середа, 30 грудня 2015 р.

Мій книжковий 2015-ий

"Читати завжди, читати всюди"- під таким девізом минув черговий рік. Від прочитаного хотілося одного - відкриттів і натхнення. Траплялося й таке)
Найкраща книжка року за моєю версією:) - це збірка оповідань"Родимки", а після перевидання  -  "Червоні на чорному сліди" Іри Цілик. Вона ж стала для мене автором-відкриттям, бо раніше я не цікавилася її творчістю. Імпонує реалістичність і кінематографічність її оповідань. А ще мені дуже подобаються її вірші, які час від часу читаю у фб. Коли видасть збірку, обов язково її прочитаю.
До речі, про поезію: на відміну від минулого року, коли я страшенно втомилася від одноманітних верлібрів молодих авторів, цьогоріч, підтвердивши цю думку на "Молодій республіці поетів" у Львові, до поезії якось душа не лежала. Читала окремі дописи Анни Малігон, згаданої Іри Цілик, Катерини Бабкіної, Дмитра Лазуткіна і Сергія Жадана, але щодо збірок - так нічого і не придбала. Хочеться вірити, що наступного року я відновлю бажання читати поезію)

Натомість цьогоріч я звернула особливу увагу на нон-фікшн. Тут не можу не згадати книжку "Сильне ім'я Надія" Надії Савченко. Її колоритно написана версія подій наштовхнула на багато роздумів і викликала ще більший інтерес до самої Надії Савченко. 

Із великої прози раджу всім прочитати "Аптекаря" Юрія Винничука - роман, який, хоч і не повторив успіху "Танго смерті", але вкотре переконав, що Юрій Винничук - автор першої полиці. І, як на мене, він знову мав би перемогти у "Книзі року ВВС", але скільки ж можна:))  
Не розчарував і "Гудзик-2" Ірен Роздобудько.

Щодо перекладів: подією року в цій царині став для мене "Улісс" Джеймса Джойса (переклад О.Тереха, О. Мокровольського). Пам 'ятаю, як колись наша викладачка із зарубіжки розповідала про Джойса, і з її слів було зрозуміло, що доки Джойса не перекладуть українською, ми не зможемо себе поважати)) Що ж, тепер можемо. 

Поки що я перебуваю у боротьбі з цим текстом на розділі, здається, шостому. Долати терня мені допомагають "Шидеври світової літератури", Т2 Доктора Падлючча. До речі, мріяла цьогоріч почитати другий том його українських "шидеврів".Може, наступного року автор зглянеться?)

Із попсових зарубіжних книжок мене захопила "Дівчина в потязі" Поли Гоукінс у жахливому перекладі не пам'ятаю кого. Книжка на раз, але захоплює. Таке теж люблю почитати і не соромлюся цього)

Із дитячих книжок приємно тішить продовження циклу про Енн Ширлі видавництва "Урбіно". Наскільки я знаю, вже готова остання книжка циклу. Щойно побачу. придбаю її неодмінно.
Іще із виданих 2015 року книжок страшенно сподобалася книжка "Як розмовляти з дітьми про мистецтво" Ф.Барб-Галль. Ідеальна книжка на подарунок. Навіть для тих, хто не має дітей, але потенційно може зацікавитися живописом.

Моє попереднє читацьке бажання, яке загадала торік, стосувалося малої прози: щоб її було побільше! У принципі, мала проза набрала обертів і привернула увагу критиків. Навіть серед молоді завдяки Антону Санченку і невгамовним дівчатам із "ЛітМайданчика" помалу культивується цей жанр, що дуже круто! 

Наступного року я хочу цікавого роману і хорошої римованої поезії. звісно, не відмовлюся від порції оригінальних новел із нестандартними сюжетами. Ну і хотілося, щоб Комітет із присудження Шевченківської премії припинив ганьбити і без того "опорочене" ім'я премії і не приймав на розгляд збірки графоманів-підлиз, (із кількома з яких я, на жаль, особисто знайома). Ну а щодо фіналу цього року, то хай переможуть "Вірші з війни" Бориса Гуменюка.

Усім приємного прийдешнього 2016 року, чудових книжкових відкриттів і веселих, натхненних свят!







Атмосферно, глибоко і нецікаво

Завжди радію, коли збірки малої прози перемагають у поважних конкурсах або принаймні потрапляють до коротких списків. Свого часу до короткого списку "Книги року ВВС" потрапила збірка оповідань Ярослава Мельника "Телефонуй мені, говори зі мною", яка мені дуже запам'яталася і вразила. Довідавшись про збірку Василя Махна "Дім у Бейтінг Голлов" і про її перемогу в цьогорічній "Книзі року", я потирала руки від передчуття: знову мала проза, знову щось невідоме для мене, знову читацьке відкриття!
В принципі, відкриття сталося  - я ознайомилася з творами сучасного емігранта про емігрантів, для мене це новий читацький досвід. Також я оцінила атмосферність текстів - з погляду стилю написано дуже добре, все гармонійно, нічого зайвого, влучно, стисло і багато, урівноважено. І так від тексту до тексту.
І все було б добре, але я, на щастя чи на жаль, чекаю від новел цікавих сюжетів, а цього у Василя Махна немає. Зате є філософічність. психологізм і багато інших гачків, на які ловиться читач (переважно філолог). Я, хоч і філолог, але у блозі "вимикаю" цю функцію і не вдаватимуся в образи-символи-метафори. Хоча про один, найважливіший. згадаю.
Більшість оповідань - хай який простір (американський, український) змальовано - присвячені пошуку дому, пристанку. Пара емігрантів із новели "Дім у Бейтінг Голлов" купує собі будинок на березі океану, але білі плями минулого не дозволяють їм побудувати спільне щастя. Цей дім (ця країна, ці люди?) не стають рідними, лишається тільки споглядати за життям, ніби за хвилями океану крізь скло будинку. Цей текст мені найбільше сподобався з усіх, але його не можна і не треба переповідати, можна тільки прочитати і насолоджуватися. Або нудитися, якщо ви чекаєте від тексту сюжету і не любите півтони. Я от не дуже люблю, і цей відгук виходить таким куценьким саме тому, що про півтони писати тяжко і марно. А в рейтингу "Книжка року ВВС" були й цікавіші і не менш добре написані книжки - той-таки "Аптекар". 
...Закінчила читати книжку Василя Махна на ескалаторі в метро (хоч, може, такі твори треба читати в кріслі при лампі). Розглядала обкладинку, де за прибережними валунами видніються спокійні хвилі океану. Підвела погляд і побачила дівчину, яка перегортала картки з англійськими словами, вочевидь, перед тим заучувала їх, а тепер подумки перевіряла себе. Вона тримала картку зі словом "shore", а я дивилася на берег на обкладинці.

середа, 23 грудня 2015 р.

На смак - ніби смажені зелені помідори

"Про що може йтися в книзі під назвою"Смажені зелені помідори в кафе "Зупинка"?" - думала я, вкотре натрапивши в рекомендаціях на рубрику "must read". А тут ще подруга, літературний смак якої поважаю, здивувалася: "Ти досі не читала? Як?"
Врешті-решт, прочитала. Щоправда, спершу не вірилося, що дочитаю: було нуднувато і солодкаво. Але зсередини "втяглася" і зараз, у принципі, сама можу порадити цю книжку. Хоча не без засторог.
У бестселері Фенні Флегг ідеться про життя американських жінок в роки "Великої дерпесії". Іджі Тредгуд і Рут Джемісон мають своє кафе, що славиться не тільки смачними стравами, але й надзвичайно теплим і приязним ставленням до відвідувачів незалежно від того, якої вони раси. Багато років потому у притулку для старих Нінні Тредгуд розповідає випадковій слухачці Евелін про події свого минулого, повсякчас повертаючись у спогадах до кафе "Зупинка" і історії його власників і відвідувачів. Евелін, свекруха якої теж перебуває у притулку, спершу не знає, куди подітися від нав'язливої бабці і її історій, однак з часом вони з Нінні стають подругами, і Нінні, яка доживає віку в притулку, відкриває в Евелін, що переживає кризу середнього віку, спрагу до життя і віру в себе. Саме для цього й потрібні друзі, хіба ні?
"Смажені зелені помідори" - це книжка про жіночу дружбу в дуже різних її виявах. Можна сказати, це дуже феміністична книжка: у межах свого кафе жінки створюють ідеальний світ, де немає жорстокості, несправедливості, де всі життєрадісні і добрі... Аж доки не втручаються чоловіки. Відповідно, впевнена, що мало якому чоловіку може сподобатися ця книжка. Більшість її сприймуть за занудну і упереджену.
Знахідка твору - образ Іджі: красивої пацанки, яка закохується в подругу і все своє життя покладає на те, щоб зробити їїї щасливою і вберегти від негараздів. Однак жодного разу автор не вдається до натяків на фізичну сторону такої любові (і слава богу). Ба більше, мені здається, що Рут, в яку Іджі закохана по вуха, сама не є лесбіянкою і сприймає ставлення Іджі до себе як вияв дружби. 
Після того як виявилося, що чоловік Рут усіляко її принужав і бив, Іджі без роздумів вдерлася в помешкання Рут і забрала її, вагітну, до себе подалі від психа. Однак коли через деякий час садист зник, виникла підозра, що його вбито. Поліція шукає вбивцю, і хоч тіла ще не знайдено, на лаві підсудних опиняєтсья Іджі. 
Насправді детективна лінія роману не головна. Зачаровує інше - атмосфера, яку вдалося створити авторці. Усі образи яскраві, багато гумору, багато легкості й оптимізму, доброти й життєствердності. Попри сумні події, яких у книжці чимало, книжка світла, бо головні персонажі - оптимісти. Коли оптимістична Нінні, на життя якої випало багато випробувань, спілкується з молодою ще Евелін, яка постійно перебуває в депресії і заїдає її шоколадом, мимоволі задумуєшся: чому сучасні люди такі депресивні? Чому здається, що в наших бабусь і дідусів усе було ніби простіше, чому вони були ніби щасливіші, а ми колупаємося в своїх сміховинних негараздах, не вилазячи з депресії? Тому що бути оптимістами - це теж хист, який треба виховувати в собі, або... переймати його в інших людей, як Евелін перейняла в Нінні.
Іще впадає у вічі думка, що життя в жіночому суспільстві досконаліше, ніж коли світом панують чоловіки. Чоловіки постають як гвалтівники - не одна з героїнь свідчить, що секс не приносив їй аніякісінького задоволення і що можна було б прекрасно обійтися і без нього. 
Жінки у книзі  поза расовою дискримінацією, жінки вміють виховати дитину щасливою, жінки проти конфліктів. Упродовж усієї книжки чоловіки тільки те й роблять. що гноблять інших, б ють, убивають, воюють, а жінки ж, навпаки, рятують, годують, втішають, веселять, піклуються. Як тут не згадати про феміністичні рухи і теорію про те, що за матріархату воєн не існувало б? 
Цікавою є думка, що виховання дитини в, по суті, одностатевій сім'ї, де всі піклуються одне про одного і поважають одне одного, цілком може бути прийнятним. Це краще, ніж коли дитина зростає в родині, де тато за кожної нагоди лупцює маму і гвалтує її. Однак, знов-таки, може, я неправильно сприйняла Іджі, і вона все ж не лесбіянка, а просто вірна подруга? Не знаю, треба поцікавитися в тих, хто читав.
...А взагалі, за книжкою, не варто зважати на суспільні умовності, якщо душа підказує вчинити інакше. Живемо тільки раз, кому яке діло? Треба жити, дружити, веселитися, нести відповідальність за свої вчинки, не боятися маленьких безумств і не відмовляти собі в задоволенні куштувати смакоту - і почати можна зі смажених зелених помідорів, рецепт яких можна знайти на сторінках книжки. Смачного!







субота, 19 грудня 2015 р.

Таких більше не буде

Ніде правди діти: ознайомитися із творчістю Світлани Алексієвич мені захотілося саме через її Нобелівську премію і через те, що авторка народилася в Україні, а в світі представляє білоруську літературу, що теж останнім часом зацікавила мене. 
Востаннє я бралася читати Нобелівських лауреатів тільки через факт присудження премії кілька років тому, коли перемогла Еліс Манро. Її новели мене просто підкорили - усе в них було ідеально: ведення оповіді, психологізм, струнка композиція. Попри кон'юнктурність Нобелівської премії,  я все ж вирішила час від часу цікавитися творчістю її лауреатів - раптом щось сподобається?
Якщо про Еліс Манро я нічого не знала, то про Світлану Алексієвич свого часу щось та й читала. Я знала, що вона пише про феномен радянської людини, що її твори антимілітаристські і що пише вона на межі журналістики і літератури, а це зараз у нас дуже і дуже модно. Навіть якщо ніколи не брати до рук твори Світлани Алексієвич, а просто прочитати її інтерв'ю, стане зрозуміло, що вона ідеальний претендент на премію, головним чином через виразний гуманізм її творів. Але я вирішила не обмежуватися самими інтерв'ю і прочитала книжку з тим заголовком, що мені найбільше сподобався. На жаль, українською мовою мені не вдалося знайти книжку "У війни не жіноче обличчя", тому читала електронну версію мовою оригіналу - російською (шкода, що не білоруською). До речі, коли була на презентації білоруських оповідань, почула, що дехто з білоруських опозиційних письменників не дуже зрадів факту присудження Нобелівки співвітчизниці саме через мовний фактор, мовляв, "от якби білоруською...". 
Ця книжка зацікавила мене ще й тому, що нещодавно я прочитала інше видання про жінку на війні і теж не зовсім художню - "Сильне ім'я Надія" Надії Савченко. Було цікаво, як жінки  різних поколінь говорять про війну. 
Книжка Світлани Алексієвич - це сумлінно зібрані і відтворені в літературній обробці воєнні історії життя фронтовичок Другої світої війни. Це не художня література, нічого новаторського в літературному розумінні - ані тем, ані подачі - тут нема. Композиція дуже проста: один за одним виринають голоси різних жінок, які розповідають про пережиті досвіди війни. Звісно, ці досвіди трагічні, багато страшних фактів згадано, а головна ідея книжки в тому, що без жінок на війні Радянський Союз не зміг би виграти війну. Це жінки неймовірної сили волі, самовідданості і розуму. У своїй нобелівській промові Світлана Алексієвич сказала, що таких дівчат, які молодими пішли на ту війну, вже нема, такий тип жінок лишився в минулому. Прочитавши її книжку, я так для себе інтерпретувала ці якості: абсолютна самопожертва, аж на межі з фанатизмом.
Що мене здивувало: у книзі згадано десятки жінок, але всі їхні історії звучать так, ніби йдеться про один досвід. Здається, що ніхто не боявся кидатися в бій, усі рвалися на передову, кидали своїх дітей і батьків, аби захистити батьківщину від ворога. Саме на війні виявлялися найбільш страшні але й найбільш людяні людські риси. Усім ця війна перекалічила життя, але тільки там людина по-справжньому могла виміряти себе на людяність.
Часом згадуються якісь деталі суто жіночі - як наприклад коли армія ринулася в бій, а в жінки почалися місячні, і червоні краплі падали прямо на землю, але це не зупинило жінку йти в атаку. Або згадки про одяг і підбори як нагадування про колишнє мирне життя. Але все це дрібниці - радянську жінку було не зупинити в бажанні самопожертви.
Мене вразила одна історія: одна з жінок після того, як чоловік загинув на фронті, покинула на сестру чоловіка трирічну дитину, щоб іти воювати замість нього. Коли жінка повернулася з війни, її дочці було вже сім років, але дружина сестри відмовилася віддавати їй дочку, мовляв, як ти могла покинути дочку такою маленькою? Хіба мати так вчинить? Це єдиний епізод з усієї книжки, де є якась моральна дилема, де можна задуматися: чи завжди бажання загинути за батьківщину вмотивоване? Решта історій навіть не ставлять під сумнів таке бажання: само собою зрозуміло, що на війну варто йти, бо в цьому є великий загальнонародний сенс, і нічого особистого бути не може, якщо батьківщина охоплена вогнем.
Таких жінок, вочевидь, і справді більше бути не може. Не в тому розумінні, що нема ідейних людей, звісно, вони завжди були, є і будуть. Просто почуття відданості батьківщині у них, здавалося, закладене з народження, і вони легко могли віддати за неї життя навіть своїх дітей. Наприклад, не новина (і про це багато в книжці йдеться), що матері (!) і батьки раділи, коли їхні дочки рвалися на фронт: ганьбою вважалося сидіти вдома, коли в решті родин хтось та й пішов на фронт захищати батьківщину. Цінність людського життя нічого не важила, коли йшлося про благородну мету - і так міркували не тільки "вожді", але й чимало "простих людей". 
Відтак, усі голоси книжки Світлани Алексієвич звучать в унісон, і медсестра, і танкістка, і кухарка - усі вони говорять про війну однаковими словами. До речі, мене вразило, що серед інших жінок у книжці згадана Катерина Шалигіна із Золотоноші. Дуже незвичайне відчуття, що слова моєї землячки стали одним із багатьох "голосів", які не дозволили Світлані Алексієвич мовчати про жіноцтво на війні.
Зараз про війну жінки говорять зовсім не так. Я розумію, що інші умови життя, інші країни, інший світогляд, врешті-решт. У Надії Савченко, наприклад, досвід іншої війни - теж страшної. Але вона говорить про неї по-різному: і сентиментально, і трагічно, але знаходить місце для чогось життєствердного і намагається мислити тверезо. Вона принаймні припускає, що, може, не всім варто туди йти, не кожен здатен на подвиг, і треба точно розуміти, кого ти лишаєш удома, зачинивши за собою двері. У книжці Савченко на війні йдеться про некомпетентність, про підлість і боягузство військових керівників, у книжці Алексієвич про це навіть нема згадки, для істинного подвигу цих реалій ніби не існує. Усі військові самовіддані і чесні, чоловіки на війні ставляться до жінок зі ще більшою повагою, зі святістю (Савченко, приміром, розповідає про хіть і домагання своїх "колег"). Жінки з книжки Алексієвич ідеальні - і, чесно, я майже вірю, що вони такими були, ці підлітки і молоді жінки, що мріяли віддати життя за батьківщину і завдяки яким і справді перемога була б неможливою. Але мене лякає ця ідеальність, ця сліпа жертовність, цей романтизм. Так, без нього неможливі знакові історичні події. Але чи кожна подія варта такої кількості жертв? Чи гуманно було мобілізовувати і кидати на передову шістнадцятирічних дівчат? 
Таких жінок більше не буде... Попри святість обов'язку захищати батьківщину, зараз ніхто не героїзує людей на війні. Так, це була інша війна, інші умови, інше виховання, але все ж - війна. Зараз ми однаково багато чуємо про героїв і про зрадників, про красу і про ницість людини на війні. Але знову мало чуємо про жінок у нашій війні. І коли хтось із українських журналістів колись вирішить записати голоси жінок, що брали участь у війні на Донбасу, впевнена, це буде не менш трагічна, але зовсім-зовсім інша історія.




неділя, 13 грудня 2015 р.

Рецидив за літературою про кохання

Давно, дуже давно я не читала таких книжок. Мабуть, зі школи, класу так з десятого-одинадцятого, коли мені подобалося страждати з багатьох приводів, а книжки, що потрапляли до рук, вчили, що кохання - це красиве, затишне і неминуче страждання. І я з великим натхненням упивалася такими книжками, мені подобалося бачити кохання нещасливим. До речі, саме тоді я й прочитала "Самотність у мережі" Януша Леона Вишневського, і у віці 16 років задумувалася про самотній світ, у якому двом людям завжди щось перешкоджає зустрітися. Або якщо вони зустрінуться, то їм щось заважатиме зберегти свої почуття. 10 років тому фінал, коли закохані нарешті зустрічаються, але разом не можуть бути, і один вкорочує собі віку, здавався мені вмотивованим. Зараз я вважаю його невдалим, притягнутим і нереалістичним. Зараз до мережевого кохання у мене зовсім інше ставлення: так, я знаю людей, яким воно завдало страждань, але ще більше інтернет-знайомств серед моїх знайомих переросли у шлюб. Моє, до речі, теж.
Словом, я досить швидко переросла захоплення книжками на зразок "Самотність у мережі",  і прочитати нові творіння Януша Леона Вишневського у мене ніколи не виникало бажання. Аж ось мені вручили книжку "Кульмінація" зі словами: "Ти мусиш це прочитати". 
Композиція книжки мене здивувала: до неї увійшли 8 оповідань Януша Вишневського і... 8 оповідань сучасних українських письменниць, про двох із яких я навіть не чула. Як я розумію, за задумом жіночі оповідання мали б постати іншим поглядом на певну проблему, запропоновану у творів Вишневського. Такий собі художній діалог, два погляди на кохання з чоловічого та жіночого боків. Якщо чесно, не все склалося в цих діалогах: деякі тексти ніби зумисне припасовані до "чоловічих", і жодного діалогу там нема: два тексти живуть окремим життям. Єдиний діалог, що склався, - це твори Вишневського "Коханка" і Ірен Роздобудько "Коханець". Попри те,  цікаво було знову упиватися "страдашками", співчувати персонажам, не заморочуючись виправданістю такого композиційного експерименту. Вочевидь, у мене стався рецидив за творами про кохання.
Ще до того, як я розкрила книжку, виникли побоювання, що розчаруюся в новелах Вишневського, як сталося з Гавальдою. Одразу скажу, що це значно вищого рівня твори з добре прописаним сюжетом і багатьма унікальними "фішками".
Одна з "фішок" "Кульмінації" (я зараз говоритиму тільки про твори Вишневського) - це підкреслена тілесність. І тут не тільки і не так про секс (якого тут аж за край і значення якого, як на мене, трохи перебільшене), як про різні хвороби. Автор пише про те, яким чином хвороби і травми впливають на життя людей, причому згадує і дуже рідкісні, як-от "Синдром прокляття Ундіни", коли хворий втрачає здатність дихати автоматично, але свідомо може "запускати" дихальні процеси. Героїня, яка страждає на цю хворобу,постійно перебуває під наглядом свого "няня" Якоба, у якого закохується і який ставиться до неї з більшим теплом, аніж її батьки. У ході оповіді виявляється, що задовго до народження дівчинки, її батько занапастив життя Якоба, але доля звела їх знову, коли через багато років для тяжкохворої дитини треба було знайти доглядальника.
Інші персонажі збірок страждають на наркозалежність, хвороби серця, анорексію, менопаузу, психічні розлади, що призводять до бажання самогубства; рибалці із оповідання "Замкнутий цикл" у результаті нещасного випадку відтяло ногу, але він значно більше страждає від того, що тепер його покине кохана, яка насправді ним завжди користувалася... Хлопчика із твору "Кров"згвалтували, і він не знайшов у собі сили отямитися навіть багато років по тому;  після втрати коханого дівчина із новели "Anorexia nervosa"стрімко починає худнути, бо не може і не хочу продовжувати свій життєвий шлях... Усі ці твори - про любов, яка зникає, і про наслідки, які можуть статися з людьми після усвідомлення, що все найкраще у їхньому життя лишилося позаду, і треба вирішити, як жити далі.
Але хай скільки крові пролито на сторінках книжки, усі ці психічні і фізичні відхилення - це тільки тло. Уся книжка присвячена коханню - його відтінкам: від пристрасті до ненависті, від наївності до одержимості. Тільки він і вона, тільки те, що між ними. Від такого я як читачка відвикла: завжди десь вклиниться якась соціальна проблема, якась історична подія, яка неодмінно відволікає: непристойно ж бо писати тільки про любов. Але тут - тільки любов, і часом таке читання дуже наповнює.
Є одне оповідання-виняток "Шлюбна ніч", в якому йдеться не тільки про кохання, а більше про одержимість обов'язком. Автор бере за основу сюжету рішення Магди і Йозефа Геббельсів не чекати трибуналу і вбити своїх дітей, а потім накласти на себе руки. Тут також розказано про Єву Гітлер, її першу шлюбну ніч із Адольфом Гітлером і їхню смерть наступного дня після весілля.
Щодо оповідань українських письменниць, то кожна з них лишилася у своєму репертуарі: Ірен Роздобудько, яка, як на мене, може майстерно написати про будь-що, чесно виконала завдання і написала інший погляд на ту саму проблему, що була у новелі "Коханка" Вишневського. Твір Галини Пагутяк, як завжди, пізнавальний, як завжди, пов'язаний з Урожем і його минулим, але дуже і дуже опосередковано стосується "Шлюбної ночі". Ну а Марія Матіос лишається вірною своїм психологічним колізіям - традиційні для її творів ревнощі і зради вирують у середовищі однієї селянської родини. А взагалі помітила таке: у творах Вишневського жінки переважно хороші і добрі істоти, що заплуталися в собі. Автори-жінки часто зображають жінок підступними, підлими, цинічними, мовляв, так вам і треба!
Хай там як, а "Кульмінацію" читати цікаво, і якщо "дует" Вишневського і котроїсь із наших авторок, на мій погляд, не вдавався, я просто сприймала тексти як окремі самодостатні твори. Хоча не скажу, що без них книжка багато втратила б.
Якщо і у вас зимовим незатишним вечором трапляться рецидиви за книжками про кохання, та ще й написаними визнаним "жінкознавцем" Янушем Леоном Вишневським, беріть до рук "Кульмінацію". Є шанси, що вам сподобається








пʼятниця, 4 грудня 2015 р.

Антологія самотності

Писати у цьому блозі про антологію сучасних білоруських оповідань "Як риба об лід" випадає інакше, ніж я звикла. По-перше, зазвичай я обираю обговорювані книжки, які хтось уже міг прочитати, або ж намагаюся писати про них так, щоб комусь їх захотілося прочитати. У разі зі згаданою антологією я навіть не намагатимуся радити чи не радити взяти її до рук і цей пост призначений, мабуть, насамперед собі.
По-друге, я вважаю розмови про довколалітературні фактори неважливими, коли йдеться про Його Величність Текст, і мене переважно не цікавить, що відбувається поза ним. Але зараз я не можу абстрагуватися від того, що нині переживає Білорусь, тим більше що з цією країною в мене пов'язано надто багато приватних переживань, дуже різних.  І до того, як я доберуся до книжки, доведеться прочитати або прогортати мої особисті спогади і думки про Білорусь, які не можу не вкласти в цей пост.
Деякі зі спогадів я вважала приспаними - ну, подумаєш, кумедний діалект у ще українському, але майже білоруському селі Ільмівка на Городнянщні, звідки родом моя мама. "Яни", "драпєжнікі", "пєлька" (замість "ополонка") і "налисники под зад" (на десерт) - це раніше було просто кумедно для дитини, яка народилася на Наддніпрянщині. Ця говірка, я розумію, що це не білоруська мова, але все ж дуже на неї подібна, так от, ця говірка навчила мене не ображатися, коли на свою адресу я чула "Танька", а не звичне "Тетянка".
Але коли на презентації антології сучасних білоруських оповідань я почула білоруську мову, яка природно, невимушено лилася із вуст письменників, мене щось ніби під дих ударило: і далі за Прустом - запах ягід і грибів поліських лісів, звуки коників у сіні... І дідусь із бабусею, тоді ще живі і моторні, і "Танька", що зранку до ночі блукає з гомельськими друзями, пізнаючи красу поліської глибинки. Так було до початку 2000-них. Потім дідусь помер, бабуся переїхала, і я потроху забула про мамину глибинку і кумедну мову. Але коли на парах з історії мови ми на реальних прикладах побачили, що українська мова ближча до білоруської, ніж до російської, мене це дуже тішило, і зовсім не тому, що російська мова - мова агресора і т.д.
Аж раптом 2015 року Таньці випало перекласти одне з оповідань до антології білоруського оповідання, і Танька зраділа: їй однаково подобалися і спогади про білоруських друзів, і жанр оповідання. Єдине, що не подобалося, - це те, що білоруської мови в Києві на презентації Танька почула більше, ніж за кілька днів перебування у Мінську того-таки 2015 року.
...Я не хочу вдаватися в подробиці і ще раз довго розповідати, що в Мінську білоруською не говорять. Там нею оголошують зупинки в транспорті і пишуть вивіски. Хоча в метро деякі назви лишають по-російськи. Наприклад, на карті у тебе написано "станція метро "Кастричніцкая", але ти не знайдеш такої. І тільки згадавши ту ж таки історію мови і мовні картини світу українців і білорусів, розумієш: для українців жовтень - це коли листя жовте, для білорусів - це коли багаття палять, "кастричнік". Отже, це станція "Октябрьская".
Насправді це не найгірше приниження білоруської мови у Білорусі. Мене просто приголомшив цинізм білбордів із написом "Смак беларускай мовы". Може, мета цих білбордів справді благородна, але як це убого виглядає - здоровенна країна, стара мова, а її мешканцям, як імбіцилам або іноземцям розповідають, що таке "певень", "кавун", "цинамон"... Для особливо тупих, хто з картинки не зрозуміє, автори ідеї "підстраховують" російською мовою. Слово честі, я це сприймаю як злий, зверхній стьоб!
І тоді ж я думала: цією б мовою шедеври писати, а не розповідати, хто такий "певень". І так захотілося почитати щось із сучасної білоруської літератури.
І ця література сама мене знайшла.
Тепер від лірики - до фактів. У Білорусі є три головні літературні угруповання, одне з них називається Спілка білоруських письменників. Спілка на свій страх і ризик відкрито пропагує білоруську самобутність, мову, не влазить у тісні білорусько-російські обійми, а відтак перебуває в опозиції до влади. Часом це неминуче відгикується - декому з членів Спілки у кращих традиціях совка "пропонують" звільнитися з держпосад, однак назагал їх просто не видають. Їх ніби не існує в Білорусі. Зате в Україні зусиллями Київської організації НСПУ цих письменників підтримують, проводять зустрічі, обмінюються досвідом і навіть перекладають.
От і збірку "Риба об лід" переклали.
Я згадую наші антології оповідань і новел, яких досить багато прочитала. Так от у нас в межах однієї збірки упорядники намагаються подати побільше різного: тут тобі і еротика, і фантастика, і побутові психологічні колізії, і гумористичні твори. У збірці "Риба об лід" теж тексти ніби й різні, але таке враження, що вони всі якогось одного настрою. Я б назвала його настроєм самотності.
Персонажі текстів усіх(!) оповідань живуть ніби не у своєму світі: один на межі реальності й комп'ютерної гри, інші живуть у апокаліптично холодному просторі, не знаючи, звідки вони і де, ще інші пригнічені кліткою власної квартири, будинку, вулиці, країни врешті-решт. Країна Білорусь постає як дуже розірваний і нецілісний простір, у якому люди не об'єднуються, а губляться. В одному з іронічних оповідань персонажі навіть називають країну кому як заманеться: "Милорусь", "Велорусь", "Бекарусь", "Бідорусь", "Білогуся"... 
Автори пишуть про мистецтво, про наукові конференції, про інші творчі пошуки, але вони завжди - безплідні, безпросвітні, тому загальне враження від збірки дуже гнітюче. Можливо, це тому, що автори переважно середнього і старшого віку, і вони просто не можуть і не хочуть викидати слова з пісні, не показують Білорусь радісною, перпективною, бо над нею досі висить тягар, який для України покроково лишається в минулому.
Не можна сказати, що в збірці багато антивладних оповідань. Може, два-три із тридцяти. Але мені майже всі було вкрай важко читати якраз через оцю гнітючість, яка з одного оповідання перетікала в інше, і так до кінця книжки...
Я дуже хочу потримати в руках книжку білоруських оповідань, де будуть твори про кохання, про смішні життєві колізії, про дружбу, про мистецтво, про суспільство, але тільки щоб над ними не тяжіла безпросвітність, щоб була розкутість і грайливість, без якої, на моє переконання, не може існувати література. Але згадуючи наш, український, досвід, хочеться побажати білорусам знайти свою дорогу в цьому напрямі і  не пролити на ній своєї крові... І білоруси шукають, шукають... Як риба об лід, що поки не бачить "прекрасного світу"