Літературні красуні, які дратують

Настав час для чергового топу в межах #літо_читання. Цього разу я напишу про літературних красунь, які мене дратують. Усі вони персонажі важливих для своєї епохи творів, тож я жодним чином не критикую відповідні тексти. Просто саме ці образи мені не імпонують, хоч деякі з них і стали культовими.
Краса віддавна асоціювалася з чимося хорошим, божественним, благодатним, але стандарти краси і підходи до них змінюються. У Достоєвського, наприклад, красуні Грушенька і Настасья Филипповна — це джерело пристрастей і бід, і нічого хорошого їхня краса не приносить ані їм, ані їхнім одержимим коханцям. Так що в цього автора краса — не дар Божий, а випробування: "Ужасно то, что красота есть не только страшная, но и таинственная вещь. Тут дьявол с богом борется, а поле битвы — сердца людей" ("Брати Карамазови"). Сучасні автори поволі відмовляються від стандартів краси, і в сучасних творах жіночі образи часто спеціально наділені відмінностями від умовного ідеалу. Це створює заспокійливе враження, що вроджена краса таки поступається набутому шарму. Хай там як, а існує галерея літературних жіночих образів, де інформація про їхню красу — це перше, про що дізнається читач. Мені це не завжди подобається.

1. Скарлет О' Гара ("Звіяні вітром" М. Мітчелл)

Скарлет О'Гара — зоряна роль Вів'єн Лі

"Я подумаю про це завтра", — каже легковажна юна Скарлет і здобуває мільйон прихильниць, адже саме безтурботність і є синонімом того бунінського "легкого дихання", без якого годі уявити по-справжньому жіночну леді. Але хоч образ Скарлет упродовж роману і зазнає змін і до кінця книжки вона вже не така безвідповідальна, мене мода на Скарлет дивує, тому що я люблю про все думати сьогодні. Утім, останнє слово за чоловіками, і я не раз переконувалася, що часто "Батлери" шукають саме таких, як Скарлет, бо як завойовувати, то тільки королев. 

2. Маруся ("Маруся" Г. Квітки-Основ'яненка)

Це данина моді на сентименталізм, і назагал чудово, що Маруся втілювала в собі всі християнські чесноти і переконала скептиків, що розчулювати можна й українською мовою. Змахніть слізоньку і ви: "Та що ж то за дівка була! Висока, прямесенька, як стрілочка, чорнявенька, очиці, як тернові ягідки, бровоньки, як на шнурочку, личком червона, як панська рожа, що у саду цвіте, носочок так собі пряменький з горбочком, а губоньки, як цвіточки розцвітають, і меж ними зубоньки, неначе жорнівки, як одна, на ниточці нанизані. Коли було заговорить, то усе так звичайно, розумно, так, неначе сопілочка заграє стиха, що тільки б її й слухав...

Звали її Марусею, ходила вона у біленькій сорочечці, яку сама пряла і вишивала. Схоже була на панночку. Коли зустрічалась із старшими, то низько вклонялась і віталась: «Здрастуйте, дядюшка!» або: «Здорові, тітусю!» Ніхто з парубків не смів її зачепити, бо так подивиться, що той тільки мовчки поклониться їй і відійде далі. Ходити на вулицю не любила. Любила вдома батькам допомагати, варити їжу та прясти.

Коли її запрошували до подруг на весілля, то була там не довго, а тільки посидить, пообіда, а як виведуть молодих надвір танцювати, то вона мерщій додому".

Ось така чудова дівчина, яка не п'є, не гуляє і не існує :) Мене як читача в "Марусі" дратує все: від її ідеальної зовнішності й ідеального характеру (тобто його відсутності) до абсолютно дурнуватої розв'язки, де вона помирає від застуди, а її коханий Василь від туги.  Найдивовижніше те, що чорнобровий ідеал Марусі досі експлуатують у російських серіалах і рубриці "Вербиченька" в "Сільських вістях". Але всі ці історії зазвичай закінчуються на весіллях, а от що трапляється з марусями після, дорозповідав після Квітки Нечуй-Левицький в образі Мелашки у "Кайдашевій сім'ї". Мелашка дратує менше, бо вона справжніша)

3. Оксана ("Ніч перед Різдвом" М. Гоголя)

"Что людям вздумалось расславлять, будто я хороша? Лгут люди. И совсем я не хороша. Разве черные брови и очи мои, так хороши, что уже равных им нет на свете? И что тут хорошего в этом вздернутом кверху носе? И в щеках? И в губах? И будто так хороши мои черные волосы? Вижу я теперь, что совсем не хороша! Да нет же! Хороша я! Ах, как хороша! Чудо, как хороша! Какую же радость принесу я тому, кого буду женою! Как будет любоваться мною мой муж! Зацелует меня насмерть!"

Людмила Мизникова в ролі Оксани

О.май.гад. Та це ж просто роздуми школярки під час селфі! А якщо серйозно, то це проблема. Тому що, знов-таки, часто круті, хоч і простакуваті мужики типу Вакули жити не можуть без ось таких-от Оксан, мірил їхньої лицарської спроможності. І тому що такі твори з давніх-давен дискримінують жінок, бо тривалий час тільки  мальовані красуні здобувалися на головні ролі в художніх творах української літератури від епосу аж до двадцятого століття. Перші некрасиві головні героїні з'явилися аж у феміністичній літературі (Кобилянська, Кобринська, Олена Пчілка, Ярошинська), і коли якось на парі я звернула увагу студенток на це, відповідь була, що, мовляв, це й не дивно, якщо подивитися на фотографії згаданих авторок.

Дейзі Б'юкенен у виконанні Кері Малліган

Але мені прикро, бо персонажі ідеальної краси часто картонні і нудні, а я люблю, коли цікаво і неоднозначно.

4. Дейзі Б'юкенен ("Великий Ґетсбі" Ф.С.Фіцджеральда)

Ще один варіант взаємин цікавого чоловічого образу і абсолютно безтолкового жіночого, де жінка здобувається на щенячу любов на все життя просто за те, що вона гарна і безтурботна дурепка. 

5. Анна Кареніна ("Анна Кареніна" Льва Толстого)

Софі Марсо — одна з актрис, що побували в образі Анни Кареніної

Красива, нещасна й істерична. Істерики Анни Кареніної у стосунках із Вронським дратували мене навіть більше, ніж самого Вронського :) А ще мені видалася ну дуже вже невдало виписана нелюбов Анни до своєї другої дитини. От видно, що писав чоловік: задумав цю лінію з травматичним материнством, але виписав її вкрай непереконливо.  

Ось такий вийшов топ, сформований на основі дражливого питання жіночої краси в літературі. Зізнавайтеся, хто з літературних красунь дратує вас?