Саспенс, авантюрний роман, трагікомедія й посібники з вивчення солов'їної

Упродовж першого тижня грудня прочитала вже чотири книженції, але про жодну не встигла написати. Так виходить, що протягом буднів я багато бігаю-їжджу, але зовсім мало буваю вдома. Оскільки думки про прочитане швидко губляться, зафіксую їх бодай у бліц-огляді.

Отже, чим закінчилася читацька осінь і почалася зима?

Юрій Винничук "Цензор снів" ("Фоліо"). Коли бралася за читання, мені було цікаво, чи перевершить Юрій Винничук попередні романи "Танґо смерті" й "Аптекар". Якщо коротко — ні. "Цензор снів" — авантюрний роман, у якому йдеться про химерне сплетіння доль двох персонажів на тлі передвоєнних і воєнних подій Другої світової в Україні й Польщі. Як виявилося, колізії життя одного з персонажів, антигероя Попеля, вже відомі зі збірки "ДНК" — складається враження, що автор просто скоротив і обробив частину роману й подарував текст збірці. Ніби нічого поганого, але я все ж мала надію, що до антології автори писали тексти спеціально, дбаючи про цілісність задуму, композицію. Вочевидь, ні. Тому й роман мені було читати не дуже цікаво, бо я вже знала якісь ключові моменти, сюжетні ходи.
З-поміж переваг роману — вміння автора створити суперечливого персонажа, через пристосуванство якого хочеться помити руки, але в якихось моментах ніби й розумієш, що по-іншому він не міг учинити. Антигерої — це завжди цікаво, а в складних історичних умовах і поготів. Попри те, що роман написано динамічно, захопливо, як на мене, цей текст у творчості Юрія Винничука прохідний. "Аптекар" і "Танґо смерті" захопили більше. 

Рут Веа "У лісі-лісі темному" ("Наш формат") Захопливий трилер, проковтнула упродовж дня. За сюжетом молода письменниця Леонора отримує запрошення на дівич-вечір однокласниці. І ніби нічого дивного, проте цей вечір має відбутися десь у чорта на рогах — у чужому заміському будинку серед лісом. Та й з однокласницею, що колись була найкращою подругою, Лі порвала стосунки десять років тому. Логіка підказує: не треба, дівчино, туди їхати. Бо запрошення дивне, та й ліс темний. Але не було б у житті дурниць — не траплялися б письменникам сюжети :)

За стилем роман "У лісі-лісі темному" написано в найкращих традиціях роману-нагнітання. Передаємо вітання "Дівчині в потязі" й "Ми були брехунами" — і читаємо. Одразу пробачаємо авторці за типу несподіваний, але притягнутий за вуха фінал. Вибачити допоможе хороший переклад Оксани Дятел і красиве оформлення. Подруга Катя, яка поділилася зі мною книжкою (Катрусь, дякую!), у захваті ще й від чорних форзаців. Мені теж до душі, а книжці — до лиця!  

Ніна Джордж "Маленька паризька книгарня" ("Наш формат") Самотній книгар месьє Одинак має книгарню на воді, лікує відвідувачів книжками, але сам протягом двадцяти років страждає від прекрасної й виснажливої хвороби, імення якої — кохання. Колись кохана Манон покинула його, а на прощання надіслала листа, якого Одинак через погорду так і не захотів прочитати двадцять років тому. Але краще пізно ніж ніколи: книгар все-таки змушує себе прочитати листа і дізнається правду про свою кохану. Правда шокує, спонукає переглянути погляди на себе, світ, на гордощі, на любов і дружбу. Маленька книгарня вирушає в символічну подорож Сеною, щоб допомогти Одинакові з друзями знайти втрачений сенс.

Щодо стилю: мішанина. Тут і часом глибокі, а часом поверхові афоризми, і сентиментальні пригоди, і французький колорит (принаймні, так я собі й уявляю Францію), тут іронія й еротика, пригоди, рецепти, добре продумані головні персонажі і, звісно ж, багато-багато книжок. За жанром я б визначила твір як трагікомедію. Текст дуже атмосферний, тому, думаю, багатьом сподобається, багато хто пустить сльозу на останніх сторінках. Але книжка дуже ванільна. Треба бути готовим до передозування няшностей, до "ідеальних" чоловіків, які приготують вечерю, станцюють танго, відкохають як слід, розмовлятимуть завжди про доречні речі, а мовчання з ними буде таким наповненим! Ну, тобто, видно, що жінка писала:) Чоловіки так не говорять, не поводяться. Принаймні, не кожен чоловік. А в романі такі всі, і це зло, бо саме через такі тексти якраз і відбувається тепловий удар реальністю, надто в романтичних начитаних дівчат, які є головною аудиторією книжки. 

Водночас, попри дике місиво рецептів, афоризмів і елементів психологічної драми, я не можу сказати, що книжка мені не сподобалася. Так, не без умовностей, але такий жанр, і виконано бездоганно. Хоч персонажі неправдоподібні, химерні, в цьому також є родзинка. Тому назагал раджу читати. 

Далі говоритиму не про художні книжки. Вирішила почитати щось, аби вдосконалити знання рідної мови. Звернула увагу на такі новенькі видання:

Наталія Клименко, Павло Мельник-Крисаченко "Українська легко!" (КСД) — це видання виявилося мені ніби знайомим, адже йдеться про симпатичного Лепетуна (у варіаціях різних людей Перчика, Штучку тощо). Час від часу зазираю на сайт "Мова — ДНК нації", де виконую диктанти, перевіряю себе на знання наголосів, стилістики тощо. Так ось, "Українська легко!" — це ніби конспектик сайту, куди вміщено найголовніше й найцікавіше. Насправді, погортавши книженцію, зрозуміло, що не така вже українська й легка :) Особливо щодо наголошування слів, де не існує правил, а тільки аргумент "бо так є". 

Я провела експеримент і читала Лепетуна в метро. Люди не соромилися зазирати в книжку, схилялися над нею, аж часом хотілося руками відштовхнути. Ну, але я ж не "Saint Porno" читала, на здоров'я! Підсумки експерименту: Лепетун привертає увагу, формат книжки ідеально відповідає призначенню.

Ще одна корисна книжечка для тих, хто хоче вдосконалитися, — "100 експрес-уроків української" Олександра Авраменка (#книголав). А це вже конспект коротеньких відеороликів, що їх транслює канал "1+1". У книжці вміщено мовні поради на щодень, доповнені кумедними малюночками для кращого запам'ятовування. Теж корисно мати вдома. 

Ось таким плідним виявився для мене перший тиждень зими.

Далі буде! :)

Ану розкажи мені історію! Бігом!

Я не змогла дочитати цю книжку до кінця, хоча перші сторінки захопили мене, аж я зачитувала початки оповідань колегам на роботі, мовляв, ось так, ось так треба починати новели! Не з занудного опису природи, не з опису будня якогось персонажа, а з гачка інтриги і гумору, що аж хочеться спитати: "Та ну, серйозно?" Незадовго до знайомства з новелістикою їзраїльського письменника Етґара Керета я прочитала захоплений відгук Ксені Кисіль в "Етажерці", де Ксеня якраз і відзначила вдалі початки Керетових новел. Підтверджую цю думку і продовжую її, тим, що, як на мене, там більшість композицій вдалі, не тільки початки. Навіть на смисловому рівні. 

Знаєте, про що перша новела?

 – Розкажи мені історію, – наказав мені бородань, що сидів на дивані моєї вітальні.

"Класний бородань", – думаю я, адже хочу від автора того самого. 

Виявляється, що цей бородань насправді терорист, що збирається пристрелити оповідача, якщо той не вигадає історії. Оповідач намагається врятуватися, починає вигадувати, аж раптом чує стукіт у двері. За дверима ще один незнайомий чувак, цього разу з револьвером. Чого йому треба? Історії! Вже троє людей сидить у кімнаті, коли приходить четвертий, із тесаком. Оповідач мусить розповідати історії, аби зберегти собі життя. Стукіт у двері змушує.

Як на мене це близьке до геніальності, чесно! Це блискуча передмова до збірки. Якщо взагалі потрібні передмови, то вони мають бути такими. 

Бо не написати художній твір, коли у письменницькій свідомості десятки голосів повсякденних історій просяться на папір, а з усіх вікон погрожують револьверами і тесаками читачі, складно. Бо модель творчого акту саме й складається з голосів, і не завершити цей акт дорівнює письменницькій смерті. Ось так! Автор рятується цією збіркою, ця збірка – спроба позбавитися вбивць у кімнаті-письменницькій свідомості. І він починає розповідати історії, як та Шахерезада!

Роббі було сім років, коли він уперше збрехав. Теж мені дивина! Мені, думаю, було навіть менше років, хоча я точно й не пам'ятаю, бо на яскраві побрехеньки, мабуть, не ставало фантазії чи совісті. Але Роббі вистачало. Якось він запізнився на дві години на роботу, бо "наплів про німецьку вівчарку, яку знайшов лежачою на узбіччі дороги. Він сказав, що пса переїхали, і він завіз його до ветеринарної клініки. У цій брехні пес мав дві паралізовані лапи". І тут раптом Роббі випадково потрапляє у вимір, де живуть його брехні: ось песик подихає від болю, мляво рухаючи тільки передніми лапками... А ось якийсь Ігор опинився поруч із песиком. Роббі не пам'ятає, що за один, але Ігор його заспокоює, кажучи, що він тут із чужих брехонь. В Ігоря непроста біографія: ось у нього серцевий напад, але це нічого, бо в порівнянні з аварією поїзда в Мінську, пограбуванням в Одесі, блискавкою, яка вдарила його у Владивостоку, і зграєю скажених вовків у Сибіру, цей серцевий напад – просто дрібничка. Дівчина Наташа, яка набрехала про дядька Ігоря, легко знаходить спільну мову з Роббі й обіцяє обережніше поводитися зі словами, щоб не нашкодити Ігорю, бо їй справді прикро через той вигаданий серцевий напад. Але хіба можна взагалі перестати брехати? Звісно, ні, і вони з Роббі далі брешуть, але вже про щось радісне – щоб нікому не нашкодити і собі не зрадити.

Як ви вже, напевне, зрозуміли, це тексти із присмаком поетики абсурду. Ну тобто коли оці повтори, несподівані, нічим не вмотивовані повороти, буквальні метафори – чоловік живе, не розплющуючи очей (чоловік, який на все закриває очі й не помічає, що коїться в нього під носом), закінчення-прірва, коли не розумієш, якого біса тебе сюди оповідь завела й кинула напризволяще! 

Власне, це причина, чому я не дочитала тонесеньку книжку за тиждень. Тому що над нею треба довго думати! Над кожним оповіданням! Кожним словом! Хоч це й абсурд, але ж не безглуздя! Думати над цими текстами – непроста робота, вона потребує часу. Я не дочитала, тому що складно, тому що я ще повернуся і читатиму дозовано. Бо книжка того варта. У моєму розумінні, такі тексти – це якийсь вищий вимір літератури, коли і задум, і гумор, і гра, і філософія. І це насправді та-таки вже трохи набридла філософія щоденного існування, оповіді про буденність, але ж який ракурс! 

А, може, я просто скучила за абсурдом. Бо в такому самому дикому захваті читала "Носороги" і "Голомозу співачку" Йонеско і, особливо, "Випадки" Д. Хармса. Пам'ятаєте ось це геніальне: "Жил один рыжий человек, у которого не было глаз и ушей. У него не было и волос, так что рыжим его называли условно. Говорить он не мог, так как у него не было рта. Носа тоже у него не было. У него не было даже рук и ног. И живота у него не было, и спины у него не было, и хребта у него не было, и никаких внутренностей у него не было. Ничего не было! Так что непонятно, о ком идёт речь. Уж лучше мы о нём не будем больше говорить".

Чому мені так подобаються абсурдні твори? Через іронію і гру. Через те, що ці історії завжди життєві, бо ти з них можеш розкодувати якийсь месидж для свого життя, багато в чому теж абсурдного, бо причина і наслідок багатьох подій у житті якось не дуже зв'язуються, бо життя непередбачуване, і в будь-який момент яка-небудь Мері може тобі сповістити, що вона - Шерлок Холмс, а ти повний дурень. 

Я просто люблю такі історії, хоч їх не можна споживати у великій кількості за раз.

І тому я стукаю у двері.

Бажання - штука небезпечна

Ця книжка завела мене в пастку, ошукала мене. Та спершу здивувала.

Перші сторінки, де три пригодошукачі - Джим, Білл і Джебс вирішують віднайти щастя в Африці, заворожили мене гумором, динамічністю, комічними ситуаціями. Це зовсім інакша за настроєм книжка, аніж нескінченно сумні автобіографічні оповідання, про які я раніше писала в блозі. Єдине, що споріднює першу книжку Олега Сенцова з другою, - це легкість і невимушеність стилю. Для себе я відзначила, що оповіданням трохи бракувало художності, хотілося перевірити, чи може автор написати не про себе, щось таке, що можна було б назвати роботою фантазії. О, та ще й як може!

Я не могла передбачити, що наступна книжка Олега Сенцова буде... про американців і їхні національні (як повелося думати) риси: запопадливість, винахідливість, схильність до месіанізму, жадоба до збагачення і способи, завдяки яким вони стають self-made менами (головним чином, завдяки нетямущим пігмеям нижчого сорту). За нижчий сорт автор обрав якусь малоцивілізовану країну Африки, де під час гулянки троє друзів-пригодошукачів зустріли таємничого незнайомця - на ранок ніхто не міг його згадати. Зате не випадало забути його дивне питання: яке ваше найзаповітніше бажання? Відповідно до свого розумового й емоційного розвитку, друзяки на п'яну голову забажали різного: авантюрист Джебс запрагнув вагон алмазів, глибокодумний Джиммі попросив, щоб усі люди завжди казали правду, а простакуватий і ще п'яніший Білл, який і оповідає цю історію, вирішив задовольнитися полем конопель - аби можна було забити косячок, коли душа забажає. Коли на ранок бажання справдилося, кожен почав нове життя, сповнене світоглядних випробувань.

Ось така зав'язка. І хоча зрозуміло, що жадоба Джебса буде покарана, а мудрість Джиммі - винагороджена, читати хочеться дедалі сильніше, тому що головною фішкою роману - гумором - насититися неможливо. І так я й читала і раділа. І навіть думала, що назву пост "Порція ендорфінів", - саме заради них, на думку Джиммі, варто жити на світі. Ну а мені як читачу важливо жити хорошими веселими книжками.

Я й незчулася, як зрозуміла, що десь із середини книжки читаю вже якусь іншу історію. На радість усім, хто очікував від Сенцова тексту на злобу дня, скажу: ви перемогли. Тому що автор вирішив, що досить клеїти дурня і жартувати, а час написати сатиру на суспільство. Хоч і жартувати не перестав. Але жарти в частині, де наші друзі намагаються створити демократію серед тубільців і повалити диктаторів, не такі дотепні. Іще мені завжди прикро, коли білі нитки ідей розриваються на одязі потенційно цікавих і непередбачуваних персонажів, якими ти захоплюєшся на початку книжки. Трохи розчарувалася, коли пригодницький роман перетворився на антиутопію (передбачуванішого жанру годі вигадати).

Ще більше мене розізлило, що одна з революцій тубільців була апельсиновою. І не тому, що ностальгую за Помаранчевою революцією, зовсім ні. Просто всі ці алюзії можна дуже вигідно потрактувати на користь того, що українці - це тубільці, якими керують підступні америкоси. Не вірю, що Сенцов хотів закласти в роман саме цю думку, тут, швидше, загальна і трохи незграбна у претензії на всеохопність думка про простачків-революціонерів і багатіїв, що хочуть дорватися до влади чужим коштом. Сам Сенцов іронічно пише про це так: "Эта книга написана глазами американца, а, как известно, про Америку и американцев в основном пишут только те люди, которые там никогда не бывали, поэтому и я решил не выделятся". Але у братній країні, у тюремних обіймах якої Сенцову доведеться провести чимало часу, посил про амеркосів і тубільців можна дуже навіть вигідно відчитати. Щоправда, для цього треба читати - не знаю, наскільки там цікавляться творчістю Сенцова.

Не дуже цікавляться нею й у нас, на жаль. Уявляю, яка дискусія може спалахнути довкола книжки хоча б і принагідно до теми національної ідентичності російськомовних письменників. Не вдалося мені знайти рецензій і відгуків на книжку, хоча припускаю, що так сталося просто тому, що книжку ще не встигли прочитати.

Кажуть, що роман Олега Сенцова "Купите книгу - она смешная" був у топі продажів на Книжковому Арсеналі. Що ж, почекаю на відгуки.

Самотність, рима і трохи гламуру

І мені іноді хочеться читати вірші, хоча любов до поезії вважаю добровільним мазохізмом. Ще зі шкільних часів повелося, що найсильніше задоволення від віршів отримую, коли в реальності з якихось причин страждаю. І у віршах страждають. Ось тоді мурашки - найпевніший показник "моєї" поезії. 

А ще "моя" поезія - римована. Причому я люблю наративну поезію, тобто коли є історія. Люблю довгі рядки. Люблю нагромадження і переліки. Люблю вже трохи піднабридле римування типу:

Що він їй розкаже про ті непрості часи

полювання на засоби забезпечення радості та краси?

Ми, кохана, минули міста, береги, ліси,

привидів та звірів.

І наблизились врешті туди, не знаю куди,

і нам часом бракувало їжі або води,

та ніколи снаги і віри.

Або:

Вона ніколи не ходить одна в кіно;

вона припасла паперу і трохи клею,

і от утеплила вчора собі вікно.

Усе, що з нею було, було так давно,

що ніби й було не з нею.

Усі згадані ознаки, а також вічні займенники, передбачуваність плину рими от-от увійдуть у вчорашній день у сенсі форми. Наприклад, деякі моделі дуже впізнавані. Наприклад, у Жадана:

"все, що він робить, він робить щоразу так,

аби вона розуміла, що він це робить для неї"

у Бабкіної:

"Усе, що з нею було, було так давно,

Що ніби й було не з нею"

Схожі прийомчики можна знайти і в інших поетів. Але мені все одно, бо я млію від таких речень. Для мене тут-і-тепер це страшенно круто.

А ще круто відчувати чисту насолоду, вірячи в невичерпні можливості рими. Я люблю риму за те, що можу запам'ятовувати вірші, бачити роботу розуму і насолоджуватися гнучкістю мови. Я люблю риму на відміну від верлібрів. Особливо принагідно до творчості молодих письменників.

Ось чому писати про Катерину Бабкіну легко і приємно, ніби казати правду. У моїй суб'єктивній класифікації молодої поезії вона належить до "жаданоподібних", але епігоном Сергія Жадана її не вважаю, оскільки Катерина Бабкіна має досить впізнаваний почерк, завдяки якому справедливо здобулася на досить широку аудиторію. Досі я читала окремі поезії у фейсбуці - а це в книгарні натрапила на збірку "Знеболювальне і снодійне". Вирішила ознайомитися глибше. Не затягуватиму з резюме, скажу одразу: мені сподобалося. 

Це дівчача поезія. Переважно любовна. Щось на зразок Віри Полозкової, але по-українськи. Трохи гламуру (чого я не люблю), але загалом -  пристойно. 

Я можу зрозуміти, чому читачі в захваті від Катерини Бабкіної. Після цієї збірки я теж її полюбила ось за що. Як я вже казала, вірші мене вражають найбільше, коли в житті щось не так. А у мене в житті ніби все так, але тексти Бабкіної змусили мене пожалкувати за самотністю, ніби вона наповнює сильніше, ніж банальне неотесане щастя. Це читацька ілюзія, яку можна прогнати, але їй усе ж тяжко опиратися. І ось ти читаєш вірш про глибоку самотність (подумаєш, самотність! вона ж рано чи пізно закінчується!) і з подивом усвідомлюєш, що самотність - дуже продуктивна емоція і для творення поетичних текстів, і для їхнього сприйняття. І хоч під боком у тебе мирно читає щось чоловік, який ні про що не здогадується, я читаю рядки про дівчину, яка в новорічну ніч засинає сама, і мені стає дивно, ніби я сама зустрічаю новий рік абсолютно одинокою. Та й не ніби - я все це розумію, якесь відлуння моєї минулої самотності б'є в бубон по голові, ніби ця самотність й не виходила з моєї голови. Цей вірш незнайомої людини нагадує мені про мене, коли я була сама. Нагадує про інших таких, як я. Споріднює мене з ними. Пов'язує все з усім. Ставить на місця. Діє як знеболювальне і снодійне. А потім я дочитую збірку, і лишається тільки післясмак, адже я вийшла з координат мазохізму. Стає легко, але легко часто означає порожньо.

Далі нема сенсу розповідати будь-що про збірку, лишається тільки згадати твори, що запам'ятовуються. Мій улюблений - там, де Бог постає як "мудрий миш", що не звертає уваги на тих, хто нічого не просить. І про зневірену людину, горду у своїй самотності, яка нічого не просить у Бога, бо, мабуть, просто не вірить у нього. Ось кілька:

***

Вона ніколи не ходить одна в кіно;

вона припасла паперу і трохи клею,

і от утеплила вчора собі вікно.

Усе, що з нею було, було так давно,

що ніби й було не з нею.

Її ніхто не чекає в святкову ніч.

Книжки і іграшки збилися пліч-о-пліч

і дивляться з осудом з шаф у її кімнаті –

вона удає, що не знає, у чому річ,

вона прибере, покурить і ляже спати.

Колись у неї був друг, а тепер нема.

На диво вчасно прийшла цьогоріч зима,

надворі сніг і у вікнах горять ялинки.

І серед того вона настільки сама -

хоч вий чи вилазь на стінку.

І от годинник усе показав й пробив.

За вікнами в небі районний салют як дешеві квіти.

Їй теж, може, хочеться різних казкових див,

вона б загадала собі, щоб він подзвонив,

але мережа і без неї всю ніч забита.

Тож вона лягає сама у ліжко для двох,

замкнувши двері, закривши усі фіранки,

сховавши себе від святкових чужих тривог.

І в тиху кімнату приходить змучений бог,

шукаючи місця перепочити до ранку.

І ті, що чекали дива, нервують – коли ж.

І жлобські салюти ще десь вибухають досі.

А бог сидить, невеличкий, як мудрий миш.

І думає бог: “Як добре, що ти мовчиш,

що спиш і нічьо не просиш”.

***

Валентина, двірничка, руда і ходяча біда. 

Вся побита артритом, худа і страшна з обличчя.

Люди кажуть, вона комунальне майно розкрада,

і ще, кажуть, алкоголічка,

і безцільно клясти і врочити має звичку.

Сміттєпроводу ключниця, хоронителька гаражів,

у під’їзді плекає грибки і запахи неприємні.

Невідомо, чи хоч хтось колись з нею разом жив,

але коли уночі особливо темно -

Валентина виє і плаче на тисячу голосів.

Діти зводять її на кпини – ряба, кирпата,

непомита, відлюдькувата - а вона ж акуратно

береже в підвалі скарби свої – мітли, палі, лопати,

котрі мешканцям за потреби видає безоплатно,

якщо зранку постукати в її восьму, однокімнатну.

І лише коли в сутінках світлий дощ випада,

і нікого в дворі немає, крім авт, і дерев, і круків,

і парує вогка земля, і дзвенить небесна вода – 

Валентина виходить і довго стоїть одна.

А тоді злітає, розвівши покрючені руки.

І шугає над містом, над чужими дворами

де вона не була, де ніколи не прибирала.

І в ці миті нею бути хотів би кожен,

і ми всі намагалися. Але ніхто не може.

***

Діду, прийом. Я виросла, дістаю до педалей

і легко орієнтуюсь по моху в хащах нічного саду.

Їжджу на автоматі – нашим зрадила ідеалам.

Мені вже не так цікаво, що же там далі,

тим паче, що стільки із того “далі” тепер позаду.

В шахи не граю. Все ще не вивчила поіменно

всіх бородатих гуру твого історичного комунізму.

Не народила, не зустріла справжнього мена,

стріляла в публічному місці, падала п’яна в Сену – 

нічим пишатись, все радше із списку “різне”. 

Ти би розслабився - всі навколо дорослі, анітрохи не діти.

Нікому нічого не винні, все робимо швидко і не навзаєм.

Постійно не вистачає на щось, без чого ніяк не можна радіти.

Втім, там, де ти зараз є, ти значно краще знаєш, 

що таке “немає часу”, що часу взагалі немає.

Мама не вийшла заміж, в мене все та ж освіта,

курим удвох на балконі і їздимо часом за місто.

Я засинаю без казок і платівок, але на початку літа

прокидаюся часто і захлинаюся від повітря, світла і світу,

цього прекрасного світу, який не ясно з чим їсти.

***

Він забирає її о третій. Вона в зеленому.

Дотики випадкові спалахують, ніби іскри між рукавами,

сонце прямо над ними, ллється крізь дах засклений

після довгого січня, в лютому вже шалене,

ніби потік між високими берегами.

День зсередини блакитний і білий, очікування у нього в колінах,

про що він думає? Про про її запахи, плечі, зап’ястя.

Вона весь час стягає сукню понижче, ніби дитина,

а сукня розтягується на грудях і вони сміються постійно,

авансом ковтаючи примітивне щастя

залишатися поруч. Він помічає лише червоне – її помаду і нігті,

знаки заборон і обмежень, датчик ременів, чоботи жінки на переході,

котра стоїть і вагається – чи чекати, чи бігти,

притискаючи пальто до себе на вітрі ліктями,

коли Ауді вилітає напереріз Тойоті. 

Краплі скла блакитні і білі, ніби припливу бризки

вибухають навколо них і сягають самого серця.

Все стається настільки повільно й так невимовно близько,

і вона, тонка і легка, склом і зимовим світлом пронизана

ніби все ще сміється.

Він встигає подумати – Господи, прослідкуй, щоб лише дорослі.

І побачити, як сполохана зграя чорними цятками заповнює небо рясно,

і як танцюють, сплітаються у повітрі яскраві пасми її волосся.

І все те життя, котре із ними не відбулося

відбувається. Одночасно.

***

Що він їй розкаже про ті непрості часи

полювання на засоби забезпечення радості та краси?

Ми, кохана, минули міста, береги, ліси,

привидів та звірів.

І наблизились врешті туди, не знаю куди,

і нам часом бракувало їжі або води,

та ніколи снаги і віри.

Що вона відповість йому? – що була одна,

безнадійна, як біла стіна, надійна його спина,

що наткала й вишила кілометри рядна,

як до дня вінчання?

Що тримала двері замкнені уночі,

що чистила його зброю, гострила його мечі,

що дичина запікається у печі,

ніби кров на рані?

І це все, безперечно, правда; бо тільки так

ми себе захищаєм від пристрастей і атак

наших бісів приватних, знесилених вже бідак

молодості й шалу.

Тож вони сидять при столі, до руки рука,

і між ним довіра й спокій, і ніч така,

що в серця їм темрява літня, трепетна і в’язка

заплива безжально.

І вона забуває того, хто ходив, як тать,

що від його шкіри губи печуть, гірчать,

від якого не вберегли сорок п’ять заклять

і душі судоми.

А він забуває ту, що колись подала води,

й не залишала на одежі й тілі його слідів,

і шепотіла млосно – я буду твоя завжди,

і не розкажу нікому.

***

Скажімо так: не тобі одній віддавав, нічого не беручи.

Був ніжний, водив в кіно, пам’ятав на ім’я братів,

Торкався і цілував обережно, завжди і міг і хотів,

світив телефоном в під’їзді, поки шукаєш ключі

І обіймав, коли уві сні кричиш.

Задобрював побутових богів і домашніх гномів в невдалі дні.

Зберігав квитки з особливих концертів або вистав,

Читав уголос, не боявся листівок і меседжів з словом love,

Не боявся близькості, був відвертий, затишний, дуже свій.

...без “навзаєм”, а просто так, але не тобі одній.

І що зробити тепер, щоб в собі загасити глумливе його тепло,

І хто пояснить межу, до якої хоч щось взагалі “твоє”?

Чи той, хто себе розділив, триєдиний, між всіма, що були і є?

Чи ті інші, яким віддавав також, безумовно присутнє зло

Яке потрібно прийняти, щоб все було як було?

Скажімо так: ти така ж як до того, може трішки в рухах напруженіша спина.

Купуєш по два квитки в cinéma і сидиш сама,

Ключі кладеш у окрему кишеню, братів у тебе нема,

І взагалі нікого. Самотність на тебе одну теж окрема, лише одна,

Твоя до сліз, до кісток, до самого дна.

Кому "Аптекар", а мені - "Кат"

Із Винничуком у моєму читацькому досвіді склалася дивна ситуація: мені нудно на його презентаціях, я часто обурююся з приводу його зарозумілих витівок і інтерв'ю, дратуюся від порнографічних описів, якими рясніють сторінки його романів і таке інше. Тому коли виходить якась книжка я кажу собі - ну ні, цього разу я не поведуся. Але часто-таки ведуся.Мабуть, передусім  на безмежну, нереальну фантазію автора: що цього разу він утне?
Не те щоб мені не сподобалося "Танго смерті". Сподобалося, цікаво читати. Але я засумнівалася в достовірності всього, про що Юрій Винничук писав.Чорно-білий поділ людей.Від цього відгонить соцреалізмом.
Але ось побачив світ "Аптекар". І от я знову в метро читаю Винничука.Розгортаю сторінку, другу, десяту. І якось непомітно ловлю себе на думці, що читаю із задоволенням і азартом. На щастя, хист Юрія Винничука дозволяє йому бути різним і вгодити навіть таким вередливим і бридливим читачам, як я.
По-перше, ця книжка не повчає, не розказує тупим, хто хороші, а хто - погані. По-друге, у книжці нема надміру еротичних сцен. Нещодавно я читала "Мальву Ланду", тому можете уявити моє здивування).
На який гачок тоді можна спіймати читача? Правильно, на засилля кривавих сцен страт. Це не дивно, бо хоч книжка і називається "Аптекар", проте для мене найцікавішим персонажем виявився кат Каспер, життєва історія якого викликає не тільки вмотивовану відразу, але й співчуття.Особливо, коли кат закохується в свою жертву й рятує її.
Тепер, власне, про аптекаря Лукаша Гулевича, медика, що здобув освіту у Венеції, але через певні перипетії вимушений працювати під чужим іменем аптекарем у Львові. Дуже цікаво написано про тогочасні медичні практики, про забобони. Видно, що автор ретельно вивчав добу, про яку він пише (йдеться про Львів 17 століття). Це додає твору рівню, а авторові - честі.
Так от, аптекареві Лукашу-Мартину випало бути судовим медиком і мати справу із засудженими до страти - робота не з приємних. Однак раптом його будні набувають барв завдяки асистенту Лоренцо - насправді дівчині Юліані, яка перевдягалася на хлопця, аби здобути медичну освіту, недоступну на той час для жінок. Між тим у місті жорстоко вбивають повію - і Лоренцо-Юліана, Лукаш-Мартин, а також кат Каспер беруться за розслідування.
До цього моменту роман написано бездоганно: цікаво, жваво, динамічно. Але щойно ти радієш, що, виявляється, цей роман - ще й інтригуючий детектив, автор навіщось уповільнює оповідь, поринаючи в різного штибу роздуми - про жінок і їхнє місце, про медицину і т.д. Звідкілясь навіщось береться Юрій Немирич зі своїми віршами. І от я вже трохи забуваю, про що йшлося раніше. Нитку втрачено, мою читацьку довіру на певний час теж.
З детективним сюжетом, я вважаю, не дуже склалося. Трохи розмита розв'язка. Я такі фінали називаю "Танцював, танцював - та й не вклонився". Однак все ж така-сяка інтрига збереглася. Я, наприклад, чомуь думала, що винних покарає Каспер) А потім постане питання, як карати ката і хто його страчуватиме:) Але я помилилася. Хоча Каспер від того не перестав бути знахідкою цього роману.
Але разом із тими треба бути чесною  - роман-таки цікавий, пригодницький. Його написав майстер, який хоч і "не моєї групи крові", як любить казати Оксана Забужко, а проте його письменницьку вправність, годі заперечувати. І я цього теж не робитиму. А роман почитати раджу.  Можу навіть поділитися:)