неділя, 3 липня 2016 р.

Топ-5 літературних музеїв, які треба відвідати


 Сьогодні вирішила вбити одним пострілом двох зайців із флешмобу #літо_читання. Отже, черговий тижневий топ-5 і розповідь про щойно відвіданий літературний музей свого міста. Але і сьогодні я трохи урізноманітню завдання і розповім про мої улюблені літературні музеї загалом. 
Згідно зі флешмобом #літо_читання, треба відвідати літературний музей свого міста. У Києві багато таких музеїв, і я побувала у багатьох. Звісно, на думку одразу спадає Музей літератури, в приміщенні якого колись одружилися Іван Франко й Ольга Хоружинська. Або сучасний Музей Павла Тичини неподалік, чи затишний Музей Тараса Шевченка на Михайлівській, Музей Старицького, Саксаганського, Лисенка на Саксаганського... Однак легкі шляхи не для нас, тож  ми з чоловіком вирішили шукати щось менш знане. І не так артефакти, як атмосферу. З такими планами подалися на Куренівку, де на Пріорці розташована хата, в якій 1859 року Тарас Шевченко мешкав два тижні перед самим від'їздом до Петербурга, звідки йому не судилося повернутися. 
Ця хата виникає на овиді якось зненацька. Їдеш собі їдеш поміж куренівськими будинками, аж раптом просто на розі час зупиняється, і виникає біляве марево між дерев  та сама хата, про яку Шевченко писав: "Йшов та йшов — бачу хатина стоїть, не то панська, не то мужича, біла-біла, наче сметана, та ще й садочком обросла, а на дворі розвішані дитячі сороченята та й рукавчатами махають, ніби кличуть мене до себе…"  
Вона і досі така сама, хіба без дитячих сороченят. Затишна, охайна, спокійна. Я уявляю, як Тарас Шевченко, спраглий спокою і душевного прихистку, після всіх життєвих поневірянь і розчарувань винайняв кімнату у Варвари Пашковської, щоб насолодитися тишею містичного куточка під Києвом і послухати свої думки. Цей будинок зберіг енергетику і не розгубив умиротвореності, навіть попри галасливі сучасні вулиці, шум транспорту і людей. У скверику на Пріорці садівники підрізають дерева, синиці і трясогузки позують в об'єктиви, ледачі голуби плутаються під ногами людей, і за всім цим зовсім не чути тих вулиць, шуму  а тільки тепле дихання часу.

Ще один цікавий музей, про який у мене досить свіжі враження, це садиба в Качанівці, що на Чернігівщині. Для філолога всі оці місця, де бував Шевченко (Коцюбинський-Гоголь-Глібов-Гребінка-потрібне підставити), справляють непересічне враження умиротворення, таїнства дотику до вічного. Качанівка сьогодні  це хутірець, якого нема навіть на карті, оскільки там живе щось із п'ятдесят людей. Зате раніше це було місце, де митці приїздили ловити натхнення на вудочку з річки Смош. Приїздили на просто так, а в гості до відомого мецената Григорія Тарновського, якому на той час належала садиба. Мешкаючи там по кілька місяців і цілком віддаючись справам творчості, інтелектуальному спілкуванню і такому важливому для творчих людей усамітненню на лоні природи, письменники, композитори і художники надихалися на твори, що стали світовими шедеврами. 


Два з них всі точно знають: це опера основоположника російської музики Михайла Глінки "Руслан і Людмила" і картина Іллі Рєпіна "Запорожці пишуть листа турецькому султану". Ну а для мене яко україніста цікаво було помандрувати шляхами Шевченка, який з любов'ю писав про це місце не тільки через його красу: кажуть, він був закоханий у племінницю Тарновського. То що ж такого є в цій Качанівці? Ну, є палац, але в Україні є й розкішніші палаци. Ну, класицизм  та кого сьогодні можна здивувати цією нудною правильністю форм? Але є в Качанівці те, чого часом бракує найрозкішнішим палацам: атмосферності, простору, потужної творчої енергетики. Усього цього я не відчула в дивовижно красивому Воронцовському палаці, наприклад. А в якійсь-там Качанівці  відчула. Я дивилася з балкона садиби на пагорби, з-за яких блищала річка, і думала про те, що в таких місцях, як Качанівка, можна творити тільки епічні тексти  ніщо тебе не стримує, хочеться бути наївним, здається, що люди бувають тільки благородні або тільки ниці. Сірості, посередності не існує: на тлі такої природи хочеться бути тільки цілісним, творчим, енергетично наснаженим. 

"Мабуть, я пишу про "маленьких людей", тому що живу в такому маленькому просторі, а простір же буває відкритим, неохопним!" Я хотіла б написати величне полотно про благородних людей і хороші вчинки, у моїй свідомості лунала епічна музика, але ми зайшли в кафешку, де рубав блатняк, а жіночка у фартушку колотила комусь "кохве". Тут я вже почувалася у своїй стихії і розуміла, що Качанівка в моєму житті  екскурсія в минуле, якого вже не впіймаєш за хвіст  та й не треба. Є своя епоха, може, й не така велична, але все одно цікава, багатопланова, трагікомічна і справжня.
Третій музей, про який я б хотіла розповісти, бо переконана, що кожен мусить там побувати, знову пов'язаний із Шевченком: це Чернеча гора у Каневі, де 22 травня 1861 року домовину з тілом поета перепоховали в українській землі згідно із "Заповітом". Принагідно до цього музею скажу, що сам музей, особливо після реконструкції, в принципі, ні про що, але до Канева теж треба їхати по атмосферу і по той самий вид на лани і кручі.
Я багато разів бувала в Каневі, але ніколи не втрачаю нагоди поїхати туди знову. Чернеча гора  це моя причина любити Наддніпрянщину більше ніж Карпати і Крим. Канівський природний заповідник, тепла Дніпрова вода, села, де ми студентами шукали фольклор, а знаходили старечі гіркі одкровення і дружбу на все життя, Нечуєва Рось, будинки на пагорбах мені бракне слів, щоб передати, як усе це важливо для мене. Провівши на Канівщині багато часу, я можу зрозуміти, чому саме тут Тарас Шевченко мріяв придбати ту хатину і провести решту життя. Мій чоловік (він родом з Чернігівщини) сказав: коли я кажу слово "Україна", то якраз  уявляю собі ось таку річкову стьожку і поля під розкритим небом. Саме так, як на Чернечій горі. Ну, в кожного свої асоціації, але я з ним погоджуюсь :) І всім раджу приїхати до Канева, полічити сходинки дорогою до гори і насолодитися красою Наддніпрянщини.
Книжкова етажерка з кімнати Лесі Українки
Наступні два музеї  не повірите  не про Шевченка. В одному з найчарівніших куточків України, на Волині, розташований один із найцікавіших і найбільш затишних літературних музеїв  Музей-садиба Лесі Українки у селі Колодяжному Ковельського району.
 Тут є музей і два будиночки: в одному жила Леся Українка, в другому  її родина. „Колодяжне — це, власне, вдома, а решта, то це все так собі — між іншим. Для цілої нашої родини ця квартира (м. Київ, вул. Саксаганського, 97) не була нашим «вдома», вона була раніше в Колодяжному, поки ще цілою родиною ми там жили, а потім то все було тимчасове, випадкове і не своє“,  писала Леся Українка. Також вона писала, що тільки в Колодяжному почувалася не зайвою на цьому світі. Незайвими почувалися і ми  буває, потрапиш кудись, і все якесь чуже, а часом навпаки  де те Колодяжне, а все ж воно яке рідне і близьке. Справжнє. 
Будиночок Лесі Українки у селі Колодяжному

 Зловила себе на думці, що всі згадані музеї асоціюються в мене з тишею і спокоєм. Але останній музей, про який я б хотіла розповісти, навпаки, якийсь дуже ніби буремний, по-творчому неспокійний. Ідеться про Музей Григорія Кочура в Ірпені. Це музей-контекст, бо геніальна постать Кочура виявляється не тільки у своїх чудових перекладах, але й у спілкуванні з сучасниками.
У Музеї Кочура
 Тому, мандруючи кімнатами музею, ти хочеш чи не хочеш, а згадуєш і про "неокласиків", і про шістдесятників, і про близького друга Кочура незрівнянного Миколу Лукаша, і про сучасних письменників. Це музей-історія спротиву, перемоги творчості над режимом, це кімнати, де досі блукає натхнення і велич, магія книги і науки, культури думки, розкошів людського спілкування. За екскурсовода нам пощастило мати невістку Григорія Кочура акторку Марію Кочур. Вдалося поспілкуватися і з сином перекладача Андрієм  з лиця копією батька.
Інтер'єр Музею Григорія Кочура





Поки дописую пост, задумуюся, що існує ще безліч чудових музеїв, про які хотілося б розповісти, але випадає просто згадати. Незабутні спогади пов'язані з музеєм Івана Котляревського в Полтаві, з університетом у Ніжині, де навчався Гоголь, Гребінка, Глібов і ще купа талановитого люду, музей Тараса Шевченка в Моринцях, музей Коцюбинського в Чернігові, Сковороди у Переяславі... Як багато в нас таких куточків, про які бракне слів говорити, але завжди приємно згадувати і завжди хочеться повернутися... Цікаво, які літературні музеї найбільше запам'яталися вам?

16 коментарів:

  1. Ого скільки ти всього вчора понаписувала. Аж 3 пости нових. Це вже сильніше, ніж той самий айс бакіт челлендж. Але якщо флеш-моб викликає в тебе такий позитивний азарт, то чому б ні?
    Книг паперових у мене і немає. От дочитаю книгу про мистецтво - теж передам її далі, щоб люди читали.
    Ну а з музеями, то тут у меня все чітко: 0 в графі літературні музеї, в яких бував (уффф, знайшов чим пишатися, міг би і промовчати)

    ВідповістиВидалити
    Відповіді
    1. та да, я щось вчора дещо захопилася)іноді я буваю азартною, це правда. а тут ще й книжкова тема...

      мене це не дивує - зазвичай до музею приганяють натовп школярів. яким усе це чуже, тож може і не виникати бажання повертатися ще раз. але якщо все відбувається усвідомлено, відвідини таких камерних музеїв можуть стати важливою подією в житті. от скільки вже років минуло, а я згадую те Колодяжне...

      до речі, щодо Волині: я б хотіла побувати в музеї Уласа Самчука в тебе на батьківщині)там якраз не так давно письменникові красивий пам'ятник встановили

      Видалити
    2. І школярем нікуди з подібних музеїв не ходив. Хоча клас їздив те ж Колодяжне. Але де я, а де музеї :)

      Ой, Самчуку вже доволі давно поставили пам'ятник. Якщо ти про той, що біля драмтеатру. А про музей і не знав: думав, що він в Дермані, а він виявляється в місті. І звісно ж, що я там не був. Крім "Марії" не читав нічого (щоправда зізнаюся, що був в театрі на виставі "Сльози божої матері", що створена була саме за цією книгою).

      Видалити
    3. ну, тому пам'ятнику років 10 - хіба ж це давно?)
      а чого ти так відсторонюєшся від музеїв? невже в них нема шансів тебе чимось зацікавити7))

      Видалити
    4. Ну для мене давно. Хоча справді все відносно. Просто з висоти моїх років все це здається таким далеким у часі...

      Та не відсторонююся! Просто констатую як факт: так вже склалося, що жодного не довелося відвідати. Чому? Біс його знає. Як кажуть "такий вже уродився" :)

      Видалити
    5. тобі треба їхати в Канів,там тобі точно сподобається. і можна навіть в музей не заходити))))

      Видалити
    6. Постараюся чкурнути в Канів ще в липні. Тоді в районі Ржищевв бачив багато місць, де в полі можна заночувати. Головне, щоб погода дозволила втілити подібну задумку

      Видалити
    7. Ой, якщо їхати через Ржищів, то вже треба і в Українку зазирнути, і в Трипілля - красоти неймовірні! Та дорога дуже мальовнича, хоча я частіше в Канів потрапляю з другого боку, через Переяслав і Софіївку, бо то дорога додому)

      Видалити
    8. так я тобі розповідав, що того року велосипедом до Канева їхав по лівому березі (через Переяслав і Софіївку). а назад вже по правому (Ржищів, Трипілля та Українка). Тому все це бачив: справді дуже гарно (хай я тоді вже ледь хекав і мені від спеки в очах мутніло) :)

      Видалити
    9. так, пам'ятаю. соняшникові поля, небо, прапор)

      Видалити
  2. Ах, Колодяжне...) Музеї мене самі по собі не надихають. Більше подобаються типу "атмосферні місця", "місця, де ступала нога когось там";) От як Колодяжне! Там же все тоді склалося - і погода, і кольори, і компанія)

    А ще пам'ятаєш сосну Гоголя і дуб Шевченка (чи навпаки?):) "Це вони їх посадили?" "Ні, вони під ними сиділи":)

    Найбільш гонівний візит у літературний музей був в Івано-Франківську:) Куди ми пішли, бо надворі було дуже жарко, а всередині - прохолодно) А після того як я про це розказала вдома, мене ще в Дніпрі повели в літ. музей) Ударне було літо на музеї:)

    Мені подобається цей пост) Типу літ-рні подорожі) Круто!)

    ВідповістиВидалити
    Відповіді
    1. я тебе розумію - дивитися на перше видання "Лісової пісні" зовсім не те, що дивитися на місця, звідки мала Леся Українка почула про мавок. Тому-то атмосфера місця, будинку - це і є сенс подорожі, як на мене.
      Сосна Гоголя і дуб Шевченка - це знатний гон, дякую, що нагадала)
      Я, пишучи цей пост, згадувала музеї, де бувала, і подумала, що от в літературному музеї Прикарпаття й не побувала, а Іра з Сашою ж заходили прекрасного літнього дня)

      Дякую, що написала. Я чекала на твій коментар :)

      Видалити
  3. слухай, цікаво як! я ще школяркою була в Каневі і враження тоді були неймовірні, але, швидше від самого місця, ніж від того, що там Шевченко... і ще запамятався з тих часів музей Тичини в Києві, його квартира.... здається таки його - памятаю ту цілу купу книжок на стелажах і етажерках і що тоді подумала, як шкода, що ті книжки почитати-погортати не можна, а так хотілося)))
    спокушаєте всі флешмобом, ох спокушаєте, мож і собі щось пописати;)

    ВідповістиВидалити
    Відповіді
    1. звісно, попиши!!! вибирай те, що найбільше хочеш з переліку, і не вагайся! буду з радістю відслідковувати твої книжкові пригоди)

      Видалити
  4. Шось мої коменти дублюються, "я два раза не повторяю не повторяю";)

    Да, Іра з Сашою озера якогось там крутого в І-Ф не бачили, зате в музей л-ри сходили і його працівників розчулили;)

    Ще люблю дерев'яний собор в Новомосковську Дніпропетровської області, який Олеся Гончара надихнув.

    До речі, мабуть, найбільш відвідуваний л-рний музей - це Булгакова в Києві. Туди ж всі ходять, зовсім не філологи. А все чому? А тому що з нього зробили шоу - містичні трюки всякі. І я б не сказала, що мені це подобається:)

    ВідповістиВидалити
    Відповіді
    1. Так, і про цей музей згадувала. Але я,крім дверей отих, нічого й не запам'ятала."Дні Турбіних" не тягне щось читати.

      А про пам'ятники різні цікаві теж можна було б написати пост. Або про місця і споруди, згадані в книжках.

      Видалити