Не вір очам своїм: "Дон Кажмурру" Жуакіна Машаду де Ассіса

Що уявить читач, почувши слово "Макондо"? Вигадане місто зі "Ста років самотності". Родинні перипетії колоритних латиноамериканців із магічним флером. А взагалі макондо — це дерево, символ пам'яті й таємничості. Виходить, ідеться не про щось одне, як і належить пристойному, придатному для інтерпретацій символу. А віднедавна "Макондо" — це ще й видавництво, яке має на меті ознайомлювати українських читачів із доробком іспано- та  португаломовних авторів. 

Читай книги, будь Макондо
Такий слоган зустрічає відвідувачів фб-сторінки видавництва. Що ж таке "бути Макондо"? Співзасновниці Марина Марчук та Анабель Сотело Рамірез розповідають про це тут. Стати Макондо можна також прочитавши першу книжку видавництва — роман "Дон Кажмурру" класика бразильської літератури Жуакіна Машаду де Ассіса у перекладі Олексія Шендрика. На питання, чому вибір зупинився на цьому авторі, Марина Марчук відповідає так: "Машаду де Ассіса називають  бразильським Левом Толстим. Тільки схожість не в тематиці, а в масштабі постаті". І період, до речі, той самий — друга половина 19 століття. Час, коли на українськім літературнім полі порядкували народники, а модерністи вже гострили свій меч протистояння.

Не магічний реалізм  

Перед ознайомленням із романом бразильського класика на горизонті мого читацького очікування витали загадкові духи померлих, адже я хибно ототожнювала "Дона Кажмурру" із літературою магічного реалізму. Визнаю, що це так само логічно, як шукати козаків у кожному творі української літератури. Логіка логікою, та десь у закапелках душі я собі думала: зараз поміж сторінками оживуть привиди чиїхось коханців, а як ні, то, може, котрась героїня, як та Ремедіос Прекрасна, зрине в небеса подалі від вульгарної земної в'язниці. Тим приємніше було помилитися: "Дон Кажмурру" — це аж ніяк не про магічний реалізм. І в аспекті стилю, і, відповідно, в аудиторії. Скажімо прямо, магічний реалізм не для всіх. А от "Дона Кажмурру" можна читати кожному. Цей твір, кажуть, навіть увіходить до бразильської шкільної програми. То що ж там?
Якщо охарактеризувати роман двома словами, ці слова могли б бути такими — "щоденник ревнощів". Сюжет простий: хлопчик Бенту зустрічає дівчинку Капітоліну, вони закохуються. На шляху до возз'єднання є деякі, сказати б, зовнішні перепони (Бенту має стати священиком, а сан не передбачає шлюбу). Та фатальним поворотом у стосунках Бенту й Капіту стають ревнощі Бенту, що з року в рік химерно повнокровнішають. Капіту підступно зраджує Бенту. Ось вам і мелодрама про кохання, розлуку, зраду і все те, чого прагнуть люди, коли занурюються в тканину серіалів. І так, дитина-невідомо-від-якого-батька тут теж є. Як і сентиментальні вставки, щоб "пробити на сльозу".
І якби на цьому все, то навряд чи "Дона Кажмурру" було б так цікаво читати. Але читати таки цікаво. Тому що кожен цікавий книжковий світ завжди має вимір, який я називаю для себе "ЩОСЬ ІЩЕ". Щось неочевидне, якщо тільки не придивлятися. Але не придивитися не вийде. Тому що після співчуття Бенту та його проблемам, після прогулянки його щоденниковими записами неминуче виникне питання: а чи мав Бенту підстави для ревнощів?
Оповідь від першої особи — це не тільки щирість і безпосередність вражень, а й інструмент ненадійних оповідачів. І ось ми вже не віримо Бенту, і ось він не ніжний лицар своєї дами серці, а ошалілий Отелло, що своїми руками нищить своє щастя. І сентиментальний роман ураз перетворюється на психологічний.
Чи зрадила Капіту свого коханого, читач ніколи так і не дізнається. Зате лайфхаки "Як послідовно й остаточно викурити щастя з життя" отримає. Вони універсальні що для кінця дев'ятнадцятого століття, що для століття двадцять першого.

Не без іронії
Якщо приймати на віру твердження, що іронія — ознака інтелекту, то "Дон Кажмурру" — це ще й інтелектуальна проза. Тут чимало ідеться про творчість, її природу, але також і про псевдотворчість. У творі помірна кількість афоризмів, і хоч я давно таким не займаюся, але все-таки щось для себе та й попідкреслювала.

Жузе Джіаш любив найвищий ступінь порівняння. Таким чином він наділяв думки монументальністю, й оскільки їх у нього особливо не було, то так він зазвичай видовжував речення.

Багато філософів, зрештою, — лише безробітні тенори.

Оскільки перша дитина моєї матері була мертвонародженою, вона звернулася до Бога, щоб Той дарував їй другу, й дала обітницю, що якщо народиться хлопчик, вона присвятить його церкві. Гадаю, вона сподівалася, що народиться дівчинка.

Я вчиняв оргії з латиною, але був незайманим із жінками.

Здається, у Тацита (...) я читав про іберійських кобил, які зачинають від вітру. У цьому розумінні моя уява була великою іберійською кобилою, у якої від найлегшого бризу народжувалося лоша, що потім перетворювалося на Буцефала.

Усім читати
Як можна зрозуміти, філолог знайде поживу для розуму під час читання "Дона Кажмурру": і через розширення читацьких горизонтів (чи багато ви читали бразильської літератури?), і через техніку оповіді (ненадійний оповідач), і через алюзійність. А от чи придатний роман для чистого читання? Без заморочування з алюзіями, натомість із безпосередньою насолодою занурення в історію? Співзасновниці видавництва Марина й Анабель провели експеримент: вони взяли кілька примірників роману й ходили по ринку на Академмістечку, заохочуючи продавців і продавчинь прочитати книжку й поділитися відгуком. Таку читачку дівчата знайшли. Дуже скоро вона має поділитися своїми враженнями. І я теж на них чекаю.

"Кайдашева сім'я" у театрі Івана Франка

Театральний сезон із колегами відкрили в Національному академічному театрі імені Івана Франка. Ще в червні взяла квитки на виставу "Кайдашева сім'я", бо саме на цей спектакль не можна просто так взяти і купити за два тижні до. Почитала відгуки і зрозуміла, що це одна з хітових вистав театру: тут і побутовий гумор із опери "за жизнь", і соковита мова, і, звісно, чудовий акторський склад. Зірка вистави – Наталя Сумська в ролі Кайдашихи. До речі, Лавріна грав її син.

Загалом нам сподобалося, хоча кожній найбільше сподобалося різне: Наті – Лаврін, мені – досконала дикція актора Володимира Коляди,  Діні – старі Кайдаші і лаконічність вистави.  

Щодо самої композиції, то для мене найцікавішим несподівано виявився знов-таки образ Кайдаша, що постає чоловіком у кризі віку, яким нехтує сім'я і який спивається від того, що в сучасному світі називається глибокою депресією. Це є і у творі, але все ж Кайдаш губиться за колоритними трагікомічними сварками між Кайдашихою й Мотрею. 

На що сценаристи забили, так це на лінію Лавріна і Мелашки. Хоча, з огляду на Мелашку, може, це й на краще. Мелашка в Нечуя-Левицького – це найніжніший образ твору (до певного часу), а у виставі – це якась несамовито-придуркувата дівчина. Мені аж незручно було дивитися на неї. Ну, може, комусь весело, то на здоров'я.

Загалом вистава минає на одному подиху, що насправді великий плюс. У залі була маленька дівчинка, то вона так дзвінко реготала, що не можна було не сміятися))) Хоча кілька іноземців у партері не доганяли, що тут відбувається, тож не думаю, що "Кайдашева сім'я" запала їм у серце.

Менше з тим, цю виставу можу рекомендувати до перегляду, хоча для мене для вау чогось таки забракло. Можливо, я нарешті просто полюбила якісь експериментальні вистави типу "Дівчина з ведмедиком". Для мене це поки вистава №1 із побачених цього року.

"Маруся Чурай" в опереті: чому не зачепило

Хотіла назвати пост "Педагогічні прорахунки", тому що на виставу "Маруся Чурай" ми ходили з учнями (причому з однією з моїх улюблених груп). І прикро було бачити, що, на жаль, їхніх сердець сценічне втілення Марусі Чурай не дуже торкнулося.

Якщо відверто, мене і моїх колег теж. Може, тут вся річ у тім, що сам твір Ліни Костенко (і враження про нього у читацькій уяві) важко перевершити у будь-якій іншій інтерпретації, однак я наслухалася скільки чудових відгуків про виставу, що все ж покладала на неї очікування і раділа можливості побачити сценічне втілення разом з учнями.

Почну з мінусів, бо їх у виставі більше.

Образ Марусі Маруся Чурай у романі Ліни Костенко – це зраджена велич. І ключове слово тут не "зрада", а саме "велич": у коханні, у самоповазі, у творчості. У виставі Маруся невиразна, а подеколи й істерична. Не вірю, що справжня Маруся могла б верещати. А ще мені не вірилося ані в її любов до Гриця, ані в живий біль її творчості, ані в жаль за батьком – і знову текст промовляє переконливіше. Ну а про таку дрібницю, як те, що сценічна Маруся русява (тоді як за текстом  вона чорнява), і згадувати, мабуть, не варто.

Образ Івана Іскри

Отут вже Дінине розчарування. Іван Іскра – один із найкращих чоловічих образів нашої літератури. Іван – вірно закоханий у Марусю лицар, справжній воїн, син звитяжного Якова Остряниці. Він рівня її душі, однак Маруся з дитинства закохана в Гриця. Іван, що "лиця на нім нема" під час суду мчить до гетьмана Хмельницького в надії врятувати Марусю. У виставі Іскра взагалі ніякий, раз він істерить на суді (це неприпустимо), а потім (тут вже зворушливіше) просить Марусю вийти за нього, хоч і знає, що цього не станеться. Усе. Про Іскру як про воїна майже нічого нема (історична лінія взагалі опущена, хоча це левова частина тексту). Поскупилися увагою сценаристи, на превеликий жаль. Зате постаралися показати другорядних персонажів – бабів, що дзяволять на суді проти Марусі. Що я можу сказати? Створити атмосферу бабства вдалося, діалоги були жвавими, яскравими, смішними. Напевне, це одне з того, що запам'яталося з першої дії (назагал надзвичайно розтягнутої).

Час

Перша дія триває півтори години і весь цей час триває суд над Марусею. Друга дія динамічніша,  а тому мені видалася цікавішою, однак все галопом по Європах.

Невідчитувані символи

Вистава насичена символами. Деякі відчитати легко (пісок–швидкоплинність життя, його марноти,  дерева – вічність життя, червоні стрічки – пролита кров і тд). Деякі зрозуміти складніше – чавуни на головах чоловіків (це має дивний вигляд, але зрозуміло, що йдеться про смерть). Але римські легіонери з ефектними крилами... Може, це моє невігластво, я не боюся зізнатися, однак що це було? Натяк на війну? Справедливість? Чи абсурд? Схиляюся до останнього варіанту. Утім, де абсурд, так і сміх: мені було важко стримувати його, коли ці легіонери поважно ходили упереміш із образами в українських строях. Але ок, крила були ефектні.

Відсутність кількох важливих образів

Наприклад, мандрівного дяка, з яким Маруся ходила на прощу. З одного боку, це зрозуміло: якби ще й історичну лінію показали у виставі, треба було б це показувати до третіх півнів. Однак з іншого, це суттєво обмежує розмах твору. Цю лінію можна було б протягти і навіть подарувати кілька алюзій на сучасність, адже тема про накращих перших полеглих, як-от Гордій Чурай, і пристосуванців, типу Вишяка, актуальна дотепер.

Фінал

Загалом фінал був непоганим за силою впливу на аудиторію, але мені він не сподобався. У романі тяжкохвора Маруся чує, як дівчата співають пісню "Ой не ходи, Грицю", і просить їх не співати далі, тому що їй несила слухати цю пісню. Так, читач розуміє, що Маруся помирає, але все ж авторка лишає уяві недосказаність. У виставі ж квадратно все обігрують - пісня не звучить, Маруся помирає і возз'єднується зі своїми найближчими на тім світі. Як же це збито, хіба ні?

Переваги вистави

Сценографія

У виставі красиві декорації, є кілька прекрасних пісень, виконаних прекрасними голосами. Чудові костюми. Картинка гарна. Гарні танцюристи.

Другорядні персонажі

На відміну від головних героїв, другорядні видалися переконливішими. Як я ненавиджу Бобренчиху в романі, так само вона мене дратувала й у виставі. Переконливим вийшов і Мартин Пушкар, Семен Горбань, гінець від гетьмана, ба навіть Богдан Хмельницький. Тут і індивідуалізована мова, і жарти – це спрацювало.

Образ Гриця

На образ Гриця сценаристи не поскупилися, це найбільш психологізований образ вистави. До речі, у фінальному діалозі між Марусею і Грицем Маруся взагалі не говорить. Дуже розмазано момент, коли Гриць п'є зілля. Але загалом трагедію Гриця розкрито (тоді як Марусі – ні).

Ось такі вийшли мої враження від вистави, яка, до речі, тільки цього року з'явилася. Дуже мені цікаво, що сама авторка думає про таку інтерпретацію. Розумію, що я досить холоднокровно підійшла до відгуку, але так було й протягом вистави: не знаю, де там можна було просльозитися (і це при моїй тонкосльозості: я півтора тижня тому плакала в маршрутці, коли перечитувала сповідь Марусі, а позавчора не стримала сліз на есклаторі, коли читала фінальну сцену "Тигроловів"). А тут щось ну взагалі повз. 

Менше з тим, ця вистава надихнула мене на ідею передивитися всі сценічні інтерпретації творів ЗНО. Дуже мені хочеться побачити "Місто" в Театрі юного глядача (від "Лісової пісні" там я просто в захваті). Потихеньку реалізовуватиму задум, аби тільки шалений розклад дозволяв.

Музичний урок української літератури

Учора відвідали химерний концерт під назвою "Ідентифікація". Під час нього сучасні українські гурти виконували пісні на тексти українських письменників. Дві інтриги спонукали піти на концерт: що за твори оберуть виконавці і як ці твори поєднаються із сучасними музичними експериментами, на які нова українська музика таки багата. Список музикантів не міг не тішити: тут і перспективні початківці, типу "Epolets" або "Правиця" й істинні зірки штибу "Pianoboy-a"(усіх можна прочитати на афіші). Вечір заповідався бути незабутнім!

І він таким, боюся, став:)

У фан-зоні "Стереоплази" було підозріло чудово видно сцену й усе, що на ній відбувається. Це дуже дивно для людини мого зросту, яка на концертах звикла до евілібристичних розтягувань шийних хребців у надії бодай щось побачити. А тут видно все! Секрет простий: виявилося, що публіка переді мною – школярі, переважно дівчатка класу 7–9. Уперше на концерті я почувалася училкою, що тривожно позирає на дрібноту й видивляється, чи нема там, у рюкзачку з мікі-маусом у стразіках, бува, пивка? І тут виявилося, що училкою я почуваюся недарма, бо офіційно зі сцени концерт представили як найцікавіший урок української літератури. Ну що ж, класно! Я не проти такого уроку. Одразу по тому виявилося, що концерт увінчував фінал всеукраїнського конкурсу дитячих стартапів, а школярська аудиторія – це учасники, що чекали на результати конкурсу. Відповідно, десь між номерами мусить бути нагородження і все таке. Ось це вже для тих, хто поза контекстом, було не дуже доречно, але бог з ним, дітвора щось робить, чогось досягає. На здоров'я!

Відкрив концерт гурт "Правиця". Дві голосаві дівчини виконали спершу свою пісню у сучасному фолк-стилі, а потім заспівали "Ви знаєте, як липа шелестить?" Павла Тичини. Цей вірш, мабуть, знають усі, зокрема завдяки Файним мемам з української літератури. Я цей вірш не люблю за рядки "Кохана спить, кохана спить... Піди збуди!":) Але пісня сподобалася, дівчатам вдалося вплести кларнетистого Тичину у свою багату музику. Ми потроху розігрівалися, і я навіть подумала, що готова стрибати і співати.

На жаль, за сценарієм було передбачено, що кожен гурт виконує тільки дві композиції  -–свою і якусь, покладену на слова класиків. Відповідно, після кожного виступу зяяла діряка, під час якої наступний гурт мав підготувати сцену саме для себе. Протягом цього часу ведучий Тимур Мірошниченко заповнював паузу як міг і як не міг (розповідав про організаторів проекту, хвалив нову українську музику, перевтілювався на Купідона, що мав за місію поєднання самотніх тринадцятирічних сердець; просив дітвору продекламувати вірші (шкода, що стільчика не було). У підсумку діти  натхненно декламували "Плач Ярославни" і "Катерину". Чуючи тяжке Шевченкове "Шубовсть в воду!.. Попід льодом Геть загуркотіло" у виконанні дзвінкоголосої дитини, я вкотре пожалкувала, що цей твір є у шкільній програмі. Але навіть мої роздуми про шкільну програму не могли порятувати від нудьги очікування наступного виконавця.

Виконавці не розчарували. Співали на вірші Миколи Бажана, Василя Герасим'юка, Василя Симоненка, Олени Журливої, Лесі Українки, Тараса Шевченка, Івана Франка, Ліни Костенко, Бориса Олійника... Усі змовилися брати лірику, нічого драйвового не було (правда, ми не дочекалися "От Вінта", може, там щось таке було). Відчувалося, що класичній українській поезії личить сучасна українська музика. 

Два номери мені сподобалися просто дуже-предуже. По-перше, звісно, це Піанобой. Світла атмосфера його виконання пронизувала ще більше завдяки віршу малознаної поетеси Олени Журливої "Мовчи, не треба слів старих, одноманітних". Цікаво, що саме цей вірш поклав на музику і гурт "Скай"!  Мушу сказати, що дітвора була в захваті від харизматичного Олега Собчука-Ская. Щодо самої пісні, то в Панобоя і в гурту "Скай" вийшли різні інтерпретації поезії Олени Журливої. Та все ж Піанобой зачепив більше, бо в його виконанні було більше сміливої поведінки з твором, тоді як більшість гуртів все ж підійшли до текстів як до сакральних і поставилися до них, як до діамантів, яким треба створити музичну оправу-тло. Це шанобливо і чудово, але все ж пісня – це якщо тебе бере музика, так що, якщо створювати ювелірний виріб, хай це буде каблучка без каменя, де вся енергія музики і тексту буде злита воєдино і нероздільно. Другий виступ, що вразив, – композиція "Brunettes Shoot Blondes" на слова Тараса Шевченка. Ми з чоловіком любимо цих хлопців ще з часів нацвідбору на "Євробачення" і відтоді взагалі вирішили завжди дивитися нацвідбір, бо там можна побачити багато крутих музикантів. Тому я нарешті стрибала під вже давно улюблену пісню "Bittersweet", а потім приголомшено завмерла, спостерігаючи, як хлопці інтерпретують незбитий вірш Шевченка "Якби зустрілися ми знову". Це було щось!
І це щось могло б тривати понад шість хвилин, якби не холодний душ зміни апаратури і виснажливе чекання нових гуртів, а також співчування Тимурові Мірошниченку, який саме розпитував у гітариста, що за музичний інструмент у нього в руках:)
Три з половиною години концерту в оточенні публіки, що сонно позіхала (завтра до школи) виснажувала. Було трохи шкода виконавців, які старалися для зали з напівпорожніми  балконами і фан-зони з критичними залисинами. Тож головний мінус концерту – мала кількість дорослої публіки і прогалини між виступами. Нічого не маю проти дітлахів, але, по-моєму, вони ще не могли зацінити краси музичного експерименту і більше переймалися перемогою/програшем у конкурсі+фоточками для інстаграм.  Реально запалював один хлопчина перед нами, але він явно щось вживав до концерту, тож його швидко повалило, і він поплентався додому на середині концерту (може, мама подзвонила і накричала, може, вчителька вирядила). 
На свій великий сором, ми не змогли дочекатися кінця концерту через втому й нудьгу в паузах між номерами (знаю, це рагульство – йти з концерту раніше, але ми чесно намагалися поводитися енергійно протягом чотирьох годин, і на більше нас не стало просто).
Попри всі мінуси організації, ідея концерту "Ідентифікація" чудова. Мій ранок почався саме з пошуків учорашніх пісень, на жаль, поки ще можна знайти мало що. Класична поезія неймовірно звучить у нових інтерпретаціях, і мене тішить небанальні вибори творів. Із такими виконавцями не соромно ідентифікувати свої музичні смаки! Тож сподіваюся, що колись буде великий концерт для дорослих. Ми прийдемо!
А поки що просто лишаю чудовий текст поезії Тараса Шевченка "Якби зустрілися ми знову". Диво – не вірш.

Якби зустрілися ми знову

Якби зустрілися ми знову,

Чи ти злякалася б, чи ні?

Якеє тихеє ти слово

Тоді б промовила мені?

Ніякого. І не пізнала б.

А може б, потім нагадала,

Сказавши: — Снилося дурній. –

А я зрадів би, моє диво!

Моя ти доле чорнобрива!

Якби побачив, нагадав

Веселеє та молодеє

Колишнє лишенько лихеє.

Я заридав би, заридав!

І помоливсь, що не правдивим,

А сном лукавим розійшлось,

Слізьми-водою розлилось

Колишнєє святеє диво!

Топ-9 найкрутіших чоловічих образів класичної української літератури

Якось ще за студентських років ми з подругою говорили про те, які чоловічі образи з нещодавно прочитаних творів нам особливо запам'яталися. Тоді ще свіжими були спогади про "Гордість і упередження", тож містера Дарсі ми згадали не мовляючись. А потому задумалися: а як щодо наших рідних українських персонажів? Кого з них можна було б назвати крутими менами - мужніми, вірними, і, головне, діяльними?

Минуло багато років, а я досі ту розмову не забула. Згадую її і коли сама читаю українську літературу, і коли обговорюю її з учнями. Уже звичними стали нарікання на доброго, вірного, але бездіяльного Петра з "Наталки Полтавки" і захоплення легковажним лицарем Кирилом Туром із назагал нуднуватої, як на школярський смак, "Чорної ради". Розмови з учнями надихнули мене створити топ найкрутіших  чоловічих образів з української класичної літератури. Більшість персонажів до топу обрала на основі учнівських вражень, проте додала трохи і свої  п'ять копійок.

9 місце

Василь (Г. Квітка-Основ'яненко "Маруся")

Василь, як і всі персонажі сентиментальної "Марусі", ідеальний. Але це не заважає йому мати характер:) Зі старту він просто красунчик, душа компанії, щедрий, володіє стартовими прийомами пікапу і знає, як правильно спитати дівчину "чіт чи лишка?". Однак коли життя підкидає труднощі, Василь не пасує, а впевнено намагається їх подолати. Треба грошей, щоб уникнути 25-річної служби в армії? Василь іде й заробляє їх. Треба вразити майбутнього тестя інтелектом? Василь вивчає грамоту і впевнено читає Апостола замість дяка (контрольний в голову сумнівів набожного Наума Дрота).  Треба набитися в компанію симпатичної, але лякливої дівчини? Василь дорогою до міста зголошується охороняти красуню від дуже великого й абсолютно вигаданого пса, і вже по дорозі назад досягає бажаного - дівчина просто умліває від такого парубка і вже подумки готує рушники. І якби не нав'язлива ідея автора сміховинним способом порушити цю ідилію, ми б побачили Василя прекрасним чоловіком і батьком. А так - спроба самогубства і смерть у монастирі.

 8 місце Еней ( І. Котляревський "Енеїда" )

Моторний парубок із "Енеїди" Івана Котляревського міг би опинитися в рейтингу й вище, якби не призвів до самоспалення закоханої в нього карфагенської цариці Дідони. Але навіть попри нетривалий сум за коханою ("Почувши ж, що в огні спеклась, /Сказав: "Нехай їй вічне царство,/ Мені же довголітнє панство, /І щоб друга вдова найшлась!"), персонаж приваблює своєю еволюцією - від чемпіона з літроболу  до мужа, небайдужого до долі свого народу й готового заради місії віддати життя.

7 місце Кирило Тур ( П. Куліш "Чорна рада" )

Справжній бедгай, що не боїться викрасти наречену іменитого побратима Сомка в того з-під носа тільки заради розваги. Водночас цілком серйозно здатен віддати своє життя заради порятунку друга. Плюс завжди корисні бонуси характерництва - Кирилу до снаги "і води відвернути, і ману на ворогів наслати, і замки найскладніші відімкнути". Шкода, що на результати чорної ради таланти Кирила Тура не повпливали.

6 місце

Вакула (Микола Гоголь "Ніч перед Різдвом")

Коли ми зі згаданою подругою все ж спробували згадати, так хто ж із українських персонажів справді заслуговує на звання "крутий чувак",  то Вакула був першим, хто спав на думку. Бо не так часто людина, зіткнувшись із труднощами, засукує рукава й береться долати їх, а не розпускає нюні (як Петро з "Наталки Полтавки"). "Черевички так черевички", - подумав Вакула, осідлав чорта і все порішав. А поки він рішав, і Оксана якраз доречно отямилася від своїх капризів.

5 місце 

Василь Кравчина (Олександр Довженко "Україна в огні")

Особисто я, хоч і шаную творчість Олександра Довженка, "Україну в огні" назвати улюбленим твором не можу. Однак ігнорувати крутість Василя Кравчини, танкіста, який мужньо пройшов війну й повернувся до своєї коханої Олесі, не можу теж. Тим більше сцена прощання Василя з Олесею вражає так, що можна забути половину сюжету кіноповісті, але цю сцену - нізащо.

4 місце 

Річард Айрон (Леся Українка "У пущі")

Драма Лесі Українки "У пущі" - один із тих творів, які завиграшки можуть довести хомам невіруючим (аби тільки поцікавилися), що в українській літературі є твори зашкального рівня. І все завдяки дивовижному Річарду Айрону, талановитому скульптору, зацькованому "благочестивими" пуританами  тавром ідолопоклонника. Річард Айрон - якби тільки він був у шкільній програмі - міг би навчити спраглих самопошуку дітей того, як часом іноді корисно чхати на суспільну думку, якщо ти знаходиш себе в покликанні. Однак і без того всім зрозуміло, що талановиті бунтарі завжди будуть у пошані - і в житті, і в літературі.

3 місце 

Сивоок (П. Загребельний "Диво")

У цьому творі є фраза, суті якої я не забуваю, відколи прочитала твір. "Але ж хіба можна відмовитися від краси, хоч раз її побачивши" - ось як приблизно вона звучить. Головний герой твору зодчий Сивоок пережив багато складних перипетій - від зламу свідомості під час насильницького зрікання язичництва на користь християнства до закоханості в архітектуру. Діяльність Сивоока у його творчості. Саме цього невідомого чоловіка автор представляє яко творця незрівнянної Софії Київської. Творчість як пошук, творчість як результат, творчість як диво - ось про що розповідає нам життєвий шлях Сивоока.

2 місце 

Андрій Чумак (Іван Багряний "Сад Гетсиманський")

Ось тут вже все дуже серйозно. І "Сад Гетсиманський" - це роман, який не кожному до снаги прочитати без валідолу. Колами пекла, а точніше колами радянських тюрем, мандрує ні в чому не винний Андрій Чумак. Його всіляко принижують, піддають тортурам, доводять до стану напівсмерті, але Андрій плює на все це і лишається вірним своїм переконанням. Нікого не здає, нічого не підписує і цим доводить катів до безумства. Особливий жах полягає в тому, що, як пише автор на початку твору,"усі прізвища в цій книзі, як то прізвища всіх без винятку змальованих тут працівників НКВД та тюремної адміністрації, а також всі прізвища в’язнів (за винятком лише кількох змінених), — є правдиві".

1 місце

Григорій Многогрішний (Іван Багряний "Тигролови")

Не будучи особливою фанаткою творчості Івана Багряного, не можу не визнати, що його ідея "літератури дерзання" пречудово підходить для добору творів до шкільної програми. Ось чому з-поміж улюблених персонажів чільне місце завжди посідає Григорій Многогрішний, який на своєму прикладі довів, що сміливі таки завжди мають щастя. Відважний, красивий, патріотичний і по-здоровому злопам'ятний (як тут забудеш тюремні приниження!) повстає проти системи-дракона й перемагає її. А заодно знаходить собі до пару сміливицю, розумницю і просто красуню Наталку.

Ось таким постав топ-9 найкрутіших чоловічих образів української класичної літератури. Умисно дібрала дев'ятьох, щоб десятий мені хтось підказав. Можливо, ви? :)

В. Домонтович: автор, якого не буває забагато

Коли я запитую учнів, чи подобається їм вивчати українську літературу, то зазвичай чую, що ні, тому що вона "депресивна і про кріпаків". Тоді я кажу їм, що українська література, як і будь-яка інша, різна, і є такі автори, які, якби вони тільки могли бути в програмі, перевернули б стереотипне уявлення  про наше письменництво.

Найперший автор, про кого подумки згадую цієї миті, – Віктор Петров (В. Домонтович).

У мене  ніколи не було сумнівів, що українська література цікава, але якийсь час я вважала, що в ній забагато емоцій і драм. Тому коли я прочитала історію про суперлогічного пана Серафікуса, який вважав несправедливістю, що для зачаття дитини необхідна жінка, мене це заінтригувало. Після роману "Доктор Серафікус" я взялася за інші твори Віктора Петрова і не розчаровувалася в жодному! Пригадую, як за студентських років читала "Дівчину з ведмедиком" в черзі на оплату комунальних послуг і поступилася в черзі кільком людям, тому що не могла відірватися:) Так що якщо вважаєте, що вас в українській літературі ніщо не здивує, беріть В. Домонтовича!

Не менш цікавий і життєпис автора. Науковець до кісток, він був вимушений працювати розвідником. Був одним із найяскравіших авторів еміграційної літератури. Закохався в дружину Миколи Зерова Софію, з якою одружився після смерті її чоловіка. Водночас світоглядно був близький з Миколою Зеровим, Петрова навіть називали шостим у "гроні неокласиків" (а так то їх було п'ятеро: Микола Зеров, Михайло Драй-Хмара, Павло Филипович, Юрій Клен і Максим Рильський). Чим поезія "неокласиків" прекрасна, так це своєю елітарністю, інтелектуальним наснаженням. І хоч її без словника з античної літератури не вгризеш, вона приваблює своїм рівнем. Тут нема ані натяку на ниття, і треба думати, щоб зрозуміти суть. Те саме стосується й творчості Віктора Петрова, "доктора Парадокса", як його називають у нашому літературознавстві. 

Творча спадщина Віктора Петрова на слуху не так давно, адже раніше його ім'я, як і імена багатьох авторів, замовчувалися. Мені пощастило, що в університеті ми вивчали чимало  чудових творів малознаних до якогось часу авторів. Серед них був і Петров.

Сьогодні, щоправда, язик не повертається називати Петрова малознаним автором. Час від часу щось із його творчої спадщини перевидають. Цьогоріч потішило видавництво "Комора", яке видало зібрання творів В. Домонтовича "Спрага музики". Але якщо попередні видання автора спрямовані на те, щоб залучити якомога більшу кількість людей до знайомства з Віктором Петровим, то цю неймовірно стильно видану книжку до снаги опанувати тільки тим, хто в темі, тобто людям, які люблять не просто літературу, а історію літератури. 

Відкриває видання маґнум опус Віктора Петрова роман "Без ґрунту". Це більше філософський, аніж художній твір, у якому автор осмислює відчуженість людини буремного ХХ століття, а також проблеми мистецтва на зламі епох. Саме з цього твору походить термін "безґрунтярство", породжене "трагедією останніх поколінь, що вони живуть уривками уявлень різних діб, тоді як вони належать новій, іншій, якої вони ще не уявляють собі". 
  Далі йде кілька оповідань і романізованих біографій, а також нарис "Болотяна Лукроза", де йдеться про літературне середовище 1920-х років. Зокрема, тут описано фрагменти взаємин між випускниками Київського університету (тоді Київського інституту народної освіти), одним із яких був і Віктор Петров. Ось як він описує червоний корпус універу: "Наближаючись до цього червоного колоса, до цієї будівлі в у цегляненому одязі крови, людина почувала, що вона втрачає себе. Вона почувала себе заздалегідь приреченою. Чотирикутні постаменти колон у порівнянні з нею були незмірно великі. Дубові масивні двері були прямі й високі, людина ставала малою на їх порозі. Щоб їх відкрити, треба було простягнути руку вгору над головою, — це був майже гієратичний жест, як перед входом у храм. Дотик до чавуну лишав на долоні відчуття холоду, і це почуття холоду, сполучене з м'язовою напругою, підкреслювало неміч людини". І хоч я не схильна ідеалізувати свій університет, все ж, уперше увійшовши до його головної будівлі, я теж почувалася маленькою й незібраною людиною, був острах, як я тут вчитимуся, чи зможу завершити навчання успішно... Важко повірити, що й Віктор Петров,  "втрачав тут себе". 
Але не тільки пієтетом до Університету цікавий нарис "Болотяна Лукроза". Передусім він про середовище письменників. (До речі, власне, "Болотяною Лукрозою" називав Микола Зеров містечко Баришівка, де він працював учителем під час першого Голодомору. У містечку Баришівці, за спогадами Зерова, прожити було значно легше, аніж у "голодному Києві").
Нарис Петрова демонструє читачеві суб'єктивний погляд на  багатьох знаних письменників. От, наприклад, візьмімо Олександра Олеся. Більшість любить його поезії, адже вони досить прості для сприйняття і щоб їх зрозуміти, не треба високо мудрувати. "О слово! Стань мечем моїм!" – каже Кандиба, проголошуючи погляд на літературу як, по суті, на пропаганду. Але не всі і не завжди визнають справедливість такого погляду. Петров, наприклад, і не визнавав:  "Олесь — ветеринар. Що спільного має ветеринарія з поезією?.. [...] Але я не припускаю, що між ветеринарією й поезією було щось спільне. В кожнім разі, не більше, як між віршами Олеся й поезією". Звісно, це тільки погляд, насправді ж дискутувати про те, що слово повинне і що не повинне робити, можна без кінця (і так воно і є досі. З найсвіжішого – ось: У нас слухають патріархів і письменників ).
  Особливо цікавими у книжці "Спрага музики" мені видаються романізовані біографії, зокрема "Самотній мандрівник простує по самотній дорозі" про Вінсента ван Гога.  Окрім як про ван Гога, Петров писав про про Пантелеймона Куліша, Марка Вовчка, Вацлава Ржевуського, Франциска Ассизького та ін. Усе це дуже круто як з погляду інформативного, так і з жанрового, адже романізована біографія – це версія життя якоїсь людини з погляду іншої людини. У специфічному стилі подання інформації і є вся краса.
 Загалом "Спрага музики" буде цікава насамперед тим, хто вже в курсі, що українська література ХХ століття – це література світоглядних пошуків, це не тільки категорична відмова від народництва й фіксація умотивованого історико-культурною ситуацією стану розгубленості, але й пропозиція нових шляхів розвитку мистецтва, пошуки нових тем і способів вираження, експериментів у стилях і жанрах і просто захоплива історія індивідуальних життєвих драм авторів, чия творчість вражає. Головне – почати її вивчати. 

Підкорити пісок

Коли мені було років 15, я прочитала книжку "Жінка в пісках" Кобо Абе. Там чувак загубився в експедиції й потрапив у село, яке щодня замітає піском, і весь сенс життя полягає в тому, щоб щодня відкопувати свою хату-яму від піску, яку через півдня чи скільки там все одно засипле. Ну, це типу як Сізіфова праця, улюблений символ екзистенціалізму. Фішка в тому, що коли чувакові вдалося вибратися з ями, то він зрозумів, що вже втягнувся розкопувати її, що так він почувається володарем свого життя. І назад повернувся в яму. Метафора проста - життя-пісок, а ми горопахи, приречені відгрібати пісок, щоб нас не засипали. І краще удавати, що ми це робимо зі своєї волі. У 15 років ця філософська повість була для мене одкровенням.

Минуло 12 років, і от я прочитала казку про фантастичні світи, благородство і зраду. І знову про пісок, який може бути смертоносним, а може виявитися джерелом життя і мірилом вартісності - залежить від того, що ти вибереш. Знову екзистенціалізм, але якби пояснювати його комусь, я б вибрала "Дюну" Френка Герберта. Просто тому що філософія буває захопливою. 

Ніколи я б не взялася за цю книжку, якби не мій знайомий вірусолог-ембріолог Сергій і його неприховане захоплення цим твором. А, ну іще переклад українською відіграв свою роль. Якось інтуїтивно зрозуміла, що ця книжка буде цьогорічною літньою подією масштабу торішнього "Щигля". 

Насправді я не покладала надій, тому що це фантастика, класика наукової фантастики. Чесно, я не в захваті від ідеї міжпланетних інтриг і вигаданих світів. Реальне життя і його камерні історії завжди були для мене цікавішими. я не дуже люблю казочки. Але "Дюна" мені сподобалася, я скучила за епічними благородними характерами. А ще - за гидкими антигероями. Іноді треба почитати про чорно-біле, щоб навести різкість на все інше. Іноді варто читати казочки і на якийсь час побути собі дитиною, щоб побачити велич і непередбачуваність світу, де добро перемагає зло, хоч і дорогою ціною.

Дюна - це піщана планета Арракіс, головне багатсво якої - прянощі, а бідність - вода. На Арракісі живуть фримени, свободолюбиві люди, які пристосувалися до тяжких умов і хочуть перетворити Дюну на оазу. Також на Арракісі мешкають гігантські хробаки, від яких теж ще треба вміти сховатися, аби не зжерли. Але хробаки  - не єдині проблеми фрименів: їм треба остерігатися ласих мисливців за скарбами Дюни з інших планет.

У створеному світі Френка Герберта панує Імператор, який керує кількома Домами. У романі розгортається боротьба між двома Домами  - Атрідів і Харконненів. Герцог Лето з Дому Атрідів разом зі своєю наложницею Джессікою і сином Полом прибувають на Арракіс, але зрада одного з наближених призводить до краху Дому, і Полові з матір'ю випадає боротися за своє життя на Дюні, а згодом і завойовувати авторитет серед фрименів. 

Головний антигерой - Владімір Харконнен, тлустий потворний педофіл, який плете інтриги довкола Атрідів. За що я вдячна Владіміру, так це за повернення смаку ненависті до персонажів. Давно такі гидозні мені не траплялися.

І давно не траплялися такі чудові, цілісні персонажі, як Пол Атрід, юнак, що вижив на Дюні і підкорив її. Я читала цю книжку в не найприємніші моменти життя, і вона мене сильно виручила, ця казочка. Пол Атрід мені допомагав боротися проти своєї дюни, за що я йому страшенно вдячна. Боротися варто, відкинувши страх. Страх перемагає розум, треба мислити холоднокровно. В усіх, навіть найбезвихідніших ситуаціях. Тоді є шанс перемогти. Як у тій притчі про мишку і молоко. До речі, не випадково я згадала про мишку... Але не розкриватиму карт. Ось така філософська казочка. Тому тільки за саму життєствердність книжки я оцінюю її надзвичайно високо.

Оцінити її так варто ще й за безліч порушених проблем - екологія, політика, релігія, філософія - усе це тут є. Як є і кохання, вірна дружба, материнська любов, інтриги і підступи - все, що тримає вістря сюжету незатупленим.

На окрему увагу заслуговує розмова про стиль цього твору. "Дюна" з тих творів, крізь 100-200 перших сторінок яких доведеться пробиратися, ніби крізь терня. Легким і захопливим цей стиль не назвати аж ніяк. Він умисно ускладнений, і читачеві не пояснюють структури цього всесвіту, сиди сама розбирайся, що таке ментат і хто такі Бене Гессерит. Щоб запам'ятати слово "гом джаббар" мені взагалі доводилося кілька разів переглядати початок... Безліч невідомих термінів+ деякі персонажі мають по кілька імен. У Пола їх щонайменше чотири. Але все того варте, і з середини неодмінно буде цікаво

. До середини вже можна полюбити підтексти усіх діалогів. Бо тут подвійні діалоги: спершу висловлюється, що персонажі кажуть, а далі, в лапках, що вони насправді при цьому думають. Після цього інакше взагалі дивишся на діалоги повсякдення і розумієш, що мовчати загалом - непогана стратегія.

Я прочитала останню сторінку "Дюни" і усвідомила, що це справді незабутня, неповторна історія, яку я ще довго перетравлюватиму і, безперечно, раджу її прочитати. І хочу подивитися екранізацію Девіда Лінча із Кайлом Маклахленом у ролі Пола Атріда. 

Але, друзі, не чекайте бозна-якого екшну. Це філософська казочка, тут мало безтолкових бійок (але бійки є), а епічна боротьба між фриманами і їхніми ворогами взагалі лишається поза дужками. Проте тут дуже цікаві персонажі, просто неповторні. Кожен із них без винятку.

Тому варто прочитати.

І видання раджу обрати українське. Переклад прекрасний, хоча Сергія бісять фримани замість "вільних" і ще деякі речі, але мені дуже сподобалося, розкішна українська. Думаю, перекладачі Анатолій Пітик і Катерина Грицайчук можуть обгрунтувати, чому Атріди а не Атрейдеси і чому фримани, а не "вільні". Цікаво було би про це десь почитати.

А поки аналіз екранізацій "Дюни" попереду, я дякую книзі за чудове короткотривале співжиття і бажаю всім провідчути її глибину і впевнено перетворювати свої Дюни на багатства, а хробаків-велетів на осідланих коней.

На роздоріжжях честі (Михайло Могилянський "Честь.Вбивство.Вибране")

(це текст моєї передмови до найповнішого на сьогодні видання творів Михайла Могилянського. Може, комусь буде цікаво. джерело: http://bukvoid.com.ua/reviews/books/2015/06/13/102053.html, 13. 06. 2015)

Він жив у епіцентрі енергій свого часу, драми якого розривали його світогляд і душу. Був одним із найвиразніших представників свого покоління. Не вберігся від світоглядних блукань. Дружив із найвидатнішими сучасниками і банально переховувався від переслідувань. Не прийняв більшовизм, але і не боровся з ним, як молодший брат Микола – міністр Директорії. Щоб вижити, каявся в тому, в чому не був винен. Утікав від репресій, а ті наздоганяли його. Любив свій край, але помер на чужині. Його найповніше видання творів побачило світ у новій серії «In crudo» («Без прикрас») видавничого центру «Академія».

Якби постать Михайла Могилянського дотепер не була «білою плямою» в українській літературі, його беззаперечно можна було б наректи одним із засновників модерністської інтелектуальної прози, майстром урбаністичного й еротичного наративу. Можна було б. Однак, за незначними винятками, його твори не видавали, а надрукований у «Вітчизні» роман «Честь» (1990 р.) так і не з’явився книгою. Багато із малої прози «загубилося» в часописах, досі десь чекають свого часу рукописи російськомовних  романів. А ще – драми, спогади, есеї, літературознавчі і біографічні статті.

 Чи не найбільше для знайомства з М.Могилянським зробив  фільм «Наречена», знятий за мотивами однойменної новели. Він – один із десяти фільмів любовно-еротичного циклу «Острів любові» (1996 р.) режисера Олега Бійми. Історія про дівчину, яка напередодні шлюбу віддалася незнайомцю, – її автор без жодних застережень називає «чистою» і «непорочною» – ще за життя Михайла Могилянського здобула гарячий читацький і  літературно-критичний інтерес.

Свої оповідання Михайло Могилянський писав тоді, коли українська література поволі набирала урбаністичних ознак і ще не втратила смаку до поетики декадансу. Фабули цих творів розгортаються в місті, як і в прозі А.Кримського,Ольги Кобилянської, А.Крушельницького, Л.Пахаревського, С.Яричевського та ін. Ці автори спростовували уявлення про українську прозу як наскрізь «сільську». Місто в інтерпретації М.Могилянського – це відособленість, самотність у натовпі.

Дві теми об’єднують збірку «Оповідання» (1916 р.) – деструктивне кохання і смерть. Стосунки між чоловіком і жінкою автор розглядає в координатах «кат – жертва», у річищі філософії Л. фон Захера-Мазоха: жінка наділена демонічністю, її кохання – завжди руйнівне. Смерть з’являється в новелі збірки – «З темних джерел життя». У ній – виявлення ілюзії про можливість безтурботного існування, бо за позірними спокоєм та успішністю можуть таїтися пекуча буденщина і нищівна механістичність: усвідомлюючи невиправну одноманітність свого життя, педантичний юрист, який вважав себе бездоганним слугою Феміди, присяжний повірений Аргулин божеволіє і вкорочує собі віку. Трагічно закінчується й оповідання «Стріл» – одержимий пристрастю коханець випадково вбиває суперника, після чого бере шлюб із його дружиною. Судячи із його внутрішнього стану, та випадковість була неминучою, бо і любов як найсвітліше почуття іноді бродить темними закутками душі.

Мав М. Могилянський намір видати ще одну збірку оповідань – «Коротше горобиного носа», та не судилося. Пекучі проблеми принесло йому оповідання «Вбивство» (1926)  –  про символічне вбивство персонажем свого друга, в якому сучасники побачили натяк на Михайла Грушевського, який образився на письменника, поскаржився ЦК КП(б)У, привернувши до нього пильне око ГПУ УСРР. Художні умовності твору влада сприйняти не змогла: М.Могилянського звинуватили в націоналізмі й антисемітизмі, його твори заборонили друкувати, а самого звільнили з роботи при ВУАН. Кілька разів він робив спроби спростувати дискусію навколо твору і навіть «визнав свої провини»: «Дуже шкодую, – писав, – що “Вбивство” подало привід для непорозуміння, і вважаю, що видрукування його було тяжкою помилкою». Однак нічого вдіяти не вдалося – разом із можливістю друкувати твори, зникла надія оприлюднити свій magnum opus – роман «Честь» (1929 р.).

Присвячений «народові без  честі», роман справді є вершинним твором Михайла Могилянського. Написаний він тоді, коли в українській літературі поширився інтелектуальний роман. Головне в ньому – дилема між особистим життям творчої людини та її відданістю своєму покликанню. Відомий хірург Дмитро Калін понад усім поставив роботу, взявши дороговказом  слова: «Сучасна романтика – романтика праці, романтика невпинного вдосконалення в своєму фаху, романтика головного керівника людини – честі». Проживаючи передбачуване, але не позбавлене сенсу життя, завжди керуючись ratio, він поклоняється своїй «релігії» – науці. Механістичний плин буднів порушує випадкова зустріч із давно забутою пацієнткою. Спілкування з нею, що переросло в несподіване кохання, починає підточувати непорушну систему його переконань. Шукає інші сенси й обраниця – Інна Сергіївна, для якої заміжжя було тягарем, а дочка і спілкування із Каліним дарували жадану відраду. Та чи судилося щастя людям, для які  прирекли себе жити у випробуваннях, можна дізнатися, лише подолавши фінальний сюжетний віраж.

Інтригують у  романі і «постмодерні» експерименти, які виявляються в  ігровій взаємодії автора з читачами, що спостерігалося і в творах М.Йогансена, В.Домонтовича, Ю.Яновського, Л.Скрипника, Ю.Смолича та ін. Оповідач скидає маску відстороненого споглядача й оживає в монологах про тогочасні літературні проблеми. Він не відмовляє собі в задоволенні поглузувати із творчого безпліддя літературних вечірок, де один «падав у провалля надсонівської банальщини», а інша – «зухвало й з викликом читала вірші, вславляючи радість останніх здригань у статевому акті».

У романі «Честь» Михайло Могилянський уперше в українській літературі подає докладний натуралістично-відсторонений опис хірургічної операції. Є в ньому і розмірковування про долю європейських країн після Першої світової війни, побудову досконалого суспільства, значення цивілізації, мистецтва, релігії, науки у вселюдському прогресі. «Нема малого, дрібного, неважливого, всі ретельно виконують свій обов’язок, а людська гідність, розвинене відчуття честі не дозволяють його виконувати абияк», – на цьому стоїть прозаїк. Такими мотивами роман «Честь» набуває нової актуальності у ХХІ столітті, а накручена пружина таланту Михайла Могилянського нарешті випростується і виводить його із забуття.