучала як "Світ у масштабах українського репортажу"). Проте потім ми, як завжди, посварилися через не пам'ятаю що і врешті розійшлися, тому я так ніколи й не подарувала тієї книжки. Зате з цікавістю прочитала її сама. Це був травень 2014 року, вибори президента. Я тоді ще була спостерігачем на виборах і в малесеньких перервах читала збірку і не могла відірватися. Я тоді думала, що присутня на історичній події - виборах 2014 року! І все набувало значення, і ця книжка теж, адже я читала її такої історичної миті. Подумалось: якщо і мені пощастить зустріти цікаву людину, я напишу про неї художній репортаж! А якщо це ще й буде доречно, то й на конкурс надішлю.
Відтоді мені пощастило аж двічі: із людьми, і з темами конкурсу. Обидва репортажі я писала з мук невисловлених думок: вони місяцями крутилися в голові й напружували. Легшало тільки тоді, коли вони вже нарешті переходили на папір і звільняли місце для нових вражень. Перший мій репортаж був про футбольних уболівальників під час Революції гідності, а другий – про автора творів у жанрі фентезі, ембріолога за професією, який удень у лабораторії творить нових людей, а ночами вигадує всесвіти й населяє їх богами і смертними. З обома репортажами я потрапила до короткого списку (це для мене щось анріал, тому що журналістику своєю спорідненою працею не вважаю). Однак життя натякає: ніколи не кажи ніколи.
Сам конкурс підкупив мене не тільки новизною свого задуму, а ще й дивовижною відданістю його організаторів. У всьому, що стосується конкурсу - від книжок до  презентацій і дискусій про жанр - віє колосальною енергетикою залученості й тим, що пафосно називається "високий професіоналізм". А найголовніше  - це романтика пошуку, незмінно присутня в кожному заході, пов'язаному із "Самовидцем". Навіть на Арсеналі з усіх заходів мене найбільше поки що вразила дискусія "Люди у фокусі художнього репортажу".
Тепер ближче до книжок. У березні під час оголошення переможців мені подарували стосик видань із бібліотечки художнього репортажу видавництва "Темпора". Я знала, що прочитаю кожну з цих книжок. Якби я захищала дисертацію не з літературознавства, а з журналістики, то обов'язково взяла б щось про художній репортаж, адже це мегазахопливо - оповідати про побачене своїми очима, використовуючи будь-які стилістичні прикраси. І досліджувати теж цікаво. 
Читання подарунків я почала зі збірки торішніх переможців. Тема конкурсу – "Чому я звідси ніколи не поїду". Не можу сказати, що якийсь текст страшенно вразив темою (а для мене завжди саме тема, а не стиль важливіша). Однак у цій збірці саме стильово репортажі написані дуже класно. Подекуди вони наївні, подекуди з ноткою умисної недосказаності й композиційної незавершеності, але оскільки суб'єктивний фактор у цьому жанрі дуже важливий, я сприймаю ці тексти такими, як вони є, і довіряю вибору журі. Хоча мені  більше сподобалися тексти другої п'ятірки, репортаж переможця-мандрівника, що поїхав кількома містами України на електричці й дуже смачно й іронічно розповів про це, справді вау, а жанрово цей текст узагалі якийсь канонічний: тут і гумор, і дрібниці, і динаміка, і філософія подорожі...  
Друга книжка з бібліотеки зовсім інакша. Збірка "Десь поруч війна" Єлізавети Гончарової присвячена подіям на Донбасі. Авторка, переможниця конкурсу 2016 року, знає про них як зі свого досвіду, так і з досвіду своїх близьких, оскільки сама родом з Донбасу, там працювала журналісткою. Її збірка репортажів – це застрога не узагальнювати і не бути категоричними. Це історії багатьох потерпілих на війні донбасців, історії активних і байдужих, патріотичних і ні. Ці репортажі просто маст рід для всіх, хто хоче знати, що відбувається в країні і які вони - люди Донбасу, яких міфів ми собі вже встигли про них понавибудовувати і які міфи будуємо про себе самих.
Найбільше враження з-поміж прочитаних на сьогодні книжок на мене справила збірка Олега Криштопи "Україна: масштаб 1:1". Олег Криштопа - це якраз переможець конкурсу, зі збірки переможців якого для мене все почалося. Дуууже поверхово кажучи, це збірка про різні місця України, але, звісно, вона про людей, про веселі, сумні, меланхолійні ситуації. Тем просто море (я вже казала, що саме це для мене головне): тут і екологічні теми, і соціальні, і теми історичні, і культурно-мистецькі. Але всі ці означення - просто мертвячина порівняно із соковитим словом автора (якось аж непристойно штампами писати про цю книжку). У підсумку виходить гіркий портрет України у масштабі один до одного, себто упритул, як є. Коли читала цю книжку (а я її просто проковтнула), я весь час думала: все-таки автором художніх репортажів бути крутіше, ніж письменником. Письменник би взяв будь-яку тему репортажу і мусолив би з неї повість чи, не дай боже, роман. А тут на менш ніж чотирьохстах сторінках десятки історій. Це ж скільки було б романів? Але автору те не тре, він має ще і ще, сипле своїми історіями, бо знає, що попереду ще безліч.
Звісно, я заганяюся трохи із відмежуванням журналіста від письменника, бо в ідеалі автор художнього репортажу - це і є журналіст із письменницьким нутром. Тобто це письменник, якому ніколи. Героїв з лишком, а життя коротке. От і треба писати динамічно, без погляду у вічність, тут-і-тепер, але робити це по-живому.
Під час читання саме цієї книжки я віднайшла формулювання, у чому для мене полягає магія художнього репортажу. В усвідомленні, що все має значення: і старцівський піджак поверх джемпера, і маяк у Чорному морі, і зафарбовані фрески в Кирилівській церкві. Абсолютно все. А тому все варте уваги. І любові теж варте багато що.
Попереду в мене книжка з текстами цьогорічних фіналістів "Свобода - наша релігія". Про неї, а також про інші книжки зі стосика подарунків напишу пізніше. А поки що всім непосвяченим щиро раджу відчути магію цього прекрасного жанру. Можливо, ви навіть ненадовго розлюбите художню літературу :)



вівторок, 29 травня 2018 р.

Єдиноріг врятує всіх

Отже, щоб прочитати усі сім книжок про відьмака, мені потрібен був рівно місяць. 
Якби всі книжки саги були такими цікавими й захопливими, як перші чотири, я б швидко згоріла. Бо неможливо зранку до ночі думати тільки про відьмака, про те, а що ж з ним станеться, а як же Цирі, а чи будуть вони всі разом і т д. На щастя, автор зробив останні три книжки досить нудними, розтягнутими і похмурими, тому дочитувати "Відьмака" було емоційно легко, бо все вже не дуже хвилювало.
Оскільки далі будуть СПОЙЛЕРИ, прошу всіх, хто ще в процесі, не читати далі.
Що сподобалось у сазі?
1. Світ "Відьмака".
Українські "Відьмаки"
Фото взяла на сайті http://litakcent.com
Попри всю мою байдужість до химер і потороч, визнаю: світ "Відьмака" багатий, мальовничий і захопливий. Персонажі яскраві. Персонажів дуже багато (я б навіть сказала, забагато), але головні трійця – Ґеральт,  Єннефер і  Цирі – утримують увагу до кінця, навіть попри очевидність авторового прагнення розтягнути сюжет якомога довше. Перегуки з фольклорними надбаннями різних народів (переважно слов'янських) складають основу колориту саги, це величезний плюс.
2. Жіночі образи. Хоч у центрі оповіді заповідалося бути відьмаку Ґеральту, так є тільки спочатку. З четвертої книжки зрозуміло, що ця історія більше про Циріллу, дівчинку, яку з відьмаком зв'язало Призначення. Ніжні батьківські стосунки не можуть не зворушувати, надто якщо пам'ятати, що Ґеральт взагалі-то найманий убивця чудовисьок (але, ясна річ, це тільки прикриття, за яким криється зважена благородна натура, готова на все заради тих, кого любить). Якоїсь миті автор розлучає Ґеральта і Цирі, тримаючи читача на гачку: так зустрінуться вони чи ні? (Зустрінуться. Наприкінці останньої книжки, коли нерви читача вже ні на що не годні.)
Щодо крутості жіночих образів скажу, що більшість персонажок – сильні особистості, красиві, розумні, сміливі, розкуті (тобто не чорноброві овочі). До речі, книжка, сучасною мовою, толерантна: кілька персонажок бісексуальні.
Загалом жіночі образи активні: вона  беруть участь у боротьбі за владу, впливають на низку життєво важливих для існування світу рішень. Єдине напряжне кліше – це те, що всі вішаються Ґеральту на шию, а Ґеральт нікому й не відмовляє. Спершу було цікаво, а коли вже збиваєшся з ліку, з ким переспав Ґеральт, то згадати можна хіба найцікавіші локації: я запам'ятала ржачний секс у бібліотеці... 
3. Несподівані повороти сюжету.
Емгир – батько Цирі?????? Шо???? Трохи притягнута мотивація, але вау-ефекту автор досяг.
4.  Образ Цирі.
Ох і потягало ж Цирі життя. Дуже багато жорстоких кривавих сцен стосуються саме Цирі. Може, тому мені, попри любов до образу, книжки, де Цирі – головний персонаж, сподобалися найменше. Тут як із Гаррі Поттером: перші книжки світлі, останні – похмурі. І хоч своєрідний хепі-енд у "Відьмаку" є (але, повторюся: своєрідний), післясмак не дуже. Однак назагал образ дівчинки, яка для бездітних Ґеральта і Єннефер стала названою дочкою, дуже подобається. 
Особливо тоді, коли Цирі ще дитина.
5. Образ Любистка
Якщо в діалозі бере участь Любисток, отже, це буде веселий діалог. 
6. Мовне різноманіття
Чимало образів індивідуалізовано їхнім мовленням. Це дуже круто! У "Відьмаку" цілий спектр різних інтонацій: від мовлення інтелігентного Регіса до кривомовності розбійників.
7. Брутальність
У "Відьмаку" багато жорстоких натуралістичних сцен. Якби я це дивилася, то "брутальність" потрапила б у мінуси (з цієї причини я не змогла додивитися навіть першої серії "Гри престолів"). Але якщо читаєш, то якось не так страшно, зате атмосферно.
8. Еволюція образів
У принципі, у будь-якій нормальній книжці головні образи мусять змінюватися. У "Відьмаку" Ґеральт змінюється від свідомого споглядальника до активного учасника подій, Єннефер еволюціонує від красивого стерва до мучениці, а Цирі – від кумедної дитини до епічного втілення добра, яке може жорстоко розправитися зі злом.
9. Філософські питання
Політика і маніпуляція, забобони і наука, проблеми "не таких, як усі", нейтралітет і залученість, активність і споглядання, проблеми творення літератури – це лише дещиця тих вічних проблем, які Анджей Сапковський порушує в сазі. Так що "Відьмак" – це не тільки про потвор, що вбивають інших потвор.


Що не сподобалося?
1. Розтягнутість. 
У "Відьмаку" сила-силенна другорядних образів, багато з яких просто виконують функцію розтягування резини. Те, що Ґеральт із Цирі не могли зустрітися протягом трьох чи чотирьох книжок, а натомість автор шпигує читачів виписуванням інтриг у різних королівствах....Ну, не знаю. Мені було нуднувато.
2. Невмотивованість деяких епізодів, зокрема фіналу
Коли Цирі почала мандрувати різними світами, у мене була думка: а шо, так можна було? Тобто можна відправити Ґеральта на той світ, ніби на курорт? Та чого взагалі переживати, якщо можна усіх невинно убієнних друзів зібрати в закрайсвітті за пишним столом. 
І взагалі, білий єдиноріг всіх врятує (зрозуміти б тільки, за яким принципом він з'являється і звідки). До речі, якось ми з Дімою їхали селом до тітки, і я побачила білого коня, що мирно пасся на узбіччі. Я подумала: якби я жила в селі й мала білого коня, то причепила б йому ріг і мала б білого єдинорога собі на втіху. Ось такі думки породжені впливом "Відьмака".  А ще , як показує досвід Ґеральта і Єнефер, опудало білого єдинорога може бути небанальним атрибутом любощів)))

Звичайно, це дуже поверхові враження, вони й на одну сьому не вичерпують моїх вражень про сагу. Бо в ідеалі варто говорити про кожен роман окремо. Попри все, мої враження про "Відьмака" однозначно позитивні, і я дуже чекаю серіалу за мотивами роману. 


понеділок, 21 травня 2018 р.

"Дівчина з ведмедиком". Із ведмедищем!

Іполит/ведмедик
Про виставу "Дівчина з ведмедиком" у новому Театрі на Подолі я чула багато. І чула різне. Однак усі відгуки доходили спільного знаменника у фразі "це не канонічна постановка, готуйтеся". 
Як велика прихильниця творчості Віктора Петрова, я трохи хвилювалася перед походом на виставу. Ну, знаєте, як хвилюються ті, хто в екранізації "Відьмака" бояться побачити афроамериканського актора в головній ролі. Бо експеримент експериментом, а межа між інтерпретацією й дурницями має бути очевидною не тільки для творців постановки, а й для глядачів. А буває по-всякому. От і хвилювалася, як буде тут. 
Перше враження про атмосферу Театру на Подолі, спілкування з працівниками, інтер'єр у мене просто чудове. Мінімалізм у дизайні+красивенні вікна з видом на Андріївський узвіз – раз. Адекватні працівники – два (згадаю оперету – здригнуся). Чудова акустика в залі – три (єдине: на балконі не дуже зручні крісла, але загалом норм). 
Утім, усе це марноти порівняно з виставою, на яку я, до речі, принесла томик В. Домонтовича, щоб і автор, хоч і символічно, все ж був присутній у залі. 
Кадр з вистави. Взяла на сайті theatreonpodol.com
Загалом романи Віктора Петрова належить до тих, які, коли їх уперше читаєш, ніби б'ють цеглиною по голові й кричать "сюрпрайз!" Бо не можна не дивуватися, що в нашій нібито солов'їно-вишневій українській літературі існував образ дівчини, яка не вважала втрату цноти бозна-чим і з пелюшок не мріяла про весільні рушники. 
Трохи окреслю фабулу "Дівчини з ведмедиком" для тих, хто не читав. Хімік Іполит Варецький заради підробітку береться вчителювати в заможній родині Тихменєвих, де зростає дві дочки: одна слухняна (Леся), друга – бунтарка (Зина). Оскільки Варецький і сам занудка, то, ясна річ, що яскрава, виклична Зина привернула його увагу. І Зина не проти її привертати: вона любить ставити незручні питання, поводитися невідповідно до правил, і одного дня таки опиняється в ліжку Іполита. От тільки шлюбу не хоче. Але оточення вважає інакше, нав'язуючи Зині свою версію правильного життя. Зина протестує в дуже ідіотський спосіб. Протестує, перекреслюючи своє майбутнє. І винна ніби й сама, але ж її максималізм ще можна виправдати віком, а от як виправдати тупість і обмеженість батьків і, частково, Іполита?
Предметніше про виставу
Актори: роль Іполита виконав В'ячеслав Довженко (Серпень у "Кіборгах"). Інших акторів я, на свій сором, не знаю, але всі вони чудові. Дуже сподобалася Зина (Катерина Вайвала). Велика подяка за те, що не переграють!!!
Експериментальні фішки: усе зайшло на "ура": від велетенського ведмедика (привіт зі світу абсурду) до перегуків із сучасністю (блискуча частина, де
Віктор на виставі
сучасні дєвачки епохи вконтктіка  спостерігають за Іполитом і його коханням до Зини з екрану). Сподобалися майже клоунські маски на обличчях усіх персонажів, окрім Зини, бо Зина єдина з Тиєменєвих була справжньою й боялася чужих лекал для свого життя.  Навіть вагітну з першої сцени Лесю у фаті (такого, звісно, нема в першоджерелі)  я можу пояснити: це дівчина, для якої визначена роль у житті ще тоді, коли вона сидить за учнівською партою. На відміну від Зини, яка ризикнула, але якій не пощастило.
Сподобалася музика і сценічне оформлення, гумор. Сподобалося, що актори співали (найкраще співав Іполит). Сподобалися алюзії на фільми, де грає В'ячеслав Довженко, ненав'язливі алюзії на сучасні українські реалії, зокрема, на україно-російський конфлікт. Глядач ніби перебував у контексті, а не споглядав минувшину.
Загалом сподобалося те, що ані на мить не було нудно, зате багато разів хотілося сміятися, і раз – наприкінці – заплакати. 
Суттєва різниця: Іполит у виставі карикатурний, так само гротескний образ Марії Семенівни, матері Зини й Лесі, міщанки, яка половину вистави говорить тільки про булочки. Зина в романі розкута, але не вульгарна, як у виставі, однак оскільки вся вистава пронизана карикатурністю, то таке переосмислення Зини виправдане. Воно дає можливість для інтерпретації і обговорень. Воно кидає місток з 1920-х років до сучасності, і хоч у підсумку атмосфера вистави застигла десь напівдорозі, мене ця недовершеність задовольняє. Так само, як і відсутність деяких другорядних епізодів роману (наприклад, цікавого діалогу між філологом Грибом і Варецьким про жінок).

Загалом вистава просто must see, але тільки тим, хто все ж любить експерименти на сцені й припускає, що від першооснови можна відступити й при цьому створити новий неповторний, неправославний твір, відкритий до діалогу з сучасним читачем і глядачем.